Губи стисну: мовчати. Та рветься моя непокора,
Галасує у думці, колотить розмірений пульс,
Вутлі паростки спокою косить, подібна серпу,
З-під химерних мостів потурань вибиває опори.

Зверху ще притискаю долоню - ні звуку досади!
Звісно, лівою, бо права спритно хватає перо,
І приймає слухняно папір мою оповідь про
Непокору, що вкотре зродилася правди заради.

Свята любов знайде як втішити образу,
та припинити колотнечу навісну.
До рідного гнізда вертаємось щоразу,
щоб не розбили чвари вежу кам'яну.

— Давно не чулися, як справи, білокрилий?

— Нема чим вихвалятися, та все ж,
бузки галузками міцний асфальт пробили,
овець на небосхилі сонечко пасе.

— Як був романтиком, таким і є донині —
жартуєш образно про хмари вдалині.

— Бо у твоїх озерах незабудки сині —
втопитися неважко, врятуватись ні.

— А я подумала, що ми уже не пара —
роман скінчився на банальному тире?

— Та я, моя красуне, лиш тобою марю —
не бачу кілька днів від туги серце мре.

— Мандруємо назустріч долі берегами.

— Одне на двох блаватне божевілля, бач,
одне до одного прикуті ланцюгами.
Пробач, лебідонько!

— І ти мені пробач!

— Все добре, птахо, просто пісня давня,
хотіла зруйнувати наше щастя вщерть.
Ми нерозлучні доки палахтить кохання!
Життя без тебе — смерть.

— Життя без тебе — смерть!

02.04.2025р

У долоні земля мов розпечена.
Довкіл стяги висять понурі.
Кожному вічність тут забезпечена.
Кожен був лицар у тигровій шкурі.

І ще треба сказати декілька слів,
Тільки як це запізно, о, боже!
Я, до прикладу, так не зумів,
І напевно що мало хто зможе.

Все промовлене тут - словеса.
Все мізерно короткий відтинок.
І слова заберуть небеса.
На землі важить тільки вчинок.

Хтось боїться зустріти митаря -
І є що втрачати, і є кому втратити.
А вагітна стоїть край цвинтаря
І ніхто їй не в змозі зарадити.

Цього разу від образи йду,
й не кажи: «Утримати несила!»
Бо тобою вже перехворіла —
на відраду чи свою біду.

Де ти був, коли благала я
лиш мене одну любити міцно?
У твоєму серці надто тісно,
у моїм — нестерпна печія.

Думала, я справжній оберіг,
таїни мелодія єдина.
Не збагнути, що ти за людина? —
Зуби поламала об горіх.

Догоджала, а навза́єм — біль,
так віддячив, згадувать не хочу.
Ті літавиці та поторочі
продавали плоть за хліб і сіль.

Де тепер вони? Не припущу…
На шосе спиняють хтиві фури…
А між нами височенні мури
молитовної Стіни плачу́.

Кулаків добро не нажило...
Вигідно таку блаженну мати,
що кохає й віддає, як мати,
до останньої сльози тепло.

Цього разу я від тебе йду...

01.04.2025р.

Білопінний весняний обрýс черешневого саду
Відцвітав у дитинстві, натомість рожеві плоди
Піднімаючи високо, в сонці купаючи знадно:
- Що, мала, не дістанеш? А спробуй но і підлети!

То ж ставала в нагоді драбина і дідові руки,
Найміцніша опора для ніг, де поколював страх.
І прогнавши нахабних шпаків зі всієї округи,
Я сама у тім гіллі солодкім сиділа, як птах!

А бувало достатньо плечей - сильних, рідних і теплих.
Діду, діду мій любий! Черешня цвіте молода.
Давні весни без тебе мені відболіли й відтерпли.
Не лишилося сліду від саду твого і гнізда.

Тільки пам'ять в онуках, які зачекались онуків.
Бо закони життя - і гніздів'я нові, і сади.
..
Сторожать на черешні мене й досі дідові руки,
І у вітрі вчувається лагідне: "не упади".

 
Піпли прийшли послухать
Ще хтось виходив і грав
Дехто квіти роздавав, як хотів
В Монтереї
В Монтереї
 
Янголи усміхалися
Музикувала любов
Діти у танці фей
Релігію винайшов я
В Монтереї
 
Зе Бьодс, Еарплейнів політ
О, Раві Шанкар захопив до сліз
Зе Ху вибухали у вогнесніп
Г*ю Масакела мовби ніччю сурмив
І Ґрейтфул Деад познесли всім дахи
Джимі Гендрікс бейбі, чи віриш, у полум*я світ кинув, ей
Їх Світлості, Принца Джонса лик із юрми втішавсь із нас
Тисячі електрогітар гриміли у раз
 
Як хочете правди життя ~
За музикою шукайте
Або знайте, все це було
Так, усе було, було правдою, там
В Монтереї
 
Три дні на розуміння, в одному, єдиному русі
Навіть і копам по кайфу
Ти уявив собі?
В Монтереї
 
Здається ніби я марив
Монтерей, Монтерей
 
Вірю, чуєш ти
 
Монтерей, Монтерей . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

Не вдавай, коханий, що у нас все добре,
чи хіба не бачу, що не так усе?
Перелляла щастя у пекельне горе,
на вітрилах доля в небеса несе.

Не жалій, бо жалість не любов, а мука,
божевілля сонне тугою в очах.
Блекотою зустріч, каяттям розлука —
недовіра гіркне на семи вітрах.

Більше не боюся ностальгії, болю,
ні гризот ревнивих, ні трагічних п'єс...
Притрусити рани вистачило солі,
на горищі квітне дерев'яний хрест.

