ХРУЩОККУ
(давній виростогубовий стиль віршування - двовірші про хрущів, подано заявку про занесення Хрущокку до переліку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО)

Тішився, аж вищав,
Чувши політ хруща.

Вишня – кубло дощів,
Струсиш – мільйон хрущів!

Пнуться з роси й води
Повні хрущів сади!

Виростогубів бог
Любить хрущів, їй-бо!

Марний ти, зголоднів?
Скоро хрущеві дні!

Саме творив хруща,
Тож і віщав з куща.

Тлуста істота ця –
Краща з творінь Творця!

Травень, тепло і хрущ –
Мрії зимових пущ.

Що є жадання щем?
Лет нічний за хрущем.

Нащо мені сто літ?
Дайте хрущевий літ!

Де вони, труднощі,
Поки летять хрущі?

Де воно, щастя, де,
Там, де садок гуде!

Повен судок лящів,
Повен садок хрущів!

Щастя це, щастя, ща… –
Чути політ хруща!

Знову гудуть хрущі –
Розкоші й радощі.

Смужками черевце…
Ох і смачнюще це!

Виростогуб і хрущ
В храмі, що зветься кущ.

Травень – хрущевий дим,
Решта, то спогади.

Цей неповторний гул
Слід би забити в Google!

Хрущ за хрущем – в траву,
Отже я ще живу!

Дощ на горищі – шелест
Крилець хрущів травневих,
В сіні листок підбілу,
В ринві співає струмінь.
В мисці внизу – квасоля,
Біла, ряба і чорна,
Й росяна павутинка
Шибку навскісно крає.
Збоку вінок цибулі,
Мовби чиєсь намисто,
Кинуте легковажно
В мить палахкого злюбу…

в три погибелі
від загибелі
траекторія
течія
невагомого
невідомого
чорноокого
бога Янь

мандруватиме
світ лататиме
слів не знатиме
тільки з Інь
визволятиме
оголятиме
аж до атома
хвору тінь

коріандрами
мандри з мантрами
материнками
в місто тлі
оминаючи
розмурашену
жандармерію
на стеблі

і здуваючись
парасольками
з розкульбаблених
маківок
розсіватиме
долі дольками
осушатиме
росам крок

утікатиме
завмиратиме
під метеликом
бігла Інь
покохаються
квіт із квіткою
поле висинить
до колін

фарби сходяться
і розходяться
незабудками
й чебрецем
вітром дихають
вітер слухають
тчуть зі спокою
джерельце

що дзюрчатиме
світ не знатиме
він занадто вже
не в собі
полем-полечком
доля-долечка
приземляється
в серце
бій

7 Листопада, 2012

Зрима, пряма і груба
Доля виростогуба.
Місяць йому за сонце,
Сутінь йому – світань.
Знявся – і в небо, руба;
Зорі і він – як румба.
Можеш – лети, не гайся,
Хочеш – піди і стань!

Стань будівничим храму
Ночі. Задоста краму –
Вишні і баня неба,
В стилі, либонь, ампір.
Стомлені неофіти
Плакатимуть, як діти,
Й жоден із них не вгледить,
Що їхній бог – вампір.

Підуть у тан дівиці
Й кожна в своїй лівиці
Здійме над головою
Гілочку сон-трави.
Щоби крило вампіра,
Рване, мов паща звіра,
Не зачепило стиха
Їхньої голови.

Куди зникають метелики
Вербові, кленові та липові?
Кого поспитати, кому пожалітися:
Одарині, Іванові чи Пилипові?

Куди зникають метелики,
У небо чи в сни уривчасті?
Груша ронить листок засушений,
Мов крило кажана, перетинчастий.

Куди зникають метелики?
Я б і сам туди зникнув-завіявся.
Знаєте, як у небі часами порожньо…
Буде краще?
Бо я ще
Надіюся…

Стихає музика небес,
Вслухаюся у подих ночі,
Бентежні очі не зурочать,
Туман не чудо із чудес.


Схилило гілля айвенятко:
- Який тягар, візьміть, вродило, -
Байдужий погляд мимо, мимо...
-Хай ще поспіють, вередливе


Троянда втомлено-ревниво
На чорнобривець дратівливо:
- У спеку десь взяло красу! -
- Я, тітко, із роси росту.


Схилився кручений панич,
Мов набундючений павич,
Нікого слухати не хоче,
До ранку дощик нашепоче.


А серпень тихо, по старечі:
-Розмови ваші недоречні,
Вкривайтесь хмарою і спати,
Нам свято людям дарувати!


