ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.21
23:09
Замість післямови до книги «Холодне Сонце»)
Мої тексти осінні – я цього не приховую. Приховувати щось від читача непростимий гріх. Я цього ніколи не робив і борони мене Будда таке колись вчинити. Поганої мені тоді карми і злої реінкарнації. Сторінки мо
2024.11.21
22:17
Мов скуштував солодкий плід,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.
Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.
Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
2024.11.21
20:17
Минуле не багате на сонети.
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
2024.11.21
19:59
Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
2024.11.21
18:25
І
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
2024.11.21
18:18
Ми розучились цінувати слово,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
2024.11.21
17:53
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
2024.11.21
13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
2024.11.21
09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
2024.11.21
06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
2024.11.21
06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
2024.11.21
04:27
Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
2024.11.21
01:27
Я розіллю л
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
2024.11.20
21:31
Наснив тоді я вершників у латах
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
2024.11.20
13:36
Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
2024.11.20
09:10
років тому відійшов у засвіти славетний іспанський танцівник Антоніо Гадес.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Нінель Новікова (1949) /
Проза
Важлива місія
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Важлива місія
У ті, історично недалекі, радянські часи кожна поїздка за кордон вважалася справою майже державного значення.
Претендентів на туристичну путівку, навіть в сусідні країни дружнього нам соціалістичного табору, прискіпливо відбирали, перевіряли на моральну стійкість, патріотизм та політичну підкованість.
Ретельно вивчали характеристики та біографії, в КДБ перевіряли спеціальні анкети, проводили інструктажі та співбесіди.
Коли група нарешті була сформована з надійних, політично грамотних туристів, знайомили з керівником – щонайманше, працівником апарату райкому чи міському КПРС, який ніс персональну відповідальність за гідну поведінку та вчинки кожного туриста за кордоном.
Нажахані люди вже з острахом чекали на таку, раніше омріяну поїздку, морально готувались дати рішучу відсіч всім спробам агентів ЦРУ та інших ворожих організацій завербувати себе. або схилити до зради Батьківщині.
Для більшої певності, на вокзалі в Полтаві до нашої групи «підсадили» зовсім непримітну, похмуру жінку «бальзаківського» віку. Керівник стиха пояснив нам, що це секретна співробітниця КДБ, яка буде підслуховувати наші розмови та передавати «куди треба». Настрій зіпсувався остаточно.
На сучасному Празькому вокзалі нас привітно зустрів презентабельний чех – наш гід. Він постійно сліпуче посміхався та, ляскаючи себе по круглому черевцю, яким, відверто пишався, часто весело вигукував: «ПівО. ПівО!» І прямо з вокзалу, фешенебельним автобусом скерував нас до пивного бару, щоправда, дуже колоритного та затишного.
Ми були трохи вражені такою дивною «гостинністю». Та, помивши руки і трохи причепурившись в небаченому нами євротуалеті, заспокоїлись і деякий час, із задоволенням ласували знаменитим тоді чеським пивом з крахітними чорними та солоними сухариками
Час вже наближався до обіду, а веселий гід, здавалось, і не збирався нікуди рушати зі своєї улюбленої пивнички. Наш керівник насилу довідався у нього через перекладача, що їхати нам немає куди, бо почалися католицькі Великодні свята. Всі празькі готелі, в тому числі і заброньовані для нас номери, переповнені «почесними гостями», а саме туристами-дикунами та панками із Західної Європи, які платили валютою і відчували себе повноправними господарями Праги. Вони порозлягалисяна зелених охайних газонах, осідлавши історичні пам’ятники, бешкетували, курили опій, ні на кого не звертаючи уваги.
Нас відвезли до маленького приватного готельчика у горах, де душ та всі «зручності» знаходились у кінці коридору, ну зовсім, наче у наших рідних гуртожитках та малосімейках, бо й тут кращі номери були зайняті тими ж німецькими та англійськими туристами.
Не розбещені комфортом, ми були раді навіть такому пристанищу. По черзі прийнявши ледь теплий скупий душ, переодягнулись і весело посходились до маленького ресторанчика, бо дуже зголодніли, пообідавши з дороги тільки пивом із сухариками. Тож, сподівались нарешті добряче попоїсти. Нас привітно зустріли самі господарі готелю. Виявилося, що його власник – виходець із Західної України, пан Юрій, а його дружина, чарівна полька пані Катаржина, яка вибачилась перед нами, що не готова нагодувати так багато незапланованих постояльців, тому вечеря буде дуже легкою. Ми розчаровано колупали вилками щось темно-зелене, слизьке та нудотно-солодке. Красунчик-офіціант Любаш пояснив нам, що це «огурки - дуже делікатес», з чим ми були не зовсім згодні. Наші справні туристки просили дати хоч побільше хліба, на що Любаш злякано замахав руками, повторюючи:
- О. хліб – це дюже дорого!
