В голубому небі
хмарина вежу будує…
Білий кінь до принцеси скаче.

Зубами здираєш із губ
Осіннє листя
Забутого поцілунку…
Серцю зимно стає.

На бурштинову сльозу
сонце сіло…
Дерева усмішка.

Трави до ранку
танцювали…
Спітніли.

Літаки п’ють
нектар сонця…
Трутень заздрить.

Хутірні блискітки
небом розбіглися…
Місяць колядує.

На вершині гори
равлик місячним сяйвом
бавиться…
Дитина казку просить.

На твоєму весіллі
Гори додолу втоптали,
Черевики подерли
І росою їх напоїли.
На твоєму весіллі.

Ти, калино,
Намистини червоні
На груди лебедині
Зронила,
А одну намистину,
Та й за пазуху.
На твоєму весіллі.

Віддай, пастуше, ягня,
Віддай, небо, зірку,
Щоб не забувала
Пара молода,
Коли гірко.

На твоєму весіллі
Дівчата сльозами діл поливають,
Щоб пилюка за ногами не бралася,
Коли коломийка тобі коси заплітає.
На твоєму весіллі.

А ти така молода, як ягода неспіла,
Не поспіла, та й стемніла,
Уже коштувати можна,
Кому солодко,
А кому гірко.

На твоєму весіллі
Роси, як сльози,
А сльози,
Немов житом посипано
На довгу дорогу
Гірку.

У моїй голові живуть медузи -
Трійко медуз полохливих й сторожких,
Коли їм сумно – вони танцюють вальс.
Одна медуза криває на ніжку ліву,
Друга німа, а третя – не має одного ока,
Іншим ж нічого не бачить,
Але танцює вона найщиріш з-поміж інших,
Найщиріше танцює вальс.

Коли я заплющую очі, чую звук хвиль,
То медузи мої за морем сумують,
Коли я заплющую очі, бачу кола барв різних,
Бачу кола.

Коли хочу угледіти щось правдиво цікаве,
Лягаю на землю й заплющую очі
Й залишаю привідкритою дрібну щілину
Крізь котру споглядаю світ.

У моїй голові живуть птахи чудернацькі
В покручених кованих клітях залізних,
Що не знають симетрії й не відають часу.
Коли мені сумно, я відчиняю котрусь із клітей
Й слухаю пісню пташиної волі.
Мовчки записую трелі на великі мотки бобін
І до підвалу відношу, щоб пилом припали.
Якщо прослухати котрусь з тих пісень навиворіт,
То світ зупиниться й вмовкне.

Коли бачу світлини, на котрих постаті людські
Поруч з деревами, що тихесенько квітнуть,
Розумію, наскільки ми нікчемні на їхньому тлі,
Наскільки недосконалі й позірні. Не до сконали?

Коли море застане вас тілом теплим своїм,
А чи тілом холодним застане –
Затанцюйте вальс на морському дні
З рибами
Й мушлями для медуз моїх,
Що сумують за морем.
Вони усміхнуться вдячно
І мовчки, кульгаючи, не промовлять ні слова,
Лиш сліпенька єдиним оком своїм підморгне,
Бо шумітиме море в моїй голові.

У моїй голові живуть медузи -
Трійко медуз полохливих й сторожких,
Коли їм сумно – вони танцюють вальс.
Коли їм сумно – вони танцюють вальс.

Чимось голосить тіло
Кудись відпливають вуста
Мені не треба тебе всього
Віддай лише долоні.
Багаттям сповивається зелене
По-червоному сняться сни
Срібляво будні течуть у листя,
А твої долоні
Будуть.
Коливання пророслої з неба трави
Підвішена летючемишшям
Над безоднею планецтва,
Твої долоні втішають
Їхні наприкінець.
Фрагментують повітря для снів,
Збиваються хмари в гори,
А твої долоні
Марять двозоррям.
Прощаються з ними
Дві оази перемеленої пустелі
Коять розгардіяж очам купинним.




березень,2011

кільканадцять вагомих мисленнєвих проблисків
не створили бажаного ефекту від розмови
тебе сприймають лише у ролі
одного з героїв уласних сновидінь
тьмянієш намагаючись освітити йому шлях
натомість одержуєш в'яловідповідності
розітхнуті вщерть відповіді близькісний нанівець
з тобою у життєвому дискурсі могли б створити
не більше ніж умовну сполуку та й ту у минулому
мертвозність становища полягає у тому мабуть
що цигарку цьому світові ти викурив раніше за мене
раніше замаячив у авангардних проблисках прогресу
злословиш постсучасність за її тимчасовість та скороминучість
а вона обертається до тебе задом і продовжує сапати огородню цибулю
і травити колорадських жуків руками онуків по копійці за кожного
так і продовжуєш опановувати безтямно іронічністю
допоки моя фрагментація остаточно не стане для тебе
вагомим доказом яскравою ілюстрацією власної слушності
наша відчудженість не доходить далі фраз
я не п'ю і не палю я вегетаріанець я патріот я праведний я святоша любіть мене
кожен з нас нікчемний по-своєму але ти звичайно більше
я тебе від усього твого щирокінечного начала поздоровляю
зі здобуттям гранту на гарантії