27.08.2012

...заламує руки,
рвучись то за пруг,
то в зеніт –
самотній тополі
з розпуки хитається світ…

06.08.2012

Увечері
Хрущі
Декламують
Шевченка й Антонича
Розігрують драми
Біля ліхтарів
Стукають у шибки
Кличуть глядачів
На початок
Свого виступу

Адже їхні гастролі
Тривають
Лише місяць

01-02. 05. 2012

Скинуть бы тряпки в жару на каком-нибудь плёсе,
Тело расслабить, шутя, руки-ноги размять.
Словно вернуться к исходному времени просит,
Будто зовёт нас речная, озёрная гладь.

Не был бы я обычайной наземною глыбой,
Я бы, конечно, тогда нагишом, босиком
Тоже по омутам плавал задумчивой рыбой,
То же и я бы ворочал спинным плавником.

Рыбы на суше весь век не горбатятся, чтобы
Произвести без усилий две дюжины славных рыбят.
Словно изделия высшей серебряной пробы,
На поворотах неспешных крутыми боками блестят.

Губы не красят и не удлиняют ресницы;
Разве с наживкой хитры обмануть рыбака.
Даже во сне, там, где рыбам по-своему спится,
Рыбы плывут, а за ними плывут облака.

Люди на тихих готовят сетями облаву,
В рай плавниковый забросить спешат динамит
И разгромить, растащить это счастье. Наславу
Рыбы молчат, потому что вода говорит.


2012

Серпень у серденько глипне,
Рій-гіркоту розтривожить...
Липа, похресниця липня,
Цвіт роздала перехожим.

Перса серпанком прикрила:
- Солодко… Дякую, доле…
…Од золотавого пилу
Липа обтрушує поли.

2012

щось неправильно ми зрозуміли
Златочко -
маємо тебе за шкідника садів і лісів
і в парках тебе винищуємо
вузькотіла
ти і дуб могутній подужаєш…
але ж
ніхто і ніщо у цім світі не зайвий…
рухлива
чом зупинилась
синя соснова Златочко -
мене почула?
й зблиснула металом холодним
байдужа і досконала
*
2012

Сонце літнє в цім році ласкаве -
Десь на заході хилиться в ліс -
Мов актор після моновистави -
Упірнає у шати куліс.

Спершу жовті, тоді багряніють,
Ген загравою обрій – блись-блись,
Потім - смужки брунатні, мов змії
Понад нею навкруг розповзлись.

Далі - прядиво біле над ними -
Непомітно проявить себе.
А опісля мій погляд підніме
Вже склепіння небес голубе.

День відходить потроху в минуле,
Розвіва його вітер, мов стяг.
У завісу сяйну загорнулась
Дивовижна веселка життя.

17.06.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Я – пантера, грації манери,
Кігті в спину – і без реверансів...
Будь ти мужем, а чи кавалером.....
Та нема у жертви жодних шансів...

Лігво моє – затишне гніздище,
Тут відвертість джунглів побутує.
Чутно як вітрище он там свище...
Я гостинність щиру подарую.

Гостем будь моїм сьогодні, завше...
Намурличу манни повну діжку,
Та без фальші, попрошу, без фальші!
Не буди у генах дику кішку...

«Мур-гар-гар».... Які тонкі ці межі...
«Мур-мяу-мяу»... Ходи і обніми...
«Р-ау-ау-ау», - а зараз... обережно!
Серед садоласк не пропади...

...Як заходила в річку – груди світилися молоком,
Пипки, як писочки, пнулися вгору, до Місяця,
А він – соромітник! – у шпарочку хмар підглядав
За стегнами, що гойдалися і відливали матово,
За махою оголеною, що вийшла на лови…

- Гой-я, гой-я, - руками відганяла рибок вертливих від лона розпаленого,
Живою водою гоїла жагу свою жіночу, жалку, жалючу…

Гойя дивився з неба примруженими очима,
Скельця його окулярів пускали зайчиків-бісиків,
Що стрибали на воду й ловили її за коліна….

