
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.06.26
11:52
I
Кінець березня 2014 року видався надто холодним, хоча в повітрі пахло весною і Революцією гідності. На Хрещатику палили шини, прощалися з Небесною сотнею, а Оксана Шептуненко зі своїм чоловіком та сином їхали з Києва на екскурсійному автобусі у Почаївс
2025.06.26
09:38
Частина друга
Жовч і кров
1930 рік
7.
Микола доручив правити кіньми Ґинкові, бо вкрай утомлений заледве не заснув на возі. Утрьох — він, старший син і Кася — везли додому борошно. Ще на Гул
2025.06.26
07:33
О, Ріто-паркувальнице
Ріто-паркувальнице
Ріто-паркувальнице
Що стало би на заваді
Увечері ваше серце викрасти
При лічильнику я нидів
Ріто-паркувальнице
Ріто-паркувальнице
Що стало би на заваді
Увечері ваше серце викрасти
При лічильнику я нидів
2025.06.26
05:39
Як же швидко минають літа,
А думки багатіють лиш сумом, –
Самота закувала уста
Найяскравіших спогадів тлумом.
Самота оточила мене
І від тіла, на жаль, не відходить,
Бо від неї вже ліками тхне
Будь-якої пори чи погоди.
А думки багатіють лиш сумом, –
Самота закувала уста
Найяскравіших спогадів тлумом.
Самота оточила мене
І від тіла, на жаль, не відходить,
Бо від неї вже ліками тхне
Будь-якої пори чи погоди.
2025.06.26
05:20
Зима сувора до застиглих вуст
Торкнулася холодною рукою.
Усім, що є, і радістю, й журбою
Не серце править, а здоровий глузд.
На шиї камінь. Залишки вогню
Стрибнуть зі мною у холодну воду.
Звитяжний крик стає шматочком льоду
Торкнулася холодною рукою.
Усім, що є, і радістю, й журбою
Не серце править, а здоровий глузд.
На шиї камінь. Залишки вогню
Стрибнуть зі мною у холодну воду.
Звитяжний крик стає шматочком льоду
2025.06.25
21:49
Це запах гною чи троянди?
То діалектика страшна.
І невідомо, чим же пахне
Така полинна чужина.
У розквіті вже є падіння,
І у тріумфу є кінець.
Вінок троянд несе прозріння,
То діалектика страшна.
І невідомо, чим же пахне
Така полинна чужина.
У розквіті вже є падіння,
І у тріумфу є кінець.
Вінок троянд несе прозріння,
2025.06.25
18:42
Кілька років не з"являлася на цьому давньому ресурсі. Прощаюся знову.
Поширювала на власну сторінку співані поезії. Переглядати чи оминути - вибір кожного.
Не потребую повчань, коментарів.
Пояснила:
Цей проєкт є яскравим прикладом того, як ШІ може
Поширювала на власну сторінку співані поезії. Переглядати чи оминути - вибір кожного.
Не потребую повчань, коментарів.
Пояснила:
Цей проєкт є яскравим прикладом того, як ШІ може
2025.06.25
16:55
Певне, в раю багато світла,
Бо любов там навічна розквітла.
Певне, сонце до Бога сміється,
Чи мені лише це видається...
Певне, хмари біленькопухнасті,
Та несуть на собі тихе щастя.
Певне, в небі п'ятнадцять веселок,
І під ними сяйливих світелок,
Бо любов там навічна розквітла.
Певне, сонце до Бога сміється,
Чи мені лише це видається...
Певне, хмари біленькопухнасті,
Та несуть на собі тихе щастя.
Певне, в небі п'ятнадцять веселок,
І під ними сяйливих світелок,
2025.06.25
12:12
Заводь, затінену лозами,
Кожен із нас полюбив, –
Берег піщаний зволожує
Лиш нетривалий приплив.
Завжди блакитного кольору
В тихій затоці вода, –
Тож тут купатися здорово –
Літо коротке шкода.
Кожен із нас полюбив, –
Берег піщаний зволожує
Лиш нетривалий приплив.
Завжди блакитного кольору
В тихій затоці вода, –
Тож тут купатися здорово –
Літо коротке шкода.
