із золотого берега рабів
скинуто на ринку в орлеані новім
купець рубцюватий за трудами своїми
знай жінок шмагає, опівніч за мить, ов
 
бурий цукре, чом добре так смакуєш
бурий цукре, мов ті дівчачі згуби
 
у ритмі тамтама кров англійця б’є
не відає хазяйка, куди це заведе
бой кольоровий видає, як уміє
ти дослухайся, опівніч за мить, ов
 
бурий цукре, чом добре так смакуєш
бурий цукре, мов ті дівчачі згуби
 
ов, не досить, ні, бурий цукре
чом добре так смакуєш
впадаю за тобою, ов, бурий цукре
через дівчачі згуби, ей
 
твоя матуся в шоу цирковім
її партнерам по шістнадцять усім
я не школяр, я знаю що любити
ти мене слухайся, опівніч за мить, ов
 
бурий цукре, чом добре так смакуєш
зійди-но, бурий цукре
о, ті дівчачі згуби
 
кажу, ей, ей, ей―оу
чом добре, о добре так смакуєш
ей, ей, ей―оу
мов ті, о, ті дівчачі згуби
ей, ей, ей―оу
 
 
 
 
 
 
 
 

І сохну ж дивним сухоцвітом,
Та, мов ногами догори,
Шукаю опору, аби
Стебло моє тримало шию

Й пустило пагони нові.
Бодай не піду з цього світу,
Докіль не бачитиму сліду,
Що залишаю по собі, —

Не гній, а справді щось красиве,
Взірець любові, що зоріє,
Засвідчу розквітом ясним.

Вклонюся розвитку знаменно,
Не існуватиму даремно —
[Поклявсь мистецтвом дорогим!]

15.11.2025

Сонет VIII, «Леґéйда»
Усе ж таки твій погляд бачу —
Холодним. Холодом бере.
І це пригнічує мене…
Але найперший, що згадаю,

Безмовно ніжністю пече.
Одного лиш не доклемаю:
Чому так бісівськи побрало?
«А нісенітниці верзе-e…

Спіткала йолопа такого,
Од леґéйди се відмовлю», —
На думку спало так, мабуть.

А я вчепивсь, бо думав — доля,
І помилившись, не второпав,
Яку вчинив безглузду дурь.

08.11.2025

Ото сподобалась очима!
Втопивсь розніжено у ті,
До біса ваблячі, святі
Зіниці ясного творіння,

Зіниці, інколи сумні.
І вибором не будеш винна,
Для мене він і не причина,
Щоб розкохати мовчазні

Вуста, сотворено бешкетні,
І навіть притьмом, в шкереберті,
Любов до них в собі таю.

А як сподобатись не чáю,
Себе з тобою не вбачаю.
Люблю тебе, та вже мовчу…

05.11.2025

• «Притьмом» — дуже виразне прислів'я, що означає «раптом», «неодмінно», «дуже швидко» або «наполегливо». Тут воно підкреслює стихійність почуття.
• «В шкереберті» (від шкереберть / догори дриґом) — коли все перевертається, ламається, йде шкереберть.
• «Не ча́ю» (від чаяти) — не сподіваюся, не чекаю, не маю надії, не знаю («А як сподобатись не знаю...»).

Мовчиш? — Мовчи, як необхідно,
Тебе кохатиму й таку,
Дай Бог, у часі доведу
І не полишу жалюгідно,

Бо я тебе люблю. Люблю.
Хіба поводжусь трохи дивно —
По бевзенськи та несміливо,
І враз окликнишся — мовчу.

Та я старатимуся, мила,
Далебі, в чесності є сила —
Для мене натяк залиши,

Чи стріти ще мене волієш?
Чи брудом все-таки обіллєш?
Відверто хоч мені скажи…

25.10.2025

Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Ліна Костенко.


Іду до лісу. Зустріч зранку. Кличе
в шатро осіннє і мені шепоче
про неба силу, землю таємничу.
Цей ліс живий, у нього добрі очі.

Його цілує сонячне тепло,
плекає гілля, задумки нові.
Ховає загадку в старе дупло.
Шумлять вітри у нього в голові.

Внизу грибів блискучі ваблять шляпки,
Вальсує листя в кольорах урочих.
Стирчать голки - ялин зелені лапки,
Старезні пні, кошлаті поторочі.

В них стільки радості кілець, журби,
А ліс із осінню вже візаві.
Могутні поруч мудрості дуби
Літопис тиші пишуть у траві.