В'юнке чорне волосся ручними вужами розповзлося по плечах,
Утекло з серпентарію зачіски на волю вільну,
Уляглося на груди високі, як на підводні скелі…

Постеля ріки кликала прохолодою – ляж на мене!
То й лягла.
Попливла, загортаючи простирадло хвиль під ноги розпусні…
Так манила у вершу свого лона розпаленого
Золотого в'юна, Королевича зачарованого,
що жив попід чорним каменем, аж на самому дні…
…
Гостра стріла його тіла, випущена невидимою тятивою,
Мчала вгору, назустріч білому тілу вершниці,
Що осідлала ріку пристрасті,
Що ловила у вершу лона
Прудкого в'юна
Нескінченної травневої ночі…

что дарили небеса
свято
что качалось на весах
снято

задыхаясь до утра
высью
ветер долго умирал
в листьях

и была его постель
клёном
и была ему капель
звоном

подошёл тогда рассвет
тихо
поминальный белый свет
вспыхнул

и горела свет-свеча
в ливне
зазвучала вновь печаль
гимном

что кричали журавли
вжалось
в ком и горсточку земли
в жалость

вот сценарий словно лист
тонкий
не хватает лишь на жизнь
плёнки

безразличная игра
в небыль
бесконечная пора
в небо

12 Апреля, 2012

нынче небо – серое
остывает верою
чувствами высокими
мыслями глубокими
сыростью питается
вырасти пытается
вырваться хоть чуточку
на одну минуточку
с бездны глаз прикованных
в жажду – быть срисованным
радугой и птицами
детскими ресницами
сладостью усталости
от дорог и шалостей

нынче небо – плотное
сыто-беззаботное
низменно-крылечное
неизменно-вечное
комната не щурится
дремлет свет и улица
доживает в копоти
и рекламной похоти
на весне помешаны
воздух стих и женщины
видность заколенная
видимость отменная
льдины жизни тронуты
ждут на счастье омуты

нынче небо – влажное
вряд-ли-пилотажное
молнией прошитое
громом перебитое
в лёгких наполняется
в сердце долго мается
блюз бежит и нотится
а сбежит – воротится
беглыми росточками
запятыми-точками
миро-ощущением
в солнечном сплетении
крылья грусти-мельницы
чуть задев шевелятся

нынче небо – страстное
на любовь согласное
дни под ним разбросаны
и одежду осени
отдавать не хочется
журавлиным ключницам
стать дорогой учится
ночь – моя попутчица
и бросает в строчку мне
звёздочки клубочками
размотать бы Божий мир
но мороз по коже и
дети-мысли – вороны
выклевали стороны

23 Марта, 2012

Левиця. Чуєте? Левиця!
За мною чорна заздрість ходить,
а кров мою спиває – злиться.
А я видушую погоду
для настрою, дерусь по пиці.
Хто ще відважиться дивитись
не вбік? Моє ім’я із криці.
Левиця... у шипливій киці.
Нехай мій рев комусь насниться,
страшніший комариних армій.
Навипуск – пазурі-голчиці,
клубочок нервів і бездарність,
що розривається по нитці.
Мовчи переді мною, псино!
Не стій же поруч – не годиться.
Душа росте в левиці нині –
трубою хвіст. Хай вішепиться…

24 Січня 2012

Дорога тримається лісу,
неначе руки – дитина.
На рани збирає мелісу,
очисток – на гул бджолиний.

Шукає яглиці, та марно –
суцвіття не медоносить.
В оцвітинах – днів ливарні
оманом відлита просинь.

Енклітика буквиці – тиша.
Екліптику пий, нетребо.
З дорогою у поміжвіршші
мандрує трависте небо.

Рояться кульбаби у ньому,
дощать серцелисті липи.
Шаблі осоки – невгамовні
архангелів архетипи.

Там ясність – щаблями до висі,
а тембри вітрів – гостина.
Ховатись, чи мчатися риссю
тобі вибирати, тіне.

10 Січня 2012

Я сосонка маленька,
Росту собі й росту,
Завжди радію сонечку
І вітрик я люблю.

Я граюся із зайчиком,
Грибочок прихищу,
Люблю яскраві зірочки
І ліс я свій люблю.
***

Ну как вот можно не влюбиться
В огромность изумрудных глаз?
Пусть гром сразит меня – царица!
Убор твой явно на заказ
Творили боги вдохновенья,
Так он причудлив. И узор –
Умений тайных подтвержденье –
Лишь подчеркнул твой дивный взор.
А хрупкость пальчиков сравнима
С младенца нежною рукой.
Нет, ты и впрямь неотразима.
Кто устоит перед тобой
Средь этой братии, жужжащей
О несусветной ерунде?
Когда ты нрав свой настоящий
Откроешь им, то быть беде:
Наказан будет легковерный,
Что суть дистанций не постиг –
Погибнет глупо и пещерно
К тебе попавший на язык.

