На острові іржавого літа
І теплих, як ренесанс вишень
Зозулі малюють портрети:
Вони найкращі художники-маляри:
Найкращі знавці барв –
Бо все зозулясте, все, навіть Всесвіт,
Який колись вигадав вершник –
Гідальго в залізних чоботях.
Зозулі поєднують фарби.
Зозулі – знавці палітр
Екзотичних. На пальмовім листі,
Яким вітали колись молодого равві,
Мальовані синім портрети:
Такі ж , як у Небі:
Синім по синьому,
Синім по білому – на хмаринках
Портрет необачний – Того, хто приходить,
Того, хто відходить,
Того, хто очікує
Нас.
Малює зозуля, літає зозуля
Губить-знаходить свій олівець,
Яким написана доля
Легка – співакам, що весну пророкують,
А потім до краплі її випивають
З келиха-глека глиняного – глека лелек,
На денці якого ніжно-зелене листя
Явора.
А над гірською ущелиною
Над гірською стежкою
Услід неприкаяним душам
Летить зозулі крик.

З прозорих цеглин повітря
Збудував собі дім вічний:
Між пухнастими хмарами лісу,
Між громадами хмар гір,
Між химерами хмар замків:
Збудував, ніби я муляр у фартусі:
Вільний як вітер-зброяр
Між сонячних променів:
Між.
Важкий ключ носив одвіку
У торбі залатаних мрій –
Синіх як небо у травні –
Якраз на Белтайн – день вогню.
Важкий ключ мідний хрещатий
Змайстрував зі старих ножів,
Якими володіли люди дольменів:
Ключ від дому ще неіснуючого,
Незнаного і незвіданого,
Хоч і мого сокровенного.
Відчиняю ним прозорі двері,
Як відчиняють келію
В якій живе Час – монах бородатий,
Що гортає палімсести літописів
І пише сонети містралів,
Елегії ірландських туманів,
Наче не Час він, а сторож Міста –
Отого, що ніколи не буде збудоване:
Хіба що у п’ятницю – скорботну.
Такими як я муралями-мурахами…

Чорним бусолом
Над лісом мрій здичавілих
Літати, як снити, літати, як марити
Щоночі – у тьмі земляній.
З імен збудувати хижку:
Ренесансну, як мрії художника.
Хижка-годинник
Вказує час незнищенності,
Коли після сну квіткового
Метелика поцяткованого
Називаю братом (ні, не Каїном,
І навіть не Авелем, і не чорноризцем,
І не братом по зброї,
Просто братом – по перевтіленнях).
Літати як бусол –
Чорним вісником вікінгів
Чи може вітрилом
Отого корабля Піфея,
Що почорнів від мандрів
Між скель холодних Ультіма Туле.
Літати як бусол
Над водоспадом –
Над прозорими краплями
Лишаючи мури позаду –
Замки і села, вітряки та похмурі вежі,
Що росли як гриби над дорогами готів.
Літати як бусол
Над димом, над полем кольору попелу,
Над попелом кольору поля,
Над згарищем,
Над Еріданом-рікою,
Де рибалки-гностики тенетами ночі
Ловлять форель зозулясту пам’яті.

Місто камінних спогадів
Мурували над річкою води прозорої,
Яку єретики ієрогліфів називали Арно,
А ми – Еріданом (тихо, пошепки).
Навколо сутінки – а ми мурували,
Навколо темінь – а ми тесали каміння,
Відчуваючи сіру важкість
І пошерхлість злу його граней
Пальцями, що звикли до скрипок
(Хоч і залізних, але джерел музики –
Хоч і жорстокої, але мелодії часу).

Місто камінних спогадів,
Де камінні гості і камінні господарі
Камінних будинків і камінних вулиць,
Камінних дерев під камінним небом,
Місто, яке росло все вище – до хмар
Готичними вежами вільних мулярів
Самотності нашої –
Самотності, яка завжди чужа,
Яка нагадує старе вино Провансу,
Яке цінував граф Раймунд Сьомий –
Останній вершник Тулузи.

Місто камінних спогадів
Ховається в торбу ночі,
На якій останній віщун катарів
Малював знак риби –
На полотні сірому:
Полотні, що ткали жебрачки Еринії
У дні заліза епохи мідних світанків.

Місто камінних спогадів:
Там живуть сови і чаплі –
В чагарях на березі Ерідану
І ловлять срібну рибу
У його каламутній воді
Завжди.
Навіть тоді, коли вартові поснули –
Вартові свідомості.
Я п’ю це густе вино самотності
Черлене, як вечір у червні,
Як вишні, що достигли в минулому,
Коли тінь моя горнулась у плащ.
Їй не затишно.
У місті камінних спогадів.

Винахідникам колеса. Щиро.

Метелик-гетера на ймення Медея
Летить до своєї Колхіди драконячої,
Де зуби стають гоплітами мідновбраними:
Проростають списами гострими
Із землі цегляної втомленої –
Землі пізньоцвіта,
Що зорана круторогими мінотаврами
(На порозі смуток,
За порогом три
Апостоли болю).
Метелик-гетера фарбує
Мої дні сірі оливні
Кольорами радості
(Невже я теж аргонавт?)
(Невже мені теж судилося
Згинути під уламками струхнявілими
Свого корабля світанку?
Невже?)
А я ще тут поблукаю –
Тут, під кипарисами мовчазними,
Де хліборобські елевсинії
Колискову співають зерну
(Спи до весни).
Я кожному апостолу болю
Дарую ім’я квітневе, квіткове
Вишневе й бджолине:
Бо треба – не медова офіра –
Треба.

