Моё слово среди людей имеет силу
И я могу ещё пока его сказать.
Да, рано или поздно я погибну,
Но это время я не буду приближать.

Я буду драться сколько будет силы
Возможно что я выиграю бой...
Война проиграла давно, читатель милый.
И смерть ползёт шипит и рвётся вслед за мной.

2021г

Нельзя оправдывать насилие,
Нельзя насильника жалеть.
По всей строгости наказание
За поступки они должны терпеть.

И на протяжении всей жизни
Они могут это преступление повторять.
Социум нужно от них сберечь.
Социум своих врагов в лицо должен знать.

Как жаль мне жертв насилия всегда.
Нельзя их с грязью смешивать. Нельзя.
И так к ним подкралась вдруг беда
Их нужно защищать всегда, друзья.
2021г.

Як сталось так, що на Донбасі йде, пала війна?
Коли ми ворогами стали? Як прийшла вона?
За що воюємо ми в ній? За що дрижить земля?
З обох боків є втрати в ній. Ненависть скрізь гуля.

Невже у світлі наших днів не зможем знайти миру?
І будуть далі помирати люди, мавши силу.
Талановиті і прекрасні, цвіт нації, її надія...
З обох боків сини й дочки від матерів ідуть і... тліють. ..

Мов попіл... йдуть у небуття... лиш надпис-пам'ять на граніті...
За що?!... кладуть вони життя в своєму домі в цьому світі...
Я хочу крикнути до всіх з обох сторін:"та схаменіться!
Складіть ви зброю всю до ніг та разом Богу помоліться!"

Ви пожалійте всіх дітей, що вже і виросли в війні.
Війну потрібно зупиняти. Ніхто не зможе. Лиш самі.
Лише своїми ми руками війну цю зможем зупинити
І розміновувать поля щоб без металу вони квітли.

Я вас молю, ви перестаньте і ненависть змініть в любов,
Інакше буде знову й знову цю землю омивати кров.
Інакше будуть "кулі-дури" невинних знову задівати
І будуть знов батьки дітей й малих дітей своїх ховати...

Йому на голову – лавровий німб,
на ноги – кайдани,
а в руки – серп і молот…
Ще й наказали: «Йди за ним!»

То й він, окрилений від то́го «оптимізму»,
поповз собі,
на місці стоячи,
повз культ і голод,
Ге-ен –
«До комунізму!!!»…

11 листопада 1988 р., Київ

Присвячується Ніні Москаленко та її родині
(За мотивами телепередачі на каналі «1+1»)

Родинна оселя: це їхня земля!
Сімейне збирається віче.
Та рейдеры якось з’явились здаля.
А потім – погрози у вічі!
Погрози! Якщо не покинуть свій дім,
то будуть великі проблеми!
Атаки бандити продовжують! Їм
комфортно в обіймах системи.
Ніхто не підозрює навіть тоді,
що опір зустрінуть належний!
Що вчителька піде назустріч біді,
в своїй боротьбі незалежній!
…Центр Києва, ласий шматок забудов.
До нього так прагне замовник!
Лютують проплачені виродки знов!
Інструкції в них послідовні.
Та опір триває – вже є адвокат.
Спільнота навкруг небайдужа!
А ще – розголошення у ТСН.
Брудна рознеслася калюжа!
Підшитий до матері вже кримінал.
На хлопчика маються плани:
наркотик підсунути, як варіант.
Бабуся ж не довго протягне.
Брудна авантюра продовжує шлях!
Підступний у неї сценарій!
Арешт непокірній!!! У клітці вже птах!
Зневага постійна й страждання!
Навмисно заплутані хитрі сліди.
То ж складно знайти ляльковода.
Із кола впливового якось змогли
«на чисту їх вивести воду!»

…Минуло з тих пір майже десять років!
За правду боролася жінка!
Злочинна система продажних судів,
з підкупним, брехливим рахунком.
На щастя, підтримка у неї була:
звичайних людей, журналістів!
Кінцевий замовник знайшовся! Хвала!
Розкриті діяння нечисті.
Відкрилась корупції вся складова.
Майдан припиняє накази.
Провладні бандити втекли крадькома.
Шкода, що безкарно, одразу!
…Історія й досі хвилює серця
та згадки дорослого сина!
Який архітектором став неспроста.
Свій дім відродити зуміє!

Історія мужності! Виклик! Протест!
Направлений проти свавілля!
Не втрачені, дійсно, ні гідність, ні честь –
ЛЮДИНИ відважної вчинок!!!

12.05 – 15.05. 2021

… і ти опам’ятаєшся колись
ще пам’яттю загубленого русла,
коли байдуже і безплідно згусне
у спориші чиясь убога мисль.
І з відчаєм загиблих поколінь
ти зранених не підведеш колін,
ти скованих не приховаєш рук,
розп’ятих рук не виказаний рух.
Тебе зігнуть, зітнуть і розіпнуть,
і безхребетним зроблять, без’язиким, -
іди… Куди?! З таким потворним ликом
тобі одна вготована лиш путь:
вперед… вперед – на дальні лісозвали,
вперед… вперед – під кулі і мечі.
Ти віриш у духмяні калачі,
допоки тебе блазнем не назвали.
Не маєш права вірити. Не вір!
Жалоба по тобі – брудна неслава.
Ти не людина. Ти – Плазун. Ти – Звір!
на хліб і віру звір не має права!

… І ти впадеш чи згинеш на Хресті
під Небом неосквернено високим.
Його блакитне непідкупне Око
простить тобі знівечені путі.
Простить тобі непам’ять і неславу,
і на твоїм знекровленім плечі
оплаче Небо жалібну оправу
і покладе духмяні калачі.

Ніхто нічого ще не знав
ні сном - ні духом
про те, що дехто вже сконав.
Земля їм пухом.

Ми йшли на зоряний парад
Хрещатим Яром,
несли червоний транспарант.
Собі ж на кару.

Дурна отара чи табун
з розв’язки казки.
Не Перемоги День то був,
а День Поразки!

Палав багряний рубікон
серед опали.
Радянський зраджував закон,
а люди – спали.

Та враз прокинулись! Віват!
Ось Незалежність!
Але лишився Бюрократ!
От, обережність!

Чим старший чин, чим вищий ранґ –
тим зрада вища!
Радіоактивний бумеранґ
ще ближче свище.

Хоч офіційно, на словах,
«пожежа згасла» –
під бутафорський саркофаґ
підлито масла.

Для можновладця – час майнув,
мов листя з вільхи –
він потерпілих обманув,
забравши пільги.

Щороку довшають ряди
на кладовищах.
Байдужа влада до біди
доб’є, донищить!

Сумні сомнамбули повзуть
по коридорах,
роками витяги несуть
про тяжкохворих.

А що ж герої? Взагалі:
вони ж – «халява»!
Їх, мов немає на землі.
Яка їм «Слава!»?

А як згадати, скільки душ
потруїв атом!?
І скільки їх тягло той гуж,
лише сказати!?