Бо прекрасний квітень п'є свячену воду
із душі моєї, наче з джерела.
Дякую, що спрагло-ніжну насолоду
з губ твоїх медових теж колись пила.

26.03.2025р.

Отак і душа загрубіла
Про тебе тепер не бринить.
Волосся давно побіліло,
В очах відбуяла блакить.

Хоч образ, роками затертий,
У споминах часом торкне.
Минуле, уквітчане терном
Вже більше не вабить мене.

Зникає із пам'яті ласо,
Як снів неосягнута суть.
Забуте жадає привласнить
Усе, що вже не повернуть.

1.
дощ у душі
краплини тебе
мов день без небес
він видихся весь
у вірші

2.
спогадів дим
очей глибина
прозора без дна
приходить у снах
в холоди

3.
руки твої
ця музика ласк
у нотах тепла
такою була
мова їх

4.
дотику струм
до скусаних губ
я згадую гру
гітару стару
спрагу струн


Вставка:
зіграй мені блюз
у дощі

5.
там від вина
спокуса в крові
у видихах свіч
дві тіні і ніч
розрада на трьох
в причині тривог

6.
пий до дна
дощ у душі
а світла на ґніт
думки у вогні
про серце мені
розкажіть

7.
серця поріг
освячення сліз
відчуження ліс
плачі журавлів
і доріг

8.
солодко там
де усмішка спить
натхнення летить
і знову на ти
висота


Вставка:
зіграй мені блюз
у дощі

9.

стисну в кулак
усе що було
що в небо вело
вітрам всім на зло
цвіло відцвіло
росло поросло
мить – зола

10.
де ти тепер
утіхо моя
у світлих краях
де пухом земля
де етер

Вставка:
зіграй мені блюз
у дощі...
у дощі... у душі...

Ранкова тиша начебто позує
крізь скло віконне. Досить падко!
А щохвилини сподівання всує.
Підтримка світу лише пара?
Розвіяна. Байдужа і на місці.
І день новий щось ще готує...
Які випробування хаос містить?
Господь лиш чує серця стукіт.
Життя нам стелить різнобарвний килим -
Поглянути і ряст топтати.
Як важко відшукати знову сили!
Від нас сховався, світку? Ґрати
не допоможуть, коли суне бійня.
Де справжні свіжі зрілі дії?
Нас сонце ніжно пестить ув обіймах...
Й весна плекає мирні мрії.

 
В місті, де родився я
Був собі пливець морів
Повідав оце пригоди
У стихії субмарин
 
Ми плили на сонцесхід
Крізь моря і неба синь
І зростали межи хвиль
Як герої субмарин
 
Ми герої у жовтій субмарині
Жовтій субмарині, жовтій субмарині
Ми герої у жовтій субмарині
Жовтій субмарині, жовтій субмарині
 
Друзі всі на борті тож
Тем чимало є, для розмов
Ще й оркестр о так, почне!
Ми герої у жовтій субмарині . . .
 
Повний вперед, Містере Боцмане, повний вперед!
Повний вперед! Існо!
Ріж троса! Кидай його!
Слухаю, сер!
Кепе! Кепе!
 
Живемо буттям легким
Є у кожного, що треба всім
Зелень моря, неба синь
Для героїв субмарин
 
Ми герої у жовтій субмарині
Жовтій субмарині, жовтій субмарині
Ми герої у жовтій субмарині
Жовтій субмарині, жовтій субмарині
 
 
 
 
 
 
 
 

Моя на гойдалці душа...
Не я...
Шукає, де її межа...
А я
З душею разом у човні.
Мені
Лічити миті і хвилини:
Колись картинні,
Колись убогі,
Колись дитинні...

Лише тривоги
Не подаровано
Мені.
Ні-ні!
....
І я в бронІ,
Бо я в борні.
....
Все по стерні..

1.
Ой жовні́рики мої́
Зе́лен-сви́ти...
Мо́ре кві́тів - мо́ре їх -
Ран у сві́ту...
Мо́ре спа́лених дорі́г -
Не злічи́ти...
Ой жовні́рики мої́ -
Де ж ви ді́ти?
Ой жовні́рики мої́ -
Де ж ви ді́ти?

2.
Сти́хло се́рце у боя́х
Ти́ша млі́є...
Ли́не в пі́сні солов'я́ -
Ду́шу грі́є...
На паго́нах спить зоря́,
Сніг на ві́ях...
Хра́ми у свіча́х горя́ть,
Дзво́ни сіють...
Хра́ми у свіча́х горя́ть,
Дзво́ни сіють...

3.
Дзво́ни сі́ють імена́
Незабу́тні
Пророста́є глибина́
В Бо́жій сту́дні...
Скі́льки то́ї глибини́
Сві́ту тре́ба?
Від війни́ і до війни́
Кла́птик не́ба...
Від війни́ і до війни́
Кла́птик не́ба...

4.
Хай цей світ як відболи́ть
Вб`є знемо́гу
Принесе́ відва́зі мить
Перемо́ги...
Ой жовні́рики мої́ -
Пра́пор вго́ру!
Від Донбасу до Карпат
І до моря!
Від Донба́су до Карпа́т
І до мо́ря!
Ой жовні́рики мої́...

Прощала боржникам усі кредити,
писала заповіт і некролог.
Не знаю я чому бентежно жити
мене залишив на цім світі Бог?

Дарма не оббивала східці храму,
не обпікала душу Псалтирем.
Не витирала сльози рушниками —
змивала тугу весняни́м дощем.

Давала здачі, як по правій били,
плекала вірші, ніби немовлят.
Не розумію звідки брала сили
все розпочати з голого нуля?

Відмовилась приймати депресанти
і беладонну, та боліголов.
Тримають небо на плечах атланти,
а сильну жінку — зоряна любов.

25.03.2025р.