Якби усі людей любили,
То, звісно, в думці не було б війни.
Але в сучасників гора вини,
Яка і породила бійню.

Зупинить хто це божевілля,
Що вміщує в собі ненависть,зло.
Горить у полум'ї людина й тло,
Чуже розмножилось свавілля.

Забули заповіді Божі.
Читай: "Не вбий!" "... і ближнього люби.
Авжеж, до раю не ввійдуть раби.
А жить з любов'ю кожен може.

Красою приваблював завше,
літав за туманами в брід.
Тонув комашнею у чаші —
п'янким і бентежним був світ.
Із кокона гусені вийшов
метелик у я́сну блакить.
Віночком заврунилась вишня —
сніжисто на сонці ярить.
Впіймати метелика легко
садками, а часом без них,
бо не відлітають далеко,
щоб подих на хвильку затих.
Шовковими крильцями линуть
посеред зелених отав,
неначе пелюстя жасмину
з куща вільний вітер зірвав.
Милуюсь... над квіткою в'ється
і струшує з мальви пилок.
Торкнувся блаженного серця —
з потвори красу творить — Бог.
Зникають усі поторочі,
чарівність ловлю на ходу,
а гусінь листочки вже точить
в моїм яблуневім саду.

12.12.2025р.

 
Стіна що із пророцтвами
По швах потріскує
На інструменті смерті ще
Яскраві сонця вилиски
Ще навпіл роздираєшся
І снами і кошмарами
О хто вінка поклав би там
Де тиша крик затьмарить?
 
Знеміння – моя епітафія
На зіпсованому шляхові
І сидітимемо і сміятимемось
Але боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
 
Залізні брами долі – в них
Упало сім’я часу
Поливане ділами тих
Хто знає й кого знають
Бо це знаття – летальний друг
Якщо ніхто не судить
Я вижу людства майбуття
В руках як є безумних
 
Стіна що із пророцтвами
По швах потріскує
На інструменті смерті ще
Яскраві сонця вилиски
Ще навпіл роздираєшся
І снами і кошмарами
О хто вінка поклав би там
Де тиша крик затьмарить?
 
Знеміння – моя епітафія
На зіпсованому шляхові
І сидітимемо і сміятимемось
Але боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Ридатиму
Ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Ридатиму
 
 
 
 
 
 
 
 

Мені приємно у твоєму товаристві.
Я навіть не навиджу тебе.
Можливо, зазнайомимося близько й
колись-то збіг обставин приведе

нам кілька років пережити разом.
Тобі подібну я подеколи шукав
і ти не проти. Звісно, не відразу.
В моїй руці лягла твоя рука

та я з легким чекаю нетерпінням.
Це добре, що існує поряд нас
це почуття, приємне й обопільне,

та можна впевнено сказати, що на час
ми хворо вперті, ба ж уперто спільні,
і почуттями нас триває Божий глас.

Повстань!
Страшний бо Суд іде,
почеплений, як материнська плата,
немов дощу тяжка мені заплата,
та батьківський нечуваний
хардрайв.

Прівіт, мала.
ХаРЕ! ХаРЕ! ХаРЕ!
ХаРЕ! ХаРЕ! ХаРЕ!
Нехай тепер
таке тобі зазнай,
роздрібнення, замилування й рай.

Пішов у храм, але там
грали Палестріну.
Дзвонив Юрку –
від’їхав в Палестину.
Перехрестився –
А він каже в інший бік.

Отак тобі ні пшик, ні бздик.
Я не живу, але ніяк не гину
та неможливо спроста відійти.
Він запитав у мене,
скілько врем’я;
А я сказав, що десять без п’яти.

