«А потім кинули вони короля і вирушили туди,
звідки вони прийшли,
а куди – то нікому невідомо,
але схоже, що то були люди з Брі Лейт…»

(Скела «Про нащадків Конайре Мора та про прихід Мускрайге з Маг Брег»)

Бувають випадки коли геніальні фільми (без перебільшення!) раптом проходять мимо уваги і глядачів, і критиків, і навіть тонких знавців кіномистецтва (яких, я сподіваюсь, не так мало – хоча в цьому світі вже мало на що можна сподіватися…). Про нинішніх глядачів – тут дивуватися нічого. У деяких країнах (а в моїй країні в першу чергу) довгий час свідомо і методично псують глядачеві смак – випускаючи на екрани найгірше, що тільки знімалося і знімається. Низькопробну бульварну літературу називали колись «чтиво». І горювали інтелектуали, що народ читає саме таке. Зараз дуже багато людей взагалі нічого не читає – навіть етикетки на пляшках. І декого на вершині влади це не просто влаштовує – це їм вигідно. Як тепер назвати низькопробні бульварні фільми які заповнюють все? «Глядиво»?

Але кінематограф – справжній кінематограф – продовжує не просто існувати – жити. Хоча високохудожні фільми, звісно, рідкість і знайти їх серед моря непотребу – важко. Мені сьогодні пощастило. Мені підказали – подивитися фільм ірландського виробництва (ірландський кінематограф скромний по об’єму, але дуже вишуканий – я маю на увазі фільми зняти в Ірландії, ірландськими режисерами) режисера на ймення Меріон Комер «48 ангелів» (2007 року випуску). Мені порадив подивитьися цей фільм старий ірландський філософ і любитель літератури Шон Маклех. Він у віці 98 років продовжує лишатися любителем кіно і літератури. Хотів би я (а хто би не хотів) у такому віці живо сприймати вірші Гійома Аполлінера та фільми Джіма Джармуша. От за що я ціную нинішній цинічний час (а він стає все більш цинічним – на очах) так за можливість спілкування. Можна поговорити з людиною яка бозна де – в Ірландії, бачити його на екрані – не тільки чути голос але й бачити…

Цей трагічний фільм, звісно, не для масового глядача. Хоча кожного (я впевнений – кожного!) він вразить глибиною трагізму. І не тільки суто ірландського трагізму – нескінченної внутрішньої війни між католиками і протестантами, але глибокої загальнолюдської трагедії – всі ми смертні – і діти теж – яким зовсім не час… Сам сюжет вражає своїм трагізмом – хлопчик-католик - Шеймус, якому лікарі винесли смертний вирок, сказавши, що лікування немає сенсу і жити лишилось всього нічого, тікає з дому, сідає в човен без весел і вітрила, пливе за течією. Бо впевнений, що саме так може зустріти Бога. І якщо він знайде Бога раніше ніж Бог знайде його, то станеться чудо – він зцілиться. Якщо ж навпаки – настане кінець світу. Його заносить на острів, де він зустрічає хлопчика-протестанта Джеймса (теж Шеймуса, але в англійській вимові) в якого католики вбили батька і який переховується від поліції, бо він підпалював будинки католиків. Там же вони знаходять пораненого від власної бомби терориста і беруть його в свій човен без весел. Шеймус приймає терориста за Ісуса Христа і вірить, що той його зцілить, або забере з собою на небо, а терорист вирішує вбити хлопчиків, що спихнути все це на керівників групи і таким чином помститися людям, що навчили його вбивати… (ах, як то часто буває – люди думали, що то Ісус Христос чи пророк, а то виявляється просто вбивця…) Триває ця божевільна подорож під час якої кожен з цієї трійці отримує просвітлення – хоча чи є тепер у цьому просвітленні сенс, коли приходить Смерть… (Ні, я помилився – у просвітленні завжди є сенс!).

Фільм звісно, не про це. Оцей човен буз вітрил і весел, який несе в океан часу – це сама Ірландія. І на цьому човні-Ірландії марно шукають виходу протесати і католики – то зневіряючись в усьому, то знову і знову шукаючи дорогу до істини, то з намірами вбити одне одного, то з розумінням, що вони є різними варіантами одної і тієї ж особистості, шукають шлях до доброти і віри в тюрмі, до істини серед бруду і відчаю, до Бога серед зла, до краси серед негоди і потворності нинішнього буття…

Фільм насичений глибокими філософськими фразами і образами. У фільмі є притча про великого білого хробака, який залізає в єство людини і виїдає її людську сутність. Центральний образ фільму – образ білих гусей, що летять над темним морем – взятий буквально з кельтської міфології та народних легенд. «На своєму шляху ти змінишся? Станеш кращим?» Справді, якщо не збираєшся ставати кращим, то чи варто рушати шляхом. І чи справді це є шлях, якщо він робить людину кращою… «Кілька років тому я зустрівся з Ісусом Христом – прямо у своїй камері» - це якийсь сюрреалізм на релігійну тему. І буденні (начебто, бо все в нинішньому житті начебто)фрази у фільмі перетворюються в цитати з неіснуючого релігійного трактату. Кожна фраза наповнена сокровенним (як зрештою це і було в давні ірландській літературі). «Батько хотів мені сказати щось важливе, але так і не сказав. Ти не знаєш, що він хотів мені сказати?» - це запитується у абсолютно незнайомої людини. «А ти справді любиш цю країну?» - це в Ірландії задає питання, напевно, кожен. І є купа країн в яких громадяни повинні задавати собі такі питання, але не задають – чи то розучились чи вкладають у це питання неправильний зміст. «Я думаю, що шотландці, ірландці і інші люди – це кельти. Твій батько навчив тебе так говорити?» В кожній країні такі питання виникають. Тільки багато людей вперто не хочуть на них давати відповіді.

Герої зустрічаються на руїнах церкви. І це не випадково – вся Ірландія це зруйнована церква… Мене не полишала думка (під час перегляду, бо під час перегляду вартісних фільмів завжди не полишають якісь думки), що у фільмі панує символіка Андрія Тарковського – дощ, вода, вітер, руїни храмів і просто руїни, дзеркало (у тому числі вкрите пилом дзеркало), птахи. А може просто тому, що ці символи вічні як світ… Крім чисто ірландських заморочок зрозумілих вузькому колу «ірландинутих» - нелогічність вчинків героїв (все в Ірландії нелогічне – від історії до лімерік), тінь ірландського хреста на землі, нескінченні пошуки відповідей на релігійні запитання (на які відповідей в принципі немає і не може бути). «Хто я? Звідки? І де я зараз?» - в Ірландії ці питання задають собі. На щастя задають. У багатьох інших країнах припинили задавати, нажаль. Чи може помилково вирішили, що на ці питання відповідь уже знайшли.

Все це переростає у загальнолюдські масштаби – адже все людство сидить в одному човні і пливе не знаючі куди… Мені навіть здалося на мить (лише на мить!), що не тільки ірландське, а все людське суспільство це оцей хворий хлопчик, якого врятувати може тільки диво, але на нього сподіватися марно…

Фільм кожен зрозуміє по своєму. Віруюча людина побачить там пошуки Бога, атеїст – марність і хибність релігійних догматів, буддист – пошуки просвітлення і медитативність, інтелектуал – зміст, гуманіст – ідею. Але так чи інакше я у фільмі помітив наступне – там оригінальне і геніальне все: і діалоги, і образи, і гра акторів, і музика… Так чи інакше, фільм ставить запитання, а не дає відповіді. І це глибоко правильно. Відповіді на ці запитання кожен мусить знайти для себе сам…

Примітка: На світлині – кадр з фільму.