Азаров – екс-прем’єр і утікач
В Московії по втечі поселився.
Там, навіть, академіком зробився.
Його заслуги оцінили, бач.
Той академік новоспечений якось
Дав інтерв‘ю. Наговорив багато.
І у дурдомі, наче було свято,
Комусь із їхніх вибитись вдалось
У люди. Телевізор обліпили,
Щоб слово ні одне не пропустить.
А той уже дорвався говорить.
Сказав, між іншим: - Гашека убили
Бандерівці. Сокиру принесли
До кабінету й череп проломили…
Всі психи у дурдомі голосили,
Бо новиною вражені були.
Хоча один історик говорив
(Він до зелених чортиків допився),
Що, мабуть той Азаров помилився.
Бандера тоді в школу ще ходив,
Як Гашек спокійнісінько помер
В своєму ліжку без сокири в лобі.
Але дурні кричали йому: - Пробі!
Ти що на академіка попер?!
Ти хто такий, щоб сумніватись в тому,
Що каже вчений? Він же краще зна.
І розійшлась дурдомом новина,
Бо ж там беззаперечно вірять всьому.
Насправді ж, «академік» чи не знав,
Чи переплутав Гашека й Гала́на.
В Московії буває всяке сп‘яну.
Галан і, справді, жертвою був став
Сокири. До цих пір не зна ніхто,
Щоправда, чому саме його вбили.
Чи, справді, то бандерівці зробили,
Чи вже чекісти спромоглись на то.
Щоби у них була «сакральна» жертва,
Аби за те нещадно «відомстить».
Зуміли ж якось Кірова убить
Й за тим на порох всіх незгодних стерти.
Тож і тепер. Закінчилась війна,
Але палає й досі Україна,
Не стала перед зайд тих на коліна.
А в тих мета, як водиться, одна:
Скорити, всіх незгодних перебить,
А згодних в москалів перетворити.
Не вперше москалям таке творити,
Щоб змусити усіх собі служить.
А тут, ще всі бандерівці живі,
Бо люди їм у всьому помагають.
Ще й церкву уніатську вони мають,
Яка не підкоряється Москві.
Щоб між людей посіяти роздрай,
У чому москалі майстри великі,
Знайшли поміж місцевих чоловіка,
Що ладен москалям продати край.
То був відомий Ярослав Галан.
Ще при поляках був у комуністах,
Тоді ще москалям служив він, звісно.
Хоч мав і, справді чималий талан
Писати про «розіп’ятих дітей»,
Висмоктувати з пальця фальш усяку.
Як то уміють тільки комуняки.
Недарма ж відучився він на те.
Про то, що був людина він гнила,
Хоча би те говорить: як дружину,
Що вчилась у радянській Україні
Схопили і засуджена була
До розстрілу безвинно. Він тоді
Ні словом не обмовився, неначе
Не чув про неї взагалі й не бачив.
І далі в рота москалям глядів.
Отож, як треба москалям було
Арешти і розправи влаштувати,
Вони веліли Галану писати,
Що унія й бандерівці – то зло.
І він писав. Талановитий був,
Умів брехню так гарно розписати,
А москалі між люду розпускати,
Щоб кожен українець «правду» чув.
Ото, бува, такого настрочить,
Що і самому страшно було спати.
А москалі за ним ішли хапати
Усіх незгодних та «учити» жить.
Всю уніатську церкву рознесли,
Поводирів церковних похапали,
Тих, хто не згинув, у Сибір загнали,
А церкву під москальську підвели.
От була церква і уже нема,
Тепер вона московська, православна.
Отож, Галан той постарався славно.
Як кажуть, марку комуняк тримав.
Хоча і сам прекрасно розумів,
Що він для москалів асенізатор
Аби лайно москальське розкидати.
Але тому противитись не смів.
І все писав, лайно те розкидав.
І під статтями чесно розписався –
«Росович», щоб ніхто не здогадався,
Що саме він - Галан то написав.
Як унію здолали москалі,
Перетворили в православні храми,
Здалася непотрібна вже «реклама».
Зробив мавр свою справу взагалі.
А що робити з «рекламістом» тим?
Надумались чекісти так зробити,
Щоб, врешті Галана того убити,
Задля ідей пожертвувати ним.
Щоб смерть його ще поштовх їм дала
Аби різню ще більшу влаштувати.
Мовляв, убили правдолюба, кляті
І тепер помста ворогам прийшла.
І не секрет, що ті чекісти мали
Своїх людей поміж повстанських чот.
Тихенько баламутили народ,
Чекістам всі секрети видавали.
Отож вони, отримавши наказ,
Студентам двом наївним повеліли,
Щоб ті патріотичну річ зробили -
Убили Галана. А тут якраз…
Чи співпадіння? Як то полюбляв
Пропагандист москальський говорити.
Як ту змію ішли студенти вбити,
Чекіст пістоля в Галана забрав
І охорону в нього відняли,
Яка його до цього сторожила,
Щоб вороги, не дай Бог не убили.
Тож, як студенти в кабінет прийшли,
Ніхто у них сокири не забрав,
Ніхто не став убивць тих зупиняти.
Не дали й слова Галану сказати,
Із черепом розкраяним упав.
А москалі тоді вже підняли
Страшенний галас – праведника вбили.
Під галас той народу погубили,
Бо ж для розправи привід віднайшли.
Жив, наче пес, бовтався у лайні,
Так заповзявся москалям служити,
Що їм служив і далі, хоч і вбитий.
Такого, навіть і не жаль мені.
Я думаю, що прийде час такий
І принесуть Азарову сокиру,
Бо ж вірно служить москалям допіру.
Та більш корисний стане неживий.

***
А пана, кажуть, по халявах видно.
Висять на павутині біля раю
на розум бідні,
але їм не стидно,
як учорашнє їхнє виглядає.

***
А ляльководи наші й іноземні
однакові і їм нема різниці,
чи мати темні
злочини воєнні,
чи бути одне в одного на нитці.

***
А маємо ми те, що Бог дає,
у тім числі і «гетьмана» такого,
що лоба б’є
за реноме своє,
а піддані – свої лоби за нього.

***
A ми багато що пережили,
бувало, що боялися до смерті,
сміялися, коли
дурні були,
і... обвели навколо пальця черті.

***
А наші шанси здатися русні
на їхній території високі.
І на війні
ми явно не одні:
сім няньок є – політики безокі.

***
А нашому теляті вовка з’їсти –
раз плюнути. От плюне і... нема
авантюриста,
гопника, рашиста,
нувориша і... блазня, зокрема.

Резюме
А ми ще раз Америку відкрили
і, наче ясно, що сліпі були,
але не розуміємо – коли...
поговорили,
плани ухвалили,
ну і... самі себе перемогли.

06.2025

Ті комуняки були геть затяті,
Для них ідея була над усе.
І він ідею ту у світ несе
Та прагне нею всіх зачарувати.
А, коли ні, готовий убивать.
Бо, хто оті ідеї не сприймає,
Той і на світі жити прав не має.
Хотілось би історію згадать
Письменниці радянської одної,
Про яку нині мало хто і зна.
Жила у Польщі довгий час вона,
Просякнута ідеєю отою.
І звалась Ванда Василевська. Їй
Марксистська догма очі засліпила.
І де б вона у той час не робила,
Повсюди дух той і плодила свій.
За що ледь у в’язниці не була.
Та німці, як не дивно, врятували,
На Польщу, як у вересні напали.
І «патріотка» драла враз дала.
І не кудись – а у москальський рай,
Де такі пройди були всі потрібні.
Отож, її зустріли, наче рідну,
Адже «труїти» треба новий край,
Який від Польщі Сталін відхопив.
Потрібно «мізки людям виправляти»,
Потрібно всяких «ворогів» шукати,
Хто в такім «раї» жити не хотів.
І Ванда за роботу узялась.
Книжки писати часу геть не мала,
Вона на мізки людські полювала.
А хто отій «отруті» опиравсь,
Доноси до еНКаВееС писала,
Мовляв, то ворог лютий, приберіть.
І вже на світі тому і не жить –
В підвалах у чекістських помирали.
І їй не жаль було в тій «боротьбі»
Нікого. Бо ж нікого не любила.
Як, навіть, чоловіка її вбили,
Вона не зм’якла у своїй злобі́.
Хоч чоловік невинний був зовсі́м.
Чекісти тоді іншого шукали
Та сплутали чи, може, заблукали.
Постукали. Той відчиняє їм.
Чекістам тим від страху, далебі,
Здалося, що в руках у того зброя,
Хоч не було у нього ніякої,
І хтось з чекістів чоловіка вбив.
Застрелили, ледь ставши на поріг.
І імені в людини не спитали.
Ви думаєте, Ванда інша стала?
Ніхто й сльозинки бачити не міг.
Їй партія дорожче чоловіка,
Ідея вища їй за рідну кров.
Єдина лиш до партії любов,
З якою поєдналися довіку.
А про людську любов немає там.
Велів їй Сталін заміж – пострибала,
Корнійчукові за дружину стала.
Це той, що був грозою «ворогам».
Не стільки книги з п’єсами писав,
Скільки травив письменників, поетів.
Тож стрілися «два чоботи» нарешті,
Разом взялись до чорних своїх справ.
Хто пам’ята того Корнійчука?
Хто нині може Ванду ту згадати?
Лиш пам’ятають тих, хто йшов вмирати,
І чия кров на підлих їх руках.
Народ тоді недарма ж говорив
Про ту сімейку: «Корнійчук і Ванда –
То не родина, а звичайна банда».
Щоб зрозуміти, цих достатньо слів.

І
Далеко павіану до людини,
язичнику-кацапу – до богів,
а куцому до зайця – поготів...
і як ви не олюднюйте скотину,
а морда залишається звірина
з обіймами ведмежих пазурів.
І рижих на арені є до біса,
і що не самозванець, то тиран,
і що не ідол – чучело, бовван...
якщо не повилазило, дивіться –
на авансцені Божої десниці
то вовкулака, то його баран.

ІІ
Є категорії людей... і націй...
одні – творці ідей, поводирі,
а інші, особливо, угорі –
це зайві атрибути декорацій.
Навіщо ці паяци, путі, трампи,
яким ніяке горе не біда?
Нуворишу усе одно до лампи,
кого перекуповує орда.
Вироджуються носії культури,
над нею підіймають ятаган:
злодії, параноїки, убивці,
соціопати, шулери, п’яниці –
і кожен удає, що отаман...
(їх із натури списують поети
і ось вам і солісти, і дуети
дев’ятої колони росіян...
та то таке). Нікого не лікують
ні Біблія, ні Тора, ні Коран,
ні благодать вогню, ні алілуя,
комедію валяє Ватикан,
освячуючи клани диктатури,
престоли позаймали самодури
і дублями виходять на екран
по волі світової режисури
героями із кінема Капура
дебілуваті Чита і Тарзан.

ІІІ
Про що це я? А-а-а... думайте-гадайте,
хто вирок наш і що є вибір ваш.
У вирі воєн, доларів і нафти
не тонуть мародери і пірати.
Їх вирізняє дикий епатаж
та очевидні і таємні вади...
..............................................
лайно спливає патьоками влади,
яке бере її на абордаж.

05/25

Заздрість. Жалість. Страх.
Три тіні, що дихають в спину.
Жага. Спокій. Жах.
Місяць змінює шкіру.

Надія. Війна. Дорослість.
Три шрами на картах років.
Пізнання. Зізнання. Жорсткість.
Дух перехоплює спокій.

Дружба. Любов. Віра. Натхнення.
Світло, що рветься з пітьми.
Помилки. Біль. Ніж у спинах.
Біг від себе крізь сни.

