Який сумний цей світ навколо,
Яка суєтна суєта,
А ми, бездухі вже і кволі,
Стираєм з пам’яті й Христа.

Поглянеш в душу – безнадія,
Стіна безпросвітна зневір,
Давно не ждем свого Месії
І не підносим віч до зір.

Давно не вірим в сили власні,
Давно на краще змін не ждем.
Невже вогонь борні в нас згаснув?
Де ж воля наша ділась, де?

Та лиш тоді, коли народом
Захочем знов себе відчуть –
Воскресне віра, буде згода
Й до нас Месія знайде путь!
січень 2010р.

плакали крізь сльози
захлинались сміхом
за кавалок прози
віддавали втіху

відтинали кривду
хліб на сіль міняли
і кудись на південь
п’ятами кивали

шліфували пісню
сім рядків на місяць
витинанки пісні
чорно-білий ситець

голос серце крає
сумом безборонним
а воно лиш краєм
почуттів зі схрону

не іди на голос
придуши тривогу
кожен крок – як волос
вже відомий Богу

передумане ніби прожите
вбогі пам’ятки нашого «я»
на обніжках зупинених митей
що плоти з них несе течія

ти захочеш померти завчаси
досить кажеш – я все уже вжив
надививсь на дива і прикраси
знаю всі міражі й віражі

все набридло – потворне і гоже
печія від усього й усіх…
а чи й так – забери мене Боже
я втомився на горе на сміх

очі д’горі підняти не годен
роззирнутись – кругом зайвина
чи життя вже змінило природу –
мертвородженим що таїна

що їм вічність і що їм спасіння
хоч стріляй із гармати гармат
йде сновидою по волосині
над безоднею понтій пілат

повільно сидітимеш питимеш вистиглий час
доки чай червонітиме в чашці
аж повітря загусне над схилом плеча
і правиця поважчає

позиратимеш подихів слухом лічитимеш зорь
завмирання і зблиски в полудньому небі
як бентежить майбутнє і спомини чинять розор
на збуруненім гребені

аж заблуклими душами вихлюпнуть сни із багать
що розпечені подумки знакове живописують
та під поглядом Божим змалішають пульс і вага
звелемовлені всує

ці вишні у весільних сукнях
не відають про Град Небесний
не чули про дари спокутні
та знають що Жених воскресне

а люди завжди спраглі чуда
святять паски Христове Тіло
їм заздрив би нещасний Юда
йому душі не освятили

вже скоро благодатний ранок
обпалить вії ночі плинній
Ісус побачить власні рани
і скаже „здрастуй” Магдалині

2008

рахує лічильник тік-так
питаєш себе що не так
робив або робиш тік-так
здобувши свободу щевпак
щось комусь кажеш не в такт
не раз і не два не попав
годинник чекати не став
уже промовив тік-так, тік-так
ось так і життя промайнуло, промайнуло
не встиг

Світлий ангеле, ґрунту жменечко,
брудом світу цього не скорена,
колисаєш майбутнє, ненечко,
хоч би як ти була заморена.

Ти до себе дозволь схилитися,
Аби стати хоч трохи вищою,
І долонями помолитися
Пращур-мовою, тобі ближчою.

Ти асфальтністю заґратована
І укрита терпіння крицею,
Як я хочу тебе, шрамовану,
напоїти з долонь водицею.

Світлий ангеле, ґрунту грудочко,
Заквітчати тебе дозволь мені,
Аби квіти пелюстки-блюдечка
Підставляли під сонця промені.

Ти навчи мене бути чистою
Бруд у душу свою приймаючи,
І любов тоді в мені вистоїть,
Квітом істини проростаючи.

Передбачення баби скіфської,
Вітром степу мені навіяне:
Щоб уміла схилятись низько я
У високість трави замріяна.

Ґрунту дрібочко, ти навчи мене
Виживати у час непроханий,
Аби потім, надійно й стримано,
Був мій світ у життя закоханий.

Така в нас суть: про тіло тільки дбаєм
І прагнем йому ситості й комфорту.
А попри це про душу забуваєм -
Байдуже нам: до Бога чи до чорта
Вона піде по смерті того ж тіла,
Не віримо, що буде кара грізна,
І прийде час: на “біле” скажуть “біле”,
На “чорне” – “чорне”... Лиш би не запізно
Було нам навернутися до Бога,
Позбутись зла, що душу закувало
В міцні кайдани. Вийти б на дорогу,
На Правди шлях. Лише би сили стало
Здолати всі спокуси, свої вади,
І вирватись з пітьми, що вік тримала,
І дати всьому злу у світі раду,
Щоб Господа душа наша пізнала!
Лише б не пізно. Лиш би сили стало...
2001р.