А хто пішов у лабіринт,
як слід не взувся,
накинув щось – і до сих пір
не повернувся!.?

Чи радіація у них
імен питала?
Вона пронизувала всіх
і всіх ковтала!

Хіба герої не вони,
хіба чужинці?
Вони – народові сини
і Українці!

А брита зграя розбишак
на іномарках
та їхній вибраний вожак –
лише припарка.

Тому, шукаючи людей,
які в законі,
ми не знаходимо ніде
закону в зоні…

Десь на отруєній землі
стоять оселі,
в які вертає звідусіль
тьма самоселів.

На це один «значний орел»
складав куплети:
«Якщо ти, братцю, "самосел" –
то й сам – осел ти!»

То ж зона, звісно, пролягла
не на Поліссі –
а в годівниці для орла
в безхмарній висі.

Там він сидить, немов пахан,
і корчить лоба:
«Хто? Самосел? Якась блоха!..»
А скрізь – жалоба.

Попід Чорнобилем святим –
старі хатини,
не сплять, і стовпчиками дим
у небо лине.

Там хлипнуть двері, там млинці
спекла бабуся.
Я сяду теж на ослінці,
перехрещуся.

Я запитаюся про час
після гонитви.
Нехай тоді звучить для нас
лише молитва.

Стара: «Вже вечір, – відповість. –
Мені смеркає.
Людина в цьому світі – гість,
чогось чекає.

Мені не жити вже ніде́.
Мені вже – вечір»…
І мирно руки покладе
життю на плечі.

Сонливі тонкощі чудні
Полісся звіє.
Цей вечір скрався і мені.
Це сутеніє.

6 липня 2003 р., Богдани́

– Не звертаймо на нього уваги.
– А що він? Навмисне дражниться?..
– Нажлугтився хлібної браги…
– А більш ні на що́ не наважиться?
– Йому відібрало мову –
так когось злякався…
– Зажди, він не скаже ні слова?..
– Кривляється, бо наклався.
Не дрейфи, здирай з нього шкуру,..
– Годинник якийсь довоєнний…
Хіба він нам свідок? Він – жмурик…
– Поріж-но йому вени!..

(Зло на світ випускають з клітки –
і гинуть навіть мовчазні свідки…)

23 червня 2004 р., Київ

Сьогодні не прийде ще наше завтра...
не вистачає тями та уміння,
але із покоління в покоління
не гасне у серцях надії ватра.

Душа народу тліє, та іскриться...
у полум’ї нерівного двобою
із дикою ворожою ордою
гартується у герці наша криця.

Над нами нависає дика скеля,
де двоголовий ще довбе печінку
розп'ятого онука Прометея...
але байдужі європейські свідки.

Така нам доля випала у світі,
де вороги скажені та лукаві
украли історичну нашу славу,
яку закарбували у граніті
далекі наші пращури... а діти
сьогодні...
            у бою...
                на переправі.

02.02.2021

Віддавна в світі повелось,
Якщо ти лицар, а не лось,
Якщо не земляний хробак -
Чини ось так, а не інак.
Вирішуй, хто ти - троль, чи гном,
І на чиєму боці?
Добро залишиться добром,
Лайно залишиться лайном
У будь-якій обгортці.
Якщо і досі невтямки,
То запасися лупою -
Не світять справжні козаки
Оголеною дупою.
І не міняють козаки
Козацьку честь на мідяки.

Відживу, нажаль своє життя,
Відтужив, нажаль свої я туги,
Відїм, нажаль свій шмат м'яса,
Відпишу, нажаль свої листи до Вас.
Але ніколи не зможу відступити, нажаль від своєї я мети.
2020

Четверо нас із семи дітвори –
щирі у вірі, наївні...
сіяли нас на узліссі вітри:
сестри мої у лихої «сестри»,
я ще живу в Україні.

Бігали ми по траві і росі
голі, голодні і босі...
вищу освіту отримали всі,
боргу немає... спасибі Русі,
що не втопила у Росі.

Двоє із нас відлетіли дітьми.
Кращої долі не треба –
ані тобі колосків, ні зими....
Братові не таланило з людьми,
волю отримав на небі.

Порозліталися ми – хто куди
поза союзні простори...
батько почив біля яру – один,
де в голодовку зариті діди,
мати – у горах над морем.

Старша тікала до Алма-Ати
з шахти – своєї могили,
гнана недолею в інші світи...
Клеїли тіло її з десяти,
доля на безліч побила.

А середульша гуляй-цілину
міряла аж до Уралу,
відвоювала «свій Крим» у війну,
любить за це «дороґую страну»,
і у Кремлі генерала.

Ну, а найменша матросом була,
то й подалася на море,
де і Земля ще і досі Мала
і не конає імперія зла,
перетираючи гори.

Я там бував, та і сліду ноги
не залишаю ординцям.
П’ю і жую наодинці...

Не додає мені пам’ять снаги:
друзі далекі – мої вороги,
а найрідніші – чужинці.

11/20

Життя, що згасло, свічка не продовжить
І не відродить ту останню мить,
Яка ввібрала стогін перероджень
Багатих літ і злидні лихоліть.

Судьба картає, крає і карається
На схилах днів, коли на схилі літ
Ховає дід під подушку окрайця,
Немовби шрам – глибокий смерті слід.

Його дитинства радість рукотворна
І благодатна як сама земля,
Вросла у землю полиново чорну.
Дарма її гукати звідтіля.

Старий як світ, давно чекає стрічі
Із болем, що весь вік переорав,
Запалює над світом чорні свічі
На спомин незворотних переправ.

28.11.2020

Даремно кігтями дістає
Хитрюча кішка.
У тебе небо і крила є,
Летюча мишко.
Дрижить хвостата
Твоя рідня,
Сидить по норах.
Сміливця вітер наздоганя
В небес просторах!
Підступний ворог
Чатує скрізь –
Прелюта сила!
Хоробра мишка
Летить увись
На вільних крилах.
Закривши на навісний замок
Сталеві грати,
У вільних неба,
Ані зірок не відібрати!
Жыве Беларусь!

Коли в минулому житті
були ми козаками,
напевне ангели святі
орудували нами.
Бо лупцювали татарву
і турка-яничара,
ішли походом на Москву,
на ляха у Варшаву.

Якби нам Хмеля, Богуна,
Сірка чи Кривоноса,
то не шукав би сатана
раба і малороса.
А так – спливає угорі
усе лайно кошари...
Ведуть сліпі поводирі
баранячу отару.

Колись наївна і свята,
а нині сіра простота
рішає долю краю,
коли вивищує шута,
в якого голова пуста
й світогляду немає.

09/20

Червоні прапори – і прапори "Пори"!
Гранітний Ленін – Золота Софія!
Комуністичне "геть!" з безбожної юрби –
ламається об "так!", що вільним вітром віє!

Нащадки вбивців пруть, нена́висть несучи,
з прокляттям жертв двадцятого століття!
Це шлях в еСеРеСеР! Їх горло верещить:
за табірний совок і скрізь колюче дріття!

