Олександр Христенко (1958)
Я ПРИЙШОВ

Я заблукав, здається у капусті,
Чи то лелека десь мене носив
І вже злякався, що мене не пустять –
На поміч звав на різні голоси.

Сяйнуло світло у кінці тунелю –
І по-пластунськи, як козак, поліз,
А опинився з жінкою в постелі!..
Вона своїх не стримувала сліз.

Здається, ми давно уже знайомі:
Ці груди, запах, дотик теплих рук.
Від щастя ледь не втративши свідомість,
Я слухав пісню – мамин серця стук.
21.03.10р.

        Роздуми про матерію, любов та сумнів
            (спроба абсурдної аналітики)

    “…ніяке пізнання не передує у часі досвіду, воно завжди починається з досвіду” - так розпочинає Кант свою “Критику чистого розуму”, але завершуючи свій опус виводить, для себе, формулу чистого знання (“видимість” такої): “…керує одиночне подання я є, котре саме тому, що воно (невизначено) виражає чисту формулу всього мого досвіду, проголошує себе загальним положенням, значимим для всіх мислячих сутностей, і, хоч воно у всіх відношеннях є одиночне судження, воно містить у собі видимість абсолютної єдності умов мислення взагалі ж, тому поширюється за межі можливого досвіду.”
    Отже, спершу – “я прийшов” (Христенко), із за “межі можливого досвіду.” (Кант), із чистим ще розумом… Якесь мереживо свідомості (“одиночне подання я є” (Кант)) уже було (здається, що було вічно), на нього і чіплявся досвід, мов реп’яхи до штанів… Але, чи таке вже воно було чисте, без досвіду (“подання я є”)? Найперше – у ньому вже був досвід батьків, інстинкти теж досвід (жартую), а ще досвід матерії живої (так звані гени)… – не живої (хімічний склад речовини)… і, зрештою, “трансцендентальне” (Кант) – думаю, що все ж таки досвід, трансцендентальний… (такий, що виходить за межі реальності), бо якщо для усіх людей (і для всього живого) алгоритм свідомості типовий (оптимістичний), то його основа - не випадковий збіг передумов, інакше…
    І, насправді, аж набравшись досвіду віршування Олександр Христенко прийшов: “Від щастя ледь не втративши свідомість” … Прийшов, здавалось би, у простір матеріальний, приніс листок паперу змережаний фарбою… Але гляньте, як той простір нараз втратив обриси реальні і як образи чуттєві, зовні невидимі, наповнили душу… Сповнений абсурду Христенків сюжет:
Я заблукав, здається у капусті,
Чи то лелека десь мене носив
І вже злякався, що мене не пустять –
На поміч звав на різні голоси…
набуває якогось вищого змісту, відчуттів та “смаку”… - То тобі не сало з часником їсти!.. Але ж папір не усміхнувся від цього життєствердного містичного акту, камінь не ворухнувся, вода не закипіла… А я ? – Щонайменше усміхнувся – цілком прийнятний для свідомості образний ряд, можна сказати: і мені таке було!..
    Але далі уже не камінь, “а Говерла – королева-актриса”, уже не вода – “перлинки роси" :
Олександр Христенко
ЯСІНЯ

Затужавіли думки без роботи,
Заколисані в гірських ручаях.
Розляглися поміж гір безтурботно
Неквапливі, як хмарки, Ясіня.

Лазіщина, Лопушанка і Тиса
Поспішають до далеких морів,
А Говерла – королева-актриса, –
Величаво поглядає згори.