Ти лиш поглянь: ось сонячне проміння
Скрутилось у спіраль – прозрінь коріння
Пророщує під захистком казковим,
Де маківка зела є тихим сховом,
Розчахнутим на всі чотири боки.
Наблизишся? Тихенько, крок за кроком,
Щоб ріжки не сховалися лякливо.
Дивись, яка краса… Хіба ж не диво?

Промінь – каліка. Руки – із листя,
очі із холоду – глибше, ніж чисті.
Тонко – аж світло. Світло зносили
строфи убогі – вітру красила.
Вийшли на нього і розійшлися
кроком прозорим хижої рисі.

Лунко – порожньо. Звук – подорожній
в серці – аж синій. Далі – не можна
ані на йоту. Кров барикадна
перебігає, сохне у саднах.
Колоті врази – іній і тіні.

Боже, який ти ранимо-нетлінний.

19 Жовтня 2011

Ледь замовчав...
і кроки вітру по траві
я на години перевів
ковткі, мов чай.

Себе привчав –
не опускати голови,
не відпускати – що зловив
в тенетах трав.

А там – тепло
так невибагливо стекло.
А завагітніло стебло –
то привело

воно мені
росу у сонячнім вогні.
Прозоре – висохне на ніч,
а світ – на ґніт.

Вогонь завмре
строфою – гідною цвісти.
Де крок за вітром не остиг –
шафранний трем...

ледь замовчав...

14 Жовтня 2011

ПЕС

Собака іздавна в Людей за соратника;
Одвіку всім Пес за кудлатого братика.

Призначив його Чоловік над отарами,
Всяк ворог однині зубами покараний.

Собака помовкує; Люди ось лаються;
Собака з Людьми і працює, і грається

(і Богові — Боже, а левові — левове),
Лиш їсть у кутку. І з тарілки сталевої.

На зраду приручена псина приречена,
І вдачу собачу не вилюдниш печивом.

Собака цінує твій спокій незайманий,
Допоки ще й сам походжає Хазяїном.

То бійся Собаки: жорсткі його звичаї,
Людської Породи знавця таємничого;

Не каже, патлатий: погано чи хороше.
Немає страшнішого ката за Сторожа!

ВОВК

Байдужі вовки до людської істоти:
Вони не кладуть абищо та до рота.

Вони убивають. Однак для годівлі,
Тому вони сірі — не чорні, не білі.

Вовки очищають від немочі пущу;
Не думають, як би очистити душу.

На серці не висить у Сірого брила,
От вовка людина за те не злюбила.

2012

Зелена ряска затягнула плесо.
Притоплений пеньок, покритий мохом,
Під берегом у зелені застиг.

Пробилось сонце крізь осінні хмари.
Шорстка кора міцного осокора
Заряботіла тінню від гілок.

З вершини осокора жовтий лист,
Прошелестівши, падає додолу,
Лягає у траву.

В траві блищить роса на павутинні.

2011.

* * *

Скінчився бал.
Каштанів згасли свічі.
Святкові шати скинули сади:
пора дивитись істині у вічі
і братися за праведні труди.

Щоб плоду нелукавого діждати
і долі – щоб високою була.
...Старезна груша молиться край хати
за яблуньку,
що вперше одцвіла.

2009

А на макітрі – насиво…
Страх, зим отам, нажбурляно!
Ще кресне викрутасово
одна…
Згорнула своє прясиво,
нетреб-макулятурляно,
бо з човника зістрибує
весна.
Базікали фолікули
смугастої –тримастої,
чи ж дожене втікачку
сажотрус?
Плаксун, графіті-растровий,
вночі під`їздом шястає.
Здається Вася, пранця йому
в вус!..
...Зеленого схотілося…
Борщу а чи довколішшя?
По вінечка-вінки аби обох!
Любилося і їлося,
ось-ось вже пурхне пролішшя…
Втреновуй вух, ай, скорше
буде «тьох»…

30.03.2011

В Мишенятка – іменини!
Вже зібрались на гостину
Мама, тато, дід, бабуся
І мала сестричка Муся,
Два кузени, три кузини
Теж прийшли на іменини,
Дядько Миш і тітка Мися,
Інші родичі зійшлися,
Ще й сусіди зазирнули –
Про малого не забули.
Кожен цьомкнув носик лунко
І приніс по подарунку.

Можна вже й за стіл сідати,
Та нема десь Мишеняти.
Де подівся іменинник?
Всі – на пошуки дитини!

Зазирали в кожен кутик...
Ох, не так усе це просто, –
Бо із купи подарунків
Було видно тільки.. хвостик!

