Зі сном розлучаюся важко
І легко, і радо, коли,
Неначе бабусина казка
Він є не тягучий, чи злий.
Коли проклинати не варто
Все те, що примарним було, –
Коли обернулося жартом
Цілунків уявне число.
Коли сподівання на чудо
Нема опісля сновидінь
І тьмарити совість не буде
Моєї невірності тінь.
Коли полонити брехнею
Мене уночі не змогла
Наповнена пристрастю фея,
З сусіднього майже села.
Зі сном розлучаюся швидко
Та легко доволі, коли
Стає і приємно, і бридко
Від видив, що в безвість пішли.
03.04.25

...І вчасно погляд одвести
Від тої, що відкрита всьому світу,
Що, наче брунька навесні,
Готова вибухнуть рожево-білим квітом.
Сховати захват і зажмуритись на мить,
Щоб не осліпнуть в сяйві з’яви.
Домалювать в уяві дозрілу вроду,
Молитовно скласти руки перед Ним
За дивний дар краси,
Яким Він увінчав Природу.

Чоловік дружині зранку
Повіряє забаганку
Про дівчиноньку-коханку,
Бо наснилися немало
Тої форми досконалі
На обкладинці журналу.

Жінка каже чоловіку,
Що видатків тре без ліку
На купальники, туніки,
Туфлі, блузки і спідниці
Та на послуги служниці
Для блискучої жар-птиці.

Як жагу не переборе,
Буде мати дуже скоро
Тільки збитки, лише горе, –
Щоб у дім носили клунки
Повсякденно подарунків,
Краще мати їй стосунки,
Бо вона уміє дбати
Про сім’ю і про достаток,
А не сни афішувати…
02.04.25

Малює Яринка
Барвисті картинки:
Біляву хмаринку,
Зелену ялинку,
Червону квітинку,
Зруділу стеблинку,
Жовтаву родзинку
І срібну краплинку
Собі без зупинки
Малює Яринка.
01.04.25

Іще природа так собі,
Але змінився настрій,
Коли побачив на вербі
Гурт котиків сріблястих.
Порі весняній завдяки,
Уже з’явились звично
Оці красунчики м’які,
Пухнасті, невеличкі.
Вмостились тісно на гіллі
Й гойдаються на заздрість
Ходячим тільки по землі,
Де після снігу грязько.
31.03.25

Ще не уміють пересічні люди
єднати сили із останніх сил
у симбіозі Заратустри, Будди
та Ієгови.. на один копил.

Та уповають люди пересічні
і віруючі на одного з трьох...
у цьому світі нації не вічні
і люди теж... і триєдиний Бог,

і та земля, якої їм не треба
ані у небі, ані у раю...
якщо до раю пішки як до неба,
то й живемо як у чужім краю.

Подейкують на морі і на суші –
земля і небо об’ єднають душі
як обереги сили і снаги,
та де-не-де на суші і на морі
усе, що суще в радості і горі,
нагадує, що люди – не боги.

03.2025

Вимолив у долі
Ту, якою снив,
І відчув поволі
Пахощі весни.
Поглядом вбираю
Барви весняні, -
Добре, як у раї,
З любою мені.
Пташечки щебечуть
Всюди від краси, -
Розправляю плечі
І люблю щосил.
В радощах кохання,
В теплих почуттях, -
Розпізнав неждано
Справжній смак життя.
30.03.25

Сонечко неждано млу злизало рано
І відкрилась зору навкруги краса, –
У саду веснянім пелюстки духмяні
Укриває рясно вранішня роса.
На покрівлі хати мостяться пернаті
І гуртом заводять співи голосні, –
Хочеться співати, чи творить сонати,
Бо стає натхненно в час оцей мені.
Неба синь леліє ніжно, наче мрія,
Мов далека юність, чи близька любов, –
Світові радію – серце молодіє,
І шумує, й грає, і скипає кров.
Оточили хором нині поле зору
Весняні цвітіння, гомінкі пташки, –
І украй бадьорі в радіснім мажорі
В голові докупи зводяться думки.
29.03.25

