
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.16
14:47
Причепурила осінь землю
жоржинами у теплих кольорах,
хоча трава втрачає зелень,
смарагдовий наряд гаїв побляк,
але леліє айстр паради
і чорнобривців барви неспроста,
щоб берегли, - дає пораду,-
красу земну, - без неї суєта,
жоржинами у теплих кольорах,
хоча трава втрачає зелень,
смарагдовий наряд гаїв побляк,
але леліє айстр паради
і чорнобривців барви неспроста,
щоб берегли, - дає пораду,-
красу земну, - без неї суєта,
2025.09.16
07:42
Перекреслений стежками
Викошений луг, -
Перечесаний вітрами
Верболіз навкруг.
Поруділі та вологі,
Стебла і листки, -
Обмочили звично ноги
І усі стежки.
Викошений луг, -
Перечесаний вітрами
Верболіз навкруг.
Поруділі та вологі,
Стебла і листки, -
Обмочили звично ноги
І усі стежки.
2025.09.15
22:21
Осіннє листя падає за комір
і наповнює страхом.
Сніг лягає білим саваном
для всіх дум і сподівань.
Грати в доміно можна
хіба що з пусткою.
Грати в карти - з абсурдом.
Цокатися з дзеркалом,
і наповнює страхом.
Сніг лягає білим саваном
для всіх дум і сподівань.
Грати в доміно можна
хіба що з пусткою.
Грати в карти - з абсурдом.
Цокатися з дзеркалом,
2025.09.15
11:24
Вікно було відчинено не просто в густу теплоту ранку ранньої осені, вікно (доволі прозоре) було відчинено в безодню Всесвіту. І мені здавалось, що варто мені стрибнути з вікна, я не впаду на клумбу з жовтими колючими трояндами, а полечу незачесаною голово
2025.09.15
10:40
А від «охочих» дуже мало толку,
хоча і повечеряли вони...
чотири роки
буцаються вовки
і одинадцять – виють барани.
***
А після європейського фуршету
хоча і повечеряли вони...
чотири роки
буцаються вовки
і одинадцять – виють барани.
***
А після європейського фуршету
2025.09.15
09:33
Коли спецпредставник президента США Кіт Келлог перебуває в Києві, агресор не завдає масованих ударів. Отже, кияни можуть трохи виспатися…
Коли у Києві спецпредставник,
діти у дворі гомонять до ночі,
ніякої управи на них -
додому ніхто не хоче!
Ко
Коли у Києві спецпредставник,
діти у дворі гомонять до ночі,
ніякої управи на них -
додому ніхто не хоче!
Ко
2025.09.15
05:57
Вона приходить на світанні,
Коли іще дрімає двір, –
Коли ледь видимі останні
Вогні холодні зблідлих зір.
Вона замислено світліє
На фоні сірого вікна
І подає щораз надію,
Що стане ніжити півдня.
Коли іще дрімає двір, –
Коли ледь видимі останні
Вогні холодні зблідлих зір.
Вона замислено світліє
На фоні сірого вікна
І подає щораз надію,
Що стане ніжити півдня.
2025.09.15
00:57
Використаний корисний ідіот перестає бути корисним, але не перестає бути ідіотом.
Без корисних ідіотів жодна корисна справа не обходиться.
Всякий корисний ідіот комусь та шкідливий.
Люди борються із шкідниками, але самі шкодять набагато більше.
2025.09.14
21:39
Я хочу поринути в розпад.
Лише в розпаді
я стану неабияк цілісносним.
Я хочу вести аморальний
спосіб життя. І тоді
мені відкриється нова мораль.
Ставши ізгоєм, буду
новим пророком.
Лише в розпаді
я стану неабияк цілісносним.
Я хочу вести аморальний
спосіб життя. І тоді
мені відкриється нова мораль.
Ставши ізгоєм, буду
новим пророком.