2011

Непоказна й похмура.
Аж ворожа!
(Зійшла з небес,
як з потяга вночі).
Закутана у хмари і дощі,
стоїть,
сама на себе
ще не схожа.

Ще непогідна
вдачею й лицем.
І погляд –
ще не Лади*, а Паллади**.
Та вже пульсують
сонячні принади
під сірим
непривабливим плащем!

2008

Не личить Вам, омріяна панянко,
Знущатись над закоханим і вірним.
Жаданий Ваш візит збентежив п’янко,
Та обернувся ляпасом добірним.

Метнули із очей зимову кригу,
Відверто посміялись наді мною.
Вас не збагнути, як закриту книгу,
Розпуснице з найлегшою ходою!

Вам до душі «нявчання» парубочі,
ВоднОчас і піднесені, і хтиві?
Не знехтуйте! Наступні дні і ночі
Давайте спілкуватись в позитиві!

Іду на все в любовному пориві.
Я не абúхто теж! Зізнаюсь чесно.
Настирливий і трішечки ревнивий,
Я Вас доб’юсь, блакитноока Весно!

* ранній весні.


12.01.2011

Лиш мить краси,
Лише хвилинка слави,
І стільки радощів
У збуджених очах!
І не проси!
Його вже вічність вкрала,
Його нема!
Лиш тінь у небесах.
Він вже погас,
Лише на мить оживши,
І залишивши
Сім"я на цвіту,
Щоби до нас,
Самому не нажившись,
Дітьми вернутись
Скрізь завісу сну.
Ради одного
Виблиску польоту
Він плазував,
Закутим був в мішок.
Навіщо слава,
Як природа проти,
Щоб він увись
Піднявся до зірок.




2010р.

В її краплині криється життя
Вона багата і водночас бідна.
Ну що там є - є тільки лиш вода,
Ну що там є - вода, Вода-царівна.
В її краплині світиться весь світ,
Усе життя проблискує у ньому.
Твоє життя – її життя відсвіт
І ти повинен лиш радіти цьому.
На неї моляться, присвячують їй оди
У ній вбачають щось незвичне, понадземне
З неї знущаються і топлять у відходах -
Вбивають душу всіх істот наземних.
Ти збережи життя її краплини
Й воно тобі сторицею вернеться,
Ти захисти її від рук своїх, людино!
І цілий світ до тебе знов вернеться.
2006 р.

Хоча небо зимове захмарене
І покинуті гнізда лелечині -
Ми на зустріч з весною приречені
І теплом березневим вже маримо.

Вітер пагорби сніжні вилизує,
Помагає травинці пробитися,
І пташина - крилата провидиця -
Співом простір навколо пронизує.

Диво-снами душа омивається
І у сонячнім промені пеститься,
До Ярила і молить і хреститься -
Все в житті по спіралі звивається...

Не сумуєм за днями колишніми -
Нові злети чекають і прагнення.
На одну весну, ніжну і лагідну,
У скарбниці життєвій побільшає!
23.02.2011р.

Байка


Біля пивнушки
У добротній клітці
Сидить папуга
Гордо й величаво,
Ізрідка щось
Підтакує сусідці -
Червоній трихколірці
Ар Макао.
А та зове його
До свого дому
І вихваляє
Ласощі й горіхи,
І мліє вся
В передчутті любові,
В передчутті
Солодкої утіхи.
Не без гріха
Подумує Макао,
Щоб замануть
До себе Араруна,
Тоді вона
Газдинею вже стане
Обоїх кліток
(От вона, фортуна)!
І їжі буде
Уже трохи більше,
Бо Арарун був
Джентельменом зроду,
Та якось вдвох
Воно і веселіше
Скликать клієнтів
До пивнушки-дому.
До неї вже
Просивсь Зеленокрилий,
Та дуже в нього
Норов вже жаднючий:
Усе до себе тягне
Що є сили,
Ну а віддать
Сам нічого не хоче.
Інакше діло
Зовсім Араруна -
Отой останнім
Ділиться охоче.
Недарма його
Кличе і Бюффона,
І вдова Спікса
З ним з"єднатись хоче.
А що сам красень,
І про кого мріє?
Чом зажуривсь
У роздумах тужливо?
Чого у небо,
Наче у надії,
Він заглядає
І розводить крила?!

Отак і нам,
Як гордій тій папузі,
Приходилось не раз
Вже вибирати:
Чи лізти в клітку
Золотую друга,
Чи волю і політ
Вкінець обрати!


