(етюд)

Він вимкнув музику, взув кросівки, глянув наліво-направо, чи не забув чого… власне він нічого і не брав із собою - лише ключі; погасив світло і вийшов із хати… Напомацки знайшов замок, устромив ключа і повернув, вслухаючись у знайоме клацання, та збіг з ганку. Ноги самі знали дорогу по стежині через двір. В темряві рука з першого ж разу знайшла засувку на хвіртці… Ось він уже на асфальтованій дорозі, а попереду, недалеко, світло…. Ніч була навпрочуд тихою, теплою та темною, хоч небо - зоряним. Місяць десь ще за горизонтом...
Ішов до сестри у місто, бо вона поїхала на тиждень на море, залишивши йому ключі від квартири, щоб поливав вазони. Півгодини ходи. Переночує, а завтра назад.
Вихований в атеїстичному дусі, свідомий логічності побудови світу: темрява ночі ніколи його не лякала… усе на світі, видиме та не видиме, має своє пояснення. Глянувши на зоряне небо та розрізнивши знайомі йому галактики, закрокував розмашисто, рівномірно дихаючи… Але його роздуми перервали кроки позаду і дихання з характерним посвистом… А, це, напевне, сусід, теж іде до міста – логіка відразу ж дала пояснення.
– Ну, наздоганяйте, – гукнув не обертаючись.
Кроки та дихання приближались…
- Я думав: ви ще зранку поїхали у місто… ну, де ви там? – сказав для годиться. Обернувся - ледь помітна тінь мелькнула на обочині - в придоржні кущі… Нікого…
- Ах?! - аж вигукнув від здивування…
Через якусь мить знову мовби зайшов у середину себе і забувся. Дорога під ногами рівна, світло попереду невпинно наближається… Але потривожена логіка шукає пояснення – що ж це могло бути? А свідомість насторожилася та прислухається: знову чути кроки позаду і дихання з тим же посвистом... Логіка не знаходить іншого пояснення, окрім того, що це сусід (казав же, що має справи в місті). Ось уже наздогнав… Нарешті! Він повернувся праворуч у півоберта, механічно подаючи руку для вітання – нікого, тільки уже значно помітніша чорна тінь метнулась вліво позаду нього в кущі… Наїжачившись, інстинктивно прискорив ходу – уже недалеко іти. Тілом пробігли мурашки – чув, як кроки позаду уже майже зливались з його кроками, а дихання з посвистом уже відчував потилицею, краєм ока бачив чорну тінь збоку, позаду себе… Хтось уже торкає плеча… Різко обернувся направо, інстинктивно виставив руку вперед для захисту, глибоко вдихнувши повітря… Справді, велика чорна тінь метнулась за його ліве плече… і завмерла на асфальті…
В одну мить логіка поскладала усе на місце - це ж його тінь! Видихнув з полегшенням і почув характерний посвист… То ж у моєму носі свистить! – іронічно посміхнувся.
після 2012р.