Не знаю де – в раю, чи в пеклі буду,
І чи існує потойбічний світ,
Але думки приходять про погруддя,
Про мідь і бронзу, мармур і граніт.
Це, певно, смерть наблизилася близько
І рискає вовчицею навкруг
Допоки біс перевіряє списки,
А Бог уберігає від наруг…
28.03.25

Настала бажана весна
І стало більше втішних видив, –
Милує погляд новизна
Очам знайомих краєвидів.
Розкрив обійми світлий ліс
І синь безкрая в поле кличе, –
Уже зелені барва скрізь,
Зусюди співи чарівничі.
Земля розбуджена теплом,
Вбирає бережно вологу, –
Куди не глянь – весна кругом,
І я живу, – і слава Богу!..
27.03.25

Щоб узавтра роду не лягти
В темні та холодні домовини, –
Безневинних, Боже, захисти,
Милостивим стань до України.
Скрізь уже руїни і зола,
Мов одно суцільне попелище, –
Не дозволь край випалить дотла,
Не давай свободолюбців нищить.
Увільни нещасних од біди,
Покарай за злочини неправих, –
Україну визволять прийди
Від пожеж кривавої заграви.
В цей важкий для українців час,
Ми зі злом боротися повинні, –
Заступися, Господи, за нас,
Вбережи від кривди Україну.
26.03.25

Вишгород. Березень. Висне
Сіре мереживо хмар, –
Дощ обмиває навмисно
Прибраний вітром бульвар.
Зночі дощить донезмоги,
Зранку гнітить напівтьма, –
Переступати порога
В мене бажання нема.
Видався день прохолодним,
Стишеним, тьмяним, сумним, –
Ще й утомився сьогодні
В пошуках ритмів і рим.
25.03.25

У стисках темряви і тиші,
В підвалі блимає свіча,
А мати піснею колише
Своє безсонне дитинча.
Гойдає, милує, голубить
І обціловує тільце, -
Принишклим поруч неї любо
І чути, й бачити все це.
Аж ось тремтять лякливо руки
І жінка губить пісні суть,
Бо знову дронів клятих звуки
Дедалі ближчими стають.
24.03.25

Комусь тринадцятий минало,
когось три літа не було,
дев’ятий день... не забуваю –
минуле терням поросло.

Одній земля пером і пухом,
одному – небо голубе.
Аби не плакати даремно,
жаліємо самі себе.

Не уповаю на майбутнє,
його вже майже-що нема,
а як немає, то й не буде,
ані на мить, ані катма.

Не розтікаюся по древу
думками, висохло гілля,
опало листя, в’яне крона,
коріння всотує земля.

Минаю перекотиполе
аж поки сонце не зайде
за обрії, де по дорозі
немає путнього ніде.

Розвіяні вітрами долі
ще намагаються іти
до неосяжної мети
поводирі по волі неба,
які ідуть, кудою треба,
але розведені мости.

03.2025

Втомились очі від руїн,
Що через вулицю напроти, -
Мені потрібен світ без війн
І повсякчасної скорботи.
Дивлюсь услід, або слідом
Іду, бува, за катафалком, -
Отець наспівує псалом,
Стає убитого більш жалко.
Щоб не роз'ятрювати ран
І вік закінчити зарані, -
Я хочу жити без страждань
Та скорбних маршів на майдані.
Набрид отруйний чад руїн
І повсякденний смерті дотик, -
Мені потрібен світ без війн
І скрипалів мажорні ноти.
23.03.25

Час життя безнастанно
У минуле біжить.
Кожен день, як останній,
Як одна лише мить.
Утікає й зникає,
Мов за обрієм даль –
Без кінця і без краю
Сіє смуток і жаль…
22.03.25

Вийди, друже, в час весняний
В світ безмежної краси, –
Подивись, як поять зрана
Роси котиків лози.
Помилуйся первоцвітом
І, втомившись од ходи, –
Ти черемховою віттю
Сонну тишу розбуди.
І озвуться чистим співом
Зграї білих журавлів, –
Скрізь весна – природна діва, –
Кличе в царство милих див.
21.03.25

Не сумуй, що на сватів
Онук більше схожий,
Краще, люба, – порадій,
Що в ньому хороше:
Як і тобі, йому найгірш
Без діла сидіти.
Як і мені, йому миліш
Щось в землі робити.
Як і обоє ми, щораз
Горта книжку радо,
Просить помочі у нас
Ревним мурмурандо.
Наче вкопаний, стоїть,
Коли грає тато,
А на кухні він не гість,
Спішить помагати...
І якщо онук од нас
Візьме все хороше,
То не варто тут гадать,
На кого більш схожий.

