
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.02
22:08
Танцюють порожні віки.
Всміхається маска в загрозі.
Простягне подібність руки
Сатир у вигадливій позі.
В палкому натхненні спектакль
Розігрує хтось у абсурді.
В нім кожен намічений такт
Всміхається маска в загрозі.
Простягне подібність руки
Сатир у вигадливій позі.
В палкому натхненні спектакль
Розігрує хтось у абсурді.
В нім кожен намічений такт
2025.09.02
21:52
Віщувала заграва вітер
У багрянім заході сонця.
Зачиняли бутони квіти
І згасали в хатах віконця.
Прохолода, така приємна,
Денну спеку заколисала.
Ще хвилина – і стало темно,
У багрянім заході сонця.
Зачиняли бутони квіти
І згасали в хатах віконця.
Прохолода, така приємна,
Денну спеку заколисала.
Ще хвилина – і стало темно,
2025.09.02
13:41
Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
2025.09.02
12:17
Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
2025.09.02
08:19
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживленн
2025.09.01
23:38
О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
2025.09.01
22:21
Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
2025.09.01
12:07
Із Бориса Заходера
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
2025.09.01
09:47
Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
2025.09.01
05:51
В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
2025.09.01
00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
2025.08.31
22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
2025.08.31
22:13
Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
2025.08.31
19:04
Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
2025.08.31
18:30
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
2025.08.31
14:23
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ярослав Чорногуз (1963) /
Рецензії
Поетична мандрівка порами року
«Ой не стій, дубе, над водою», бо вода манить цих новітніх «мічурінців» непогамовною жагою поселитися там, обгородитися від світу кількаметровим парканом і переживати солодку втіху від безкарності за плюндрування природи. Вже зараз горе тим віковічним дубам, могутнім соснам, принишклим вільхам — їх безжально вирубують, викорчовують, розпилюють на дошки…
Наче вкопані, стали дуби,
Загойдались на вітрові крони,
Мов готуючись до боротьби
За останній рубіж оборони, —
печалиться поет, готовий розділити із цими гордими велетами їхню трагічну долю.
Перетворюється на пекло Богом сотворена краса, навіть небеса кривавляться від гніву і скорботи, але звичайна людина, на жаль, не владна впокорити руйнівну силу новітніх олігархів. Та поет вірить, що гряде Божий суд, покара за ці мерзоти таки настане:
Наживи мафіозні дони,
Природи вбивці, це — для вас!
Грядуть вам всім армагедони
В Перуном визначений час!
Все це бачить, все це чує співпереживаючим серцем Ярослав Чорногуз, намагаючись порятувати бодай пам’ять про ці дубові гаї, луки, заплави, які ще остаточно не накрило кількаметровим піском. Його безкарно висмоктують із Дніпра і трубами переганяють на цю так звану «блакитну зону» акваторії Дніпра, на заплавні землі, прибережні захисні смуги…
Йде цей поетичний мисливець за дивом природи вже цією новітньою «сахарою» у пошуках зелених оаз, гри сонця і води, перешіптування вітру і дерев, зітхань старезних дубів і благань осиротілих озерець, вихоплює фотоапарат, виловлюючи неповторні миті зачудування красою лугів і озер, стрімким злетом сірої чаплі, задумою реліктової сосни, повільним скороденням плеса видрою… Мимоволі згадуються враження від споглядання лугів, лук, заплав і озер Кончі-Заспи, які висловив письменник, організатор Гельсінської групи, дисидент Микола Руденко в книзі спогадів «Найбільше диво — життя»: «Заплава в районі Кончі-Заспи вразила мене своєю незайманою красою, дзеркалами озер в оточенні верб, височенними луговими травами, крізь які не можна було продертися, великим островом на Дніпрі… Моя душа опинилася в зелених обіймах, і я вже не міг одірватися від Кончі».
Коли в шістдесяті роки минулого століття Микола Руденко, Олесь Гончар, Микола Бажан, Андрій Малишко та інші письменники втішалися незайманою красою Кончі-Заспи, то тепер Ярослав Чорногуз лише печалиться.
Він все бачить і все чує, скорботно огірчується образним словом:
Чом, гаю, став, як битви поле?
Печаль кладе свою печать.
Гілки поламані довкола,
Як мертві воїни лежать.
«Усим прямим зламало шиї» —
Скривився змієм в дуба рот:
«Тут більше покручів лишилось,
Їй-Бо, як нині наш народ».
