Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.17
09:38
Всесвіт, на сторожі
неба із руки,
у долоні Божі
струшує зірки.
На розбиті хати,
дерев'яний хрест
дивиться розп'ятий
Божий син з небес.
неба із руки,
у долоні Божі
струшує зірки.
На розбиті хати,
дерев'яний хрест
дивиться розп'ятий
Божий син з небес.
2025.11.17
08:31
Світи мені своєю добротою,
Хоч іноді за мене помолись.
Шмагає вітер - як під ним устою?
Затягнута димами давить вись,
Чорніє берег, що білів колись
Тясьмою пляжу, вмитого водою.
Темніє корч, закутаний від бризк
Благим рядном - нитчаткою сухою.
Хоч іноді за мене помолись.
Шмагає вітер - як під ним устою?
Затягнута димами давить вись,
Чорніє берег, що білів колись
Тясьмою пляжу, вмитого водою.
Темніє корч, закутаний від бризк
Благим рядном - нитчаткою сухою.
2025.11.17
07:51
Сонцемісячні хлипи росою забризкали світ,
Котик мляво в кутку довилизує з рибою миску.
Знов у дзеркалі плаче знайомий до болю піїт,
Бо сатирик зробив ненавмисно своїм одаліском.
Закіптюжився взор, хвіст і грива обсмикані геть,
Візаві обгризає ростк
Котик мляво в кутку довилизує з рибою миску.
Знов у дзеркалі плаче знайомий до болю піїт,
Бо сатирик зробив ненавмисно своїм одаліском.
Закіптюжився взор, хвіст і грива обсмикані геть,
Візаві обгризає ростк
2025.11.17
05:30
Раптом не в лад заспівав би чомусь
Хто покинув би залу тоді?
Згляньтесь, я трохи співатиму ось
І потраплю, як вийде, у ритм
О, я здолаю, як підтримають друзі
Я злечу, якщо підтримають друзі
Я сподіваюсь, із підтримкою друзів
Хто покинув би залу тоді?
Згляньтесь, я трохи співатиму ось
І потраплю, як вийде, у ритм
О, я здолаю, як підтримають друзі
Я злечу, якщо підтримають друзі
Я сподіваюсь, із підтримкою друзів
2025.11.16
21:47
Вже день добігає кінця.
І посмішка тане з лиця.
Чимдужче прискорився час,
Засипавши брилами нас.
Куди він, шалений, летить?
Де все спресувалось у мить.
І посмішка тане з лиця.
Чимдужче прискорився час,
Засипавши брилами нас.
Куди він, шалений, летить?
Де все спресувалось у мить.
2025.11.16
20:32
На світанку граби і дуби
Лаштувались піти по гриби
Узяли і корзин і мішків,
Та знайти не зуміли грибів.
Бо лисиці сховали лисички,
По печерах сидять печерички,
А дідусь-лісовик до комори
Позаносив усі мухомори.
Лаштувались піти по гриби
Узяли і корзин і мішків,
Та знайти не зуміли грибів.
Бо лисиці сховали лисички,
По печерах сидять печерички,
А дідусь-лісовик до комори
Позаносив усі мухомори.
2025.11.16
15:29
Шосе тікає під мою машину
Закінчую цю погожу, погожу днину
І мить у декілька коротких хвилин
Змагається з вічністю, один на один
Осіннє сонце на призахідному обрії
Гріє мій мозок крізь скло і шкіру
Мружу очі тримаюся колії
Закінчую цю погожу, погожу днину
І мить у декілька коротких хвилин
Змагається з вічністю, один на один
Осіннє сонце на призахідному обрії
Гріє мій мозок крізь скло і шкіру
Мружу очі тримаюся колії
2025.11.16
15:27
Тоді, коли пухнастим квітом
Духмяний дерен повнив двір, -
Теплом бабусиним зігрітий
Я був щоденно і надмір.
Та, як вареник у сметані,
Недовго добре почувавсь, -
Пора дитинства - гарна пані,
На мить з'явилась, пронеслась.
Духмяний дерен повнив двір, -
Теплом бабусиним зігрітий
Я був щоденно і надмір.
Та, як вареник у сметані,
Недовго добре почувавсь, -
Пора дитинства - гарна пані,
На мить з'явилась, пронеслась.
2025.11.16
14:56
Хмари, хмари примарні, зловісні,
Небосхилу розхитують ребра,
Де пітьма поглинає зірок неосяжне кубло.
