Стоять і манять тенета,
це теж стежина, та не та.
В останні хоч живеш літа,
але Життя твоя мета.

Відчуй в собі Єрусалим,
щасливим можеш бути з Ним,
твоя ж бо місія проста –
зустрінь в душі, прийми Христа.

08.04.2023р.

-Ніколи не відпущу
-А я завжди буду тебе кохати
Говорили вони один одному щоночі
І не було причин брехати

2023

Як хочеться прокинутися
та у твоїх обіймах.. тонути..
Я готова тобою захлинутися,
завжди поруч бути.
Бо ти моє життя,
дякую, що поруч - це щастя!

2023

Життя доросле це постійне потрясіння
Розчарування й пустота..
Коханий, твій погляд на мені - спасіння
І не хвилює більше вся та суїта.

Я хочу бути поруч кожну мить, хвилину
І чути тихий подих твій.
Колись побачить світ нашу дитину.
Й нечаятимо ми душі у ній.

Цей лист до тебе - як спогад лине
У кожний рядок кохання я вплітаю
Ти маєш знати - ти єдиний
Кого так сильно я кохаю..


2023

ІНемає істини тієї,
що буде правдою одною,
і за оказії такої
немає правди однієї.

У кожного своя дорога,
аж поки однієї миті
усім засяє у зеніті
стезя до Отчого порога
всього одна у цьому світі.

ІІНе поклоняюся чужому,
лукаві душі оминаю
і на амвоні золотому
у мене ідола немає.

Ані свободи, ані волі
не продаю і не міняю.
Герої однієї долі
і воїн, що один у полі,
і одинак у хаті скраю,
і перехожий у юдолі.

ІІІМинаючи земні тенета,
долаючи тяжіння, втому,
усі полетимо додому,
у всіх одна обитель – Лета,
де не прощається нікому
обман, гординя і вендета.

02.2023

Заносить наді мною меч мойого страху
сатана.
А дух мій – меч в руці мойого
Бога.
Я – син двобою доброго добра і злого зла,
дитина сутичок в нутрі себе самого.

Новонароджуюсь з ударів гострих я
розпеченої криці двох оружжів.
Що́ ж голова ця котиться щодня
у танцях битв, чий дзенькіт зосоружнів.

Так покаяння сходить боляче на ум,
який порозставляв по всіх своїх куточках
раптових ідолів, які над Богом чинять глум,
з’їдають жертви з вогником у хитрих о́чках.

О, душе мій, не сумнівайся в Божому собі,
возненави́дь це ідолопоклонство.
По полю пролетів автомобіль.
Так в’їде сатана в своє господство.

31 серпня 1995 р., Київ

І брати, і сестри — на чужині,
І батьки і діти — вся рідня.
Хто ж лишився в рідній Україні?
Українців меншає щодня.

Гуркіт бою. Сліз в диму не видно,
Дітки гинуть. Горе п’єм до дна.
Опосіла землю ненаситна
Люта гидь — московська сарана.

27 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

...І новий розділ в книзі не почато, адже ї немає,
Дитя давно уже зачато, в дитя майбутнього немає.
Над ліжком схилиться мати, співа колискову,
Напроти, в кріслі гойдається батько, уявляє як дитя буде дорослим,
а дитя буде дорослим вже зовсім скоро.

Зовсім скоро робитиме вибір,
Буде, ставати на граблі.
Оголене тіло, оголена доля чи оголені шаблі?

Кожен вибір, вимагає втрати;
Кожен з них, тотожний жертві цілеспалення для ілюмінації іншим, тобіж самострати.

Скоро школа, навчання.
Буде потрібно раненько вставати.
Потім друзі, кохання, нові і нові люди, постійна зміна оточення.
Підліткові переживання і безтурботні юнацькі збочення.

Далі серйозні справи й серйозні проблеми, доросле життя, робота,
співмешканці і безпросвітні клопи і клопоти; несвідоме, палке поклоніння Гору і так немов в циклічній матриці, немов по єгипетському колу.

Дитя буде рухатись по лінії вибору,
на щось сподіватись, запам'ятовувати стрічки, що мати співає,
але остання, що жінка мугикає, мов пророцтво богів:"..при будь якому вибору - майбутнього, сину, в тебе немає..."