Ніч руйнує залізні мости
Між кварталами міста ілюзій:
Вбоге житло снів білої чаплі
Ховають ультрафіолетові сутінки:
Все проходить – намарно.
Фальшиві бороди співаків ночі –
Вусатих скрипалів загуслої тьми
Ховають несказане і таємне:
Бо час неподільності, час темних.
Фарбую сторінки спогадів синім:
Гірке вино днів березня-злодія
Настояне на пахощах фіалок сліпих:
Відклади своє перо, менестрелю криги,
Гризота – бабаків пророчих,
Вістунів холоду круків і дощів селезнів.
Снив би Місяцем чи Сіріусом
За цією стіною звуків музики
Цвіркунів забутого монтанного літа:
Але Місяць розчинився як грудка цукру
У гарячій каві серпневої ночі,
А Сіріус проковтнули собаки –
Вовкодави пастухів Гібернії.
Для чого? Може для тебе,
Синьоока Тивер –
Дочка одноокого Тіраса?
Палає степ полиновий, євшановий –
Не тільки в моїх опівнічних мареннях.

Для птаха сірого ночі зоряної
Зібрав у жменю гірких бузинових ягід
Впийтеся лісовим вином,
Ви – тіні березневого місяця!
У лісі мертвих дерев
Замість пролісків цвітуть дні і години:
Збираю ці сірі квіти
У скриньку жебрачки Пандори,
Зроблю з них гербарій
Покладу сухі пелюстки квітів часу
Між сторінками літописів
Мертвого міста Гелон:
Сірі квіти самотності
Відвідують сірі джмелі спогадів.
Сиві птахи мовчазних сутінків
Згадують літо лагідне,
Яке стало тліном:
Пийте вино бузинове
Допоки серце не оселиться
У крижаному місті серпанку.
Усміхнений бог очерету
Заплющує свої жовті очі,
Шепоче забуту легенду
Про людину, що лишила слід
На рінні ріки минулого.
Визираю птаха-годинника
Попелястого, зозулястого з келихом
Під крижаним небом чужих сліз,
Ховаю у дзеркалі сумні рукописи
По той бік скляної межі срібла –
Повість про друзів неба і циркуля:
У сваволі погляду
Вирощую металеві квіти.
Сірі.

Станіслав – корабель у морі Часу.
Я матрос, якого взяли на борт
У гавані синіх мрій.
Під вікном маргаритки –
Громадяни республіки темних ночей:
Наливаю у келих чорне вино –
Тобі, Сіріусе –
Білому оку весняного вечора,
Зірці холоду: крихітці світла,
Душі старого пса-волоцюги
Міста, яке стояло одвіку
На землях сколотів: людей-вовків.
Станіслав: під твоїми вітрилами синіми
Мислити: про серце нашого світу,
Про зерно, яке сіяли чи то загубили
Люди мальованих глеків,
А воно не зійшло, не виросло,
Так і лишилося скарбом
У чорному ґрунті німфи Нюкти,
Де будь-яке око сліпне:
Навіть тих диваків,
Що пройшли крізь браму.
Стукіт
Лунає з глибин планети хворої.
Відчиніть нарешті двері,
Прочиніть цей отвір в комірку буття,
У єство таємного «Я»,
Прочиніть для Істини,
Що крокує босоніж.

Ми проростаємо
З чорної землі забуття:
Зерна кинув недбало
Босоногий орач
Чужого села,
Яке називають Небо.
Полічив яблука:
А вони падають.
Полічив ягоди:
А вони гірікі –
Набило оскомину,
А виявилось,
Що то ягоди Істини.
Долучіть мене до цього саду.
Хоча б голкою терену –
В скроню,
Дозвольте дивитись на хмари
Крізь листя аґрусу.
Тільки тінь на воді:
Ми випили вино ночі,
Гірке віскі Плеяд,
А вже ранок.
Ми забули як цвітуть стокротки,
А вже падолист
Пікардії небачених мрій,
А вже снігопад
Холодних як небуття
Крижаних візерунків:
Дикий зимовий сад.
Вже.

Старий як осінній дощ
Крук з білою хусткою в пазурах:
Подарував йому своє імено,
А він каже, що не ім’я то, а темінь.
Прошу його летіти через ріку бажань,
А він кличе мене мов чужинця
До сповіді пастору віри хмар:
Повідай йому про свій шлях манівцями
До Істини нікому не потрібної,
А гривастий кінь очікує вершника серце,
Хтось лишиться на цьому полі колючому,
Що засіяне залізними зубами дракона,
Еринії краплі дощу дозбирують
У келих Кібели кольору ночі.
Делос – корабель серед хвиль марноти:
Пливе невідомо куди під вітрилом треби
З пристані мідних ножів хліборобів.
Син Лето, брат Артеміди, цей вічний юнак
Дарував мені якось кіфару посріблену,
Тільки навіщо? Для якої скорботної пісні?
День недоречний.
Як все біля входу в Тартар –
Недоречне.

Дірявий черевик осені:
Взуваю його на босу ногу
І блукаю дорогами листя
Ілюзій моєї свободи.
Майстри нескінченних колій
Грають на віолончелях
Допотопних свистунів-паротягів.
У небо!
Долоні не можуть бачити,
Навіть якщо на їх рівнинах
Намалювати очі вуглиною серця.
Порожні глеки холодних днів:
Якби ж то я міг полетіти
Круком данайської мудрості
За хмари чужих голосів і пророцтв:
Для нас
Напнуті вітрила літер-знаків
Герпетолога Кадма (теж вільного муляра –
Задовго до лицарів Храму
Кельмою зводив Кадмею).
Книги жовтого листя
Читаю наче літописи Кроноса
Писані попелом – сірим по жовтому
Після війни з дикунами
Чи то лестригонами.
Мовчи листяний апокрифе.
Хоча б про мій біль – помовчи…

Дикі квіти сягають Неба –
Оцього, синього. Оксамитового.
Якого не торкнешся руками.
Босоногі чорновбрані монахи
З думками про святого Стефано
Торкаються п’ятами каміння,
Відчувають, як будуть вони мурувати
Руками пошерхлими книжників
Кам’яні суцвіття каплиць.
На вулиці Двадцятого вересня
Відкрита Небесна Брама.
Відчуваю, що я був колись дверима
У світ кольорових ілюзій
Та чорно-білих снів-дерев.
Пальцями запитував ребристу мушлю
Cerastoderma edule:
«Про що ці три тисячі літ
Країни Сатурна? Для чого?»
Місто, в якому каміння висить в повітрі,
Місто, в якому гора зазирає в море
Місто, в якому достиг виноград казок
В амфорах.
Місто не хоче літати,
Місто не хоче падати,
Місто, яке хоче бути у снах монаха Козімо.
Між орбітами Кроноса.
Мандри – це спроба стати лицарем
У нічній варті аптечних слів
Середньовічної латини алхіміків.
Відчуваю, як місто спить,
Відчуваю, як місто прокидається
І називає мене Ясоном.
Руно-сонце. Над Ріміні.