Та в Україні більш цей номер не пройде́!
Ці трюки нашу юнь дивують і лякають!
Їх глиняний коло́с упав – і пропаде!
Процеси нюрнберґські на більшовизм чекають!

Понеділок, 7 листопада 2005 р., Богдани́

Нетривале усе, що тримається страхом,
Що ламає людей, затоптавши в багно,
Як і все, що колись здобувалося махом,
Обертається прахом.
І кане на дно.

Коли помирають нації — народжуються Тантали
Земля відригає їх, викидаючи з чрева

Вона могла стати Бабою, поліською королевою
Однак, народила анчутку
Стала матір’ю не тому сину
І жоною не тому пану

Ніоба колись обернулася каменем
Ми знаєм причини й тепер
Приходить ясність про той одинокий камінь –
Єдину твердь між океану мертвих вод
Що відійшли в пологах дали життя неживому

Таке буває – цілий мертвий живий народ
Блукає в своєму домі й не має ніякого дому

Спільне творіння Перуна та Белбога,
Земля, яка відділилася чи просто вийшла із Наві?

Дівчинко, над тобою все є – Небо, Вирай, Пташині дороги
Багонь нікуди не зникла, в багні, може й, видно зорі
Але підніми свій погляд і подивися вгору
Завершуй танці – безумні, страшні, затяті
Хіба недостатньо м’яса дітей твоїх на цім святі –
Тридцятилітня трапеза поїдання плоті
Затирання муралів сірою фарбою крові
Роги що виростають
З жертовних багать які ти множиш нагайкою так завзято

Дівчинко, над тобою – все ще є –
Небо, Вирай, Пташині дороги
Але чи буде потім?...


10.08.2020
© Тата Рівна, 2020

По вулиці Правди –
дерева посадять,
по вулиці Правди –
ходитимуть люди,
на вулиці Правди –
відкриють їдальню,
знесуть аварійне –
нове побудують.

На вулиці Правди
не будуть брехати!
Сказали ж: не будуть,
то значить – не будуть!
Зачинять – сказали –
старі аґітха́ти,
знесуть застаріле –
нове побудують…

На вулиці Правди
стоять світлофори,
їх слухають вдячні
старі лімузини…
Слухняні полуплені
автопокори,
коли б вам червоне
навік засвітило!

Ця вулиця Правди
уже ж пішохідна?
Ця вулиця Правди
лише ж всенародна!
Сказали ж уже,
що вона необхідна
і безперехресна,
і безгоризонтна,
і вічнозелена,
і безповоротна…

Так дайте ж народу
пройтися стихійно
по вулиці Правди
до площі Свободи!

7 травня 1989 р., Київ

Так скупо відображені життя –
а смертю так нахабняче розвінчані?
У стосах документів з забуття
волають ску́ті, досі не помічені!

Мов піліґрими, ста́ріють віки
і йдуть за обрій з вивченими ві́ршами,
а ці життя, а ці єретики́,
поза́вше штампами обвішані найгіршими!

Брудні сліди державного тавра
по особо́вих справах, по посвідченнях,
по всіх життях – криваве слово "враґ"
і вирок "розстріляти" на закінчення.

Хто владі дошкуляв аж до тертя,
полеміку розводячи й дискусії,
з пів слова правди – вже́ не мав життя,
а тільки час на лічені конвульсії.

Навряд чи час підніме імена,
усі-усі з німого диму-пороху,
бо й ще на нас тримається вина
боязні й ницості перед свавільним ворогом.

Державний інквізиторе, стривай,
ти ще не навчений новітньою крамолою!
Невільне людство хлине через край
і вирве правду мовою некволою!

Тоді – нехай це буде хоч колись –
по книзі, повній чистої історії,
навчиться правді попотомок чийсь
і всі лани засіють зерна о́ріїв!

27 липня 2001 р., Богдани́

У широкім степу понад шляхом
Одинока береза стоїть.
Чорна смуга, що схожа на рану,
Білий стовбур берези ятрить.
Пам’ятає береза багато,
Бо вже років і років пройшло,
Як колись на узбіччі дороги
Гомонілося людне село.
А була вона ще молоденьким
Із тонким стовбурцем деревцем
Й чудувалась дитячим забавам
І ранковій росі… аж оце,
Наступив той страшний і болючій
Тридцять третій примарливий рік,
Коли смерть по містах і по селах
Почала свій пожадливий лік.
Пам’ятає береза, як вранці
Восени із села на возах
Хліб селяни везли. Тихий смуток
Проглядався у їхніх очах.
Іще весело грали музики,
Прапори тріпотіли довкіль,
Але радість якась неприродна,
Крізь яку пробивається біль.
А у кожнім дворі проводжали
Довгим поглядом валку жінки.
І, як наче ховались, тулились
До своїх матерів діточки.
А пізніш прибули комісари.
Всі при зброї. Пішли до хатах,
Плач і зойк здійнялися до неба,
Мов насунула з степу орда.
Забирали усе, у дитини
Видирали із рота шматок.
Голосили жінки без упину:
Чим же їм годувать діточок?
Але кату хіба що докажеш!?
Є наказ! І тягли на вози
Все, що лиш потрапляло під руку.
Залишали лишень образи.
Час спинився. Село наче вмерло.
Смуток все оповинув село.
Вже не чутно дитячого виску,
Не співають пісень, як було.
Випав сніг і при білій дорозі
Поховали вже перших мерців.
Ще везли на возах і за ними
Мовчки натовп насуплений брів.
Далі смерть вже ходила щоденно
І не кіньми-на санках тягали.
І живі, наче мертві, розпухлі
У безсилій розпуці брели.
Ям уже не копали. Навіщо?
Не було ні бажання, ні сил.
У ярку, як у братній могилі
Клали поряд живих і мерців,
Присипали натоптаним снігом,
Щоб вовки розтягти не змогли.
І чекали весни, бо надії
Лиш на неї єдину були.
Ту весну тридцять третього року
Дочекались далеко не всі.
Скільки їх вже ніколи не пройдуть
Босоніж по холодній росі?
Все береза те бачила й смуток
Їй гілля до землі пригинав.
Як хотілось їй знову почути
Зойк веселих дитячих забав?
Але дітям було не до того,
Матерів і батьків за село
На санчатах, напруживши сили,
Не одне дитинча відтягло.
І за зиму дорослими стали,
І за зиму постаріли вмить.
І слідом за своїми батьками
У яру не одне вже лежить.
Лиш в одній на околиці хаті
Іще теплилось, наче, життя.
Мати з сином маленьким щоранку
Виглядали весни вороття.
І хлопчина ішов до берези
Обдирати кору. А вона,
Хоч боліло, терпіла, бо знала –
Двох життів то остання ціна.
Та якось не з’явилася жінка.
Хвіртка жалібно скрипнула, мов
Плач тужливий пронісся над шляхом
І хлопчина на ганок зійшов.
З хати витяг він матері тіло
Оповите в ганчір’я якесь.
І ногами опухлими впершись,
Від натуги напружився весь.
Та, втрачаючи сили, поволі
Згорток свій до яру потягнув.
Він не плакав. Не мав уже сили,
Він про сльози давно вже забув.
А коли тіло матері поряд
Із другими мерцями лягло
Він востаннє на неї поглянув,
Довго-довго дививсь на село
Потім знову пішов до берези,
Опустивсь на опухлих ногах,
Обійняв її стовбур тоненький
І затих. І в ту ж мить у бруньках
На березі життя пробудилось,
Бризнув сік із роз’ятрених ран.
І, як сльози, закапали краплі
На її понівечений стан.
Й на хлопчину, що мовчки тулився
До берези, немов до рідні.
Омивав йому голову, руки,
Біг по голій худенькій спині.
Так весна довгождана настала.
Та її вже ніхто не стрічав.
Лиш береза у полі стояла
Білий стовбур у зелені трав.
Те село не зродилось ніколи,
В мертвих хатах ніхто не селивсь
І воно потихеньку зникало.
Степ поглинув усе, як колись.
І стоїть понад шляхом береза –
Острівець споконвічної краси.
І чорніють на тлі її рани –
Спомин нам про страшні ті часи.

