Небо сіре було і недобре,
Вітер вів із сухим листям спір,
Що, зів'яле, встеляло пустир --
Ніч жовтневу цю згадую вкотре
З давніх тих й незапам'ятних пір:
Це було біля озера Обре
У місцині гористій Уір,
Де тумани над озером Обре
Й часті гості там -- відьма й упир.

Якось раз по алеї титанів-
Кипарисів з Душею я брів --
Свою Душу-Психею там стрів;
Тоді в серці моїм, як в вулкані,
Магми жар з клекотанням назрів
І сірчаним потоком все вкрив,
Що із ревом збігав схилом Янік
Й остигав, як повітря нагрів;
Ставав лавою схил гори Янік
Від дихання полярних вітрів.

В нас розмова велась про недобре,
Якось в'яло тягнувся наш спір.
Блукав в споминів нетрях наш зір.
Й ми не знали, що жовтень вже вкотре
Настає з незапам'ятних пір
(Й кожна ніч все чорніш в блиску зір),
Не помітили й озера Обре
(Хоч були вже в цім краї -- Уір);
Не згадали ні озера Обре,
Ні лісів цих, де відьма й упир.

Й коли ніч вже кінця добігала
Й це по зорях я бачити міг --
До світанку схилявсь їхній біг --
В кінці стежки імла просіяла
Й там на небі, де відблиск цей ліг
Й де імла вже молочною стала, --
Піднімався півмісяць-дворіг,
Що Астарта над ним чаклувала --
Двоалмазний півмісяць-дворіг.

Й мовив я: "Ще ніжніший Діани
Він пливе крізь скорботи ефір,
Крізь зітхань і страждання ефір;
Всі він бачить сердець наших рани
Й сльози всі, що туманять наш зір;
Сходить з Лева сузір'я, з Нірвани,
Щоб вказати і нам шлях до зір,
До Едему, де спокій і мир;
Сходить він крізь відчай і омани,
Щоб з очей знять полуду зневір;
З лігва Лева встає крізь тумани,
Щоб любов'ю осяявсь наш зір."

Палець вгору здійнявши, сказала
Вже Психея: "Цей блиск, що довкіл,
Так зловісно осяяв він діл;
Поспішаймо ж, раз ніч нас застала --
О, летімо ж, летім, що є сил!"
З жахом мовила це й опускала
Крила вниз, в порохняву і пил;
Вся тремтіла вона і ридала
Й волокла по землі пера крил,
Де на них налипав бруд і пил.

Відповів я: "Це лиш плід уяви;
Йдім тремтливому сяйву навстріч,
Залишаймось із ним віч-на-віч
В сибілічному блиску заграви,
Що Надію й Красу навсібіч
Посилає крізь морок і ніч;
Вірмо, вірмо в ці зблиски яскраві!
На сяйний шлях вертаймось з узбіч;
То ж повірмо в ці зблиски яскраві,
В магістраль цю, що зве нас з узбіч
Й сяйвом неба сягає крізь ніч."

Так Психею втішав -- й цілував я,
Із похмурих виводив задум,
Й розганяв її тугу і сум --
Та в кінці стежки -- о, чи ж це ждав я!? --
Склеп вернув знов до скорбних тих дум;
Склеп, що виріс, вернув тугу й сум.
"Що за напис, сестро, -- запитав я, --
На дверях: не збагне вже мій ум?"
І почув: "Улялюм, Улялюм!
В цій могилі твоя Улялюм!"

Й ворухнулось щось в серці недобре,
Як вів з листям сухим вітер спір,
Що, зів'яле, встеляло пустир.
Й крикнув я: "Ніч жовтнева ця вкотре
Сплива в пам'яті з тих самих пір,
Як торік я прибув до цих гір
Й скорбний дар мій прийняв цей пустир
У ту ніч, найчорнішу з тих пір, --
Й демон звабив мене чи вампір? --
Ах, згадав я й це озеро Обре,
Й цю місцину гористу -- Уір,
Де тумани над озером Обре
Й часті гості там -- відьма й упир."

Й потім вдвох вже -- ми вдвох -- повторили:
"Чи ж можливо, щоб духи могил,
Вдячні й жалісні духи могил
Перед нами дорогу закрили
До тих тайн, що ховає цей схил,
До жахливого вмісту могил;
Й блиском цим про планету звістили,
Що давно перетвороена в пил;
Грішним сяйвом нам шлях освітили
Тих, що з Пекла вогонь в них, світил?"