Розвіяні вітром твої останні думки - пролунають
мов постріл у моїй голові.
Пішла ти з життя, це сталось так рано ,
Та схоже запізно звернув на тебе увагу.
До останнього подиху чув лиш твій сміх,
Коли це сталось весь світ мов застиг.
Як не старався , але забути не зміг ,
Нестерпно так жити , бо тебе не зберіг.
А я досі пам'ятаю твою посмішку щиру,
Проте , невдовзі забуду і це.
Знаю , для мене бажала ти кращого,
Проте , похованим хочу бути з тобою в труні.
(28.11.2025)

Під сонцем спекотним я захлинаюся в піні
й вітром легким розносяться хвилі.
Потяг думок , що реве , наче злива - руйнує
мій спокій , мов хмара жахлива.
В розбещений розум надходять дивні ідеї -
змінити усіх , щоб не змінитись самому.
З недовірою дивлюся на себе у дзеркало й
вкотре руйную все , що для мене важливо.
Потопаю я глибоко в нестримній печалі
й не вилазжу із дна власних страждань.
Прагну давно забути муки душевні ,
та , схоже , навіки я буду тонути у них...
30.04.2025 (3:38)

Дощ крижаний у шибу - музика крапель мерзлих.
Колеться сон у друзки, сиплеться за вікно.
Ближче до ранку дійсність, ніч неохоче кресне.
І на окрайці неба синій цвіте вінок.

Зорі тумà утерла сірим своїм подолом -
Виглянули, обмиті, жаль, що всього на мить:
Слабшають і маліють погляди захололі,
Тільки одна Венера бàйдуже пломенить,

Прямо до мене в шибку. Світло свого привіту
Променем павутинним поруч плеча кладе.
Пізній грудневий ранок тужиться золотіти.
І на окрайці неба ніяковіє день.

Що принесе - гадати буду по мірі дійства.
Шпичавий і голчастий ніч залишає пул.
Мають вагу лиш миті: ті, що минули - дійсні,
Інші і не розгледиш, навіть коли впритул.

Ти ще мене не розлюбив,
і я тебе не розлюбила,
та згодом зна́йдемо мотив,
всадити в душу ніж щосили.
Така природа почуття;
любов і зрада синьоока
шукають істину глибоку
у манускриптах забуття.
Завжди́ приваблює смачне,
нове, зворушливе, натхненне,
та я прошу — люби мене —
очей блаженство незбагненне,
за те, що сонячні дива
плекаю в серці пелюстковім,
за те, що всі мої слова —
ключі від озера любові.
Лататтям тягнуться до рук,
лікують виразки і рани.
Люби за те, що я помру
в твоїх обіймах, мій коханий.

Люби мене....

09.12.2025р

Йшла по селах ніч сріблиста,
Добрела начас до міста.
І втомившись, ради сну,
Розповзлася по вікну.

Навздогін їй, в кожну хату,
Де вже чемно сплять малята,
Зі санок тай на трамвай
Поспішав Дід Миколай.

Приспів:
Миколаю-Миколаю,
Ми давним-давно чекаєм!
То ж скоріш-скоріш до нас,
Бо вже рік минув без Вас!
Без Вас!

З року в рік мішок за спину,
Де дарунків на родину,
Як зима розсипле стружку,
Він кладе всім під подушку:

Пів цукерочків торбини,
Апельсини, мандарини,
Та ще різної різноти.
Щось комусь, якійсь щедроти.

Приспів.

Що ся стало у Маринки?
Бо на личку дві сльозинки
Покотилися додолу.
– Не піду, говорить, в школу!

Ранком шусть... нема нічого.
Подаруночка такого,
Що давно уже чекала.
Лиш подушка пустувала.

Приспів.

– Ти не плач, моя Маринко,
Витри з личенька сльозинку.
В Дідуся дітей багато.
Задзвонив з роботи тато.

– Я його вже повстрічав,
І мені він передав
І для Тебе подарунок,
Та солодкий поцілунок.

– Так що, люба, не журися,
Та зі мною не сварися.
Власне чемній лиш дитині
Буде подарунок нині.

Приспів.

