Холодний дощ падав на дахи будинків, дерева і квіти, на тротуари. А особливо йому подобалося зупинятися на обличчі молодих дівчат. Він відчував певне збудження, торкаючись м’яких губ і тендітних повік, які так безневинно споглядали на ці великі краплі. Дощ осідав на кучерявому волоссі і легким плином опускався по волосинках, немов насолоджувався прекрасним моментом перед тим, як упасти на брудну землю. Дощ був усюди. Він так мило вдивлявся в очі перехожих, але нічого не помічав. Так, не помічав, бо рідко коли вловлював погляд. Люди чомусь завжди примружувалися або натягували шапки. Це було нецікаво.
Через хвилину дощ потрапив у парк. Навколо стояли десятки лавочок, такі ж самотні, як і він. Вони пильно вдивлялися в далечінь – чи не прийде хтось, чи не схоче бодай декілька хвилин посидіти і помилуватися нехай холодним, але чистим осіннім дощем. Лавочки дивилися одна на одну, і в розчаруванні мокли під ним. «…Я так і знала…Віриш, я знала, що ти колись скажеш це мені…Я відчувала…Боже, але ж яка я дурна…Як не могла не помітити…Як ти міг?».
Молода дівчина гірко плакала, приклавши до вуха слухавку телефону. «Ти негідник…Ти…безсердечний бабій…Ти…».
Вона нічого не могла більше вимовити, бо сльози і велетенська лють скупчилися в її горлі. Вони не давали їй дихати. Вони затьмарювали світ. «А
я весь час сподівалася… Сподівалася, бо, думала, що кохаєш…Думала, любиш мене…Ти зіпсував моє життя…Ти…».
Дівчина голосила під холодним дощем і її сльози поєднувалися з великими краплинами, створюючи одну грудку болю. Раптом вона швидким рухом відірвала від вуха слухавку і з усієї сили жбурнула її об землю. Телефон лише пискнув від удару. Сколихнулася хвиля в калюжі. Червоний «Самсунг» лежав, перевівши свій погляд у небо.
Дівчина, не звертаючи увагу на мільйони, сотні мільйонів краплинок на дошках лавочок, вмостилась на них. Їй в цей момент світ здавався жорстоким і все навколо викликало спротив і ненависть. Вона готова була роздерти того, хто змусив її страждати. Вона готова була… Вона готова була померти… А що тут такого? Проблеми? Немає проблем. Страждання? Немає страждань. Біль? Немає болю. Та це ж справжній рай! «Рай! Рай!..», - дівчина давно уже піднялася із лавочки і, наче сніжинка під подихом вітру кружляла серед парку. Вона відчувала на своєму обличчі краплі дощу, які так ніжно опускалися на її повіки. Їй здавалося, що вони цілують її, що пестять кожну клітиночку її тіла. Дівчина так захопилася, що й не помітила, як дощ закінчився. Тепер на небі з-під сірих хмар визирало яскраве сонечко. Воно так мило усміхалося до неї, що все вмить забулося. Вона забула про зраду коханого і про його нещодавній дзвінок, в якому він підло сказав, що тепер кохає іншу, а все, що було колись, то лише примхи молодих років.
Дощ закінчився. Разом із ним закінчилося усе – біль, страждання, сльози. Тепер світ заколихався в обіймах осіннього листя. Лише червоний «Самсунг» і досі лежав серед калюжі…