Чоловіки збігали за домашніми припасами: салом та ковбасами, без яких завбачливі радянські туристи нікуди не виїжджали. Пригостили хазяїв. Усі повеселішали. Пан Юрій на радощах співав з нами украінських пісень, а потім включив музичний автомат, і почалися танці.
Наші кавалери швиденько позапрошували молодих гарних туристок. За столиком залишилися самотньо сидіти дві пристарілі жінки: пенсіонерка з нашоі Ради Ветеранів та співробітниця КДБ, яка враз ще більше сохмурніла і, діставши із сумки товстого червоного блокнота, взялася демонстративно щось туди занотовувати.
Керівник групи, який до цього замріяно танцював, раптом захвилювався:
- Треба щось робити, інакше усіх нас закладе, - сказав він і, вибачившись, кудись побіг.
Дуже скоро він повернувся, штовхаючи поперед себе найсором’язливішого з наших чоловіків - Михайла, що був з тих вихідців із села, на яких навіть довгочасне проживання у місті не могло накласти ніякого «лоску». Проте, зовні він виглядав молодим і навіть вродливим, хоч і трохи вайлуватим чоловіком.
Як потім виявилось, наш метикуватий керівник саме на Михайла поклав «важливу місію», - бути кавалером співробітниці КДБ на весь час нашої поїздки.
Хоч йому й налили для хоробрості повну склянку нашої «представницької» горілки, та всеодно Михайло був напівнепритомним від страху, приступаючи до виконання такого спецзавдання. Правда, згодом «допінг» подіяв, і всі помітили, що у танці він став міцніше притискати до себе партнершу. Жіночка розчервонілась, відразу помолодшала і виявилась навіть симпатичною.
А по закінченню вечора, не випускаючи Михайлового ліктя, вона привітно посміхнулася до нашого керівника:
- А у Вас дуже гарний колектив! – і щасливо пригорнулась до міцного плеча по-сільському рум’яного та кучерявого Михайла, який відчуваючи себе «героєм вечора», показував нам кулака за її спиною.
Більше ніколи ми не бачили її червоного блокноту і весело та цікаво проводили свій відпочинок у Словаччині – на гірському курорті «Високі Татри».
А Михайло так вжився в образ кавалера, що вже зовсім не розлучався з дорученим йому «важливим об’єктом», вдень тягаючи з магазинів її валізи із покупками, а вечорами, обіймаючись десь у затишному куточку. Дійшло до того, що на зворотньому шляху, Михайло вийшов з нею в Полтаві, вдаючи, що не помічає розлюченого виразу обличчя нашого керівника, який не знав, як тепер пояснити все це Михайловій законній «половині».
Та скоро все влаштувалось, і Михайло повернувся до дружини з «повинною». Правда, вона ніяк не хотіла зрозуміти усієї «відповідальності», покладеної на її чоловіка «важливої місїї» і ще деякий час бігала розбиратись із цим до парткому та профкому. Нарешті заспокоїлась. Мабуть, їй таки хтось добряче пояснив.
2013
Претендентів на туристичну путівку, навіть в сусідні країни дружнього нам соціалістичного табору, прискіпливо відбирали, перевіряли на моральну стійкість, патріотизм та політичну підкованість.
Ретельно вивчали характеристики та біографії, в КДБ перевіряли спеціальні анкети, проводили інструктажі та співбесіди.
Коли група нарешті була сформована з надійних, політично грамотних туристів, знайомили з керівником – щонайманше, працівником апарату райкому чи міському КПРС, який ніс персональну відповідальність за гідну поведінку та вчинки кожного туриста за кордоном.
Нажахані люди вже з острахом чекали на таку, раніше омріяну поїздку, морально готувались дати рішучу відсіч всім спробам агентів ЦРУ та інших ворожих організацій завербувати себе. або схилити до зради Батьківщині.
Для більшої певності, на вокзалі в Полтаві до нашої групи «підсадили» зовсім непримітну, похмуру жінку «бальзаківського» віку. Керівник стиха пояснив нам, що це секретна співробітниця КДБ, яка буде підслуховувати наші розмови та передавати «куди треба». Настрій зіпсувався остаточно.
На сучасному Празькому вокзалі нас привітно зустрів презентабельний чех – наш гід. Він постійно сліпуче посміхався та, ляскаючи себе по круглому черевцю, яким, відверто пишався, часто весело вигукував: «ПівО. ПівО!» І прямо з вокзалу, фешенебельним автобусом скерував нас до пивного бару, щоправда, дуже колоритного та затишного.