У гомін Голосієва, у спомин,
Ставки минувши, висповідь несу.
Іще довкруг оголені дерева,
Травиця назирці іще,
Та вже весни передковічне мрево
Стискає серце в нерозважний щем
І так саднить-розсаджує словами.
Ішов на сповідь, думав
Притулюся до мовчазної злагоди кори
І, може, вчую в дикім сокотворі
Слова, які Поет не встиг договорить.
Буйнує сік, нуртує, мови повен,
Та вухо ловить натяк на слова...
...Вертаю.
А навстріч – мурашка личинку тягне,
Наче хмиз баби.
Даю дорогу.
В скроні лунко гатить:
«На слово треба заробить.
Вилущуй, вигрібай, викопуй
Слова не здумані ніким,
Бо гомін Голосієва – лиш спомин
Про Майстром знайдені рядки».
P.S.
Не кваплюсь вирішить,
Кому скорше завдячувать –
Поету
Чи місцям, де жив Поет?

Поставна, міцна, красива
Церква, наче схов,
Причаїлась сиротливо
Між новобудов.
Будівельники насилу
Їх звели там-сям,
Бо висотки затіснили
Естетичний храм.
Архітекторська цидула
Зникнула хутчіш,
А творіння надихнуло
На печальний вірш.
20.03.25

Чом ви, бабцю, зажурились
Й обливаєтесь слізьми?
Бо до Бога у немилість
Потрапляєм вічно ми.
Чом ви, діду, сумувати
Трохи більше почали?
Не беруть мене в солдати
В час неправедний і злий.
Чом ти, жінко бідолашна,
Полишаєш рідний дім?
В Україні дуже страшно
Від жахіть біди усім.
Чом ти, хлопче, невеселий
І сестра твоя сумна?
Залишила без оселі
Нас безжалісна війна...
Щодоби болючі втрати,
Кожен день сумніш стає, –
Чом так довго час відплати
За біду не настає?
19.03.25

Сам собі вкорочую тривалість
Вкрай скороминущого життя, –
П’ю, курю, безклопітно валяюсь,
Тішачись незношеним взуттям.
Гав ловлю, плюю, буває, в стелю, –
Можу дулю ткнути горобцям,
Чуючи за стінами оселі
Їхній щасний і нестримний гам.
Через це своє ледарювання,
Зовсім не читаю, не пишу, –
Лиш у грудях стогне невблаганно
Від солодких запахів борщу.
Розповнів, що аж лице набрякло
Й стало тісно в отворі дверей,
Де тупцюю кволо, ніби чапля,
Іноді стрічаючи гостей.
Дуже важко друзів узнавати,
Називати вірно імена,
Сидячи постійно в пильній хаті,
Біля непомитого вікна.
18.03.25

Серія листівок художника-гумориста Василя Гулака

Будь меткий, не дуже п’яний,
стримуй звісний потяг,
й не плети дарма романи
в мазаних чоботях.

Не шукай дружину в хату
гарну та кмітливу,
а знайди дурну й багату
(звісно, не сварливу).

Як зібрався на зальоти
до краси-дівулі,
всі напруж свої чесноти –
і не їж цибулі.

Ві́но все отримай з тестя
бу́дь-що до весілля
(бо забуде благочестя,
перебравши зілля).

Щоб не скоїти дурницю,
пильний будь спочатку,
не кохай одну дівицю,
а кохай громадку.

Як цілуєш дерзновенно
наймичку удалу,
позирай, щоб наречена
раптом не застала.

Не бери в дружини жінку,
що від тебе дужча,
бо інакше – битий дзвінко
будеш неминуще.

Не журись, що наречену
незугарну маєш,
обійматимеш щоденно –
то і покохаєш.