Ара макао, араруна, зеленокрилий, бюфона, спікс - види пупугаїв сімейства ара.
Ара макао - червоний пупугай, з білим і синім оперенням.
Араруна - жовто-блакитний.
Бюфона - великий солдатський пупугай.
Зеленокрилий - зелений пупугай.
Спікс - голубий пупугай.



2010р.

Залопотіло крильми ластівча,
Здіймаючись над зеленню у сквері,
Мов пустотливе чарівне дівча,
Коли йому у двір відкрили двері.

Над ним з тривожним підсвистом батьки
Кружляють застережливо обоє,
Стрілою пролітають крізь гілки
І звуть маля летіти за собою.

"Не бешкетуй! І не части крилом!
Навчися сили зберігать в польоті,
Не опускайся низько над ставком
І спочивати не сідай на плоті!

Лише увись здіймайся, в височінь -
Ізвідти видно всю красу довкола,
Не відставай, маленька, від батьків,
Кругом гніздечка летимо по колу!

Як треба вниз - ти крила розпусти
І вітерець позаду підіпхає,
Не метушись, не бійся, не страшись,
Домівка рідна все тебе чекає!

Де б не була, коли і буревій -
По запаху відчуй дорогу, доню.
Той запах отчий - оберіг є твій
І він завжди позве тебе додому!

Лиш не цурайся в помислах його
І не соромся вбогої оселі,
Бо хто забуде про своє гніздо -
Тому і рай обернеться в пустелю!»


2010р.

Він кружляв у безхмарному небі
Так високо,як більше ніхто,
Любовався собою "Це ж треба!
Я-цар неба,повелитель всього!"
З висоти озирав сині далі,
Заглядав в потойбіччя світів,
І пишався ще більше.Надалі
Степом теж керувать захотів.
Оглядав уже землі звисока,
Як свої володіння,рубіж,
Дикі трави,наповнені соком,
І росинки,мов крапельки сліз.
Від його нишпорливого зору
Не сховатись було,не втекти.
Він - цар неба,і степу,і моря,
І живого всього навіки!
Раптом щось там мелькнуло у травах-
Стрепенувся орел,чуть завис...
"Хто посмів?Хто яке має право?!"
І він каменем кинувся вниз.

Руда кішка звивалася вправно.
Треба щось вполювати,знайти.
Щось поїсти,знайти якусь страву,
Ну а потім до діток іти.
Бо вони десь,маленькі,голодні
Там шукають матусю уже.
Попоїла,ще й діткам сьогодні
У зубах якусь здобич несе.
Ось гніздечко -маленькі котята
Виглядають матусю,пищать...
Раптом з неба щось коршуном клятим,
Тінню чорною вкрило котят.

Різко вигнулась кішка дугою,
Полишила і здобич з зубів,
І стрілою метнулась до бою,
Ще не бачучи тих ворогів.
Чорна тінь обернулася в птаха,
Що на крилах могутніх навис.
Гострі кігті і дзьоб,наче бляха,
Впились в неї як стріли,як спис.
Ті удари,що майже смертельні,
Пробивали її геть наскрізь,
Пазурі рвали тіло пекельно...
Кішка враз обернулася в рись!
Мов нещадний той звір вона стала.
Усі сили зібравши в комок.
І комок той з орлом в диких травах
Розпочав свій смертельний танок.
Все.Здавалось останнії сили
Покидають її назавжди,
Та зібралась ще раз і вчепилась
Прямо в горло орлу...Потекли
Теплі струмені царської крові
На зелені стебельця трави
І завмерли обоє багрові
Від тих ран у пилу боротьби.

Хто там бігає в гущі отави,
Хто тривожно попискує там?
Це котята, шукаючи маму,
Розповзлися по різним кутам.
Ось побачили,жалібно плачуть,
Аж проймає той плач все живе.
Щось зарухалось...От дітки бачать-
Їхня мама з під птаха повзе.
Піднялася,сердешна,вся в ранах,
Озирнула побоїще вмить,
Облизала котят і почала
Їх назад у гніздечко носить.

А повержений птах мертвим зором
Десь у небо дивився повік,
Ніби з жалем,а ніби з докором-
"Хто посмів?Хто мене переміг?"
Був могучий-а вже і немає,
Був всесильний-а зараз ніщо,
Материнську любов не здолає
Ані цар,ані воїн- ніхто!
Не судилось,не було,не буде,
Нема сили у світі сильніш.
Так, як мати, ніхто не полюбить,
Не пожертвує так ніхто більш.
Невмируща любов окриляє,
Дає сили все зло побороть.
Мати любить і перемагає,
В цій любові і сила,і плоть.
Воздадім же у кожному слові,
В кожнім вчинку,в пориві душі
Вдячність цій материнській любові,
Що з дітей нас возвела в мужі!