02.04.2025 23:12

18 квітня суд у Санкт-Петербурзі призначив майже три роки позбавлення волі 19-річній Дар’ї Козирєвій, визнавши її винною в «дискредитації» російських військових.
Студентку Санкт-Петербурзького державного університету заарештували в лютому 2024 року після того, як вона до памятника Шевченка у цьому російському місті прикріпила листок із рядками «Заповіту»:
«Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров‘ю
Волю окропіте…»
На суді Дар‘я свою провину не визнала.
«Я вважаю, що армія дискредитувала себе після широкомасштабного вторгнення», — в останньому слові наголосила відважна дівчина.


Одну хвилинку, зупинись, Дар‘є!
Для самопожертви немає причин,
живи життям молодим і безхмарним,
а найголовніше - мовчи…

Однак мовчати вона не може,
адже не гвинтик слухняних мас…
Над нею схилилася Матір Божа.
Її за руку веде Тарас.

2025 рік

Скільки горя і нещастя комуняки принесли –
Ледь не шосту частку світу до голоду довели.
Доки вони воювали, аби владу укріпить,
Селян бідних обдирали, не давали людям жить.
Лютували продзагони. Як же їм не лютувать,
Як навчились комуняки лиш одного – відбирать.
Щоб країну годувати, треба розум в голові,
А в них звивини у мозку лише по дві і ледь криві.
Вперлися в свої ідеї, що отак і має буть
І рішили всю країну одним махом навернуть.
Комунізм побудувати. Але як ото робить,
Звідки довбням було знати? Чорне узялись творить.
Убивали, грабували, відбирали геть усе.
Думали: народ усе їм на тарілці піднесе.
А народ теж хоче їсти. А народ теж хоче жить.
Поки іще воювали, думав то перетерпіть.
Але ворогів розбили, закінчилася війна
Та політика грабіжна чомусь досі не мина.
Як селянам працювати, знаючи, що відберуть?
Чим їм сім‘ї годувати? Вони ж з голоду помруть.
Скільки люду перебили у проклятій тій війні,
Тож в селі робочі руки стали в чималій ціні.
Але ті, що залишились не спішили працювать.
Скільки б хліба не вродило – прийдуть «зайве» забирать.
Щось залишать, щоб не вмерли, а чим сіять по весні?
Тож наділи і стояли по країні в бур‘яні.
Виростив, аби для себе, щось, можливо приховав,
Як вдалось пробитись в місто, то за грошики продав.
Хоч ловили на дорогах, відбирали їх «мішки».
А у містах з голодухи пухли вже робітники.
Жила добре лише влада та солдати і ЧеКа.
В них одних лише рум’янці грали на товстих щоках.
Тож народ став бунтувати, села кругом піднялись,
У містах з пролетар’ְятом також страйки почались.
Армію кидали всюди, вирізали до ноги
Та кричали, що то «воду мутять кляті вороги».
Та, коли уже в Кронштадті піднялися моряки,
То до тих тупоголових, врешті і дійшло-таки.
Троцький – самий мозковитий, Леніну пропонував
Продрозверстку замінити, щоби кожен в селі знав,
Скільки має зерна здати, скільки собі залишить.
Але ж тоді доведеться і торгівлю розрішить.
Тупий Ленін від «ідеї» не захотів відступать.
Тоді Троцький пропонує в трудармії всіх загнать.
Щоб нікого не питати – йди, роби, як є наказ.
Хто не виконав наказу, розстріляти того враз.
Поки думали-гадали, що б таке їм ще зробить,
Щоб народ «загнати в стійло» і спокійно далі жить,
Тамбовщина запалала, спалахнув слідом Сибір.
Комуняк скрізь вирізали, хоч терпіли до цих пір.
Дійшло все ж тупоголовим, що потрібно щось мінять,
Аби врешті господарство із страшних руїн піднять.
Ленін згодився, нарешті: таки був той Троцький прав,
Хоч політику він нову своїм дітищем назвав.
Вкрав у Троцького ідею, видав, начебто своє.
Видавалось: комунякам крах , нарешті настає.
Бо ж народ, як збагатіє, чи ж захоче слухать їх.
Проженуть бігом від влади і не пустять на поріг.
Та, поки ще комуняки від ідей до справ дійшли,
В багатьох краях країни голодати почали:
У Поволжі, в Україні, дісталося й у Сибір.
Вимирали цілі села, не якийсь там один двір.
Бо ж селяни не схотіли засівать усі поля.
Особливо у Росії в бурְ’янах стоїть земля.
Тут ще й засуха додалась – дощів майже не було.
Що посіяли – засохло або зовсім не зійшло.
Що селянам було їсти? Чим державу годувать?
Залишалося селянам або з голоду вмирать,
Або чимскоріш втікати з голодаючих країв.
Але як? Бо ж залізниця майже знищена стоїть.
А голодному і з дітьми? Чи далеко стачить сил?
З голодухи люди їли все, що бачили навкіл:
Горобців, щурів поїли, всіх собак і всіх котів,
Кору із дерев і шкіру, яку добре проварив,
Де травою харчувались, де смажили кінський гній,
Де худобу, яка здохла, хоч зараза була в ній.
Дійшло і до людоїдства… А що влада? Та мовчить!
Сама кашу заварила і не знає, що робить.
Збиралися та рішали і звернення прийняли:
Винні в голоді отому «папєрєднікі» були
Та іще й самі селяни, бо ж робить не до снаги.
Ну і, звісно (як без того) – ще й «народу вороги».
Тисячами вже вмирали. Комуняки ж до цих пір
Продподаток ще збирали, що мав здати кожен двір.
Села цілі вимирали та тим було наплювать,
Їм же хліб було потрібно, щоб армію годувать.
Хто ж їх буде захищати, як охляне і солдат?
Скажу більше: щоб по світу розповсюдити свій лад,
Гроші слали комунякам, що по світу розвелись.
В Туреччину передали, коли турки піднялись
Проти Заходу. На гроші ті би хліба закупить.
Може б тоді сотням тисяч удалось і далі жить.
Та у Леніна ідеї все такі ж дурні були:
Хай би, каже ті голодні в армію гуртом пішли.
Там їх будуть годувати, в Україну їх пошлють,
Де у куркулів багатих для країни хліб знайдуть.
Це при тім, що в Україні голод також лютував.
Та на те уваги уряд більшовицький не звертав.
Більше того, відбирали хліб, в міста свої везли,
Щоб робітники голодні часом бунт не підняли.
Кинулись інтелігенти, щоб народ порятувать.
І «Помголод» утворили, стали грошики збирать
Аби хліба закупити, кинули по світу клич.
А голодним помагати в світі то звичайна річ.
Узялись американці, Нансен власний фонд створив.
Кораблями, поїздами до Росії хліб поплив.
Та все чомусь до Поволжя, Україну оминав.
Наче, голод в Україні зовсім і не лютував.
Церква також підключилась, частку скарбів віддала,
Закликала, помагала, годувала, як могла.
А що ж самі комуняки? Ті на хвилі на своїй.
Бачать кляті, що той голод «конкурентів» творить їм.
Ні, країну рятувати – за старе вони взялись.
На отих інтелігентів враз гоніння почались.
Розігнали їх «Помголод», сотворили свій бігом,
Посадили всіх «завзятих», щоб не вийшло там чого.
І за церкву узялися: мовляв, люд кругом вмира,
Відібрати всі багатства в церкви вже, мабуть, пора.
Народ, звісно, намагався свої церкви захищать,
«Довелось» судить, «затятих», навіть бігом розстрілять.
Церкви швидко обібрали, все, що бачили, взяли.
Хоч ніхто й досі не знає – куди гроші ті пішли.
Як вже голод став минати, удалось його здолать,
Стали і на іноземців комуняки нападать.
Ті, мовляв, якусь заразу у харчах своїх везуть,
Треба отих іноземців із Московії турнуть.
Розігнали «конкурентів», що так людям помогли.
Зрозуміло, що заслуги всі на себе узяли.
Себе стали вихваляти: які, мовляв, молодці.
Та Росію всю тримати у жорсткій своїй руці.

Як почалася ця страшна війна,
Я все іще наївно сподівався,
Що, коли б ворог врешті-решт дізнався,
Якою є кривавою вона,
Коли загине з десять тисяч їх,
Вони тоді, нарешті схаменуться,
Щоб швидше до Московії вернуться.
Бо ж на убій ітиме лише псих.
Та час минав. Десятки тисяч вже
Лягли у чорнозем. Війна ж тривала.
Вже й сотні тисяч чорноземом стали.
І я тоді задумався: «Невже
У них немає тяги до життя?
Чи ж то у них така людська порода?
Слова згадались: «Баби ще народять!»
Аби з тим розібратись до пуття,
Історію Московії пройшов.
Не всю. Останні може сотню років.
Побачив крові чималі потоки
І там, здається, відповідь знайшов.
Ні, звісно, жити хочуть москалі.
Та за віки в жебрацтві і запоях,
Москаль зробивсь звіри́ною такою,
Що гірше і не знайдеш на землі.
Покірні владі, наче ті раби,
Вони готові йти і убивати.
Чи «інородців» на погибель гнати,
Їх трупами прикритися аби.
Згадавсь одразу сорок третій рік,
Як «наші» за Дніпро переправлялись,
Узяти скоро Київ сподівались.
Не всім вдалось дістатись на той бік.
Багато потонуло у Дніпрі.
А ті, які до Букрина дістались,
Пробитися на захід намагались,
Хоч німці вже змогли о тій порі
Укріплення по фронту збудувати.
Кинджальним зустрічали їх вогнем.
Командування все одно жене,
Аби оті укріплення прорвати.
Там стільки їх під тим вогнем лягло,
На сотні тисяч на плацдармі тому.
Та москалі все гнали без утоми,
Наказано бо із Москви було.
Говорять, навіть, німцям довелось
Шпиталь психіатричний збудувати
І кулеметників у ньому лікувати –
Бо стільки люду вбити їм прийшлось,
Що сходили із розуму вони…
А москалі «своїх», бач, не жаліли.
Там братська величезная могила,
Як пам‘ятник безумної війни.
Чи ж комуністи так народ змогли
Ідеями своїми отруїти,
Бо ж люди не спроможні зрозуміти,
Що вони тупо на убій ішли?
Але, бач, ні. У Першу світову,
Ще за царя, як з німцем воювали,
Людей так само на погибель гнали,
В запасі силу маючи живу,
Але набоїв і снарядів мало.
Наказ такий з генштабу надійшов:
Солдат з багнетом щоб в атаку йшов.
Тоді якраз вони Перемишль брали.
Лише за тиждень двадцять два рази
Солдати піднімалися в атаку.
Австрійці шматували їх усяко.
З гарматно-кулеметної грози
Полками там лягали москалі.
Але другі полки слідом ступали,
Поки ті всі набої розстріляли.
По трупах, що зостались на землі,
Ввійшли в Перемишль москалі тоді.
Про перемогу на весь світ трубили.
При тому стільки люду загубили.
А всі ж були гарячі, молоді.
Народ для влади – «м‘ясо» на війні.
Хоч вони трупом встелять Україну
Та гнатимуть, аж доки й всі загинуть.
А ще, коли їх «фюрер» знавіснів…
У них других, щоправда й не бува.
Їм все б з колін «Расєю» піднімати.
Хоч вона п’яна не спроможна встати.
А в світу, як з похмілля голова.