Поетичні замовляння, заклинання творяться в Дажбоговому гаю — так назвав Ярослав Чорногуз цю місцину, де він тче просту й нехитру музику «візерунком мінорної “сі”», там де він знаходить поезію «між оголених ніжних беріз». Саме там поет переживає щасливі миті органічного злиття з довкіллям, із природою, сподіваючись за допомогою семантичних імпульсів згармонізувати свій внутрішній світ і світ зовнішній, природний. Його поезія — своєрідний засіб чи навіть метод оздоровлення духу і тіла, приборкання темних руйнівних сил і невпокорених стихій.
Ця поетична наївність споглядання пір року, яку ми вичитуємо в збірці «Велесів гай», зумовлена природою особистісного світосприйняття Ярослава Чорногуза. Його віра, світогляд, ставлення до природи і людського буття базовані на основоположних засадах традиційної української духовності, першоджерела якої сягають глибин тисячоліть. Поезія Ярослава Чорногуза — це своєрідний молитовник сповідника традиційного світобачення і світосприйняття, витоки якого сягають дохристиянських часів, того періоду буття українців — полян, сіверян, деревлян та інших іноплемен, коли вони одухотворяли і обожествляли саму природу.
О Боги! Молю Вас, заклинаю
Без краси гаїв мені не жить!
Ви життя цьому земному раю
Поки світу цього — збережіть.
Ярослав Чорногуз сповідує ідею вікодавнього споріднення людини з природним спільносвітом і закликає навчатися переживати це спільнобуття, бачити і відчувати себе органічною часткою єдиної природи — разом із рослинами і тваринами, річками й озерами, лісами й травами, вітрами і дощами, сонцем і місяцем, небом і землею… Інакше нам не відродити почуття органічної порідненості із навколишнім світом і не спрямувати життєву енергію на його збереження, на захист довкілля. Кому сьогодні не відомо, що знищення біотичного і ландшафтного розмаїття, руйнація природного спільносвіту призводять до катастрофічного погіршення якості людського буття.
Поезія Ярослава Чорногуза чутливо заторкує пригаслі в наших душах струни, звучання яких слід відродити, інакше буде й далі тривати поступове відмирання чуттєвого переживання природного спільносвіту. Заради того, щоб образно висловити свій подив і захоплення розмаїттям та неповторністю дивовижного світу природи, душевно злитися з ним, духовно оздоровитися і прагне Ярослав Чорногуз побачити очима поета це Боже творіння, в якому нам пощастило жити і знаходити своє місце в природному світі.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Поетична мандрівка порами року
Днями побачила світ нова книжка поезій Ярослава Чорногуза "Велесів гай" - пейзажна лірика, написана на лоні природі в Кончі Озерній під Києвом, ілюстрована власними фото поета. Пропонується вашій увазі передмова до книжки поета. Більшість поезій були надруковані тут, на "Поетичних майстернях".
Ой не стій, дубе, над водою,
Бо тобі, дубе, горе буде.
Стань собі, дубе, у садочку
Та в хрещастому барвіночку.
Там тобі, дубе, добре буде,
Як тії дитині у матінки,
Що цілий тиждень у віночку,
Прийде неділя — у таночку.
Купальська пісня.
Микола Жулинський, Академік НАН України, лауреат Національної премії України ім . Т. Шевченка, директор Інституту літератури ім. Т .Шевченка НАН України.
Коли я бачу повільну ходу відомого нашого кобзаря і поета Ярослава Чорногуза, який продирається крізь зарослі верболозу, прямуючи в царство дубів Кончі-Заспи, мимоволі згадую цю старовинну купальську пісню і з жалем думаю про неминучу загибель цих велетів природи від жадібних рук новітніх ековарварів.«Ой не стій, дубе, над водою», бо вода манить цих новітніх «мічурінців» непогамовною жагою поселитися там, обгородитися від світу кількаметровим парканом і переживати солодку втіху від безкарності за плюндрування природи. Вже зараз горе тим віковічним дубам, могутнім соснам, принишклим вільхам — їх безжально вирубують, викорчовують, розпилюють на дошки…
Наче вкопані, стали дуби,
Загойдались на вітрові крони,
Мов готуючись до боротьби
За останній рубіж оборони, —
печалиться поет, готовий розділити із цими гордими велетами їхню трагічну долю.
Перетворюється на пекло Богом сотворена краса, навіть небеса кривавляться від гніву і скорботи, але звичайна людина, на жаль, не владна впокорити руйнівну силу новітніх олігархів. Та поет вірить, що гряде Божий суд, покара за ці мерзоти таки настане:
Наживи мафіозні дони,
Природи вбивці, це — для вас!
Грядуть вам всім армагедони
В Перуном визначений час!
