17
Ну хто колись повірить у мій вірш,
Хай ти у нім коштовніший перлини?
Та -- свідок бог -- могили він не згірш:
Забравши все, не явить й половини.
Якби я навіть зміг вмістить в сонет
Красу очей твоїх в рядку одному --
Нащадок скаже: "Бреше цей поет,
Божественне даруючи земному!"
Й на кпини візьме зжовклий папірець,
Немов дідка, що здатен прибрехати:
Що, мов, поет собі брав за взірець
З античних од спотворені цитати.
Живи ж тоді твій син -- і в спорі тім
Явивсь би двічі ти: в віршах і в нім.

18
Чи ж порівнять тебе із літнім днем?
Миліший ти й чарівніший за нього.
Буває, в травні холодом війне
Та й літо наше -- кілька тижнів всього:
То спекою сяйне з усіх сторін,
То лиш прогляне з хмар небесне око;
Природа в круговерті примх і змін
То нас леліє, то гнітить глибоко.
Але твоя не кінчиться краса
І літо твоє вічне не зів'яне;
Безсила смерть тут і її коса,
Бо охоронцем твоїм вірш мій стане.
Ти будеш жить у ньому до тих пір,
Допоки дишуть груди й бачить зір.

19
О, ненаситний часе, лева кігті
Затуплюй, все живе винищуй, рви
Із пащі тигра ікла; якщо б міг ти,
То й фенікса спали в його крові;
У круговерті вічній пори року
Тасуй, як хочеш, в радості й журбі;
Пошли нам кару, навіть хай жорстоку, --
Забороняю лиш одне тобі:
О, не карбуй чоло його в знемозі,
В глибоких зморшках усміх не гаси --
У юності й краси апофеозі
Хай він залишиться взірцем краси.
Та якщо навіть вчиниш ти найгірш --
Він вічно юним увійде в мій вірш.