Пес мого ворога став мені другом.
Ворог помер. На обійсті пустир.
Никав собака по нім недолугий,
Згодом до мене приплівся по мир.

- Ґазда твій мав неприємний характер
І у мені вади бачив одні ,
Та тут твоєї нема вини, брате,
Хочеш - віднині будь другом мені.

Встав би сусіда сьогодні з могили,
Я б йому руку люб’язно подав,-
Ми із бровком вже давно відмінили
Протистояння сердите "гав –гав".

Ранок óхляп на веснянім вихорі −
− Що, мій ярий, обженемо віхолу?
− Обженемо! Виженем лукаву!
А на серпень ще й обжинки справим!

День галопом у травневу спекотý.
− Що, палючий, вдасться злиднів спекатись?
− Спекаємось! Виженем! Втечемо!
Вижнем поле − ще й хліби спечемо!

Підвечірок дибки на Купала −
не лайдак, бо, знай, керує, чвалом.
− Що, трудяго, сповнимо комори?
− Сповнимо, як дощ відійде впору!

Вечір клусом крізь сади й городину.
− Що, щедротний, відсвяткуєм входини?
− Відсвяткуєм! В осінь відгуляєм,
почастуємо хмільку навзаєм.

Погляд ночі − тільки що й понурити...
− Приготуй−но ти мені костурики...
Навпростець, неквапом, то − до шмиги
крізь намети в Благовіст відлиги...

2010р

Мій ліс дріма, закутавшись в хустинку
біленьку, хутряну, таку пухнасту...
А я сама, між сосен, по коліна
в снігів прошу умовну міцність насту.
Навколо - тиша, тиша, тиша, тиша...
Луна чаїться в кожному заметі...
Лише модрину вітер ледь колише
як те дитя, що спати не вкладеться...

2010р

Невгамовним мишенятам
Липнуть сонні оченята.
Але справ ще так багато –
Нам не можна зараз спати!

Хованки ми не дограли,
У лото й не починали,
А з конструктора машину
Склали тільки половину.

Планували ще змагання
Для корабликів у ванні,
І у бій морський піратам
Теж хотілося пограти.

Ні, не хочуть спати мишки!
Ну, хіба спочити трішки…

Інші всі важливі справи
Вже у сні вони згадали...
2010

Дрібний як кульки пінопласту
Ти по бруківці скачеш смішно...
Та це - всього лиш обіцянка
Тим радостям що серце втішать:

Ти - гілки в сувіях пухнастих
Ти - кучугури на узбіччі
Ти - шкло задихане морозом
Ти - іскри що висять в повітрі

Ти - надпис на прозорій кризі
Ти - візерунки і сніжинки
Ти - чистий прохолодний подих
Ти - хрумкіт під ногами ніжний

2010

Туман характером захланний
Поглинув гори предковічні
Немовби кухлі керамічні
Наповнив молоком холодним

На дні мутніє вогник теплий
Парує чай міцний гарячий
Рубають там дрова невпинно
Там чути спів гітари дивний

І заптом з неба дощового
Валити починає злосно
Щось прохолодне і маленьке

Змовкає спів гітари рвучко
Тепер в палатці поховавшись
Лунають голоси веселі
Назовні все несамовите

До відерця при криниці
місяць вповні зазирає.
Здумав він води напиться
чи наплакатись до краю.
На оцупок, мохом вкритий,
нетривким промінням сперся,
послизнувся, перевитий
вІттям вишні, мов ряденцем.
І луною прокотився
поміж балками цямрини,
з тишиною наодинці
станцював на мокрій линві,
перескочив риштаками
під обдертою стіною,
більмуватими шибками
попід стріхою сумною,
і упав, немов жарина,
у розбиті ночви ночі,
де світанок крізь шпарину
пустку новим днем лоскоче.

2010р

Од цивілізації втікаю,
Наче із духовної тюрми,
Тільки тут себе я почуваю
Гордим птахом з сильними крильми.

Лагідно овіяний вітрами,
І потугу вчувши молоду,
Я іду сюди очеретами,
Ніби пшеницЯми я іду.

