Приміщення лікарні чим’сь нагадувало бункер – таке ж присадкувате, невиразного сірого кольору, проте досить велике: мало дві, наче розпростерті крила, прибудови і три поверхи. Зайшовши всередину, також відчував пригнічення – фарба на панелях потріскала, кутки почорніли від сирості. Однак коридори, що вели до палат, мали більш приємний вигляд та й світла було більше.
Отже пацієнтка увійшла в палату, де вже перебувало дві жінки. Коротке знайомство і вона рушила в операційну. Все відбулось швидко – укол анестетика у вену і – короткий, але глибокий сон. Пацієнтка прокинулась від звуку власного голосу, який почула наче зі сторони: «Я вас усіх запрошую в оперний театр!»… Залунав сміх – лікарів таке несподіване запрошення розвеселило. «Що не вірите? Я там буду виступати!» – продовжувала вона.
За деякий час у палату почали заглядати слабуючі, щоб подивитись на артистку з оперного театру. Однак визначити, хто із трьох жінок схожий на співачку, було годі – вигляд жодної з них не пасував під уявний типаж артистки …
Ввечері чергова лікарка також вирішила поцікавитись... «Це ви співаєте в опері?» – звернулась вона до маленької і худенької, наче дитина, жінки. Та зніяковіла: «Ні, я лише дуже хочу там виступати».
– Але вона дійсно співає, – в один голос загомоніли сусідки по палаті.
– То може Ви щось заспіваєте, бо телевізор у нас не працює…
- Гаразд, – на мить задумалась… За хвилю-другу залунала пісня. Тиша лікарняного коридору захиталась. Пацієнти один за другим відчиняли двері своїх палат, щоб послухати несподіваний вечірній концерт. А співачка, як пташка, щебетала, вкладаючи у кожне співане слово любов… За якийсь час, лікарка заглянула в палату: «Дякую Вам! Відпочивайте!»
Наступного дня усі пацієнти зустрілись за сніданком у невеличкій їдальні. Поміж себе перешіптувались, де та, що вчора співала. З’ясувавши, почали підходити і дякувати за те, що пісня їх морально підтримала. Дехто й плакав від розчулення, адже були такі, що вже довший час перебували на лікуванні. Одна жінка звернулась із проханням: «Прошу Вас, зайдіть у мою палату. В ній лежить хвора в дуже важкому стані. Вона хоче на Вас подивитись…». У палаті й справді лежала виснажена довгою хворобою і нескінченними операціями жінка. «Видужуйте, будь ласка!» – ледве стримуючи сльози промовила до неї…
Того ж дня, незважаючи на перестороги лікаря, співачка поспішила додому. Здавалося – затримається, і не зможе полетіти. Наче пташка, яку випустили з клітки, гайнула ввисочінь…
Через місяць ступила впевненим кроком на омріяну сцену. Яскраве світло рамп осяяло обличчя і залунала пісня: «Дякуємо, Боже за те, що сходить і заходить сонце!»

22. 03. 2013