Отож спи моє дитя - нехай тривога й біль зникає, ти ще таке мале, в тебе є час, до того, як усвідомиш це, усвідомиш, що майбутнього немає..

І я гойдатиму тебе, бачу як батько напроти вже куняє,
Ти ще не чуєш, як тебе хтось зве, ти тільки наш, тішся думкою, що ніхто тебе не знає..
2022

о церкви
синагоги
мечеті
що у мечетах
душ
ви печете
те іде
на чолі
у видовищ
і виходить
щоденно
на лови
очманілого
світла
для щастя
теє світло
не дбає
де впасти
бо воно
чиста доза любові
а в любові
нема передмови
просто падає
щедро
без ліку
і не видно
ні міри
ні віку
нам би вчититсь
у неї
горіти
нам би знати
що ми Божі квіти
що шукають
за серцем
відкритим
за бджолиним крилом
і за світом
не пропахлим
до нитки війною
що сльозить
дорогою ціною
не таким
де свист
кулі лиш чути
а душевним
до самої
суті

5 Грудня, 2019

І
Етапи еволюцій неперервні...
ця теза історично не нова,
тому ще мають на землі права
на існування вірування древні,
релігії і явні, і таємні,
і зайві...
................. як нечувані слова
богині Геї, поки на арені
нового світу все іще жива
і поки повертаються наївні
язичники на капища чужі
та й досі залишаються на рівні
свідомості первісної душі.

ІІ
Гуртуються фальшиві патріоти
чужої віри і своєї тьми
та іноді – корисні ідіоти,
зоїли музи, самохвали, боти,
що затесали ся межи людьми...
.....................................................
Не знаю, чим угодні на закланні
Перуну, Зевсу явні барани,
ягнята... адже душі окаянні
не відають, що́ жертвують вони,
коли і їх ошукують лукаві
і любі друзі, і єлейні пави,
і їхній гуру на одній нозі,
пакуючи у голови діряві,
які духовні ідоли русі.

ІІІ
Вони віками бігали по лісу –
наяди за панами й навпаки...
і що то інше, якщо це не біси
сучасної московії? Гульвіси,
що нап’яли на себе клобуки,
тепер – попи... гундяєвоголосі,
що наші храми й лаври зайняли,
усі дволикі, хижі – як орли
і безголові як великороси,
песиголовці, нелюди, барбоси,
нечиста сила чорної імли.

01.2023

В жилах холоне кров,
Коли бачиш ці кадри...
Боже, чому знов і знов,
Беззахисні повинні вмирати?..
Поет немає права,
Писати цікаві вірші.
Особливо коли сонце ласкаве,
Все темніше,
І темніше...
Вже не співають солов'ї,
І пісні їх не б'ють у груди.
Приходять на землю часи нові,
До яких не готові люди.

Бог звернувшись до нас:
Ви в Мені, а Я у вас,
Я дух в серцях живущих,
Я є світло в переді ідущих.
Я вогонь й незгасиме горіння,
По смерті вашій, Я воскресіння.

Я вас створив, дав пристрасті різні,
Вільну Волю й пороки капризні.
В любові й радості ви змогли жити,
В почуттях задоволені й не грішити.
І не просіть в Мене прощення,
Нечесно прожив — це твої прогрішення.

Якщо не відчув Мене ти на природі,
Чи при любій життєвій нагоді.
Не відчув Мене в горах, лісах,
Біля річок на їх берегах.
Не відчувши Мене коли милу цілуєш,
В храмах й книжках ти за Мене забудеш.

Мене не вини за нечесне життя,
Твоїм гріхам нема воріття.
Мене не проси, щоб щось тобі дав,
Вільну Волю ти з колиски придбав.
Не проси прощення, не взивай жалю.
Просто, Я тебе люблю.

Я знаю все, що було й що може настати,
Про Мене людині заказано знати.
Не гріти там Сонцю й зіркам не світити,
Звідтіль не вернутися, а там Мені жити.
Лиш частку Мою для живих зміг віддати,
Де Доля вершить, де Сонцю світати.

Я звикаю, звикаю до мук,
Як раніше звикав до комфорту.
І гнітючу зажуру німу
Витискаю крізь серце й аорту.

Переплавлюю настрій сумний
На мажору нищівного звуки.
Адже ті, хто у пащі війни,
Їм дрібниця - хвороби й розпуки.