Іванко взяв лозину замашну
І взявся з бур’янами воювати,
Що густо поросли навколо хати.
Зламав лозину. Взяв іще одну.
Рядком лягали і цупкий осот,
І лобода, й кульбаби, і щириця.
А він собі - неначе справжній лицар
Що ворогів усіх поб’є от-от.
Попавсь будяк під руку – і тому
Дісталось. Залишилось лиш цурпалля.
Отож бо! Хай тримається подалі,
Бо буде непереливки йому.
Аж ось і добра ланка лободи.
М’яка, зелена, аж сама лягає
Коли лозина по її шмагає.
Ще не зміцніла, зовсім молода.
Іванко ж раз по разу наліта,
Ряди «ворожі»усе більш рідіють.
Тепер уже, напевно, не насіють
Свого насіння. Просто красота!
Аж тут бабуся вийшла на поріг,
Уздріла «битву», сплеснула руками:
- Ти що це робиш? – Б’юся з бур’янами!
А з лободи аж капає до ніг.
- Облиш мерщій в спокої лободу!
- Так то ж бур’ян? Нащо він біля хати?
Його давно потрібно порубати!
- Ні, не чіпай! Не накликай біду!
То – Божий дар, онучку, не бур’ян.
Йому життям завдячувати маєм.
Ми з мамою, ти ж бачиш, не чіпаєм?!
Нехай росте хоч, навіть, цілий лан.
Бо хто зна, як повернеться воно?
Чи не прийде ізнов проклятий голод,
Коли не буде що подать до столу,
Як то було не так уже давно?
Бабуся змовкла і з очей її
Одна по одній дві сльози скотились.
Вона зітхнула та перехрестилась,
Якісь думки ховаючи свої.
- Бабуся, люба, розкажи й мені,
Як лобода життя вам врятувала?
Ти ж мені зовсім не розповідала?!-
Пита Іванко все ще з бур’янів.
- Тебе, - сказала,- ще тоді не було.
Тоді в колгоспи саме навернули
Усіх. Рік тридцять другий йшов.
Весна у тому році не вдалася
І хліб у полі бідно виглядав.
Чомусь дощу землі Господь не дав
І спека поміж селами пройшлася.
Те, що зібрали - владі віддали,
А їй, чомусь, здалося надто мало.
Отож по селах їздили, збирали
І забирали все, що лиш могли.
Уже на осінь вибрали усе
Хто мав чого із їстівних припасів.
Картоплі не було, яке там м’ясо.
А що зима, гадали, принесе?
А що вона могла нам принести?
Попухли руки, ноги, пухло тіло.
Маленькі дітки їстоньки просили.
А де узяти? Чим же їх спасти?
За зиму перемерло півсела,
На кладовищі місця вже не стало,
А все везли. А люди все вимирали,
Одна надія на весну була.
Хто ту страшную зиму пережив.
Той вже її ніколи не забуде:
Ходили напівтіні – напівлюди
І невідомо: хто чим уже й жив?
Весна прийшла і сонечко пригріло,
І перші трави піднялись тоді.
Та люди були раді лободі,
Бо лиш вона давала трохи сили.
Напівмерці виходили із хат,
Розпухлі ноги ледве несли тіло,
Розпухлі пальці брати не хотіли.
Та йшли і рвали. Та не все підряд
А в першу чергу молоду, м’яку
Таку смачну й поживну лободичку.
І різали, і кидали в водичку,
Варили й їли їжу хоч таку.
І не було смачнішого для нас
Отих борщів із лободи простої.
Не було би без неї нас з тобою,
Такий страшений отоді був час.
Хто пережив його, той назавжди
Запам’ятає смак її незвичний
І вдячно буде згадувати вічно
Його, хоча із присмаком біди.
І завжди буде злякано чекать,
Що ті часи ще можуть повернутись.
І де тоді за поміччю звернутись,
Як нині лободу всю порубать?
Іванко кинув «шаблю» свою вбік,
Відчув, мабуть, бабусину тривогу
І з острахом поглянув на дорогу,
Де саме сунув сорок шостий рік.

Проклинаючи некомпетентність слідчих
у питаннях справи не своєї,
я вже впевнений – мене охопить відчай,
як якогось урку в мавзолеї.

Я вже бачу відстані тюремні
поміж мною і тобою, слідчий.
Гомоню премудрості даремні
і впадаю в віршів вічний звичай.

На колоді перед нас калюжа,
чорна-чорна, як печаль зимою.
Скільки ж ти калік перепаплюжив!
Краще познущайся наді мною.

Не докрапав віск свічок небесних.
З них ліплю я віршів обеліски.
Скоро зашумить – і крига скресне –
вип’єш кров, як добру юшку з миски.

На вівтар біди поклав ти камінь,
щоб забили ним невинну душу.
Як ікона, у віконній рамі –
тінь забута…
Я згадати мушу.

8 лютого 2004 р., Київ

На Раші не міняється нічого.
Агонізує азія-ордло.
Вода у Крим вартує дорогого.
Конає до коронування свого
у бункері «обнулене пуйло».

Усе завоювали яничари
і то, – «одній Росії завдяки».
Героям захотілося на нари.
Охляли печеніги і хазари –
неумирущі бойові полки.

Усіх собою заміняє бацька
у ролі всесоюзного царя...
та заважає нація козацька,
якій пасує «шапка мономаська»
на голові паяца-упиря.

Парафія очікує параду...
цар попереду а народ позаду.

Добилися оказії сябри –
позбутися азійської мари.

Але юрма воліє до упаду
піарити червоні прапори.

08/05/20

На серці гірко сіється поли́н.
Я той чорнобиль п’ю з тобою разом
і проводжаю журавлиний клин
настрі́ч зимі, як довгу метостазу.

Цим проводам уже над двадцять літ,
але лічильник Ґейґера завзято
пищить на ліс, на воду і на лід,
на цвіт і плід, у будні дні й на свято.

