Ранок був сонячним і віщував такий же день. Заспані люди, стиха перемовляючись, товклися біля автобуса, яким мали рушити до іншого міста на концерт. Керівник групи нервово курив, бо вже мали виїжджати, а не усі були на місці. Десь за півгодини, нарешті, позбиралися. Автобус ще якийсь час «виплутувався» із павутиння дрібних вуличок, та виїхавши на основну дорогу – впевнено рушив уперед. Оркестранти потрохи розрухались, залунав дівочий сміх, хтось зашарудів пакунками із канапками, а сміливіші, сидячи на бомбетлі*, взялися розпивати домашню наливку, що її прихопив один із музикантів.
Отож транспортний засіб, уміло обминаючи ями на дорозі, незабаром приїхав до невеличкого містечка. Обабіч тротуарів росли акуратно обтяті дерева, будівлі були, в основному, дво- та триповерхові. Центральний майдан мав типовий вигляд – квадратна площа із пам’ятником посередині. Приїжджі розчаровано роззирались навкруги – очікували побачити за вікном більш привабливу картину. Нарешті, прудкий автобусик під’їхав до присадкуватої будівлі якогось гуртожитку. Там, у студентській їдальні, прибулих концертантів мали нагодувати.
Солістка оркестру довго розмірковувала – одягати концертний одяг до обіду чи після… Справа в тому, що організатори заходу дали вказівку: «Одразу по трапезі – виїжджаємо на репетицію і виступ!» Солістка схвилювалась, що не встигне привести себе до ладу, тож після деяких вагань, таки одягнула концертний одяг до обіду. Виладувашись, як пава ступила у їдальню. Всі, хто вже споживав смачні наїдки, поглядами вп’ялися у неї. Не встигла дівчина сісти та приступити й собі до трапези, як делікатна хвилька соусу здійнялась із тарілки і гарненько хлюпнула їй на сукню… Ой лишенько! В залі всі замовкли і спантеличено глипнули на неї – в чім вона тепер буде виступати?! Хтось із хлопців, що ближче сидів, кинувся до дівчини з хустинкою. Вона, мало не плачучи, схопилась і побігла до туалету. В розпачі відпирала уражене підливою місце… «Лікування» продовжувалось деякий час, та очікуваного ефекту не дало – до жирної плями долучилась ще й пляма від води!
Коли солістка нарешті вийшла із приміщення, музиканти лише співчутливо зиркали на неї…
Концерт мав відбутись на місцевому стадіоні. Оркестранти розмістились із кріслами та пультами на невеличкій сцені, змонтованій задля такої оказії. Тільки почали грати, як здійнявся вітер і листки з нотними текстами полетіли в різні боки. Музиканти кинулись їх ловити, та щойно спіймавши, одразу губили – нотні партії, наче збиткуючись, «видирались» з рук і, підхоплені вітром, знову кудись летіли. Хтось із досвідчених гастролерів, мав із собою декілька прищіпок, тож бодай основні партії вдалося зафіксувати на пультах.
Концерт розпочався. Зморені раннім вставанням, дорогою та обідом, оркестранти хотіли спати. Якось зосередившись на роботі, втупили очікувальний погляд у дириґента. Той спантеличено гортав свої папери – не міг знайти твору, з якого мали розпочати виступ. Тихенько щось прошепотів музикантам, які сиділи навпроти нього. Не всі почули… Тож частина почала грати запланований на початок твір, інша – те, що вказав диригент. Кілька тактів ніхто не міг зрозуміти, що відбувається. Зрештою, частина оркестрантів опустила руки, та скрипкова група вперто продовжувала вести свою партію. Швидко отямившись, мелодію підхопили інші групи оркестру. Дириґент аж упрів від такого стресу… А солістка дарма переживала. Вітер так файкотів її сукнею, що годі було на ній помітити якісь плями.
До кінця заходу, оркестр розігрався і «перебрав» узгоджений час виступу. Деякі офіційні особи нервувались і щораз бігали до ведучої концерту із вимогами дотримуватись регламенту, чи то пак – програми. Виконавши два твори на «біс», оркестр таки зійшов зі сцени.
Ввечері, музиканти щасливі і трішки втомлені від пережитого, галасливою компанією повертались додому. Добре, що у великій торбі скрипаля була не одна, а дві плящини домашньої наливки!

*бомбетль (банкбетль – дерев’яний диван) – останній ряд сидінь у кінці автобуса.

29. 03. 2013