Їм, натомість, самотні – злочинно, навмисно,
З оксамиту підступного неба,
З диким воєм, летять у приречене мирне житло.
Стіни, стіни зпадають, я
Небосхилу розхитують ребра,
Де пітьма поглинає зірок неосяжне кубло.
Їм, натомість, самотні – злочинно, навмисно,
З оксамиту підступного неба,
З диким воєм, летять у приречене мирне житло.
Стіни, стіни зпадають, я
2025.11.16
14:50
Вчитель Амок стояв біля прозорого чисто вимитого вікна і дивився на пейзаж пізньої глухої осені. Безнадійної, наче очі оленя, що побачив націлений на нього мушкет мисливця. Учні (капловухі та веснянкуваті, патлаті і закосичені, в чорній шкільній формі і з
2025.11.16
13:04
– Наші захисники та захисниці
борються з ворогами (та ворогинями)!
...Втім, у кого є цицьки (чи циці?) –
не займатись їм богослужіннями...
(Серпень 2025)
борються з ворогами (та ворогинями)!
...Втім, у кого є цицьки (чи циці?) –
не займатись їм богослужіннями...
(Серпень 2025)
2025.11.16
12:42
Розкажи-но нам, Миколо, як там було діло?
Як ви з князем Довгоруким до Криму ходили?
А то москалі собі все приписати хочуть
Та про свої перемоги тільки і торочать.
А ми чули, що й козаки там руку доклали.
І не згірше москалів тих в Криму воювали.
Ді
Як ви з князем Довгоруким до Криму ходили?
А то москалі собі все приписати хочуть
Та про свої перемоги тільки і торочать.
А ми чули, що й козаки там руку доклали.
І не згірше москалів тих в Криму воювали.
Ді
2025.11.16
11:46
В сфері внутрішніх відносин —
Вівці, гуси і кролі…
Кожне з них поїсти просить
І стареча, і малі…
В сфері зовнішніх відносин —
Поле, ліс, кущі, ріка…
Що не день, свої покоси
Кожним з них своя рука…
Вівці, гуси і кролі…
Кожне з них поїсти просить
І стареча, і малі…
В сфері зовнішніх відносин —
Поле, ліс, кущі, ріка…
Що не день, свої покоси
Кожним з них своя рука…
2025.11.16
10:21
Лечу крізь час за обрій золотий
Туди, де колисає сонце тишу.
Немає там злостивої шопти,
Мелодії лишень, пісні та вірші.
Мажорний лад обарвлює печаль,
Пастельні фарби тонуть у веселці.
Мого життя не згасла ще свіча,
Туди, де колисає сонце тишу.
Немає там злостивої шопти,
Мелодії лишень, пісні та вірші.
Мажорний лад обарвлює печаль,
Пастельні фарби тонуть у веселці.
Мого життя не згасла ще свіча,
2025.11.16
02:27
Під прицілом чарівної Геби*
блискавка не вдарила тебе?
Будеш жити поки є потреба
зачерпнути море голубе.
Мрій затято про Гаваї тихі,
в фінікових пальмах острови.
Щоб яругою блукало лихо
блискавка не вдарила тебе?
Будеш жити поки є потреба
зачерпнути море голубе.
Мрій затято про Гаваї тихі,
в фінікових пальмах острови.
Щоб яругою блукало лихо
2025.11.15
22:18
Хлопець вирвшив улаштувати
похорон свого кохання
і поклав жалобний вінок
до хвіртки своєї пасії.
Дівчина вийшла з двору
і нічого не розуміє:
хто це міг зробити?
Лише тут небо
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...похорон свого кохання
і поклав жалобний вінок
до хвіртки своєї пасії.
Дівчина вийшла з двору
і нічого не розуміє:
хто це міг зробити?
Лише тут небо
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Нінель Новікова (1949) /
Проза
Важлива місія
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Важлива місія
У ті, історично недалекі, радянські часи кожна поїздка за кордон вважалася справою майже державного значення.
Претендентів на туристичну путівку, навіть в сусідні країни дружнього нам соціалістичного табору, прискіпливо відбирали, перевіряли на моральну стійкість, патріотизм та політичну підкованість.
Ретельно вивчали характеристики та біографії, в КДБ перевіряли спеціальні анкети, проводили інструктажі та співбесіди.
