Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.16
19:57
ось поет на променаді
проминає повію
мова тут не
про молодих поетів які
те саме що повії
або старих повій
котрі чим не поети
отже
проминає повію
мова тут не
про молодих поетів які
те саме що повії
або старих повій
котрі чим не поети
отже
2026.04.16
19:17
Розповім тобі казку про літній насичений вечір,
Там лілійника жовтого довго п’янить аромат.
Там стежинка вузька поміж хат у травичці зеленій
Упирається в став, де качки на воді майорять.
Розповім тобі казку про осінь з молочним туманом,
Що вкриває
Там лілійника жовтого довго п’янить аромат.
Там стежинка вузька поміж хат у травичці зеленій
Упирається в став, де качки на воді майорять.
Розповім тобі казку про осінь з молочним туманом,
Що вкриває
2026.04.16
17:52
Упереджуючий «удар» Ізяслава.
Життя мина. Уже на схилі літ,
Коли рука не здатна меч тримати,
Схотілося перо до рук узяти,
Щоб змалювати той далекий світ,
Якого вже назад не повернуть.
Схотілося події описати,
Життя мина. Уже на схилі літ,
Коли рука не здатна меч тримати,
Схотілося перо до рук узяти,
Щоб змалювати той далекий світ,
Якого вже назад не повернуть.
Схотілося події описати,
2026.04.16
17:46
Скриньку
Легковажної жінки Пандори
Зачинили золотим ключиком,
Що повісили на тонку шию
Гейші на ймення Аой Неко,*
Що заблукала серед руїн Хіросіми,
Шукаючи загублену єну
З драконом гори Нараями**.
Легковажної жінки Пандори
Зачинили золотим ключиком,
Що повісили на тонку шию
Гейші на ймення Аой Неко,*
Що заблукала серед руїн Хіросіми,
Шукаючи загублену єну
З драконом гори Нараями**.
2026.04.16
17:04
Я довго йшов
Вулицями міста граків,
Так довго, що забув назву міста –
Цього міста темних вікон
І злих поглядів сажотрусів
Міста, яке занедбало своє ім’я.
Я шукав Істину
Вулицями міста граків,
Так довго, що забув назву міста –
Цього міста темних вікон
І злих поглядів сажотрусів
Міста, яке занедбало своє ім’я.
Я шукав Істину
2026.04.16
13:18
Знати про дарунки мав би вчасно
І про красну мову бранзолет -
То й кохання ватрище б не згасло,
Щастя поривалось би на злет.
Ну окей, життя іде - як шоу,
Без вагань послухай і прикинь.
Повертайсь, побачимося знову,
І про красну мову бранзолет -
То й кохання ватрище б не згасло,
Щастя поривалось би на злет.
Ну окей, життя іде - як шоу,
Без вагань послухай і прикинь.
Повертайсь, побачимося знову,
2026.04.16
13:01
Ледь чутні промені ранкові
Проб'ють могутню німоту,
Знайшовши ті слова у мові,
Які ословлять пустоту.
Тендітні промені пробудять
Від сну тяжких, лихих століть,
Штовхнувши у нудотні будні
Проб'ють могутню німоту,
Знайшовши ті слова у мові,
Які ословлять пустоту.
Тендітні промені пробудять
Від сну тяжких, лихих століть,
Штовхнувши у нудотні будні
2026.04.16
12:52
Міняються і віра, і пенати,
і ніби рідне здалеку село...
у пам’яті прив’ялене зело
і кетяги калини біля хати.
І це минає. Тяжко поміняти
зло на добро або добро на зло.
Не меншає колег, але обняти
і ніби рідне здалеку село...
у пам’яті прив’ялене зело
і кетяги калини біля хати.
І це минає. Тяжко поміняти
зло на добро або добро на зло.
Не меншає колег, але обняти
2026.04.15
19:44
І
Знову охопила ейфорія
голови одурених людей.
З огляду на світові події
мало клепок і всихає ґлей
в авторів словесної стихії
вичахлих теорій та ідей.
На землі, опаленій війною,
Знову охопила ейфорія
голови одурених людей.
З огляду на світові події
мало клепок і всихає ґлей
в авторів словесної стихії
вичахлих теорій та ідей.
На землі, опаленій війною,
2026.04.15
16:59
квіти троянди квіти лілії
гіацинти
змальовані на цераті
на столі за яким сидиш
що анічого не важить
вір мені синку
але тобі хотілося
ще сотворити вірш
гіацинти
змальовані на цераті
на столі за яким сидиш
що анічого не важить
вір мені синку
але тобі хотілося
ще сотворити вірш
2026.04.15
16:13
Сію дні крізь сито –
аж трясуться груди.
Ніде правди діти –
буде час мій, буде.
Виросте на дріжджах
вимішане тісто,
й пиріжечка діждем,
аж трясуться груди.
Ніде правди діти –
буде час мій, буде.
Виросте на дріжджах
вимішане тісто,
й пиріжечка діждем,
2026.04.15
12:46
Голос віків звучить
із шухляди столу,
із далекої кімнати,
із потаємних глибин.
