* * *
З дерев найкращі, вишні, в квіт
Вдягають смуток своїх віт:
З гаїв сяйнули знов сьогодні
Їх білі сукні великодні.

В ті сімдесят літ, що так гнуть,
Цих двадцять юних не вернуть;
Відняти ж два десятки свят –
Й залишиться лиш п’ятдесят.

Щоб серце квітом їх буяло,
Півсотні весен буде мало;
То ж варт – мигцем хай, на бігу –
На вишні глянуть і в снігу.


* * *
Як йшов мені двадцять перший,
Я чув, як казав мудрець:
"Віддайте фунти й гінеї,
Але не давайте сердець;
Віддайте перли й рубіни --
Й позбавитесь перепон."
Та йшов мені двадцять перший,
Коли злить повчань сам тон.

Як йшов мені двадцять перший,
Я знов чув слова його:
"Безкарно не можна серця
З грудей віддавать свого;
За статки жаль і зітхання
Отримаєте взамін."
Іде мені двадцять другий --
О, правий, був правий він!

* * *
Киває і гнеться, як в танці,
Під вітру метання й виття
Кропива на могилі коханців,
Що пішли з-за любові з життя.

Кропива в парі з вітром у танці --
Лиш там спокій, там забуття --
В коханців могилі, коханців,
Що пішли з-за любові з життя.

* * *
Прекрасні доли й небеса,
Та знаю кращі них:
За все миліш мені краса,
Що в лоні вод ясних.

Як чисто вимиті в ріці
Дерева, й вись, і даль;
Їх не зрівнять з земними -- ці,
Там, де не я, на жаль.

І часто в думці, як дивлюсь
У дзеркало води,
Майне: ось зараз роздягнусь
І кинусь вниз, туди.

Та з золотих пісків на дні
Хлопчина шле уклін,
Немов жаліється мені,
Що там, де я, не він.

* * *
В місячнім сяйві шлях мій проліг,
В мареві білім дрімає земля:
В місячнім сяйві шлях мій проліг,
Що від кохання мене віддаля.

Тин лиш темніє, що видерсь на схил;
В полі ж за ним і тінь не майне.
Білий цей шлях крізь місячний пил
Далі і далі веде все мене.

Кругла земля -- кажуть так мандрівці:
Прямо йди -- й знову потрапиш в свій слід;
То ж прямуй веселіше -- в кінці
Будеш дома на схилі вже літ.

Але щоб цей замкнувсь кругобіг --
Скільки весен і літ ще мине!
В місяця сяйві шлях мій проліг,
Що віддаля від кохання мене.