Чуже як сніг одкровення:
Відчуваю, як воно висить нещастям в повітрі
Під склепінням храму-постави Сант Агостіно
Тоді
Світ здавався надкушеним яблуком
(А правда,
Що черепахти-годинники
Дозволяють нам літати у снах?)
Небо-дзвін над містом-помилкою Ріміні
Нагадує квітучу крону мигдалю
(Відчуваю запах).
А може, це просто квітень
Такий гіркий та осяйний:
Він пам’ятає –
Я ночами вишукував
На Небі сузір’я Лебедя
І мріяв про гірські троянди
(Знак розенкрейцерів – готичне марево),
Просив Мнемозину жебрачку
Пригадати свої життя минулі,
Коли я був монахом августинцем
Кляштору Сан Джовані
І ховав за мурами
Своє розірване серце
І малював на стінах Едем.
Не вистачає на Небі зірок-цяток,
У річці буття не стає хвилин-хвиль:
На поріг смерті хтось кинув камінь
(Певно, вона – Прозерпіна).
Довелось йти шляхом Евтерпи
Від одних сатурналій до інших
І ростити в саду мрій кипариси.

Сім ночей мандрує березоль
Від хмільних «п’яццо»
До стоїчних «страда» та «віа»,
Від незачинених брам до темпіо.
Пізніше від зеленкавих хвиль
Моря невгамовного серця:
Я знав це віддавна, але довідався
Під стінами Сан Фортунато –
Березоль невгамовний монах.
Я пив перестигле вино мовчання,
Мій погляд блукав – щоб дізнатись –
Тут, під мурами, які чомусь збудував Карло:
Кожен келих Неба порожній,
Кожна ніч починається зранку:
Передчуттям тьми.
У сваволі моєї єретичної віри,
У гонорі весни весталки Етрурії
Мислю про космічне квітуче дерево
(Трохи вишневе)
І поклоніння волхвів-зорезнавців.
Споглядаю кам’яну квітку-місто:
Не вірю, що мене тут не було
Коли чернець-августинець Пронті
Бавився на мурах яскравими фарбами:
Немов я не тут, не зараз, не близько.
Місто – це скалки античного глечика,
Які викинули на берег хвилі Таласси –
Холодного моря минулого
(Нехай).
Додайте до вина води – необачно.

Під дощем пелюсток
Березневі розмови про каву
І пухнастих котів-монахів,
Кожен з яких Сеньйор дель Тетто
І споглядає п’яццу крізь скло,
Крізь туман пеларгоній.
Довічно під небом –
Довічно о шостій
Під перстом вказівним Паоло П’ятого –
Букініста й законника
Чи то колеги охоронця ключа…
Дивлюсь оком блукальця,
Дивлюсь на спрагу годин,
Дивлюсь і забуваю
Про себе чи то про розфарбований Всесвіт,
Бо кожна людина – то Всесвіт –
Вихор галактик, гра одвічної Порожнечі.
П’яцца графа Камілло –
Герцога Ресорджіменто.
Під горою святого Маріно
Опинився на площі
Міста перук і білого карнавалу,
Де співали пісню світанку
Серед ночі ілюзій треченто.
Називаю своє ім’я
Важкому монументу на березі легкості,
Очікую темінь
Весняного вечора.

Дорога в праліс років відлюдника
Я прокладав її тростиною синього жайвора:
На перехресті дім мурований із бамбуку –
І кричить наді мною Вічність
Ім’я одвічного крука – володаря німоти.
Піти й не вертатись (під якими зірками!).
Імена, імена, імена – тих, незабутніх.
Мертвих поетів і вершників.
Келихи, келихи, келихи – які не проносять мимо,
Які повні по вінця.
Письмена – про буття вічного міста сови
(Не вовчиці). Даремно шукав сиве марево
На островах, де завмерли сліпі мегаліти:
Дні журавлині і трохи води
З присмаком осені.
Сни.
Звірині слова
Перекладені вільним художником
На мову годинника-шибеника:
Віддай мені час. Мій.
Нині тут хазяйнує Еол –
Син Орсеїди, повелитель вітрів.
Врятувати палаюче плаття осені
Навряд чи зможуть Ясон із Діонісом:
Атаманту наснився «Арго» корабель -
Як пророцтво.
Лишається йти дорогою крука –
У невідоме. У сутінки.

Срібне дійство Lunaria –
Ми п’ємо його в жовтні,
Коли Небо прозоре як час,
А хмара нагадує дім –
Наш холодний притулок.
Сім останніх троянд –
Чорних квітів колючих осені
Свідчать хоралом про те,
Що джерела шумлять все тихіше –
Німіють,
Бо Темний блукає дібровами –
Лісами багряних сутінок.
Келих повний вина:
Це шукає нічийна втома
Тінь свого прихистку –
Замку ґотичних ілюзій,
Шукає цю гру: забаву прощання.
Крук – щонайбільший
Ширяє над дюнами –
Їх породило море Таласса –
Те, що воліє співати, кричати, шуміти
Коли все засинає,
Коли навіть серце
Спить.
Срібна вистава Гекати Сотерії,
Коли Калліопі требу –
Плодами дозрілими.
Тиша навколо.
Над пустищем жовтого листя,
Над мідними кленами
Свідок німий –
Lunaria.

