Старче, ірландцю, в яку паралель
спогадів плине колоїдний гель?
В сотах минулого – крові водиця.
Що тобі, Шоне, у споминах сниться?
Жовті лани і небесна блакить?
Голод мільйонів, розстріляна мить?
Хліб із зіпрілого в сховах зерна?
Віра у правду, якої нема?

Очі безумних – у небо святе:
кара Господня чому не впаде
на божевілля і морок епох?
Чи безпорадний цей праведний Бог?

Ночі воронячі, дріт таборів.
Гавкіт собачий і лай матюків.
Праця до згину – ГУЛАГівський пил.
Долі неволя і тіло без сил.
Вмерлих до вбитих – ростуть штабелі
Марш трубадурів по рідній землі.

Війни, як повінь бісівських утіх.
Хто би сказати відвертіше міг:
- Баби народять, «солдат не жалеть!».
Віє по колу лиха круговерть.
Гвинтики, гаєчки – січа життя.
Шлях утолочений в млу небуття.
Є у насилля, як анти-табу –
бачити світ у вселенськім гробу.

Край твій сасанським ділився мечем.
Ворог відомий, немає проблем.
Є лиш питання з далеких країв:
Зранку – вівсянка на печиво слів?
Зранку із мудрості – крихи на стіл,
ще філософії давнішній кіл?
Потім блаженство із денного сну –
сили набратись та йти на війну?

Смерть кострубата, як руки раба,
сіє крізь Лету забуті слова.
Дещо загине, зостанеться біль,
випитий серцем калиновий хміль.
Ворог чи спільник – північний сусід.
Тліє насичений кривдою гніт.
ІРА ослабла чи порох змокрів?
Сонно посапує стомлений гнів.
Є паралелі із тих порівнянь.
Блискавки голос: - Народе, устань!

Рабство у генах, у поті чола.
Згадуєш, старче, було і УПА…
Братська ядуха в обіймах міцних.
Вип’ємо елю за мудрість старих.
Вип’ємо знову за силу живих.
Ще за убитих, завжди молодих.
Дух забиває це зілля п’янке.
Літо надворі строкате й лунке…

В пам’яті нашій – пустеля з пустель,
може цунамі, а може і сель…
Топить, змітає, у вирій несе.
Битий небитого вже не везе.
Час підмиває основи основ.
Гусне і гіркне безпам’ятства кров.
Де наші клани чи батьківський рід?
Хижо сміється за тином сусід.
Вишкір імперський, як вишкіл віків:
Що, малоросе, свободи захтів?

П’ята колона між нами живе.
Мат із шансоном до раю іде.
Шоне, ірландцю, це батьківська кров
в топку незгоди підкидує дров.
Вийдуть із рабства до волі душі
наших поетів забутих вірші
Згине, полине, розтане у снах
стан безнадії й нажаханий страх.
Серце стікає у зоряну гель –
там, в порівняннях, живе паралель.