По кладови́щах більшає хрестів,
і на гробки вже багатьох не вгледиш.
Провідаєш дитинство, як хотів,
і в космос гірко все віденерґетиш…

Ми знов до Києва пове́рнемось удвох.
В очах і снах ввижатимуться зи́му
гриби, чорниці, річка, поплавок…
Усе лишилось тут і більш не стимул.

Хоч, звісно, все мине, смішне й сумне.
Закине час у далечінь цю казку.
Полісся стане іншим, а мене
живе минуле видасть за поразку.

Але щора́з, між будь-яких цілин,
(я проґрамую це, що́ б не казали),
як розцвіте гірким вогнем полин,
то хоч би та́к весну́ розпізнавали.

23 липня 2007 р., Богдани́

Постать, спинившись на постаменті,
довго чекала до себе параду…

Квіти посохли і стали паперами –
постать ніколи не набридала.

Коні подохли і стали екзотикою –
постать ніколи не набридала.

Місто струснулось і стало руїнами –
постать ніколи не набридала.

Небо тримало останню зірку,
зірку з рубіну… Постать ніколи…

Люди, знайшовши безлюдний острів,
не будували більш постаментів.

31 серпня 1989 р., Київ

Емансипація.
Колгоспознавство.
Зреволюціонізованість.
Секс.

ДніпроГЕС.
Маґнітка.
Ріббентроп-Молотов.
Секс.

Велика війна.
Велетенська розруха.
Велетневотонний голод.
Невеличкий секс.

Відбудова.
Розбудова.
Перебудова.
Секс.

Загальне зубожіння мас.
Незалежність.
Духовність.
Секс.

Отже, всього – 5 (п’ять) трудоднів/разів;
і інколи:

Вечеря.
Капці.
Ліжко.
Секс.

...але це не принципово!

25 грудня 1992 р., Київ

…однак померли твої арханґели,
безсмертя їх спіткала істина.
Душа твоя, не ними забрана,
життям твоїм була освистана.

Ти кисень жер в уявних про́сторах,
в печерах власного добробуту,
де відходили чорні чоботи,
відгаптувавшись кров’ю в пострілах.

По простирадлах закривавлених
убивця на потвору лізтиме..
… та не відродяться арханґели
благословити вбивство істинне.

9 липня 2008 р., Київ

Ось це і є шляхетні пани ?
Повиїдали так жупани
Що гомба сорочинна й то, єдина виліта
Та вам свиня не стане за раба !
Бо навіть свині знають правду
Яку ховаєте ви так старанно
І не виводите у люде

А правда ця
Що ви такая ж чернь людськая
Що помира й не вимирая
Продовжує сей рух вельможе
Бач бо,
ходить с холопом вам негоже
По вулиці одній.
Вам подавай як для мойсея
Щоб роступилася дорога всея !
Щоб білі чоботи шкіряні
Та ноги бідні, голодранні
Не бачились в одних путях !

Та люде, прошу, схаменіться
В народ сей бідний подивіться
Загляньте прямо їм у очі
Що так не досипали нóчей !
Для вас панів се так старались
І за роботу всюю брались
Аби в раю себе ви чули...
Та поки ви ще не тварини
Питаю я, в свої останні днини
Такі слова:

Невже
Невже нема у вас сумління
Немає совісті, ані терпіння
Щоб жити так як жили всі ?

Авжеш нема, вам бо навіщо,
Уж лучче грабить, убивать й навічно
Падлюкой залишитися для всіх.

Для всіх й помрете як падлюки
Бо не відмиються кроваві руки !
Що мордували так чужії душі...
Побійтесь бога, бісові чинуші !
2020

***
Як не помилитися усоте,
поки клоунада наша суть?
Кожному побачити охота,
як саджають Пороха Зе-боти,
а Пуйлу оклигати дають.

***
Догоджає Зеля окупанту,
поки не уміє поміняти
коней, що линяють на скоку,
бо не знає, чи хвости рубати,
чи міняти шкуру на луску.

***
Щось пливе до берега, до мого
і на дно занурює ґузно...
і не знаю, – що то за одно?..
Чи воно вартує дорогого,
що таке не тонуче воно?

***
Намалюю контури на мапі.
Ось де Лугандонія і Крим.
Їх не вистачає у кацапів,
щоб завоювати третій Рим.

***
Що то за історія Росії,
що уже така як Русь колись?
Наша Анна – їхня? Мама мія!
Ми були братами Візантії!
А вони? Батию віддались.

***
І у нас є золоті монети,
де не закарбований кацап.
Та немає пазурів і лап.
Вирили в могилах конкуренти
княжі мощі, черепи, скелети...
а Пуйло віщає, – цап-царап!..
Ось і всі історії секрети.

02/20

О доню люба, на кліща
Ти не зважай обмову.
І що є сили захищай
Свій край і рідну мову.

Вкусила Брагаря оса,
Він – гицель епатажний.
Він радив продавати пса,
Бо сам є пес продажний.

Вони працюють за «бабло»,
Це кожен розуміє.
Розворушила ти кубло
Гадюк – зелених зміїв.

Народ їм голови знесе,
Ти ж будь між змієловів.
Вони прийшли забрати все –
Добро і землю й мову.

Їх підлості – немає меж,
Роз`ятрювати рани.
За Україну вмер, авжеж,
Микола твій коханий.

Брехня навколо вироста –
Оцей піар на крові.
Але твоя борня – свята
В святій своїй любові.

Їх мишача возня – це гидь,
Стає від неї смішно.
Не бійся вмерти. Бійся жить
Неправедно і грішно.

Нехай в бою не стане нас,
Дивімось в світле завтра –
Все на місця розставить час,
І де брехня, де правда!

2 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

В рай до Бога полетіли наші соколята
Віддали життя жертовно, щоб позбутись ката
Та й питаються у Бога:"Скажи Святий Отче,
За що війна, смерть і сльози тим, хто миру хоче?
Споконвічно землероби свій хліб споживали,
На чужі сусідні землі ми не засіхали.
Чому здавна чужі зайди над нами панують?
Та ще й нам же дорікають, що не так шануєм.
Не всі стали на коліна! Частина гордує!
Того, хто в раби не хоче, не впав на коліна
Чужий зайда "обендерить" стравить батька й сина.
Між братами кине розбрат:"Нехай повоюють,
Розберуться, хто більш винний." А зайда - грабує!
Там, де розбрат між братами, ворог - переможе
Ті, що стоять на колінах йому допоможуть.
І поки нам всім бракує до свого пошани,
Будем в злиднях доживати під чужинцем - паном,
Для чужинців свою землю будем засівати
Чужу "правду", чужу владу будем шанувати?
Піднімайся з колін, брате, бо ти є - людина!
І лиш тільки перед Богом ставай на коліна.
Заживемо ми достойно тільки тоді, брате,
Коли ми свого Моісея зможемо обрати.