Все це бачить, все це чує співпереживаючим серцем Ярослав Чорногуз, намагаючись порятувати бодай пам’ять про ці дубові гаї, луки, заплави, які ще остаточно не накрило кількаметровим піском. Його безкарно висмоктують із Дніпра і трубами переганяють на цю так звану «блакитну зону» акваторії Дніпра, на заплавні землі, прибережні захисні смуги…
Йде цей поетичний мисливець за дивом природи вже цією новітньою «сахарою» у пошуках зелених оаз, гри сонця і води, перешіптування вітру і дерев, зітхань старезних дубів і благань осиротілих озерець, вихоплює фотоапарат, виловлюючи неповторні миті зачудування красою лугів і озер, стрімким злетом сірої чаплі, задумою реліктової сосни, повільним скороденням плеса видрою… Мимоволі згадуються враження від споглядання лугів, лук, заплав і озер Кончі-Заспи, які висловив письменник, організатор Гельсінської групи, дисидент Микола Руденко в книзі спогадів «Найбільше диво — життя»: «Заплава в районі Кончі-Заспи вразила мене своєю незайманою красою, дзеркалами озер в оточенні верб, височенними луговими травами, крізь які не можна було продертися, великим островом на Дніпрі… Моя душа опинилася в зелених обіймах, і я вже не міг одірватися від Кончі».
Коли в шістдесяті роки минулого століття Микола Руденко, Олесь Гончар, Микола Бажан, Андрій Малишко та інші письменники втішалися незайманою красою Кончі-Заспи, то тепер Ярослав Чорногуз лише печалиться.
Він все бачить і все чує, скорботно огірчується образним словом:
Чом, гаю, став, як битви поле?
Печаль кладе свою печать.
Гілки поламані довкола,
Як мертві воїни лежать.
«Усим прямим зламало шиї» —
Скривився змієм в дуба рот:
«Тут більше покручів лишилось,
Їй-Бо, як нині наш народ».
Поетичні замовляння, заклинання творяться в Дажбоговому гаю — так назвав Ярослав Чорногуз цю місцину, де він тче просту й нехитру музику «візерунком мінорної “сі”», там де він знаходить поезію «між оголених ніжних беріз». Саме там поет переживає щасливі миті органічного злиття з довкіллям, із природою, сподіваючись за допомогою семантичних імпульсів згармонізувати свій внутрішній світ і світ зовнішній, природний. Його поезія — своєрідний засіб чи навіть метод оздоровлення духу і тіла, приборкання темних руйнівних сил і невпокорених стихій.
Ця поетична наївність споглядання пір року, яку ми вичитуємо в збірці «Велесів гай», зумовлена природою особистісного світосприйняття Ярослава Чорногуза. Його віра, світогляд, ставлення до природи і людського буття базовані на основоположних засадах традиційної української духовності, першоджерела якої сягають глибин тисячоліть. Поезія Ярослава Чорногуза — це своєрідний молитовник сповідника традиційного світобачення і світосприйняття, витоки якого сягають дохристиянських часів, того періоду буття українців — полян, сіверян, деревлян та інших іноплемен, коли вони одухотворяли і обожествляли саму природу.
О Боги! Молю Вас, заклинаю
Без краси гаїв мені не жить!
Ви життя цьому земному раю
Поки світу цього — збережіть.
Ярослав Чорногуз сповідує ідею вікодавнього споріднення людини з природним спільносвітом і закликає навчатися переживати це спільнобуття, бачити і відчувати себе органічною часткою єдиної природи — разом із рослинами і тваринами, річками й озерами, лісами й травами, вітрами і дощами, сонцем і місяцем, небом і землею… Інакше нам не відродити почуття органічної порідненості із навколишнім світом і не спрямувати життєву енергію на його збереження, на захист довкілля. Кому сьогодні не відомо, що знищення біотичного і ландшафтного розмаїття, руйнація природного спільносвіту призводять до катастрофічного погіршення якості людського буття.
Поезія Ярослава Чорногуза чутливо заторкує пригаслі в наших душах струни, звучання яких слід відродити, інакше буде й далі тривати поступове відмирання чуттєвого переживання природного спільносвіту. Заради того, щоб образно висловити свій подив і захоплення розмаїттям та неповторністю дивовижного світу природи, душевно злитися з ним, духовно оздоровитися і прагне Ярослав Чорногуз побачити очима поета це Боже творіння, в якому нам пощастило жити і знаходити своє місце в природному світі.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Добридень (інтерв"ю з Ярославом Чорногузом про його перший компакт-диск і книгу поезій""
• Перейти на сторінку •
"Водоспадом слова"
• Перейти на сторінку •
"Водоспадом слова"
Про публікацію