Я потрапив під дощ
І то під рясний –
Той, що падає в прірву з Неба,
В безодню Землі, яму тверді.
Тоді,
Коли холодне «вчора»
Танцювало заморське танго
Журавлем чубатим,
Золотим листям горіховим
З тінями Одіссея.
Тоді.
Цю осінь звати Каллісто,
Вітер Аркад говіркою
Вівчарів всетуману
Перед хаосом папороті,
Додонським оракулом
Віщує прозорість
Вітру Борея – нездари полів.
Жриця кабірів стежою камінною
Веде мою тінь – за обрій,
Туди, де не мрій, не сни і не сподівайся,
А тільки читай таємницю,
Незнані слова – писані чорним по жовтому
Письмом копача Кадма.
Шурхіт листя священного дубу
(Не облетів, не втратив багряні помисли)
Дерева Девкаліона
(Кидай каміння, кидай…)
Вітер осінній гуде
В залізному дзвоні.
Вітер мудрості.

Ще думки наче зерна
Не падали в зорану землю історії
А вже повітря збирають міхами,
Ненаписані книги проростають з глини
У розломі між двома одкровеннями.
Гостинні солом’яні хижі
Нагадують зіккурати –
Сходинки в Небо, назустріч Місяцю,
Туди, де танцюють маски,
Які одягає темрява
На обличчя своє незворушне.
Так співав очерет:
Тут дізнаються сенс
Слова гіркого «повернення»
І посолять окраєць
Після.

Наче синя риба лагуни тропічної
Небо з мене змиває спогади,
Свою долю називаю трояндою,
Бо забув імена.
Малюю пейзажі
Попелом.
Дарую ці картини сумні
Перелітним крукам.
Виднокіл посипаний сіллю,
Синьоока печаль
Дарує мені
Ключ.

П’ять пар чобіт
Князя Чорторийського
Стоять на порозі
Давно неіснуючого
Зруйнованого вщент замку,
А мені досі болить
Вістря стріли чужинської,
Що застрягла між ребрами
У житті якомусь позаминулому,
Коли кінь та шабля
Та ще й Воля
Єдине, що мати й тим жити
У столітті бозна якому
Але бурхливому:
Коли як завше –
Сльози, пожежі, згарища, пустища
І солодке «приходь»,
І щемливе «вертайся».
А куди вертатись, як листя
Коли зелене, а коли жовте
Закриває чи засипає все
Аж очам боляче,
І частують холодним вітром
Жінки, яким дарував шеляг
За шматок хліба і дрібку солі.
А на шляху осінь.
Лети!
Ти вже не вершник, а птах,
Вмієш слухати дзвони розбиті
Церкви спаленої
На попіл сивий.
За крок від квіток звіробою,
За сто років до Мікеланджело
Слухаю білої сови крик.

Чорний камінь
На шляху кинув
Одинак, що не лишає слідів
І не бачить себе у дзеркалі.
На шляху, що заріс рудими кущами,
Що дозріли синіми ягодами
Вчора.
Весь небосхил
Фіалковий, оксамитовий, як мої спогади
Про країну загірну забутих віршів
Запломенів загравою сонцеслів
Цього вечора –
Вечора пророцтв,
Що почали збуватися.
Пророцтв, що були записані
У спаленій книзі пергаментній,
Книзі, яку споконвіку було заборонено
Читати чи навіть бачити
Неписьменним пастухам-козопасам
Книзі, яка написана бузиновою чорнотою
Ще тоді,
Коли люди бачили сни
Неймовірні.
Крізь бескиди журби
Йду слідом за журавлем
В ущелину осінніх днів,
Де ніхто не назве мене свідком
Вільного вітру.

Троянди співають псалом
Морю, яке народжується
У завитках мушлі (шум),
Троянди днів тиші – часу,
Коли місто нагадує скрипку.
Вавилон ще не збудовано навіть,
Ніхто не приносить офіру Іштар,
Ріку ще називають просто Солодкою,
Ще думки наче зерна ячменю
Не падали в зорану землю історії,
А вже повітря збирають міхами,
Ловлять вітер зухвалий (марно),
Ненаписані книги проступають з глини,
А хтось вже знає що там буде написано
Для нього – кому цікаво читанням
Заповнити вічність.
У розломі між двома одкровеннями
Гостинні солом’яні хижі
Нагадують зикурат Нанну –
Сходинки в Небо, назустріч Місяцю,
Сходи, які бачать у снах,
Коли сплять на землі овечій,
Сходи в прочинене Небо –
Туди, де танцюють маски,
Які одягає темрява
На обличчя своє незворушне.
Так співав очерет:
Тут дізнаються сенс
Слова гіркого «повернення»
І посолять окраєць
Після.

Вірші, що написані на стінах в’язниці
(А хтось збудував її),
Вірші, які вивчали напам’ять,
Які несли через безодню років
У лабіринтах свідомості
Гіркі як мигдаль,
Солоні як Мертве Море.
Дивлюсь у вікно сподівань
і повторюю
Слова, які не можна забути.
Літери розчиняються в повітрі,
Літери, які я щойно вигадав,
Літери незнаної абетки
Давно забутої мови
Повторюю.
Перекладаю на цю мову рядки
Веселої поеми про пекло.
На лобі спокійного Козлотура
Малюю знаки таємні
І мрію про море
В якому втопився келих
Грааля.
Я вип’ю цю осінь терпку
По краплях, ночами,
Коли тіні горнуться в плащ,
Коли темінь стає домом-пусткою,
Коли з хвилин плетуть вінок
Зорі.