2025.06.25
10:23
З вечірньою зорею опущусь
на підвіконня у твоїй кімнаті
і на краєчку тихо примощусь
нічним ефіром у порожній хаті.
Чи Місяця холодним промінцем
ковзну по покривалу твого ліжка.
Згадається усміхнене лице,
на підвіконня у твоїй кімнаті
і на краєчку тихо примощусь
нічним ефіром у порожній хаті.
Чи Місяця холодним промінцем
ковзну по покривалу твого ліжка.
Згадається усміхнене лице,
2025.06.24
21:37
Це грім звучить чи гуркіт канонади?
Роздвоєння, як вістря боротьби,
Як відгомін Господньої тиради,
Доноситься противенством доби.
Не знаємо, де можемо спіткнутись -
На міні чи на грудах кам'яних.
Ми навіть не встигаєм озирнутись,
Роздвоєння, як вістря боротьби,
Як відгомін Господньої тиради,
Доноситься противенством доби.
Не знаємо, де можемо спіткнутись -
На міні чи на грудах кам'яних.
Ми навіть не встигаєм озирнутись,
2025.06.24
17:25
Частина друга
Жовч і кров
1930 рік
4.
Кася витягнула з печі каструлю з борщем. Це був улюблени
2025.06.24
17:02
Посходили співаночки рясно, мов суниці.
Посходились легіники, гей, на косовицю.
Косять так, як ще ніколи доти не косили.
Уже сонце припікає, а ще стільки сили
Позостало в руках дужих, руках молодечих,
Що готові трудитися під сам темен вечір.
Посхо
Посходились легіники, гей, на косовицю.
Косять так, як ще ніколи доти не косили.
Уже сонце припікає, а ще стільки сили
Позостало в руках дужих, руках молодечих,
Що готові трудитися під сам темен вечір.
Посхо
2025.06.24
16:33
Новинка на моєму каналі.
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno.
У відеоряді використано 7 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для ц
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno.
У відеоряді використано 7 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для ц
2025.06.24
14:50
Густо рум'янком зацвічений сад,
Божа краса дрібних невістульок.
Ллється навколо її аромат,
З неба моргає сонячна куля.
П'янко...Ромашковий килим живий:
Цяточки жовті, біле пелюстя.
Десь заховався пустун-вітровій,
Божа краса дрібних невістульок.
Ллється навколо її аромат,
З неба моргає сонячна куля.
П'янко...Ромашковий килим живий:
Цяточки жовті, біле пелюстя.
Десь заховався пустун-вітровій,
2025.06.24
05:28
Колиска посеред кімнати
Гойдалась плавно з боку в бік,
А біля неї добра мати,
Було, втрачала співам лік.
Матуся знала достолиха
Пісень про звірів і пташню,
Тому співала довго й тихо,
І колисала аж до сну…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Гойдалась плавно з боку в бік,
А біля неї добра мати,
Було, втрачала співам лік.
Матуся знала достолиха
Пісень про звірів і пташню,
Тому співала довго й тихо,
І колисала аж до сну…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Нінель Новікова (1949) /
Проза
Важлива місія
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Важлива місія
У ті, історично недалекі, радянські часи кожна поїздка за кордон вважалася справою майже державного значення.
Претендентів на туристичну путівку, навіть в сусідні країни дружнього нам соціалістичного табору, прискіпливо відбирали, перевіряли на моральну стійкість, патріотизм та політичну підкованість.
Ретельно вивчали характеристики та біографії, в КДБ перевіряли спеціальні анкети, проводили інструктажі та співбесіди.
Коли група нарешті була сформована з надійних, політично грамотних туристів, знайомили з керівником – щонайманше, працівником апарату райкому чи міському КПРС, який ніс персональну відповідальність за гідну поведінку та вчинки кожного туриста за кордоном.
Нажахані люди вже з острахом чекали на таку, раніше омріяну поїздку, морально готувались дати рішучу відсіч всім спробам агентів ЦРУ та інших ворожих організацій завербувати себе. або схилити до зради Батьківщині.