Коли група нарешті була сформована з надійних, політично грамотних туристів, знайомили з керівником – щонайманше, працівником апарату райкому чи міському КПРС, який ніс персональну відповідальність за гідну поведінку та вчинки кожного туриста за кордоном.
Нажахані люди вже з острахом чекали на таку, раніше омріяну поїздку, морально готувались дати рішучу відсіч всім спробам агентів ЦРУ та інших ворожих організацій завербувати себе. або схилити до зради Батьківщині.
Для більшої певності, на вокзалі в Полтаві до нашої групи «підсадили» зовсім непримітну, похмуру жінку «бальзаківського» віку. Керівник стиха пояснив нам, що це секретна співробітниця КДБ, яка буде підслуховувати наші розмови та передавати «куди треба». Настрій зіпсувався остаточно.
На сучасному Празькому вокзалі нас привітно зустрів презентабельний чех – наш гід. Він постійно сліпуче посміхався та, ляскаючи себе по круглому черевцю, яким, відверто пишався, часто весело вигукував: «ПівО. ПівО!» І прямо з вокзалу, фешенебельним автобусом скерував нас до пивного бару, щоправда, дуже колоритного та затишного.
Ми були трохи вражені такою дивною «гостинністю». Та, помивши руки і трохи причепурившись в небаченому нами євротуалеті, заспокоїлись і деякий час, із задоволенням ласували знаменитим тоді чеським пивом з крахітними чорними та солоними сухариками
Час вже наближався до обіду, а веселий гід, здавалось, і не збирався нікуди рушати зі своєї улюбленої пивнички. Наш керівник насилу довідався у нього через перекладача, що їхати нам немає куди, бо почалися католицькі Великодні свята. Всі празькі готелі, в тому числі і заброньовані для нас номери, переповнені «почесними гостями», а саме туристами-дикунами та панками із Західної Європи, які платили валютою і відчували себе повноправними господарями Праги. Вони порозлягалисяна зелених охайних газонах, осідлавши історичні пам’ятники, бешкетували, курили опій, ні на кого не звертаючи уваги.
Нас відвезли до маленького приватного готельчика у горах, де душ та всі «зручності» знаходились у кінці коридору, ну зовсім, наче у наших рідних гуртожитках та малосімейках, бо й тут кращі номери були зайняті тими ж німецькими та англійськими туристами.
Не розбещені комфортом, ми були раді навіть такому пристанищу. По черзі прийнявши ледь теплий скупий душ, переодягнулись і весело посходились до маленького ресторанчика, бо дуже зголодніли, пообідавши з дороги тільки пивом із сухариками. Тож, сподівались нарешті добряче попоїсти. Нас привітно зустріли самі господарі готелю. Виявилося, що його власник – виходець із Західної України, пан Юрій, а його дружина, чарівна полька пані Катаржина, яка вибачилась перед нами, що не готова нагодувати так багато незапланованих постояльців, тому вечеря буде дуже легкою. Ми розчаровано колупали вилками щось темно-зелене, слизьке та нудотно-солодке. Красунчик-офіціант Любаш пояснив нам, що це «огурки - дуже делікатес», з чим ми були не зовсім згодні. Наші справні туристки просили дати хоч побільше хліба, на що Любаш злякано замахав руками, повторюючи:
- О. хліб – це дюже дорого!
Чоловіки збігали за домашніми припасами: салом та ковбасами, без яких завбачливі радянські туристи нікуди не виїжджали. Пригостили хазяїв. Усі повеселішали. Пан Юрій на радощах співав з нами украінських пісень, а потім включив музичний автомат, і почалися танці.
Наші кавалери швиденько позапрошували молодих гарних туристок. За столиком залишилися самотньо сидіти дві пристарілі жінки: пенсіонерка з нашоі Ради Ветеранів та співробітниця КДБ, яка враз ще більше сохмурніла і, діставши із сумки товстого червоного блокнота, взялася демонстративно щось туди занотовувати.
Керівник групи, який до цього замріяно танцював, раптом захвилювався:
- Треба щось робити, інакше усіх нас закладе, - сказав він і, вибачившись, кудись побіг.
Дуже скоро він повернувся, штовхаючи поперед себе найсором’язливішого з наших чоловіків - Михайла, що був з тих вихідців із села, на яких навіть довгочасне проживання у місті не могло накласти ніякого «лоску». Проте, зовні він виглядав молодим і навіть вродливим, хоч і трохи вайлуватим чоловіком.