Перед шлюбом, козачино,
май аероплана,
щоб втекти, якщо дружина
випаде погана.

Не бери довготелесу,
бо в таких стосунках
є ускладненість процессу
ба й при поцілунках.


(2025)

У трясовинні ханжеських боліт
Куди не йди – етичні перешкоди.
А тяга до найвищої свободи
Мене веде за мріями услід
У той нецензурований політ,
Де я прославлю плотські насолоди,
А не земний сезонний пустоцвіт –
Про літо і літа́ щемливі оди.

Це саме те, що нас не обмине.
Та краще є, що здібне схвилювати –
Балади про тілесне та хмільне,
Коханню безсоромному присвяти...
З болота догукалися мене –
– Ти збитий льотчик, варто не літати.

abba abab cdc dcd

Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто відсотків є для мене,
Бодай відсотком стану для неї

Немов знаряддям гострим тесля
Різьбить мереживом бруски, –
Пишу, учитуюся, креслю
Пером піддатливі рядки.
І очі сяють гарячково,
Й душа звучить, немов орган,
Коли рідниться слово з словом,
Коли нема в рядках оман…
17.03.25

Твоє волосся побіліло,
Немов трава серед зими, –
Неначе чайка оповила
Його тремтячими крильми.
Немов мороз навіки в іній
Убрав золочену косу, –
Немов стискаю сіру глину,
Щоб у руці відчуть сльозу…
16.03.25

Любов зла,
полюбиш і хохла.
Любов – біда,
полюбиш і жида.

Де обмаль сонця –
полюбиш і чухонця...
Та хоч – арапа,
аби не кацапа!

(2025)

Яка надмірна плата за літа…
Старість безжально прогорта,
Немов у захваті, прочитану сторінку.
Взамін нічого путнього додать не в змозі,
Лишає одинцем на грейдерній дорозі
Не знать якого доживати віку…
«Який ти ненаситний, чоловіче,
Не вистача тобі, що я даю?
Живеш іще у витоптанім ритмі –
В обіймах роботи й підробітків.
Розглянься доокола і побачиш
Що досі не помічав, на жаль:
Походи муравлині, віражі метелика,
Цікавість ящірки, змагання голубів,
Павлика-равлика неспішні пересуви,
Білосніжні завої мигдалю,
Малиновий передзвін вишні,
Паморочний аромат нарцису й розмарину.
Маєш нагоду влитися в пісенний гурт малечі,
На рівних погомоніти з підлітками про шкільні новини,
З такими, як і сам, зіграти в шахи й шашки…
…Та хто ж спроможен полічить усі принади,
Що старість надає вільній людині.

Не Васнецовський «Витязь на розпутті»
І не боксер, котрого так назвали спортивні шалапути,
Що під ударами Кличка змусив Росію сміятися на кутні,-
Стоїть незмінно на розпутті Путін.
В ботфортах Петрових потонувши по самі вуха,
Силкується в нову добу ввійти, та нескладуха:
Ладен би невгамовний мачо
Лізти туди хоча б і рачки,
Але не всі ще вороги потоплені в сортирі,
І журналістів ще не всіх поубивав Кадиров,
Руками обома треба тримать бомбу зловісну,
Отож лишається співати сталінську нудотну пісню:
«Я світ увесь в лещатах ядерних затисну!
А як непокірну Малоросію кровію окроплю,
За тиждень приневолю всю Європу!
Америку умить зітру на порох –
Вона ж віддавна найзаклятіший мій ворог!..»
...Стоїть незамінимий витязь на розпутті.
Не імператор ще, бо ж борсається Росія в каламуті.
За рейтингами, що зашкалюють за двісті,
Не в змозі чуть, як невблаганно з того світу
Вороном кряче Муамар Кадаффі:
«Готуйсь, кремлівський орле, до аутодафе!»

Похоронили Василя.
З душі ніяк не сходить туга.
У лоно бережно земля
Ввібрала урну з прахом друга.
Неспішно й сумно погребли,
І дружно впали у нестяму,
Бо світ утратив ясний лик,
Бо жаль живий ввійшов у пам’ять…
14.03.25

                        І
Щезають в позолоті ореолу
за обріями синіми птахи
ключами, замикаючи по колу
поза війною найдені шляхи...
по добрій волі, та у час лихий
пора й мені по азимуту цьому
податися із вирію додому
як води ручаями до калюж
на фініші сезонного польоту
іще живою птахою супроти
коловороту віртуальних душ,
що осягають неземні висоти.