Прийшов якось онук до дідуся.
Навчається в одинадцятім класі.
Високий та стрункий, ну просто красень.
На нього в діда і надія вся.
Єдиний, хто продовжить може рід,
Щоб прізвище зі світу не пропало.
Із жінкою одного сина мали.
Одного сина той пустив у світ.
А в діда ж рід великий досить був,
Братів, сестер аж дев‘ятеро малось.
Та старші десь в чужій землі зостались.
Де їх могили й досі він не чув.
Дітей не встигли, навіть, завести.
Тож він один із роду і зостався.
І на онука сильно сподівався,
Щоб смерті роду він не допустив.
Тож дід онука радісно зустрів.
А той одразу зачастив з порогу,
Мовляв, до діда справа є у нього.
Учитель із історії велів,
Кому оцінки дуже треба гарні,
Спитає хай бабусь чи дідусів,
Як наш народ у шістдесяті жив.
Отож, часу щоб не втрачати марно,
Онук і став питати дідуся.
Той на онука сумно подивився.
Шукати свою люльку заходився.
Кудись поділась його радість вся.
Пом‘явшись, все ж онуку відповів:
- Онучку…ти дорослий, зрозумієш…
Розповісти про те я не зумію…
Я у той час… у таборах сидів.
- За що, дідусю? – здивувався той, -
Мені про те ніколи не казали?
Тебе за якийсь злочин покарали?
- Я згадувати не люблю про то…
Хоча…вини ніякої не мав…
По-молодості встряв. Гарячий надто.
Ну, раз почав, то треба розказати…
Помовчавши, розповідати став:
- Своє дитинство я провів в селі.
Не солодко батькам в колгоспі було.
За трудодні мізерні спину гнули.
Горбатились, мов на чужій землі.
Та вибору не було зовсім в них.
Нам – молодим були хоч варіанти:
На будівництво ходять вербувати,
А там і паспорт би отримать міг.
А юнакам – у війську відслужив,
Три роки чи чотири й маєш право
Податись хоч на дальній край держави,
Бо службою теж паспорт заслужив.
Свої три роки чесно я відбув.
В село уже не захотів вертати.
Рішив на будівництво десь пристати.
Про Кривий Ріг ще в армії почув,
Що там активно будівництво йде,
Заводи різні зводять, комбінати
І непогано за роботу платять.
А у селі що гарне мене жде?
Отож, я і подався в Кривий Ріг,
Там на роботу легко влаштувався,
На комбінат, що саме будувався.
До гуртожитку поселитись зміг.
Робота, скажу чесно, не легка.
Бува, з роботи ледве тягнеш ноги.
Платню давали вчасно, слава Богу,
Хоч гроші не тримались у руках.
Народ був злий, бо ж ціни все росли.
Постійні черги аби щось купити.
Потратив гроші, а живеш не сито.
А тут іще із сіл чутки пішли,
Що землю відбирають у селян,
Мовляв, в колгоспі треба працювати,
А не в садибі власній гарувати.
А їх же годувала та земля.
Що виростив в городі – те й твоє.
З колгоспу розживешся не багато.
Там палички «дають» замість зарплати.
А в кожного ж батьки у селі є.
Велике було місто - Кривий Ріг.
На сотню кілометрів розтяглося.
Туди багато молодих зійшлося.
Хтось з армії туди прибути зміг,
Як ото я. Когось завербували.
Хтось по путівці комсомольській був.
Хтось у в‘язниці строк за щось відбув.
Таких, до речі там було чимало.
Й в самому місті табори були,
Де в‘язні, щоб спокутувать провину,
Теж на будовах працювать повинні.
Отож, народ у більшості був злий
На владу за життя своє тяжке
Та лаяли в розмовах між собою.
Ледь спалахне і кинуться юрбою,
У мене відчуття було таке.
В той день, якраз шістнадцяте було
І справжнє літо тільки починалось,
Додому ми з роботи повертались.
Із гучномовців голосно несло
Про те, що якийсь пленум розпочавсь
В Москві. До нього нам не було діла.
В трамваї, у самім кінці сиділи.
На рейках торохтів він і качавсь.
Народу, не протовпитись, було.
Нам удалося сісти, тож дрімали.
Тут якісь крики долітати стали.
Щось там не так попереду пішло.
Це вже пізніше хтось розповідав,
Що солдат п‘яний у трамваї їхав,
Нахабно вівся, у обличчя дихав
Дівчині димом. Злитись люд почав.
Тут де не взявся міліціонер.
Привів солдата до порядку, наче.
Та напідпитку був і сам добряче,
Бо на солдата «буром» знов попер.
Вже до зупинки під‘їздив трамвай.
Виходити пора. І тут затято
«Порядку страж» узявсь тягти солдата
З трамваю. Той горланить: «Не чіпай!.
Не маєш права?» А таки й не мав.
Та п‘яному що можна доказати?
Солдатик вирвавсь, кинувся тікати.
А тут на поміч і патруль примчав.
Взялись стріляти. Від шалених куль
Якісь невинні люди постраждали.
Солдатика ті скоро упіймали,
Наставили йому синців і гуль
І до райвідділу одразу ж потягли.
А він якраз в моєму гуртожитку.
Три поверхи відвели людям жити.
Райвідділом два перших зайняли.
Народ навкруг обурюватись став.
Солдата того взявся захищати.
Та тим, як видно, було наплювати.
Ніхто на нас уваги не звертав.
В райвідділ той солдата затягли
І там гуртом взялися його бити.
«Свавілля влади годі нам терпіти!» -
Хтось закричав і люди загули.
По місту звістка швидко розійшлась,
Що тут людей мордують і вбивають.
Народу усе більше прибуває.
Юрба кричати голосно взялась
Аби солдата того відпустили.
На те ніхто уваги не звертав.
Хтось: «У Москву писати!» - закричав.
Тож телеграму відправлять рішили.
Та прокурор міський заборонив
В Москву ту телеграму відправляти.
Мовляв, не треба нам сміття із хати…
Народ тим іще більше розізлив.
Юрба уже всю площу зайняла.
Зло, що роками в люду накипало,
Тепер всі перепони і прорвало.
Юрба, як рій розлючений гула.
Хтось, видно, з влади вістку все ж доніс.
Начальство різне стало приїздити,
По доброму з народом говорити.
Та гнів юрби ще більше з того зріс.
Бо владі вже ніхто не довіряв.
Хоч обіцяли розібратись в тому,
Таж у людей від обіцянок втома.
Аж, врешті прокурор якийсь дістав.
Із Києва самого, бач прибув,
Зліз на бульдозер та й давай кричати,
Що доведеться всім відповідати,
Про кримінальний кодекс не забув.
Репетував, щоб слухали його,
Бо він – закон. Народ геть розізлився.
На нього із ненавистю дивився.
Лиш гнівні крики чулися кругом.
А хтось узяв і каменя жбурнув
Та прокурору в голову поцілив.
А люди закричали, засвистіли,
Неначе то їх ворог лютий був.
Воно й не дивно. Бо вражало те,
Що обіцяла влада розібратись,
Сама ж взялась розправу готувати.
А у народу гнів все більш росте.
З усього міста звозили «ментів»,
Щоб над людьми розправу учинити.
Рішили: раз не можуть вговорити,
То й припинили балачки пусті.
Коли «ментів» з півтисячі зійшлось,
Взялися натовп палицями бити.
Народ узявся опір їм чинити.
«Ментів» тих відтіснити удалось.
Тоді «менти» стріляти почали
В юрбу впритул. Поранені упали.
Такого люди, звісно, не чекали.
Що учинити проти куль могли?
Розсіялась юрма із площі вмить.
Поранені одні лиш залишились.
Хоч люди відступили – не скорились.
Відчули, як то при свободі жить.
І влада розуміла добре то.
Партійців з комсомольцями зібрали,
Дружинників загони сформували.
Із тих і не відмовився ніхто.
Ми в гуртожиток заховались свій.
А з нами ще багато досить люду.
Гадали, що тут трохи перебудуть,
Чекали дальший розвиток подій.
Ледь сутінки розсіялись, як знов
Збиратись люди групами почали.
На площі усе більше їх ставало.
Всі говорили про пролиту кров.
Начальство стару пісню завело,
Що із усім, як треба, розбереться.
Люд вже на ті вмовляння піддається.
Багато вже і по домах пішло.
Та знову тут з‘явилися «менти»
І площу узялися блокувати.
Чи тим народ хотіли налякати?
Але народ у відповідь свистить.
Взялись каміння у «ментів» жбурлять.
Тоді і в «рукопашній» вже зійшлися.
Не витримали кляті, подалися.
Юрбі заслони удалось прорвать.
«Менти» одразу кинулись в «біга».
У відділку частина заховалась.
Беззбройного народу налякались?!
Другі шукали правди у ногах.
А люди доганяли їх і били,
Виміщуючи гнів увесь на них.
«Пожежку» хтось на нас пригнати встиг,
Мабуть, водою розігнать хотіли.
Але та їхня спроба не вдалась.
Хтось шланги перерізав. Навалились.
Машина «вгору дригом» опинилась.
Юрба райвідділ штурмувать взялась.
У вікна каменюки полетіли.
Із дзенькотом в них розлетілось скло.
«Ментів» вже в кабінетах не було.
Вони у коридорах позасіли.
Хтось вже і у приміщення попав
Взялися сейфи звідти викидати.
Якісь папери почали палати.
Хтось уже й двері в відділ штурмував.
Але «менти» заблокували їх
Так, що туди пробитись не вдалося.
Та то й на краще. Адже б довелося
«Ментам» стрічати кулями усіх.
Бо ж ми беззбройні, а у них, мабуть,
Достатньо зброї. Дуже налякались,
Тому поки за стінами ховались.
А, як до тями все-таки прийдуть?
Чутки пішли, що з відділку того
В жіночім платті вже «менти» втікають.
Жінок, мовляв, народ не зачіпає.
Тож вони «шасть» та й від юрби бігом.
А злий народ виловлював «ментів»,
Добряче били, хоч і не вбивали.
Машини міліцейські запалали.
Бо ж люди у юрбі теж не святі.
Хоча, народ же правди вимагав,
Щоб справедливість влада відновила.
По-людськи люди жити захотіли,
Здобути собі знову людських прав.
Та влада на них кинула «ментів»,
З усього міста, певно, що зігнали.
Поки ми тут із ними «воювали»,
Злодійський люд робив все, що хотів.
Хтось магазини в місті грабував,
Хтось перехожих. Влади ж бо немає.
«Менти» в Соцмісті «бунтівних» ганяють,
Тож їх ніхто розбої не спиняв.
Чутки тим часом по юрбі пройшли,
Що сюди суне танкова частина,
З Дніпропетровська також на машинах
Солдати на беззбройних прибули.
Отак то правду було нам шукать.
Її від нас так влада заховала,
За слово мордувала і вбивала.
Дарма від неї нам добра чекать.
Тож влада, подолавши дикий страх,
Зібрала в купу усі свої сили.
Танкісти вулиці загородили
Так, що повз них не пролетить і птах.
Докупи всі зібралися «менти»,
Які було розбіглися по місту.
Тепер вони озлились страшно, звісно,
По трупах, навіть, ладні були йти.
«Менти» взялись за гумові кийки,
Солдати пояси до рук узяли,
Дружинники обрізки труб тримали
Та арматуру. Щоб сховать-таки,
Вони в газети загорнули їх.
І раптом по загальному сигналу
З усіх боків вони на нас напали.
І не жаліли, били геть усіх.
Із відділку теж вибрались «менти»
Із криками «Ура!», мов у атаку.
Нарешті відійшли від переляку.
Хапали всіх, хто не устиг втекти.
Я якраз близько до вікна стояв,
Тож мене першим майже і «прийняли»,
Зі стусанами в відділок запхали.
Що було далі, вже пізніше взнав.
То вже не бійка, бійня то була.
Кількох убили, багатьох побили.
На все життя каліками зробили.
Орда неначе площею пройшла.
Весь відділок забитий був людьми.
Хто цілий, хто скривавлений, побитий.
Бо ж всі для влади ми були бандити.
Хоча шукали справедливість ми.
Через три дні загиблих поховали.
Боялась влада – спалахне знов бунт.
Отож війська тримала й досі тут.
Та люди бунтувати сил не мали.
Ніхто після розправи не хотів
Потрапили під отаку «роздачу».
Загиблих поховали з тихим плачем
Під погляди «ментівські» на путі.
А схоплених чекав жорстокий суд.
Нас «злісні хулігани» називали,
Мовляв, по-п’яні ми той бунт почали.
Можливо й був між нами п‘яний люд.
Та ж не по п‘яні все ото було.
Набридло бидлом себе відчувати.
Хотілось жити, а не існувати.
Те суд переконати не змогло.
Мені дали аж цілих десять літ
Та ще й того суворого режиму.
Я попрощався з мріями своїми
І десять літ не бачив білий світ.
В Сибіру ті роки прогарував.
А вийшов – то нікому вже й не треба.
Ніхто «злочинця» не візьме до себе.
З таким тавром уже й надій не мав.
Отож, онучку, шістдесяті я
Провів усі, бач, за колючим дротом.
І розказати б щось тобі не проти.
Але так доля склалася моя.

