1
Романські куполи твоїх грудей
Хитаються в середньовічнім вітрі.
Монашество - мурашество руде -
Зникає геть із нашої палітри.

Блакитна мла, алхімія слюди -
Вкривають фрески стужавілі стегна.
Предовгий піст не входив я сюди,
Лише моливсь недремно і святенно.

Тепер - уже. Астрологічних див
Нагаптувавши в килими доволі,
Тебе - згадав, і мав, і полюбив.
Немов тоді - в доісторичнім полі...

* * *
Немов тоді, в доісторичнім полі,
Болів і вив, а мовити не вмів,
Коли стрибали дні і ночі голі,
Як ти і я, та тільки теж без слів...

О, скільки шкур я вискуб у німоті
Живих ведмедів, тигрів і пантер,
Вслухаючись у їх широкороті
Жасні відлуння підсвідомих сфер!

І скільки різав неслухняні губи
Вогнем і кігтем, бо ніяк не міг
Сонорним звуком просте слово "люба"
Почати біля найдорожчих ніг.

2
А по ночах пишу тобі листи,
Не на папері - відсилаю небом.
Ця електронна (Господи, прости)
Зірчаста пошта - з покоління Феба.

І кожен промінь - то питання "як?"
Його згасання - то питання "де ти?"
А видиш місяць? То питальний знак -
Один-єдиний на усю планету.

Чи ти отримала, чи прочитала, чи...
(зриваюся, мов із каната, з ритму)
А втім, не прокидайся і мовчи, -
Накритий небом я, і ти накрита...

* * *
Накритий небом я, і ти накрита,
Лише... фасоля вигналась і там
Дірявить небо - хоче вище жити.
До речі, а чи жити вище нам?

Ходімо догори по фасолинах,
Як їжаки мандрують по грибах,
Тримаймося за пісню солов'їну,
Аби не впасти вниз - комусь на дах.

Направду, не до вишуканих віршів,
Коли склепіння ближчає щокрок,
Вже видно й дірку в небі, та найгірше,
Що в неї не пролізе й огірок.