З супутника Прятули видно все.
Поцупив гріш, тобі відразу амба.
Теля розумне мамки цицьку ссе
і нерозумне ссе, але у Трампа.

Хворіє божий світ на путинізм,
Москва чекає пострілу «Аврори»,
з могили дістає соціалізм:
«Вставай, паскудо, час плодити горе».

Це вулиця на ймення: Глухий кут,
орда йде на забій, мов діти в школу.
Як полонений: «Путлеру капут,
за зброю більше не візьмусь ніколи».

Жирує депутат у нього рай,
попід матрацом грошеняток ворох,
дзвінких монет у Раді водограй…
Украли «слуги», винуватий – Порох.
02.04.25р.

Торкаюся твого волосся легесеньким рухом повітря.
Спи, любий, тобі це здалося. Безшумно відкрилася хвіртка,
Впустивши невидиму постать – лиш натяк на обриси тіла
Із ночі відлитої гості, що тебе торкнутись хотіла.

У доторку трохи побуду. Ти дихаєш звільна і рівно.
В війни відвойоване чудо найвищого з мріяних рівня.
Прокотяться шкірою губи пестливих бажань відголоссям.
До ранку спи солодко, любий. Це теж тобі тільки здалося.

25.03.25

Добрий вечір!
Пам'ятаєте мою давню сатиру? Так нині народилася пісня.
https://l.facebook.com/l.php?u=https%3A%2F%2Fyoutube.com%2Fwatch%3Fv%3D0eOQuDvyoSQ%26si%3DB8u56oeYOP9ybCqz%26fbclid%3DIwZXh0bgNhZW0CMTEAAR36wg8CYI1N9vkuYWd0Pj4bH-NiZrlqbEweQVyntTnrnCSjkin5AYxrUV4_aem_BsMVLVGAxfYn7m9K7TVHQA&h=AT2VJC3QWg5HKTmfo_DAL_vN2NT_RgMizoZGQJGg0JigE2_pAEcoo_AEwDYmQaqb-xrag4JiTXcXd8YSwkXrno0cZ4RD4D4bj6nwloTPZIMfP1epg1mx05A7P-2ujUoENvaxorEEMZQITAe8&__tn__=%2CmH-R&c[0]=AT0fWhBJ4u-1Uu5-QpTbAHWllD4LwsXE2ydHVDrjVAQoKEMeT-x_9LgWtERPxmdP3dNXY5c9N20E0Hc979TUub-D5ZYwQk5ji5xRfD9TmjV-vRhuDoI0WbTr5wyT3K_1DMAm4tKuRLKsl5hkLc_ZZDwZbd5mQsYLJ_GYMCcIeAqCrkbcEr0

& & &

знімається кіно про театр
у театральній виставі йдеться про зйомки фільму
а ти всього лише пишеш вірші мовними знаками
бо так і не винайшли іншої літератури

горе-поетика лізе з тебе — смертельне чтиво
слово-дія керує твоєю рукою
допоки
поезія не виїла серцевину часу
розсіяного внутрішньою пустелею
і навколо світу

© Вікторія Осташ, із ненаписаної книжки "Білими нитками", поезія&світлини, 2025.
© Ілюстрація: ОТТ Ксав'єр, Театр життя, 2018.

Поле вісім на вісім чорних і білих клітин,
Тут вона королева. Тільки безсонних годин
Порахувати не в силі навіть мудрець – звіздар,
Бо за монаршим правом сон королеві – дар.

Серце жіноче самотнє, ложе холодне її,
Тихо вікно прочинить – слухає солов’їв.
А після сліз гарячих трохи забудеться сном,
В сонне обличчя вдивляється місяць за темним вікном.

Вранці у порцеляні – кава, пухкий омлет,
Срібним ножем столовим ріже хрумкий багет.
Далі доріжка з дому. Має бо свій маршрут,
І не важливі зовсім ті, хто за нею йдуть.

Схоче, іде наліво, направо чи уперед,
Різні бувають бажання, хто їх усі розбере…
Робить, що зажадає і куди хоче іде,
Їй не зустрінеш подібних, в цім королівстві, людей.

Шепчуть за спиною різне, шлейфом повзуть плітки,
Та королев не цікавлять слуги і пішаки.
Харизматична, горда, впевнена, потайна,
Із супротивником в герці участь бере одна.

Мури на флангах тримають її бойові слони,
Стяги золотом вишиті: « Боже, охорони!».
Військо своє, як хочеш, противнику, так боронь –
Зможе її зацікавити тільки могутній король.