У неї усмішка вродлива,
Хіба ж я їй не усміхнусь?
У відповідь не посміюсь?
Вона ж бо йде така щаслива,

Коли на зустріч я іду!
Чи то вона така людина,
Що в серці є настільки світла, —
Не заздрити лиш маяку!

Бо ж він указує дорогу
В імлистім морі мореходцю,
Аби був певен: «Там земля!»

Отож і я біжу очами,
Шукаю радості причали,
Спогляну й раптом — «Там моя!»

16.10.2025

В літа свої таке не зрів –
Мовляв, миліше споглядання!
Або ж мальоване кохання
У погляді її втопив?

Та в серці дивне шкутильгання…
Забракло духу чи то сил
Довести діло до краси,
А винне, гейби, хвилювання.

Дурне я ще, отож впустив,
На кшталт розкішної роси —
Незвичне спразі втамування.

О, ніжна радосте, не йди,
Якби ж тебе я не зустрів –
Ясніш не стало б існування.

08.10.2025

Вночі сценарії малюю,
Та жоден з них не на листі —
Лишень вигадки в голові.
Відтак, утомлений, лютую,

Бо ж треба виспатись мені.
А чи навсправжки то відчую,
Й уявне наяву почую —
Миліше слово в простодні?

[Павза…]

Відчужена душа блукає,
Мовчання відповіді крає.
Лиш тінь безмовна у вікні.

І сам того, либонь, не знаю,
Чи то упʼять когось кохаю?
Та серце в темній глибині…

04.10.2025

Вернуся ще до тебе, мила,
Либонь, лише як час мине.
Прости мені, що не тебе
Обрав, коли чума схопила.

Для боротьби ж я ще мале…
Та пропаганада отруїла,
І, гейби, сталася зневіра,
Однині гріх душа несе.

Бо я тебе ж тоді покинув…
Подався геть од мого згину,
Життя вберіг лише своє.

Тепер перфідную провину
Волочу по ясному світу,
І впишеться цей гріх в досьє.

23.09.2025

Листя, що впало на стежку, до сірого стовчене.
Краплі намистом на чорному - срібло на оніксі.
Та несподівано цяткою дрібно тріпоче на
Мокрій обочині клапоть обірваний з коміксів.

Берег. Метелик. Малюк і рука, певно, батькова,
Міцно тримає, а з нею так просто і затишно.
Там не диміло, не вило, не било й не бахкало.
Тепла картинка тримає минулого залишок.

Річка хвиляста несе попід берегом човники.
Що було далі? Куди попливуть подорожники?
Милий малюче із комікса, де скільки чорної
Фарби набралося? З білою туби порожні.

Зламане гілля, відболені душі, запечені
Горем слова, що як онікси, зжурено падають.
Вітер листок перекинув. Читається речення:
"Дмитрик із татом рушають за білою фарбою".

Моcкалякy на гілляку!
Гілку грубо йому в сраку!
Протягнути по землі,
Та помити у лайні!
Най знає ця проклята псина,
Як пхати рило в Україну!
2026

Вона ніжно лобзала усі його шрами,
А шрами з’являлися знову і знов,
Вона жадала знати всі його драми
І мати маленьку спільну з ним кров...

Але він прокинувся, розплющивши очі
І зрозумів, що це був лише сон.
Снилась вона йому постійно щоночі,
І кохання топтало його, наче слон.

Він божеволів в потоці депресій,
Та зробити із цим нічого не міг.
Інколи це мало вигляд агресій,
Що зносили все з опори та ніг.


Інколи просто залазив у мушлю,
Наче морський рак-одинак.
Це шматувало його ранену душу
Й хотілося впасти, лежати навзнак...


Та він не здавався, й горів, наче Фенікс
Нестримно і вічно коханням палав.
Кохання прадавнє, наче архіоптерікс,
Про нього вірші він їй мовчки писав.

23.10.2025

І
Над світом білим почорніли тучі
і любуватися немає чим...
збувається пророче й неминуче,
пооживали фюрери і дуче
і виїдає очі рідний дим.

ІІ
Одні й останні воїни у полі
тримають щит, не опускають меч,
та мало однієї сили волі...
лернейська гідра обраної долі
не має голови, ума і плеч.
Героїку минулої епохи
зализує неумолимий час.
Міняється усе навколо нас
і повертає у союз потроху.
На свято місце посадили лоха
і дай то, Боже, щоб останній раз.