                        ІІ
Ідуть літа і тягнуться роки
і днями, і ночами у розстрочку
за течією вічної ріки
із пункту А і до тієї точки,
де й досі на дубовому місточку
зійшлися всі дороги і стежки.
Туди і я весною повертаю
як ті птахи у сизій далині,
що долітають у височині
до отчого омріяного краю,
де ближчає душі до того раю,
якого не найду на чужині,
яку уже до вирію лишаю.

                        ІІІ
Усе минає, та не все мине
у павутинні витканої долі...
не упаду я воїном у полі,
та лихо все одно не омине
у лабіринті житія... одначе,
яке болото я ще не побачу,
які людці не вилають мене
за рідну мову, за колючу вдачу,
за те, що не терновий мій вінець,
хоча і чую, – ой, терпи, козаче!
І нині уривається терпець,
коли почую, вибачте, собачу
устами малороса і побачу,
який їм уготовано кінець.
Зелена тля готує їх до здачі,
хоча лунає в кожній передачі, –
рашизму – ні! Та гасло – не указ
і воювати нікому за нас...
..................................................
що орками посіяне зимою,
ще зійде українською весною
як має бути і було не раз.

03.2025

(Історія, що трапилася з комедіографом
Василем Капністом за царювання Павла I)

Із Юлія Кіма

Капніст пієсу я́кось раз
черкнув, на сміх Мольєру,
втомивсь і спить... А в цей же час
цар-батечко – не спить!
Він до театру ніччю вдерсь:
«Показуйте прем’єру!»
Який вкусив монарха ґедзь –
історія мовчить.

Акторів зве антрепренер,
проклявши твір Капніста.
Порожні ложі і партер,
на ярусах – пітьма.
Рвучи́ сердито обшлаги,
умощується в крісло
кирпатий цар, а навкруги –
фельд’єгерів юрма́...

Ось відіграли перший акт.
Величність супить бро́ви.
Актори, попри переляк,
ідуть на сцену знов...
Монарх, піднявши грізний перст,
фельд’єгерю щось мовив;
фельд’єгер браво гаркнув: «Єсть!» –
і швидко десь пішов.

В обіймах сну Василь Капніст
метався на перині, –
мав сон його дошкульний зміст,
депресією тхнув:
що ліз він буцім на Парнас –
і майже при вершині
Моль’єр йому по спині – хрясь!
І в Лету геть зіпхнув...

А це його за спину тряс
фельд’єгер із наказом:
«Писаку взяти – і нараз
заслати на Урал!
І щоб надалі він не смів,
удавшись віршомазом,
писати в’їдливих вірші́в,
як підлий ліберал!»

Й не встиг сказати щось Василь
(для друзів – просто Вася),
як потягнули без зусиль
у сани – і на тракт.
І повезли його трусцем,
й він сам зі стра́ху трясся;
а перед критиком-царем
вже третій грали акт.

Досаду цар відчув таку,
що стриматись несила!..
Фельд’єгер: «Єсть!» – і у Торжку
зупинений Капніст.
Новий доставлено наказ:
«Нікчемного зоїла
заку́ти в ланцюги нараз, –
а щоб хулу не ніс!»

«Та я ж не ніс! – скричав піїт,
трагічно звівши брови. –
Порок я витягнув на світ
в традиціях мистецтв!
Але ж його я викривав,
чому мене в закови?
А в п’ятій дії – покарав,
за що ж мене в Ілецьк?..»

Коваль, похмільний з іменин,
ковав його ледачо;
і враз – фельд’єгер ще один
до них летить учвал!
Капніст, повірте, не хотів,
але зомлів неначе
під гнітом сильних почуттів
російський Ювенал...

Очуняв трохи згодом він,
продер свої очиці;
мабуть, задовгий перегін,
бо зморений конвой...
«Там що́ за місто? Оренбург?» –
питає у візниці.
«Та ні, це місто Петербург», –
відповідає той.