А що, коли слово тендітне
В мені оживе і розквітне,
А голосом стати не зможе,
Бо ти його стрінеш вороже.

Спаде воно болем на груди,
На волю проситися буде,
А стати сльозою не зможе,
Бо ти її стрінеш вороже.

На радість чужу,як на свято,
Воно заясніє завзято,
Та усміхом стати не зможе,
Бо ти його стрінеш вороже.

Те слово не зможу приспати.
Мовчання боюсь,як утрати...
А що, коли втомляться груди
І вирветься слово на люди!

Ми дайвери і трохи альпіністи
у божевіллі космосу і душ,
пірнаємо у непроглядну глуш,
у пошуках невідворотних істин.

Лягає слово над сердечні мури,
сповите у метафору і ритм,
тримаючи і стиль, і алгоритм —
і будить сонце в розсвіти похмурі.

А там — і ніжність, магія і диво,
і біль утрат, і переможний клич...
Бери це слово, як зерно і меч —
і розродися миром, божа ниво!

(Все)прощення: Диптих


1

часто ми йдемо
не дочекавшись правди
мовчки
з каменюкою на серці
а буває що і з галасом —
такі ми!
от повернемося —
додамо вам перцю...
чи то міф
а чи лише для рими
після битви всі хоробрі завжди

а якщо реваншу не настане
тяглість часу месника розчавлює
і бринить у скривдженому серці ляпас
той що не вмістився в хронотопі

годі!
вовка-месника як не годуйте —
нашорошений лише на поклик крови
і летить крізь час
в уяві
вишкір безголовий
і зловтішне марення спокути


2

не для тебе вовкуляче капище
чи коли воно розрадження приносило
тиша з тиш лише тихіша за саму себе
лиш до тиші маєш хист незайманий

і бринить укотре блюз неповертальности
у повітряному просторі галактики
там де ти... — нема і натяку на темряву
білим вишиваємо по-білому


© Вікторія ОСТАШ, із майбутньої книжки #Блюз_неповертальности, 2025

Глибокий березень, а за вікном сніжить.
І сніг цілеспрямований й лапатий.
Це охолодження короткочасна мить,
її не варт гнівливо зустрічати.

Можливо, сніг настелить килими
і вляжеться пухким суцільним шаром.
Це замах нещасливої зими,
якому не під силу стати вдалим.

Можливо, з снігом холоди найдуть
і вчепляться в уже розкриті брості.
Це неприємно, та їх дійна суть
стимулювати в розпочатім зрості.

Зіштовхуються сили в боротьбі.
Весна вже навчена, терпляче почекає.
Глибоким березнем коли ідуть сніги,
це значить, що зима іще страждає.

19.03.25

Крутосхил, Дніпра рівнина гола,
Чортів ріг* над нею височить,
повня червоніє, як ніко́ли,
лісовик свій покидає скит,
він іде трусити стиглі зорі,
їх сьогодні буде ого-го,
листопадить жовтня ніч надворі,
люди сплять усі до одного…

Не шукай поради чи розради,
як простуєш крізь Поповий яр*,
сиплються на плечі зорепади
з посірілих, відсирілих хмар…
Та хіба сьогодні це важливо?
Тільки крок лишився до мети.
Не дивися у зіниці хтиво,
чуєш, щезник, дай мені пройти.
20.03.25р.

Скоро і слова від Вас не отримаю.
В лютому сніг не випав. Не холодно.
Той голий пейзаж за тонкою шибою –
Писати не стану, не хочу, не здужаю,
В манері поетів Озерної школи.
Що Ви…

Скороминучі страждання Вертера.
Не чули про нього? Нічого. Завбачливо
І в двадцять першім сонеті Шекспіра –
Все сказано, списано, та прошу пробачення:
За слова, за любов, за надію, віру і за що там іще?!
Що в образі Вашім віднайшов призначення
І те, що у ньому не було міри,
Чи більш поетично сказати б – талії.

Скоро скінчиться бій колісницями.
Ви не повірите, на цьому проміжку,
Я більше прив’язаний серцем до місяця
Був, а від нього скаженим стаєш та стривоженим.
Можливо тому, що нічим не вражений,
Можливо тому, що не можеш зважитись
І полюбити себе самого.
Тому так важливо було Вас побачити.

А, зараз читаю Фредеріка Массона.
Для чого? Хтозна. А ще Соломею.
Згідний – безсоння. Тільки сьогодні
Я Вас побачив і мабуть… хоча

Я б не хотів шукати причини.
Які тут причини в читанні книг – звичка?
Я б розміняв на розмову з Вами:
Жозефіну, Тетрарха та, мабуть, і сирійця.