 
Є чуття у моєму серці
Не знаю я що і робити
О ти чудовий світе о світе
Як мені бути і що робити?
Чи знаєш ти що виснував я?
Ти міг би і сам осягнути
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
 
Одна моя сторона яскрава
Що не казав би тобі
Дні у кольорах водоспадних
Із тобою лишився би
Якщо дощ ллється на мої вилиці
Мабуть день дощовий
Я гублюся у тім що завтра й учора учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
 
Я поруч із тобою сміюсь і літаю
Не удавайся до слів
Кажу що я мрію хай це і неявно
Але відчуй утім
Обдумуючи се кохання знесе
Що є в мені що у ній
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
 
О увійди в мою думку
Дозволь собі блукати вільно &
О увійди до життя
Недільно-блюзове дівча о ти
Єдина хто могла б утішити
Кажу: “Дай утіхи!
Іще утіхи! Утіхи ще! Утіхи!”
 
 
 
 
 
 
 
 

Дзвінок бентежний тишу зранив —
не мріяла узріть тебе
через сніги і океани,
захмарні молитви́ небес
такого дивного, чужого
без квітів і ковтка води.
Навіщо ж не лишив за рогом
свої непрохані сліди?
Пройшли часи безсоння муки,
коли, здавалось, зникнув світ,
напомацки шукала руки,
вдарялась каменем об лід
і гризла землю від одчаю,
кусала губи уночі;
в гнітючій темряві печалі
плела мереживо з дощів.
Гарячою сльозою влітку
я обпікала душу вщент!
Тепер вернувся напідпитку
укритися моїм плащем?
Подумав, з'явишся і радо
я буду ноги цілувать? —
Отрутою ятрити зради,
плекати скривджені слова!?
Спочатку боляче до дрожі,
здавалося — кінець життю,
а потім світло, милість Божа
і вдячність за любов Творцю.
Щаслива, незалежна, сильна,
тож більш не дорікай мені,
що я без тебе точно згину,
сама залишусь на лижні.
Не знала, що тобі ікнеться
моя заплакана Любов.
Верни ключі від мого серця,
та йди туди, відкі́ль прийшов!
Себе збирала по крупині,
усе, що ти в мені зламав.
Коханням сяють очі сині
у сяйві сонячних загра́в
для того, хто мене цінує,
як жінку справжню, осяйну,
бо почуття таки існує
для тих, хто вірить в таїну.
Не воруши ножем минуле
і не ступай на мій поріг.
Пробачила, та не забула,
як швидко тане перший сніг.

12.12.2025р

Де безмежність засяяла спалахом зірки новОї
Де космічні потоки сплітають галактикам коси,
Там у просторі часу лунає наспІв із любові
Нам про те, що чекає на нас і що вже відбулося.

А любов - вона вічна Чумацького шляху скиталиця,
Не погасне на Обрусі ночі осяйно шовковім.
Як шукали її, то у зоряне небо вдивлялися:
В нім усе, що любилось до нас, і ми теж із любові.

А любов не закінчиться, бо переходить у вічність.
Нею всесвіт пульсує, і в кожній любові початок.
У одну і ту ж річку не можна заходити двічі,
А вода буде краплями й хвилями завше звучати.

А любов - вона вічна Чумацького шляху скиталиця,
Не погасне на Обрусі ночі осяйно шовковім.
Як шукали її, то у зоряне небо вдивлялися:
В нім усе, що любилось до нас, і ми теж із любов

Ти повір, що для тебе творіння життя мого сталось.
І мій подих для тебе одного, то сонячний вітер.
А обручка - то зоряна крапля упала на палець.
І любов, що дісталася нам, буде палко горіти.

А любов - вона вічна Чумацького шляху скиталиця,
Не погасне на Обрусі ночі осяйно шовковім.
І закохані завжди у зоряне сяйво вдивлялися,
Та шукали даровану небом стежину любові.

