Її повне ім’я було складне і вишукано-красиве – Ліліанна. Це ніжне створіння потрапило в наш жіночий колектив, як в осине гніздо, прямо з Одеси-мами.
Коли чоловік привів її вперше, влаштовуючи до нас кур’єром, у наших пліткарок, на деякий час відібрало мову.

Пройшовши по два рази кожного дня з документами установленим маршрутом по великій території автозаводу, Ліля по-дитячому гірко плакала на грудях у кожного, хто мав необережність близько підійти чи поспівчувати.

Вона не любила ходити пішки. Не любила настільки, що два рази на день, в години «пік» уперто трамбувалась в переповнені тролейбуси, щоб проїхати дві зупинки до роботи чи додому. І їй завжди вдавалось, хоч при цьому з інших дверей випадало два-три чоловіки.

У вільний час дуже любила розглядати себе в невелике люстерко, і запитувала: «Правда ж, я дуже гарна?»
Ліля була корінною одеситкою. Її мама - красуня-єврейка, а батько – росіянин, блондин зростом під два метри, капітан першого рангу. Від них Ліля дістала чарівну зовнішність: темно-карі, оксамитові, добрі очі на білому, ніби мармуровому, личку з гарними рисами, в поєднанні з природно-світлим волоссям. Але найбільш привабливим був її ніжний, в міру дзвінкий, зовсім юний голос.

Її гарна мова була щедро пересипана незвичними словечками та неповторним одеським гумором. Була Ліля дуже інтелігентною жінкою, тож, найбільш лайливими словами в неї були «медуза» чи «тюлька», що, звичайно, потішало наших, гострих на язик, жіночок, які з часом полюбили Лілю за її лагідний характер.
Коли, зглянувшись на її тяжкі страждання, начальник перевів Лілю секретар-машиністкою, то чоловіки з усього заводу почали збігатись до нас, щоб познайомитись із власницею того неповторно-ніжного, янгельського голосу, що відповідав їм по телефону.

В нашому великому службовому кабінеті стояло тринадцять столів, за якими працювали симпатичні, як на підбір, молоді жінки та дівчата. Ліля сиділа трохи окремо в закуточку, за сейфом, боком до дверей.

Влетівши до кімнати, розгублені від такої кількості гарних жінок, чоловіки запитували:
- А хто з вас секретарка?
Всі показували в закуток. Заглянувши туди, чоловіки задкували і хутко зникали за дверима, викликаючи веселий сміх наших співробітниць.

Та, по правді кажучи, їм було від чого злякатись, бо на стільці, звисаючи з нього на всі боки, височіла майже безформна гора сяючої плоті, вершину якої увінчувала гарна голівка. Величезні груди лежали на столі, живіт – сягав до колін, слонові ноги не влазили під письмовий стіл і були викладені збоку. Вага цього «чарівного створіння» сягала тоді більше ста сорока кілограмів.

Працювали ми у відділі збуту автомобільного заводу. В ті не дуже далекі, ще радянські часи, до нас з’їжджались представники з усіх кінців величезної тоді країни – Радянського Союзу, щоб отримати по рознарядках із Москви автомобілі та запасні частини.

З ночі займали вони чергу і з ранку шикувалися в нашому довгому вузькому коридорі так, що йдучи до своїх кабінетів, ми змушені були проходити через ту шеренгу. Коли пропливала Ліля, їм доводилось буквально влипати в стіни, а їхні нижні щелепи дружно відвисали. Якось, йдучи позад неї, я чула, як літній узбек, загубивши від подиву свою тюбетейку, захоплено промовив:
- Какой курдучний жєнщін! – і потім він ще декілька разів заглядав до нас, щоб досхочу намилуватись на Лілю.

Сама ж вона ніколи не комплексувала через свою зовнішність та надзвичайну увагу з боку чоловіків, бо їй було до цього не звикати. Адже в єврейських сім’ях, така «розкішна» жінка була особливою гордістю для чоловіка. Вона розповідала, як на одеських пляжах збирались навколо неї юрби хлопців, а особливо вона подобалась неграм та арабам.
– Всі мої подруги повиходили заміж за негрів, – говорила Ліля, – але, щоб я, така ніжна квіточка, та вийшла заміж і спала з негром? Ніколи!
Ще вона хвалилась, що в юності була майже худою, бо носила тільки 56 розмір.

В ті складні часи, Ліля мала проблеми з одягом, проте умудряючись шити і в'язати все на замовлення, завжди була пристойно одягнена. От тільки з білизною було їй дуже важко.
Коли я збиралась у чергове відрядження до Москви, Ліля тихенько попросила мене привезти їй бюстгальтер з магазину «Богатир».
- От тільки, щоб він на мене прийшовся, поміряйте його, будь-ласка, собі на голову, – невинно дивлячись на мене, сказала Ліля.
Я отетеріла:
- Як ти це собі уявляєш? Я, в Москві, міряю бюстгальтер собі на голову! Боюсь, що після цього, я не скоро повернусь!
Тоді Ліля написала на папірці якісь свої розміри.

Коли я показала той папірець продавчині в магазині «Богатир», її великі сині очі стали "квадратними" і вона сказала:
- На жаль, таких розмірів не буває!
- Як то не буває? Жінки такі є, а розмірів у вас не буває! А ще столиця! – обурилось я і купила найбільший, який тільки знайшовся у них на складі, але він, звичайно, виявився замалим в об’ємі, і Ліля вшила туди ще сантиметрів п’ятнадцять резинки.

Ще вона дуже страждала від якогось невгамовного «вовчого» апетиту. З’їдаючи на обід цілу курочку з хлібом та помідорами, майже через кожну годину пила чай з булками, і все одно постійно була голодною.

Чоловік намагався обмежити її в їжі, та Ліля так гірко ридала, що він поступався, а потім і зовсім покинув її з донькою, яка, до речі, обіцяла стати такою ж.

Скоро Лілю скоротили з роботи і незабаром вона померла від ожиріння, не доживши до 50 років. Останнім часом, вже зовсім не могла рухатись, продала всі меблі, все пішло на їжу. Сусіди приносили їй харчі. Всі, ми дуже співчували її, та нічим не могли цьому зарадити.

2011