2011

Астронавти, астронавти
Космонавти
Ідіоти
Поліглоти
Інше виродство земельне
Я до вас кричу, мов в казку
Все для того, щоб не впріти
У підпахви вурдалаці
Що копитом росить босих.
Мене крутить, мене вертить
Мене кидає в безодню
Виригає в дно підошов
Де цілується земля
Мене нудить, мене мелють
Із волосся тчуть барвінки
І узварюють вінки.
Тіло небесне вертається в небо
Скавчить, як собака, що з чогось вмирає
Воно щось вжадало, взяло та й не взяло
Сказать не забрало, а сказу забракло
Забрали скажені скуйовджені соки
І трубкою всмокту вдавились мороки
В морозі сиділи й кляли кляті води
Водяних Водяних Водяних Водяних
Русалок
Самих себе
З іншого боку, в дзеркалі розбились та втопились
У лоскоті.
Світоч сколотив млетиво мережаних пелюсток
Завівши їх годинники на чверть впередназад.
Але тіло небесне вертається в мене
Але тіло твоє прямує у землю
Але тіло наше - це як дерева
Що вітрують лісами у пошуках зрубу
У пустотах котрого хтось завжди
Ночує.
Порожнеча, заповнена... Пам'ятаєш той смак дитинства?
Слизва і сльозьва на корі післяврання
Мешкетиться, бешкетує, вигулюмкує
Вицегокує із пекла срібну сережку
Й браслет із синьо-чорної нитки -
Кадр тягкої тканини
Що жуйкою влип на пам'ять підошов
Що землю блукають, як вівці шотландські
Копитяться...Ще досі не забудено про Казковість
Про мавок у підсвідомості рясних на злягання ночей
П'яних на розмови невбогі, що богом, мов цвітом
Вкривали луги наших страхів, закляклих від переляку
Коли ми вперше подивилися один одному в очі, як один одному
Скористанньовока можливість ув'язнити вморожені боязкості
В андрогінну плаценту нашоспільного начала
Що швейною ниткою вшовшився в штани, які не розлізуться
Не розв'ятвляться, не споконвічаться і не розкуркуляться, шовкові
Під сірниковою активністю пачківств, цигаркових легенехворих
Деструкцій раковин слухів, давно відмозкованих, впірсингованих
У наше єдине буття
У наше коханне снування.
Платинова ложечка.



лютий 2011

пригорни мене холодно
до облізлої шкіри зацілуй
вироди любов вистрадано
я пеклом ладен заплатити ціну
за-колихай
музикою спорожнілих келихів
твоєї крові отруйна ніжність
солодка заборона усіх гріхів
нехай горить у своїй вічності
і все заради чого у ніч твоєї зради
залиш мене у смутку
шукатиму відради
покличу смерть
прийди...

17.12.10.
04:45

Мене втішає твоя безкомпромісність
Твоя невблаганність, твоя неприпустимість
Твоя вимогливість до своєї мене
Це зводить кудись до неба, у глибоку невпинність майбутнього
Що вже зараз щодень випивається маленькими дозами
З кришталевого та нетьмяного від зубрськості шкла
На сніданок, це додає апетиту та енергії
Оптимізм вже отримав від цього наркотичну залежність
У нього нині прихід, тому щось і пишеться
Невлучне і неактуальне, звісно, та хіба це колись і комусь було важливим?
Велике бажання засадити когось у табір помучатись
Не себе, природно, а об'єкта з-підлобних знущань, істинної злості нутра
Проти всіх і вся, але щоб було поетично та цікаво,
Не на все життя, тільки на обрубок
І смоктати ту лють проти себе, і вбирати той надлишок жовчі
Що ехом віддзвінчується в клятій стократ німбами аурі
Привласнити на правах законного володаря-барбара-сукуба
Пересердя, затлість, ворожість та любощі
А страждання віддати злиденним, хай смокчуть безм'ясі кістяки
Ось так твої чесноти мною винуждені.
А ти казав, театр. Це - містерія, і ти там - вседержитель!
Базовий словник епітетів на твою честь почав пліснявіти
Від вад зору, що запускають туди один за одним
Хроб'яцтво, витримане впродовж десятиліття в джерелі оніризму
Вони оживають потроху від повітря, прочахлого гноєм видихів
Що час від часу приходять і до тебе в гості з нутрощів серця Іншого.

2011, лютий

після полоскання мізків алкоголем
схожий на еротику дорослої розваги
чи ти не бачила мене ще голим
то і не звертай уваги
сміється тягнеться до шиї
злизати все лукавство ночі
на пам'ять шрами залиши
про дикі ігрища - вовчі

в моїй сорочці мовчки
зробити кави з ромом покурити
у нас єдине - схожі звички
у що можу ще повірити...
11.12.10.

Верба кряжиста з грубою корою
Розлого вкоренилась на узліссі,
Її гнучке гілля звисає, мокре,
Все в крапельках прозорої води.