Зима безсніжна оселилась
У час оголених дерев,
І десь далеко чути рев,
Пропаща рветься гірко сила.

Для попелищ нема різниці.
За роком рік одне і теж.
Червоне ллють сповна без меж
Оті заброди, душі ниці.

У поміч вітру протяг виє,
Із сліз - льоди. У кут глухий,
Здається, у часи лихі,
Але тримає досі віра.

Ніч стелила сиві сни
на стежину білу.
За п'ять років до війни
я тебе зустріла.
Посиділи сам на сам
у кафе готичнім:
Музика... поезій храм
і слова ліричні.
За три роки до війни
грав у сніжки січень
і пливли нові човни
у безмежну вічність.
Хризантемами зима
коси обтрусила,
ніжний погляд крадькома
обпікав щосили.
За два роки до війни
все було між нами —
і принади сатани,
і залізні брами;
неприборкана любов
сповнена блаженства.
Ти спокусу поборов,
я — печальні ремства.
Впав, неначе сніг на тло
зболеного серця.
все, що до війни було —
казкою здається.

08.12.2025р.

Моя терапія -
Я бачити вмію...
Я бачити вмію красу.
Як можу - радію,
Хоч важко - все ж мрію,
Любов до життя в світ несу.

У міцності віри
І в посмішках щирих
Є магія кожного дня.
Так, хочеться більше -
Так хочеться миру!
Надія - кришталь чи броня?

 
Парашутистко приземлись на мене
Парашутистко приземлись на мене
Я вхоплю Нью Орлеан
І Керолайна має сенс
 
Парашутистко зі мною ти лети
Парашутистко зі мною ти лети
Я робитиму гру в Далласі
Прискорюючися удвічі
Бейбі
 
Парашутистко моє полум’я збий
Парашутистко моє полум’я збий
Серцебиття далі кличе
Завести ще реальний ритм
Іч
 
 
 
 
 
 
 
 

Життя цікава повість.
Від весен до зими
то засуха, то повінь,
а то гучні громи.

Жертовна у любові —
за радістю сльоза.
Бог згарди калино́ві
на душу нанизав.

Лелеки небокраєм
летять у край чудес —
коли, ніхто не знає,
дістануся небес.

Пливти за течією,
не звикла в час лихий.
На золотих душею
чатує чорторий.

Хоч поламала ребра,
лелечих два крила,
та до сяйного неба
ще й досі не дійшла.

Круті східці високі
хитає небосхил,
Сповільнюючи кроки —
іду поміж мірил.

Лише безмежний простір
і я, із почуттів,
виймаю скалки гострі
на розі сім вітрів.

03.12.2025р.

Для інших, ніби то, своя,
та не збагну ще й досі?
На тебе не дивлюся я,
а ти на мене зовсім.

Ми різні палуби, авжеж? —
залізні та бетонні.
Мовчить мій телефон, твій теж
у недосяжній зоні.

В кімнаті темно, молодик
наставив світу рі́жки.
Без мене ти, напевно, звик
і я без тебе трішки.

Плете мороз із самоти
мереживо студене.
З думок жену тебе і ти
не думаєш про мене.

Холодний віскі з ячменю́
в душі таке гаряче.
Тебе я майже не люблю,
а ти мене тим паче.

Сон розчинив усі дива
і птаху білокрилу
на волю відпустив, а я
тебе не відпустила.

08.12.2025р.

Явився грудень-плакса в поволоці.
Де втратив білосніжність хмурень?
Спадають крапель сірі монологи
І кам'яні мокріють мури.

Брудні дороги лізуть зі сльотою,
А грудень не спішить нікуди.
Застряг на місці разом з темнотою.
Як лютню вибратись з облуди?

Ниття чергується з мовчанням студня.
Хіба забув палітру білу?
Діждатися б нам швидше снігу пудинг,
Міцну б плекати духу силу.