Свою долю ховаю в торбу
З малюнком риби та лева,
Наче рана минулого
Болить багряний світанок:
Йду за поріг замшілий
Ніби той волоцюга,
Що забув свої книги
Написані вдосвіта
І пішов мандрувати
В країну п’янку вересня
(Трохи загірну):
Туди, де дощ. Де краплі
Важкі як осіннє небо.
Там: навряд, якось
Плинний, нестворений,
Споконвічний (не сон)
Явив мені знаки
На павутинці срібній,
На межі дерев’яного світу
У ходах копачів твердокрилих:
Вічність-жебрачка прозріла,
Вона вже бачить
Очима синіми
Блукальця кожного
Загорнутого в шовк вечора:
День запізнився,
День надто тверезий
Для сови, що дивиться вниз
З даху будинку епохи
У прірву «Сьогодні»,
У безодню хвилин,
Де люди не хочуть бути.
Краще будуй собі вежу
З базальтових брил меланхолії
Ножів,
Якими Паріс різав яблуко.

Мій хвостатий друг
Колись був будинком
З вікнами-арками:
Готичним прихистком привидів,
Колись височів
Серед міста камінних спогадів,
Нині – співак березневих арій,
Нині – поет муркотання,
Мисливець ночей орхідей,
Знавець гризунів-пискунів.

Колись мій вусатий друг –
Мій співбесідник єдиний,
Співавтор ноктюрнів-елегій
Був камінним домом-фортецею
З химерами сліпими
На стінах холодних алюзій,
Глипав темними вікнами
У сутінки середньовіччя,
Виглядав доктора-алхіміка
Єретика сивочолого,
Чекав його з прогулянок
З чорним псом-пуделем
І ховав у пивниці-безодні
Старе вино оксамитове
У діжці-барилі дубовій.

Мій пухнастий друг –
Свідок звитяжних вігілій
На дахах міста ілюзій,
Шанувальник приблуди Місяця
Знає чужу самотність,
Відає запахи осені,
Коли ніч нескінченною пусткою,
А попереду
Вічність.

Всесвіт без снігу
Завбільшки з троянду
Розповідає необачному перехожому
Про сни мандрівного голуба
У ритмі ковальського стуку
Сьогодні.
Татусь Христофор –
Італієць. Він чув про зоряну флейту
Дерев’яного хлопчика.
Тому і поплив. Шукаючи шовк.
А знайшов три іржавих цвяхи,
Що прагнули дерева-плоті
Легкого як крик
Дивачки зозулі.
Над прірвою
Серед мокрої папороті
Ховаєш три шрами на спогадах
У лісі чаклунки сови
Мислиш: «Ми тут!»
А там голоси – куди не дійти,
Не доплисти і не долетіти,
Де пророцтва подерті на клапті.
Білі іспанські сорочки
Як мушлі
Ховають бронзову шкіру
Він Сонця ледачого.
Тікають (чому?)
Ці люди останнього берега,
Люди води, кипарисів і ластівок
За видноколи солоні
Шукаючи Всесвіт без снігу.

Пишна персидська троянда
Яку оспівав життєлюб Хайям
Шипом зозулястим (ні, кинджалом)
На пучках чуттєвих лишає слід
Глибокий, як прірва між зорями
На схід від годинника,
Що вказує вістрям стрілок-ножів
Межу
Між буттям і вітрилом:
Синім – кольору мандрів:
(Зникай чи пощезни – за видноколом)
Їх наповнює музика міста:
Поліса, де збудували «Арго».
Тесей недолугий з мармуру білого
Майструє колиску, а не саркофаг
Для немовляти епох – Поліфема:
Щойно з’явився на світ матінки Лідії,
Щойно на берег він зиркнув
Оком чорним єдиним
На скелі пеласгів-рибалок,
Що Істину-рибу
Ловлять між хвилями мрій,
Де мойри живуть коло дерева Ночі –
Це дворище, насправді,
Це зовсім не Коринф,
Це Аркадія вогнищ
Прощання.

Слова-кентаври
Танцюють навколо вогнища,
Сови дивляться вниз
З верховіть наших снів
Вниз – на книгу розкриту ріки,
Що тече в незбагненне
З пагорбів досвіду.
У Римі коштовних ілюзій
Новітній Сенека
Збирає у глеки години –
Грона достиглі Часу.
Винороб. Уп’ємось отим трунком
Колись. Ночі зоряних флейт
На березі моря акацій,
Що відцвіли ще тоді,
Коли ми були юні –
Ми – учні Орфея, рибалки містерій.
У дзеркалі бронзових тіней
Приблуда печаль
У приймах у Кроноса
Для хустки вишукує прядиво звісток.
Щовечора віолончелі – фіалок
Музику грають правдиву –
Про що?
У домі людей і котів
Давно оселивсь божевільний,
Кентавра пальто (чи попона)
Вся в дірах від пострілів.
Думки наче руки
Шукають навпомацки
Віру.

Пейзаж намальований димом:
Ще жива поезія проростає зелом:
Можна гру починати – гру серед квітів:
Бо літо.
Пейзаж придуманий жайвором:
Тільки степ – голий як бубон шамана:
Музика, з якої виліплюють образи
Птахи, що розучились літати,
Риби, які розучились плавати,
Хмари, що розучились бути подушками
Сну.
Коли ти лежиш на траві
І слухаєш, як вистукує дні
На дереві карбів (з якого збудують хижу)
Замість дятла зеленого чорний лелека
(А я кликав зозулю
Щоб летів її крик
Слідом
За мною…)
Штовхаю човна, що тесаний завтра
З дубу, що виріс з жолудя
В якому був схований світ,
Я – недоречний
Штовхаю човна
У хвилі ріки
Яку нарекли Еріданом
Сивобороді нащадки Сократа –
Елліни мрій.
Штовхаю човна,
Що попливе у майбутнє
Серед пейзажу,
Що намальований димом.