ІІІ
Оновлюється зло язикомовне.
Епоху юди змінює, таки,
новітня ера швондєрів мамони,
на черзі охлократія...
.........................................закони
самі собі видумують спілки,
об’єднання, громади, дитсадки
як філіали п’ятої колони
усупереч всьому і... завдяки.

11/26

Пальцями тонкими стукав дощ у шибу.
Набридав настирно: може, я зайду?
Рама відчинялась, озивалась рипом,
У нутро впускала віхолу руду.
Засипало мокре листя підвіконня:
Цю ніч роздягалось гілля догола.
Дощ зайшов до хати й оголилась повня —
Лиш туману сірий клапоть одягла.
Так ніяковіла, що в бентезі блідла...
Та розбігся набрід, мокрий і нудний,
Полилося з повні у кімнату срібло.
Ти ж мене в обійми теплі одягни.
Краплями по шибі обтекла негода,
І зірок лелітки впали в ланжері.
Закриваєм раму: мокро й прохолодно,
Й заздрити не буде повня угорі.

 
Книжкові сторінки покинуто біля моря
Сліди піску і хвиль на них
Наповзає тінь, відкинута хмарою
Ковзає, очима минулих часів
Ось приплив їх поглинає
Без зусиль, як-небудь
 
Є розповідь, один король
Утомився од «Хваліть його»
«Не чуймо лестощів», скричав
«За нашим наказом, води відступіть
Ствердіть мою владу, спиніться біля ніг»
Але не вийшло суть
Вітри зиму дмуть
 
Із півночі сунуть химерні війська, ряд за рядом
У страхові бурі, зі своєю люттю та зневагою
Хвилі заливають трон
І спів «Його вінчайте»
«Ті, хто люблять нашу величність
Йдіть сюди», схиливши коліно
 
 
Тож він усміхався, хоч надії
Розбилися, де жертви
Продешевшали
 
 
«Непорушний спокій мій
Як інші не всміхаються»
Та наготові слух і зір
А згодом ось і сміх
Видиш чоловічка із обличчям багряним
Хоча про нього все говорять, умер він, програв
 
 
 
 
 
 
 
 

Останній поцілунок, останній подарунок
Останній мій дзвінок, мов спроба порятунку
Останнє спілкування, мов спроба відшукати
Причину, щоб не танцювати цей останній танець
Останній шоколад, остання спільна кава
Останній букет квітів, останнє сподівання
Прогулянка остання, говорить тільки місто
Останній наш з тобою фільм нічого вже не змінить
Останній день, остання ніч і наш останній ранок
Тобою приготовлений останній наш сніданок
У моїх снах завжди лиш ти, тому ця ніч безсонна
Ранкова постіль стала вже мені така холодна
Остання посмішка твоя мене вже не врятує
Моя закохана душа тебе вже не хвилює
Останній раз так гаряче мене ти поцілуєш
Як сильно я тебе люблю востаннє ти почуєш
Стоїмо в світлі ліхтаря і ми обоє плачем
І сльози ці останній шанс почати все спочатку
Але твоя рука в мої руці й нехай світ почекає
Коли кохання дотанцює свій останній танець

Artist 25.12.2025р.

А жовтень прохолодою повіяв,
І стіни кам'яні мовчать, німі.
Ти і сьогодні білий парус-мрія.
Невидно крізь шибки мутні в пітьмі.

Ти тільки будь, - молюся я ночами,
А вдень у круговерті різних справ
Бинтую порожнечі сірі рани,
Самотності виконую устав.

Хоч холод лізе, лізе крізь шпарину,
Надія в'ється стрічкою з ключем,
А оптимізм старого клавесина
Розвіює мій сум і тихий щем.

І знов стою, продовжую канони.
Міняє жовтень уміло градус.
І дні минають, дмуть уже мусони,
Пливе до мене твій білий парус.

І
Кого немає у хатині скраю,
тих доля випихає за Дунай,
щоб загодя не трафили у рай,
якого на землі ніде немає
(хоча і пекла не буває теж
за межами руїни і пожеж),
та де не буду, серце уміщає
все, що дарує доля на врожай:
ліси і доли, полонини й гори,
озера й ріки, ниви і сади,
і золото небес, і синє море,
і сяючі над водами простори,
аби лише подалі від орди.