2025.09.14
16:19
дівчино що
на самоті
граєш у пасьянс
наглядачкою душі
замкнена у в’язниці
свого набуття
чи повіриш ти
болісно мені
на самоті
граєш у пасьянс
наглядачкою душі
замкнена у в’язниці
свого набуття
чи повіриш ти
болісно мені
2025.09.14
15:59
Іду якось тихцем по вулиці села.
Спекотний полудень, пташки навкруг співають.
Гулящий вітер десь, напевно, спочиває.
Я ледь встигаю піт втирати із чола.
День вихідний, отож і вулиця пуста.
Хто десь на річці, хто в кімнатній прохолоді.
Та я б і сам,
Спекотний полудень, пташки навкруг співають.
Гулящий вітер десь, напевно, спочиває.
Я ледь встигаю піт втирати із чола.
День вихідний, отож і вулиця пуста.
Хто десь на річці, хто в кімнатній прохолоді.
Та я б і сам,
2025.09.14
15:00
Поки зором пещу виднокраї
Та гасаю по шляхах земних, -
Про полеглих завжди пам'ятаю
І щомить молюся за живих.
Бо, що справжнє, - те не затаїти
І несила втримати в собі, -
Тішуся, коли сміються діти
І журюсь, коли хтось у журбі.
Та гасаю по шляхах земних, -
Про полеглих завжди пам'ятаю
І щомить молюся за живих.
Бо, що справжнє, - те не затаїти
І несила втримати в собі, -
Тішуся, коли сміються діти
І журюсь, коли хтось у журбі.
2025.09.13
22:18
Синьоока осінь, охролиста.
Як мені ти мила! Гойда-да:
Сливи лазуритове намисто
Вітру обірвати не шкода.
Він давно вже яблука обшморгав
Із вершків, що підпирають синь,
Груші обірвав, лише угорка,
Як мені ти мила! Гойда-да:
Сливи лазуритове намисто
Вітру обірвати не шкода.
Він давно вже яблука обшморгав
Із вершків, що підпирають синь,
Груші обірвав, лише угорка,
2025.09.13
22:12
Я не хочу, щоб далі зима
Нас заковувала у кайдани.
Я оновлення жду, як права
Неповторні і Господом дані.
Я не хочу, щоб варта льодів
На холодних жорстоких багнетах
Нас тримала в тюрмі холодів,
Нас заковувала у кайдани.
Я оновлення жду, як права
Неповторні і Господом дані.
Я не хочу, щоб варта льодів
На холодних жорстоких багнетах
Нас тримала в тюрмі холодів,
2025.09.13
13:17
Сонячний промінчик
Скочив на камінчик,
Радісно всміхається,
Всюди озирається.
Оглядає видноколо:
"Oй! Яка краса довкола!
Он троянди та жоржини,
Скочив на камінчик,
Радісно всміхається,
Всюди озирається.
Оглядає видноколо:
"Oй! Яка краса довкола!
Он троянди та жоржини,
2025.09.13
05:21
Оповиває тьмою смуток
Усіх надій моїх вогні, –
У стан байдужості закута,
Хоча б сказала “так”, чи “ні”.
В моїй душі одні страждання,
В моїм єстві – лише любов, –
Яке потрібно лікування,
Щоб не скипала палко кров?
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Усіх надій моїх вогні, –
У стан байдужості закута,
Хоча б сказала “так”, чи “ні”.
В моїй душі одні страждання,
В моїм єстві – лише любов, –
Яке потрібно лікування,
Щоб не скипала палко кров?
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ярослав Чорногуз (1963) /
Рецензії
Поетична мандрівка порами року
«Ой не стій, дубе, над водою», бо вода манить цих новітніх «мічурінців» непогамовною жагою поселитися там, обгородитися від світу кількаметровим парканом і переживати солодку втіху від безкарності за плюндрування природи. Вже зараз горе тим віковічним дубам, могутнім соснам, принишклим вільхам — їх безжально вирубують, викорчовують, розпилюють на дошки…
Наче вкопані, стали дуби,
Загойдались на вітрові крони,
Мов готуючись до боротьби
За останній рубіж оборони, —
печалиться поет, готовий розділити із цими гордими велетами їхню трагічну долю.
