(з літопису самовидця)

Антипоема

Гідні справи марно не зів’януть.
Кожного заслужене діжде.
І «безсмертя є ще де-не-де».
Той залишить слід на добру пам’ять,
інший наслідить або ославить
і навіки в Лету пропаде.

               І
З вождів комуністичного корита
він самий мудрий. Всіх перехитрив
живий ще наш, партійний лис Микита,
що Україну вільною зробив.
               І вільною, і бідною, панове,
               Згадайте вчених і учителів,
               яким на ринку відбирало мову,
               якої неук чути не хотів.
І маємо у пам’яті «кравчучку»,
тепер «нетачка»
          – бо усе не так,
і обікрали нас тоді до ручки,
і до сих пір у головах бардак.
               Ще на слуху історія із «Бласко»,
               і флоту бойовий потенціал,
               і ядерне нечуване фіаско,
               і корабельний «вигідний» фінал.
Ой, Льоня перший, скільки ти накоїв
руйнуючи повалений Союз.
               Яке то буде військо у бою
               із голими руками?
                               Де герої?
І хто отой один у полі воїн,
що обеззброїв Армію свою?

               ІІ
Осоловілий дідо в окулярах
із пасікою бесіду веде.
Питається, – чому я не на нарах,
як є на Україні де-не-де?
               Він з тих, кому про стрижене говориш,
               а він тобі про голене назло.
               На поприщі майданному – нувориш,
               якому і везло, і не везло.
По-своєму щасливий і нещасний,
не знав і сам, куди тягнути віз.
– У цій країні – я самодостатній, –
його єдине кредо і девіз.
               Таку натуру має – надто синю,
               аби цвіла жовтогаряча кров.
               Ми вибрали для нього Україну.
               Але – як Бульба убиває сина,
               так він убив і віру і любов.
Мюнхгаузен – умів поговорити,
як можна покататись на ядрі.
Та як же можна Господу служити,
а присягати на дереворити
мамоні, чорту й ангелу зорі?
               Отак і докотився до ізгоя.
               Її злякався, зека «посадив».
               Народне зберігаючи, присвоїв.
Привів до влади зграю ворогів,
і може тільки й доброго накоїв,
що Юлію зі зла не отруїв.

               III
Наступний має бути пелехатий.
Але, як говорили ще діди,
лакеїв у законі не дістати,
якщо у ямі вирили ходи.
               А цього не дістати із підвалу.
               Недоторканне і липке.
                              Воно
               таке,
                     що все до нього прилипало.
               Та плюй у очі – цьому все одно.
Ще тявкає зі свого підземелля,
неначе й справді благородний звір.
І як воно стрибало вище стелі,
коли тепер ховається, як тхір?
               Чого боятись?
                              Все, що не руїна,
               надійно потонуло у анклав
               на боці Раші – що не Україна.
               І ти диви, як щиро написав.
На шару має зятьового друга,
і бартери ще вигідні обом.
Яка катюга, то така й заслуга, –
тобі Донбас, а от мені – «Кольчуга»
і «Сагайдачний» на металолом.
               І іноді вигулькує з екранів.
               І пробує неоцінимий наш
               серед почесних зоо-ветеранів
               розповідати, як візьме реванш.
Як шарики катаючи у лузу,
то натякає, що чекає нас,
а то – кому і жити, може, зась...
               Як спонсорує лірику і Музу,
               і як реанімація Союзу
               як не старався, а не удалась.

               IV
Я діючий. І щиро до народу
плету гучні чергові «хармани».
Я за закон, і волю, і свободу,
але мені постійно мутять воду
оці опозиційні пацани.
               Як Цісар, я пахан у Гондурасі.
               Мов Коба, не попав на Колиму.
               І не судимий двічі на Донбасі,
               я геній у Одесі і Криму.
Я автор двох останніх революцій.
Я об’єднав і ультра, і народ,
що все терпів, як той Сцевола Муцій*,
і все чекає зміни конституцій,
а я йому, козлу, новий оплот.
               Я переплюну Мао за валюту
               і видам на гора потоки слів.
               А те, що надиктовує Анюта,
               то наше з нею хобі для лохів.
Не крав шапок, не бив мадам по фейсу
і сам не получав по мордасам,
не пакував зелених повні кейси,
бо кас не брав, як мовиться, не сам.
               Я вже давно не «ботаю по фєні»,
               на побігеньках в мене візаві,
               в якого тата, – каже пані Енні,
               не бив грузовиком по голові.
Не треба людям забивати баки,
що я керую владою без Рад,
де й досі екзальтовані панянки
вважають що я сущий Робін Гад.
               Нехай не бреше недобита преса,
               що я нечисту совість плямував.
               Не як гарант, а просто, як професор,
               не я козлами націю назвав.
І не мені готують депутати
труну, якої може не займе
та, що не я посадовив за ґрати,
щоб не підняти власне реноме.

PіSі.
Ось я. Мене шукає вся Європа.
А я у Гімалаях шаманю́.
І знаю, що мене врятує Допа,
коли Донбас підсуне до вогню.
               Тоді і я із Криму підоспію
               армадою по суші і воді.
За мене голосує вся Росія.
Я діючий,
               я діючий,
                              я ді-і-і-і-і!?

               Епілог
Втрачають всі. Той – чин, той – річ,
хтось – честь і совість.
               Є витрати
на крісло й трон…
               І без non grata
втрачають рамки для облич.
               Втрачають розум супостати,
               бо можна й – голову із пліч
               або в Бастилію за ґрати.
Та що не grata, то взірець
на кримінал у темній справі.
Той жер народ, той їв державу.
Тяжіють лаври і вінець.
І в кожного – один кінець:
ганьба й дурна посмертна слава.

               2013

З невеличкими праками після останніх лютневих подій 2014 р.
*– Сцевола Муцій, Римський громадянин, відомий тим, що терпів муки, узявши собі за пазуху голодну лисицю.