Голос віків охрип.
Будь-який забутий голос
зливається з голосом віків.
Голос віків розпадеться,
із шухляди столу,
із далекої кімнати,
із потаємних глибин.
Голос віків охрип.
Будь-який забутий голос
зливається з голосом віків.
Голос віків розпадеться,
2026.04.15
10:44
Цвітуть: конвалії, бузки,
аж млосно понад кручею,
та я плету терпкі думки
із будяка колючого.
Черемха грона снігові
розвіяла по щебеню.
Холодні хмари угорі
перини стелять лебедю.
аж млосно понад кручею,
та я плету терпкі думки
із будяка колючого.
Черемха грона снігові
розвіяла по щебеню.
Холодні хмари угорі
перини стелять лебедю.
2026.04.15
06:41
Костянтин Ваншенкін (1925-2012)
Ти любиме, життя,
люди здавна ведуть про це мову.
Ти любиме, життя,
я люблю тебе знову і знову!
Що несе майбуття?
Ти любиме, життя,
люди здавна ведуть про це мову.
Ти любиме, життя,
я люблю тебе знову і знову!
Що несе майбуття?
2026.04.15
05:39
В березні та квітні
Проліски блакитні
Рясно зацвітають у лісах, -
І знедавна вітер
Духом первоцвітів
Швидко та без опору пропах.
І стоїть в повітрі,
В березні та квітні, -
Проліски блакитні
Рясно зацвітають у лісах, -
І знедавна вітер
Духом первоцвітів
Швидко та без опору пропах.
І стоїть в повітрі,
В березні та квітні, -
2026.04.14
22:09
У тому квітні молодість співала,
Цвіт абрикосовий п'янив і дихав,
Хоча оплутали доріг спіралі,
Але запало в серце цвіту диво.
Корона сонця задивлялась. Тепло
тобі і їй у пелюстковім танці.
Позаду залишились лози, терни,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Цвіт абрикосовий п'янив і дихав,
Хоча оплутали доріг спіралі,
Але запало в серце цвіту диво.
Корона сонця задивлялась. Тепло
тобі і їй у пелюстковім танці.
Позаду залишились лози, терни,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Володимир Бандура (1950) /
Проза
Молитва за друга
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Молитва за друга
МОЛИТВА ЗА ДРУГА.
Господи, та ж я виріс на березі океану. І не знав цього. Я тричі пролітав над синіми до втоми очей водами Атлантики. Мене заносила моя буремна доля на самісінький сріблястий, подекуди гострокам'янистий берег португальських старовинних містечок, і я місяцями, проживаючи там, чув плюскіт океанських хвиль, які не давали заснути. Але я засинав, бо втома настирливо брала верх, і, нарешті, перемагала шум океану. Іноді цей шум, особливо пізньої осені, разом з тріпотінням довжелезного пальмового листя та шепотом евкаліптових велетнів, переходив у рев, і тоді я знаходив порятунок у книгах мого найкращого, найвірнішого за все життя друга, і ніч пролітала, наче мить, бо відірватиcя від написаного його добрим серцем було неможливо. Це були направду слова сповіді про його молоді роки, -літа солодкого і гіркого дитинства і юності.
О, як мені бракувало там цього, ще закарбованого в мою дитячу пам'ять, морозяного повітря, що дихало В НАЙМЕНШОМУ З ПОМІЖ СВІТІВ. Бракувало на тій землі, яка ніколи не бачила снігу, і де картоплю (вже не мого дитинства) садять двічі на рік- у лютому та в червні.
Картоплі нашого дитинства. Про цей наш другий хліб, про наших матерів, які з року в рік відбирали для садіння найкращі, ретельно доглянуті і пророщені бульби (очевидно, це була справжня народна селекція у їхньому виконанні) я читав і перечитував, поринаючи у приємні дитячі спогади.
Милий наш Спасителю, дякую Тобі, що подарував мені щастя, хоч і вже в літньому віці, насолоджуватись океаном мудрості і людської доброти, яка, наче молитва, повернута ВІКНАМИ ДО НЕБА на сторінках його повістей і романів, і з якої я без перестанку черпаю свіжі подихи рідної землі, рідної і неповторної нашої галицької говірки, духу сивих стріх, під якими світ почув перший крик нашого приходу у цей справді райський кРай.
Бо не випадково, Господи, сиві стріхи нашого дитинства, яких уже немає, знаходились на відстані простягнутої руки, і, слухаючи під горою передзвін гірського струмочка, зустрічали ДЕНЬ НАД ВЕЧІРНІМ БЕРЕГОМ.
Прости мене, Вседержителю, що направляв мої стопи до мого друга тоді, коли я першокласником вручав квіти випускнику- моєму другові, і дивлячись, не бачив його. Коли слухав розповіді мого батька і мами, - його і моїх вчителів, про обдарованого, одного з найздібніших учнів нашої школи- мого друга Романа Дідулу, слухав, але не чув. Пробач, Господи.