Як потім виявилось, наш метикуватий керівник саме на Михайла поклав «важливу місію», - бути кавалером співробітниці КДБ на весь час нашої поїздки.
Хоч йому й налили для хоробрості повну склянку нашої «представницької» горілки, та всеодно Михайло був напівнепритомним від страху, приступаючи до виконання такого спецзавдання. Правда, згодом «допінг» подіяв, і всі помітили, що у танці він став міцніше притискати до себе партнершу. Жіночка розчервонілась, відразу помолодшала і виявилась навіть симпатичною.
А по закінченню вечора, не випускаючи Михайлового ліктя, вона привітно посміхнулася до нашого керівника:
- А у Вас дуже гарний колектив! – і щасливо пригорнулась до міцного плеча по-сільському рум’яного та кучерявого Михайла, який відчуваючи себе «героєм вечора», показував нам кулака за її спиною.
Більше ніколи ми не бачили її червоного блокноту і весело та цікаво проводили свій відпочинок у Словаччині – на гірському курорті «Високі Татри».
А Михайло так вжився в образ кавалера, що вже зовсім не розлучався з дорученим йому «важливим об’єктом», вдень тягаючи з магазинів її валізи із покупками, а вечорами, обіймаючись десь у затишному куточку. Дійшло до того, що на зворотньому шляху, Михайло вийшов з нею в Полтаві, вдаючи, що не помічає розлюченого виразу обличчя нашого керівника, який не знав, як тепер пояснити все це Михайловій законній «половині».
Та скоро все влаштувалось, і Михайло повернувся до дружини з «повинною». Правда, вона ніяк не хотіла зрозуміти усієї «відповідальності», покладеної на її чоловіка «важливої місїї» і ще деякий час бігала розбиратись із цим до парткому та профкому. Нарешті заспокоїлась. Мабуть, їй таки хтось добряче пояснив.
2013
Претендентів на туристичну путівку, навіть в сусідні країни дружнього нам соціалістичного табору, прискіпливо відбирали, перевіряли на моральну стійкість, патріотизм та політичну підкованість.
Ретельно вивчали характеристики та біографії, в КДБ перевіряли спеціальні анкети, проводили інструктажі та співбесіди.
Коли група нарешті була сформована з надійних, політично грамотних туристів, знайомили з керівником – щонайманше, працівником апарату райкому чи міському КПРС, який ніс персональну відповідальність за гідну поведінку та вчинки кожного туриста за кордоном.
Нажахані люди вже з острахом чекали на таку, раніше омріяну поїздку, морально готувались дати рішучу відсіч всім спробам агентів ЦРУ та інших ворожих організацій завербувати себе. або схилити до зради Батьківщині.
Для більшої певності, на вокзалі в Полтаві до нашої групи «підсадили» зовсім непримітну, похмуру жінку «бальзаківського» віку. Керівник стиха пояснив нам, що це секретна співробітниця КДБ, яка буде підслуховувати наші розмови та передавати «куди треба». Настрій зіпсувався остаточно.
На сучасному Празькому вокзалі нас привітно зустрів презентабельний чех – наш гід. Він постійно сліпуче посміхався та, ляскаючи себе по круглому черевцю, яким, відверто пишався, часто весело вигукував: «ПівО. ПівО!» І прямо з вокзалу, фешенебельним автобусом скерував нас до пивного бару, щоправда, дуже колоритного та затишного.
Ми були трохи вражені такою дивною «гостинністю». Та, помивши руки і трохи причепурившись в небаченому нами євротуалеті, заспокоїлись і деякий час, із задоволенням ласували знаменитим тоді чеським пивом з крахітними чорними та солоними сухариками
Час вже наближався до обіду, а веселий гід, здавалось, і не збирався нікуди рушати зі своєї улюбленої пивнички. Наш керівник насилу довідався у нього через перекладача, що їхати нам немає куди, бо почалися католицькі Великодні свята. Всі празькі готелі, в тому числі і заброньовані для нас номери, переповнені «почесними гостями», а саме туристами-дикунами та панками із Західної Європи, які платили валютою і відчували себе повноправними господарями Праги. Вони порозлягалисяна зелених охайних газонах, осідлавши історичні пам’ятники, бешкетували, курили опій, ні на кого не звертаючи уваги.
