Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.18
21:13
Якби міг я спростувати
Упертий двобій
Знову пробую втікати
Та смішно тобі
Бо колеса не ймуть доріг
І вантаж обіцянь пустих
Все лягає на плечі тягне вниз
Упертий двобій
Знову пробую втікати
Та смішно тобі
Бо колеса не ймуть доріг
І вантаж обіцянь пустих
Все лягає на плечі тягне вниз
2026.09.18
20:46
Звільняючи пам’ять від клопотів сажі,
шукаю дитинства загублений скарб.
Малюю крихкі призабуті пейзажі
зі спогадів теплих, без пензля і фарб.
Там щастя ще юне, ще з назвою Подив,
і літо ще довге, і тисячі мрій.
Під вечір грози вдалині чути подув
шукаю дитинства загублений скарб.
Малюю крихкі призабуті пейзажі
зі спогадів теплих, без пензля і фарб.
Там щастя ще юне, ще з назвою Подив,
і літо ще довге, і тисячі мрій.
Під вечір грози вдалині чути подув
2026.09.18
18:50
розмінний ендшпіль затяжний
як раз осіння тема
аж до прийдешньої зими
зима цінує певність
але наразі
карнавал і задзеркальні ігри
бринить варган дзвенить кімвал
позліткові палітри
як раз осіння тема
аж до прийдешньої зими
зима цінує певність
але наразі
карнавал і задзеркальні ігри
бринить варган дзвенить кімвал
позліткові палітри
2026.09.18
17:10
Він любив, коли місто стихало,
мандрувати його коридорами,
аж допоки воно не згасало,
ну, а зоряне небо узорами,
мов для вибраних оживало.
Він стояв тоді наче укопаний,
дуже довго отак, і не рухався,
й між будівлями, балками, блоками
мандрувати його коридорами,
аж допоки воно не згасало,
ну, а зоряне небо узорами,
мов для вибраних оживало.
Він стояв тоді наче укопаний,
дуже довго отак, і не рухався,
й між будівлями, балками, блоками
2026.09.18
14:18
Хлопчаки ішли зі школи.
Голосно сміялись.
Некультурними словами
жваво спілкувались.
Розгнівились перехожі.
— Та чи ж вам не сором?! —
запитали, зупинившись,
лихословів хором.
Голосно сміялись.
Некультурними словами
жваво спілкувались.
Розгнівились перехожі.
— Та чи ж вам не сором?! —
запитали, зупинившись,
лихословів хором.
2026.09.18
13:32
Я хочу прийти, та закриті ворота.
Шукаю я вихід до інших світів.
Шукаю я тіні кота Бегемота,
Шукаю до Іншого точних мостів.
Шукаю я стежку лихого безумства,
Шляхи в невідомість, безодню, туман.
Шукаю я шифри книжок богохульства,
Шукаю я вихід до інших світів.
Шукаю я тіні кота Бегемота,
Шукаю до Іншого точних мостів.
Шукаю я стежку лихого безумства,
Шляхи в невідомість, безодню, туман.
Шукаю я шифри книжок богохульства,
2026.09.18
12:09
Брешуть завжди, а правду кажуть тоді, коли вигідно.
Для законослухняних закони, а для всіх інших - підзаконні акти.
Чесні судді здебільшого є малочесними і малочисельними.
Фіговий листок запровадили, аби захиститися від голої правди.
У панібра
2026.09.18
09:52
У кістки, що вище лоба,
Б’ють талановиті духи
Заповідного етеру,
Залучивши потеруху
З тих, хто твердь хита небесну
Чи глибоке синє море
В час непевний, невід’ємний,
Як ритмічне справжнє горе
Б’ють талановиті духи
Заповідного етеру,
Залучивши потеруху
З тих, хто твердь хита небесну
Чи глибоке синє море
В час непевний, невід’ємний,
Як ритмічне справжнє горе
2026.09.18
07:05
сюжетів з життя мешканців римського міста,
навіяних знаменитим полотном КАРЛА БРЮЛЛОВА «ОСТАННІЙ ДЕНЬ ПОМПЕЇ»
ПЕРЕДСЛОВО: Заклинання тіней
(задум авторки)
Коли ми дивимося на величне і трагічне полотно Карла Брюллова «Останній день Помпеї», нас з
2026.09.18
05:57
Вже осінню пахнуть тумани,
І впоює землю роса, -
І річка виблискує тьмяно,
І сонце зарано згаса.