Перетворюється на пекло Богом сотворена краса, навіть небеса кривавляться від гніву і скорботи, але звичайна людина, на жаль, не владна впокорити руйнівну силу новітніх олігархів. Та поет вірить, що гряде Божий суд, покара за ці мерзоти таки настане:
Наживи мафіозні дони,
Природи вбивці, це — для вас!
Грядуть вам всім армагедони
В Перуном визначений час!
Все це бачить, все це чує співпереживаючим серцем Ярослав Чорногуз, намагаючись порятувати бодай пам’ять про ці дубові гаї, луки, заплави, які ще остаточно не накрило кількаметровим піском. Його безкарно висмоктують із Дніпра і трубами переганяють на цю так звану «блакитну зону» акваторії Дніпра, на заплавні землі, прибережні захисні смуги…
Йде цей поетичний мисливець за дивом природи вже цією новітньою «сахарою» у пошуках зелених оаз, гри сонця і води, перешіптування вітру і дерев, зітхань старезних дубів і благань осиротілих озерець, вихоплює фотоапарат, виловлюючи неповторні миті зачудування красою лугів і озер, стрімким злетом сірої чаплі, задумою реліктової сосни, повільним скороденням плеса видрою… Мимоволі згадуються враження від споглядання лугів, лук, заплав і озер Кончі-Заспи, які висловив письменник, організатор Гельсінської групи, дисидент Микола Руденко в книзі спогадів «Найбільше диво — життя»: «Заплава в районі Кончі-Заспи вразила мене своєю незайманою красою, дзеркалами озер в оточенні верб, височенними луговими травами, крізь які не можна було продертися, великим островом на Дніпрі… Моя душа опинилася в зелених обіймах, і я вже не міг одірватися від Кончі».
Коли в шістдесяті роки минулого століття Микола Руденко, Олесь Гончар, Микола Бажан, Андрій Малишко та інші письменники втішалися незайманою красою Кончі-Заспи, то тепер Ярослав Чорногуз лише печалиться.
Він все бачить і все чує, скорботно огірчується образним словом:
Чом, гаю, став, як битви поле?
Печаль кладе свою печать.
Гілки поламані довкола,
Як мертві воїни лежать.
«Усим прямим зламало шиї» —
Скривився змієм в дуба рот:
«Тут більше покручів лишилось,
Їй-Бо, як нині наш народ».
Поетичні замовляння, заклинання творяться в Дажбоговому гаю — так назвав Ярослав Чорногуз цю місцину, де він тче просту й нехитру музику «візерунком мінорної “сі”», там де він знаходить поезію «між оголених ніжних беріз». Саме там поет переживає щасливі миті органічного злиття з довкіллям, із природою, сподіваючись за допомогою семантичних імпульсів згармонізувати свій внутрішній світ і світ зовнішній, природний. Його поезія — своєрідний засіб чи навіть метод оздоровлення духу і тіла, приборкання темних руйнівних сил і невпокорених стихій.
Ця поетична наївність споглядання пір року, яку ми вичитуємо в збірці «Велесів гай», зумовлена природою особистісного світосприйняття Ярослава Чорногуза. Його віра, світогляд, ставлення до природи і людського буття базовані на основоположних засадах традиційної української духовності, першоджерела якої сягають глибин тисячоліть. Поезія Ярослава Чорногуза — це своєрідний молитовник сповідника традиційного світобачення і світосприйняття, витоки якого сягають дохристиянських часів, того періоду буття українців — полян, сіверян, деревлян та інших іноплемен, коли вони одухотворяли і обожествляли саму природу.
О Боги! Молю Вас, заклинаю
Без краси гаїв мені не жить!
Ви життя цьому земному раю
Поки світу цього — збережіть.
