Хто з нас – із тих, хто при Союзі жив,
Не пам‘ята трагедію Хатині.
Вона вже трохи призабулась нині.
Тоді ж про те у школі кожен вчив.
І пам’ְятник величний возвели,
І з кожного куточка говорили,
Як німці ціле селище спалили,
Настільки вже жорстокими були.
І кожен міг поїхати туди,
Почути тихий передзвін Хатині.
Вклонитись праху всіх, хто там загинув.
Там – справжній символ людської біди.
Але до того я би ще додав:
І підлості, й підступності, цинізму
Так добре нам знайомого рашизму.
Бо мало хто тоді про інше знав.
Хоч москалі нацистів стільки літ
Уже клянуть. При тому забувають,
Що і самі гріхи ще гірші мають.
Як все відкрити, то здригнеться світ.
Про Хайбах мало хто сьогодні чув.
Того села на карті вже немає.
В руїнах давніх вітер лиш гуляє.
Він розповів би, мабуть, не забув.
То все в сорок четвертому було.
На захід німців «наші» вже погнали.
Хоча вожді від страху ще дрижали,
Бо ж все накритись «тазиком» могло.
Це нам вони «втирали» увесь час,
Що весь народ на боротьбу піднявся,
З нацистами не на життя змагався,
За Сталіна в атаку йшов щораз.
Насправді ж кількість на мільйони йшла
Тих, хто служити Гітлеру подався.
Хто у тилу за зброю також взявся,
Кого Радянська влада довела.
Тепер же, коли німців удалось
Назад погнати, москалі прокляті
Взялися винних у тому шукати,
Що їм трястись від страху довелось.
І не окремих визнали людей,
Народи цілі вийшли винуваті.
Отож народи і взялись карати.
Війська прийшли по них «еНКаВеДе».
Татари і чеченці, інгуші,
Калмики, греки, турки-месхетинці.
Їх везти не встигала залізниця.
Не залишали жодної душі.
Все згідно плану… А, як не встигав,
Бува чекіст докупи всіх зігнати,
Топив, стріляв – і прикладів багато.
Тож для народів час гіркий настав.
Дісталося й чеченцям в тій порі.
З гірських аулів, як отару гнали.
Дітей, старих – нікого не лишали.
Стояв же лютий місяць надворі.
Людей же гнали, в чому ті були.
Хіба, що вузлик встигли прихопити.
Зі звичного людей зірвали світу
І в невідомість чорну повели.
Але не всіх. Були такі аули,
Що звідти а ні стежок, ні доріг.
Кругом по схилах тільки лід та сніг.
Туди «енкавеесники» прибули.
Людей зігнали і з сусідніх сіл.
Але куди їх по тих схилах гнати?
Вони ж, не дай Бог, зможуть повтікати.
Щоб встерегти всіх, недостатньо сил.
Й начальник хутко рішення прийняв.
Щоб голову з усім тим не морочить,
Начальству щоб не сором глянуть в очі,
Він немічних усіх позаганяв
В місцеву стайню – і малих, й старих,
Жінок також – більш як сім сотень було.
Чекісти бігом сіно підгорнули…
І підпалили… Ще тоді живих.
Хто пробував зі стайні утекти,
Тих кулемети упритул стрічали.
У стайні люди з відчаю кричали,
Але ніхто нікого не пустив.
Згоріли всі… За «подвиг» командир
Ще й орден мав від Сталіна. При тому
Історія ця стала нам відома,
Коли вже здох той комуняцький звір.
І сіл таких, аулів у той час
Було чимало, де людей палили.
І не нацисти люд той не жаліли,
А москалі. Згадаю і про нас.
Казали, а чи правда то, чи ні,
Що й українців також те чекало,
«На жаль», вагонів в них не вистачало.
Жили б всі десь в сибірській стороні.
Повернемось же знову до Хатині.
Півтори сотні душ спалили там.
А тут сім сотень. Як таке от вам?
Життя безцінне кожної людини.
Це зрозуміло. Але німців тих
Злочинцями ще й досі називають.
А москалів не те, щоби не лають,
Ще й орденами відзначають їх.
Й це ще не все. У Хайбаху отім
Людей спалили просто, без причини.
Інакше справа вигляда в Хатині.
І знов москаль привів біду у дім.
Хоча прекрасно знали москалі,
Що німці села знищить обіцяли,
Які би партизанам помагали.
Те москалям до дупи взагалі.
Засідку недалеко від села
На німців влаштували, постріляли,
Кількох солдат німецьких повбивали.
А потім зграя втомлена прийшла
У те село від бою спочивати.
Тут німці і застали їх усіх.
Кого убили, хтось сховатись зміг.
В полон схопили німці небагато.
Полонених відправили кудись
Живими. А селян усіх зігнали
У одну хату, деревом обклали.
Тут скоро Дирлевангер нагодивсь.
Їх командир. Той відморозок клятий.
Таких стріляти б, як скажених псів.
Він хату підпалити ту велів,
А всіх, хто схоче вискочить, стріляти.
Згоріла хата й всі , хто в ній були.
Трагедія! Але москаль, одначе
В тім горі свою вигоду побачив.
Хоч москалі самі ж і привели
Біду в село, шукати крайніх стали.
То з німцями поляки там були.
То згодом українців приплели,
Мовляв, людей бандерівці вбивали.
І ще не все. Чому саме Хатинь?
Та ж сіл було тих спалених чимало.
Й людей палили сотнями, бувало.
І тут сплива на памֹ’яті Катинь.
Ну, майже схоже. У Катині тій
Поляків тисячі москалі вбили,
Яких в тридцять девְ’ятім захопили.
Щоб якось приховать той злочин свій,
Рішили на нацистів все звалить.
Мовляв, вони поляків повбивали.
І в Нюрнберзі той злочин «вішать» стали,
Щоби себе одразу й обілить.
Забули, мабуть, що то справжній суд.
Не той – москальський, що прийме на віру
Всі докази чекіста-бузувіра.
Прискіпливий сидить там досить люд.
Як тільки про Катинь ту москалі
Казати стали, то у них спитали:
А докази які ті, власне мали?
А в тих нема нічого взагалі.
Щоб дурнями зовсім не виглядать,
То москалі одразу ж заявили,
Що, просто їх невірно зрозуміли.
Щось, видно, переплутали, видать.
Вони ж Хатинь бо мали на увазі.
А суддям, бач, почулося Катинь.
Щоби той злочин заховати в тінь,
Взялись Хатинь «возносити» одразу.
Меморіал, книжки і все таке,
Хоч на людей було їм наплювати.
Хотіли свої злочини сховати.
Від того всього й відчуття гидке.
То вміють, мабуть тільки москалі –
Склепати символ із біди людської.
Хоча самі часом ще гірше коять.
Чи є для них святе щось на землі?..
Хотілося б чеченців запитать,
Які так рідних в москалях відчули:
Ви Хайбах, депортацію забули?
Чи вам на горе предків наплювать?