«Серце кинувши в шторм і штилі,
Ми в обличчя плюєм сатані…»

(Олекса Влизько)

«Коли говорять гармати – музи мовчать!» Автор цієї синтезії був як мінімум не щирий. Просто коли йде війна, говорять інші музи. «Марсельєза», наприклад, писалася буквально під гуркіт гармат. «Роса туману» («Foggy dew») і багато інших ірландських пісень були написані теж саме під гуркіт гармат (або під дзвін мечів – в залежності від епохи), бо в Ірландії війна ніколи не закінчувалась. Те саме можна сказати і про нашу музу. Маруся Чурай писала саме коли «на Вкраїні ревіли гармати». Є країни яким судилося довго воювати за свою свободу, яким боротьба перетворюється в долю і спосіб життя. Як писав Володимир Сосюра «життя ж – це вічна боротьба, і тільки сильними народи куються в нації…» Можна довго сперечатися, чому окремим народам так не пощастило – одним свобода була дана від початку, а якщо і втрачалася, то здобулася швидко і знову, іншим навпаки: доводилося століттями воювати – знову і знову здійснюючи спроби – «громаду спроб» як писав Василь Стус… Але чи не пощастило? Може навпаки – саме такі народи доля гартує для майбутнього. Читаючи історію Ірландії дивуєшся який чином цей народ вижив взагалі, який чином не дивлячись на тотальне знищення протягом не те що століть – тисячоліть, нескінченних війн на цьому маленькому острові який судився їм долею як їхня єдина Вітчизна і колиска, вони зуміли не тільки вижити, але і створити культуру якою захоплюється весь світ, зуміли розселитись по всьому світу, творити цивілізацію і при цьому лишаючись собою, зберігши свою душу.

Тут можна пофілософствувати – музи, мовляв, різні. Є музи Еросу, є музи лірики і сентиментальності. Вони то, мовляв, мовчать, коли люди йдуть або померти, або здобути свободу чи саме право жити. Але ж ні. «Сонячні кларнети» Павло Тичина писав, коли світ навколо нього божеволів і вирував – Перша світова війна, горожанська війна в цілій купі країн (бо «шоста частина світу» ніколи не була однією країною), війна за незалежність України, свідком якої він був. Звісно, він писав і про кров і про жахи війни і по жахи того «уряду» окупантів, що почав свою криваву справу на нашій нещасній землі, про звитягу людей, що стали на борню свободи («Пам’яті тридцяти» та ін.). Але серед цього всього він писав на диво метафізичну тонку лірику, вірші космічного масштабу глибинної всесвітньої філософії. Отже музи не мовчать ніколи – навіть тоді коли починають говорити гармати.

Ернест Гемінгвей став письменником світового рівня зазирнувши у жахіття війни. Я сумніваюсь, що він зміг би стати майстром пера без цього. Чи Редьярд Кіплінг – його то муза – муза батальна. В часи жахіття війни одні поети прислухаються до відчайдушності людини в екстремальних умовах, інші зуміли зберегти навіть в такій ситуації стан спокою і медитативності. Я Євген Плужник: «…За селом батарея, чати, а може «Портрет Доріана Грея» почитати?» Це ж треба так зуміти подивитися на себе і все навколишнє зі сторони щоб під кулями читати метафізичний і філософський твір про циніків і неминучу карму.

Для муз і поезії взагалі найгіршим є не час війни (а нині нам просто нав’язують війну – війну хоч і без стрілянини але війну підлу і цинічну, тиху і брудну, війну всього підлоги і злочинного, що є в нашій країні проти народу і його права бути вільними людьми), а час після боротьби – чи то в час перемоги чи то в час поразки. Післявоєнна втома знесилює муз - якщо це перемога – все мовляв позаду,далі нічого цікавого, або після поразки – розчарування, хай мовляв, все пропаде, нічого не зміниш. Ось що найгірше для культури і поезії, зокрема.

Але були, є і будуть поети і письменники які будуть творити будь-коли, у будь-яких ситуаціях. Бо вони творять вічні цінності, пишуть про найсокровенніше, найголовніше і найпотаємніше. І можновладці і диктатори та їх огидне охвістя такої літератури завжди боялися найбільше: тут і не заборониш, бо написано зовсім не про владу і не про політику, але ця література змушує думати, а це для диктаторів найбільш небезпечне – коли народ починає думати, їх влада стає ефемерною. Показовою тут є постать Григорія Сковороди. Він жив ніби і серед людей, але одночасно в світі вищої істини. При цьому не тікав, а саме був у світі істини. І саме тому світ не зміг його зловити – неможливо зловити того, хто вже не тут. І при цьому написав твори які будуть читати і через тисячоліття. У братів Стугацьких є персонаж – Письменник, який все задавав сам собі питання: «А якщо мене не будуть читати через сто років, то навіщо мені тоді взагалі писати?» Подібні питання не задають собі або дійсно талановиті майстри пера, або графомани. Інші мордуються, переживають – для чого все це, чому так важко писати і так важко не писати, а чи варто чогось ось це – те що написалося…

Література твориться і існує за своїми законами – ця аксіома так і не стала зрозумілою багатьом хто до цієї самої літератури не байдужий. У свій час Акутагава Рюноске говорив, що (підкреслю, це з його точки зору!) війни, революції, соціальні потрясіння чи стихійні лиха важливі тільки з тої точки зору чи допомагають вони творити шедеври мистецтва і під час страхітливого землетрусу в Японії під час якого загинули сотні тисяч людей, він публічно журився з того, що загинуло багато творів мистецтва, а про людей – ні слова. Таке чисто японське відсторонення від буття призвело, зрештою, його до душевної кризи – він втратив мету і сенс і не побачив іншого виходу крім самогубства. Поет чи письменник мусить знайти сенс – люди які пишуть знічев’я – не знаючи для чого не мають право називатися ні поетами ні письменниками. Так, є люди і є людці, є ватажки і є диктатори, але є ще істина, заради якої мусимо жити і творити.