Для більшої певності, на вокзалі в Полтаві до нашої групи «підсадили» зовсім непримітну, похмуру жінку «бальзаківського» віку. Керівник стиха пояснив нам, що це секретна співробітниця КДБ, яка буде підслуховувати наші розмови та передавати «куди треба». Настрій зіпсувався остаточно.
На сучасному Празькому вокзалі нас привітно зустрів презентабельний чех – наш гід. Він постійно сліпуче посміхався та, ляскаючи себе по круглому черевцю, яким, відверто пишався, часто весело вигукував: «ПівО. ПівО!» І прямо з вокзалу, фешенебельним автобусом скерував нас до пивного бару, щоправда, дуже колоритного та затишного.
Ми були трохи вражені такою дивною «гостинністю». Та, помивши руки і трохи причепурившись в небаченому нами євротуалеті, заспокоїлись і деякий час, із задоволенням ласували знаменитим тоді чеським пивом з крахітними чорними та солоними сухариками
Час вже наближався до обіду, а веселий гід, здавалось, і не збирався нікуди рушати зі своєї улюбленої пивнички. Наш керівник насилу довідався у нього через перекладача, що їхати нам немає куди, бо почалися католицькі Великодні свята. Всі празькі готелі, в тому числі і заброньовані для нас номери, переповнені «почесними гостями», а саме туристами-дикунами та панками із Західної Європи, які платили валютою і відчували себе повноправними господарями Праги. Вони порозлягалисяна зелених охайних газонах, осідлавши історичні пам’ятники, бешкетували, курили опій, ні на кого не звертаючи уваги.
Нас відвезли до маленького приватного готельчика у горах, де душ та всі «зручності» знаходились у кінці коридору, ну зовсім, наче у наших рідних гуртожитках та малосімейках, бо й тут кращі номери були зайняті тими ж німецькими та англійськими туристами.
Не розбещені комфортом, ми були раді навіть такому пристанищу. По черзі прийнявши ледь теплий скупий душ, переодягнулись і весело посходились до маленького ресторанчика, бо дуже зголодніли, пообідавши з дороги тільки пивом із сухариками. Тож, сподівались нарешті добряче попоїсти. Нас привітно зустріли самі господарі готелю. Виявилося, що його власник – виходець із Західної України, пан Юрій, а його дружина, чарівна полька пані Катаржина, яка вибачилась перед нами, що не готова нагодувати так багато незапланованих постояльців, тому вечеря буде дуже легкою. Ми розчаровано колупали вилками щось темно-зелене, слизьке та нудотно-солодке. Красунчик-офіціант Любаш пояснив нам, що це «огурки - дуже делікатес», з чим ми були не зовсім згодні. Наші справні туристки просили дати хоч побільше хліба, на що Любаш злякано замахав руками, повторюючи:
- О. хліб – це дюже дорого!
Чоловіки збігали за домашніми припасами: салом та ковбасами, без яких завбачливі радянські туристи нікуди не виїжджали. Пригостили хазяїв. Усі повеселішали. Пан Юрій на радощах співав з нами украінських пісень, а потім включив музичний автомат, і почалися танці.
Наші кавалери швиденько позапрошували молодих гарних туристок. За столиком залишилися самотньо сидіти дві пристарілі жінки: пенсіонерка з нашоі Ради Ветеранів та співробітниця КДБ, яка враз ще більше сохмурніла і, діставши із сумки товстого червоного блокнота, взялася демонстративно щось туди занотовувати.
Керівник групи, який до цього замріяно танцював, раптом захвилювався:
- Треба щось робити, інакше усіх нас закладе, - сказав він і, вибачившись, кудись побіг.
Дуже скоро він повернувся, штовхаючи поперед себе найсором’язливішого з наших чоловіків - Михайла, що був з тих вихідців із села, на яких навіть довгочасне проживання у місті не могло накласти ніякого «лоску». Проте, зовні він виглядав молодим і навіть вродливим, хоч і трохи вайлуватим чоловіком.
Як потім виявилось, наш метикуватий керівник саме на Михайла поклав «важливу місію», - бути кавалером співробітниці КДБ на весь час нашої поїздки.