І куди лише дістанете оком,
Всюди трави, чагарник і ліси.
Синє небо, незбагненно-глибоке,
Запах сіна і перлинки роси.
21.08.10р
    І усе це у просторі матеріальному!? - Кант, розглядаючи простір (загальне поняття), має його за потойбічний (користується терміном трансцендентність) і визначає його (простір), як споглядальний, але в межах досвіду (емпіричності)… маючи матеріальність (“реальність”) та ідеальність за властивості того простору… Однак, як Канта зрозуміти: “… наші тлумачення показують нам реальність (тобто об’єктивну значимість) простору у відношенні всього..., хоча признаєм трансцендентальну (потойбічну) ідеальність його , тобто що простір є ніщо…”? * Але, хіба властивості предмета (реальність-ідеальність) не є сам предмет (простір) , та чи доцільно розглядати “реальність” та “ідеальність” окремо від “простору”, розриваючи їх (щось – ніщо) ?..
    Тa, щоб не ускладнювати, уточнимо (щоб було по Канту): текст Олександра Христенка “Ясіня” в просторі Поетичних Майстерень - “реальність” очевидна, “ідеальність його” (тексту) усвідомлювана, тобто, що цей відтинок простору (Христенкове “Ясіня”) ”є ніщо”, якщо забрати папір та фарбу… Коротко кажучи : ”на хліб не намастиш”, але в потойбіччя (“трансцендентність”) зануритись можна та й торкнутись реальних Карпат, при бажанні, можна – отже, все ж – “на хліб таки намастиш”. Ситуація, якщо й виглядає абсурдною, проте є цілком оптимістичною, - як хтось-колись влучно підмітив: нічого не розумію… але ж як красиво!..
    Та уже - нехай буде – у просторі матеріальному … далі все рухається само собою, досвід (інстинкт) шлях визначив, - “ гени настовбурчилися”… - отже - про любов:
Олександр Христенко
ЛЮБОВ НЕ ЗВИКЛА ДО ЗАСТОЮ

Битва пристрасті, сили і ласки,
З тінню остраху і недовіри –
Диких звірів із давньої казки,
Не народжених жити у мирі, –
Наче вогнище, тихо згасала,
Сповиваючи воїнів жаром.
Задоволення ніжним васалом
Огортало закохану пару.

Сексуально-вдоволено-сита
Муркотіла грайливо, як кішка,
Найщасливіша в цілому світі
Пригорнувши до мужнього тіла,
Королева двоспального ліжка,
Теплі руки.
Розслаблені м’язи
Цілувала і щось шепотіла –
Сексуально-відверто-сучасна.

Він, у позі могутнього лева,
Важко дихав і кучері гладив,
Обійнявши свою королеву,
Неповторно-жіночно-принадну.
І здавалось: віднині – довіку
Мир і злагода буде між ними...
Та любов
До застою не звикла:
Завтра знову
До бою
Підніме.
7.04.10р.
    І, мимоволі, постає перед очима сцена кохання левів – самець ніжно покушує самицю за вушко… - ну, чисто, як люди! Але із свідомості ніяк не йдуть попередні сцени – як той лев роздирає граційну лань, - а вона, мить перед тим, кохалася із своїм самцем… - ну чисто, як люди!
    Поодиноке життя (не біоценоз) коротке і левові прийде кінець - його труп роздиратимуть гієни…
Ніцше (“Антихрист. Прокляття християнству”) запитує сам у себе і відповідає: “що добре? – все що підвищує в людині відчуття влади, волю до влади, саму владу. Що погано? – Все, що стається із слабкості. Що є щастя – Відчуття наростаючої влади, відчуття переборюваної протидії…”?
    Впродовж людської історії так було не один раз – “леви” дерли на шматки “левів” … – Зрештою, їхні кості згризали “гієни – падлоїди” … Але, щоб зрозуміти, наскільки схоластичною (відірваною від дійсності) є намальована мною (згідно мого прочитання запитань – відповідей Ніцше) картина, уявімо, що “лева” Сталіна, переможця “лева” Гітлера (в боротьбі за “саму владу”), виставили голого, безоружного, сам на сам з голодним левом у первісній природі… В справжньому житті так і є: самці лані у боротьбі за самку уявили себе “левами” … - але, чомусь, справжнього лева це не лякає, і гієни чекають своєї черги.
    Людина не лев і не лань… у не схоластичному ряду. Навіть сповідуючи цинічну логіку Ніцше, людина все ж до “лева” не дотягує – беручи до уваги загальнопринятий спосіб добування (людиною) їжі, вона ближча до “падлоїда”. Навіть не наводитиму аргументів…
    Отже – влада для “падлоїда” – влада “падлоїда”, звучить не поетично… але не дивлячись на свою таку (підленьку) природу, вона (людина) може (інколи) дивитись на лань, не як на м'ясо!.. і на кохану жінку мов на лань (не левицю) … і дивуватись:
Олександр Христенко
ДИВУЮСЬ