Ярослав Чорногуз сповідує ідею вікодавнього споріднення людини з природним спільносвітом і закликає навчатися переживати це спільнобуття, бачити і відчувати себе органічною часткою єдиної природи — разом із рослинами і тваринами, річками й озерами, лісами й травами, вітрами і дощами, сонцем і місяцем, небом і землею… Інакше нам не відродити почуття органічної порідненості із навколишнім світом і не спрямувати життєву енергію на його збереження, на захист довкілля. Кому сьогодні не відомо, що знищення біотичного і ландшафтного розмаїття, руйнація природного спільносвіту призводять до катастрофічного погіршення якості людського буття.
Поезія Ярослава Чорногуза чутливо заторкує пригаслі в наших душах струни, звучання яких слід відродити, інакше буде й далі тривати поступове відмирання чуттєвого переживання природного спільносвіту. Заради того, щоб образно висловити свій подив і захоплення розмаїттям та неповторністю дивовижного світу природи, душевно злитися з ним, духовно оздоровитися і прагне Ярослав Чорногуз побачити очима поета це Боже творіння, в якому нам пощастило жити і знаходити своє місце в природному світі.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Поетична мандрівка порами року
Днями побачила світ нова книжка поезій Ярослава Чорногуза "Велесів гай" - пейзажна лірика, написана на лоні природі в Кончі Озерній під Києвом, ілюстрована власними фото поета. Пропонується вашій увазі передмова до книжки поета. Більшість поезій були надруковані тут, на "Поетичних майстернях".
Ой не стій, дубе, над водою,
Бо тобі, дубе, горе буде.
Стань собі, дубе, у садочку
Та в хрещастому барвіночку.
Там тобі, дубе, добре буде,
Як тії дитині у матінки,
Що цілий тиждень у віночку,
Прийде неділя — у таночку.
Купальська пісня.
Микола Жулинський, Академік НАН України, лауреат Національної премії України ім . Т. Шевченка, директор Інституту літератури ім. Т .Шевченка НАН України.
Коли я бачу повільну ходу відомого нашого кобзаря і поета Ярослава Чорногуза, який продирається крізь зарослі верболозу, прямуючи в царство дубів Кончі-Заспи, мимоволі згадую цю старовинну купальську пісню і з жалем думаю про неминучу загибель цих велетів природи від жадібних рук новітніх ековарварів.«Ой не стій, дубе, над водою», бо вода манить цих новітніх «мічурінців» непогамовною жагою поселитися там, обгородитися від світу кількаметровим парканом і переживати солодку втіху від безкарності за плюндрування природи. Вже зараз горе тим віковічним дубам, могутнім соснам, принишклим вільхам — їх безжально вирубують, викорчовують, розпилюють на дошки…
Наче вкопані, стали дуби,
Загойдались на вітрові крони,
Мов готуючись до боротьби
За останній рубіж оборони, —
печалиться поет, готовий розділити із цими гордими велетами їхню трагічну долю.
Перетворюється на пекло Богом сотворена краса, навіть небеса кривавляться від гніву і скорботи, але звичайна людина, на жаль, не владна впокорити руйнівну силу новітніх олігархів. Та поет вірить, що гряде Божий суд, покара за ці мерзоти таки настане:
Наживи мафіозні дони,
Природи вбивці, це — для вас!
Грядуть вам всім армагедони
В Перуном визначений час!
Все це бачить, все це чує співпереживаючим серцем Ярослав Чорногуз, намагаючись порятувати бодай пам’ять про ці дубові гаї, луки, заплави, які ще остаточно не накрило кількаметровим піском. Його безкарно висмоктують із Дніпра і трубами переганяють на цю так звану «блакитну зону» акваторії Дніпра, на заплавні землі, прибережні захисні смуги…
Йде цей поетичний мисливець за дивом природи вже цією новітньою «сахарою» у пошуках зелених оаз, гри сонця і води, перешіптування вітру і дерев, зітхань старезних дубів і благань осиротілих озерець, вихоплює фотоапарат, виловлюючи неповторні миті зачудування красою лугів і озер, стрімким злетом сірої чаплі, задумою реліктової сосни, повільним скороденням плеса видрою… Мимоволі згадуються враження від споглядання лугів, лук, заплав і озер Кончі-Заспи, які висловив письменник, організатор Гельсінської групи, дисидент Микола Руденко в книзі спогадів «Найбільше диво — життя»: «Заплава в районі Кончі-Заспи вразила мене своєю незайманою красою, дзеркалами озер в оточенні верб, височенними луговими травами, крізь які не можна було продертися, великим островом на Дніпрі… Моя душа опинилася в зелених обіймах, і я вже не міг одірватися від Кончі».