Чи ти крові пив замало
Чи голодний на життя чужі
Я повинен се вклонити?
Впрягти ярма золоті?
Пропонуєш нам свободу
Зберегти свою соборність
Та чому тебе боюся?
І під страхом даю згоду?
Ти ж дитину мою вбила
А сьогодні їх вже сотня
Та за що така умова?
Хіба в чомусь я боржник?
Десь країна завинила
Що б і рід з землі наш зник?
Покидавши ті окови
Що на руки нам одяг
Ти, паскуда, мене б'єш
Заважа тобі мій стяг?
Ні в житті чоло до долу
Не вкладе жива душа
Тільки з'єднані в негоду
Волелюбнії серця
Прямо в серці України
Ти катівню нам зробив
Це хіба ціна свободи
І ти мир нам обіцяв?
Сотня душ вже не згадає
Як то неньку обійнять
І жінки будуть плакать
Як нестимуть тії труни
Бо лежать у них герої
Яких треба пам'ятать




20.02.2025

Хто з нас – із тих, хто при Союзі жив,
Не пам‘ята трагедію Хатині.
Вона вже трохи призабулась нині.
Тоді ж про те у школі кожен вчив.
І пам’ְятник величний возвели,
І з кожного куточка говорили,
Як німці ціле селище спалили,
Настільки вже жорстокими були.
І кожен міг поїхати туди,
Почути тихий передзвін Хатині.
Вклонитись праху всіх, хто там загинув.
Там – справжній символ людської біди.
Але до того я би ще додав:
І підлості, й підступності, цинізму
Так добре нам знайомого рашизму.
Бо мало хто тоді про інше знав.
Хоч москалі нацистів стільки літ
Уже клянуть. При тому забувають,
Що і самі гріхи ще гірші мають.
Як все відкрити, то здригнеться світ.
Про Хайбах мало хто сьогодні чув.
Того села на карті вже немає.
В руїнах давніх вітер лиш гуляє.
Він розповів би, мабуть, не забув.
То все в сорок четвертому було.
На захід німців «наші» вже погнали.
Хоча вожді від страху ще дрижали,
Бо ж все накритись «тазиком» могло.
Це нам вони «втирали» увесь час,
Що весь народ на боротьбу піднявся,
З нацистами не на життя змагався,
За Сталіна в атаку йшов щораз.
Насправді ж кількість на мільйони йшла
Тих, хто служити Гітлеру подався.
Хто у тилу за зброю також взявся,
Кого Радянська влада довела.
Тепер же, коли німців удалось
Назад погнати, москалі прокляті
Взялися винних у тому шукати,
Що їм трястись від страху довелось.
І не окремих визнали людей,
Народи цілі вийшли винуваті.
Отож народи і взялись карати.
Війська прийшли по них «еНКаВеДе».
Татари і чеченці, інгуші,
Калмики, греки, турки-месхетинці.
Їх везти не встигала залізниця.
Не залишали жодної душі.
Все згідно плану… А, як не встигав,
Бува чекіст докупи всіх зігнати,
Топив, стріляв – і прикладів багато.
Тож для народів час гіркий настав.
Дісталося й чеченцям в тій порі.
З гірських аулів, як отару гнали.
Дітей, старих – нікого не лишали.
Стояв же лютий місяць надворі.
Людей же гнали, в чому ті були.
Хіба, що вузлик встигли прихопити.
Зі звичного людей зірвали світу
І в невідомість чорну повели.
Але не всіх. Були такі аули,
Що звідти а ні стежок, ні доріг.
Кругом по схилах тільки лід та сніг.
Туди «енкавеесники» прибули.
Людей зігнали і з сусідніх сіл.
Але куди їх по тих схилах гнати?
Вони ж, не дай Бог, зможуть повтікати.
Щоб встерегти всіх, недостатньо сил.
Й начальник хутко рішення прийняв.
Щоб голову з усім тим не морочить,
Начальству щоб не сором глянуть в очі,
Він немічних усіх позаганяв
В місцеву стайню – і малих, й старих,
Жінок також – більш як сім сотень було.
Чекісти бігом сіно підгорнули…
І підпалили… Ще тоді живих.
Хто пробував зі стайні утекти,
Тих кулемети упритул стрічали.
У стайні люди з відчаю кричали,
Але ніхто нікого не пустив.
Згоріли всі… За «подвиг» командир
Ще й орден мав від Сталіна. При тому
Історія ця стала нам відома,
Коли вже здох той комуняцький звір.
І сіл таких, аулів у той час
Було чимало, де людей палили.
І не нацисти люд той не жаліли,
А москалі. Згадаю і про нас.
Казали, а чи правда то, чи ні,
Що й українців також те чекало,
«На жаль», вагонів в них не вистачало.
Жили б всі десь в сибірській стороні.
Повернемось же знову до Хатині.
Півтори сотні душ спалили там.
А тут сім сотень. Як таке от вам?
Життя безцінне кожної людини.
Це зрозуміло. Але німців тих
Злочинцями ще й досі називають.
А москалів не те, щоби не лають,
Ще й орденами відзначають їх.
Й це ще не все. У Хайбаху отім
Людей спалили просто, без причини.
Інакше справа вигляда в Хатині.
І знов москаль привів біду у дім.
Хоча прекрасно знали москалі,
Що німці села знищить обіцяли,
Які би партизанам помагали.
Те москалям до дупи взагалі.
Засідку недалеко від села
На німців влаштували, постріляли,
Кількох солдат німецьких повбивали.
А потім зграя втомлена прийшла
У те село від бою спочивати.
Тут німці і застали їх усіх.
Кого убили, хтось сховатись зміг.
В полон схопили німці небагато.
Полонених відправили кудись
Живими. А селян усіх зігнали
У одну хату, деревом обклали.
Тут скоро Дирлевангер нагодивсь.
Їх командир. Той відморозок клятий.
Таких стріляти б, як скажених псів.
Він хату підпалити ту велів,
А всіх, хто схоче вискочить, стріляти.
Згоріла хата й всі , хто в ній були.
Трагедія! Але москаль, одначе
В тім горі свою вигоду побачив.
Хоч москалі самі ж і привели
Біду в село, шукати крайніх стали.
То з німцями поляки там були.
То згодом українців приплели,
Мовляв, людей бандерівці вбивали.
І ще не все. Чому саме Хатинь?
Та ж сіл було тих спалених чимало.
Й людей палили сотнями, бувало.
І тут сплива на памֹ’яті Катинь.
Ну, майже схоже. У Катині тій
Поляків тисячі москалі вбили,
Яких в тридцять девְ’ятім захопили.
Щоб якось приховать той злочин свій,
Рішили на нацистів все звалить.
Мовляв, вони поляків повбивали.
І в Нюрнберзі той злочин «вішать» стали,
Щоби себе одразу й обілить.
Забули, мабуть, що то справжній суд.
Не той – москальський, що прийме на віру
Всі докази чекіста-бузувіра.
Прискіпливий сидить там досить люд.
Як тільки про Катинь ту москалі
Казати стали, то у них спитали:
А докази які ті, власне мали?
А в тих нема нічого взагалі.
Щоб дурнями зовсім не виглядать,
То москалі одразу ж заявили,
Що, просто їх невірно зрозуміли.
Щось, видно, переплутали, видать.
Вони ж Хатинь бо мали на увазі.
А суддям, бач, почулося Катинь.
Щоби той злочин заховати в тінь,
Взялись Хатинь «возносити» одразу.
Меморіал, книжки і все таке,
Хоч на людей було їм наплювати.
Хотіли свої злочини сховати.
Від того всього й відчуття гидке.
То вміють, мабуть тільки москалі –
Склепати символ із біди людської.
Хоча самі часом ще гірше коять.
Чи є для них святе щось на землі?..
Хотілося б чеченців запитать,
Які так рідних в москалях відчули:
Ви Хайбах, депортацію забули?
Чи вам на горе предків наплювать?

США “догнати - обігнати” –
В нас була така мета!
А насправді ж вийшло, брате,
Як у цирку - суєта!

Всі здобутки показові
Де сховались, де пішли?
Розлетілись, наче пір'я,
Щезли, наче не були!

Тож не вір у ті казОчки
Про "величіє" своє –
Краще правдою живися,
Бо брехня все розіб'є!

січень 2025 р.

6 січня народився поет неймовірного обдарування, стійкості,
справді європейської освіченості.


Я довго вчив граматику кохання,
граматику грудей і губ твоїх.
Ти утікала і ховала сміх,
межи зубів затиснений востаннє…
Василь Стус


Він витримував наругу і біль,
ігноруючи гострі тенета,
навіть за гратами лишався вільним,
навіть під тиском лишався поетом.

Він граматику мужності вчив,
знав напам‘ять кохання науку…
Можна жити й без зайвих причин,
але сам він обрав муку.

2025 рік

Січень справді щедрий на видатних поетів. Саме цей зимовий місяць
подарував нам Сосюру, Симоненка, Стуса…
Якось студенти попросили Володимира Сосюру прочитати вірш
«Так ніхто не кохав». Після хвилинної паузи поет відповів, що не
зможе цього зробити, бо плакатиме…


Так ніхто не кохав й не кохатиме
через сотні і тисячі літ…
Серцю важко бути за гратами,
якщо кличе у небо політ.
Та нехай воно вкрилося лАтками,
все ж кохатиму - навіть без сил…
Зуби стисну, щоб не заплакати,
й кров візьму замість мертвих чорнил.

2025 рік

Сьогодні, 8 січня, виповнюється 90 років поетові, якому було відпущено лише 28 років земного життя.
Його вірш «Люди — прекрасні» вже вдвоє старший від нього самого.
А хіба можуть колись щезнути такі рядки:
«Воскресайте, камінні душі,
Розчиняйте серця і чоло,
Щоб не сказали
Про нас грядущі:
їх на землі не було»?
 
 
Ми — одиниці!
Ми — не нулі!
Чуєте звуки органні?
Це випливають, немов кораблі,
наші вірші із гавані.

Ще вистачає в легенях сил
дути повітря у скло!
Ні, не про нас написав Василь:
«Їх на землі не було»…

2025 рік

Ніно Катамадзе на площі в Тбілісі,
в руках у неї синьо-жовтий стяг,
пронизують щемом серця «Чорнобривці»,
підхоплюють їх вдячні вуста.

Тримайтеся стійко, брати-генацвале,
і нас хрестив волелюбний майдан!
Ми зАвжди у скруту разом співали,
тож душі наші - як єдиний оргАн.