 
мчить лиха кохана
цілу ніч і день
їде аж до дідька
просити грошей
а дідька не узуєш
нині час одплат
каже їй вертай-но
що тратила назад
мчить лиха кохана
берег ось морський
збере мушель пустих
собі до краси
мчить лиха нестримна
мчить куди не зна
вечір ще зустріне
і забудеться у снах
їздила на різдво
на село до ґазд
у японські краї
та й у місто до нас
тільки-от погода
погіршиться на мить
то благає люде
на волю пустіть
у коханій безум
ячить мовби птаха
виє ніби кіт
йому лише увага
мчить лиха кохана
уже годину мабуть
мусить одпочити
і помчати далі
 
 
 
 
 
 
 
 

Вранці протер очі заспаний день,
кинув бузку у кватирку кімнати.
Кава гірка... на столі де-не-де
крихти сухі від пахучої м'яти.

Меблі старі, як божественний світ,
бра посивіло, мов бабчині скроні.
В рамці над ліжком увесь її рід,
фікус розтріпаний на підвіконні.

А у горнятку фіалка цвіте —
колір не то голубий, не то сірий.
Пахне полином життя непросте,
привидом протяг у темній квартирі.

Рідних немає — на цвинтарі всі —
та не помре від жури і печалі.
Бабця Надія літає ві сні
з лебедем білим у сонячній далі.

06.12.2025р

Роздягали небо очі,
Зорі-гудзики блищали,
Верби з вітром загравали
Ніжним шепотом дівочим.
Місяць воду цілував
Сяянням своїм сріблястим.
Ранок хоче зорі вкрасти
В тих, хто ніч не марнував.
Видноколо вже світліше,
З бережини холод йде.
Тиша стрімко пропаде,
Але трішечки пізніше.


2025 рік

...твою поезію я глибоко шаную і ціню,
твого таланту поціновувач я й шанувальник!
Тому пришли мені свою світлину в жанрі "ню",
А сильно комплексуєш - то вдягни купальник...

Я плела тобі віночок
не на смерть, моя дитино.
Підірвався мій синочок
в міннім полі на машині.

Відірвало: руки, ноги,
під Покровськом гострим лезом.
Кров'ю син кропив дороги —
до лікарні не довезли.

У віночку — мак червоний,
у бокалі квітки — хрестик,
як земля, синочку, чорний —
образ крові, образ смерті.

Де тебе знайти, дитино,
не спитати у юдолі?
Вибирали між живими,
а тебе лишили в полі.

Мак червоний вже повсюди,
кров рікою в Божім ра́ю.
Я встромила б ніж у груди
тому кату, що вбиває.

Я би власними руками
люту нечисть задушила.
Не знаходжу між світами
маком всіяну могилу.

Тільки сльози з неба градом
і двохсоті журавлями.
І тридцяте листопада
панахидою у храмі.

05.12.2025р

Володимиру Діброві

О де ви, милі серцю покритки
та ніжні тонкосльозі байстрюки! -
гукаю в небо відчайдушним покриком
і роззираюся довкола з-під руки.

Нема. Нема. Невже повимирали ви,
неначе пресловутий динозавр?
Пішли на дно та обросли коралами -
Лук'ян Гервасій Опанас Назар

Параска Домна Феодора та Горпина...
Порозтавали мов торішній сніг.
Вже не писатиме про вас чудових книг
новий Шевченко... Часу безупинно

кружляє колесо - й раптовий рекетир
посаду обіймає робінгуда.
За димними стовпами ходять люди,
але червоні хвилі розкотить

новітньому пророку не під силу.
Програма оголошує прогноз.
'Веселка' видає 'Спінет і Силос'.
Хому читають (але це здалось).

І тільки по зусиллі нелюдськім,
чи з перепою дуже гидко стане:
в обличчі Джорджа бачиться Яким
і за повії абрисом м'яким

ввижається 'малюточка Оксана'.