Бо ніхто не врятує тебе,
Мусиш ти у ці миті одверті
Виривати самого себе
Із обіймів безжальної смерті!

9 січня 7530 р. (Від Трипілля) (2023).

Якось, запитує мене дитина:
" Мамо, а якою є людина?"
Недовго думаючи, їй відповідаю.
Про що, напевно, добре і сама не знаю.

Бувають люди добрі, або злі.
Бувають радісні, або сумні.
Бувають щиросердні і черстві.
Бувають справжні, а бувають й ні!

Проте не варто їх судити.
Критикувати, чи когось ганьбити.
Ніхто не знає, чом бува такі .
Можливо настрій, або дні не ті.

Ніхто не був на місці іншої людини.
Ніхто не жив її життям, ані хвилини.
Тому оцінювати іншого ти не берись,
А краще за собою подивись.

Усі ми різні, всі ми не такі.
Живе з нас кожен в своїй правоті.
Проте єднає нас звання єдине.
Ми люди! Ми з душею! Не тварини!

Хмурніє небо цілоденно
І груди все: кахи-кахи.
Хвороби сипляться на мене,
Як покарання за гріхи.

Вони мені говорять наче
Суглобами, що так болять:
Чекає вись твоїх пробачень,
Уже втомилась од проклять!

І вісточка летить од Бога:
Ти кляв не тих, ти кляв своїх.
На себе злися і на того,
Хто завдає нам стільки лих!

Хто землю топче нашу милу,
І нищить роду твого квіт...
Віддай ненависті їм силу,
Хай знову усміхнеться світ!

30 грудня 7530р. (Від Трипілля) (2022)

Нічною темрявою вкритий смуток,
жадав поринути в печаль.
Під сяйвом крихітних зірок,
вдягнути сітчасту вуаль.
Він слідував за мною
до річки неземної течії.
Він бачив відображення пітьми
у погляді холодної води.
Йому не варто було йти зі мною
без глузду в голові.
Не слід було дивитися в мої
чаруючі зіниці,
що вкрили всі його думки.
Ті оксамитово-брунатні очі
з'являлися в його химерних снах.
Переслідували повсякчас
його вигаданий страх.
Він марив темною рікою,
покритою солодкою журбою.
Він йшов за мною,
крізь ліси і гори.
Куди б не йшла я,
йшов і він.
Той вірний смуток,
наче рідний дім.

19.12.2022

Я буду являтися тобі у сні,
навіть якщо ненависть
вкриє твоє холодне серце.
Я буду вічно жити у твоїй душі,
навіть якщо темрява
змусить забути про палюче сонце.
Я буду розпалювати яскраві вогні,
навіть якщо сильний вітер
буде гасити їх в пітьмі.
Я буду нагадувати про почуття,
навіть якщо ти відчуєш
жагу до забуття.
Я буду силуетом твоєї тіні,
навіть якщо ти не захочеш,
все одно побачиш мене в сні.

15.12.2022

О Боже мій… Яка глибока суть
в Твоїх очах, наповнених Тобою…
Не засинай* – я хочу їх відчуть,
пройнятися їх святістю святою…
О… не ховай Cвою глибоку суть…

5 квітня 1989 р., Київ


* інший варіант: «Не відвертай …»

Зорі нагадують світлячків.
Тих малих комах,
що заважають уночі.
Вони яскраво світять,
наче сонце у спекотний день.
Здається, вказують дорогу
в самісіньке небо.
Ведуть за собою, ніби марево.
Лиш вони відчувають хвилювання.
Лиш їм відоме справжнє кохання.
Зорі ніколи не згасають.
Їхнє сяйво виблискує
в твоїх нав'язливих думках.
Вони поруч — блискучі білі намистини
в твоїх засмучених очах.

12.12.2022

Згадай про те, що врятувало від безодні.
Уяви те, що змусило йти далі.
Нагадуй про це кожного разу,
коли втрачаєш віру в себе.
Нізащо, навіть якщо дуже важко,
не забувай про тьмяний вогник в серці.
Той, що зміг змінити темряву
на кольорові відблиски в люстерці.
Ледве помітний, майже невидимий
помаранчевий вогник
залишив спогади про минуле.
Один лиш тихий тріск вогню
нагадував забуті чорні хмари,
що вкривали душу,
наче болючі рани.