Зрештою, я лукавлю. Мабуть, ніяк
Не наважусь зізнатись у власній поразці, що
Моє протиставлення в оцих листах,
Давно, як згубило своє призначення,
Зійшло у самотність,
Не те, що у Вас:
Від міста до міста.
До нового моря
Веде за собою незвіданість долі.
Де пишеться книга,
Іще невідома
Де пишеться казка, роман, не сповідь...
Але зі словами:
Опівніч! (О, боже, як скоро!)
Дописую лист.
P.S.
До завтра, кохана,
До завтра.
До завтра,
До завтра,
Або до колись.

29.02.2020

Дорогі друзі!
Цей вірш написано 1998 року. Трохи редагував Павличко. Я співав сам цю пісню, бо і музика моя. Але нині переозвучив.Яка ваша думка?
https://youtu.be/gLMGkDrnh4s
Є ще інший варіант. У роковому стилі.

Вибачте, колеги. Вірш написано півмісяця тому. А пісня народилася нещодавно. Показую.
https://l.facebook.com/l.php?u=https%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fshorts%2FUrg28tfvMx0%3Ffbclid%3DIwZXh0bgNhZW0CMTEAAR3xfOVG1CnWm-5-hK_7ar3QxyupowhK2tihvL2oUAzVQ_eCX0ipqIr7-a4_aem_wZKfKLPA3xdbMxzZiLmzvQ&h=AT0w72zdtkF19oGwBwlRr2xUNT1OuA4hIbFnPIv9rubcdb-LV94peQ-0OzD7bz8EdEtwNFE5Y5HZLSAYwJPx0WaLnEjmFJcpLN9EqqDe1Z1U2Vj2UFti9FfgfBr8l_b-hC1khdiluOqKq--u&__tn__=%2CmH-R&c[0]=AT0el0kDP0cBm5jqqEJ-f9-dB7eSN-hPUYV546eERy4pmbA4DKxsrx9qHwVEi2ExgQvg5EPQg1rgGOsYMzGsxsotSoSBP8dohKSpMZrW64Q4wrew7oXYJNjULyz9ZB7DA7hnLT_ZoSH5qOFp2lAoRKUdVmqEXAY7LJaO4ClUSy3Gqeus4Q

Люблю поетес молодих!
Поетів беззубих - не дуже.
Венери - пресвітлі! Святі!
І пахнуть, мов квіточки- ружі.

І пишуть лише про любов,
Чуттєве, проникливе, чисте.
Вусаті ж дядьки - бачить Бог-
Мудрують страшне, жабуристе.

Поезії юнок - це рай,
В дідів - колючки від акацій.
Їм плеще в долоні Бабай,
Жіноче ж - достойне овацій.

Аби мій талант не зів'яв,
А був всім приємний до дрібок -
Маскуюсь під леді і я,
Вдягаю спідницю і очіпок.

11.02.2025р.

Фенікси відроджуються з попелу,
а людина — з болю і сльози.
Білий ангел рани позаштопує,
чорний — кине страх на терези.

Доки світ, керований безликими,
потопає стрімко у крові -
безневинні падають Великими
і навік лишаються живі.

Поки небо і гуде, і хмуриться,
точаться за спинами ножі —
замовкають гомінливі вулиці,
близяться вогневі рубежі...

Але, навіть з паленими крилами,
із золи піднявшись вище хмар,
фенікси — розжареними стрілами
упадуть суворішою з кар.


07.03.2025

Спочатку... в ній було сонце пекучих рум’ян,
Був дикий незайманий погляд,
що дививсь з бельведера юності.
Я любив її пишні й такі пустоцвітні вуста,
Які ще не важили слово на шальках гучності.

Я любив, як вона підбирала волосся зі свого плеча,
Те, що не знала класичних романів, фільмів,
не вживала «це з власного досвіду»,
Не було в ній важких, перевитих жагою мовчань,
Але простоти й любові було удосталь.

Вдруге, коли ми побачились в її очах
Я бачив гаряче сонце шукань та відбутих зустрічей.
Дозрілі вуста смакували немов виноград
Слова,
Слова,
Слова
І стільки було в ній пристрасних словосполучень, що

Я знову закохувався... Знову. Нехай чистота
І колишня наївність тепер велелюбно дивилися.
На жаль, ми покинули світ, той що був
залишивши занедбаний сад,
Якому потрібне доросле переосмислення.

01.11.2024