«Як Петербург?» – шепнув Капніст,
ковтаючи оскому.
«Та тут іщѐ прислали вість,
не чули ви, мабу́ть:
наказано вертати вас,
не барячи́сь, додому,
а вам – дедалі на Парнас
второвувати путь!»

Так, вгамувався царський гнів
уже в четвертім акті,
де змій пороку помарнів,
знайшовсь йому угав!
«Прийнятна фабула оця!» –
цар мовив, і в антракті
вернути автора-митця
фельд’єгеря послав...

Все ближче, ближче Петербург.
Вже п’ятий акт на сцені.
Цар крикнув: «Геній драматург!
Фельд’єгерю, бігом!..»
І от – Капніста встріли вже
гвардійці здоровенні
й везуть, як був, у негліже,
в Зимовий на прийом.

Василь Васильович Капніст
стоїть у Білій залі;
несуть піднос йому під ніс:
глек пива та тарань...
«У, шалапуте! – цар сказав,
вдостоївши медалі. –
Навіщо ти мені завдав
таких переживань!..»

    Ось які були пригоди
    за відсутності свободи!

(2025)

Я поворушитися боюся,
Щоб не налякати мимоволі
Вдосвіта свою сонливу музу,
Що зорею спить на видноколі.
Яв її слугує якнайкраще
Для приходу вогника натхнення, –
Щоб побачив у словесних хащах
Слово найдорожче, сокровенне…
11.03.25

Подивися, Тарасе, на тих москалів,
Що зробили вони з України.
Самозваних братів, що страшніші чортів,
Дикунів без чеснот і родини.

Нахапали земель без ума і пуття,
Розпаскудились в чванстві й підлоті.
Та нехай би своє пропивали життя
В євразійсько-сибірськім болоті.

Але ж ні - подавай їм Європу і світ
Їм замало землі за Уралом
Несходимих лісів, непролазних боліт,
Де Вкраїни синів мордували.

Захлинетеся кров’ю на нашій землі,
Трупом ляжете в нашому полі.
Оберегом постане від зайд-москалів
України і слава і воля.

Бува, дражливі, як мана,
Або напрочуд доброзичні, –
Напівзабуті імена
І ледве пам’ятні обличчя.
Думки не здатен увільнить
Від яв, на жаль, уже прожитих, –
Я намагаюсь кожну мить
Життя старанно відтворити.
Мабуть, картає каяття
За грішні вчинки та провини
Отак, що все своє життя
Я пам'ять мучити повинен.
Радію згадкам і журюсь
Од з’яви прикрості та болю
За всім, що мариться чомусь,
Чого не буде вже ніколи…
10.03.25

Немов ті гулі-пагорби,
Що навесні кульбабами і маками
Освітлюють нам лиця,-
Такими всі ви бачитесь мені,
Вагітні різномовні молодиці.
Нехай чоловіки гримкочуть день при дні,
Лякають війнами в словесному двобої,
Інші громи вчуваються мені:
То діти, наче квіти, пориваються на волю.
Гриміть частіш, майбутнього громи,
Квітчайте землю безтурботним сміхом,
Робіть нас, як велів Господь, людьми
Для праці мирної та для земної втіхи.
Носіть же з гордістю, любі жінки,
Життям налиті перші чи й десяті гулі,
Щоб ми вслухались не в прогноз гіркий,
А в наймилішу в світі пісню: «Люлі-люлі!»

Як мені знайти слово,
Щоб воно, наче пісня
Повна тільки любові,
Поєднало нас різних?
Де воно очевидне,
Заповітне, бажане, -
Щоб для всіх не огидне
І довіку в пошані?
Щоб у кожній хатині
Милозвучно звучало, -
Змалку знаю єдине -
Україна... - Чи мало?..
09.03.25

Із Юлія Кіма

Гнат Петрович обідав опівдні,
і не знав, у полоні їдла́,
що буквально в кварталі сусіднім
Ганна Ванна постійно жила.

Гнат Петрович любив хризантеми,
до дантиста ходив на прийом;
Ганна Ванна писала поеми
спеціальним гусиним пером.

