Маріанні Ангелкович

Була весна! Ми були молоді…
Для мене та весна була – Оксана.
Для Тебе - інший. Та чомусь, тоді
Ми бУли разом, не моя кохана.

Гуртожиток… Вечірка… Наше ФА
Свій перший курс до війська провожає…
Оксана з іншим. Ти, також одна.
І цілу ніч гітара не вмовкає.

Твоя рука була в моїй руці…
Ми не проспали той щасливий ранок,
А парами… По місту… Направці…
Зустріти сонце! На Високий Замок!

Весела й мила, ніжна і дзвінка…
Ті кучері – донині пам’ятаю…
Красива й по весняному – п’янка…
І знала, що Тебе я не кохаю…

Підвальна… Сходи, що ведуть у храм…
Не нам у ньому під вінцем стояти.
Стомилася…Я був щасливий там…
І ми лишились на трамвай чекати…

Твій перший лист – такий був, як і Ти,
На нього я зовсІм не сподівався.
Солдатське щастя – це Твої листи…
І в Тебе я поволі закохався.

Листи… Листи… В них літо і зима…
Слова Твої ще й досі пам’ятаю –
Не будь байдужим. Без Твого тепла
Я не живу, а тихо замерзаю…

Відпустка… Та Тебе я не застав...
На ”вурльоп” так чекали ми, солдати.
Червоні квіти… Миру… Я ще знав
Адресу, по якій Тебе шукати

Писала знову… Легко, світло так.
Ми були друзі, не моя кохана.
Останній рік усе йшло - накосяк.
І вже під ”дємбель” – самоволка п’яна.

Та відслужив! Додому! Рідний Львів!
А друзі – Ха!!! Два роки? НЕ чекала…
Образився. Не їхав, не дзвонив.
Перегорів… Бо, не мене кохала.

У центрі міста я зустрів Тебе…
Ні слова… А серця, аж стрепенулись…
Не підійшов, не привітав… Не… Не…
Ні Ти, ні я - назад не повернулись.

Бувають в світі, й не такі дива.
Людської долі сутність непізнанна…
Якщо Ти прочитаєш ці слова,
Пробач мене, кохана Маріанна.

12. 04.2013