Гаю мій, печальний і чистенький,
Сповнений високих таємниць,
Я перед тобою, як батеньком,
Розпластатися готовий ниць.

Вже бо не одну про тебе сагу,
Думу чи билину сотворив,
Ти мені, як Бог, даєш наснагу,
Чарівні поезії дари.

Ти даєш і силу і свободу,
І високе небо над чолом.
Щоб своєму міг служить народу,
І добром перемагати зло.

Світу ти казкового окраєць,
І печаль глибокая дібров.
Ти – політ фантазії безкраїй,
І поезії ти - плоть і кров.


19.11.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Закрут замулено стомиться марити
мрії і сни із походів чужих...
Ріки так людяно здатні постаріти,
зібгано тріснуть, мов зношений міх.
Не наудачу дзеркальними скалками
прикро розсипле тканнЯ рукава
час... Мов ерозія він, і однаково
знищить і руку, й ріку, і слова,
та й недоріку, що їх промовлятиме
стиха, квапливо, не зваживши рим,
ніби у небі віршами-загатами
вітер ловитиме, що невловим.
На горностай очеретної мантії
осокорИ інкрустують смарагд.
Жаб"ячий хор у нестямнім завзятті
самозреченно вославить розпад.
Річка вмирає так пишно й приречено,
так передчасно, мов хтось із рідні...
Пам"яті сповнений, глузду предтечею
човен прадавній лежить у багні.

2010р

Падають горіхи, значить, осінь.
Як там не вимолюй, не проси.
Протягами рік до схилу зносить,
Плачучи на різні голоси.

Злива ще по літньому незграбна -
Громовиця душу відвела.
Змокле кошеня, як літо бабине,
Не застало справжнього тепла.

Ідеальна витонченість ліній -
Білі коні ранків - хоч припни!
Запізнілі соняхи під інієм.
Дірочка у спокій, до весни...

20.09.2010 Умань

Жовтень спроквола хитає верхів’ями
Гілля безлистим лиша.
Постаті блякнуть у переддощів’ї,
Вирію прагне душа.
Протяги тишу нанижуть на вечір,
Час уповільнює крок.
В небі нічному ганяє малеча –
Дітки великих Зірок.
Плигають долі, на нашу планету,
Певно, солодку здаля.
… Вечір мою перегірчену Лету
Навіть і не вимовля…

10.2010 рік

Я - пил з ваших ніг,
що повернеться в лоно доріг.
Я - квітів вінок,
як веселий строкатий танок.
Я - сонячний день
і мелодія ваших пісень.
Я - подих вітрів,
що застигнуть ніяк не зумів.
Я - шелест джерел,
що напоять вас кров"ю земель.
Я - хмара сумна,
на яку вже чекає весна.
Я - сльози дощу
і слова за вікном шепочу.
Я - буря, що йшла
і веселками небо вдягла.
Я - смуток і біль,
що поглинули радість і хміль.
Я - те, що пішло,
те, що є і повториться знов.
Я - те, що існу-
є, співає, чарує весну.
Я - вихід і вхід,
я постійний мінливий весь світ.
Я - пил з ваших ніг...

1999р.

Перелісок-лісок, листоноша осінній.
Листопадовий дощ золотавих долонь...
Долетіло до лісу досвітнє проміння,
Досягнуло землі, долі ниць простягло.

До нестями, до болю, додолу роями
Зароїлося листя, розлите вітрами.
За рояльними клавішами листопади
Десь на грані гармонії граються садом.

Мерехтять золотим листозвучні акорди.
Срібло струн, мідь дзвіночків, латунь тихих слів -
Контрудар для нестерпної тиші природи,
Що запекло воює зі співом вітрів.

2001р

Тихо всі! Потрібен спокій!
Мишенятко вчить уроки.
Вже розклало на столі
Всі підручники свої,
Зошити повитягало,
Але раптом пригадало:
– А на кухні від сирочка
Залишилось пів шматочка.
Треба з’їсти терміново!
А тоді – писати мову...
Мишеня, вже раде й сите,
Сіло знов уроки вчити.
Почало писати вправу,
Але раптом пригадало:
– На городі грядку з сиром
Я сьогодні не полило.
Так і сир мій не зійде.
Ну а мова? Підожде!..
Ось і грядочка в порядку –
Пише вправу Мишенятко.
Пів рядочка написало,
Але раптом пригадало...

Тихо всі! Ану тихіше!
Мишеня уроки пише.
Задали неначе й мало –
Досі ще не написало.

(От цікаво, друзі-миші,
Коли врешті їх допише?)
2010