«- Не хотів би я, - сказав король Ірландії, - битися з лейнстерцями, але якщо така ваша воля, то бийтеся з тим, хто проти вас.»

(Скела «Борома»)

Якщо відверто, я не люблю фільмів на тему жорстокості. Хоча розумію, що світ в якому ми живемо є жорстоким і злим, і є тенденція посилення цієї домінанти в глобалізованому суспільстві. Щодо причин – окремо. Тому я не чекав нічого нового і цікавого (для себе) вирішивши переглянути фільм Мартіна Скорцезе «Відступники» (2006) (Martin Scorsese “The Departed”). Власне, переглянути цей фільм мене спонукало тільки прізвище режисера. Скорцезе майстер фільмів з глибокою філософією та й просто майстер кіно. Згадати хоча б фільм «Остання спокуса Христа». Попри свою скандальність (незрозуміло чому) це фільм глибоких і серйозних роздумів на тему людини як такої, суспільства, історії, релігії…

Починав дивитися я фільм «Відступники» упереджено – гангстерський фільм на тему сучасної мафії. Типажі, що живуть у світі грубої сили і насильства. Тема м’яко кажучи стара. Але переглянувши фільм я був вражений. Ні, не динамізмом сюжету, не майстерною грою акторів (підбір акторів справді вражає і гра неперевершена). Вражає нетиповість фільму – як сюжету, фабули так і змісту діалогів на фоні досить банального детективного сюжету. Перед нами ірландський світ – все побудоване навколо боротьби поліційного відділку, де майже всі співробітники ірландці, з ірландською ж мафією в Бостоні.

Сучасний світ не просто постіндустріальний чи інформаційний, він технотронний, динамічний, прискорений, глобалізований. Але навіть в цьому світі ірландці продовжують лишатися собою – дивним народом з химерного острова Долі, «дітьми богині Дану», що живуть якимось незрозумілим для інших людей життям. Вчинки їх нелогічні. Не те, що тут інша логіка як у людей іншого типу цивілізації. Тут життя і вчинки в принципі нелогічні, бо люди керуються не логікою, а якимось своїми законами буття які іншим людям пізнати не дано. Як сказав колись Зігмунд Фройд: «Ірландці – це єдиний народ який не піддається психоаналізу.» І ця думка тут вдало обігрується протягом цілого фільму. Герої живуть в атмосфері кланових законів, які хоче хтось цього чи не хоче, але незримо присутні. Це як даність яку треба прийняти, бо так воно є. Як каже один із героїв фільму: «Адже я ірландець, і я буду все життя терпіти, навіть якщо це неправильно.»

На цей світ кланових законів накладається католицький світогляд який за півтори тисячі років став незамінним атрибутом психіки ірландця. І обидва головних герої які протистоять один одному у смертельній грі є відступниками не тому, що зраджують своє соціальне середовище, а зраджують людей, які довірились їм. Зрада людей, які довірились тобі історично вважається в католицизмі (тим паче в ірландському варіанті католицизму) найбільш тяжким гріхом. Недарма Данте Аліг’єрі розмістив таких людей у самій глибині пекла. Тому загибель героїв є неминучою.

Переклад фільму жахливий. Всі мовні тонкощі втрачено і репліки героїв часто звучать просто примітивно. Це прикро, це псує враження від фільму. Крім того в оригіналі герої іноді вплітають в мову ірландські слова. А іноді взагалі переходять на ірландську – у перекладі це взагалі не передано. І це дуже прикро.

У фільмі відсутні сентименти на зразок «ми, ірландці», які зустрічаються навіть в епосі, де здавалось їм точно не місце. У фільмі ірландці вбивають ірландців. Тут немає ідеї: «Ми допомагаємо один одному, тому, що ми… (можна вставити назву багатьох народів)». Тут інше: «Ми вбиваємо один одного, тому що ми ірландці.» Тисячоліттями цей народ жив у своєму замкненому світі – на острові з дуже обмеженими ресурсами. Жив, розділений на клани. І всі клани ворогували між собою, вічно воювали між собою. Не дивлячись на постійну зовнішню загрозу, загрозу самого існування цього народу. І це величезна трагедія. Яку хіба що ми, українці, можемо зрозуміти…

У фільмі в перебіг подій вривається (саме не входить, а вривається) ірландська музика, спотворена сучасними інтерпретаторами. І це не випадково – традиційний світ спотворено. Але він продовжує існувати. Це парадокс, це дивний феномен – ірландський народ продовжує жити і не розчинається оточуючих народах, навіть в такому казані народі як Америка. Цей народ зберіг свою внутрішню культуру, самоідентифікацію попри століття асиміляції, геноциду, втрату рідної мови. Ірландці це феномен. І не тільки культурний чи психологічний феномен. Це феномен виживання.

Перед нами світ недовіри. Світ в якому довіряти не можна нікому і нічому. (Хіба що ватажку клану можна. Але якщо ти ватажок клану – то взагалі нікому.) Як ключова фраза звучить репліка: «Не можна довіряти людині якій нічого втрачати.» Але по ходу фільму виясняється, що людині якій є чого втрачати теж довіряти не можна… І з сумом думаєш – невже таким і є нинішній світ? Фільм закінчується кадрами на яких над безоднею іде щур. Справді нинішній час - це година щура…

(На світлині – кадр з фільму.)