Ніно Катамадзе на площі в Тбілісі,
грузинський майдан у вогнях,
летять в небеса, як птахи, «Чорнобривці»…
Грузинський прапор…
Український стяг…

2024 рік

В сорок першому, як німці швидко наступали,
А червоні міста й села з боями лишали,
Взяли німці і румуни у кільце Одесу.
Дійшли уже до Татарки, зайняли Пересип.
Довелося із Одеси червоним втікати
Та загони диверсантів в тилу залишати.
Не до того готувались. Думали-гадали,
Що ворогу при кордоні вони б в зуби дали
Та й одразу по Європах можна було б гнати,
Всю Європу від буржуїв проклятих звільняти.
А тут треба відступати. Що його й робити?
Вирішили партизанів в тилу залишити.
Один із таких загонів пішов в катакомби,
Звідти німців і румунів турбувати щоби.
А, оскільки все робилось на скорую руку,
Ніхто не знав партизанську непросту науку.
Дали наказ, не питали. Та й ті не питались.
Мовчки в темних катакомбах одразу сховались.
Якби ж були в когось мізки?! А так усе тупо.
Катакомб тих біля міста величезна купа.
А ці влізли в катакомби де один лиш вихід
І румуни стоять поряд нього, як на лихо.
Тільки вийди і одразу потрапиш їм в руки.
Дуже скоро почалися голоднії муки,
Бо ж харчі в них закінчились. А де їх узяти?
Командир із комісаром взялися рішати,
Як їм – справжнім комуністам поступати далі,
Щоби, звісно, заробити ордени й медалі.
Тут би якомога довше їм перечекати,
А там уже про «подвиги» зможуть набрехати.
Отож, бігом і рішили: щоб довше сидіти,
Треба когось з партизанів неодмінно вбити.
І ротів же менше стане, і матимуть «мְ’ясо».
Кого вбити – не забрало в них багато часу.
Звісно, що не комуністів, бо вони ж - еліта.
Отож, жінку й чоловіка вдалось підманити
Та й убити. Як убили – «м’ясо» засолили
І тиждень чи, може й довше потихеньку їли.
Та кінчаються запаси – треба поповняти.
Когось знову із загону треба убивати.
Хоч усі людського м’яса уже скуштували
Та харчами комуністам бути не бажали.
То ж частина потихеньку хаміль-хаміль звідти.
Краще уже у полоні, але далі жити.
А оті, що залишились, не думали довго:
Вбили свого командира і коханку його,
Засолили та і їли….Бо ж їх комуністи
Научили – ради «діла» можна людей їсти.
А ті, що втекли, румунам у руки попали
Та один перед одного усе розказали.
Ще й дорогу показали, де вони сиділи.
Майже всіх тих «партизанів» румуни й зловили.
Від чутого ними й баченого аж дибки волосся.
«Людоїдів» розстріляти, врешті довелося.
Для когось то, може й дико. Та москалям, звісно
І не вперше, й не востаннє людей було їсти.

Ходила по світі білому
Шукала я сенс життя…
Шукала промінь у вірі я,
У храмі мого буття.
Читала я різних філософів
І біблію зовсім до дир.
Пускалася в різні сторони
Історії сильний вир…
Та мабуть було не даром все.
Сьогодні його я знайшла!
В любові він є до ближнього.
Не правильно зовсім йшла…
У сонця проміннях ранішніх,
У посмішці просто так,
В плечі допомоги вчасному,
У цілях в твоїх руках,
У діточок щирих посмішках,
У квітів прекрасних садах,
У кожному свіжому подиху!
І мирний над нами дах!

2024р

                І
Ще кує зозуля у гаю
і рахує дні напередодні
того, як поляжуть у бою
воїни за націю свою
на краю глибокої безодні.
Вибухає небо кожен день.
Гинуть і цивільні, і солдати,
гинуть люди... це така мішень
нашого сусіди окупанта.

                ІІ
Ой, не добачає ситий світ
і глибокі, і криваві рани,
поки їхній, вибачте, живіт
не відчує, що і їм погано,
поки балом править сатана,
а лихі служителі мамони
попирають право і закони,
поки не скасована вина
за порушені чужі кордони.

                ІІІ
Ще минає літо, а літа
пролітають як в бою двохсоті.
Вирахує жаба у болоті,
скільки віднімається від ста,
тисячі... задача не проста...
...............................................
рано почивати на курорті,
поки драна, а не золота,
проклята у небесах орда
спекається чахлика во плоті.

06.2024

Якось один «досвідчений» тиран
Учив другого, як потрібно править.
Повів у поле, начебто у справах.
Якраз налитись колосу пора.
Отож, узявся полем він ходить
І колоски високі всі зривати
Аби пшеницю в полі порівняти…
Отак, мовляв, слід і з людьми робить.
Аби в державі рівні всі були.
Хто висунеться – голову зітнути.
Охочих вже тоді не може бути.
Усі в страху і рівності жили.
До чого я? Держава є така -
Московією зветься. Хоч украла
Чуже ім’я та і Росія стала.
Усе по світу вкрасти щось шука.
Хоча розумні люди в ній були
І відкриття теж світові робили.
Ми, пам’ятаю, ще у школі вчили,
Як браття Черепанови змогли
Створити перший в світі паровоз.
Чи Ползунов двигун створив найперший.
Можайський братів Райт теж перевершив,
Йому літак створити удалось.
Але біда Московії у тім,
Що те нікому не потрібне було –
Зламалося, згнило і всі забули.
Свої розумні не потрібні їм.
Так при царях в Московії було,
При комуністах іще гірше стало.
Ті лиш про зброю і переживали,
А усе інше на металолом.
Розумні мали тільки те робить,
Що влада їм радянська дозволяла.
А «вискочок» одразу і карали –
Таким в Союзі важко було жить.
Згадав Худенка долю, що в часи
«Відлиги» захотів всім показати,
Як можна господарством керувати.
Ідею цю давно в собі носив.
А тут якраз затіявся Хрущов
У Казахстані цілину підняти.
Мовляв, аби людей нагодувати,
Бо ж вже й про голод поголос пішов.
В Союзі то було не первина.
Три голоди страшних вже пережили,
Мільйони у могили положили.
Тож має врятувати цілина.
Багато туди з’їхалось людей.
Хто добровільно, а кого «пригнали».
Із України прибуло чимало.
Бо ж хто більш роботящих де знайде?
Ну, звісно, розтрубили на весь світ,
Як про своє досягнення велике.
Геть розорали всі степи там дикі,
Що привело край до великих бід.
Бо ж урожайність була «з гулькин ніс»,
А суховії землю видували.
Стада казахи де пасти не мали.
І все то викликало у них злість.
Народ, що цілину ту підіймав,
Не мав охоти добре працювати.
Насильно їх туди змогли загнати,
Та «вкалувати» мало хто бажав.
Усе було на цілині, як скрізь:
Колгоспи і радгоспи заснували.
Туди багато техніки нагнали.
І гроші туди ріками лились…
Та все дарма – пшениця не росла,
Давати урожаї не хотіла.
Хоч комуністи радо говорили,
Що партія і тут перемогла.
В радгосп, який «Ілінський» прозивавсь,
Директором призначили Худенка.
А він же родом з України-неньки,
За справу із ентузіазмом взявсь.
Домовився із тими – нагорі,
Щоб дали дозвіл для експерименту.
Якраз діждався вдалого моменту,
Що комуністам треба позаріз
Хоча б якийсь важливий результат.
Тож дозвіл дали. Він за діло взявся.
Хто працював, не лінувавсь, старався,
Той відзначався збільшенням зарплат.
Тож стимул працювати гарний був.
Всяк працював за трьох… І уже згодом
Із восьмиста радгоспного народу
Лишилося вісімдесят. Відчув
Робочий люд, що можна заробляти.
Й не треба ніяких наглядачів.
Худенко управлінців всіх звільнив,
Лишилось двоє тільки керувати.
При тому збір зерна утричі зріс
І був він вищим в три-чотири рази
Ніж по Союзу. І то все одразу.
Утер Худенко комуністам ніс.
А тим, кого з роботи він звільнив
В радгоспі – тим платили допомогу
Із каси – цілком стачило для того,
Щоб жити – тільки б в поле не ходив.
Пішла Союзом слава про все то,
Примчали журналісти фільм знімати.
Хотіли тим Москву подивувати.
Хрущов у ті часи вже був ніхто.
Вже Брєжнєв у Москві тепер сидів.
Фільм подивився й стало йому ясно.
Сказав лише: «Ця справа передчасна».
Він лиш прикинув, коли б скрізь те ввів,
То з сорока мільйонів на селі,
Аж тридцять три прийшлося би звільнити.
Куди людей таку от прорву діти?
Та і ідейні збитки чималі.
Комусь шепнув, що слід і узялись
Вмить за Худенка всякі чинодрали.
Комісії з радгоспу не злізали
Та перевірки без кінця велись.
Прибув міністр аграрний, подививсь
На ті котеджі, де селяни жили.
Електроплити – вже не піч топили.
І ту же він кричати заходивсь:
«В палацах жити захотіли, бач?
Ви не по чину берете, одначе!»
«Так комунізм будуємо, а, значить,
При виконанні ввірених задач,
За здібностями буде всяк робить,
І буде за потребами все мати!»
Відрізав той хіба лише не матом:
«До комунізму треба ще дожить!
А там потреби різні будуть. Так,
Одні у мене, а у вас – інакші!»
Тут ще однин підгавкнув йому, встрявши:
«Ваш тракторист отримує, однак
За один місяць триста шістдесят!
Заввідділом у мене менше має.
Де ж тоді справедливість, я питаю?!
Навести треба у цій справі лад!»
І навели…Приїхали «менти»,
Все господарство миттю розвалили.
Худенка ж на шість років посадили,
Проти системи щоб не смів іти.
Він сподівався - помилка якась,
Що розберуться… Дарма сподівався.
Помер «злочинцем», правди не діждався.
Занадто над системою піднявсь…
А в ті котеджі, що набудував
Робітникам, начальство заселилось…
Отак трагічно справа й закінчилась.
Від москалів хто б іншого чекав?!

***
Коли народ висовує таланти,
то й обирає... шулера й шута,
тому на шиї маємо – ґаранта,
у владі – агентура окупанта,
у нації... курина сліпота.

***
Воююча частина світу
паралізує білий світ,
аби очистили корита
бюджету ненажерна свита
пуйла і шолудивий кіт.

***
Поступово настає момент
істини... і миті однієї
розіб’є історія ущент
археологічний постамент
носіїв совкової ідеї.

***
Ніхто не спонсорує те кіно,
яке показує зелена вата.
Америка на це усе одно
плює із капітолію й сенату,
то маємо самі капітулянта
мокати носом у його лайно.

***
Офісної челяді чимало
вигодувало енкаведе
раші за кулісами кварталу.
Їх раніше всюди вистачало
і тепер не ділися ніде.

***
На ідола молилися віками,
та поки осягали словеса
упертої ослиці Валаама,
релігія не привела до тями
парафії, що вірять в чудеса.

Компіляція
Діти ще у школі кацапнуті.
І такі ж директори колись
пузирями пнулися увись,
і такі ж диктатори надуті
появляються із каламуті,
де ще дурні не перевелись.

05/24

Лячно мені і тужно
чути такі слова:
"Треба всім разом, дружно!
Кроком руш: раз-два…"
Хочеться запитати:
"Куди ж ви зібралися йти?"
У відповідь: "Йдемо спати!"
або ж "… обідати!"
Це зветься – дисципліна,
це зветься – порядок дня…
Це море по коліна
для тих, хто чоботи зняв.
Усі ми отак ходили.
Та іноді й досі йдемо.
В казарменої сили
бездумність – надійне кермо.
Лячно мені і тужно
чути такі слова:
"Треба всім разом, дружно –
вечеряти – раз-два!.."