між своїми й чужими – думками словами надіями
на межі неписання за колом полярних ночей
все згадаєш і схлипнеш в якомусь-то Чаєзогрієві
чи то в Кавозастижську – однаково допече
занапащена вічність де дорого все що й не вимовиш
з-під цупкого паперу найтонші діла дістає
що зробив і забув на шляху із Голготи у Дúвомишль
крізь спекоту спокути штовхаючи слово своє

Йдем манівцями, немов неприкаяні,
Щастя шукаємо десь по окраїнах,
Навіть до власного болю звикаємо.

Бродим, безликі в безумстві, отарами,
Чварами душу на шмаття розкраяли,
Зернами скверни по вінця загаїли.

Совість вважаємо річчю примарною,
Зрадами ситимось, бідами маримо -
Наче хтось злими усипав нас чарами.

Громи небесні по грішниках вдарили,
Сонце сховалось за чорними хмарами,
Піниться небо в палаючім зареві...

Може, це ангели нас відрікаються?
Марно на прощення люд сподівається -
Душі загублені в рай не впускаються!

Боже, за що так жорстоко нас скарано? -
Носимо в душах облудливість Каїна...
Час вже спинитися, час вже покаятись!!!
18.06.2010р.

Було це геть давно. В середньовіччі,
Чи ще давніш – всі дати навмання.
Учителеві дивлячись у вічі
Сотали учні мудрість і знання.

І запитав один юнак завзятий:
-Учителю! То як цей світ пізнать?
Чи розум, а чи срібло треба мати,
Щоб осягнути суть усіх понять?

В усіх куточках світу побувати
Без срібла і коня не пощастить.
Мабуть, що саме срібло є початком
Того, що розум досягне мети?

Завмерли всі. Цікава ж бо розмова!
Чи дасть мудрець на те ясний одвіт?
Учитель усміхнувся і промовив:
-Поглянь навколо. Що ти бачиш?
-Світ!

-Тепер поглянь у дзеркало, мій друже.
-Тут лише я! Ні світу, ні небес…
-Затям! На склі тім срібло осоружне,
Тому і бачиш ти лише себе.

За мотивами драматичної поеми Лесі Українки «Адвокат Мартіан»


Коли нема у серці більше Бога,
Тут байдуже в кого й у що ти віриш.
Служінням лиш знайти його є змога,
Коли із сірих стін змертвілих вийдеш.

Ні віри, ні любові ти не маєш,
Якщо весь час постійно боячись,
Ім’я Господнє в слух не називаєш.
Ти в Бога ніби граєш. Зупинись!

Лише відкрита віра нас єднає
І з Богом, і з людьми. Твій шлях до нього
Плоди тобі воздасть. Чи ти не знаєш?
Що віра через дію доказ Богу.

Куди тебе веде твоя дорога?
Хто вірить – не ховається, а ти,
У Бога на душі здійняв тривогу,
Так, наче, до злочинця змушен йти.

12.06.10

Дорога – неначе заламано руки,
мов кинуто псам для весільної бучі.
Відходить – бо видно. І брамну рипучість
на воза ладує для скошених звуків.

Куди їй бездітній? З осель груди грубнуть.
Підносить пилюку, та – знову приляже.
Мов мазана дьогтем і мокра від сажі,
по ній залишається оповідь шлюбна,

чи оповідь бучі, розлізлої лайки.
Хай слухає півнів – кому треба знати,
скрипкові ключі під крилами – з хати,
у горлі зав`язла незпіяна зграйка

парканних акордів – нудних кукуріків.
Пригнися, умийся у місячній студні –
нехай перейдеться тобою пробудно
зеленого змія остання партика.

Такі-то традиції, а не закони.
І змії всі ситі, і цвинтару – втіха.
Дорога – неначе дивись, та не дихай,
сі пролежні весн між нікуди і сконом.

11 Червня 2010

Повір, не прагну я ні мідних труб, ні слави,
Поезія моя - скоріше, долі знак.
Але людей чомусь це зовсім не цікавить -
Їм хліба і видовищ чим швидше подавай.

Навіщо це мені?.. У відповідь на закид
Я тихо відповім, без глуму і в журбі -
На світі є лише одна-єдина заповідь:
„Ти іншим не роби, що б не бажав собі.”