09.12.2022

Так хочеться відчути знову,
хоч не надовго щось,
крім самоти.
Ще раз, один лиш раз,
аби хоч згадку щастя віднайти.
Не вистачить всіх слів,
щоб описати буревій
забутих почуттів.
Тих світлих спогадів,
захованих на дні.
Тих темних роздумів,
прихованих в пітьмі.
Однак усе здається вічним сном
у завзятій боротьбі,
проти всього світу
глибоко в собі.

06.12.2022

Ми бачимо сни,
бо хочемо втекти від реальності.
Втекти від усього,
що день у день
турбує нас.
Ми мріємо забути
всі негаразди у житті.
Забути все,
що знову й знову
випробовує нас.
Ми уявляємо неіснуючі речі,
які нізащо не були б здійсненні.

03.12.2022

Лиш тоді, коли здається,
що всьому кінець,
знаходиш справжній сенс життя.
Лиш тоді, коли втрачаєш сили,
отримуєш надію
на щасливе майбуття.
Попри все на світі,
шукаєш вихід з небуття.
Вбачаєш шлях складний,
тернистий, довгий.
Йдучи по ньому,
ледве вистачає сил.
Лиш віра в серці не згасає,
дійти до бажаних вершин.
Падаєш і знов стаєш на ноги,
бо знаєш, що хтось завжди чекає
у одній з віддалених хатин.

29.11.2022

ІДуша усе ще відчуває
з минулим нерозривну нить
і так, буває, забринить
і тятивою, і струною
або синкопами прибою,
що хочеться у небеса
на крилах осені... у гості...
до тих, кого давно нема,
кого дожовує пітьма
то голоду, то геноциду...
..........................................
але не подаємо виду,
яка нев’януча краса
відпочиває на погості
і дивиться із високості
крізь сутеніючу блакить,
якими барвами сіяє
щезає за високим плаєм,
і тане у наступну мить...
ось-ось і свічка догорить,
та жевріє далека мрія
акцентом пізньої надії,
що у майбутнє полетить.

ІІ Але міняються акценти,
які почути не умів,
і настає душі розрив
надвоє... перша лине в лету,
а інша думою поета
лишається... її мотив
далеким докором повіє
як невимовна ностальгія
за тим, чого не оцінив
і нині на очах у Бога
стає помітною дорога
за таїною цілей... тем...
......................................
у кожну душу б’є тотем,
що маємо іти у ногу,
але з новим поводирем.

ІІІНапевне у такі моменти
не вистачає диригента,
аби зректися сатани,
бо в України є ще сестри,
і ще гудуть нові оркестри,
і гинуть дочки і сини
на репетиції Європи,
яка виконує синкопи
у какафонії війни
та ні на мить, ні на півтакту
не має права відставати,
зважаючи на чорні сни.

11.2022

Ми не цінуємо дрібниці,
які змушують нас усміхатися.
Ті, які розширюють зіниці
і шалено прискорюють серцебиття.
Ми забуваємо про речі,
які роблять нас щасливими.
Ті, які заповнюють місце порожнечі
і потайки розфарбовують буття.
Ми ховаємо почуття,
які прикрашають прості речі.
Так часто не помічаємо краси життя.

23.11.2022

Мовчання - це вир ненароджених слів,
що б‘ються під серцем щомиті -
і вдень наяву, і вночі уві сні,
а потім вмирають, як квіти…

А взагалі, чи комусь потрібен
грунтовний відвертий звіт
за, так би мовити, звітний період
ніким не бачених літ?

І справді, чи комусь цікава
добірка твоїх стенограм -
вся чорна, наче подвійна кава,
з краплинами світлих плям?

Чи хочеш вийти на площу, може,
і кинути в небеса:
«Почуйте, люди! Почуй мене, Боже!»?
Ні, краще мовчи… Сам.

Мовчання - це струм ще не вбитих мрій,
що б‘ються під серцем щомиті -
не поза грою, а завжди у грі, -
і згодом зростають, як діти.

2022 рік

Приснився сон, що вже війни немає:
по «зебрі» весело крокують дітлахи,
і дзеленчать, як дзвоники, трамваї,
і неба посміхається блакить…

Та раптом - біля спаленої хати
підводиться загиблий воїн із землі,
руками сірий попіл отряхає
і тихо посміхається в імлі.

А я кажу йому: «Ти чуєш, друже?»
Слова незграбно застигають на вустах.
«Спасибі, що живий, - кричу. - Одужуй!»
Та він - вже білосніжний птах.

Повільно розправляє довгі крила
і розчиняється ген-ген за небокраєм,
лиш хмари пропливають на вітрилах…
Приснився сон, що вже війни немає.

Автор: Юрій Гундарєв
2022 рік

Жоржини на пустім подвір’ї в’януть,
Осиротіли і собачка й кіт.
Вже більш мене татунечко коханий
Не вийде зустрічати до воріт.

Не усміхнеться, добрий, світлолиций,
Свою не візьме вудочку легку.
І рибки не впіймає він для киці
У нашому маленькому ставку.

З людьми не гомонітиме привітно,
Вділивши всім душевного тепла...
Здається світ увесь він міг зігріти...
Така велика в нім любов жила.

Був гарним батьком, дідусем і сином.
І та любов була у нім свята.
Бо жив, творив заради України,
Її крильми лелечими вгортав.

Прозаїк, гуморист, поет від Бога,
І публіцист. Перо, як меч — було!
Сатирик-геній, маг таланту свого,
Його боялися падлюцтво й зло.

Він замки відродив на Батьківщині,
Які без спецосвіти будував.
Крутелики заможні і донині
Наслідують величні ті дива.

Активний, життєрадісний мій тато,
Він завжди людям всім допомагав,
Був без мандата справжнім депутатом,
У добрих справах — вся його снага.

Здається, що до ста міг жити й більше,
І не боявся смерті, ні війни.
І оркам посилав ракети-вірші
Щоби приборкать сили Сатани.

Не вірилось,що швидко так не стане
Тебе, недуг ти стільки переміг.
Та серце зупинилось полум’яне...
І на обійсті іній — наче сніг.

Свої романи і чудовий замок,
І сад прекрасний людству залишив.
І відлетів до Вирію, до мами,
В лелечий біль синівської душі.

19 жовтня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Нірвана



***
Нема потреби
валитися
в Нірвану

Бо що б
ПОБАЧИТИ –
відкрийте очі
у Душі

Днів дощових ця темна смуга,
І радість хмара висиса.
Життя недуга і напруга,
І блідне сонячна краса.

І огортає туга рання,
І неміч рідної душі -
Буття - повільне умирання...
О люди, жити поспішіть!

Як мають рацію премудрі -
Ти прозріваєш у журбі.
У мріяння рожевій пудрі
Вже не купатися тобі.

Гіркі реальності тиради -
Холодний морок лихоліть.
Лише в любові я розради
Шукаю ще бодай на мить.

Коли тремтячою рукою,
Як спраглий, пригортаєш те,
Що дасть розраду супокою -
Кохане серце золоте.

Де, мов нектар, тебе зігріють
Ці хвилі плоті чарівні.
Від божевіль - анестезія -
Не жаль і вмерти в цьому сні!

17 вересня 7530 р. (Від Трипілля) (2022).

В краї на Русь полину,
відвідаю родину.
Коли життя покину
скуштую як полину*?
Сльозам нема де спину
братам підставлю спину,
на стороні не згину -
залишу цю чужину.
Дай Боже мать дружину
для герцю за Вкраїну,
за хату біля тину
за матір і дитину.
З любов’ю та любиму
дав землю Бог русину.
Як скарб батьків нестиму
незламну Україну**.
Вклоняюсь Бога Сину
і кличу на руїну
в кінця часів годину
в мій край, мою країну.

17.09.2022р. Чернігов https://www.youtube.com/watch?v=Q_UXmuJnbiQ
Четвертий Страннік

* гірки́й, чорно́биль – цілющі засоби, одна з найгіркіших рослин світу;
** частина Богом даної русинам землі, краї: Києвський, Чернігово-Сіверський, Переяславський, Галицький, Волинський, Луцький, Полоцький, Смоленський, Новгородський, Ростовський – це Русь Мала, а також її околиці, пізніш приєднані – як Велика Русь.

https://www.youtube.com/watch?v=Q_UXmuJnbiQ

Лежало під кленом, мов лист, пожухле
загублене кимось Єванґеліє.
Глаголило тихо.

Не спав монастир – дівоцтво притрухле
у корчах шукало Єванґеліє.
Не молено, тихо.

В єгумної матері ноги попухли –
раніш прикладала Єванґеліє.
Снотворило тихо.

Старчиха в печері осліпла, оглухла,
але перепише Єванґеліє.
Повторене тихо.

Водилась монашка з козою і кухлем,
доїла під кленом Єванґеліє.
Утомлена, тиха.

За Словом – ні сло́ва, а повні вуха:
"Єванґеліє – Є – Єванґеліє."
І тихо, і тихо…

24 червня 1995 р., Київ

+++
Отче небесний
будь мені Хресний,
дай розум скреслий
користь принести.
Часом, добою
стану до бою –
праведне скою,
вірю до болю,
разом з Тобою.
+++
29.05.2022р.
С-IV

* розумний православний українець, глибоковіруючий в Отця і Сина і Святого Духа під покровом Марії, Божої Матері. Ось чому були і є такі чоловічі монастирі як Межигірський під Києвом.

Козак-характерник Чорнобай здатен на дванадцяти мовах сердито розмовляти-баяти, як скаже – так і є, де Слово – зброя, отримане від Отця небесного.

ІЛюбити Україну – нині фах
усіх поетів... на печі... у хаті,
о... як воюють генії крилаті
за душі, розіп'яті на хрестах...
..................................................
Але «любов лікує»... їде дах
у пацієнтів шостої палати...
і поки край перемагає жах,
не меншає героїв на словах,
які уміють язиком плескати.

ІІУ світі є чимало ще дилем
і щодо цвіту на живій калині,
і щодо воскресіння... і донині
Творцеві вистачає теорем,
щоб доказати істину людині.

То й живемо у вічній боротьбі.
Наука заперечити не може,
що є душа, як намагання Боже –
вмістити всесвіт сущого в собі...
тому її ніщо не переможе.

Та за ідею, ніби за народ,
проти людей воює ідіот,
аби на світі панували черті...
.................................................
а я от –
             проти каїна...
                         і смерті...
і залишаю свій писемний код,
щоб не щезала
             Муза
                         на планеті.

ІІІА у кінці піду у ті світи,
де, може, існуватиму душею...

єдиною дорогою цією
не заважаю іншому іти...

о, моя душе сонячна, світи
усім як і мені із апогею.

05.2022

У кожного буває такий час,
Коли світ здається, проти нас,
Коли проблем стає навалом,
Коли ножі у спину летять обвалов.

Ми думаєм, за що це покарання,
За що нам це страждання,
Невже я в чомусь, винен.
НЕВЖЕ у всіх гріх я винен!

Ні, це шанс для кожного із нас,
Побачити новий життя окрас,
Становлення стальної волі,
І руками своїми, творіння долі.

Лінь, о як знайоме це нам слово,
В нім нема нічого нового,
Воно було, з покон віків,
І є одним з семи гріхів.

Лінь, це паразит душі,
Ми всі через нього, недужі.
Ми думаємо усе прийде до нас саме,
Забуваючи про головне,
Що той хто палець в палець не ударить,
Лиш у фантазіях своїх марить.
02.05.2022

Гординя, одна з семи страшних пороків,
Яка сліпить людей, багато років,
Травлячи думки дурманом,
Годуючи самообманом.

Гордий думає, що на вершині,
В непорочній своїй твердині,
Но правда лиш одна,
За гордість прийде йому ціна,
І яка ж вона страшна,
Пробиття найбільшого у світі дна.
25.04.2022

Мине після бою
закривши собою
трагічна судьба
поліська.

По Синові плаче,
пекельність цю бачить
Небесна Mari
Охтирська.

Летять ті крилаті
птахи не пернаті
з Москви, а також
із Мінська.

Як можуть, о Боже,
так нищити схоже
отримавши суть
наказу?

Дай Отче успішне
терпіння на грішне
відчувши до них
відразу.

12.03.2022 Чернігов С4

P.S.
Християнин ти? Стій!
У світі єдина Воля Отця Небесного сучасною мовою — проект, а після нього комерційних проектів тьма тьом, і вони є хайпом на Дусі Отця Небесного.
Пропозиція Юди продати міро, яким умащувала Ісуса Марія Магдалена — яскравий приклад комерційного проекту.

https://www.youtube.com/watch?v=BOvRvbQTtKo

Томущо ненависть, вона— як вода:
Стікає по вигинам і шпилЯм чеських, готичних соборів.
Тому, що життя, як життя—
Від нього не сховатись за спИною картонного підставного...
Томущо вино, що його п'є емігрант
Зроблене в перемішку з винограду і його власної крові.
Тому і життя, як цигарка— палке і гаряче...
А серце, то просто червона пляма фарби на декораціях з життя,
Які зроблені з картону.

...Тому так і відбувається в світі—
Холодний перон пахне старими вагонами.
Тому, коли відправляєшся,— бачиш з вікна спалені квіти.
Бачучи їх, розумієш, що немає дороги додому.
Тому так і формується твоя смерть,—
Так і формується твоя душевна утома...
Так ти і стаєш людиною втраченого покоління,
Але тебе тебе всеодно кудись довозять тим купейним вагоном...

Тому потрібно говорити так,
Щоб тебе розуміли без слів.
Потрібно вміти лише дотиком говорити.
Бо коли любиш, то взагалі не треба жодних слів—
Бо коли любиш, чи не зайве взагалі говорити?

Краще просто мовчати в такт—
В такт її подихів й серця ритмів.
Краще просто сидіти, й мовчати—
Або говорити шопотом,
та тільки так,
Як це вміє робити пасатний вітер.

Вже сонце землю обняло,
І світ увесь весна цілує.
Один лиш збоченець Хуйло
Війну до себе кличе всує.

Чекає сівача земля,
Ярило пісню шле до гаю.
Москвин ракетами поля
Й двохсотими все засіває.

Розкриті вже тремтять вуста --
Кохання ніжністю говорить.
Упир на села і міста
Наслав руйнацію і горе.

Коли ж нап’єшся крові ти?
І знавіснілий од падлюцтва,
Від свеї луснеш глупоти -
Чиряк на тілі всього людства?!

28 березня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Діду, знову твої коні вірші нові принесли.
Дякую, що відпускаєш їх час від часу па́стись.
Спасибі, що захищаєш, коли бракне сил,
І не даєш здатися, зневіритися, впасти.

Запроси до себе за широкий дубовий стіл,
Поклади на плече мою голову, як в дитинстві,
Твої істини вічні, глибокі й такі прості:
До всього мати любов, все робити з хистом.

Так лагідно липень солодить гарячі сни.
Учора наснилось, що в хаті твоїй нові вікна.
Передай від мене вітання, діду, Божому Сину.
Й подякуй, що розумію все більше з віком.

Скільки було стежок, щоб прийти до дороги!
Скільки було спокус — не перетнув межу!
Вийшов колись у світ із маминого порога.
Дорогами світла нині спокійно ходжу.

Не одразу впізнав їх. Чимало блукав і плутав.
Скільки несправжніх знаків хтось на узбіччі тулив!
Ще не знаю, чи стану, однак намагаюся бути
Тим, хто живе у мирі. [Його й по собі лишив.]

Прокидаюся з сонцем, під співи пташок і вітру.
Малим промінцем свічу із землі увись.
Малюю словами істини, маючи літер палітру.
Й ходжу тут укотре, так, як ходив колись.

На жаль, це стається не так вже й рідко:
Очі бійцям закривають не лише капелани.
Криптографують у спогадах тепле літо.
У гравців світових — непохитно узгоджені плани.

Побільшало в тілі втоми, у кожному із прожилків.
Довкола стільки брехні, що усе — в секреті.
І лишаються й далі чоловіків будинки,
Й безтурботно радіють ще молоді кадети.

Вибухають проти перших морозів п’янкі хризантеми,
Яскраво-червоні, мов обвітрені холодом щоки.
У новинах невтомно повторюють давні теми,
І минув уже Спас, але спасу не видно поки.

Розростаюся тишею, розповзаюся болем по стінах,
Кожна постать на фото — копія резервіста.
І щемить мені правда, викривлена постійно,
Й літають небесні сотні туманом густим над містом.

Прийде час, коли шапка зігріє теплом,
Ранок за комір насипле пухкого снігу.
Утомлені очі сірим заляпаним тлом,
«Нарешті зима!» захоплено й радісно вигукнуть.

І перші сніжинки хаотично ляжуть до ніг,
Щоб зникнути швидко під нашими кроками.
Ранок. Затори. Білосніжно-сріблястий сніг.
Близиться казка, названа Новим роком!