І никнуть гаї в безгомінні
На схилах пологих Дніпра, -
І душу проймає осіння
Холодна та тиха жура.
І впоює землю роса, -
І річка виблискує тьмяно,
І сонце зарано згаса.
І никнуть гаї в безгомінні
На схилах пологих Дніпра, -
І душу проймає осіння
Холодна та тиха жура.
2026.09.17
23:52
атож до чого ми прийшли
чого сягнули ми
в пасивному замилуванні
чи що рятує восени
від безпробудної війни
крізь плин
і неможливості
і нереальності так само
чого сягнули ми
в пасивному замилуванні
чи що рятує восени
від безпробудної війни
крізь плин
і неможливості
і нереальності так само
2026.09.17
21:49
Ти моя спрага -
Весь час пульсує, тріпоче стиха…
Ти моя втіха,
Щоб щемна спрага не всохла з лиха…
Як прохолодний
Ковток живильний
До насолоди
І божевілля...
Весь час пульсує, тріпоче стиха…
Ти моя втіха,
Щоб щемна спрага не всохла з лиха…
Як прохолодний
Ковток живильний
До насолоди
І божевілля...
2026.09.17
19:28
Ти йдеш в осінню світлу казку ранку,
Складаєш сонця пазли залюбки.
А красень – день під руку, як панянку,
Веде у танець неба нешвидкий.
Танцюють клени вальс тепла останній.
Каламчить дзвоник пташки десь вгорі.
Ця осінь – чарівна, привітна пані.
Складаєш сонця пазли залюбки.
А красень – день під руку, як панянку,
Веде у танець неба нешвидкий.
Танцюють клени вальс тепла останній.
Каламчить дзвоник пташки десь вгорі.
Ця осінь – чарівна, привітна пані.
2026.09.17
19:19
Скільки було тих «героїв» всілякого штибу,
Що вважалися від чогось українці, ніби.
То Хрущова українцем москалі вважали,
Через нього Україні Крим «їхній» віддали.
Брєжнєв також «українець», бо там народився.
Хоча б хтось у його паспорт просто подивив
Що вважалися від чогось українці, ніби.
То Хрущова українцем москалі вважали,
Через нього Україні Крим «їхній» віддали.
Брєжнєв також «українець», бо там народився.
Хоча б хтось у його паспорт просто подивив
2026.09.17
16:48
Цей светрик червоний я бачу у снах,
В душі потайних переливах –
Так, ніби щасливих подій альманах,
Гортаю у смутку тужливім.
Хоч пам’ятний образ – звичайне вбрання,
Чому він запав отак в душу,
Що погляд уявно на ньому щодня?..
В душі потайних переливах –
Так, ніби щасливих подій альманах,
Гортаю у смутку тужливім.
Хоч пам’ятний образ – звичайне вбрання,
Чому він запав отак в душу,
Що погляд уявно на ньому щодня?..
2026.09.17
15:22
Згадай мене у білосніжнім січні,
Послухай, як мовчить холодний рай.
Благаю, збережи старий наплічник,
В якому залишається навічно
Моїх надій незібраний врожай...
Поезію у світі прозаїчнім
Згадай...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Послухай, як мовчить холодний рай.
Благаю, збережи старий наплічник,
В якому залишається навічно
Моїх надій незібраний врожай...
Поезію у світі прозаїчнім
Згадай...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Олехо (1954) /
Проза
Більше реалізму
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Більше реалізму
Редакція популярного видання. Головний редактор стандартної зовнішності(краватка,масивні окуляри, розумний вигляд) тримає у руках пухленький опус маловідомого автора, що скромно примостився біля такого ж солідного, як господар кабінету, столу.