24 березня 1989 р., Київ

у ранах і гематомах — час звузився до хвилин
тривога відміна удома не вдома — твої?
в окопах чи в покривалі блискучому наче лати
ми знову воюєм
Боже —
ми вмієм в ці ігри грати
своєї чужої волі навʼязані схеми патерни
ми
сука
кіногерої примати і діти Праматері

дзвіночки дитячих голівоньок тремтять ніби тнуть мелодію
і кача пливе понад вічністю
над кожним Сашком та Володьою
Сірожкою Анькою — нашими
голодними та холодними
колишніми одноклашками
смішними колись і модними
над рідними над нерідними — старими чи зовсім ніжними
це
Боже
погана історія —
нам
Боже
давно не смішно вже

навіщо ти катакомбами
крізь море крові та пороху
ведеш нас до свого берега
або до нового мороку
до чого ведеш?
признаєшся?
вкладаєш детальки в пазики?
доводиш?
виводиш?
граєшся? —
складаєш якісь там пазлики

ми — дивний народ в оточенні
зневірені знеохочені
у темних водах історії оплутані та обточені
усе хазяйнуєм клопочемось —
усе бʼємось як заведені
сусіди ж облизують збочено
немовби намазано медом їм

сусіди навколо — зрадники
а — наші двори —
бойовища
вже третя війна вигарцьовує —
комусь —
видовища —
а нам — підземелля сховища непевні часи та згарища
навчилися бути у пеклі й гасити пожарища
і все безкінечно боремось з ріднею фальшивою й дикою
столикою бездуховною двоязикою

так тяжко ходити в темряві
у мороку невідомості
де свічкою править тонесенька нитка свідомості
горить і тікає в безвісти
ледь жевріє тихо міниться
століттями ми виживаємо —
коли це нарешті зміниться

чи на світовім полóтнищі
в твоїм казані бездонному
народ наш дарами жертовними
священною гекатомбою
щоразу тобі приноситься
кладеться офірою щедрою
а світ закриває очі та
виспівує нашого «Щедрика»

і ти приймаєш —
Божечко —
і ти всім киваєш —
божечки
і мило їм усміхаєшся
прислужникам-сороконожечкам
береш наші діти вбитими
береш наші землі вмитими
священною кровʼю нашою
слізьми матерів підлитими

ще скільки триватиме
Божечко
ця дивна любов з гематомами
коли наш нарід приноситимуть
у жертву тобі гекатомбами
до ста вівтарів — ще трошечки —
міста наші й села димляться

куди твої янголи
Божечко
Юрко та Михасик дивляться?

зроби вже нарешті паузу
на років хоча б що триста
дай нам прорости і вирости
і трон свій посісти —

щокожній ясній родинонці
у домі своєму чистому
дай смертю своєю скінчитися
і знов прорости та вирости

у ранах страхах прокльонах —
час звузився до хвилин

ти хочеш щоб з українців
лишився лиш ти один?

(С) Тата Рівна / Tata Rivna, 2023

Миколка в лісі назбирав грибів
І вже було додому повертався,
Як чує – хтось по стежці наближався.
Тож він бігом за кущиком присів.
З’явились два десятки вояків,
Хто в чому та з тризубом на кашкетах.
Хто з автоматом, хто із пістолетом.
«Свої!» - мелькнула думка. Вже хотів
Схопитися на ноги та чомусь
Завмер на місці. Щось його лякало.
А ті по стежці всі попростували
У бік села. Куди тепер йому?
Пішов слідом та зачаївсь в кущах,
Звідкіль село було вже добре знати.
А ті ввійшли та й подались по хатах.
Почулись крики. В нього на очах
Пристрілили учительку, яку
«Совіти» до них в школу надіслали.
Йому дівчину, навіть, жалко стало.
А ті селян зігнали на крайку.
Один почав щось голосно казать,
А люди у юрмі загомоніли,
Мабуть, чомусь скорятись не хотіли.
Тоді один в повітря став стрілять
І всі замовкли. Тиша залягла,
Лише собаки враз завалували,
Як ті знов по дворах пошурували,
А вся юрба лиш стиха загула,
Бо ж п’ятеро тримали автомати.
Он до сусідки, бачить він, зайшли,
Корову з її двору потягли.
Сусідка стала голосно кричати.
І кинулась корову відбивать,
Бо ж в неї вдома семеро по лавках.
Чим же дітей їй бідній годувати?
Устигла лиш зробити кроків п’ять,
Коли один натиснув на гачок
І черга автоматна пролунала.
За мить вже жінка мертвою лежала.
Почулись дикі крики діточок,
Яких в юрмі тримали, не пускали
До матері. Бо ще і їх поб’ють.
А вояки вже тягнуть і несуть.
Підводу в дядька Коваля узя́ли
Та конячину ледве упрягли.
Мабуть, не вміють. На підводу так
Звалили все, що взяли по хатах.
Іще корів з десяток привели.
Миколка бачив, що було в селі,
Ніяк думкам не міг він раду дати:
Та ж це свої, що мають захищати?
Чому ж ведуться, наче москалі?
Коли ті знову мимо нього йшли,
Почув розмову й стало зрозуміло.
Один промовив: - Вот ми учуділі!
Как ми всьо ето кодло провєлі?
Нє супся, Гнат. Прєдатєлі оні.
Оні нємєцкіх холуйов кормілі,
А ми іх нинчє ловко проучілі.
Да успокойся. На вот, потяні,-
Недопалок сусіду простягнув,-
Тєпєр оні на всєх бендер озляться.
Нє будєт ім где в сьолах укриваться…
А той мовчазний: - Та я все почув.
Все ж почуваюсь Каїном, однак.
- Нічьо, прівикнєш. Скоро всьо забудєш
І сотнямі стрєлять бендер тєх будеш.
Запомни крєпко, что Бендера – враг!
І всє, кто сомнєваєтся – врагі.
- А вчителька? Вона ж, здається, наша.
- Тут, понімаєш, дєло в чьом, Ігнаша.
Ти жалость-то свою поберегі.
Коль для побєди нужно положить
І сотні жизнєй – значіть так і будєт.
Великая ідея, а нє люді –
Вот для чєго нам комуністам жить!
Вони пішли. Миколка вже й забув,
Чого він тут. Не міг прийти до тями.
Дитячий розум плутався думками
Від того, що побачив й що почув.

ІВійні минає друге літо...

чекають хліба по воді
живі аборигени світу...

не знає світова еліта,
як виживати у біді
і не коритися орді...

ані Арей, ані Феміда
не відають, – а де тоді
подінуться усі вожді,
яких нема куди подіти...

і москалі, і бульбаші,
і мародери пуцьки-бацьки,
і, ніби наші, та чужі
нувориші-скоробагатьки,
і малороси без душі...

раніше, що у нас на часі,
вирішували у кремлі
шути і їхні королі,
а нині Гея у Гаазі
вирішує, якій заразі
немає місця на Землі.

ІІКоли воює Україна,
на заході усе окей,
адже Америка не винна,
що у якоїсь половини
народу обраний лакей,
що у фортуни є паяци,
які уміють на ходу
перевзуватися і маси
смішити на свою біду,
і мати євро на палаци
десь... на окраїні села.
А треба ще й уяву мати,
чи є добро у твані зла,
аби у щі не попадати
на кухні повара пуйла.
Та наше чадо із народу
кудись, усе-таки, іде,
рятуючи свою свободу.
Надія є – не підведе,
коли налякане зі сходу,
усіх на захід поведе.

ІІІІ... ще одна метаморфоза
із двійниками у кремлі –
лакей у свиті мафіозі
стає у неї на чолі.
Пора сміятися на кутні,
що сильне НАТО береже
і реноме, і негліже,
але не зупиняє дурня.
Тому нема кінця війні
і усвідомити це – мало,
аби усяке зло минало.
Та попереду судні дні
і заодно діла гучні,
яких раніше не бувало.

08.2023

Микола Глущенко - видатний художник,
єдиний український імпресіоніст. Легендарний
розвідник. Підтримував приятельські стосунки
з Пабло Пікассо, Анрі Матіссом, Володимиром
Винниченком. Сьогодні його картини належать
до числа найдорожчих творів українських художників.


Мазки, мов коричневі хрущики,
плавно злітають вниз…
Віртуозний маестро Глущенко -
український імпресіоніст.

Товариш Матісса і Винниченка,
завсідник паризьких кав‘ярень,
здавалося, жив на повне крещендо -
на взліт, артистично, яро.

Митець… і воднОчас розвідник Ярема -
масштабу Ріхарда Зорге.
Амплітуда неразв’язаної теореми -
від аскези до богемних оргій.

Денді, артист, Дон-Жуан -
це зовнішній бік медалі.
Сонячний світ парижан,
життя - як шаблі в бокалі…

Та був бік медалі й інший -
світло ікон святих,
тихі пісні, гнівні вірші,
над прадідами хрести…

І він повернувся додому,
змолодів душею і тілом,
як рукою, зняло втому -
переболіло.

Дніпро переплив в сімдесят,
створив ужинок пейзажів,
з мольбертом щодня сам-на-сам,
життя - як ланцюг вернісажів…

Мазки, мов коричневі хрущики.
Роки добігають вниз…
Віртуозний маестро Глущенко -
український імпресіоніст.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Коли до нас прийшла біда –
кати з мечами,
Коли нас нищила орда-
ВОНИ МОВЧАЛИ.
Коли згвалтовані жінки
Від мук кричали,
Та в мить сивіли малюки-
ВОНИ МОВЧАЛИ
Коли вивозили зерно,
що підло вкрали,
створивши голод, все одно-
ВОНИ МОВЧАЛИ
Коли у Бучі й Ірпіні
дітей вбивали,
земля палала у вогні-
ВОНИ МОВЧАЛИ
Коли людей, немов собак,
у рів спускали
у фільтраційних таборах -
ВОНИ МОВЧАЛИ
Коли на села та міста
фосфат кидали,
Та біснувалася орда-
ВОНИ МОВЧАЛИ
Не дай Госп-дь, понад усе,
щоб діти знали,
як світ загинув через те, що
ВОНИ МОВЧАЛИ.........

У кожного своє посильне мито,
якщо це не полон і кабала
у кігтях двоголового орла.
Примушені диявола любити,
на лобній площі оніміли діти,
оточені парафією зла.

Юрба іуд напевне добре знає,
де ділися дітей оцих батьки,
які із Маріуполя, таки,
та гадина запрошує до раю...
одна дитина вуха затуляє,
аби не чути їхні матюки.

02.2023

Потріскує гілля, палаючи у вогні .
Заварює зілля в чавунному казані
Відунка стара - волосся, мов
Сизий дим.
Полин і кора - цілюще бува гірким.
Загрозливі тіні звиваються уночі.
Різким хихотінням лякають руді сичі.
Страшна моровиця збирає рясний врожай.
Кому там не спиться?
Ховайся або тікай!
Прозорий пергамент шкіри
В рясних візерунках рун.
Вітри продувають діри, на бантині кіт Мовчун.
Подалі від злого ока захована хижа ця,
Скаженого людововка і найманого ловця.
У хижі під кволим дахом
Чекають, що принесе
Того, хто позбувся страху,
Чи може утратив все .
Бо тільки такі сміливці, які без царя живуть,
Зі словом, твердішим криці,
Тернистий торують путь.
Когось таки та й наверне
Молитва з усіх-усюд.
- Він обраний, характерник, -
Врятований мовить люд.
О.Л.
Лютий 2023 рік

ІМи жили віками у борні
із лукавим іродом-сусідом,
як могли, перемагали біди,
гартували душі у вогні,
щоб тепер у визвольній війні
не було від ворога і сліду.

ІІПоки переорана земля
і війною зрите дике поле,
повертаємо свої поля...
щоб на урожай уже ніколи
не була засіяна рілля
мінами й ракетами могола.

Мусимо удобрити степи
трупами розбійної ватаги –
злого людоїда-андрофага...
зійде сонце і для молотьби,
щоб і тут не застили попи
і шамани витязям звитяги.

Ми ще відбудуємо міста,
орками зруйновані до щенту,
і позамітаємо планету...
щезне із лиця землі орда
і тоді аж... горе – не біда,
бути оберегом континенту.

ІІІМи були і будемо людьми
на своїй землі обітованій.
і ніякий цинік окаянний
не засяє фейсом із пітьми,
не зітруть історію погани
ту, що кров’ю написали ми.