11.06.2010

У души спросил:
"Чего я стою?"
И она ответила:
"Всего пустяк."
Что же делать мне с тобой?
Отпоем,
залпом прах твой вспомнят
сорок дней спустя...
Сорок дней,
как сорок приговоров
вороны мне вынесут.
Но бремя тут.
Мне бы
ярость глаз спустить со своры,
дохлебать,
но не захлебываясь,
путь.
Пусть,
я перебьюсь
с хреста коленом,
только небу тяжело –
невыносим.
Я кричал душе:
"Не жизнь –
измена!"
И она ответила:
"Прости..."

10 Июня 2010

Воскрес Христос -
Смерть уже не є кінцем.
Воскрес Христос -
Воскреснимо й ми!

На хресті за гріхи людей померши,
Чим все людство врятувавши,
До пекла за праведниками зійшовши,
На третій день у гробі воскреснувши,
Чорний кінець смертю перемігши,
Ключі від раю нам дарувавши,
На сороковий день вознісся, Ти Христе Боже,
У всі дні і до кінця віку перебуваючи.

Христос Воскрес!

4 квітня 2010 року Божого

…В млині старому, у склепіннях павутиння,
У брудно-сірих, перепріло-ржавих тінях,
Від самої долівки до склепіння,
Лунало скреготіння в сінях чорних –
Там оберталися й гули камінні жорна…

…Гули журливо, усамітнено й похмуро –
Вони були колись міцним підніжжям муру…
Єдиним, цілим, Каменем Наріжним…
На нього сів колись спочити сам Всевишній…
Була у нього думка: Храм звести…
Простий і білий, у якому Я і Ти,
У Сонця Променях, живі, могли б зігрітися…
Й на Мові Серця до Всевишнього молитися…

…Але одного дня допитлива людина,
Взяла й розбила вістрям камінь той єдиний…
І обернула тоді Віхола Блукання
Наріжний Камінь той на Камінь Спотикання…
А білий чоловік, вдягнувшись в Чорне,
Тоді поставив на Воді камінні жорна…

…Отак, на березі ріки, в оковах мли,
Постав на камені для храму Камінь-Млин…
Вода текла і шпиці-лопаті штовхала,
Вагою власною вісь жорен підпихала,
А мельник зверху засипав в діру зерно,
Яке у міх внизу стікало борошном…

…І це невпинне, монотонне обертання,
Здавалось, вимовило Камінь Спотикання…
Бо, замісивши борошно зерна на тісто,
Пік Чорний Мельник Білий Хліб… Було що їсти…

…Але одного дня у млин прийшла біда –
На річці раптом пересохла вся вода…
У літо те на полі жито не вродило…
І от тоді між жорен впало перше Тіло…
І ще вправніше завертілись сірі жорна,
Бо вже не мельник правив там, а Вершник Чорний…

…Мололи жорна з тріском й хрускотом кістки,
Зминали плоть на борошно, як черепки…
Вбирало в Душу Невмирущу річки русло,
Червону Кров людську, що вистигала й гусла…
З тих пір води стекло чимало з-під гори,
Та на Горі тій не міняють правил гри…

…Прийде весна, порозквітають білим вишні…
Новий Камінчик покладе в садку Всевишній…
Однак людина оберне в своїх блуканнях,
Наріжний Камінь знов на Камінь Спотикання…
Обмовить, зрадить, перекрутить, розіпне,
І, похмелившись на зорі, в пітьмі засне…

…В млині старому грають тіні сіро-чорні…
Вростають в землю, ніби Хрест, камінні жорна…
І Храму знов у нас нема – одні руїни…
От тільки Річка розрізає Україну…

Кумпала Вір,24.11.2008 року,
м. Хмельницький

О, Господи, поший на мене тінь
міцну, яка не зноситься, не звисне.
Твої би мати руки золоті,
а ще любов – незриму, ненавмисну.

Не розділяй мене на сих і тих,
бо сі і ті – одної сіті ниті.
З хитких колін до Тебе б дорости,
молитвою безсилля перенити.

Поменшало, ніж болю, сліпоти,
і голоси я бачу – наче чую.
Он відніміле птахом лопотить,
а потай – недомовлене лінчує.

Перебираєш вервицю святих
і зупиняєшся набрати чуле.
Чому такі глухі небес кути,
а світ наближує до скроні дуло?

Ще недопиті свічкою думки
і вістря окриляє камінь ката.
Веду у світ нанесенням руки
я тінь, пошиту небом у крилате.

Вона росте і стигне на землі,
відлуннями годує голосіння.
Всихають недопите і жалі,
і дихає промінням поміжтіння.