Коли в шістдесяті роки минулого століття Микола Руденко, Олесь Гончар, Микола Бажан, Андрій Малишко та інші письменники втішалися незайманою красою Кончі-Заспи, то тепер Ярослав Чорногуз лише печалиться.
Він все бачить і все чує, скорботно огірчується образним словом:
Чом, гаю, став, як битви поле?
Печаль кладе свою печать.
Гілки поламані довкола,
Як мертві воїни лежать.
«Усим прямим зламало шиї» —
Скривився змієм в дуба рот:
«Тут більше покручів лишилось,
Їй-Бо, як нині наш народ».
Поетичні замовляння, заклинання творяться в Дажбоговому гаю — так назвав Ярослав Чорногуз цю місцину, де він тче просту й нехитру музику «візерунком мінорної “сі”», там де він знаходить поезію «між оголених ніжних беріз». Саме там поет переживає щасливі миті органічного злиття з довкіллям, із природою, сподіваючись за допомогою семантичних імпульсів згармонізувати свій внутрішній світ і світ зовнішній, природний. Його поезія — своєрідний засіб чи навіть метод оздоровлення духу і тіла, приборкання темних руйнівних сил і невпокорених стихій.
Ця поетична наївність споглядання пір року, яку ми вичитуємо в збірці «Велесів гай», зумовлена природою особистісного світосприйняття Ярослава Чорногуза. Його віра, світогляд, ставлення до природи і людського буття базовані на основоположних засадах традиційної української духовності, першоджерела якої сягають глибин тисячоліть. Поезія Ярослава Чорногуза — це своєрідний молитовник сповідника традиційного світобачення і світосприйняття, витоки якого сягають дохристиянських часів, того періоду буття українців — полян, сіверян, деревлян та інших іноплемен, коли вони одухотворяли і обожествляли саму природу.
О Боги! Молю Вас, заклинаю
Без краси гаїв мені не жить!
Ви життя цьому земному раю
Поки світу цього — збережіть.
Ярослав Чорногуз сповідує ідею вікодавнього споріднення людини з природним спільносвітом і закликає навчатися переживати це спільнобуття, бачити і відчувати себе органічною часткою єдиної природи — разом із рослинами і тваринами, річками й озерами, лісами й травами, вітрами і дощами, сонцем і місяцем, небом і землею… Інакше нам не відродити почуття органічної порідненості із навколишнім світом і не спрямувати життєву енергію на його збереження, на захист довкілля. Кому сьогодні не відомо, що знищення біотичного і ландшафтного розмаїття, руйнація природного спільносвіту призводять до катастрофічного погіршення якості людського буття.
Поезія Ярослава Чорногуза чутливо заторкує пригаслі в наших душах струни, звучання яких слід відродити, інакше буде й далі тривати поступове відмирання чуттєвого переживання природного спільносвіту. Заради того, щоб образно висловити свій подив і захоплення розмаїттям та неповторністю дивовижного світу природи, душевно злитися з ним, духовно оздоровитися і прагне Ярослав Чорногуз побачити очима поета це Боже творіння, в якому нам пощастило жити і знаходити своє місце в природному світі.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Добридень (інтерв"ю з Ярославом Чорногузом про його перший компакт-диск і книгу поезій""
• Перейти на сторінку •
"Водоспадом слова"
• Перейти на сторінку •
"Водоспадом слова"
Про публікацію