29.06.2015 рік киянка Світлана

Вступ
"Церемонія вибору"

...тьмяне світло, сірі стіни
І жодної душі, лиш тіні,
Вона стоїть посередині,
А перед нею вибір...

Якийсь голос її кличе:
"Підійди до мене ближче"
Вона підходить ближче й бачить
Широкий стіл, а на ньому дивні чаші...

Розділ 1
"Зречення"
У тій першій чаші гладке каміння сіре.
Таке, як сірі маси в цьому світі.
Тут ніби все засновано на вірі.
Нас учать вірити, надіятись, любити,
Нас вчать зрікатись всього й заради когось жити,
Лиш в Театрі ролі альтруїстів
Розібрали лицеміри-егоїсти.
Тут неважливо прозаїк ти чи лірик
Ти народився сірим,
Серед сірих будеш жити
По-їхньому "вірити", "надіятись", "любити"
І як тільки станеш іншим -
Не таким як всі, мудрішим!
Як тільки перестанеш бути сірим,
Тут же Система тебе знищить.

Вона знала, що думки її набагато глибші.
В руках вона тримала палітру кольорових фарб,
Тому пішла до наступної чаші далі,
Бо не хотіла жити серед сірої маси, як жалюгідний раб

Розділ 2
"Ерудиція"
А у другій чаші вода прозора
І зорі там у тій воді.
Можливо там у тому місці
Найде вона зорю собі.
Як тільки появилася надія,
Вона ніби в воду подивилась -
Зрозуміла!
Вона побачила всю правду,
Що в світі тому всі змагаються за владу.
Цим світом правлять тільки гроші
І твою долю вирішують якісь леді і вельможі.
Тут вже давно забули про громаду,
Всі тільки й думають про прибутковішу посаду.
Тут всі такі освічені й розумні.
"Та чи добре це?" - з'явився в неї сумнів.
Цей світ потоне скоро у прогресі -
Про це вже пишуть у книжках і пресі

А вона не хоче жити, як у клітці
Вона хоче творити і вірші писати.
У неї скільки всього в душі і в серці,
Але їй приходиться мовчати.

Розділ 3
"Безстрашність"
Тепер вже третя чаша перед нею
Тліли там вуглі гарячі
Вона сама горіла там неначе
Горіло й серце там з душею.
У світі цьому набагато тяжче жити
Тут сила всьому голова
Не можна вільно писати й говорити
Бо вбити можуть навіть за слова.
Диявол тут на місці головного
Тут ніхто не вірить в її Бога
І запах гнилі тут повсюди
Бо в цьому світі гнилі люди.

..черстві й жорстокі
Вона ж шукає просто спокій

Розділ 4 і 5
"Щирість" і "Дружелюбність"
В четвертій чаші лежать уламки скла
Тут щирі і правдиві брешуть без числа
Тут щирі і відверті одягнули маски
Пітбуль і стаф як блакитноокі хаскі
Вони всі твердять знову й знову:
"Спочатку було слово.."
А потім кажуть: "Це казки для стада!"
Вони ж самі заплутались, де правда.

П'ята чаша наповнена землею
Та ти копни її поглибше
Дізнайся, що лежить під нею
Це все не те саме, це інше..
Брехати тут уже нормально
Двуличні тут як в себе вдома
Вони це називають: брехня на благо
І роблять це усі свідомо.

..такі світи у чашах цих
Не знайшла вона собі місце ні в одній із них

Заключна частина
"Дивергент"
В голові її весь час питання
В чому сенс людського існування
Хто насправді ми такі:
Мішки з кістками чи матерії тонкі?
Вона не знає бути чи не бути
Вона краще хотіла би усе забути:
Обличчя, голоси, маршрути
Закрити очі і заснути
І більше їх не відкривати...

Та все ж вона зробила вибір свій
Це буде світ її фантазії і мрій
Це як смерть Дедала та Ікара
Це як життя Ернесто Че Гевара
Слово - її зброя, інструмент
Вона з моменту цього - дивергент.

Що не кажи, а про одне й те саме
у пам'яті лишається одне.
Як ідемо до однієї ями
нікому не відомими путями,
так і у небо підемо ясне.

Чи успадкують зорі наші діти,
нікому не відомо на землі.
А поки-що виховують еліту
сліпі поводирі у цьому світі –
живі поети та учителі.

А неживі на небі почивають
подалі од тієї суєти,
що залишає лиш одні хрести,
які учням нагадують, буває,
яка ціна високої мети.

За це їх найлютіше шанували
і до одної ями закопали.
За це – і Сандармох, і Соловки...

Вони і досі наші маяки,
а як у чомусь винними бували,
то це у тому, що і ми такі.

27.12.19

На мокшанському болоті
Між племен москвиноротих
На Московії (Росії)
Зародилась Тиранія –
Зла, потворна деспотія.

Полохлива й обережна
Обирає темні стежки,
Що ведуть із трясовини
Через Мокшу в Україну.

Підібгавши хвіст облізлий,
Заглядає в очі слізно,
Обережно лізе й лізе
В Україну.

Всіх лякається потвора
І ховається у нори.
Але голод бере гору.
Заглядає вам ув очі.
Тиранія крові хоче.
Крові.

Хоче крові Тиранія
Та від страху ціпеніє.
Не наважиться напиться
З тих, хто її не боїться,
Крові.

Тиранія вовком виє
І гієною регоче.
Тиранія крові хоче
З полохливих і нервових.
Підповзає стерво знову,
Вам ув очі заглядає,
Перелякана – лякає.

Тільки жах в очах побачить,
Ікла вишкірить звірячі,
З язика стікає слина,
Шерсть стовбурчиться на спині.
Рвати й нищити готова
Тиранія хоче крові.

Ось уже хтось налякався,
Хтось побіг, хтось заховався,
Хтось заціпенів від жаху.
Тиранія б'є з розмаху.
Рубить голови похилі,
Губить дурнів полохливих.
Як вино з дірявих бочок,
Перші потекли струмочки
Крові.

Не впізнати Тиранію
У кривавій ейфорії.
Чим її бояться більше,
Тим вона все сміливіша.

Рик її як грім лунає,
І від краю, і до краю
Все навколо ціпеніє
Перед видом Тиранії.

З жаху рухи стали кволі ...
Але все у Божій волі.
Це лишень пересторога,
Бо якби то свині роги,
Вона всіх би заколола.

Бог сміливим помагає.
Козакам страхи не личать.
Хто ж боїться, той вмирає
Двічі.
20 грудня 2019 року

Кремезний сон хропе у мавзолеї,
давно без нагляду "музейний експонат",
і пролетів, мов осінь по алеї,
у чорних чергах пролетаріат.

Сатрап лежить, доведений до трупа,
до лампочок у скронях і руках,
а під землею тіл багряна купа
ту лису смерть несе на кістяках!

Тримає мавзолей нечиста сила,
уро́чі розстріли і кров преКрасних площ,
і матір, що над сином голосила,
який стеріг вождя у сніг і дощ.