Гнат Петрович придбав собі кішку;
Ганну Ванну – спинила ціна.
Гнат Петрович плішивий був трішки;
Ганна Ванна – як мак чарівна.

І погодьтесь: це геть негуманно,
що в обіймах такого буття
Гнат Петрович та Ганна Іванна
поодинці жили все життя!

(2025)

Щось ясніє й меркне згодом,
Як зірниця в небесах, –
Не міняється, мов мода,
Лиш уроджена краса.
Тож соромитись не треба
Компліментів без кінця, –
Всіх приваблюють до себе
Риси гарного лиця.
Вистигає звабним плодом,
У веселості й журбі, –
Мила зору пишна врода,
Подарована тобі.
Ти, любов моя безкрая,
Неподільна, чарівна,
Мов світанок розсвітаєш
І квітуєш, як весна.
08.03.25

Поруйновані оселі
І розорені лани, –
В Україні чвари й нелад
Через полум’я війни.
Від ненависті скипає
Кров у тілі козака, –
Зустрічає підлу зграю
Він зі зброєю в руках.
Божевільні лиходії,
Споконвіку жадні й злі, –
Розповзлися, наче змії,
По скривавленій землі.
Україну боронити
Тре йому не на словах, –
Косить гадину, як жито
В ріднім полі у жнива.
Всі почують і побачать
Сміх та славу навкруги,
Бо козацьку горду вдачу
Не зламають вороги.
07.03.25

***
А на люстерко нічого пеняти,
коли воно показує, чиї
це дипломати
виграють дебати,
плюючи у зображення свої.

***
А пагорби Америки купує
московія у братії бариг,
але воює...
і радіє всує,
що шимпанзе горилу переміг.

***
А поки-що нікого не лякає,
що надра продає не капітал,
а розпіздяї
однієї зграї,
яка пиляє гроші і метал.

***
А глядачі, не лякані війною
і нині на екрані, і давно...
і за ціною
як її герої
ще можуть «постояти»... у кіно.

***
А чужина не радує ніде
нікого, поки є примати...
пуйло бліде й
чудовище руде –
авторитети шостої палати.

***
А на рисунку контурної мапи
історія заретушує слід,
як хижа мавпа
з головою трампа
то збуджує, то усипляє світ.

Антитеза
А поколінню юному повільно,
якщо не дійде нині, то дійде́
яке майбутнє нації гряде
у тому водевілі
божевілля,
куди її безуміє веде.

03.2025

Гірка непомірно скорбота
На душу незрушно лягла, -
Освячена кров'ю і потом,
Здригається й стогне земля.
Терпіння втрачаю спрокволу,
Бо бачу щодня, як на злість,
Зґвалтоване танками поле,
Обпатраний мінами ліс.
Болять незагоєні рани,
Та вдача вже кличе на бій,
Раз спокій ніяк не настане
В стражденній країні моїй.
Число сподівань не обмежив,
Бо смерть заохочує жить,
Хоч всюди палають пожежі
Й дими затемняють блакить.
06.03.25

Коли вся здохне орківська сволота?
Боги, немає краю цій війні.
Без пафосу, я знаю, це робота
Бойчині, України патріота,
Пошматувати пута Сатані.

Я виховав тебе такою, доню,
Й ніколи не казав: "Туди не йди!"
Там пекло, бач: снаряди, міни, дрони...
Чигає смерть на воїв молодих.

Казав, що треба навпаки, до скону
Стояти, попри весь вогненний шквал.
Тримати агресивно оборону
І наступати, бити наповал.

Та коли вже із фронту повернулась,
З онуцею прийшла до мене ти --
Розм'якло серце, затремтіло чуле,
Струмками розтеклося доброти.

Така красива, сильна і вродлива,
Немов Богиня із високих сфер --
Бойчиня, поетеса, справжнє диво,
Моя опора в старості тепер.

Ой, не хотів, щоб знов ішла під кулі,
Бо щастя хміль родинного тепла
Мене аж до глибин усіх розчулив,
Бо ти ж таки загинути могла.

І що я сам, старіючий і сивий?
Навіщо це життя мені тоді?
Коли не буду батьком я щасливим --
Непотріб у жахній своїй біді.