ІІ
Ой, вистачає хліба і води,
але нема надійної границі,
аби ні біля себе, ні здаля
не чути і не бачити ординця
і завидющу морду москаля,
і одіозну пику ренегата,
і пацієнтів шостої палати
у таборі скажених ворогів
під машкарою нібито братів,
і русофілів п’ятої колони,
якими переповнені вагони...
оце і є радянське селяві –
і нинішні опричники криваві,
і бувші носії дурної слави,
які не мають ґлею в голові.

ІІІ
Не відають ні ліві, ані праві,
що юне покоління у селі –
це нація майбутньої держави
і їм усім прийдеться мати справу
із месниками вільної землі...
.........................................................
Європа не захоче воювати
за голого паяца-короля,
мета якого – золоте теля...
народу, врешті, нічого втрачати
крім ями у болоті окупанта
або ярма у бункері кремля.

10/26

Вже листопадно нічому і впасти,
І дню короткому хмизиною горіти.
Здимає перепріле листя вітер,
А холоду прошилася срібляста
Тремтяча нитка поміж голі віти
Й упала в біле:

Ніяковіють пізні хризантеми
Від того, що так схожі на замети,
І обростають пуп'янками вперто,
Чекаючи від хмар похмуротемних
Хоча би люмен ультрафіолету.
Та сонце сіло.

1.
Він із тих відьмакі́в,
перетру́шує ду́ші
у хра́мах.
Скі́льки є дивакі́в,
що вимі́рюють се́рце
у гра́мах...
Він вели́кий знаве́ць
перевті́лення
з ри́би у пта́ха.
Гра́є мо́рем сліве́ць,
уночі́
напива́ється стра́хом.
Як бере́ за живе́ —
не пита́ється до́зволу
зо́всім.
Нудь у ньо́го — Жуль Верн,
а Кусту́риця —
ку́ряче про́со.

Приспів:
І невда́ха з невда́х
сам себе́ поважа́є
і но́сить
по вай-фа́й-них світа́х,
по проку́рених кна́йпах,
і про́сить:
вподоба́йок на біс —
і думо́к,
що святе́ спопеля́ють...

Ти його́ би впізна́в
по розки́слих,
сльози́стих мане́рах —
в нім страшна́, як війна́,
та душа́ —
побілі́ла панте́ра.
Побілі́ла панте́ра...
Побілі́ла панте́ра...

2.
Він зажи́в би в тобі́,
охрести́вши свій по́бут
на Ка́їн.
Обзаві́вся би сном,
що ходи́в би
в наши́йнику но́чі.
Налива́в би вино́
і про все,
що літа́є,
пісо́чив.

Приспів:
І невда́ха з невда́х
сам себе́ пова́жає
і но́сить
по вай-фа́й-них світа́х,
по проку́рених кна́йпах,
і про́сить:
вподоба́йок на біс —
і думо́к,
що святе́ спопеля́ють...

Ти його́ би впізна́в
по розки́слих,
сльози́стих мане́рах —
в нім страшна́, як війна́,
та душа́ —
побілі́ла панте́ра.
Побілі́ла панте́ра...
Побілі́ла панте́ра...

В нім малі́шає суть...
І збіга́ються
чо́рне
з чо́рнішим...
І трима́є косу́
над неско́єним зло́чином —
Ти́ша.

 
У подорожі до L’Америки
Жменя бісеру за пінту злота
У подорожі до L’Америки
Жменя бісеру за пінту злота
L’Америка, L’Америка, L’Америка
L’Америка, L’Америка, L’Америка
 
Агов, люде, що такі сумні?
Ось чоловік дощ несе усім
Погоду змінить, буде щастя
А потім він розкаже, як знайти себе
Л’Америка
 
Містом вештали чужинці
Оминав їх усякий житель
Але жінки любили це
Завітай-но іншим днем
Лагідним дощем
Лагідним дощем
Додолу
 
У подорожі до L’Америки
Жменя бісеру за пінту злота
У подорожі до L’Америки
Жменя бісеру за пінту злота
L’Америка, L’Америка, L’Америка
L’Америка, L’Америка, L’Америка
L’Америка
 
 
 
 
 
 
 
 

До душі припали чорнобривці,
Квіти із далекого дитинства,
Що росли в садку і попідтинню.
Майже до зими цвіли жаринки.

Пестили їх сонця ніжні бризки.
Звісно, поки гомін дня не стихне.
До душі припали чорнобривці,
Квіти із далекого дитинства.

Цілували їх комашок крильця,
Ці пелюстки темні й золотисті.
З оксамитцями й мені затишно:
Додають краси в життєві ритми.
До душі припали чорнобривці.