На тлі біди прокинеться загроза,
як кане сон, розкутавши Москву.
Розкраять землю Клара, Карл і Роза
кремлівським колумбарієм по шву.

Паде́ стіна, вивалюючи урни,
постане в сморід вікопо́мний прах –
і знов парад військово-фізкультурний
вітатиме партійний патріарх!

…Постав, Росіє, хрест на мавзолеї,
світ не святи – сама до світла йди,
бо вкотре підростуть нові піґмеї
на тлі минулого твого, на тлі біди.

16 березня 2001 р., Київ

Як отрута
те Патріо - коли
йде воно від
тих Нікчемних
мертвих Душ


І прив'язані
Бариги - торгашня
до віл палаців
яхт і злата


Вітчизна
для таких чинуш
міністрів , потаскух
Борделю "Зрада" -

Мальдіви , Кіпр ...

Навіщо їм плекать
Терпільну Україну
її Освіту -

"Гламур " їх - в Єль
Навчання- Гарвард

Хохлам - Совок !
для Стада- буде
мертва "школа"
фабрики Совка


Навіщо Медицину
робити Надсучасну ?

( Тєрпіл - рабів - і так
ще так багато !)

І НеДоступна якість
Феофаній

- Ми за кордоном
лічемо себе !"



ЗМІ шльондрами
"Свободи Слова" -
належать Нам

тому - як ту ману -
Лапшу зжирайте !

і Вірте - ми таки
"Херої"
ЗЕлені ,Сині ,
Чорно -і червоні

Ми Патріо !
Такі вже патріоти!

Змирала осінь айстрами скупими.
Летіли ген за обрій журавлі.
Пустими вікнами халупки хаменіли,
як бегемоти, на вечірнім тлі.
За греблею упали в річку хмари,
набралися холодної води.
Потоне це нещасне "Монте-Карло"
як не в дощах, то з іншої біди.
Невже вкраде оці стежки прадавні
новітній непродуманий проґрес,
і зляже хрест і перемоги славні
під води ГЕС чи під вогні АЕС?!
Агов! Тепер уже ніхто не знає –
за що діди рубались на мечах!..
Тепер усе так хутко засинає –
шовковиця прочахла на очах.
Трухляві дупла виганяють духів,
згоріло листя на останній раз…
А я стояв та скавкіт хвіртки слухав:
мій рід помер, і я його не спас.
На вигонах гули старі корови –
переживали власних хазяїв, –
мов ліс, уже приречений на дрова,
хватав їх за хвости, вовками їв…
Змирала осінь з айстрами скупими.
Мов бегемоти на вечірнім тлі,
пустими вікнами халупи каменіли:
після потопу прийдуть кораблі?..
На кладочці, немов на краї світа,
старий з старою вивіряли зір:
як стало жить за ці немногі літа..,
як нас потоплять, то кому вже вір?..

30 серпня, 8–9 грудня 1989 р., Київ

Сонце комунізму.
Допекло до спраги.
Розтинаю простір у пошуках зливи.
Довгими руками певної надії
міряю дорогу до Вертепу Щастя.
Довгими руками – довгими роками…
накладаю грим,
щоночі знімаю
сонце комунізму –
і воно пливе по каналізаційних трубах.
Не знімай обличчя з маски непокори! –
умовляла мама…
Розтинаю вітер у пошуках зливи.
Як його дізнати ту Свободу Щастя?
На воді, на хлібі
ні брати́, ні рідні
про те не питають.
Де ти? Десь на півдні…
Асканія Нова.
Скуйовджена ковила,
жодного села.
А зебри люблять Україну
більше, ніж Африку…
Так-то, бабцю.
Чую: не дійду.
Якщо тут копати
глибоко-глибоко,
можна стати таким,
як усі ваші ідоли,
можна дістатися
сонця комунізму…
І тоді я не хочу мати
ваші мозолисті руки.

1 березня 1991 р., Київ

Рабу юрми аби лише ім’я
із ящика, по радіо почути
і вже уся юрба – одна сім’я,
аби й собі у веремії бути.

Були і ми у тому ще віку
і юні, і до себе нещадимі,
і за догани совістю судимі,
ходили у терновому вінку.

Згадаємо, які то є орли,
коли літали голубами миру,
а далі і лисицею були,
й вороною, що має пайку сиру.

А нині забуваємо ціну,
яку за безголов’я заплатили.
Отак і доживемо до могили,
на рок перекладаючи вину.

Але не забуваємо паради
не ради цілі, а ідеї ради,
якою б злою не була вона.

У досвіду одні й ті самі вади:
недопалок, допущений до влади,
як догорає – сущий сатана.

10/19

Забутая дорого у пітьмі!
Тебе шукала не одна потвора,
малюючи слідами на зимі
криваві кола.

У нетрях цих безлюдність світова
ховалася від Господа і Бога.
Тут, що не крок, – пророка катував,
збивав дорогу.

Та й так завів, що ледвечки жива,
вона тягла свої священні мощі –
у сивих головах потріскані слова –
на лобну площу…

… щоб розцвісти чорнобилем густим,
припорошитись снігом аміачним…
Тепер їй легко вийшло б зарости –
хрестом не лячно.

Вона ж веде, та щось ніхто не йде,
бо той чорнозем гірше каменища,
і у хаток, що цілі де-не-де,
у грудях свище…

Загублена дорого у пітьмі,
тобою бігла не одна потвора,
коли сиділа мудрість у тюрмі,
а злість – довкола.

А ми, аморфна маса поту й сліз,
залякано прохаючи про поміч,
не знали, що дорога наша – вниз,
що предки наші з нами йдуть пліч-о-пліч.

Але ж розвиднілось. І мав би бути бій,
бо наша правда з предками єдина.
Сьогодні ми відчулись на тобі
і зрозуміли: кожен з нас – людина.

Ти маєш бути нам за вожака,
бо на тобі наш рід порозумнішав.
Ти – є його відрубана рука
і кров … ще свіжа.

4 вересня 1990 р., Київ

Ділили завжди нас по територіям й народам:
То українці, там татари, там мордва,
Отут бандерівці живуть, тут москалі зі сходу,
А вже євреїв стільки - сил на них нема.

Емоції перемикають мозок швидко,
І кращі друзі схожі вже на ворогів.
Лише хто розум має, відповість вам чітко,
Що люди діляться на вільних і рабів.

Липень 2019

Із Миколи Некрасова

«Служиш в Росгвардії ти, на біду;
стане вільніше - втечеш, вертухаю?»
«Що мені воля? Куди я піду?
В мене родини немає;

я по природі та звичці - лакей,
хліб здобувати не вмію;
тільки і знаю - в’язнити людей...
Горе мені, лиходію!..»

(2019)

Історія завжди біжить по колу,
Лиш декорації переставляє час від час,
Годину Ради Чорної згадайте ви сувору,
І чим це все закінчилось для нас?
Тоді з народом теж всі родичались,
І плакали, що свитка лиш одна,
Й на триста років Україну повінчали,
За світового ката й лихваря.
Історію хоча б для того треба вчити,
Щоб не повторювались ці трагічні сторінки,
І щоб в майбутньому, онуки наші й діти,
Ніколи не писали нам, такі рядки!