...Та губи закусивши аж до крові,
Притис кровиноньку до голови --
Йде за Вкраїну з вищої любові
У бій вона... Обняв. Благословив!

5 березня 7532 р. (Від Трипілля) (2025)

Уже нема числа могилам,
Уже нема ні сліз, ні зла, –
Війна мене сумним зробила
Та серцю болю додала.
Вже не летить, немов на крилах,
І не цвіте, як сад, життя, –
Війна надії спопелила,
Мене загнала в укриття.
Уже тягну останні жили,
Допомагаючи усім, –
Війна мене благословила
На боротьбу за рідний дім.
Вже Божий світ стає не милий
Від безконечності тривог, –
Війна трудитися навчила
Мене щоденно і за двох.
Уже жалітися несила
І вже чужих порад не жду, –
Війна в душі моїй збудила
Жагу відплати за біду.
05.03.25

Із Юлія Кіма

Чув я ще з молодших класів
від тату́ся мудрість цю:
«Гроші – все, і ціль, і засіб,
пам’ятай це, сисунцю!»

Не забуду я довіку,
за науку – гран мерсі!
Й та́та взяв я під опіку,
й кошти геть його усі...

    Ой ви, гроші, гроші, гроші, рублики,
    за́вжди успіх маєте у публіки!
    Крони, йєни, злоті, песо, драхмочки,
    ви миліші будь-якої дамочки!

        Хтось голову ламає,
        пойнятий бозна-чим;
        мені ж – нужди немає,
        бо знаю, що почім!

Я дружину взяв за посаг,
я живився із казни,
як у піфосі філософ,
сам собі латав штани.

Я від сліз чужих не слабнув,
не жалів удів-сиріт,
і дочку зростив привабну,
як удалий депозит.

    Ой ви, гроші, гроші, гроші, талери,
    інші всі принади ви затьмарили!
    Ліри, марки, франки, фунти-стерлінги –
    у пригоді стануть навіть шеляги!

        «Бути чи не бути?» –
        я відповім таки:
        Гамле́ти без валюти –
        це просто босяки!

Під золою – тліють вуглі,
і скажу я не хвалко,
що не раз в уяві дудлив
з удовичками «кліко»!

Тільки вигідніша – цнота,
тож відомо лиш мені,
скільки дам я заохотив
ніччю темною – вві сні!

    Ой ви, гроші, гроші, гроші, долари,
    ви б мене і в горі підбадьорили!
    Ой ви, грошенята, гроші-грошики,
    з вами – не потрібні сенсу пошуки!

        Дурні́ питають люди,
        у чому ідеал...
        Та поки він ще буде –
        копичте капітал!

(2025)

Ось і досвіт минає
Скороспішно, як сон, –
Освітляє безкраю
Далеч сонця вогонь.
Хоч і місяць ще бродить –
Ранок теж не стоїть, –
Воскресає природа,
Оживляється світ.
04.03.25

А що коли усе це –
Видиме й невидиме,
Непізнане і знане –
Лежить під серцем,
Б’ється дитячим кулачком?
І щоб збагнути світ –
Частіше наслухати серце.
І щоб не звергнуть світ –
Частіше затискати серце.
До зойку. До млості.

Відбушували заметілі
І час вдоволення поспів, -
Морозно, сонячно і біло
Посеред свіжості снігів.
Привітно сяє та іскриться
Покрита настом білизна, -
І цвірінчать так дзвінко птиці,
Що всюди котиться луна.
Дарує спокій рівновага
Морозу, сонця і снігів,
А ще мені дає наснагу
Удосконалювати спів...
03.03.25

Із Юлія Кіма

Яке «громадське судження»?
Ти, брате, без пуття!
Зі чтива впав у збудження,
не знаючи життя.

        Не це людей турбує –
        а гріш собі на хліб.
        Не вір балакам всує,
        дивись на речі вглиб!

Облиш ідеологію,
це всѐ пусті слова́!
Хто обзавівся змогою –
у того і права́.

        Тоді, як вийдеш в люди, –
        і мізки людям пруж...
        До речі, можна буде
        і з цього мати куш!

(2025)