- Так, так… Кажете, щось на кшталт латиноамериканського серіалу. Цікаво, цікаво. Подивимося.
Відкриває навмання машинодрук, починає читати
… Посеред кімнати, у розкішному шкіряному кріслі сидить дон Педро. У нього нема голови. Замість неї – криваве усічення, з якого ще парує кров. Зірки гибелі так несподівано і стрімко зійшлися у смертельному танку, що старий не устиг навіть допалити цигарку, яка і досі димить, затиснута між пальцями правої руки. Поруч стирчить, загнаний у підлогу, мачете, великий ніж із широким лезом, яким зазвичай рубають цукрову тростину на плантаціях. Лезо, червоне від крові, наче символізує скороминучість життя і неминучість смерті, що в принципі одне і теж. Сама голова дона Педро висить на стіні, настромлена на кілок для мисливських трофеїв. Очі широко відкриті і подив ще не згаснув у їх зіницях. Відчувається, що дон Педро збирався жити довго і щасливо, але якась прикра неприємність стала тому на заваді. У кімнаті повно людей – інспектор поліції Хуаніто, його помічники, стара служниця, яка, стуливши смиренно руки перед грудьми, весь час надривно причитає на мінорний лад:
- Мама міа, мама міа…
Одягнувши на обличчя маску співчуття і державного обов’язку, інспектор Хуаніто розглядає кімнату, а у душі єхидно посміюється:
- Так тобі і треба, старий дурнику. Будеш знати, як поліцію ображати. Останнього разу, коли я натякнув тобі на свої відсотки від твоїх наркотичних промислів, що ти мені сказав? Пам’ятаєш? Ти мені сказав російською мовою: - Пашол ти на…, буй моржовий! По-перше, незважаючи на вуса, я на моржа зовсім не схожий. По-друге, це ж небачене нахабство – так відповідати поліціанту, нічого святого за душею(Інспектор, ще будучи студентом, їздив до далекої Росії по програмі культурного обміну і що-що, а цю фразу зрозумів у всіх її тонкощах, бо той культурний обмін на усе життя залишив свій незгладимий слід у душі жадного до знань юного Хуаніто).
За такими роздумами інспектор мало не пропустив головного. Цигарка, затиснута між пальцями, дотліла і починає припікати шкіру небіжчика. Той рвучко махає рукою, недопалок падає просто на блискучого мешта інспектора. Поки інспектор ошелешено дивиться собі на ноги, дон Педро підводиться із крісла, знімає свою голову із кілка, намощує на шию, одягає капелюха, що лежав на столику, і мовчки виходить. Хуаніто судорожно глитає слину, а у голові спалахує миттєвий здогад:
- Знову цей мафіозі вийшов сухим із води!
Помічники, мов сторожові пси, стоять нерухомо, очікуючи команди. По кімнаті продовжує бігати старенька служниця, але її «Мама міа» тепер набрало мажорного настрою. Вона навіть почала підстрибувати, підтримуючи спідницю обома руками, наче маленька дівчинка на шкільній сцені…
- Стоп, стоп, стоп… – редактор закриває чтиво і дивиться на автора. Той зіщулився і благально кліпає очима у відповідь.
- Ну що за фантазія якась, що за видумки?! Більше реалізму, колего. Я вас прошу. От, наприклад, де ви бачили, щоб бос наркобізнесу палив цигарку? Тільки сигару! Це ж латиноамериканська країна. Тільки сигару. Або «одягнув капелюха». Який там капелюх? Тільки сомбреро! Або «Мама міа»? Це ж іспаномовний материк, а ви італійську мову втулили. Я вас прошу, не вигадуйте того, що малоймовірно. Більше реалізму, колего. Ну, а в усьому іншому – нічого, може бути, сподобалося. Залишайте, будемо редагувати, готовити до друку.
На цьому редактор тисне руку автору. Той, окрилений успіхом, вибігає за двері.
- Більше реалізму, більше реалізму – бубнить собі під носа і підскакує, наче стара служниця дона Педро у кінці тієї сценки.
