Серпоносні й молоткоподібні, які свого часу не склали іспит на «павликів морозових», уже в зрілому віці, переростками, поспіхом надолужують прогаяне в боротьбі за своє місце під сонцем і за сяючий нерозмінний срібняк у власній кишені – творять нетлінний подвиг в ім’я міфічної московської справедливості.
О, як воно ж наболіло степовим хахлам... даруйте, орлам, що «великий і могутній язик», той «шершавий і картавий», яким провіщав сам Ілліч, повсюдно гине-пропадає, тоне-захлинається в бурхливій повені петлюрівсько-бандерівської мови! Треба рятувати найдорожчий скарб «чєловєчества» від повного його викорінення «зайшлими із запада нашистами» на «іздрєвлєруськоязичной зємлє»!
І зібрали велике партійне регіональне віче вічні недоноски двох матерів, сиріч безбатченки всіх часів і народів, і почали рятувати останнє, найдорожче, бо вже й так усе втратили. І придумали для свого так званого «руськоязичія» особливий, ще не знаний спеціальній науці, надспеціальний статус «регіонального» (оригінального, може, так воно було б зрозуміліше), гордозвучащого язика. Хоч і глупство несусвітнє, повна нісенітниця в принципі, зате – боротьба! Народ оцінить, Янукович похвалить, нащадки увічнять у помпезних символах.
Услід за обласними регіональними маргіналами «історіческоє рєшеніє» прийняли й запопадливі станично-луганські козачки. І пішло, як то кажуть, і покотилося. Натхненні голенками-ненями-пристюками голови райрад, міськрад, селищних рад і сільських, активісти хуторів і безіменних висілків заходилися готувати доленосні закони-рішення про надання районним, міським, селищним, сільським, хутірським і безіменно-виселковим говіркам особливого рятувально-спасенного статусу.
Почин «ворошиловських стрільців» підхопили бунтівні маргінали всіх мастей на всій неосяжності колись Дикого, а нині геть здичавілого Поля...
І пригадався мені один випадок.
Якось, ще на початку дев’яностих, тодішній керівник всеобласних культури і мистецтв Черняк Андрій Мусійович подзвонив мені: сходи, мовляв, до обласної бібліотеки імені великого роса Горького – там відбудеться зустріч з депутатом Держдуми великої і неділимої Расєї.
Я пішов. Бо дуже захотілося побачити справжнього депутата справжньої Держдуми (це ж не якась там Верховна Рада), поспілкуватися з ним про насущне-накипіле.
– Ми требуєм двуязичія в нашій особливій зоні, – слізно молили чужого молодика з чужої держави присутні на «форумі» нікому й ніде невідомі представники культури та мистецтв. – Ми задихаємся в українськой єдиномовності.
Держдеп уважно слухав, кивав головою.
І тоді слова попросив я. І ось що я сказав – російською і українською мовами:
– Уважаемый депутат. Из всех тридцати-сорока, примерно, сидящих в этом зале, один я, если не совершенно, то вполне прилично владею и русским, и украинским языками. Все остальные, пусть не обижаются на правду, толком не овладели ни одним, ни другим. Они – полуязычные, то есть украинский забыли, а русского, за леностью, не доучили.
На що «держдеп» (їй-богу, правда!) усміхнено відповів: «А моя мама була українкою... Ми у своїй московській сім’ї спілкуємось обома мовами».
«Полуязичниє» мої землячки проковтнули гострі язички. Бо їм нічого було сказати. Бо за великим рахунком вони – хуторяни! Отож бідні культура й мистецтво, якими заправляють «ніякомовні» язикаті Хвеськи!
Живучи в Росії та Казахстані, навчаючись у Москві, я послуговувався російською мовою. І ніхто навіть запідозрити не міг, що я «семь раз не руський». Приїжджаючи в рідне село на Сумщині чи в синів та онуків Львів, я легко переходжу на місцеві діалекти української мови. Я, зрештою, блискуче володію російським «есперанто» – матом. Багатоповерховим до того ж. Це викликає щире захоплення навіть у найзалізобетонніших шовінюг.
Маючи великий досвід літературних виступів у найрізноманітніших аудиторіях, авторитетно заявляю: українську мову, особливо в царині поезії та пісні, розуміють не лише від Сяну до Дону, але й від Тиси до Уссурі. Бо нашого цвіту, як сказав колись Максим Рильський, та й по всьому світу. Мене сприймали у столичній Москві, у Челябінську та Магнітогорську, у Прибалтиці й на Кавказі. Мої вірші, без підрядників, перекладали російські, татарські, азербайджанські, чуваські поети-друзі.
Гей, ви, регіонали-маргінали, козаки-розбійники! Ви хочете особливого статусу для свого «полуязичія», то чому б нашим братам-українцям у Росії не домагатися всеросійського, нехай і вторинного, статусу української мови як державної чи офіційної, або навіть і регіональної?! Це ж закономірно, це ж збагатить букет «братської» дружби, об’єднає народи, заткне пельки ксенофобам і шовінюгам.
Схаменіться, вождики Донбасу, Криму та Харкова! Заговоріть із високих трибун насправді не чужою для вас державною мовою України. Цим ви одразу і назавжди виправдаєте себе перед усім багатомовним і різноголосим світом. Навіщо вам залізні нотки, чавунні матюки і брутальні гасла? Вони не притаманні доброму народові нашому. Адже українською мовою можна лише вітати гостей, любити рідних, близьких і далеких, співати пісень, по-доброму жартувати. Українська мова, на відміну від мови північного сусіда, не терпить хамства, мату, а тим паче ненависті.
Заплющую очі та уявляю собі милу картинку: голова облради нашої відкриває чергову сесію: «Високоповажні пани-товариші депутати! Почнемо свою роботу віршем нашого славетного земляка Сосюри «Любіть Україну». І – з Богом, в ім’я рідної держави, любого нам народу українського...».


2006