Хлопченя із цікавістю розглядало високу вазу, що стояла на вітрині магазину. Здавалося б нічого особливого – ваза як ваза, але не для маляти: його зачарували намальовані на шклі гарненькі біло-блакитні будиночки із червоними дахами…
Уява перенесла малюка в це незнайоме місто. Було тепло, тож деякі вікна цих чепурних будинків були відчинені. Пахло мушкателями, що рясно цвіли на підвіконнях та свіжовипеченим хлібом. Аж тепер Гюнтер відчув, що хоче їсти та раптом усвідомив, що перебуває у незнайомому місці і йому захотілось плакати. З-за рогу неквапом вийшла біла пухнаста кішка: «Хто це тут рюмсає?» – запитала вона. Дитина зі здивування замовкла. Гюнтер ще ніколи не чув, щоб ці тваринки розмовляли. Спіймавши допитливий погляд, киця зітхнула: «Я також здивована, але тим, що ти мене розумієш. А гайда ловити мишей?» Гюнтер аж остовпів від такої пропозиції: «Я ж не вмію» – боязко промовив він. Та киця його вже не слухала, а гордо піднявши пухнастого хвоста, почимчикувала вулицею. Гюнтер не мав часу на роздуми (!). Зрештою, киця – єдина істота, з якою він познайомився у цьому місті. Не встигли вони пройти й кільканадцять метрів, як назустріч вибіг скуйовджений та брудний, бандюкуватого вигляду вуличний котяра на прізвисько Мурло (колись, щоправда, був Мурчиком, але це було так давно…). Киця одразу стривожилась – вона добре знала зухвалу поведінку цього бродяжки. Та він, на диво, цього разу не звернув на неї уваги – його цікавила людська істота, яка здивовано роздивлялась навколо. «Цікаво, хто це й звідки. Щось раніше я цього малого тут не бачив» – подумав Мурчик, чи то пак – Мурло.
– Хто ти? – спитав облізлий кіт.
– Мене звати Гюнтер – несміло відповів хлопчина.
– Не зачіпай його, бо очі видряпаю, – засичала киця.
«Вона може» – подумав кіт, і тут же солоденько замуркотів – киця йому подобалась, навіть дуже. Та хіба вона звернула б коли на нього увагу? Вона така краля, біла й пухнаста, лише на носику – чорна цятка, що так додає привабливості. Тож він вирішив із нею не сваритись.
– Та я що, я нічо, – муркотів вуличний бандюга.
– В такому разі, йдемо з нами ловити миші, – запропонувала киця. І компанія втрьох рушила далі. Попереду йшли коти («ти, ти – два коти»), а позаду – плентався Гюнтер, який начебто вже й забув, що він у незнайомому місті із біло-блакитними будинками із червоними дахами. Вуличка вивела трійко зацікавлених у полюванні на широкий луг. П’янкі пахощі зелених трав, дзвоників, ромашок та лугових анемон, збивались у повітрі ледь вловимими хмарками, які різнобарвні метелики: блакитні, жовті, біло-лимонні, розганяли у повітрі. «Чарівне місце» – подумав кіт, – «якби я мав більш привабливий вигляд, можна було б запросити кицю сюди на побачення». Котуся, натомість, і подумати не могла, які думки чигають в голові цього задерикуватого рудого волоцюги. Вона з ентузіазмом стала принюхуватись, та пахощі квітів щораз перешкоджали їй налаштуватись на робочий настрій. Гюнтер, натомість, утомлений присів на траву і почав роздивлятись метеликів і джмелів, що в неймовірній кількості працювали на цьому полі медового достатку. О, Мурчик (а йому хотілось бути саме Мурчиком) вирішив показати клас, тож швидко вирахував мишачу нірку і вполював маленьку вертку сіромашку. Щоб похизуватись перед кицею, спочатку прибив мишку злегка лапою, а коли вона трішки отямилась, відбіг, начебто вона його більше не цікавить, а сам, сховавшись у траві, почав пильнувати за нею. Тільки мишка спробувала втекти, як Мурчик одним стрибком опинився коло неї. Гюнтеру було ніяково спостерігати за цими ловами, та реакція кота його вражала – він би так ніколи не зумів, це точно! Отже, вдосталь набавившись грою в «кота-мишки», Мурчик вхопив бідолаху в зуби і приніс киці під ноги (чи то пак – лапи). Киця вдячним поглядом подивилась на нього – він був щасливий. А що Гюнтер? Поки котяче товариство мило муркало одне до другого, хлопча заснуло… І снились йому біло-блакитні будинки із червоними дахами… Добраніч!
1. 03. 2013