На пероні було зимно*. Більшість пасажирів від холоду сховалась у будівлі вокзалу – ще радянській, зачовганій та брудній, яка лише посилювала гнітючий настрій. Хоча, можливо, й не у всіх виникали подібні негативні відчуття – хто зна, що робиться в іншій душі!
Монотонний голос із хрипучого динаміка сповістив, що потяг прибуває. «Яке щастя» - подумалось. Потенційні пасажири заворушились. Хтось протирав очі, бо вже встиг задрімати, якась жіночка ніяк не могла позбирати усі торби до купи (шкода, що в людини немає шести рук!). Відтак, усі від’їжджаючі мовчки «посунули» на перон. Вдалині озвався довгий, характерний лише для потягів, гудок. За деякий час вимальовувався силует потяга, який чим'сь нагадував велику зміюку, що звиваючись, швидко повзла до подорожуючих. Усі відступили від краю платформи – потяг мав багато вагонів, тож швидко рухався вперед. Люди почали з’ясовувати, де потрібний їм вагон – побігавши взад-вперед, нарешті, повмощувались у плацкарті хто де зміг.
Пасаржири, що їхали з кінцевої, спали. Щасливі, бо не мали змоги побачити великий табун прудких прусаків, що наввипередки гонили вагонами! Бридливо вмостившись на краєчок лавки, група туристів, почала стиха перемовлятись – спати ж бо у такому поїзді, після побаченого, було годі. Розмова повелась навколо останніх подій – де були, що бачили тощо. Потім почали обговорювати брудний закарпатський потяг – згадались різноманітні пригоди з поїздок.
Одна пасажирка розповіла про випадок, який стався далекого 2004 року, в часі Помаранчевої революції. Хлопці із Західної України, які їхали на навчання в Суми, поміж себе розмовляли українською. Провідничка відмовилась їм дати постіль, мотивуючи тим, що її немає (хоча із кількох її реплік було зрозуміло, що причина в зовсім іншому). Оповідачка підсумувала: «Якась, певно, москалиха була…».
Аж тут підняв голову сусід по лавці, який не спав, але робив вигляд, що ці бесіди його зовсім не цікавлять…
– За што ж ви так маскалєй не любітє, – з притиском запитав він.
Усі з несподіванки на мить замовкли…
– Ви заперечуєте, що такий випадок міг мати місце? - поцікавився один із співрозмовників.
– Нє, але шо ж ви їх так нє любітє? – далі «мусолив» те запитання. В голосі почулась неприхована агресія.
«Бодай тобі! То ж треба було на ніч згадувати?!» – подумала пасажирка, яка розповіла, власне, історію з провідничкою.
Та маховик вже запрацював. Гнітючим було усе – від цього задрипаного вагона із табуном прусаків, запахом брудних шкарпеток й туалету (сорі!), агресивного тону розмови з боку «бдітєльного гражданіна». Туристи не мали жодного настрою чи наміру серед ночі влаштовувати дебати на такі дражливі теми, однак «гражданін» не відступав. Майже до самого Львова тривала ця безперспективна дискусія, в кінці якої з’ясувалось, що «бдітєльний гражданін» вже понад двадцять років живе у Трускавці, але бідачка так і не спромігся (чи не хотів?) вивчити мови людей, серед яких, судячи з його вигляду, йому дуже непогано ведеться.
«Нє, але шо ж ви їх так нє любітє?»

*зимно - холодно

6. 04. 2013