- Так, так… Кажете, щось на кшталт латиноамериканського серіалу. Цікаво, цікаво. Подивимося.
Відкриває навмання машинодрук, починає читати
… Посеред кімнати, у розкішному шкіряному кріслі сидить дон Педро. У нього нема голови. Замість неї – криваве усічення, з якого ще парує кров. Зірки гибелі так несподівано і стрімко зійшлися у смертельному танку, що старий не устиг навіть допалити цигарку, яка і досі димить, затиснута між пальцями правої руки. Поруч стирчить, загнаний у підлогу, мачете, великий ніж із широким лезом, яким зазвичай рубають цукрову тростину на плантаціях. Лезо, червоне від крові, наче символізує скороминучість життя і неминучість смерті, що в принципі одне і теж. Сама голова дона Педро висить на стіні, настромлена на кілок для мисливських трофеїв. Очі широко відкриті і подив ще не згаснув у їх зіницях. Відчувається, що дон Педро збирався жити довго і щасливо, але якась прикра неприємність стала тому на заваді. У кімнаті повно людей – інспектор поліції Хуаніто, його помічники, стара служниця, яка, стуливши смиренно руки перед грудьми, весь час надривно причитає на мінорний лад:
- Мама міа, мама міа…
Одягнувши на обличчя маску співчуття і державного обов’язку, інспектор Хуаніто розглядає кімнату, а у душі єхидно посміюється:
- Так тобі і треба, старий дурнику. Будеш знати, як поліцію ображати. Останнього разу, коли я натякнув тобі на свої відсотки від твоїх наркотичних промислів, що ти мені сказав? Пам’ятаєш? Ти мені сказав російською мовою: - Пашол ти на…, буй моржовий! По-перше, незважаючи на вуса, я на моржа зовсім не схожий. По-друге, це ж небачене нахабство – так відповідати поліціанту, нічого святого за душею(Інспектор, ще будучи студентом, їздив до далекої Росії по програмі культурного обміну і що-що, а цю фразу зрозумів у всіх її тонкощах, бо той культурний обмін на усе життя залишив свій незгладимий слід у душі жадного до знань юного Хуаніто).
За такими роздумами інспектор мало не пропустив головного. Цигарка, затиснута між пальцями, дотліла і починає припікати шкіру небіжчика. Той рвучко махає рукою, недопалок падає просто на блискучого мешта інспектора. Поки інспектор ошелешено дивиться собі на ноги, дон Педро підводиться із крісла, знімає свою голову із кілка, намощує на шию, одягає капелюха, що лежав на столику, і мовчки виходить. Хуаніто судорожно глитає слину, а у голові спалахує миттєвий здогад:
- Знову цей мафіозі вийшов сухим із води!
Помічники, мов сторожові пси, стоять нерухомо, очікуючи команди. По кімнаті продовжує бігати старенька служниця, але її «Мама міа» тепер набрало мажорного настрою. Вона навіть почала підстрибувати, підтримуючи спідницю обома руками, наче маленька дівчинка на шкільній сцені…
- Стоп, стоп, стоп… – редактор закриває чтиво і дивиться на автора. Той зіщулився і благально кліпає очима у відповідь.
- Ну що за фантазія якась, що за видумки?! Більше реалізму, колего. Я вас прошу. От, наприклад, де ви бачили, щоб бос наркобізнесу палив цигарку? Тільки сигару! Це ж латиноамериканська країна. Тільки сигару. Або «одягнув капелюха». Який там капелюх? Тільки сомбреро! Або «Мама міа»? Це ж іспаномовний материк, а ви італійську мову втулили. Я вас прошу, не вигадуйте того, що малоймовірно. Більше реалізму, колего. Ну, а в усьому іншому – нічого, може бути, сподобалося. Залишайте, будемо редагувати, готовити до друку.
На цьому редактор тисне руку автору. Той, окрилений успіхом, вибігає за двері.
- Більше реалізму, більше реалізму – бубнить собі під носа і підскакує, наче стара служниця дона Педро у кінці тієї сценки.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