Тягар літнього вечора,
Сутінок тога для патриція-лилика –
Це мовчання оксамитових
Лускокрильців: тільки відтінки сірого
І потойбічні ноти,
Які ніколи не опанує скрипка
Зеленого музики світанку.
Сонце вдягнене у волосяницю
Ховається у прихисток Будди:
Лишає нам на згадку дерево,
Що загортається ковдрою ароматів –
Для них – жителів темряви.
(Де ти, Ендіміоне?)
У колисці заграви
Спить Геката – володарка
Чорних собак. Повелителька змій.
У лісах молитов і трагедій
Подарує мені ненаснилі
Квіти жасмину – окрайці свідоцтва,
Що літо прийшло лебедине
На озеро тиші, на річку мовчання,
І тої маленької істини
Білі шматки палімпсесту про те,
Що життя – це мідяк, гріш потертий
Який колись кинув – нам – жебракам
До капелюха солом’яного
Прямісінько з Неба
Бог.

Ловили в глибинах рибу,
А зловили камінь:
Плескатий як сом
І важкий наче спогади:
Принесли його до садиби:
Під вишні квітучі – тоді, на світанку,
Коли все фарбує рожевим
Заграва –
Все, навіть квіти печалі – вишні,
Поклали його – нехай плаває
Серед моря пелюсток весною,
Серед озера золота листя в жовтні,
Серед білого смутку холоду – взимку,
Поклали. Легенько –
Щоб землі не стало боляче,
Щоб ніхто не пускав його в річку –
Плавати
І ковтати наші веселощі –
Уривки вічної радості,
Виринати назустріч Місяцю –
Підступному злодію,
Що краде у нас срібло зірок –
Вічних блукальців в тумані –
В тумані Шляху Чумацького,
Краде у нас срібло Стожар –
У нас, пастухів легенд.
І ніхто в тому селищі
Гончарів та писарів,
Друзів бджіл та зозуль
Не знав, що під каменем-рибою
Поховали ми нещастя останнє –
Надію.

Весняні тіні людей білого міста
Плазують між квітучими сакурами
Вони тікають від огненного змієлова –
Жовтолобого крутія-паяца Сонце
(А ми йому поклонялися, треби приносили
А ми називали його конем золотим,
А він паяц – бо чого ж так байдуже
На це все дивиться – нібито весна,
Нібито і він дарував, а мені невесело,
Не солоно і не солодко - схоже зрозумів я
Нарешті, чому так сумно коли вишні цвітуть,
Чому журба така, але все-таки),
Весняні тіні – чому вони плазунами,
Сірими ящірками по землі нечутно,
Чому і навіщо, для чого, а може я
Тільки тінь того – мене не тут сущого
У цьому світі ілюзій, у цьому мареві
Квітів вишні, де все тек нетривко, так плинно.
Я лишаюсь. І тінь моя змія-подруга – тут,
У завулках міста, де кожен тепер нетутешній –
Наче пелюстка сакури, наче й нема,
Наче й не було. Наче й не в місті я
А в театрі тіней-плазунів, де ти, ліхтарнику,
Де ти? Не світи мені в очі, не лякай мою тінь.
Хоч ти – не лякай. І не блимай.
Ще ночі вишневого цвіту
Будуть.

Ніщо в цім світі неабсолютне
В цім світі абсолютний тільки Бог
А ми як недосконалі
Спраглі твори
Лиш ходимо навколо
Джерелá
І попиваємо ми з нього
Щоб хоча б трохи
Доторкнутись до
Абсолютності цієї
Устами
Щоб хоча б трохи оживити
Свій світ, життя
Справжністю
Любов'ю
Наповнити збентежені
Розгублені серця

Ніби до краю дійшли. Принаймні
Сьогодні. Нема ні слів, ні бажань
Крім одного
Об'єкти, речі навколо, хоч би
Порозкладати по місцях. Хоч би ті
Найближчі. Нема нікого
Нікого навколо
З тих не кровних, з тих своїх

Новий ряд мабуть для багатьох настане
Новий ряд, нового життя сприйняття
Для декого - інше, позаземне
А може, вони повернуться
В нових людях. Дітях

Всьому знову початок
Дитя. Людина
Сенс. Все так чітко стало
Перелом і кризу відчувають всі
Річ, слова скорочуються до сутого сенсу
А він один. Правда. Істина
А хто ще зможе зухвало чесності протистояти?
І навіщо?

Без правди не можливо жити
А без любові - й поготів
Щодня, звершуючи цикл
Шукаємо свого продовжувача
Свою людину єдину, вірну й ніжну
З відчуттям, з почуттям, що
Відчуває, що живе в житті моєму
Що кохає всім, а передусім душею

О Боже, не вірю, що Ти не бачиш
Що Ти не допомагаєш
Вищі знання, розумом важко зрозуміти
Тим, що зараз болять, Ти мусиш їх рятувати
Перейди невіру і провокацію
Сліпої людини, дитини

Я вірю в життя і початок - продовження
Людину. Рід
Його зцілення від проклять
І благословення
Всі мають право жити новим життям
Хоч і Рай за межею
Ми маєм право на щастя ще зараз
Тут, на цій землі

(2022)

Такі події... Нутрощі ніби на тертку
Перетерті і поскладані назад
Сухо всередині. Папір'я
Як те перемир'я
Все в ніщо

Стільки вагомостей і умовностей
Як в бурі морській
Сіллю сльози запиваю
Очікування, бажання і знову чекаю
Нема нічого окрім правди
І того, що є...насправді

Слова як папір'я, кригкі
Як зрадливе перемир'я
На лінії вогню війни
Життя
Ще день і все, що в ньому
І віра, і надія, і любов
А інше, як ті невиправдані
Кінці його
У воду

Дзеркало – то Боже вікно:
Туди зазирає Сущий
(мій старий незнайомий)
І бачить наші втомлені очі,
Які теж глипають в цю шибу,
Намагаючись дізнатися
Де то ота чаша, яку мимо не пронесуть,
Яку наповнять – ось вам!
Яку – ось випийте і до денця
На якому намальована Темрява,
Свічада срібного,
Де оті дівчата, що ніколи не зістаріються,
Бо в тій шибі – в отому світі (як в кіно)
Відображаються спогади,
А не тільки ілюзорна «реальність».
Отой сивобородий справді живе там –
По ту сторону скла:
Я тільки нещодавно довідався,
Що він приклеює бороду та одягає перуку:
Стає сивим як лунь,
Зморшкуватий, наче рілля –
Він молодий, насправді,
Таким завжди і лишиться –
Тоді, як помандрую у засвіти,
Просто не буде людям показуватись:
Бо живе він у світі
Який Бог домислює – досі.