01.2023

Місячна ніч, зірковим покровом
Вкрите. Так самовіддано вкрили.
Немов хтось зі своєю любов'ю,
Освітлює шляхи, які не раз змінили
В своєму житті... Хто ти?.. Хто ти?..
Скажи, благаю, бо неможливо
А ні жити нам, ні відпочити.
І чомусь лише осіння злива
Дає пару хвилин, щоб встановити сили свої, які після оголених нервів
Дзвонили вітром на кленових вітах.
І виривалися з корінням дерева...
О, небо жовтневе,
Жовтим відтінком впало на сонце.
І в цьому світлі, я побачив себе...
Багаття Калинове
Освітлює місячні ночі, що палають зорею.
О, яке люте горе, яке страшне це горе...
Роздвоєння...
Прийшла в гості до мене людина.
Я з радістю, промовив: "Заходьте, прошу".
І вона зайшла, поводила себе вільно
Немов у себе дома, провела обшук.
О, ні, то не обшук, то натхнення
В моїй голові наробило непорозуміння.
І дурниці здалися... І думки як стерня
Кололи мої почуття...

Ні, не другий Єсенін,
А Володимир Миколайович Сосюра!
Своє Ім'я кров'ю написав
На Крижалях української літератури.
Лірик від Бога,
Людські душі турбував.
Невже такий талант на землі бува?..
Ви завдали нові поетичні форми,
Ваша поезія поєднання космосу
З народними піснями, і чути вдома
Вірші ваші з дитячих вуст.
Вже поїхала гордовита осінь,
На своєму баскому коні.
Груднева наречена на порозі,
Тримається за осінні долоні.
Бо не зможе сама блукати
В цьому дивному світі.
Бо немає жодної підтримки,
І ніхто з сучасних піїтів,
Не візьме її в свою інтимну лірику,
Так як брали ви, ніжно і пристрасно.
Хоча й на короткому, своєму віку...
Вже не буде світло поезії таким ясним.
Як це було при вас. Бо сьогодення
Вже не потребує вашої сили слова.
Майбутнє не зрозуміє зітхання клена,
З вашою ніжністю і любов'ю!
****
Роздвоєння в душі поета - є стихією природною,
Але коли зникає межа реальності у нього -
Він молиться, він благає спокою у бога...
Бо неможливо бути цілісною людиною
У світі спокус, коли в поет душа відкрита
До всього, що було, що є, що буде на світі.
Невже серце чорною печаткою вкрите,
І тому немає щастя в своєму житті?..
Неможливо довго бути в бою
Із самим собою.
Рано чи пізно прийде життєва криза.
І Минулим своє серце порізав,
Навмисно, щоб відчути душу свою...
*****
Ви можете не вірити поетам,
Читаючи їх вірші і поеми.
Але існує в світі прикмета,
Коли зацвітають хризантеми
То разом з ним квітне любов
В серцях людей. Маячня? Брехня?
Можливо, але після знайомств,
Повірять, відчув кохання того дня.

Ніхто ніколи не згадає вас,
богів, потрощених на тріски.
Спалили ваш іконостас.
Звалили ваші обеліски.

Час фанатизму – і зневіри час,
шеренги роботів – і хаос
поцілили в безцінних вас,
повісивши на довгий фалос.

Колись ваш голос у книжка́х читавсь,
тепер він у вогні німіє.
Ніхто ні з чим і не зоставсь.
Ніхто нічого і не вміє.

На черзі час нових ідейних нас,
іде про віру і довіру мова.
Мене зламають не в останній раз,
життя немає знову, знову, знову…

5 грудня 1994 р., Київ

зона
пила і гуляла
більше стало зони
видавали
всім присталим
нари біля трону

привели
псам сухо в роті
щоб води набрати

куцолисий
що напроти
з білої палати
бився в груди
що він Понтій
з дерева Пилатів

коло нього
рила свити
з роду дуполизів
зранку вже
по оковитій
в безшевронних ризах

поруч з ними
недокурки
з кубками чифіру
по шість ложок
брали цукру
плямкали без міри

в пахана
не очі
дзоти
а душа
без п'яток

ніби він
ні за
ні проти
зняти
всіх розп'ятих

ніби з ним
вільніша зона
і плювки чистіші

він закон
а у законі
ані нош
ні ніші

слався
Понтіє Пилате
найпонтійший хане
слава вам
пенькам пихатим
вічна слава клану

і обкурені
з хлистами
по майданнім гамі
повели
отих з христами
на пустир
за брами

повели
пахан потрошки
умиває руки
злизує чифір із ложки
недоталий цукор

15 Серпня, 2018

царі і царята
червиві боги
вам душ не забрати
в могилу з могил
і золота тиші
сріблин сивини
того що не лишить
війну без вини

вам більше не стати
для крові ковшем
чи кличем солдата
що вилився в щем
дороги розбиті
поля без плугів
життя стало митом
за смерть ворогів

тримаються вітру
дощі і слова
у кадрах чи в титрах
розмова жива
життя без опори
відспіви без сліз
від жадоби горе
від кривди жалі

здавалося б неба
побачив бери
пташиний цей щебіт
зірковий порив
та тільки без міри
воно без ваги
без власника віра
не вам до снаги

і вечір на плечі
лягає вогнем
і світла для втечі
ніхто не пригне
царям і царятам
корона і трон
чого вони варті
з порожнім нутром

10 Травня, 2018

Як крові напила́ся муха,
й з дощем звінчалася посу́ха,
подревумислився про Русь
сиве́нький згорблений дідусь.

Прапращур, прадід, бабця й мати
пройшли таємні каземати,
не поверталися живі,
а він, відтак, служив Москві.

Демонстрував беззубий гаспид
серпастий-молоткастий паспорт
і з натовпом старих сестер
виводив гімн СРСР.

Для фори красно в протилежність –
став матюкати незалежність.
А пластунів, що вийшли з храму,
назвав ще зовсім пісюнами.

Його соромив перехожий,
а дід стрибав, на чорта схожий,
і закликав пролетарів
єднатися і бить козлів!

Коли поліція спитала,
чому козак так випив мало, –
трибун, на більший свій протест,
пішов на алкоґольний тест.

Дружина враз зам’яла діло
і геть пішла, щоб не смерділо.

2 жовтня 1999 р., Київ

Генерал-лейтенант Складновимовити
За два дні запустив (тобто вимів)
Зо дві сотні крилатих ракет,
Підірвавши військовий бюджет.

Половину з них збили ПС,
Півдесятка потрапили в РЕС,
Ну, а інші - куди попало.
ВКС відрапортувало,

Що усі вони влучили в ціль.
Ім збрехати - хоч падай, хоч стій -
Як два пальці об чорний асфальт.
Не вилазять із білих пальт

І кричать на трибунах ООН,
Що напав на них батальйон
І 100500 солдат
Польських найманців й інших НАТ.

12.10.22

Очі – смарагди, ніби лілея личенько.
Тішила погляд постаттю бездоганною.
Сукня – хмаринка у зеленаві квіточки.
Тільки ім’я тривожне ятриться раною.

Світ вирував балами і брязкав крицею.
Зріла війна, грозою на прузі виснучи.
Вірилось: Конфедерації славні лицарі
легко здолають ницих плебеїв Півночі.

Бог не почув, не сталося, як гадалося.
Янкі долають масою і гарматами.
Чорні уроки й вироки громадянської:
трупи, руїни, попіл, могила матері.

Землі родючі кіньми на камінь вибиті.
Золото, мідь і бронза у тиглі плавляться.
Стиснути серце. Пристосуватись. Вижити.
Так гартувалась американська нація.

Сивий туман. Стежина вузька і звивиста.
Вутлий місточок - ниточка над безоднею.
Клятва: «Збрешу і вкраду, і стану вбивцею,
та, присягаюся, більш не засну голодною».

06. 07. 2022

До віків уже дев'ятий рік
додає історія навали
дикого сусіда-канібала
і у течії кривавих рік,
поки люди пізнають вандала,
мову поневолює язик.

Йде ідеологія у маси
і не припиняється війна,
поки править балом сатана.
Лізе й лізе гаубичне м'ясо
як із пущі на оазу, часом,
люта ненаситна сарана.

Та усе ж посіємо пшеницю.
Синє небо додає снаги
гартувати волю, наче крицю.
Як би не бісились вороги,
є чим випікати паляницю
і орду палити до ноги.

05.2022

ІНемає раю у пустелі,
та є ще світло у кінці
тунелю...
і на манівці...
та ми лупаємо сю скелю,
аби обітовану землю
тримати у своїй руці.

ІІДолаємо огонь і води..
йдемо... і мусимо іти
до пресловутої мети...
і ради щастя і свободи
ми об'єднаємо світи.

« І буде Син, і буде Мати...»
і є ще воїни-сини,
аби винищувати ката.

Не має права існувати
колаборація війни –
парафії і сатани.

ІІІІ кожного ще запитає,
на руцях Діви, немовля, –
яка є місія твоя?

Я знаю, –
            поки є земля,
вона не буде нічия
і маємо дійти до краю...
.........................................
за індульгенцію до раю –
в собі
             убити
                          москаля.

04.2022

У день незримого майбуття,
Коли уже не буде дому,
Я на могилі матері своєї
Всміхнуся щиро, в час армагеддону.
Бо тільки посмішка потворить
фальш,
І гра одеську музику роялем,
Бо супостату буде жижки сіпать,
Як було вбите "общєство моралі",
А я беру у день жахіття цей реванш!
І шаблею не виб'єш перемоги,
Біжи, біжи! Бери ти руки в ноги,
Троянський кат, кіплінгський бандар-логи!
На зустріч темряві
тобой спотвореной дороги.
Під вий трембіт і спів звитяги,
Але не твій - наш
І у рогу,
ти ног не витирай, ступай у путь
Назад, додому, до своєй берлоги -
У Мордорі не буде епілогу
До дня прощання і до цвіту дня,
Але бажаю ліпшої дороги,
Ніж ти її собі розбив
І на посмертя заробив
До дня мого тріумфу й перемоги!

2.IV.MMXXIIp.

Не прощаюсь, не плачу, не йду
Не тікаю
Просто буду там, де є
Просто житиму тим
Що маю
Лишнє і мертве, як шкіра змії
Нехай залишається позаду
Забуте, тому що вже не правдиве
І не своє. Давно

Знову зародитися треба
З неба
Зі всіма постати. Я хочу життя, я так
Хочу кохати, я так хочу любити
Аж до - за минуле - каяття
Аж до віри

В Бога Єдинoго

Жены и матери злобных, кровавых орков,
Прячетесь в теплых, уютных, своих норках?
Ваше зверье с роженицами воюет!
Это вранье, этого не существует?!
Вас не волнует, сыты ли наши дети
В бомбой разбитом, украинском Охматдете.
Совесть спокойна, на сердце легко и гладко -
Вы созидатели нового, мирового порядка.
Те, кто на той стороне и на этой в танке -
Русские матери в Пензе, Иркутске, с Таганки,
Помните: семя взращенное ляжет в землицу сырую.
Спите спокойно, пока для вас этого не существует.
10.03.2022

Дощ трембітом впивавсь у весняні вуста,
Ще зима облизнутись не втигла з ґанку.
І зелений блават, що торік зогнивав,
Проглядав крізь сніжок на світанку.

Місто тихе, велике, розливалось у флячки
Рукавами жовтенькими. Стрічки. Жбани.
Цегляні тони сполонили небо.
- Хочу банькать ці барви - не еребу.

Чорний колір тікав із місцин старих.
Свист гарматень здіймався чайкою,
І надії вмирали, не тут - горілиць
Та із вуст точилися байкою...

2.III.MMXXIIp.

Мені не хочеться війни,
А тільки хочеться любові.
Війна — то виплід Сатани,
То — море сліз і ріки крові.