Яка подібна наша з ним доля. Які подібні ми несемо Твої випробування, Господи. І в нього, і в мене помирають дочки,-в мене перша, в нього перша й остання.
Шкодую, Господи, що так пізно Ти сподобив мене перший раз у житті знайти його, вже як зрілого письменника, "академіка галицького гумору", побачити його перед моїм від'їздом у далекі світи, і почути щиру, справді братню підтримку- плече редактора з п'ятдесятилітнім досвідом у моїх поетичних починаннях. То була хвилина перегляду мого ставлення до поезії від звичайного захоплення до дуже серйозної і відповідальної роботи. Решту такого ставлення утвердили роки мого емігрантського життя, що тривають досі.
Всемилостивий і Всесильний Господи, відверни з похилих літ мого славного друга і порадника тривалу і виснажливу хворобу, що уповає В ТИШИНІ СЕРЦЯ словами своїх молитов. І нехай буде в тому воля Твоя, Господи, а ми, діти Твої вберем у свої серця людську любов і мудрість, що як океан наповняють його поетичну прозу. Амінь
Володимир Бандура
(виділені шрифтом слова- назви моїх улюблених творів Романа Дідули)
Господи, та ж я виріс на березі океану. І не знав цього. Я тричі пролітав над синіми до втоми очей водами Атлантики. Мене заносила моя буремна доля на самісінький сріблястий, подекуди гострокам'янистий берег португальських старовинних містечок, і я місяцями, проживаючи там, чув плюскіт океанських хвиль, які не давали заснути. Але я засинав, бо втома настирливо брала верх, і, нарешті, перемагала шум океану. Іноді цей шум, особливо пізньої осені, разом з тріпотінням довжелезного пальмового листя та шепотом евкаліптових велетнів, переходив у рев, і тоді я знаходив порятунок у книгах мого найкращого, найвірнішого за все життя друга, і ніч пролітала, наче мить, бо відірватиcя від написаного його добрим серцем було неможливо. Це були направду слова сповіді про його молоді роки, -літа солодкого і гіркого дитинства і юності.
О, як мені бракувало там цього, ще закарбованого в мою дитячу пам'ять, морозяного повітря, що дихало В НАЙМЕНШОМУ З ПОМІЖ СВІТІВ. Бракувало на тій землі, яка ніколи не бачила снігу, і де картоплю (вже не мого дитинства) садять двічі на рік- у лютому та в червні.
Картоплі нашого дитинства. Про цей наш другий хліб, про наших матерів, які з року в рік відбирали для садіння найкращі, ретельно доглянуті і пророщені бульби (очевидно, це була справжня народна селекція у їхньому виконанні) я читав і перечитував, поринаючи у приємні дитячі спогади.
Милий наш Спасителю, дякую Тобі, що подарував мені щастя, хоч і вже в літньому віці, насолоджуватись океаном мудрості і людської доброти, яка, наче молитва, повернута ВІКНАМИ ДО НЕБА на сторінках його повістей і романів, і з якої я без перестанку черпаю свіжі подихи рідної землі, рідної і неповторної нашої галицької говірки, духу сивих стріх, під якими світ почув перший крик нашого приходу у цей справді райський кРай.
Бо не випадково, Господи, сиві стріхи нашого дитинства, яких уже немає, знаходились на відстані простягнутої руки, і, слухаючи під горою передзвін гірського струмочка, зустрічали ДЕНЬ НАД ВЕЧІРНІМ БЕРЕГОМ.
Прости мене, Вседержителю, що направляв мої стопи до мого друга тоді, коли я першокласником вручав квіти випускнику- моєму другові, і дивлячись, не бачив його. Коли слухав розповіді мого батька і мами, - його і моїх вчителів, про обдарованого, одного з найздібніших учнів нашої школи- мого друга Романа Дідулу, слухав, але не чув. Пробач, Господи.
Яка подібна наша з ним доля. Які подібні ми несемо Твої випробування, Господи. І в нього, і в мене помирають дочки,-в мене перша, в нього перша й остання.
Шкодую, Господи, що так пізно Ти сподобив мене перший раз у житті знайти його, вже як зрілого письменника, "академіка галицького гумору", побачити його перед моїм від'їздом у далекі світи, і почути щиру, справді братню підтримку- плече редактора з п'ятдесятилітнім досвідом у моїх поетичних починаннях. То була хвилина перегляду мого ставлення до поезії від звичайного захоплення до дуже серйозної і відповідальної роботи. Решту такого ставлення утвердили роки мого емігрантського життя, що тривають досі.
Всемилостивий і Всесильний Господи, відверни з похилих літ мого славного друга і порадника тривалу і виснажливу хворобу, що уповає В ТИШИНІ СЕРЦЯ словами своїх молитов. І нехай буде в тому воля Твоя, Господи, а ми, діти Твої вберем у свої серця людську любов і мудрість, що як океан наповняють його поетичну прозу. Амінь
Володимир Бандура
(виділені шрифтом слова- назви моїх улюблених творів Романа Дідули)
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