Хоч йому й налили для хоробрості повну склянку нашої «представницької» горілки, та всеодно Михайло був напівнепритомним від страху, приступаючи до виконання такого спецзавдання. Правда, згодом «допінг» подіяв, і всі помітили, що у танці він став міцніше притискати до себе партнершу. Жіночка розчервонілась, відразу помолодшала і виявилась навіть симпатичною.
А по закінченню вечора, не випускаючи Михайлового ліктя, вона привітно посміхнулася до нашого керівника:
- А у Вас дуже гарний колектив! – і щасливо пригорнулась до міцного плеча по-сільському рум’яного та кучерявого Михайла, який відчуваючи себе «героєм вечора», показував нам кулака за її спиною.
Більше ніколи ми не бачили її червоного блокноту і весело та цікаво проводили свій відпочинок у Словаччині – на гірському курорті «Високі Татри».
А Михайло так вжився в образ кавалера, що вже зовсім не розлучався з дорученим йому «важливим об’єктом», вдень тягаючи з магазинів її валізи із покупками, а вечорами, обіймаючись десь у затишному куточку. Дійшло до того, що на зворотньому шляху, Михайло вийшов з нею в Полтаві, вдаючи, що не помічає розлюченого виразу обличчя нашого керівника, який не знав, як тепер пояснити все це Михайловій законній «половині».
Та скоро все влаштувалось, і Михайло повернувся до дружини з «повинною». Правда, вона ніяк не хотіла зрозуміти усієї «відповідальності», покладеної на її чоловіка «важливої місїї» і ще деякий час бігала розбиратись із цим до парткому та профкому. Нарешті заспокоїлась. Мабуть, їй таки хтось добряче пояснив.
2013
Претендентів на туристичну путівку, навіть в сусідні країни дружнього нам соціалістичного табору, прискіпливо відбирали, перевіряли на моральну стійкість, патріотизм та політичну підкованість.
Ретельно вивчали характеристики та біографії, в КДБ перевіряли спеціальні анкети, проводили інструктажі та співбесіди.
Коли група нарешті була сформована з надійних, політично грамотних туристів, знайомили з керівником – щонайманше, працівником апарату райкому чи міському КПРС, який ніс персональну відповідальність за гідну поведінку та вчинки кожного туриста за кордоном.
Нажахані люди вже з острахом чекали на таку, раніше омріяну поїздку, морально готувались дати рішучу відсіч всім спробам агентів ЦРУ та інших ворожих організацій завербувати себе. або схилити до зради Батьківщині.
Для більшої певності, на вокзалі в Полтаві до нашої групи «підсадили» зовсім непримітну, похмуру жінку «бальзаківського» віку. Керівник стиха пояснив нам, що це секретна співробітниця КДБ, яка буде підслуховувати наші розмови та передавати «куди треба». Настрій зіпсувався остаточно.
На сучасному Празькому вокзалі нас привітно зустрів презентабельний чех – наш гід. Він постійно сліпуче посміхався та, ляскаючи себе по круглому черевцю, яким, відверто пишався, часто весело вигукував: «ПівО. ПівО!» І прямо з вокзалу, фешенебельним автобусом скерував нас до пивного бару, щоправда, дуже колоритного та затишного.
Ми були трохи вражені такою дивною «гостинністю». Та, помивши руки і трохи причепурившись в небаченому нами євротуалеті, заспокоїлись і деякий час, із задоволенням ласували знаменитим тоді чеським пивом з крахітними чорними та солоними сухариками
Час вже наближався до обіду, а веселий гід, здавалось, і не збирався нікуди рушати зі своєї улюбленої пивнички. Наш керівник насилу довідався у нього через перекладача, що їхати нам немає куди, бо почалися католицькі Великодні свята. Всі празькі готелі, в тому числі і заброньовані для нас номери, переповнені «почесними гостями», а саме туристами-дикунами та панками із Західної Європи, які платили валютою і відчували себе повноправними господарями Праги. Вони порозлягалисяна зелених охайних газонах, осідлавши історичні пам’ятники, бешкетували, курили опій, ні на кого не звертаючи уваги.
Нас відвезли до маленького приватного готельчика у горах, де душ та всі «зручності» знаходились у кінці коридору, ну зовсім, наче у наших рідних гуртожитках та малосімейках, бо й тут кращі номери були зайняті тими ж німецькими та англійськими туристами.
