Чому в нашій країні йде постійне та неухильне зростання цін?
Бо це комусь потрібно.
Комусь потрібно, щоб невиправдано високі ціни ніколи не знижувались, не ставали доступними для так званих пересічних громадян, маленьких українців, як полюбляє говорити наш новий, по-старому ненадійний гарант.
Комусь (невже ми не знаємо – кому?) вигідно, щоб основна маса населення, як у селі, так і в місті, усе більше й глибше впадала у злигодні та кабалу. Зубожіння мас – карколомне зростання достатку й добробуту окремих «обранців долі», численних сімей олігархів і політиків, бізнесово-кримінальних та й чисто бандитських кланів.
Цікаво: а кому вигідне масове вимирання нації – сотні тисяч далеко не гірших її представників полишають наш прекрасний і буремно-безжальний світ?!
Я мало не щодня гірко оплакую своїх друзів-ровесників, яким не знайшлося «прописки» у незалежній і суверенній Українській державі. Гірко шкодую, що нічим не зміг допомогти чудовим письменникам і поетам Олександрові Зайвому, Володимиру Затуливітру, Анатолію Романенку, Івану Іову, Вадимові Бойку, Миколі Даньку, Миколі Погромському... Художникам і скульпторам Василю Орлову, Миколі Щербакову, Іванові Чумаку... Драматичному актору Янові Тимошенку, дивакові-філософу Петрові Глузданю, колегам-журналістам Юрію Бистрюкову та Петрові Шевченку... Усі вони пішли за обрії уяви, не зігріті й не захищені рідною українською владою. Я сам – злидень із-поміж злиденних і беззахисних. Захисту й прихисту не знайшли в кравчуківсько-кучмівській комуністично-бандитській України навіть такі велети національного духу, як Анатолій Солов’яненко, Броніслав Брондуков, Костянтин Степанков, Роман Андріяшик, Борис Нечерда, Анатолій Таран, Роберт Третяков...
Видається мені, що доля вже названих (ой, далеко не всіх!) чекає й на багатьох інших, далеко менших за геніального Миколу Вінграновського, – імен називати не буду, боюся наврочити, боюся помилитися. Але знаю, що й нинішня влада, нібито вже й народна, демократична та національно визначена, не захистить справжню еліту. Бо «справжньою елітою» вважають себе якраз гнобителі всього чесного, порядного і світлого. Ім’я їм – легіон. На покуті в них – Бог, а в запічку – Сатана. Бог у кожного свій: київський, московський, юдейський, мусульманський, єговістський, а Сатана – один на всіх. Плотолюбний і кровожерний. Підлий і життєрадісний.
Хто й коли підраховував, скільки пропадає-гниє на численних базарах і базарчиках тих же м’ясопродуктів, овочів усіляких та фруктів? Скільки сотень і тисяч тонн життєдайного народного харчу щовечора (особливо ж у літню спеку) викидається на смітники або потай закопується в землю на пустирях і лісосмугах?
Ще не зовсім згниле, не вельми сморідне та смертельно шкідливе для людського (і собачого також!) здоров’я підприємливо перероблюється на фарш, котлети, ковбасу, різні копченості. Ціна цим вторинним продуктам теж не надто низька, і ми, пересічні, маленькі українці, на свої жалюгідні зарплатні та пенсії, вимушені купувати цей «гриль-гниль» і споживати чи то харч, чи то отруту.
Їй-богу, хоч воно й гріх, хотілося б знати: як швидко зогнивають у могилах годовані гнилизною маленькі українці та як довго не гниють у землі великі громадяни з голубою кров’ю і білою костю, які харчуються вишуканими та мало не святонебесними стравами-делікатесами? Хто більше до смаку гробакам – бомжі чи олігархи, чесні трудоголіки чи веселі крадії в «законі»? І кому затишніше спиться вічним сном: Доброславському – під гранітним левом чи безіменному бомжеві в нічим не відміченій, забур’янілій могилі? І про кого пам’ять у народі житиме довше: про видатного скульптора Ілька Овчаренка, який сьогодні лежить під розваленим пам’ятником, чи про нічим не уславлену дружину колишнього бездарного комуністичного керманича області – під мало не фараонським надгробком?
Скільки взагалі коштує людське життя? Моє життя, наприклад? Мені незабаром виповниться шістдесят років, а я досі не знаю, чого я вартий. Невже отих триста сімдесят шість гривень на місяць, що мені приносять з пенсійного фонду, – повна вартість усього, що я зробив більше як за півстоліття? Може, працював я погано, може, лінувався, може, зрештою, усі написані мною книжки геть на варті уваги? Може, мені ще й переплачують? А певне, що «переплачують», а я, невдячний, проїдаю дармову державну подачку й недоплачую за дармову квартиру і напівдармові, чисто символічні комунальні послуги! Я – невиправний боржник, винний державі, приватному капіталу, суспільству, своїм дітям. Мене страхають судом, реквізицією майна рухомого й нерухомого... То нехай заберуть мої невидані рукописи, невиліковні хвороби: цього добра в мене вистачає.
А що було би, якби я зробив судовий позов державі й суспільству: мовляв, поверніть мені, рідні-дорогесенькі, землю і все розкуркулене господарство мого діда Гната; заплатіть за вкрадених у мене радвладою батька-комуніста Данила і матір-колгоспницю Настю (я ж сиротою став круглим у півторарічному віці!); виділіть бодай по одній акції з фондів шахти, заводу, двох електростанцій, які я споруджував у свої комсомольські літа; нагородіть, будьте справедливі, хоч якоюсь медалькою за вірну трирічну солдатську службу, за журналістську принциповість, за невтомний безоплатний літературний труд. І все, і більш нічого. За любов до України я нічого не прошу, за вірність національним святиням та ідеалам – теж... то моє, і лише моє, і вас не обходить, панове-скоробагатьки!
Не я боржник – мені заборгували космічно-невимірно, галактично-неоплатно вовіки віків!
Мене використовували, як тільки могли, а коли я чинив хоч якийсь моральний спротив, то мене, маленького та худенького Низового, виганяли звідусіль: із шостого класу середньої школи, з третього курсу університету, з останнього курсу інституту... Виганяли (робили це так, ніби я сам захотів звільнитися) з роботи в редакції газети, у технічному вузі, з культурно-просвітницьких закладів, зі Спілки письменників... Я все це мужньо пережив, бо загартувався ще в ранньому сирітському дитинстві. Комусь здавалося, що я переможений і повержений, а насправді перемагав я! Худенький, хворенький Низовий перемагав товстомордих і гладкопузих верхових... Нонсенс? Ні, аксіома!
У математиці, зізнаюсь, я ніколи не був сильний. Отож теорему, закладену в основу (тему) цієї статті, вирішити (розв’язати) я не можу, не беруся. Але думаю, що ціни безцінному немає, а те, що не має ніякісінької вартості, не може бути предметом дискусії.


2006