2019

Оголені тіні буремних подій
Лягають шипами на зоряний твій
Відвертий , ментальний , оточення бій
Лишає стигмати у лоні надій

На різні смаки обираємо хрести
До чого ми здатні ? Кому віримо ми ?
Де край тої ночі ? Статистика гри ?
Коли вже зупинять двоякі борги...

Наруга у всьому , цинічний контраст
Все швидше продажний вбивається цвях
Порадить жадоба прибічникам блат
Лишаючи мізер отримати шанс

Яка наша доля , майбутнє , і воля ?...
Цвіт нації гине , хоронимо дітей
Зречіться ілюзій , бо ми є основа
Якій обирати знамена ідей.

Тяжка тривога огортає душу.
Окраїни оази – у вогні.
І ось тому я говорити мушу,
як іноді невесело мені.

Печалюся, – невже і цього разу
майбутнє мого краю у руці
нової новороської зарази?
А де шляхетні нації отці?

Дивуюся, що є іще й поети,
що не перечать «рашеській весні»
і потайки сприяють естафеті
із рук у руки буйній сарані.

Немає до лукавого довіри,
до манії – єднати у союз,
в якому недолуге, нице й сіре
очолює нікчема й боягуз.

Іще у голові: товариш Сталін,
зоря на лобі, гасла ізгори,
два Павлики – Морозов та Корчагін,
вожаті ланок, зеки й табори.

Які учителі, такі і учні.
І насуває хмарою пітьма –
усе зоологічне і бундючне,
яке не виправляє і тюрма.

Таке уже й історії не треба.
Та домінує туфелька-амеба –
разюче уособлення совка,
то як його не слати до Ереба
і не апелювати аж до неба,
що неугодна візія така.

03/19

Ватник наперекос ,
Шитый гнилыми нитками ,
Чей же ты злобный пёс ,
С брани и грязи вытканый ?

👹👹👹👹👹👹👹👹👹👹

С верой в хозяйский кнут ,
В рабской   своей  послушности ,
Царепоклонный шут ,
С мерзкой безликой сущностью..

👹👹👹👹👹👹👹👹👹👹

"Руссковеликий" сноб ,
С зыбкой похмельной поступью ,
Рад ,  за тирана - "в гроб" ,
Хоть целиком хоть россыпью..

👹👹👹👹👹👹👹👹👹👹

Рад по команде "вниз" ,
Сгинуть в имперской пропасти ,
Так и прожив всю жизнь ,
В ватной своей холопости.

👹👹👹👹👹👹👹👹👹👹

Страждущий день и ночь ,
В  хламе бардачном ,  выселок ,
Что же тебе не в мочь ,
Поле вспахать да высеять..?

👹👹👹👹👹👹👹👹👹👹

Как же так так скоро стал ,
Мир непосильной ношею ,
Что ж ты  в соседский стан ,
Вдерся ордынской пошестью....?

👹👹👹👹👹👹👹👹👹👹

Душу зачем сгубил ,
Ядом какого снадобья .?
Среди других  прослыв ,
Лживой вселенской падалью..

👹👹👹👹👹👹👹👹👹👹

Кто ж тебе тебе смог затмить ,
Разум  хмельными  чарами ,
Кто надоумил  жить
С междусобной сварою ....?

P.S.


Старый кремлевский вождь ,
С мордой налитой ботоксом ,
Продал  тебя за грош ,
Пропил с последней совестью.

Олександр Квітень
м.Мукачево.

Тут був Едем. Шумів зелений ліс,
Стрибала білорибиця на плесі...
Тепер його нема. Є купи гільз,
Гниють у вирвах знищені берези.

Я знав - не можна вірити "братам",
Вони - раби, а я дитя свободи.
Сюди прийшла за здобиччю орда,
І п'є з душі кровицю, наче воду.

У Києві печуться біляші,
Подарували зоопарку зебру.
А тут, на фронті - нічку пережив,
Неначе, півжиття украло небо.

Спаситель наш розумний і благий,
Любов'ю платить Україні-неньці.
Та за Дінцем насіяв ворогів,
Загаєшся на мить - і куля в серці.

У пеклі статків-слави не зажив,
Вишіптую свій біль в оцьому вірші.
З палаючої хтів піти межі -
Убиті нерви так благають тиші!

Зі Сходу вітер порохом війнув,
"Загавкали" голодні кулемети.
Щоб ви жили й ростили дітлашню
Мені потрібно завтра тут померти.

23.09.2018р.

Не спи!

Майдан помер? Не треба нам Майдан?
Зручніше спати в теплому кубельці.
То, може, я нахабний вереда
Добра не хочу Україні-неньці?

Бунтую, роздратовую народ,
Випльовую цукерочку солодку?
Почовпати мо' краще на город,
Землиці носом виорати сотку?

Не виучили ще урок гіркий:
Бур'ян щодня полоти варто з грядки.
Тому лиш "пашуть" чорні мужики
Й сумлінно платять злодіям податки.

До влади черга довга - до небес,
Є Петя, Рабинович, Юля, Гепа...
У них до грошей вічний інтерес,
Тебе нема у списку? От халепа!

На вибори чекаєш п'ятака?
Усоте керувати пустиш трутнів?
Старе вбрання достойне смітника,
Хай молодість кує своє майбутнє.

24.09.2018р.

Ревіли трибуни на тисячу голосів!
Пестунчик фортуни - за титульність поясів,
У центрі арени, у світлі пекучих рамп
Ти бився натхненно - боєць, гладіатор...раб.
А натовп голодний щосили "Vivat!" кричав,
Коли він свободи, чи смерті в бою шукав.
Бо серед овацій лунало йому згори:
- Ти, друже Горацій(о), пішак рольової гри...
Святкуй, тріумфаторе, славу запий вином -
Її імператор своїм освятив перстом.

            І
Хто очолює війну,
знаємо. Ємєля!
Я узяв цю новину
у Полішинеля.
Є й домашні вороги –
обрана «еліта»,
що намотує борги
на майбутнє дітям.
І не треба новини.
Іншими словами –
сучі діти сатани
ще керують нами.

            ІІ
Хто у кого на цепу?
Хто кого боїться?
Трампільєри? Йєті? Пу?
Орки? Українці?
П'ятий рік, – альо, Вован!
Де та наша «хунта»?
Ой, немає у киян
свого ліліпута.
Може, Кий, Хорив і Щек
не читали преси?
Може їх чекають ще
коміки Одеси?
Та куди іще іти
як немає часу
зрозуміти, що кати –
вороги Донбасу.
Ми іде́мо-ідемо́...
Хто ж бо на заваді?
Де воно – оте гальмо?
Може, угадаємо?
У Верховній Раді?


            ІІІ
А воно ж бо – візаві:
«патріотів» клони,
наші друзі по крові,
адвокати бойові
п'ятої колони.

            07.2018