Спіраль життя –
За днем приходить ніч...
Дивуюсь тим,
Хто може не любити:
Серцебиття,
П'янкий кохання клич,
Батьків хати
І яблуневі квіти.
2.11.2010.
    Чого б тут дивуватися? Бачиться, що начебто усе це буденне, - “за днем приходить ніч...” (Христенко), говориться про земне, - “батьків хати і яблуневі квіти”(Христенко), та особливість бачення (не просто пейзаж, в який гармонійно вписується “п'янкий кохання клич”(Христенко)) свідчить про потойбічний (“трансцендентальний” (Кант)) погляд, з того “неба” (“ідеалістичного” (Кант)), що у середині Олександра, і яке на думку Канта: “є ніщо…” - Оце то ніщо!..
    Але, пропустивши значну частину Олександрових сюжетів (того “ніщо”), залишається ще один важливий момент процесу пізнання – сумнів - щоб надати справді реальних рис цьому ідеально-матеріальному простору. Сам Кант, у “Критиці чистого розуму ”, обминає цей термін і не присвячує йому (сумніву) окремого розділу, але уже саме вживання терміну “критика” у назві, зрозуміло, витікає з сумніву в “чистоті розуму”. Очевидно, що сумнів – лексична категорія скоріше емоційна, чуттєва, ніж логічна, - розуму (врівноваженому) легше вираховувати “правильні” варіанти (“синтетичне судження” (Кант)) в процесі пізнання дійсності, опираючись на конкретність раціоналізму, ніж на невизначеність сумніву … Та яким би холодним не був розум – як кажуть росіяни: “очко то не железное”!.. і дійсність, насправді, не простий математично-логічний ряд… І навіть матерія може сумніватися (згідно теорії відносності): атомний реактор Чорнобильської електростанції на якусь мить засумнівався в геніальності її творців, а повинні були засумніватись вони (“леви” мудрості), і… Що вже говорити про нас грішників:
Олександр Христенко
Колезі – грішнику (філософське)
(переклад з російської Ярослава Аноніма) **

Я про смерть – шукаю слів…
Комарик на свічу сів
А вона якраз горіла…
Вогником зметнулось тіло
І упало в парафін.
Наче гордий син Афін,
Він завжди в світлім пориві,
В пошуку причин правдивих…

Думаєш, його душа
Полетіла просто в рай?..
Та по смерти
Ні шиша
Нам не світить
Так і знай!
2013 р.

    І аж насамкінець:
Ярослав Анонім
Колезі поету
(переспів)
        “…я о смерти не шучу…”
        Олександр Христенко

З слів про смерть наріжу січку:
ой, метелик сів на свічку,
що якраз тоді горіла…
Полум’ям душа злетіла –
тіло ж долу, в парафін…

Вже однак, чи “син Афін”
і однак, що свічка ж… ночі!
Що шукав?.. Закрились очі…

Думаєш, душа отак
В полум’ї шукала раю?..
І по смерти
Дулю з маком
Всім упертим?..

Ну… Не знаю.
2013 р.

* Отже, наші тлумачення показують нам реальність (тобто об’єктивну значимість) простору у відношенні всього, що може зустрітися нам по за нами як предмет, але в той же час показують ідеальність простору в відношенні речей, якщо вони розглядаються розумом самі по собі, тобто безвідносно до властивостей нашої чуттєвості. Отже, ми зберігаєм емпіричну реальність простору (у відношенні всякого можливого зовнішнього досвіду), хоча признаєм трансцендентальну ідеальність його, тобто що простір є ніщо, як тільки ми відкидаємо умови можливості всякого досвіду і приймаєм його за дещо , що лежить в основі речей самих по собі.
        Іммануїл Кант. Критика чистого розуму. Трансцендентальної естетики глава перша. Про простір.

** Олександр Христенко
КОЛЛЕГЕ – ГРЕШНИКУ(философское)

Я о смерти – не шучу...
Сел комарик на свечу,
А она как раз горела...
Огоньком взметнулось тело
И упало в парафин.
Словно гордый сын Афин,
Он всегда стремился к свету,
В жадном поиске ответов...

Думаешь, его душа
Улетела прямо в рай?..
После смерти
Ни «шиша»
Нам не светит –
Так и знай!
(1999-2009)гг.

2013 р. м. Вінниця.

худ. Я Саландяк .