Ми були трохи вражені такою дивною «гостинністю». Та, помивши руки і трохи причепурившись в небаченому нами євротуалеті, заспокоїлись і деякий час, із задоволенням ласували знаменитим тоді чеським пивом з крахітними чорними та солоними сухариками
Час вже наближався до обіду, а веселий гід, здавалось, і не збирався нікуди рушати зі своєї улюбленої пивнички. Наш керівник насилу довідався у нього через перекладача, що їхати нам немає куди, бо почалися католицькі Великодні свята. Всі празькі готелі, в тому числі і заброньовані для нас номери, переповнені «почесними гостями», а саме туристами-дикунами та панками із Західної Європи, які платили валютою і відчували себе повноправними господарями Праги. Вони порозлягалисяна зелених охайних газонах, осідлавши історичні пам’ятники, бешкетували, курили опій, ні на кого не звертаючи уваги.
Нас відвезли до маленького приватного готельчика у горах, де душ та всі «зручності» знаходились у кінці коридору, ну зовсім, наче у наших рідних гуртожитках та малосімейках, бо й тут кращі номери були зайняті тими ж німецькими та англійськими туристами.
Не розбещені комфортом, ми були раді навіть такому пристанищу. По черзі прийнявши ледь теплий скупий душ, переодягнулись і весело посходились до маленького ресторанчика, бо дуже зголодніли, пообідавши з дороги тільки пивом із сухариками. Тож, сподівались нарешті добряче попоїсти. Нас привітно зустріли самі господарі готелю. Виявилося, що його власник – виходець із Західної України, пан Юрій, а його дружина, чарівна полька пані Катаржина, яка вибачилась перед нами, що не готова нагодувати так багато незапланованих постояльців, тому вечеря буде дуже легкою. Ми розчаровано колупали вилками щось темно-зелене, слизьке та нудотно-солодке. Красунчик-офіціант Любаш пояснив нам, що це «огурки - дуже делікатес», з чим ми були не зовсім згодні. Наші справні туристки просили дати хоч побільше хліба, на що Любаш злякано замахав руками, повторюючи:
- О. хліб – це дюже дорого!
Чоловіки збігали за домашніми припасами: салом та ковбасами, без яких завбачливі радянські туристи нікуди не виїжджали. Пригостили хазяїв. Усі повеселішали. Пан Юрій на радощах співав з нами украінських пісень, а потім включив музичний автомат, і почалися танці.
Наші кавалери швиденько позапрошували молодих гарних туристок. За столиком залишилися самотньо сидіти дві пристарілі жінки: пенсіонерка з нашоі Ради Ветеранів та співробітниця КДБ, яка враз ще більше сохмурніла і, діставши із сумки товстого червоного блокнота, взялася демонстративно щось туди занотовувати.
Керівник групи, який до цього замріяно танцював, раптом захвилювався:
- Треба щось робити, інакше усіх нас закладе, - сказав він і, вибачившись, кудись побіг.
Дуже скоро він повернувся, штовхаючи поперед себе найсором’язливішого з наших чоловіків - Михайла, що був з тих вихідців із села, на яких навіть довгочасне проживання у місті не могло накласти ніякого «лоску». Проте, зовні він виглядав молодим і навіть вродливим, хоч і трохи вайлуватим чоловіком.
Як потім виявилось, наш метикуватий керівник саме на Михайла поклав «важливу місію», - бути кавалером співробітниці КДБ на весь час нашої поїздки.
Хоч йому й налили для хоробрості повну склянку нашої «представницької» горілки, та всеодно Михайло був напівнепритомним від страху, приступаючи до виконання такого спецзавдання. Правда, згодом «допінг» подіяв, і всі помітили, що у танці він став міцніше притискати до себе партнершу. Жіночка розчервонілась, відразу помолодшала і виявилась навіть симпатичною.
А по закінченню вечора, не випускаючи Михайлового ліктя, вона привітно посміхнулася до нашого керівника:
- А у Вас дуже гарний колектив! – і щасливо пригорнулась до міцного плеча по-сільському рум’яного та кучерявого Михайла, який відчуваючи себе «героєм вечора», показував нам кулака за її спиною.
Більше ніколи ми не бачили її червоного блокноту і весело та цікаво проводили свій відпочинок у Словаччині – на гірському курорті «Високі Татри».
А Михайло так вжився в образ кавалера, що вже зовсім не розлучався з дорученим йому «важливим об’єктом», вдень тягаючи з магазинів її валізи із покупками, а вечорами, обіймаючись десь у затишному куточку. Дійшло до того, що на зворотньому шляху, Михайло вийшов з нею в Полтаві, вдаючи, що не помічає розлюченого виразу обличчя нашого керівника, який не знав, як тепер пояснити все це Михайловій законній «половині».
Та скоро все влаштувалось, і Михайло повернувся до дружини з «повинною». Правда, вона ніяк не хотіла зрозуміти усієї «відповідальності», покладеної на її чоловіка «важливої місїї» і ще деякий час бігала розбиратись із цим до парткому та профкому. Нарешті заспокоїлась. Мабуть, їй таки хтось добряче пояснив.
2013
Гумористичне оповідання
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію