Червоні прапори – і прапори "Пори"!
Гранітний Ленін – Золота Софія!
Комуністичне "геть!" з безбожної юрби –
ламається об "так!", що вільним вітром віє!

Нащадки вбивців пруть, нена́висть несучи,
з прокляттям жертв двадцятого століття!
Це шлях в еСеРеСеР! Їх горло верещить:
за табірний совок і скрізь колюче дріття!

Та в Україні більш цей номер не пройде́!
Ці трюки нашу юнь дивують і лякають!
Їх глиняний коло́с упав – і пропаде!
Процеси нюрнберґські на більшовизм чекають!

Понеділок, 7 листопада 2005 р., Богдани́

Нетривале усе, що тримається страхом,
Що ламає людей, затоптавши в багно,
Як і все, що колись здобувалося махом,
Обертається прахом.
І кане на дно.

Коли помирають нації — народжуються Тантали
Земля відригає їх, викидаючи з чрева

Вона могла стати Бабою, поліською королевою
Однак, народила анчутку
Стала матір’ю не тому сину
І жоною не тому пану

Ніоба колись обернулася каменем
Ми знаєм причини й тепер
Приходить ясність про той одинокий камінь –
Єдину твердь між океану мертвих вод
Що відійшли в пологах дали життя неживому

Таке буває – цілий мертвий живий народ
Блукає в своєму домі й не має ніякого дому

Спільне творіння Перуна та Белбога,
Земля, яка відділилася чи просто вийшла із Наві?

Дівчинко, над тобою все є – Небо, Вирай, Пташині дороги
Багонь нікуди не зникла, в багні, може й, видно зорі
Але підніми свій погляд і подивися вгору
Завершуй танці – безумні, страшні, затяті
Хіба недостатньо м’яса дітей твоїх на цім святі –
Тридцятилітня трапеза поїдання плоті
Затирання муралів сірою фарбою крові
Роги що виростають
З жертовних багать які ти множиш нагайкою так завзято

Дівчинко, над тобою – все ще є –
Небо, Вирай, Пташині дороги
Але чи буде потім?...


10.08.2020
© Тата Рівна, 2020

По вулиці Правди –
дерева посадять,
по вулиці Правди –
ходитимуть люди,
на вулиці Правди –
відкриють їдальню,
знесуть аварійне –
нове побудують.

На вулиці Правди
не будуть брехати!
Сказали ж: не будуть,
то значить – не будуть!
Зачинять – сказали –
старі аґітха́ти,
знесуть застаріле –
нове побудують…

На вулиці Правди
стоять світлофори,
їх слухають вдячні
старі лімузини…
Слухняні полуплені
автопокори,
коли б вам червоне
навік засвітило!

Ця вулиця Правди
уже ж пішохідна?
Ця вулиця Правди
лише ж всенародна!
Сказали ж уже,
що вона необхідна
і безперехресна,
і безгоризонтна,
і вічнозелена,
і безповоротна…

Так дайте ж народу
пройтися стихійно
по вулиці Правди
до площі Свободи!

7 травня 1989 р., Київ

Так скупо відображені життя –
а смертю так нахабняче розвінчані?
У стосах документів з забуття
волають ску́ті, досі не помічені!

Мов піліґрими, ста́ріють віки
і йдуть за обрій з вивченими ві́ршами,
а ці життя, а ці єретики́,
поза́вше штампами обвішані найгіршими!

Брудні сліди державного тавра
по особо́вих справах, по посвідченнях,
по всіх життях – криваве слово "враґ"
і вирок "розстріляти" на закінчення.

Хто владі дошкуляв аж до тертя,
полеміку розводячи й дискусії,
з пів слова правди – вже́ не мав життя,
а тільки час на лічені конвульсії.

Навряд чи час підніме імена,
усі-усі з німого диму-пороху,
бо й ще на нас тримається вина
боязні й ницості перед свавільним ворогом.

Державний інквізиторе, стривай,
ти ще не навчений новітньою крамолою!
Невільне людство хлине через край
і вирве правду мовою некволою!

Тоді – нехай це буде хоч колись –
по книзі, повній чистої історії,
навчиться правді попотомок чийсь
і всі лани засіють зерна о́ріїв!

27 липня 2001 р., Богдани́

У широкім степу понад шляхом
Одинока береза стоїть.
Чорна смуга, що схожа на рану,
Білий стовбур берези ятрить.
Пам’ятає береза багато,
Бо вже років і років пройшло,
Як колись на узбіччі дороги
Гомонілося людне село.
А була вона ще молоденьким
Із тонким стовбурцем деревцем
Й чудувалась дитячим забавам
І ранковій росі… аж оце,
Наступив той страшний і болючій
Тридцять третій примарливий рік,
Коли смерть по містах і по селах
Почала свій пожадливий лік.
Пам’ятає береза, як вранці
Восени із села на возах
Хліб селяни везли. Тихий смуток
Проглядався у їхніх очах.
Іще весело грали музики,
Прапори тріпотіли довкіль,
Але радість якась неприродна,
Крізь яку пробивається біль.
А у кожнім дворі проводжали
Довгим поглядом валку жінки.
І, як наче ховались, тулились
До своїх матерів діточки.
А пізніш прибули комісари.
Всі при зброї. Пішли до хатах,
Плач і зойк здійнялися до неба,
Мов насунула з степу орда.
Забирали усе, у дитини
Видирали із рота шматок.
Голосили жінки без упину:
Чим же їм годувать діточок?
Але кату хіба що докажеш!?
Є наказ! І тягли на вози
Все, що лиш потрапляло під руку.
Залишали лишень образи.
Час спинився. Село наче вмерло.
Смуток все оповинув село.
Вже не чутно дитячого виску,
Не співають пісень, як було.
Випав сніг і при білій дорозі
Поховали вже перших мерців.
Ще везли на возах і за ними
Мовчки натовп насуплений брів.
Далі смерть вже ходила щоденно
І не кіньми-на санках тягали.
І живі, наче мертві, розпухлі
У безсилій розпуці брели.
Ям уже не копали. Навіщо?
Не було ні бажання, ні сил.
У ярку, як у братній могилі
Клали поряд живих і мерців,
Присипали натоптаним снігом,
Щоб вовки розтягти не змогли.
І чекали весни, бо надії
Лиш на неї єдину були.
Ту весну тридцять третього року
Дочекались далеко не всі.
Скільки їх вже ніколи не пройдуть
Босоніж по холодній росі?
Все береза те бачила й смуток
Їй гілля до землі пригинав.
Як хотілось їй знову почути
Зойк веселих дитячих забав?
Але дітям було не до того,
Матерів і батьків за село
На санчатах, напруживши сили,
Не одне дитинча відтягло.
І за зиму дорослими стали,
І за зиму постаріли вмить.
І слідом за своїми батьками
У яру не одне вже лежить.
Лиш в одній на околиці хаті
Іще теплилось, наче, життя.
Мати з сином маленьким щоранку
Виглядали весни вороття.
І хлопчина ішов до берези
Обдирати кору. А вона,
Хоч боліло, терпіла, бо знала –
Двох життів то остання ціна.
Та якось не з’явилася жінка.
Хвіртка жалібно скрипнула, мов
Плач тужливий пронісся над шляхом
І хлопчина на ганок зійшов.
З хати витяг він матері тіло
Оповите в ганчір’я якесь.
І ногами опухлими впершись,
Від натуги напружився весь.
Та, втрачаючи сили, поволі
Згорток свій до яру потягнув.
Він не плакав. Не мав уже сили,
Він про сльози давно вже забув.
А коли тіло матері поряд
Із другими мерцями лягло
Він востаннє на неї поглянув,
Довго-довго дививсь на село
Потім знову пішов до берези,
Опустивсь на опухлих ногах,
Обійняв її стовбур тоненький
І затих. І в ту ж мить у бруньках
На березі життя пробудилось,
Бризнув сік із роз’ятрених ран.
І, як сльози, закапали краплі
На її понівечений стан.
Й на хлопчину, що мовчки тулився
До берези, немов до рідні.
Омивав йому голову, руки,
Біг по голій худенькій спині.
Так весна довгождана настала.
Та її вже ніхто не стрічав.
Лиш береза у полі стояла
Білий стовбур у зелені трав.
Те село не зродилось ніколи,
В мертвих хатах ніхто не селивсь
І воно потихеньку зникало.
Степ поглинув усе, як колись.
І стоїть понад шляхом береза –
Острівець споконвічної краси.
І чорніють на тлі її рани –
Спомин нам про страшні ті часи.

Іванко взяв лозину замашну
І взявся з бур’янами воювати,
Що густо поросли навколо хати.
Зламав лозину. Взяв іще одну.
Рядком лягали і цупкий осот,
І лобода, й кульбаби, і щириця.
А він собі - неначе справжній лицар
Що ворогів усіх поб’є от-от.
Попавсь будяк під руку – і тому
Дісталось. Залишилось лиш цурпалля.
Отож бо! Хай тримається подалі,
Бо буде непереливки йому.
Аж ось і добра ланка лободи.
М’яка, зелена, аж сама лягає
Коли лозина по її шмагає.
Ще не зміцніла, зовсім молода.
Іванко ж раз по разу наліта,
Ряди «ворожі»усе більш рідіють.
Тепер уже, напевно, не насіють
Свого насіння. Просто красота!
Аж тут бабуся вийшла на поріг,
Уздріла «битву», сплеснула руками:
- Ти що це робиш? – Б’юся з бур’янами!
А з лободи аж капає до ніг.
- Облиш мерщій в спокої лободу!
- Так то ж бур’ян? Нащо він біля хати?
Його давно потрібно порубати!
- Ні, не чіпай! Не накликай біду!
То – Божий дар, онучку, не бур’ян.
Йому життям завдячувати маєм.
Ми з мамою, ти ж бачиш, не чіпаєм?!
Нехай росте хоч, навіть, цілий лан.
Бо хто зна, як повернеться воно?
Чи не прийде ізнов проклятий голод,
Коли не буде що подать до столу,
Як то було не так уже давно?
Бабуся змовкла і з очей її
Одна по одній дві сльози скотились.
Вона зітхнула та перехрестилась,
Якісь думки ховаючи свої.
- Бабуся, люба, розкажи й мені,
Як лобода життя вам врятувала?
Ти ж мені зовсім не розповідала?!-
Пита Іванко все ще з бур’янів.
- Тебе, - сказала,- ще тоді не було.
Тоді в колгоспи саме навернули
Усіх. Рік тридцять другий йшов.
Весна у тому році не вдалася
І хліб у полі бідно виглядав.
Чомусь дощу землі Господь не дав
І спека поміж селами пройшлася.
Те, що зібрали - владі віддали,
А їй, чомусь, здалося надто мало.
Отож по селах їздили, збирали
І забирали все, що лиш могли.
Уже на осінь вибрали усе
Хто мав чого із їстівних припасів.
Картоплі не було, яке там м’ясо.
А що зима, гадали, принесе?
А що вона могла нам принести?
Попухли руки, ноги, пухло тіло.
Маленькі дітки їстоньки просили.
А де узяти? Чим же їх спасти?
За зиму перемерло півсела,
На кладовищі місця вже не стало,
А все везли. А люди все вимирали,
Одна надія на весну була.
Хто ту страшную зиму пережив.
Той вже її ніколи не забуде:
Ходили напівтіні – напівлюди
І невідомо: хто чим уже й жив?
Весна прийшла і сонечко пригріло,
І перші трави піднялись тоді.
Та люди були раді лободі,
Бо лиш вона давала трохи сили.
Напівмерці виходили із хат,
Розпухлі ноги ледве несли тіло,
Розпухлі пальці брати не хотіли.
Та йшли і рвали. Та не все підряд
А в першу чергу молоду, м’яку
Таку смачну й поживну лободичку.
І різали, і кидали в водичку,
Варили й їли їжу хоч таку.
І не було смачнішого для нас
Отих борщів із лободи простої.
Не було би без неї нас з тобою,
Такий страшений отоді був час.
Хто пережив його, той назавжди
Запам’ятає смак її незвичний
І вдячно буде згадувати вічно
Його, хоча із присмаком біди.
І завжди буде злякано чекать,
Що ті часи ще можуть повернутись.
І де тоді за поміччю звернутись,
Як нині лободу всю порубать?
Іванко кинув «шаблю» свою вбік,
Відчув, мабуть, бабусину тривогу
І з острахом поглянув на дорогу,
Де саме сунув сорок шостий рік.

Проклинаючи некомпетентність слідчих
у питаннях справи не своєї,
я вже впевнений – мене охопить відчай,
як якогось урку в мавзолеї.

Я вже бачу відстані тюремні
поміж мною і тобою, слідчий.
Гомоню премудрості даремні
і впадаю в віршів вічний звичай.

На колоді перед нас калюжа,
чорна-чорна, як печаль зимою.
Скільки ж ти калік перепаплюжив!
Краще познущайся наді мною.

Не докрапав віск свічок небесних.
З них ліплю я віршів обеліски.
Скоро зашумить – і крига скресне –
вип’єш кров, як добру юшку з миски.

На вівтар біди поклав ти камінь,
щоб забили ним невинну душу.
Як ікона, у віконній рамі –
тінь забута…
Я згадати мушу.

8 лютого 2004 р., Київ

На Раші не міняється нічого.
Агонізує азія-ордло.
Вода у Крим вартує дорогого.
Конає до коронування свого
у бункері «обнулене пуйло».

Усе завоювали яничари
і то, – «одній Росії завдяки».
Героям захотілося на нари.
Охляли печеніги і хазари –
неумирущі бойові полки.

Усіх собою заміняє бацька
у ролі всесоюзного царя...
та заважає нація козацька,
якій пасує «шапка мономаська»
на голові паяца-упиря.

Парафія очікує параду...
цар попереду а народ позаду.

Добилися оказії сябри –
позбутися азійської мари.

Але юрма воліє до упаду
піарити червоні прапори.

08/05/20

На серці гірко сіється поли́н.
Я той чорнобиль п’ю з тобою разом
і проводжаю журавлиний клин
настрі́ч зимі, як довгу метостазу.

Цим проводам уже над двадцять літ,
але лічильник Ґейґера завзято
пищить на ліс, на воду і на лід,
на цвіт і плід, у будні дні й на свято.

По кладови́щах більшає хрестів,
і на гробки вже багатьох не вгледиш.
Провідаєш дитинство, як хотів,
і в космос гірко все віденерґетиш…

Ми знов до Києва пове́рнемось удвох.
В очах і снах ввижатимуться зи́му
гриби, чорниці, річка, поплавок…
Усе лишилось тут і більш не стимул.

Хоч, звісно, все мине, смішне й сумне.
Закине час у далечінь цю казку.
Полісся стане іншим, а мене
живе минуле видасть за поразку.

Але щора́з, між будь-яких цілин,
(я проґрамую це, що́ б не казали),
як розцвіте гірким вогнем полин,
то хоч би та́к весну́ розпізнавали.

23 липня 2007 р., Богдани́

Постать, спинившись на постаменті,
довго чекала до себе параду…

Квіти посохли і стали паперами –
постать ніколи не набридала.

Коні подохли і стали екзотикою –
постать ніколи не набридала.

Місто струснулось і стало руїнами –
постать ніколи не набридала.

Небо тримало останню зірку,
зірку з рубіну… Постать ніколи…

Люди, знайшовши безлюдний острів,
не будували більш постаментів.

31 серпня 1989 р., Київ

Емансипація.
Колгоспознавство.
Зреволюціонізованість.
Секс.

ДніпроГЕС.
Маґнітка.
Ріббентроп-Молотов.
Секс.

Велика війна.
Велетенська розруха.
Велетневотонний голод.
Невеличкий секс.

Відбудова.
Розбудова.
Перебудова.
Секс.

Загальне зубожіння мас.
Незалежність.
Духовність.
Секс.

Отже, всього – 5 (п’ять) трудоднів/разів;
і інколи:

Вечеря.
Капці.
Ліжко.
Секс.

...але це не принципово!

25 грудня 1992 р., Київ

…однак померли твої арханґели,
безсмертя їх спіткала істина.
Душа твоя, не ними забрана,
життям твоїм була освистана.

Ти кисень жер в уявних про́сторах,
в печерах власного добробуту,
де відходили чорні чоботи,
відгаптувавшись кров’ю в пострілах.

По простирадлах закривавлених
убивця на потвору лізтиме..
… та не відродяться арханґели
благословити вбивство істинне.

9 липня 2008 р., Київ

Ось це і є шляхетні пани ?
Повиїдали так жупани
Що гомба сорочинна й то, єдина виліта
Та вам свиня не стане за раба !
Бо навіть свині знають правду
Яку ховаєте ви так старанно
І не виводите у люде

А правда ця
Що ви такая ж чернь людськая
Що помира й не вимирая
Продовжує сей рух вельможе
Бач бо,
ходить с холопом вам негоже
По вулиці одній.
Вам подавай як для мойсея
Щоб роступилася дорога всея !
Щоб білі чоботи шкіряні
Та ноги бідні, голодранні
Не бачились в одних путях !

Та люде, прошу, схаменіться
В народ сей бідний подивіться
Загляньте прямо їм у очі
Що так не досипали нóчей !
Для вас панів се так старались
І за роботу всюю брались
Аби в раю себе ви чули...
Та поки ви ще не тварини
Питаю я, в свої останні днини
Такі слова:

Невже
Невже нема у вас сумління
Немає совісті, ані терпіння
Щоб жити так як жили всі ?

Авжеш нема, вам бо навіщо,
Уж лучче грабить, убивать й навічно
Падлюкой залишитися для всіх.

Для всіх й помрете як падлюки
Бо не відмиються кроваві руки !
Що мордували так чужії душі...
Побійтесь бога, бісові чинуші !
2020

***
Як не помилитися усоте,
поки клоунада наша суть?
Кожному побачити охота,
як саджають Пороха Зе-боти,
а Пуйлу оклигати дають.

***
Догоджає Зеля окупанту,
поки не уміє поміняти
коней, що линяють на скоку,
бо не знає, чи хвости рубати,
чи міняти шкуру на луску.

***
Щось пливе до берега, до мого
і на дно занурює ґузно...
і не знаю, – що то за одно?..
Чи воно вартує дорогого,
що таке не тонуче воно?

***
Намалюю контури на мапі.
Ось де Лугандонія і Крим.
Їх не вистачає у кацапів,
щоб завоювати третій Рим.

***
Що то за історія Росії,
що уже така як Русь колись?
Наша Анна – їхня? Мама мія!
Ми були братами Візантії!
А вони? Батию віддались.

***
І у нас є золоті монети,
де не закарбований кацап.
Та немає пазурів і лап.
Вирили в могилах конкуренти
княжі мощі, черепи, скелети...
а Пуйло віщає, – цап-царап!..
Ось і всі історії секрети.

02/20

О доню люба, на кліща
Ти не зважай обмову.
І що є сили захищай
Свій край і рідну мову.

Вкусила Брагаря оса,
Він – гицель епатажний.
Він радив продавати пса,
Бо сам є пес продажний.

Вони працюють за «бабло»,
Це кожен розуміє.
Розворушила ти кубло
Гадюк – зелених зміїв.

Народ їм голови знесе,
Ти ж будь між змієловів.
Вони прийшли забрати все –
Добро і землю й мову.

Їх підлості – немає меж,
Роз`ятрювати рани.
За Україну вмер, авжеж,
Микола твій коханий.

Брехня навколо вироста –
Оцей піар на крові.
Але твоя борня – свята
В святій своїй любові.

Їх мишача возня – це гидь,
Стає від неї смішно.
Не бійся вмерти. Бійся жить
Неправедно і грішно.

Нехай в бою не стане нас,
Дивімось в світле завтра –
Все на місця розставить час,
І де брехня, де правда!

2 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

В рай до Бога полетіли наші соколята
Віддали життя жертовно, щоб позбутись ката
Та й питаються у Бога:"Скажи Святий Отче,
За що війна, смерть і сльози тим, хто миру хоче?
Споконвічно землероби свій хліб споживали,
На чужі сусідні землі ми не засіхали.
Чому здавна чужі зайди над нами панують?
Та ще й нам же дорікають, що не так шануєм.
Не всі стали на коліна! Частина гордує!
Того, хто в раби не хоче, не впав на коліна
Чужий зайда "обендерить" стравить батька й сина.
Між братами кине розбрат:"Нехай повоюють,
Розберуться, хто більш винний." А зайда - грабує!
Там, де розбрат між братами, ворог - переможе
Ті, що стоять на колінах йому допоможуть.
І поки нам всім бракує до свого пошани,
Будем в злиднях доживати під чужинцем - паном,
Для чужинців свою землю будем засівати
Чужу "правду", чужу владу будем шанувати?
Піднімайся з колін, брате, бо ти є - людина!
І лиш тільки перед Богом ставай на коліна.
Заживемо ми достойно тільки тоді, брате,
Коли ми свого Моісея зможемо обрати.

29.06.2015 рік киянка Світлана

Вступ
"Церемонія вибору"

...тьмяне світло, сірі стіни
І жодної душі, лиш тіні,
Вона стоїть посередині,
А перед нею вибір...

Якийсь голос її кличе:
"Підійди до мене ближче"
Вона підходить ближче й бачить
Широкий стіл, а на ньому дивні чаші...

Розділ 1
"Зречення"
У тій першій чаші гладке каміння сіре.
Таке, як сірі маси в цьому світі.
Тут ніби все засновано на вірі.
Нас учать вірити, надіятись, любити,
Нас вчать зрікатись всього й заради когось жити,
Лиш в Театрі ролі альтруїстів
Розібрали лицеміри-егоїсти.
Тут неважливо прозаїк ти чи лірик
Ти народився сірим,
Серед сірих будеш жити
По-їхньому "вірити", "надіятись", "любити"
І як тільки станеш іншим -
Не таким як всі, мудрішим!
Як тільки перестанеш бути сірим,
Тут же Система тебе знищить.

Вона знала, що думки її набагато глибші.
В руках вона тримала палітру кольорових фарб,
Тому пішла до наступної чаші далі,
Бо не хотіла жити серед сірої маси, як жалюгідний раб

Розділ 2
"Ерудиція"
А у другій чаші вода прозора
І зорі там у тій воді.
Можливо там у тому місці
Найде вона зорю собі.
Як тільки появилася надія,
Вона ніби в воду подивилась -
Зрозуміла!
Вона побачила всю правду,
Що в світі тому всі змагаються за владу.
Цим світом правлять тільки гроші
І твою долю вирішують якісь леді і вельможі.
Тут вже давно забули про громаду,
Всі тільки й думають про прибутковішу посаду.
Тут всі такі освічені й розумні.
"Та чи добре це?" - з'явився в неї сумнів.
Цей світ потоне скоро у прогресі -
Про це вже пишуть у книжках і пресі

А вона не хоче жити, як у клітці
Вона хоче творити і вірші писати.
У неї скільки всього в душі і в серці,
Але їй приходиться мовчати.

Розділ 3
"Безстрашність"
Тепер вже третя чаша перед нею
Тліли там вуглі гарячі
Вона сама горіла там неначе
Горіло й серце там з душею.
У світі цьому набагато тяжче жити
Тут сила всьому голова
Не можна вільно писати й говорити
Бо вбити можуть навіть за слова.
Диявол тут на місці головного
Тут ніхто не вірить в її Бога
І запах гнилі тут повсюди
Бо в цьому світі гнилі люди.

..черстві й жорстокі
Вона ж шукає просто спокій

Розділ 4 і 5
"Щирість" і "Дружелюбність"
В четвертій чаші лежать уламки скла
Тут щирі і правдиві брешуть без числа
Тут щирі і відверті одягнули маски
Пітбуль і стаф як блакитноокі хаскі
Вони всі твердять знову й знову:
"Спочатку було слово.."
А потім кажуть: "Це казки для стада!"
Вони ж самі заплутались, де правда.

П'ята чаша наповнена землею
Та ти копни її поглибше
Дізнайся, що лежить під нею
Це все не те саме, це інше..
Брехати тут уже нормально
Двуличні тут як в себе вдома
Вони це називають: брехня на благо
І роблять це усі свідомо.

..такі світи у чашах цих
Не знайшла вона собі місце ні в одній із них

Заключна частина
"Дивергент"
В голові її весь час питання
В чому сенс людського існування
Хто насправді ми такі:
Мішки з кістками чи матерії тонкі?
Вона не знає бути чи не бути
Вона краще хотіла би усе забути:
Обличчя, голоси, маршрути
Закрити очі і заснути
І більше їх не відкривати...

Та все ж вона зробила вибір свій
Це буде світ її фантазії і мрій
Це як смерть Дедала та Ікара
Це як життя Ернесто Че Гевара
Слово - її зброя, інструмент
Вона з моменту цього - дивергент.

Що не кажи, а про одне й те саме
у пам'яті лишається одне.
Як ідемо до однієї ями
нікому не відомими путями,
так і у небо підемо ясне.

Чи успадкують зорі наші діти,
нікому не відомо на землі.
А поки-що виховують еліту
сліпі поводирі у цьому світі –
живі поети та учителі.

А неживі на небі почивають
подалі од тієї суєти,
що залишає лиш одні хрести,
які учням нагадують, буває,
яка ціна високої мети.

За це їх найлютіше шанували
і до одної ями закопали.
За це – і Сандармох, і Соловки...

Вони і досі наші маяки,
а як у чомусь винними бували,
то це у тому, що і ми такі.

27.12.19

На мокшанському болоті
Між племен москвиноротих
На Московії (Росії)
Зародилась Тиранія –
Зла, потворна деспотія.

Полохлива й обережна
Обирає темні стежки,
Що ведуть із трясовини
Через Мокшу в Україну.

Підібгавши хвіст облізлий,
Заглядає в очі слізно,
Обережно лізе й лізе
В Україну.

Всіх лякається потвора
І ховається у нори.
Але голод бере гору.
Заглядає вам ув очі.
Тиранія крові хоче.
Крові.

Хоче крові Тиранія
Та від страху ціпеніє.
Не наважиться напиться
З тих, хто її не боїться,
Крові.

Тиранія вовком виє
І гієною регоче.
Тиранія крові хоче
З полохливих і нервових.
Підповзає стерво знову,
Вам ув очі заглядає,
Перелякана – лякає.

Тільки жах в очах побачить,
Ікла вишкірить звірячі,
З язика стікає слина,
Шерсть стовбурчиться на спині.
Рвати й нищити готова
Тиранія хоче крові.

Ось уже хтось налякався,
Хтось побіг, хтось заховався,
Хтось заціпенів від жаху.
Тиранія б'є з розмаху.
Рубить голови похилі,
Губить дурнів полохливих.
Як вино з дірявих бочок,
Перші потекли струмочки
Крові.

Не впізнати Тиранію
У кривавій ейфорії.
Чим її бояться більше,
Тим вона все сміливіша.

Рик її як грім лунає,
І від краю, і до краю
Все навколо ціпеніє
Перед видом Тиранії.

З жаху рухи стали кволі ...
Але все у Божій волі.
Це лишень пересторога,
Бо якби то свині роги,
Вона всіх би заколола.

Бог сміливим помагає.
Козакам страхи не личать.
Хто ж боїться, той вмирає
Двічі.
20 грудня 2019 року

Кремезний сон хропе у мавзолеї,
давно без нагляду "музейний експонат",
і пролетів, мов осінь по алеї,
у чорних чергах пролетаріат.

Сатрап лежить, доведений до трупа,
до лампочок у скронях і руках,
а під землею тіл багряна купа
ту лису смерть несе на кістяках!

Тримає мавзолей нечиста сила,
уро́чі розстріли і кров преКрасних площ,
і матір, що над сином голосила,
який стеріг вождя у сніг і дощ.

На тлі біди прокинеться загроза,
як кане сон, розкутавши Москву.
Розкраять землю Клара, Карл і Роза
кремлівським колумбарієм по шву.

Паде́ стіна, вивалюючи урни,
постане в сморід вікопо́мний прах –
і знов парад військово-фізкультурний
вітатиме партійний патріарх!

…Постав, Росіє, хрест на мавзолеї,
світ не святи – сама до світла йди,
бо вкотре підростуть нові піґмеї
на тлі минулого твого, на тлі біди.

16 березня 2001 р., Київ

Як отрута
те Патріо - коли
йде воно від
тих Нікчемних
мертвих Душ


І прив'язані
Бариги - торгашня
до віл палаців
яхт і злата


Вітчизна
для таких чинуш
міністрів , потаскух
Борделю "Зрада" -

Мальдіви , Кіпр ...

Навіщо їм плекать
Терпільну Україну
її Освіту -

"Гламур " їх - в Єль
Навчання- Гарвард

Хохлам - Совок !
для Стада- буде
мертва "школа"
фабрики Совка


Навіщо Медицину
робити Надсучасну ?

( Тєрпіл - рабів - і так
ще так багато !)

І НеДоступна якість
Феофаній

- Ми за кордоном
лічемо себе !"



ЗМІ шльондрами
"Свободи Слова" -
належать Нам

тому - як ту ману -
Лапшу зжирайте !

і Вірте - ми таки
"Херої"
ЗЕлені ,Сині ,
Чорно -і червоні

Ми Патріо !
Такі вже патріоти!

Змирала осінь айстрами скупими.
Летіли ген за обрій журавлі.
Пустими вікнами халупки хаменіли,
як бегемоти, на вечірнім тлі.
За греблею упали в річку хмари,
набралися холодної води.
Потоне це нещасне "Монте-Карло"
як не в дощах, то з іншої біди.
Невже вкраде оці стежки прадавні
новітній непродуманий проґрес,
і зляже хрест і перемоги славні
під води ГЕС чи під вогні АЕС?!
Агов! Тепер уже ніхто не знає –
за що діди рубались на мечах!..
Тепер усе так хутко засинає –
шовковиця прочахла на очах.
Трухляві дупла виганяють духів,
згоріло листя на останній раз…
А я стояв та скавкіт хвіртки слухав:
мій рід помер, і я його не спас.
На вигонах гули старі корови –
переживали власних хазяїв, –
мов ліс, уже приречений на дрова,
хватав їх за хвости, вовками їв…
Змирала осінь з айстрами скупими.
Мов бегемоти на вечірнім тлі,
пустими вікнами халупи каменіли:
після потопу прийдуть кораблі?..
На кладочці, немов на краї світа,
старий з старою вивіряли зір:
як стало жить за ці немногі літа..,
як нас потоплять, то кому вже вір?..

30 серпня, 8–9 грудня 1989 р., Київ

Сонце комунізму.
Допекло до спраги.
Розтинаю простір у пошуках зливи.
Довгими руками певної надії
міряю дорогу до Вертепу Щастя.
Довгими руками – довгими роками…
накладаю грим,
щоночі знімаю
сонце комунізму –
і воно пливе по каналізаційних трубах.
Не знімай обличчя з маски непокори! –
умовляла мама…
Розтинаю вітер у пошуках зливи.
Як його дізнати ту Свободу Щастя?
На воді, на хлібі
ні брати́, ні рідні
про те не питають.
Де ти? Десь на півдні…
Асканія Нова.
Скуйовджена ковила,
жодного села.
А зебри люблять Україну
більше, ніж Африку…
Так-то, бабцю.
Чую: не дійду.
Якщо тут копати
глибоко-глибоко,
можна стати таким,
як усі ваші ідоли,
можна дістатися
сонця комунізму…
І тоді я не хочу мати
ваші мозолисті руки.

1 березня 1991 р., Київ

Рабу юрми аби лише ім’я
із ящика, по радіо почути
і вже уся юрба – одна сім’я,
аби й собі у веремії бути.

Були і ми у тому ще віку
і юні, і до себе нещадимі,
і за догани совістю судимі,
ходили у терновому вінку.

Згадаємо, які то є орли,
коли літали голубами миру,
а далі і лисицею були,
й вороною, що має пайку сиру.

А нині забуваємо ціну,
яку за безголов’я заплатили.
Отак і доживемо до могили,
на рок перекладаючи вину.

Але не забуваємо паради
не ради цілі, а ідеї ради,
якою б злою не була вона.

У досвіду одні й ті самі вади:
недопалок, допущений до влади,
як догорає – сущий сатана.

10/19

Забутая дорого у пітьмі!
Тебе шукала не одна потвора,
малюючи слідами на зимі
криваві кола.

У нетрях цих безлюдність світова
ховалася від Господа і Бога.
Тут, що не крок, – пророка катував,
збивав дорогу.

Та й так завів, що ледвечки жива,
вона тягла свої священні мощі –
у сивих головах потріскані слова –
на лобну площу…

… щоб розцвісти чорнобилем густим,
припорошитись снігом аміачним…
Тепер їй легко вийшло б зарости –
хрестом не лячно.

Вона ж веде, та щось ніхто не йде,
бо той чорнозем гірше каменища,
і у хаток, що цілі де-не-де,
у грудях свище…

Загублена дорого у пітьмі,
тобою бігла не одна потвора,
коли сиділа мудрість у тюрмі,
а злість – довкола.

А ми, аморфна маса поту й сліз,
залякано прохаючи про поміч,
не знали, що дорога наша – вниз,
що предки наші з нами йдуть пліч-о-пліч.

Але ж розвиднілось. І мав би бути бій,
бо наша правда з предками єдина.
Сьогодні ми відчулись на тобі
і зрозуміли: кожен з нас – людина.

Ти маєш бути нам за вожака,
бо на тобі наш рід порозумнішав.
Ти – є його відрубана рука
і кров … ще свіжа.

4 вересня 1990 р., Київ

Ділили завжди нас по територіям й народам:
То українці, там татари, там мордва,
Отут бандерівці живуть, тут москалі зі сходу,
А вже євреїв стільки - сил на них нема.

Емоції перемикають мозок швидко,
І кращі друзі схожі вже на ворогів.
Лише хто розум має, відповість вам чітко,
Що люди діляться на вільних і рабів.

Липень 2019

Із Миколи Некрасова

«Служиш в Росгвардії ти, на біду;
стане вільніше - втечеш, вертухаю?»
«Що мені воля? Куди я піду?
В мене родини немає;

я по природі та звичці - лакей,
хліб здобувати не вмію;
тільки і знаю - в’язнити людей...
Горе мені, лиходію!..»

(2019)

Історія завжди біжить по колу,
Лиш декорації переставляє час від час,
Годину Ради Чорної згадайте ви сувору,
І чим це все закінчилось для нас?
Тоді з народом теж всі родичались,
І плакали, що свитка лиш одна,
Й на триста років Україну повінчали,
За світового ката й лихваря.
Історію хоча б для того треба вчити,
Щоб не повторювались ці трагічні сторінки,
І щоб в майбутньому, онуки наші й діти,
Ніколи не писали нам, такі рядки!

2019

Оголені тіні буремних подій
Лягають шипами на зоряний твій
Відвертий , ментальний , оточення бій
Лишає стигмати у лоні надій

На різні смаки обираємо хрести
До чого ми здатні ? Кому віримо ми ?
Де край тої ночі ? Статистика гри ?
Коли вже зупинять двоякі борги...

Наруга у всьому , цинічний контраст
Все швидше продажний вбивається цвях
Порадить жадоба прибічникам блат
Лишаючи мізер отримати шанс

Яка наша доля , майбутнє , і воля ?...
Цвіт нації гине , хоронимо дітей
Зречіться ілюзій , бо ми є основа
Якій обирати знамена ідей.

Тяжка тривога огортає душу.
Окраїни оази – у вогні.
І ось тому я говорити мушу,
як іноді невесело мені.

Печалюся, – невже і цього разу
майбутнє мого краю у руці
нової новороської зарази?
А де шляхетні нації отці?

Дивуюся, що є іще й поети,
що не перечать «рашеській весні»
і потайки сприяють естафеті
із рук у руки буйній сарані.

Немає до лукавого довіри,
до манії – єднати у союз,
в якому недолуге, нице й сіре
очолює нікчема й боягуз.

Іще у голові: товариш Сталін,
зоря на лобі, гасла ізгори,
два Павлики – Морозов та Корчагін,
вожаті ланок, зеки й табори.

Які учителі, такі і учні.
І насуває хмарою пітьма –
усе зоологічне і бундючне,
яке не виправляє і тюрма.

Таке уже й історії не треба.
Та домінує туфелька-амеба –
разюче уособлення совка,
то як його не слати до Ереба
і не апелювати аж до неба,
що неугодна візія така.

03/19

Ватник наперекос ,
Шитый гнилыми нитками ,
Чей же ты злобный пёс ,
С брани и грязи вытканый ?

👹👹👹👹👹👹👹👹👹👹

С верой в хозяйский кнут ,
В рабской   своей  послушности ,
Царепоклонный шут ,
С мерзкой безликой сущностью..

👹👹👹👹👹👹👹👹👹👹

"Руссковеликий" сноб ,
С зыбкой похмельной поступью ,
Рад ,  за тирана - "в гроб" ,
Хоть целиком хоть россыпью..

👹👹👹👹👹👹👹👹👹👹

Рад по команде "вниз" ,
Сгинуть в имперской пропасти ,
Так и прожив всю жизнь ,
В ватной своей холопости.

👹👹👹👹👹👹👹👹👹👹

Страждущий день и ночь ,
В  хламе бардачном ,  выселок ,
Что же тебе не в мочь ,
Поле вспахать да высеять..?

👹👹👹👹👹👹👹👹👹👹

Как же так так скоро стал ,
Мир непосильной ношею ,
Что ж ты  в соседский стан ,
Вдерся ордынской пошестью....?

👹👹👹👹👹👹👹👹👹👹

Душу зачем сгубил ,
Ядом какого снадобья .?
Среди других  прослыв ,
Лживой вселенской падалью..

👹👹👹👹👹👹👹👹👹👹

Кто ж тебе тебе смог затмить ,
Разум  хмельными  чарами ,
Кто надоумил  жить
С междусобной сварою ....?

P.S.


Старый кремлевский вождь ,
С мордой налитой ботоксом ,
Продал  тебя за грош ,
Пропил с последней совестью.

Олександр Квітень
м.Мукачево.

Тут був Едем. Шумів зелений ліс,
Стрибала білорибиця на плесі...
Тепер його нема. Є купи гільз,
Гниють у вирвах знищені берези.

Я знав - не можна вірити "братам",
Вони - раби, а я дитя свободи.
Сюди прийшла за здобиччю орда,
І п'є з душі кровицю, наче воду.

У Києві печуться біляші,
Подарували зоопарку зебру.
А тут, на фронті - нічку пережив,
Неначе, півжиття украло небо.

Спаситель наш розумний і благий,
Любов'ю платить Україні-неньці.
Та за Дінцем насіяв ворогів,
Загаєшся на мить - і куля в серці.

У пеклі статків-слави не зажив,
Вишіптую свій біль в оцьому вірші.
З палаючої хтів піти межі -
Убиті нерви так благають тиші!

Зі Сходу вітер порохом війнув,
"Загавкали" голодні кулемети.
Щоб ви жили й ростили дітлашню
Мені потрібно завтра тут померти.

23.09.2018р.

Не спи!

Майдан помер? Не треба нам Майдан?
Зручніше спати в теплому кубельці.
То, може, я нахабний вереда
Добра не хочу Україні-неньці?

Бунтую, роздратовую народ,
Випльовую цукерочку солодку?
Почовпати мо' краще на город,
Землиці носом виорати сотку?

Не виучили ще урок гіркий:
Бур'ян щодня полоти варто з грядки.
Тому лиш "пашуть" чорні мужики
Й сумлінно платять злодіям податки.

До влади черга довга - до небес,
Є Петя, Рабинович, Юля, Гепа...
У них до грошей вічний інтерес,
Тебе нема у списку? От халепа!

На вибори чекаєш п'ятака?
Усоте керувати пустиш трутнів?
Старе вбрання достойне смітника,
Хай молодість кує своє майбутнє.

24.09.2018р.

Ревіли трибуни на тисячу голосів!
Пестунчик фортуни - за титульність поясів,
У центрі арени, у світлі пекучих рамп
Ти бився натхненно - боєць, гладіатор...раб.
А натовп голодний щосили "Vivat!" кричав,
Коли він свободи, чи смерті в бою шукав.
Бо серед овацій лунало йому згори:
- Ти, друже Горацій(о), пішак рольової гри...
Святкуй, тріумфаторе, славу запий вином -
Її імператор своїм освятив перстом.

            І
Хто очолює війну,
знаємо. Ємєля!
Я узяв цю новину
у Полішинеля.
Є й домашні вороги –
обрана «еліта»,
що намотує борги
на майбутнє дітям.
І не треба новини.
Іншими словами –
сучі діти сатани
ще керують нами.

            ІІ
Хто у кого на цепу?
Хто кого боїться?
Трампільєри? Йєті? Пу?
Орки? Українці?
П'ятий рік, – альо, Вован!
Де та наша «хунта»?
Ой, немає у киян
свого ліліпута.
Може, Кий, Хорив і Щек
не читали преси?
Може їх чекають ще
коміки Одеси?
Та куди іще іти
як немає часу
зрозуміти, що кати –
вороги Донбасу.
Ми іде́мо-ідемо́...
Хто ж бо на заваді?
Де воно – оте гальмо?
Може, угадаємо?
У Верховній Раді?


            ІІІ
А воно ж бо – візаві:
«патріотів» клони,
наші друзі по крові,
адвокати бойові
п'ятої колони.

            07.2018

Хазяїн мій мене на шанував,
Не чув, не бачив, не хотів і знати,
Проте мене він, як вогню, боявсь,
Ненавидів похмуро і затято.

Як перед ним я голову схиляв,
Йому здавалось: посмішку ховаю,
Як плакати мене він спонукав,
Підозрював, що вдавано ридаю.

Я працював на нього цілі дні.
Лягав я пізно, піднімався рано.
Любив його, в боях зазнав поранень,
Та не допомагало те мені.

Я все життя портрет його возив,
Він був зі мною в будні і у свято,
Дививсь на нього, повсякчас дививсь,
І з кожним роком менше став страждати

Від нелюбові, що далась взнаки,
Отож і нині тим не переймаюсь,
Хоча відомо, що в усі віки,
Таких, як я, хазяїн зневажає.

Нема за що сусіду полюбити,
нема чого коритися орді.
Уже віки виплачуємо мито,
а живемо на хлібі і воді.

І кровію орошено чимало
розп'ятих і катованих людей,
аби чекісти їли наше сало
і прилучали до своїх ідей.

Якою має бути наша доля,
якщо і досі хочемо ярма
нав' язаної нам чужої волі?
Але усе не кається юрма.

Ламає віру, слухає лукаві
чужі глаголи у своїм краю,
недочуває пісні нашій славі
і ойкумену зраджує свою.

Немає меж на цьому полі битви
за віру, і надію, і любов -
ні сповіді, причастя, ні молитви,
що оправдає за пролиту кров.

Парафія Московії в Донбасі
не миру хоче на моїй землі,
а лютого нашестя і зарази,
які благословляють у кремлі.

Моя біда - не їхні перемоги
і не поможуть ратиці і роги
зійти нечистій силі на амвон.
У цій кориді нас не подолати
ні сатані, ані терору “вати`...
Та що дає оцей армагеддон?

06/18

Во дворце, во Златоглавой,
Мужи пьянствуют за лавой.
Бокал за здравье поднимают,
Лета усатому желают.
Столы покрытые парчами,
В навал заставленые яствами.
А он в усы улыбку прячет,
Лукавый взгляд на всех торочит.
Вдруг умолкли звон бокалов
И жуйки пьяных коммунаров.
Усатый встал и речь держит,
А каждый за себя дрожит.
Что ж! Украину не сломили!
Иль нашу миссию забыли?
Почему же наши меры,
Не достигли нужной цели?
Что ты делал, ты, чекист?
Ты же старший коммунист.
Может, снять с тебя погоны*?
Ты не выполнил законы!
Согласно документов ВЦИК*
Я исполнять закон привык.
И собрал бльшую рать,
Чтоб на Украину их послать.
Чесных, верных коммунистов
И, как положено, чекистов.
И направил их в селенья,
В города и по деревнях.
И солдатов мы с собою,
Мы пригнали чередою.
Бедняков обьединили
На их братьев натравили.
Мы убрали укапистов*,
Заодно и боротьбистов*.
А кто нас не признавал,
Путь до вечности избрал.


2

Знать, народ забил в набат,
Мы направили солдат.
И покойные крестьяне,
Свои пополнили курганы.
Что бы не было инциндентов,
Мы убрали интеллигентов
А врачей и професcуру,
Посадили их до МУРа*.
А художников и писаков
В Сибирь их по этапам.
Кто противился нам,
Судила тройка и наган.
Затем священников прогнали,
Посадили и сослали.
Церкви мы придали злу,
Церковну утварь сдал в казну.
Но народ опять поднялся,
Он за вилы и косы взялся.
Солдат выполнил приказ
И восстание смолкло в раз.
Что бы Украину успокоить,
Год двадцать третий будут помнить.
Мы прекратили уговор,
Правое дело - “Красный террор''*.
Мы считали по закону,
Украинцы придут с поклоном.
Но не сломить этот народ,
Он за вольностью живет.
* *
*
Усатый вдруг поднялся,
Весь зал как буд-то сжался.
Каждый думал за себя,
У них спод ног “ушла” земля.
Он, окутаный дымами,
Злымы он сверкнул глазами:
-Кто не выполнил Законы,
Будут найдены виновны!


3
Тишина накрыла зал,
Он промедлил и скакзал:
- ВЦИК поставил нам три слова,
“Год великого пререлома'' *.
И батальоны чекистов,
Старших и младших коммунистов.
Кождый год подряд
Украину теребят.
Создав видимость колхозы,
У крестьян забрали возы,
Инвентарь для земледелья,
Волов, коней и снаряженья.
Землю у крестьян забрали
И колхозною назвали.
А земля стала пуста,
Ни колосьев, ни куста.
С каждой сельской «хаты»*,
Они забрали провианты.
И заложили в закрома,
Как колхозная страда.
Кто противился - сажали,
На ГУЛАГ их провожали.
Ссылали и тех, кто не спорил,
На сибирские просторы.
Так беспредельничала рать.
Но ответ пришлось держать.
Вновь собрались коммунары,
В Кремле заполнили залы.
Пред усатым стал чекист,
В страхе был он не речист:
- Не сломить сего народа,
Им вольный дух дала природа.
* * *
А усатый трубку курит,
Хитро глазки свои щурит:
-Кулаков в короткий час,
''Ликвидировать как класс''*.
Мол, кулаки виною стали,
Все зерно себе забрали.
И вся бедная страна,
Стала нища и голодна.
4
И на спеху создав законы,
В Украине создав зоны.
С зоны в зону не пускают,
В нарушителей стреляют.
И батальоны чекистов,
Старших и младших коммунистов
И так званых бедняков,
Ищут злостных кулаков.
По хуторах и деревнях,
И на селах и селеньях,
В каждый дом заходили
И кулаков там находили.
Если ты не батрак,
Значит ты и есть кулак.
Зерно и яства забирали,
Соленья в бочках разбивали.
Обшарив темные закоулки,
Чердаки и коморки.
И постели разбирали,
Провианты там искали.
Если дым печной клубился,
''Как с табакерки'' чекист являлся:
-Что ты варишь? Где ты взял?
Значит ты не все отдал!
Значит есть в тебя запасы.
Прячешь где свои припасы?
И пошли опять искать,
Землю щупом протыкать.
И с года в год Московская рать,
Смогла крестьян всех обоборать.
И укрепившие там кордоны,
Словно тюрмы были зоны.
И в год голодный - тридцать третий,
Умирали взрослые и дети.
Только стон шел до неба,
Просили люди смерти иль хлеба.
Деревни и села вымирали,
Города опустошали.
Вымер Юг, Восток Украины
И миллионы в середине

5
А составы вереницей,
Мчат с зерном за границу.
А корабельные караваны,
Идут с зерном за океаны.
Почему же дипломаты,
Цари, президенты и Папа,
И журналисты — все молчали,
Словно в рот воды набрали?
И с молчаливого согласия,
Рука терана поднялася.
В извращенный войны вид-
Преднамеренный геноцид.
* * *
. На украинские просторы,
В обжитые раннее зоны,
Российская рынула орда,
Занимая вымершие дома.
Их Украина прийняла,
Все для жизни им дала.
Почти век в мире жили,
Вдруг “на грабли наступили''.
И потомки возмутились,
Они к России обратились:
- Просим войско к нам прислать,
Чтоб територию забрать.
И эшелоны войско гонят,
Вновь Украину в крови топят,
Ложь, лукавство мир затьмили,
Вирус насилия оживили.
Но наш народ поднялся,
За вилы й ружья взялся.
И полки ребят с Майдана*,
Пошли в бой против тирана.
День и ночь ружья ковали
И войско славное создали.
Занял исходные рубежи,
Мир беречь от войны и лжи.





6

Погоны* — выражение автора. Погоны были введены в Красной Арми в1943.
ВЦИК* — Всероссийский Центральный Исполнительй Комитет. Создан в 1917г.
МУР* — Московский Уголовный Розыск. Создан 5 октября 1918г.
Красный террор* — Резолюция ВЦИК от 2 сентября 1918г. Это было средство достижения политеистических и экономических целей большевиков. Были массовые аресты и расстрелы на месте врагов революции.
Ликвидировать как класс* — Политбюро ЦК ВКПб от 30 января 1930г. Постановили .
Хаты* — выражение автора, в переводе на русский язык -Дома, избы.
Майдан* — Украинский народ вышел на миллионный Майдан за Европейский образ жизни, 21 ноября 2013г.
Боротьбисты (1918-1920) - боролися против Коммунистической партии диктатуры пролетариату.
Укаписты (1920-1925 ) - боролися за Независимую Украину.

Перегортаю Біблії сувій
чи сури, чи мотиви Гайявати
і згадую, як научала мати:
на те і ближній - ворог-лиходій,
аби умів любити і прощати.

Уміємо! Навчалися віки,
запам’ятали всі його уроки.
Аж ось вони – брати-бойовики!
Усілися на фронтові потоки
нові олігархічні общаки.

На відстані гримучої гранати,
а із окопу, то і поготів,
до ближнього рукою вже подати...

Та, може, якось дійде до умів –
якщо любити ближніх ворогів,
то їх в упор прийдеться убивати.

05.18

… І прийде в Україну Ч о р н о в і л…
У небеса скипіло споночілі…
В розкриллі чорнім і в розкриллі білім
перелетить смертельний виднокіл.

- Трудітесь, браття!.. Зерня – на порі,
Бо ізорали нивку ч о р н і в о л и…
Нас вороги бороли й не збороли,
хоч омочили кров’ю вівтарі.

Це смак змагань – завзятих і упертих
нас трощено в горнилі Чорних Брам…
Та зріє поле, в небо розпростерте:
В і л яро плужив, а збирати – вам!

Cпасенний Муж, котрий відпив причастя…
Спасенний Муж, котрий причастям став…
Та спопеліє той, хто у зап’ястя
з кровавих крихт
стражденний хліб
украв!

Хай Пієти священні омофори
розвіють пил чумного спориша.
І час проб’є – і сплине на простори
розкута
Ч о р н о в о л о в а
душа…

І спалахом Апостола й Пророка,
з сльозою всепрощення на устах
воззве над Україною високо
не Ч о р н и й В і л, а чорно-білий Птах:

- Прозріте, браття!.. Зерна ж не безкровні!..
«Хіба ревуть воли, як ясла повні»?..

1999, зі збірки "...І все ж - неопалима".

Уміє прогресивне людство
міняти наші ярлики.
Жерці зеленої капусти –
найяскравіші маяки.

Замовні нишпорки – в угарі
і компромат у Юґи є,
але потрійна Мата Харі
усю пургу переграє.

Таємні копи накопали,
найомне радіо рече,
що Україну ошукали
і згага націю пече.

І людолови, й людоїди –
коріння і гілля ідей,
які освоїли сусіди,
демонізуючи людей.

Але дедукція говорить, –
кому це вигідно було?
Напевне тому, хто в офшори
ховає крадене «бабло».

А бойовому українцю
дають іще один урок, -
або ховай у воду кінці,
або зарийся у пісок.

Ідеологія нарцизму
і реноме ідіотизму –
один і той же сатана.

Уся корупція, і вади,
і явні злодіяння влади
надійно
               списує
                               війна.

03.2018

Я прошу , я молю , я благаю
Зупиніться жадоби орли...
Не пророк , але попереджаю
Ви на прірві вершини - ганьби...

Ваш цинізм на межі самогубства
Ваші дії - ричання пиха
Із екранів одне потурання
То біда , то дурна , то війна...

Від народу чекаєте дива
Підібрали кнути - пояси
Все мудруєте з самого рання
За що здерти , ковтнуть копійки...

Все Європою марите - чесні
Під ногами не бачите кров
Комом тисне в терплячому горлі
Від плетінь заофшорених змов...

Кара Божа дістане , зустріне
І мандат - не зупинить меча
Навіть пекло вандала не прийме
Бо він гірший - вселенського зла...

Хлопці, вже четверті роковини
вся в сльозах держава відзнача.
Тільки ті, хто в смерті вашій винні,
ча-ча-ча танцюють під "Кача".

А країна котиться в безодню,
торгашів штовхає торжество.
Тих, що на Донбасі кращих сотню
жадібно помножили на сто!

Як на небі вашим світлим душам?
Де погрози "Раші" не страшні.
Чи приємно не приймати участь
у мишиній нашій метушні?

Втім, не тільки з римувань комірки
України славлю я красу.
Хлопці, як і ви з-над хмар, повірте,
миру їй і мудрості прошу!

Хлопці, як і ви з надхмар`я, знайте,
винуватих покарання жду,
з думкою, що й найкрутіший снайпер
на прицілі Вищого Суду!

20.02.2018

Для насолоди розуму й очам
Стоїть у місті «храм».
Не моляться там люди,
Все ж їдуть звідусюди.

Так було сотні років.
Так було ще недавно.
Від тих учнівських кроків
Розумно. Гідно. Вправно.

Немає континенту,
Щоб не було пошани.
Все знищено дощенту
Дурними хазяями …

Не треба їм наука.
У голові дурмани.
Безпутник, ледарюга.
Спілкуються стакани …

Чому ж ота наука
Така немов ягниця,
Безсила і безрука,
Вже видохлась синиця?

Щоб людям пояснити,
Що біле зовсім чорне?
Частина повтікала,
А інша в глупстві сохне …

Мовчить. Чогось чекає.
Звітує про звитяги.
Звитяги на папері.
Працюють коркотяги!

А як хтось пробудився,
Не дуже веселися,
Ти хоч перевернися,
А все ж якось зігнися …

Не гнешся, не вклонився,
Гарчиш немов собака,
Ще й рік такий наснився,
Удачі, забіяко …

Буваю рідко нині у селі.
То місця, то оказії немає,
коли ти ще не зовсім «на мілі»,
але уже докочуєш до краю.

Уже немає ідолів ідей.
Але душа сумує одиноко.
Велика маса неуків-людей
живе егоїстично й однобоко.

Надія не вартує п'ятака,
єдине щастя – чути алілуя,
удача – не узріти земляка,
який у теле-ящику ночує.

Коли і однокласниця твоя
чекає дядю Вову біля тину,
то як душа не заволає, – я
жадаю мати іншу Україну!

Як не шаліти? Парія, сліпа
душею, шле анафему поету,
тому що сповідалась у попа,
який забороняє Ukr Інету.

Коли й дитячі заклади уже
благословляють нечестиві руки,
то як же той Господь убереже
парафію ворожої науки?

Якщо нема у пам’яті дітей
ніякої історії, а Крути
то «зайва декорація ідей»,
які у нашій бучі не почути.


Ідуть у Лету кращі із живих,
а інші опиняються, де звично,
із вірою у те комуністичне,
яке ще не поділене на всіх.
І я молю за себе і за них,
аби усі боялися за вічне.

                                      29.01.2018

Знову сидиш годинами в моїх очах!
Серйозно сміючись, ти сердишся на мене.
Пішов би назбирав талантів на зірках.
Бо так невдовзі проженуть тебе зі сцени.

Якщо вже Гамлета зібрався ти зіграти,
Навчися так як він за втраченим страждати.
А так. Сидиш тут коло мене і смієшся.
Такий лише на комедійні ролі надаєшся.

І не дивись на мене так з-під лоба.
- Ти на Офелію також не дуже схожа.
Іди пройдись по замку. Кажуть там якась подоба
Убитої княгині … Міцно спить сторожа.

Пішов. Зустрів. Переповів все знову.
Комусь обман, комусь легке серцебиття.
Була короткою наша розмова:
Любіть таким, як воно є, життя ….

А потім принесло на нашу землю
Із півночі голодне вороння.
Місцеве теж не стало відставати.
Кому з них скарб твоя рідна земля?!

Чи ми вдаємо всі яке безумство?
Бездарність оголошують на біс.
Чи то таке злочинне легкодумство?
Прямо на сцені хтось хабар заніс.

У Гамлета сучасного біда.
Все бачить. Все навколо розуміє.
Офелія, що так хотіла іншого життя,
Тепер щиро сміятись вже не вміє …

Хто спав, той спить.
Хто думав, той мовчить.
Чекає.
Хто біг, той зупинився.
Бо не знає.
Чи Гамлет тут?
Чи може гроші закордоном заробляє …
Удома принц. А там … щось підробляє.

Без гамлетів втрачається весь сенс,
Стає невидима проблема.
Цілий народ вже майже екстрасенс,
А тут всього лиш бізнес - схема ...

Чи може в нас вже зовсім гамлетів нема?
Та ні. Так не буває. Світ має очі.
Якби збідніла на таких наша земля,
Ми б заблукали на віки серед сліпої ночі ...

Валили ідола у сквері
А в Київі майдан палав.
Похмурий символ СеРеСеРу
Байдужо в небо поглядав.
Гула напружено громада.
Порозділились голоси -
Он чути: "Может бить нє нада?"
"Тяягніть драбини і троси!"
І ось вже юнаки завзяті
Несуть потрібний реманент,
Найбільш пронирливі хлоп'ята
Подерлися на постамент,
На шию вкинули аркан...
"А ну-мо,друзі, одним махом!" -
Захилитався істукан
У криках захвату і жаху!....
Та все далеко до свободи,
У київі - вогонь і кров.
І насувається зі сходу
Підступна "братняя любов"
Ще не мина пора тривожна.
Час перемоги не настав -
Посеред селища порожній
Не розібрали п'єдестал.

січ.2018

Люблю. Пробач. Я не шепочу. Я хриплю.
Ти думаєш, що іноді кричу. А я так плачу.
Гітару розриваю. У віршах лечу.
Лечу, бо вільний я. Даю піснями здачу!
Чи лірик я, чи я громадянин?
Це хто як і коли побачив мою душу.
Не покупець я слави. Батьківщини син.
Для неї доспівати, до неї докричати мушу!
Кричав, просив, благав десятки літ.
Піднялася з колін. І що я бачу?
Я вам віддав останній свій політ.
Раби залізли знову в ланцюги. Я плачу!
За що наркотики у себе я качав,
За що, заради кого я пропав,
Своє кохання по житті розмазав, розтоптав,
Народ, ти перед ким тут на коліна став?!
Чи вам пороблено, у вас такі зірки?
Втішаєтеся крові українців!
Які скоти ви, мої земляки!
Топіться далі у своїй горілці!

Книжки палити. Є у дурнів звичка.
Ще будувати тюрми, табори.
А починається все з окрику згори,
Що опоненти всі насправді вороги.

Коли немає аргументів в квазі – правди,
А з цінностей лише авто та яхти,
Друкуються лише окремі автори.
Людської думки почорнілі хутори …

Лояльність треба оплатити:
Цінуються наглядачі.
А інших треба бідністю зморити.
Актори недоречні. Тільки глядачі.

Ангелів неба годі вже впізнати.
Навіщо непокірність як зразок?
Почали пам'ятники волі руйнувати.
На пам’ять теж встановлено оброк?
Вчетверте, вп’яте вже розібрано бруківку.
Все йде по колу наче під якусь копірку.
А наш змій обростає головами.
І насміхається над нами.

Що сенс в державі, де народ не управляє.
Де кожен орган – самостійна голова.
Громадянина за пороги не пускає.
У кабінетах тих азартна гра …

У європейця інший погляд на свободу.
Він свою долю в подарунок не дає.
За кожну щонайменшу шкоду
Порушник своє дістає …

Ми все чекаємо якогось прометея,
А нам сусаніних постійно подають.
Живемо наче найбідніша Еритрея.
Вільні керують. А раби на пана ждуть!

Дивуюся. В моєму кріслі гостя.
Всміхнулась. Нею вражений мовчу.
Чекаю на пояснення цього чарівного нашестя.
Приязнь і цікавість у собі́ відчув …
Мене не знаєш ти, - почув нарешті, - а я давно читаю:
В твоїх фантазіях, в твоїх думках блукаю.
І навіть іноді, коли ти щось питаєш,
Я подумки тобі відповідаю …
Наприклад, знаю, що учора
Ти збудував свої нові світи:
Це наче втрата пам’яті від Мандрагори,
Коли хтось потрапляє не туди.
А ще придумав ти молекули любові
І розмістив їх мов на дереві плоди.
І так багато сили у твоєму слові,
Що крізь світи мене відправили сюди …
В моєму світі в мене інший образ.
Побачити мене очима ти б не зміг.
В моєму світі небезпека. Колапс.
Мій світ від твого мій рід не вберіг …
В моєму світі думка – це реальність.
Щось оживає і зникає кожну мить,
Колись добром наповнена блакить,
А зараз обрій від пожеж горить …
Повірив я у цю містичну повість
І полетів у ті нові світи.
Навіть, якщо це прикра випадковість,
Я чимось мушу їм допомогти …
Планету всю заповнила орда,
Від інквізиторів ховається остання мрія.
Ми летимо. Частина цього хаосу душа -
Моєї подруги і розпач, і надія …
Там де Європа, пустка й чорнота,
Європа як завжди хотіла стати збоку,
І ця її злочинна сліпота,
Її й згубила одноруку й однооку …
Москва втішається парадами машин,
Що несуть світові безглузде сіроманство.
Це відчувається на рівні атомів, клітин,
У різних вимірах по суті те ж саме московське ханство …
Згадав філософа, що говорив глухим,
Як час покаже, нерозумним і сліпим:
Як уподобишся у вчинках злу,
То сам злом станеш … Я знав вже, що робити з цим …
Звертаюся у пустоту: ну що тепер скажеш, Богдане!
Невже заради помсти й віри королю
Ще й на тверезу голову, не п’яну
Віддати землю варто на поталу гультяю …
Який продав її за п’яний гріш султану і якомусь хану!
Всім зайдам, що одразу збіглися на поклик,
Що тут усе дешево, роздають ...
А помилка у цім твоя, і не один казав про це полковник …
У забуття думки полковників несуть …
Були суди і правив в них закон,
Книжки писали, розвивались школи,
Католик, православний, іудей,
У іншості не бачили крамоли …
На сейм чи сеймик хтось, як виїжджав,
То забував про своє особисте,
Хто мав майно, той і урядував,
Не ідеал. Але не рабство прийшле …
Здивуєтесь, але звелись полки,
Європа наче в мріях Ярославни,
Що бачила у снах над Києвом зірки,
Живіша всіх живих. Здавалось, була майже бездиханна …
У кожному в тім світі стала своя роль.
Ординське рабство захлинулось.
Та не потрібен більше мій контроль.
До моїх друзів здатність мріяти вернулась …
Дивлюсь, куди ж думки їх поведуть,
Я ще світів таких не бачив,
Як вони світ цей свій новий назвуть,
Там й Україна є. Так мені інший той народ віддячив.