Я сьогодні клубок
Із цупких темно-синіх нито́к,
Порвані струни
Старої скрипки.
Я сьогодні себе
Сам поставлю в куток,
Бо втомився кричати,
Через те й захрипнув.

Я стільки всього у собі
Цілий рік носив!
А сьогодні відрізав
У перукарні.
Люди лізуть у душу,
Люди сунуть носи.
Дай їм, небо, любові
Й палкого кохання.

Хай хоч трішки пізнають
Радість, тепло й добро,
Хай залишать у спокої
Тих, хто весь час працює.
Прости мене, Господи,
Що для інших прошу любов,
Що згадав проти ночі
Ім’я твоє світле всує…

ІБіжать як на пожежу куці дні,
і довгі ночі, і літа, і... всує,
бо затихає голос у мені,
а тихого ніхто ніде не чує.

ІІНе зійдуться ровесники мої
хоча би уві сні... і біля мене
не висповідають жалі свої,
як дістає їх мафія зелена.

І не прийдуть мої учителі
промовити бодай напутнє слово,
що я заповідаю цій землі,
як хліб насущний, українську мову.

А нації новій – Різдво нове
у храмі неба, де ще є надія
на істину і заповітну мрію,
що наш ковчег пливе іще, пливе...
і пам'яттю у серці оживе
малий Ісус... і матінка Марія.

ІІІВід скромності, звичайно, не умру...
і дзвони по мені не будуть бити.
скупу сльозу нікому не утру,
не по мені зажуряться кобіти,

і відьмою не явиться мені
як Фінну очарована Наїна,
коли зійде зорею у вікні
незримою іконою єдина.

Очікую не мертвих, а живих,
бо до галери я ще не прикутий
як деякі юродиві... по суті...
і – як бояни ідолів своїх –
не розписався у безсилій люті
на попелищі вірувань чужих.

06.01.2022

На всіх дорогах житія
є і поразки, й перемоги,
та жде мене душа моя
за перехрестями дороги.

Там, де розведені мости,
не зупиняється на злеті
на півдорозі до мети
паломниця – душа поета.

І там... на самому краю,
буває, треба зупинитись,
аби за націю свою
хоча би Богу помолитись.

Оскаржити її жалі,
аби залікувала рани...
у цьому храмі на землі
ми є усюди християни.

І зобов’язані іти
через – не можу... але мушу
у веремії суєти...
хоч не обтяжувати душу.

Там, де розведені мости,
не зупиняється на злеті
на півдорозі до мети
паломниця – душа поета.

01.2022

За роком рік... тисячоліття
триває світле торжество –
на радощі батькам і дітям
у кожен дім іде Різдво.

У всіх з’являється надія –
напередодні іменин
за них піклується Марія
і незаконний Божий Син.

Усі гріхи собі присвоїв...
усе, що повзає на дні –
і фарисея, і ізгоя
прощає у святкові дні.

За це, вознесений за руки,
несе свій хрест багато літ,
дарує людям Заповіт
і спонукає до науки, –
лише приречені на муки
рятують божевільний світ.

12.2021

Пастельний сум, охмарена зима,
Самотність сіл залишених невчасно,
Тут сон лише, байдужість і безчасся,
Давно ніхто нічого не займав.
Де вітер сповіщає до Причастя,
Дзвіниця покосилася німа.

Ще трохи і пощезнуть в забутті
На цвинтарі покинуті могили,
І мох на них накине вогкий килим,
Ні крашанок не буде, ні куті,
Складе на грудях руки хрест похилий,
Не прийде син до батька в каятті.

Старі померли, діти – хто куди.
До різних міст, бо там інакше щастя,
Годинники обтяжують зап’ястя,
Хоч і в добі поменшало годин.
У міста найзаплутаніші снасті,
Але бракує чистої води.

Та сум цей буде тільки до весни,
Допоки не засяє дике жито,
Поля не скреснуть маками розшиті,
Синовні або доньчині сини
Не з’їдуться шукати древні житла,
Щоб бути в них до власної зими.

Нехай зима лякає саваном –
коханням огняно осяяна
і променисто храмом Троїцьким –
душа-джерельце не замулиться
і не замерзне, мов на вулицях
пора не листопаду – пролісків.

27.11.2021