Крок і крок. А потім обійми.
Близькість душ -
То шлях до близькості тіл.
Темно вже, тому свічки запалімо
На нашому святковому столі.
Закутай все своїм теплом.
Мене, наш дім, своїх дітей.
Крок і ще раз крок, ходімо
Разом в ритмі життя
Миттєвостей.

Хоч і літати вмію
Навчена я жити на землі
Всі відтінки побуту і тілесного
Притаманні мені
Відчуваю душу й тіло
Її присмак
Твій неповторний
Запах запашний
Для мене
Твої обриси, форми
Характеру та очей кольори
Голосу тембр
Все притаманне мені

(2022)

Притиски, притиски,
Лопаткою, паличкою
Затамування подихів
В очікуванні
Від великих форм в малі
Розбиваєш тіло на абстрактні
Міні сектори
Залишаєш позначки дрібні
У тонкій ріллі

Кожний сантиметр квадратний
Треба ще
Змапувати поглядом, руками
Доторкнутись до поверхні
Холодного, ще не готового
псевдоголéмового тіла

Поки вологий матеріал
Піддається рукам, пальцям, волі, баченню,
Законам світла-тіні, законам метафізики вищого сенсу
Поки ще в душі віра
Фатумом не перетремтіла
Від побаченого, відчутого

І знову притиски, притиски, притиски
Затамування подихів
В очікуванні

(2022)

Зорі як зерна
На зимовому небі:
Їх видзьобав птах
Срібновбраний –
Ховається в присмерку.
Їх знову насіяв
Як пил
Бог човнів та парабол,
Бо зима на дворищах
Палацу-фільварку,
Де години в барилах вина
Бережуть
Для білявих чужинців,
Бо дивись:
На ристалищах ока
Граф лісів та боліт,
Повелитель самотності
Відкриває своє око зле:
Навпіл ніч, навпіл полум’я свічки!
Б’є в бубон шаман,
На офіру не стане волошок,
Небо жадібне прагне вогню,
А ми гріємо руки
Біля ватри сумних пастухів
І кресало ховаємо в скриню
Снів овечих. Назавжди.

Сон – це тканина
Зіткана з льону,
Що виріс в країні дощів,
Які падали краплями-смарагдами
На листя співців-неофітів.
Сон – це стара вишиванка
Теслі старого з обличчям пророка –
На шрамі шрам:
І всі білі, всі як борони
На скрині – коли тешуть хрест.
Сон – це опудало,
Яке поставили на полі соняшників
Лякати горобців-лицарів
Вбраних у сіру крицю
(Тамплієри крилаті –
Провісники радості
Для згорілої пустки села:
Чума чи то голод
І трохи вогню – спалах).
Сон – це хатинка,
Де ми від грози ховаємось
Коли лячно, коли
Дятел-шинкар
Замість зозулі
Поселився в годиннику:
Стукай по дереву
Коли я ненароком
Повідаю істину писарю.
Сон – це серпанок
Дивної вовни світанку –
Зима загортає під ковдру
Вісника келихів срібних.
У сні моєму
Ладнають мені гільйотину
На площі – на Гревській, де Отель-де-Віль
Де голодна юрба
Жадає видовища,
Хліба й вина
Опісля.

Цієї зими,
Коли думки про Вічність
Перетворюються на кристали води,
А спогади сплять під снігом,
Як спить табличка глиняна
З письменами пташиними
Про муралів снів та веж
Двох каламутних річок.
У серці моєму сутінки –
До весни,
До першого підбілу весняного,
Сутінки
Білими плямами на крило передбачень –
Пророцтв жебрака старого
Світу на межі моря.
Годую старого крука – птаха Феба
Чи словами про смерть,
Чи думками про Нескінченність,
Про нетлінність субстанції
Отої – нематеріальної.
Годую. З руки.
Чорного вісника.
Агов! Ви – катари,
Сучасні альбігойці Сарматії!
Шукайте собі прихисток
В країні знаків зруйнованих,
Добрі люди у мандрах –
А ви у дворище,
Де замість коней
Впрягають у сани пустище
(Бо зима! Бо таки холодно!)
Нам – жебракам з подертою свитою…
Хіба грітися шаблею,
Якщо вже кузні не розпалені,
І міхи діряві зітхань повні,
І ми не ковалі, а бондарі –
Діжок для вина світу сього
У цьому селі мірошників…

У глеки налито світанок
Замість вина снігових елегій,
Замість черлених краплинок літа,
Замість води, що стає кров’ю лози,
Коли майстер наметів пустель
І тесля кедрових воріт (які зачиняють)
Благословляють весну:
А ми отой трунок ковтками –
Питво зимових світанків –
Білих, як ожеледь, гострих як Сіріус –
Голкою в скроню – зірка холодних вітрів
Краю тирси і хліба, криниць і лошат,
Срібних як ранок сонного Сонця зими
(Прокидайся)
Серце моє – гірка ягода.
Для чого тебе зірвали з куща колючого,
Для чого тебе заморозили
В озері зозулястому серед січня сухих очеретів
(Життя – це рогозовий пух над водою),
Коли крига синіє, а Оріон мисливцем злим
Мітить стрілою в кожного
Хто світанком зимовим напоєний,
Хто сонне Сонце криком мовчання будив,
Хто пса білого небесного з руки годував,
Хто снігом босоніж йшов
До криниці забутих слів.

Місяць безбородим Фідієм –
Скульптором потойбічних Атен
Вирізує з чорного мармуру ночі
Сову.
Серце зимового вітру
Стугонить білою кров’ю
Шестикутними голками Неба –
Нетутешнього старчика
В якого вкрали золоті монети зірок
Люди.
У місті дивному,
В якому живуть не люди – опудала,
Родичі снігових потвор
Зліплених марно
На очах жовтих вікон
Будинків німих.
Сова пугикає в простір –
Порожнечу чорну зимової ночі –
Книгу, де пишуть снігом
Білим по чорному,
Пишуть слова крижані
Епохи вовків.
Бачиш – ночі стають кришталевими,
Бачиш – вікна згасли як свічки,
А біле мовчання
Ріже як хліб
Крик сови.

Зимовий дощ – це холодні сльози
Блідого замерзлого меланхоліка Неба,
Це одкровення синьої книги,
Яку писав принц дерев і квітів
Довговолосий втікач Сітхартха
Словами мовчання і опалого листя –
Це дощ просвітлення.
Дощ, який звик замерзати й тужавіти –
Ставати скляним. Він хотів бути дзеркалом
Але марно. Він хотів бути срібним.
Але даремно. З його краплин
Не змайструєш кулі для вурдалака,
Не зробиш хреста чи годинника –
Не той час, не ті перехрестя
На дорогах, які не пройти, не проїхати,
Не проповзти пластуном на череві.
Лише дощ – одкровення й просвітлення.
Лише краплі в обличчя – холодні як доторки
Сніжної королеви – божевільної дочки Космосу.
Лише кульки води на шкіру, в зіниці очей,
Ніби хтось хоче шпурнути твою душу нетлінну
У бездонне озеро Часу, в містерію слів забутих
Білого племені сильних людей,
Що йшли за стадами оленів
На північ. Де зорі і холодно.

А ти шукав відчаю
На березі березня,
На скелястій громаді
Грудня.
А знаєш, прийшла вже зима –
Така, хоч сідай в корабель
«Безнадія» -
Шхуну чужу з вітрилами сірими,
З торочками штрипіхатими
Парусини – прядива льону
З вітрил хрестоносців шматків
(Пливи).
Така вже зима, хоч лишайся
Серед руїни готичного храму
Химер лякаючи криком сови,
А ти сподівався,
Що грудень сховав в калиту
Золота таляр – Сонце.
Думав, що він глитай
Та поверне – бо мусить,
Як річка не стане,
Як все не засне
У країні сколотів,
Де біля вогнища гріються
Діти діви-змії Апі.
А ти шепотів, сподівався,
Мріяв про лева –
Золотом грива,
І сліди на снігу
До примарного Сонця,
Слухав стукіт копит,
Що стихав-завмирав:
А воно вже зима –
Коням бракне трави,
А вівці – пастуха,
А Небу білявому – Сонця.

Я гадав пасифлора – то квітка пристрасті,
Але то човен, що пливе океаном годинників,
Де велетенські каравели дерев минувщини
Пливуть без керманича до гавані Судного Дня.
Людина, що вдягнена в чорне казала мені,
Що це квітка страждання одного теслі якого вбили
Люди, які шукали у сутінках слова про сніг,
Але я довідався, що це дерев’яне пустище
Для пастуха з очима сірими, що пливе (ні, летить)
Рікою квітучою, якою блукає чапля (чалап-чалап),
Роса туману одягом назбирана, по краплі в келих
Вичавлена (що не проминув нас, хоч і просили –
Не проминув). Добре хоч плисти, з ріки та в море –
Солоне як сльози, вітрило з грубої пряжі зіткане,
Змережане – з синього льону. І добре, що є керманич –
Я.
Керманич човна-пасифлори. І вдосталь роси. Туману.
І людей, що бредуть травою, росою, пагорбами
Смарагдовими. А як допливу – мені то пустелею
Блукати – не йти. Стежку шукати – знайти. Або ні.

Дні завершення осені –
Наче мальовані амфори
В які забули налити вино.
Лускокрила епоха:
Все так ефемерно,
Таке нетривке
Все – навіть істин абеткових рій,
Тих, маленьких, банальних, зачовганих
Наче сандалі дивака Архімеда,
Що снив Сіракузи як берег
Сліпця Поліфема. І деспота мідного.
Істин
Які як монети з дельфіном на золоті.
Коли осінь глуха –
Я помираю,
Стаю нерухомим, німим:
Навіть мім
Сказав би відверто деревам
Поснулим і голим,
Тільки не я (бо мовчу),
Бо кров тужавіє і гусне
В епоху метеликів
Коли осінь глуха,
Бо небо синіє чужим,
Бо хризантеми біліють крижинами,
Бо час помирати
Співакам-цвіркунам
До весни.

Квіти самотності
Вирощую на кам’яних плитах –
Уламках гранітних,
Що колись були монументом
Мрії.
Сині квіти пустельника –
Такі, як шматочки Неба,
Такі, як зіниці Кроноса,
Наче цятки волових очок
У траві-мураві забуття
В якій загубили слова
Люди човнів і тенет:
Люди пустелі моря:
Мовчазні наче слід
На вогкім кротовинні,
Люди, які зробили собі з водоростей
Подушки.

Подвір’я життя прожитого марно
Чіпляється наче мушля жадібна
М’якуна безокого і слизького
До тіней димарів.
Там згоріло все справжнє.
В пічках будинків
Де ніхто давно не живе.
Не пихкає люльками,
Не читає апокрифи,
Не говорить абсурд
І не дихає пилом планети.

Козлоногий флейтист
Якось сказав мені
В тіні крислатого дубу,
Що я марно живу тут.
Дарма.
Краще грати на скрипці…
Чи на кіфарі…
Чи майструвати іграшки
Для кошенят.