27 Травня 2010

У моє віконце сонечко сяє,
З новим днем мене вітає.
Із шовкових дібров,
Шле природа любов.

Враз - чую ранковий спів -
Це пісня моїх солов'їв.
Річка шепоче якісь таємниці...
Їх земля заховає до своєї скарбниці.

2009р.

Якщо хочеш скарб знайти,
Не треба далеко іти!
Прислухайся до слова...
Скарб - це рідна мова.

Мова - це пісня твоєї душі
Ти - українець!
І хочеш того ти чи ні,
Усе починається із слова.
Ти ростеш і росте твоя мова...

Люби Україну.
Пам'ятай свою мову
Від малу до загину!

2009р.

.глибокі сині небеса
.торкаються твоїх долонь
.сиди під столом сиди
.сліди минулого сліди
.рви папір рви

.ти незахищена душа
.і сліпить очі той вогонь
.веди за руку веди
.біди уникнути біди
.спи сліпа спи

.світанок променів іша
.у серці терпкістю полонь
.лети подалі лети
.знайди ти істину знайди
.сни згадай сни

.

Планета палаючих скал:
Розпечені плити базальту
І вітру скаженого шал,
І сполохи з-за горизонту.

Розлючені надра ревуть,
Уверх вивергають каміння,
І лава кипляча, як ртуть,
Пливе із жахливим шипінням.

День білий змінився на ніч:
Ні сонця, ні неба, ні барви…
І попіл летить зусібіч -
У сутінках все і у хмарах.

Оце так зустріла весна:
Вогонь - замість маю-розмаю...
Картина прекрасна й жахна -
Мо', й пекло отак виглядає?

Вулкану пекельного піч -
Як грішникам засторога:
Дивіться - і вже не грішіть!..
Ідіть - й пам'ятайте про Бога...


16.05.2010

Любов - важка, але не камінь,
Гаряча, але не вогонь.
Присутнє в ній важке зітхання.
То як же визначиш : Любов?

Це - слово чи лише погляд ніжний
Коли не знаєш що й сказати.
У голові думки змішались,
Неначе й не твоїми стали...

Проходиш мовчки.
А серце від щастя
Хоче кричати!
Придумати вВизначень можна багато,
Проте коли любиш... не варто!

2009р.

Надія

Забурлило синє море,
Вітер щоки надуває,
Піднялись високі гори,
Прус білий накриває.

Водяна висока хвиля
З піни гребінь і злоби,
А до бухти одна миля,
Як добратися туди.

Небо чорне, чорні хмари,
Із вогню блискучі стріли,
Воли вийшли із кошари
І відразу заревіли.

Шум прибою, регіт з плачу,
Хвиля мчиться височезна,
Іде парус на удачу,
В спокій віддаль величезна.

Вся надія лиш на Бога,
Хто спинить стихію зможе,
Крізь молитву ця дорога
І терпіння смирне, гоже.

У душі, як і на морі
Все бурлить, кипить, вирує,
Радість, не знайти у горі,
Лють і ненависть панує.

До спасіння лише миля
І крок смиренний в каяття,
І стихає злобна хвиля,
Боже відродиться дитя.

10.05.2010р.

Мрію про щастя,
Мрію про долю.
Можливо, не зустріну
У житті своєму болю...

2008р.

Я Богові
Віддам своє життя.
Дорогою
Від зла до каяття.

Я променем
Зігрію цілий світ.
І зморена
Упаду на граніт.

Я спалахом
Морози прожену.
І каторгу
Як дар відтак прийму.

Я в вічності
Прозорій розтоплюсь.
Я грішною
До неба помолюсь.

Дорогою
Крізь обрії земні,
Я - Богові,
А Бог колись - мені...


17.04.2010р.

Душа не німа! - Зринає
Вона стоголоссям могутнім,
До самих небес досягає,
Щоб Господом бути почута,
Щоб ангели в небовисях
Від звуків розправили крила -
Аби лиш мене не зреклися...
І душу мою простили....

Не стану німою ніколи!
Не навчена я мовчати,
Хоч серце й наповнене болем
Й душа, мов в залізних лещатах.
Ніколи байдужа не буду -
До світу, людей ...й до себе!
Зринає назло всім облудам
Душа стоголоссям у небо -

Аби ТАМ набратися сили,
Торкнутися янгольських крилець -
Щоб все, що душі моїй миле,
Могла в цім житті я осилить!!!!
12.04.2010р.

Душа мов книжка – Господи, пиши.
Не дозволяй мене писати людям,
що у своєму блуді інших судять.
Пиши любов’ю у моїй душі.

Заповни, Отче, сонцем сторінки.
Пиши мене в рядках і між рядками.
Не дай, щоб серце перейшло у камінь
з чиєїсь легковажної руки.

Пиши мене – Тобі я віддаюсь.
А як дозволиш іншим Ти писати –
тоді навчи все правильно приймати
і розуміти істину Твою.

"Христос воскрес!" - майбутнє в тому слові,
мов сонце, відображене в росі.
Господь живий! У виповні любові
серцям гукає: "Оживайте всі!"

"Христос воскрес!" - надії промінь лине
в моє буття, і відступає зло.
Я встану з часу у життя нетлінне,
бо Паска в смерті вирвала жало.

Далеко там, де в океан безмірний
стікають часу всі струмки малі,
Своїх чекає Викупитель вірний -
мандрівників з минущої Землі.

Співаймо в небо, вчімось припадати
до Книги книг і поглядом новим
земне життя тривожне обіймати
не з висоти, а з вічних верховин.

…Мені все одно, як ти будеш молитись до мене,
Так, як моляться зараз, чи так, як молились колись…
Я і так вже багато сказав, та для тебе… Йой, нене,
Краще вір, так, як віриш, і так, як умієш, молись….

…Ти шукаєш мене… О, ти думаєш – істина – в храмі,
У новому, який, на руїнах старого зведеш…
Я скажу тобі ще раз: невігласе, істина – в Брамі,
В тій, з якої ти вийшов, у тій, у яку ти підеш…

…В цій кошарі, багато овець, ця кошара, як Небо…
Але тільки одна з цих заблудлих овечок – твоя…
Та, що пнеться за світлом, як сонях, з-за пазухи в тебе…
Це – душа твоя, дурню, твоє, необрізане «Я»…

…Є у мене надія: ти станеш, нарешті, прозорим…
І останній твій гріх, відгорить, затріщавши, як хмиз…
Ми удвох – розминемось, навхрест, ніби радість і горе….
Ти – здіймаючись вгору, а я, спотикаючись, вниз…



Кумпала Вір,
01.04.2010 року, м. Хмельницький

…Були часи, я називав тебе Христом…
Були часи, я називав тебе Дажбогом…
Тепер я з’єдную два береги мостом,
Збиваючи до крові босі ноги…

…Бо, від Христа ховаючись у хащах,
Я добував в Єрусалимі Гріб Господній…
Або, роздмухуючи Пекла чорну пащу,
Палив по селах відьом-дів в подертім споднім…

…А, потопивши у Дніпрі своїх кумирів,
На сльозах капищ, у церквах, моливсь до скону…
А, розговівшись, позирав, як сохне миро,
На десятиною вгодованих іконах…

…А потім взяв і розділився на обряди…
Заговорив через пророків, звів канон…
Мені б у власній хаті дати раду,
Та я – «страждав», і ніби воду, пив вино…

…І ось тепер я, християнин чи язичник,
Мабуть, змирившись, все звалив в єдиний стос…
Бо на Великдень за столом ютяться звично,
І крашанки, і паска, і Христос…

…Тому бинтуй мої, до крові збиті ноги,
Бинтами з плащаниць, хоругв, знамен…
Бо я живу в часи, в які я молюсь Богу –
Одному, вищому від будь-яких імен!...

Кумпала Вір,
23.02.2010 року,
м. Хмельницький

Коли розпечене каміння
І на зубах сухий пісок,
Здається є одне спасіння –
Водиці чистої ковток.

Коли ж і дихати так трудно,
Що кров пульсує у висок,-
Так хочеться на повні груди
Повітря чистого ковток.

Коли ж плетуть постійно змову:
Покровоточить - заживе,
На нашу зазіхають мову,
Аби достати за живе,-

Вже не марна нам ця розмова,
Лиш неживому не болить,
Так хочеться почути слово
Ще більше, ніж на світі жить.

Не просим в Бога при нагоді
Масний шматок і без кісток,
А просим волі і свободи
І слова чистого ковток.