І люте горе для батьків,
Руйнація, будинки голі.
І смерті тисяч вояків,
І вільне місце на престолі.

Дивуєтесь? Казав Творець:
Врятує всіх Любові пісня.
Той зробить світові кінець,
Хто кнопку ядерну натисне.

І той опиниться на дні,
Хто не боїться Неба суду.
Бо переможців у війні
Жахній, сьогоднішній не буде.

Земля уся у ній згорить,
І темрява - як з підземелля -
Укриє всю її за мить,
І перетворить на пустелю.

О Боже, дурнів схамени,
Любов’ю вбий страшну спокусу.
Прокляття демонам війни
Пошли, сильніше землетрусу!!!

17 лютого 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Спохмурніли кумпеля, а із ними бані, -
Золотеє гиготіння ніжиться в сметані,
Гедонізмом балакають і дихають люде,
Скрізь ширяють думки "хай там що далі буде".

Кругом білими нитьми вишетеє блядство,
Містом точиться хвальба і зухвале пияцтво,
У руки самі лиш перебенді й пустобріхи,
А народ все тужить: погоріли стріхи...

Та сидять ліниві вуйки на старій канапі,
І все мружать тупі очі, аж скоро заплачуть,
І їх стогін змайоріє дворами, дубками,
Та й нічого не змінить, хоча, бог із вами!

Так якби ж мовчати вміли, й дурні не пороли, -
Що поробите, панове, на те вони й проли.
І єдине, що лишиться - їх смерті чекати,
І в очікуванні тому, самим пролами не стати...

11.XII.MMXXIp.

47й рік, Чернишов. Штаб. Гостини Кремля.
Стіл устелений стосом паперів,
Лиш одне слово "Запад" до болю пройма.
На стіні висить образ Берії...

Тютюновий димок прогляда крізь посвіт,
Нижче парсуні - "Цинандалі",
По кутках дві канапи, вище них -
Відзнаки, почесті, регалії...

Десь в селі передзвін - б'ють у набат,
Стукіт в двері, дрижчання засовів.
Гвинтівка Мосіна розриває курок,
Ниць падають сотні набоїв.

Білі хати стають багряних тонів,
На траві скло, в полі - трупи.
Решта селян під штуркіт багнет,
Біжить до вантажівок в групах.

В цей же час у Кремлі папери наче церата,
Вкрили лаву зелену, а поміж них:
Точна дата і місце кожного страти.
Тільки більшості вже як добу немає в живих...

Прямують вантажівки до ешелону,
На нарах залізних лежать мертв'яки,
А в штабі щоночі запалене світло,
Й розкидані рахвами сталінські листи.

На платформу зійшло лише трійко людей, -
Триста укриті тряпками,
Потяг знову відбув, гудок чутно з-під ніг,
Порцелянові душі майже без тями.

Стоять останні, їх тримають солдати,
Заплямовує колії чорні кривава печаль,
Запахло дощем, що прасує буття утрати,
Пробило дванадцяту. Згас останній світла ліхтар...

21.XI.MMXXIp.

Мені п’ятнадцятий минало.
Хоч зростом Бог не обділив.
«У батька!» - на селі казали.
Він кулаком бика валив.
Пропав у сорок першім. Влітку
Забрали … й жодного листа.
Лишились вдвох ми: я і тітка,
Бо мами я й не пам’ятав.
Померла в голод. Разом з нею
Всі мої сестри і брати
Не ми́нули біди тієї…
А ми чекали на листи
Чи вісточку якусь. Даремно.
Бо німці вже в селі були …
Але розмова то окрема…
Коли вже «наші» почали
Звільняти неньку-Україну,
Мені п’ятнадцятий минав.
Вже німець і село покинув
Та за Дніпро чимдуж погнав.
Промчали перші «наші» танки,
Протопала піхота вслід.
А вже на другий день ізранку
Немов перевернувся світ.
В село зайшло душ двадцять-тридцять
«Освободителів» загін,
При автоматах, при рушницях.
З ним офіцерик бравий. Він,
Пости розставивши навколо,
Пішов одразу по хатах,
Погнав усіх: старий чи кволий,
Чи у юнацьких ще літах
Чоловіків усіх до купи
І там про нас усе сказав:
Що Гітлеру лизали дупу,
Поки він з німцем воював,
Що ми хотіли відсидітись,
Але він нам не дасть цього.
Тож маємо провину змити
Своєю кров’ю. За його
Велінням нас пошикували.
Тут кинулись жінки було
Порятувати, щось кричали
Про п’ять калік на все село.
Що той он хворий, той каліка,
А той ще, навіть, не доріс.
Та офіцер не слухав крику,
Та лише посміявсь зі сліз.
Велів принести одежину
І хай подякують йому,
Бо має право, як скотину
На бійню гнати. Й по всьому.
Принесла тітка куфайчину
Якуюсь дядькову стару
Та з їжею легку торбину
Передала мені до рук.
Як час на збори закінчився,
Під дулами погнали нас
Туди, де досі бій точився,
Лунали вибухи щораз.
Надвечір до Дніпра пригнали,
Спинили, дали відпочить,
Поки самі щось виясняли.
Аж бачу: ще таких сидить
То там, то там. Нагнали люду,
Мабуть, із навколишніх сіл.
Ніхто не знав, що з нами буде:
Пошлють у бій, відправлять в тил?
Вночі докупи всіх зігнали ,
І вийшов генерал, який
Сказав усе, що ми вже знали,
Про те, хто, власне, ми такі.
Що, знову ж, змити кров’ю маєм
Перед Вітчизною вину.
І він завдання покладає:
Туди (десь на Дніпро махнув),
Здолавши річку, вийти,
Піднятися на схил крутий,
Німецькі там заслони збити.
А далі уже вступить в бій
Піхоти головна частина.
А, як хто плавати не вмів,
То сам придумати повинен
На чому б річку переплив.
А зброя? Зброю здобувайте
У ворога, в бою візьміть.
- Годину підготовки дайте!-
Це офіцеру, що стоїть
У нього збоку. Та й подався.
А ми під дулами взялись
Шукати, хто б до чого вдався:
Десь дошки та дрючки знайшлись,
Хтось до куфайки пхав солому ,
Надіючись, що допливе.
Хтось прошукав дарма та й кинув,
Як Бог дасть, може виживе.
Я ж плавав в річці ще з малого
З весни й до самих холодів,
Тож не шукав собі нічого
І так тримався на воді.
А за годину нас погнали,
В холодну воду люд пірнув.
Та під прицілом всіх тримали,
Аби ніхто не повернув.
Хтось не повірив, що у нього
Стріляти візьмуться «свої».
Отримав кулю і, небога,
Навіки зник у течії.
Почувши постріли, схопились
І німці. Вдарив кулемет.
Усе навколо освітилось
Від ними пущених ракет.
А далі все, як в сні дурному.
Із пагорбів вогонь рясний,
Гармати вклинились по тому
І хто живий, хто не живий
Вже годі було розібрати.
Один за одним йшли на дно.
До того берега дістатись
Лиш декільком було дано.
Із сотень тих, що їх зігнали
Із навколишніх сіл сюди.
Не знаю, що порятувало
Тоді мене з тії біди.
Як я доплив, на берег вибрів,
Під кручу, скулившись, заліз.
А у Дніпрі народ ще гибів.
У мене ж ані слів, ні сліз.
Лиш шепочу: «Врятуй мя, Боже!»
І сам від холоду дрижу.
Уже й скінчився грім ворожий.
А я усе сиджу, сиджу.
Боюся, навіть , ворушитись.
А раптом німець зазирне.
А тут нема куди подітись
І смерть тоді вже не мине.
Аж тут ударили гармати,
Тепер з тієї сторони
Снаряди стали пролітати
І густо падали вони
Там, звідки німець бив нас досі.
Земля аж билася в корчах.
А в мене сивіло волосся,
Бо розуміти я почав,
Що нас для того в бій погнали,
Щоб взнати точки вогневі.
На вірну смерть людей послали,
Де мертвим заздрили живі.

Зайшли в село, чоловікі́в зігнали,
На око лише визначали вік.
Про паспорти нікого й не питали,
Бо ж у селі їх не було повік.
Діагноз також ставили на око:
Є руки, ноги – інше все дурня.
І лейтенантик дочекавшись, поки
Усіх «оформлять», руку враз підняв.
Від ненависті очі аж палали:
«Ви наволоч, негідники, щурі!
Поки ми кров на фронті проливали,
Ви чоботи лизали німчурі!
Відсидітися думали на пе́чі?
Нехай Вітчизну захищає хтось ?
Та я б до стінки вас за такі речі,
Щоб вам не так спокійно би жилось.
Але наказ я виконать повинен.
А то б я вас!..» - І стиснув кулака.-
«Коротше, кров’ю змиєте провину!
Вперед, Вітчизна вже на вас чека!»
І той стояв понурий поміж ними,
Хто в сорок першім Київ захищав,
Хто за Дніпро з останніми живими,
В останньому човні перепливав.
Хто проривався з штабом Кирпоноса
Під Лохвицею. Там, у тім гаю,
Зустріти смерть не вперше довелося.
Поранений лишався у строю.
Аж знепритомнів і в полон потрапив.
У Дарницькому таборі сидів
Уже й надію на спасіння втратив,
Такого надивився, посивів.
Лиш жінка незнайома врятувала,
За чоловіка видала свого.
А німці клопіт і без того мали,
Тож відпустили з табору його.
Отак в селі оцім і опинився.
А що робити? Де би мав іти?
Потроху роззнайомився, прижився,
Як кажуть, навіть, корені пустив.
І ось тепер знов по другому колу.
Хоч видихати й першого не встиг.
Мабуть, така уже у нього доля,
Її змінити він ніяк не міг…
Їх вивели юрбою на узлісся,
Лиш для годиться шикували стрій.
Знов лейтенантик люто подивився:
«Наказ для вас такий от буде мій.
Ось перед вами поле, там, на схилах,
Он, бачите, видніють вдалині,
Німецькі кулеметники засіли
І не дають вперед пройти мені.
Завдання ваше вибити їх з боєм.
Візьміть он в руки палиці якісь,
Хай думають, здалеку, що то зброя…
І не лежати в полі!.. Бо, дивись,
Я піднімати буду кулеметом.
Жаліти вас нема чого мені.
А справжню зброю у бою візьме́те.
Питань немає, бачу?! Звісно, ні!
Наліво! Марш! За «зброю» і в атаку!
Лиш кров’ю змити зможете вину!»
І кожен взяв до рук собі ломаку,
Про себе проклинаючи війну
І подались «в атаку» на ті схили.
Ніхто від німців поки не стріляв.
А люди бігли й Господа молили.
Бо хто й не вірив – віруючим став.
І раптом вибух під ногами в когось,
А потім ще, і ще, і ще один.
Упало зразу кілька перед нього.
«То ж мінне поле!» - здогадався він.
Упав. Позаду кулемет ударив.
Над головою кулі пронеслись.
Мовляв, вставайте, бо чекає кара.
І знов «в атаку» люди піднялись.
Та дивно: німці поки не стріляли.
«А, може, їх там зовсім і нема!?»
Ще кілька раз під вибухи упали
Та кулемет щоразу піднімав.
І вже вважай під схилами самими
Згори німецький вдарив кулемет.
І тих, що ще лишалися живими,
Усіх скосило у один момент.
Як стрілянина затихати стала,
То лейтенант дістав свій пістолет:
«Що ж мінне поле ми розмінували.
Тепер…В атаку! Піднімайсь! Вперед!»

"Світ жорстокий!",-
Кричали вони
Прийшла пора змінити
Правила цієї гри
Годі сперечатись!
У всьому змагатись
З ким попало і брататись
І кохатись,
А потім розбивши серця
У свій посірівший світ
Повертатись.
2021