Нас відвезли до маленького приватного готельчика у горах, де душ та всі «зручності» знаходились у кінці коридору, ну зовсім, наче у наших рідних гуртожитках та малосімейках, бо й тут кращі номери були зайняті тими ж німецькими та англійськими туристами.
Не розбещені комфортом, ми були раді навіть такому пристанищу. По черзі прийнявши ледь теплий скупий душ, переодягнулись і весело посходились до маленького ресторанчика, бо дуже зголодніли, пообідавши з дороги тільки пивом із сухариками. Тож, сподівались нарешті добряче попоїсти. Нас привітно зустріли самі господарі готелю. Виявилося, що його власник – виходець із Західної України, пан Юрій, а його дружина, чарівна полька пані Катаржина, яка вибачилась перед нами, що не готова нагодувати так багато незапланованих постояльців, тому вечеря буде дуже легкою. Ми розчаровано колупали вилками щось темно-зелене, слизьке та нудотно-солодке. Красунчик-офіціант Любаш пояснив нам, що це «огурки - дуже делікатес», з чим ми були не зовсім згодні. Наші справні туристки просили дати хоч побільше хліба, на що Любаш злякано замахав руками, повторюючи:
- О. хліб – це дюже дорого!
Чоловіки збігали за домашніми припасами: салом та ковбасами, без яких завбачливі радянські туристи нікуди не виїжджали. Пригостили хазяїв. Усі повеселішали. Пан Юрій на радощах співав з нами украінських пісень, а потім включив музичний автомат, і почалися танці.
Наші кавалери швиденько позапрошували молодих гарних туристок. За столиком залишилися самотньо сидіти дві пристарілі жінки: пенсіонерка з нашоі Ради Ветеранів та співробітниця КДБ, яка враз ще більше сохмурніла і, діставши із сумки товстого червоного блокнота, взялася демонстративно щось туди занотовувати.
Керівник групи, який до цього замріяно танцював, раптом захвилювався:
- Треба щось робити, інакше усіх нас закладе, - сказав він і, вибачившись, кудись побіг.
Дуже скоро він повернувся, штовхаючи поперед себе найсором’язливішого з наших чоловіків - Михайла, що був з тих вихідців із села, на яких навіть довгочасне проживання у місті не могло накласти ніякого «лоску». Проте, зовні він виглядав молодим і навіть вродливим, хоч і трохи вайлуватим чоловіком.
Як потім виявилось, наш метикуватий керівник саме на Михайла поклав «важливу місію», - бути кавалером співробітниці КДБ на весь час нашої поїздки.
Хоч йому й налили для хоробрості повну склянку нашої «представницької» горілки, та всеодно Михайло був напівнепритомним від страху, приступаючи до виконання такого спецзавдання. Правда, згодом «допінг» подіяв, і всі помітили, що у танці він став міцніше притискати до себе партнершу. Жіночка розчервонілась, відразу помолодшала і виявилась навіть симпатичною.
А по закінченню вечора, не випускаючи Михайлового ліктя, вона привітно посміхнулася до нашого керівника:
- А у Вас дуже гарний колектив! – і щасливо пригорнулась до міцного плеча по-сільському рум’яного та кучерявого Михайла, який відчуваючи себе «героєм вечора», показував нам кулака за її спиною.
Більше ніколи ми не бачили її червоного блокноту і весело та цікаво проводили свій відпочинок у Словаччині – на гірському курорті «Високі Татри».
А Михайло так вжився в образ кавалера, що вже зовсім не розлучався з дорученим йому «важливим об’єктом», вдень тягаючи з магазинів її валізи із покупками, а вечорами, обіймаючись десь у затишному куточку. Дійшло до того, що на зворотньому шляху, Михайло вийшов з нею в Полтаві, вдаючи, що не помічає розлюченого виразу обличчя нашого керівника, який не знав, як тепер пояснити все це Михайловій законній «половині».
Та скоро все влаштувалось, і Михайло повернувся до дружини з «повинною». Правда, вона ніяк не хотіла зрозуміти усієї «відповідальності», покладеної на її чоловіка «важливої місїї» і ще деякий час бігала розбиратись із цим до парткому та профкому. Нарешті заспокоїлась. Мабуть, їй таки хтось добряче пояснив.
2013
Гумористичне оповідання
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