Не розбещені комфортом, ми були раді навіть такому пристанищу. По черзі прийнявши ледь теплий скупий душ, переодягнулись і весело посходились до маленького ресторанчика, бо дуже зголодніли, пообідавши з дороги тільки пивом із сухариками. Тож, сподівались нарешті добряче попоїсти. Нас привітно зустріли самі господарі готелю. Виявилося, що його власник – виходець із Західної України, пан Юрій, а його дружина, чарівна полька пані Катаржина, яка вибачилась перед нами, що не готова нагодувати так багато незапланованих постояльців, тому вечеря буде дуже легкою. Ми розчаровано колупали вилками щось темно-зелене, слизьке та нудотно-солодке. Красунчик-офіціант Любаш пояснив нам, що це «огурки - дуже делікатес», з чим ми були не зовсім згодні. Наші справні туристки просили дати хоч побільше хліба, на що Любаш злякано замахав руками, повторюючи:
- О. хліб – це дюже дорого!
Чоловіки збігали за домашніми припасами: салом та ковбасами, без яких завбачливі радянські туристи нікуди не виїжджали. Пригостили хазяїв. Усі повеселішали. Пан Юрій на радощах співав з нами украінських пісень, а потім включив музичний автомат, і почалися танці.
Наші кавалери швиденько позапрошували молодих гарних туристок. За столиком залишилися самотньо сидіти дві пристарілі жінки: пенсіонерка з нашоі Ради Ветеранів та співробітниця КДБ, яка враз ще більше сохмурніла і, діставши із сумки товстого червоного блокнота, взялася демонстративно щось туди занотовувати.
Керівник групи, який до цього замріяно танцював, раптом захвилювався:
- Треба щось робити, інакше усіх нас закладе, - сказав він і, вибачившись, кудись побіг.
Дуже скоро він повернувся, штовхаючи поперед себе найсором’язливішого з наших чоловіків - Михайла, що був з тих вихідців із села, на яких навіть довгочасне проживання у місті не могло накласти ніякого «лоску». Проте, зовні він виглядав молодим і навіть вродливим, хоч і трохи вайлуватим чоловіком.
Як потім виявилось, наш метикуватий керівник саме на Михайла поклав «важливу місію», - бути кавалером співробітниці КДБ на весь час нашої поїздки.
Хоч йому й налили для хоробрості повну склянку нашої «представницької» горілки, та всеодно Михайло був напівнепритомним від страху, приступаючи до виконання такого спецзавдання. Правда, згодом «допінг» подіяв, і всі помітили, що у танці він став міцніше притискати до себе партнершу. Жіночка розчервонілась, відразу помолодшала і виявилась навіть симпатичною.
А по закінченню вечора, не випускаючи Михайлового ліктя, вона привітно посміхнулася до нашого керівника:
- А у Вас дуже гарний колектив! – і щасливо пригорнулась до міцного плеча по-сільському рум’яного та кучерявого Михайла, який відчуваючи себе «героєм вечора», показував нам кулака за її спиною.
Більше ніколи ми не бачили її червоного блокноту і весело та цікаво проводили свій відпочинок у Словаччині – на гірському курорті «Високі Татри».
А Михайло так вжився в образ кавалера, що вже зовсім не розлучався з дорученим йому «важливим об’єктом», вдень тягаючи з магазинів її валізи із покупками, а вечорами, обіймаючись десь у затишному куточку. Дійшло до того, що на зворотньому шляху, Михайло вийшов з нею в Полтаві, вдаючи, що не помічає розлюченого виразу обличчя нашого керівника, який не знав, як тепер пояснити все це Михайловій законній «половині».
Та скоро все влаштувалось, і Михайло повернувся до дружини з «повинною». Правда, вона ніяк не хотіла зрозуміти усієї «відповідальності», покладеної на її чоловіка «важливої місїї» і ще деякий час бігала розбиратись із цим до парткому та профкому. Нарешті заспокоїлась. Мабуть, їй таки хтось добряче пояснив.
2013
Гумористичне оповідання
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію