* * *
Каштан скидає свічі, з глоду цвіт
Зриває вітер і жбурля на трави;
Дощ застить вікна, у сльозах весь світ;
Дай кухля, друже, ось мина вже й травень.

Іще одна весна, мов дим, розтане
Й поповнить лік змарнованим літам;
Такий чи інший, травень знов настане,
Але ж -- двадцять чотири буде нам.

Звичайно ж бо, не перші ми, що п'єм
В тавернах у той час, як шал вітрів
Надії наші губить, і клянем
Того, хто світ цей для скорбот створив.

Воістину не прав і вищий суд,
Що виманив із душ все, що любили,
Й брести покірно змусив, як весь люд,
Без радості й надій вже, до могили.

Несправедливо це -- все ж кухля дай,
Мій друже, ми народжені обоє
Не принцами; ми просто люди -- й хай
Вже нам не виграть з долею двобою.

Якщо сьогодні небо в хмар облозі,
То завтра сонцем осяйнеться даль;
І інша плоть вже обімре в знемозі,
І іншу душу заполонить жаль.

Навічно в нас гордині й злості прах,
Та не спинить життєву карусель
Й не скинуть ношу ту, що на плечах, --
Отож, наллєм, мій друже, й вип'єм ель.

* * *
Терн квітнув так пишно вранці,
Радів навіть в'яз весні --
Була це пора коханців,
Для нього пора й для брехні.

Колючка -- окраса єдина,
Що в іній вдягнулась назавжди, --
О, інша це вже година:
Для неї година й для правди.

* * *
Похмуро прогляне ранок
Й тужливо вже так смеркає;
В зажурі і ночі останок --
Ось так і весь рік збігає.

Удачі мені бракувало
І -- о! -- втіхи це замалі --
Дізнатись, що інших немало
Не мали її взагалі.

* * *
Півмісяць на заході низько, кохана,
І вітер хмари нагнав;
І прірва між нами, кохана,
І нас океан роз'єднав.

Не знаю, чи теж дощ іде, кохана,
В краю, де постіль твоя;
О, міцно так спиш ти, кохана,
Що знаєш не більш, ніж я.

* * *
Що в клятвах цих? -- Друзі покинуть:
Початок всьому є й кончина;
І правда, й брехня в серці згинуть,
Такі ж смертні, як і людина.

І тільки любов ця нещасна
Трива, як все інше втрачаєм.
Безсмертна вона і всечасна,
Щоб мучить нас вічним відчаєм.

* * *
Вітер цей вбивчий збудить в тобі,
Серце, знов спомини милі.
Що то в імлі голубій за горби?
Що то за ферми і шпилі?

Край той, якого уже нема,
Лиш спомин -- тужить чи радіти? --
Із тими стежками всіма,
Що ними вже більш не ходити.