03.04.2010

Були в мене очі вже мокрі,
Бо я написала вірша.
У ньому я виклала душу,
Всі помисли про немовля.
Читала його я раз десять,
Й хотіла щоб знали усі,
Яка є у нас теорема,
І люди наївні й дурні.
Але публікація зникла,
Й вірша я не зберегла,
І серце моє так і просить,
Щоб згасла я в полум ї сна.
Та розум наполягає ,
Хоч декілька слів донести,
Й відкрила вам очі на щастя,
Котре є в новому житті.
Я хочу довести ті фрази
Котрі для вас Бог написав,
- Нове в пустоті є безцінне,
- Так само як сіль чи вода.
Ці фрази і є теорема,
Котра нас в цей світ привела,
Не слухайте іншої правди!
В житті є лиш правда одна!
Не вбий і не скривди частинку,
Яка у тобі заросла!
Подумай наскільки важлива,
Для тебе секунда життя.
І як ти несправедливо
Вбиваєш своє ж немовля.
Не вір обіцянкам й погрозам,
Зроби ти свій вибір сама.
Крокуй, переходь перешкоди
І йди, йди вперед – до кінця!.

Тяжка ця ноша. Кров і піт від неї.
Та різкою взамах: "Ану, неси!"
Ревла юрба. Вищали фарисеї:
"Якщо ти бог, хоч сам себе спаси!"

За що вони мене так ненавидять?
Бо я відкрив їм, що живуть у злі.
Прости їх, Отче! Що творять – не видять
Незрячі твої діти на землі.

- Я посланий, щоб ви пізнали Бога.
Вручив мені Він Слово осяйне.
Багато добрих діл зробив від нього.
За котре з них караєте мене?

- Бо ти серед народу смуту сіяв.
І віру нашу древню смів хулить.
Казав, що ти Христос, що ти Месія…
Одна лиш смерть тебе угомонить!

Не відповів. Даремно бісер тицять.
А на плечах не хрест – пекучий біль.
Та враз відчув: чийсь жаль, неначе птиця
У серце б'ється. Десь отам, звідтіль!

Він серцем чув печаль ту незречиму,
Він бачив лиця чесні і смутні.
Он дівчинка з брунатними очима
Губами ворухнула: "Боже мій!"

Я все стерплю. Хай збудуться писання.
Вже світить вогник віри пломінкий!
...Палило сонце пагорби піщані.
В безсмертя йшов Син Божий. Син людський.

Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил—
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
Душа горить. Палає лютий розум.
І ненависть регоче на вітрах.
Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевно б репнуло від сорому й хули.
Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил!
Уже народ—одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.
Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд,
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві і ситі,
І загойдають дерева на вітті
Апостолів злочинства і облуд!

23.XII.1962

перед тобою чистий простір
перед тобою вільний світ
приходять янголи у гості
прозоро-невагомо-прóсті
немов сусіди – на обід

а ти їм посмішки – у мисці
на таці – спогади про рай
ще невідомих літописців
і слово – в сяйві променистім
неторкане кінцем пера

їх не обходить статус твій
прикраси – хай і найдорожчі
навіки губляться в траві й
не вúзбираєш хоч упрій
на стежці що вертає з прощі

за тижнем пристрастей – весна
воскресла нота Великодня
звучатиме – всеочиснá
довкрýж – розлога і природня…

В небесних висях слухають уважно,
Ніщо повз їх увагу не мине.
Та доки тут ми - прагнем всі одне,
Згораючи в розвагах легковажних.

Випалюючи чварами нутро,
Кидаючися словом ненависним,
А ті, у кого совість є нечиста,
Осатаніло прагнуть власний трон.

Не відрізниш - пророки чи іуди
Над нами хочуть мати вищу власть.
Народу ж залишається - пропАсть,
Або носити душу рабську в грудях...

Бог не простить, розп"яття не простить
Душі людської на хрестах облуди!
То, може, спам"ятаймося - й не будем
Злом тамувати власну ненасить?...

Суцільний жаль, поминки за життям -
За правдою, за волею і щастям...
Як нам потрібне істинне причастя
І не лукаве - щире каяття!!!
27.03.2010р.

На розхрещенні доль
Пошматованих мрій,
О, мій Боже, дозволь
Дочекатись зорі -
Що засяє вогнем,
Воскрешаючим все,
І підійме мене
В піднебесся ясне -
Де не буде журби
І душі шматувань,
Де ненависть юрби
Не розчавить бажань,
Де облудні людці
Вже не матимуть прав,
Де Людина - не ціль
Для забав і розправ,
Де на крилах летять
Мрії-птАхи увись,
Де я вільною стать
Зможу вже - не колись...
Але док Божий перст
Не вказав у мій бік -
Я нестиму свій хрест,
Щоб не зрадить собі!...
23.03.2010р.

Срібна мелодія духу звучить,
Струнно гойдає блакить…
Небо співає… Сьогодні земля
Втішилась мов немовля.

Радість бурливим потоком тече,
Промені сонячні тче…
Море поезії, море пісень…
Здрастуй Освячений День!

Доля велика, щаслива, свята
Ллється у славні літа.
Мир всеосяжний підносить свій стяг
Над острівцем вічних благ.

Лебеді білі летять звідусіль
У запашну заметіль
Райських садочків…
Шумують ліси
Спалахом диво-краси…

Явою стали ті райдужні сни…
Квіти Нової Весни
Вишиті небом і сонцем цвітуть,
Нову розцвічують Суть.

Нову дарують окрасу Землі:
Золотом сяють стеблини малі,
Ніжиться в сонячній купелі Світ –
Витвір небесних трембіт.

Дощ стікає слізьми
з небесних шибок
Господи – я твоя риба
затиснута у жменю
але Ти в кожній сніжинці
у кожному оці
ревно чешеш
вербові коси
незворушним поглядом
зоряним пилом
замітаєш сліди
цитати з євангелій
на білому аркуші
зимового парку.

2010

Під вічним тягарем життя важкого ноші,
Зігнувшись від проблем, іду в пітьму віків.
Ні всі скарби у світі, ані найбільші гроші,
Ніколи не замінять мені моїх шляхів.

Іду крізь вічну зиму, через сніги і гори,
Іду у ранню пору і в час сріблястих скронь.
Іду крізь вир стихії, де є журба і горе,
В дорозі зігріває лише душі вогонь.

Знайду свою дорогу до неба-небокраю,
Знайду свою вершину, що буде лиш моя.
Через роки і терня шляхи свої здолаю,
Які подарувала життєва течія.

Знайду свій шлях до того, хто долею обрАний,
І щастя храм збудую, нехай поможе Бог!
Хоч шлях, яким ітиму, для мене ще незнаний,
Та ми його з Коханим збудуємо удвох!
2001р.

У
щелепи
затиснула
Голгофа
немилий
та
холодний
брус,

за
мить
одну
до
катастрофи
«Звершилось!» -
вигукнув
Ісус…
14.03.10р.

І.Редчицю

Всі в житті ми, як самотні острови,
Ув оцій шаленій битві націй,
Чи ж засяють переможно корогви,
Якщо ми не схочем об"єднаться?

Ледь розвиднялося… Небо ще в зорях…
Снилось мені щось легке і прозоре.
Світлою тінню на темній стіні
Прадід, мов голуб, явився мені.

Був, як на фото в старому альбомі,
Прадід мій рідний, мені незнайомий.
Очі сміялись в ранковій імлі,
Руки зчорніли від плуга й ріллі.

-Правнуче, здрастуй,- він тихо промовив,-
Довго чекав я з тобою розмови.
Вчора ти предків сердечно згадав:
Добре зробив. Ти нам сили додав.

В пам’яті сила, що простір долає.
Та, що приходити в світ дозволяє.
Ми прилітаєм на хліб і пісні,
Щиру молитву, і думи ясні.

Дивно у вас. Вже не наша розмова.
Нова, чудна, перекривлена мова.
Гупають бубни. А пісні не чуть.
Бога не знають, і хліб не печуть…

Та крізь віки, крізь невіру, незгоди,
В сни ваші, правнуче, знову приходим.
Застерегти, захистити від бід...
Так повелося. Такий заповіт.

-Прадіду, любий, а що з нами буде,
Як у майбутньому житимуть люди?
-Людям, що вміють по совісті жить,
Воздано буде. Любов бережіть!

Хмаркою — зник. Не сказав. Та й не треба.
Знати майбутнє... Чи є в тім потреба?
Знати день смерті? Та як тоді жить?
Дні доживать і хвилини лічить?

Я ще подумав: ми владні над часом.
Рід наш безсмертний, коли тільки разом.
Ми - як ріка, що в МАЙБУТНЄ біжить.
Плин поколінь... А життя — лише мить.

Моя нене-Україно, милий серцю краю,
Чом так часто мою душу біль лютий проймає -
Коли бачу, як терзають нашу землю-матір
Й розпродати її хочуть вороженьки кляті?

Ворогами ж називаю не тільки чужинців,
Бо лукаве серце в грудях носять й українці.
Не відають грішні люди, що творять бездумно,
Бо хто руку власну ріже – хіба це розумно?

Зневажати власну матір синові негоже,
Бог карає за це дуже, забувать не можна.
Не живемо, любі браття, лиш одную днину,
Пам’ятаймо: всі ми разом, мов одна родина.

Шанувати треба ближніх, гідність не втрачати,
Бо ж виходим і вертаєм ми в одну й ту ж хату.
Вона зветься - земля рідна, ненька Україна.
То ж любімо й бережімо: вона в нас єдина!
1998р.

По стежках життя людських
Завжди біль крокує.
Серед нас нема таких,
Що його не чує.

Біль проймає нас тоді,
Коли щось втрачаєм,
Коли рідні у біді
Й виходу не знаєм.

Біль терзає душі тих,
Хто з дороги збився,
Душі підлих, ницих, злих,
З горем хто змирився.

Душі вбогих, злидарів,
Зрадників, нікчем,
Тих, хто з душами рабів,
І хто йде з мечем.

В осоружних брехунів,
Лицемірів, блазнів,
У гнобителів, катів
І у їхніх в’язнів.

Душі тих, хто впали в блуд,
Заздрісних, примхливих,
У безбожників і юд,
Гордих, нечестивих...

Біль для кожного із нас –
Наче справжній друг.
Він в житті людськім не раз
Лічить тіло й дух.

З віч зриває пелену,
Наче шкіру з тіла.
Душу зцілює людську –
Щоб не скам’яніла!...
1999р.

Де вороння і погари лихі,
Зросла калина юна при дорозі.
Ех, братчики!.. Передчуття глухі
вростали у серця в німій тривозі.

Лише моє співало ще зі снів,
А та калина, як моя дівчина!
Ех, братчики!.. Там ворогів і стрів,
І кров’ю запалала шабелина...

Калину посікли у тій борні,
І братчиків, що з кетягами болю
Вмирали так, як умирають ті,
Що люблять над усе життя і волю!

Тепер ви вітер, очі вам – блакить.
А я вернусь, я виховаю сина!
Ех, братчики!.. Йому тепер любить,
Росте для нього дівчина-калина.

Ця тінь так дивиться на мене,
неначе зупинився час.
Неначе бісектриса долі
зламала тонко шитий план.
Ця тінь крадеться тихим горем
у вечір наших сподівань,
народжених перед престолом
ранніх присяг і побажань.
Ця тінь витає сірим смогом
в повітрі нерозкритих мрій,
у просторі забутих Богом,
чи несказанних нами слів.
Ця тінь питанням проростає
про незавершену любов,
про час Голгофи у долонях
розділених чужим руслом.
Ця тінь так дивиться на мене
неначе я вже не живу.
А я усім своїм благанням
надії клапоть в Бога рву.

– Эти добрые люди, – заговорил арестант и, торопливо прибавив: – игемон, – продолжал: – ничему не учились и все перепутали, что я говорил. Я вообще начинаю опасаться, что путаница эта будет продолжаться очень долгое время. И все из-за того, что он неверно записывает за мной…

– И в этом ты ошибаешься, – светло улыбаясь и заслоняясь рукой от солнца, возразил арестант, – согласись, что перерезать волосок уж наверно может лишь тот, кто подвесил?...

Иешуа Га-Ноцри

…Тягнеться нитка, виткана ткалею-долею…
Слід крізь дрімучі ліси і безкраї поля…
Ти, що покликаний в сутінки аспидом-волею,
Знаєш, від чого здригнулося в яслах маля?...

…Ти, що глитав молоко, відригаєш отрутою…
Тридцять брудних тетрадрахм – поторгуйся, юдей!...
Правда – його! «Добрі люди» усе переплутали…
Істина – біль! Та чи БІЛЬшає добрих людей?...

…Ти, що шукаєш непізнану смертними істину,
Мовчки стояв під Горою, закутавшись в хустку…
Зрадити – легко! Бо ж завтра… Що ж завтра ти їстимеш?...
Їстимеш – істину!... Ти, боягузтвом оплутаний…

…Тягнеться нитка, виткана ткалею-долею…
Скоро Ріка, там зустрів ти пророка Івана…
Ти, що покликаний досвітки Господом-Волею –
Синедріон – відпустив… Не тебе – Варравана…

Кумпала Вір,
23.02.2010 року,
м. Хмельницький

У храмі молитвою білені стіни,
Молінням - іконостас.
Приходили ми і стояли камінні,
І сльози точили нас.

І дихали свічі, й від подиху гасли,
Як воїни від ножа.
А ми покаяння тримали, мов гасло,
Мов голими брали жар.

Намолені лики дивились іконно,
Вторили - і ми жили.
І нам ізгори посилали закони,
Звіршовані у псалми.

Сповагом приймаючи тіло смиренне,
Як усмішку на вуста,
У нас відживали затоптані гени
До істини, що проста.

Вставали з поклону, немов по затону,
У лаврах монастирів.
І в нас прокидалися звуки, як дзвони,
Не потребуючи слів.

2010