Одна із крапель раптом ворухнулась,
Подовжилась і падає на землю.

Підталий сніг просів у кучугурах
Й незримо точиться, стікає у калюжі.
На схилах ліс у сизому тумані.
Не чути птиць.

Ранковий вітер ворухнув гіллям,
І краплі густо полетіли вниз
На грубу і потріскану кору,
У мокрий сніг.

Неспішно повняться на кінчиках гілок
Нові прозорі крапельки води.

2011.
* * *

Начепив Бог парика та сизий ніс
І на Землю подаруночки поніс...
Цілий міх!

Для людини..
Для пташини..
Для родини..
Для країни...

Повний міх!!

Навіть шлюхам..
Навіть вбивцям..
Папараці..
Юродивцям...

Щедрий міх!!!

Все роздавши до билини
Стрів старчиху - Україну...

світ дивна річ, як не крути
по ньому легко мандрувати все далі і далі
я старий чоловік, повірте мені
от я і блукав, зі мною були мої сандалі

я любив опівнічні залізничні мости
під ними жив у журбі і печалі
пив теплий вермут й переходив на "ти"
із жебраками котрі також любили сандалі

і кохання пізнав і часи самоти
вірте мої жінки були ті іще кралі
всі вони були дикі мов дворові коти
любив я їх ніжно. майже так як сандалі

мав я сотні бійок на вокзалах й в метро
в тих місцях де мов вени плелись магістралі
рвав горлянки за їжу, свободу й тепло
ламав зуби й носи об вологі сандалі

гроші то порох, вірте бо я вже старий
я їх тратив на пійло й музиків у барі
але часом мусив пийнути й помий
та завжди блистіли пряжками чисті сандалі

не працював ані дня, я волоцюга, я пес
маю лише шляхи а між ними коллатералі
ви повірте старому і киньте монет
бо зносився вже я, але не мої сандалі

на пустелі плацкартної полиці
у пості та молитві
тікати як пророк Йона
за спини пагорбів з родимими плямами
зів'ялого листя у полум'ї
по хребті залізничної колії
що гнеться від ваги літ та вагонів
тікати вночі
вдень тікати
щоб зрозуміти нарешті надвечір
що ти Йона
і що поки середземне море чорне
а не червоне
і поки риба далеко
ліпше зупинитись і обрати напрямок
заданий Богом

2010

Послухай казку,
Як сонячне проміння
В обіймах тиші тоне,
Як тануть тіні,
І день знімає маску
Туману з чарів лісу.
І ясне сонце
Своїм запалить співом
Небес тонку завісу,
М"яким припливом
Заллє зелений берег
Проміння в жаркім танці
І змиє смуток.
І нам знайдеться місце
У тій чудовій казці.

ром з льодом у скляному погляді
з прозорої цегли стіна мовчання
сенсаційно як впасти на подіумі
ніч презентує мене востанн'є
ніби більше робити нічого
дощ напам'ять майже вивчений
надокучливо як до чужого
шкребуть краплини у вікно чи
фарбу я - обдерте підвіконня
руіни стін обривисте мичання
порожнє скло
до слів іще тверезіти
забити всі кути навколо
сльози множити
як так не можете девитись...

Університет то гігантський риболовецький човен наповнений диваками
і пройдисвітами які возсівшись на кафедрах і нап׳явши на голови
шапки-конфедератки пливуть у майбутнє на повні легені
вдихаючи аромати смакуючих візій і мрій про неосяжні континенти

з університету потрохи відлущується штукатурка як луска несвіжої риби
гниття починається не лише з коридорних нутрощів і буфетів
і аудиторій а й з голів із серцевин головного мозку із нейронів
отих дрібних клітин що продукують поживну енергію життя

маємо рештки тіл та душ славних предків і носячи їх за плечима у торбах
радіємо надбанню що маємо трохи отих професорських решток
перетворюючи їх ледь чи не у мощі а достойних імен нашого часу
або немає
або ж їхні літери слабо видніють
і непотребніють

до достойних імен написаних українською кирилицею
варто відмітити ймення такого собі професора філософії
в національному університеті
професора роджера якуца

отой самий якуц роджер
він ще розповідав про дивовижне пробудження
від нестерпного сну встановлення буддою а відтак
відтоді відсвятковує пам׳ятну дату якогось так квітня і року якогось
опісля року 2004 звісно

глибоко задумується дивиться в одну точку на стелі
вдихає на повні груди атлета квітневого повітря
знову глибоко задумується і дивиться в одну точку на стелі
заново читає один і той же буддійський текст (санскритом)
чи добрячий уривок Кантового твору (німецькою) чи діалог Платона
на давньогорецькій мові оригіналу
бо як стверджує роджер якуц всі філософські твори слід читати
на мові котрою він був створений

глибоко задумується дивлячись в одну точку на стелі
переставляє масивні з червоним і чорним каменем
масонські перстні зі справжнього срібла з одного пальця на інший
і знову глибоко задумується дивлячись в одну точку на стелі
виголошує невідомою мовою ритуальне заклинання грубим
грудним дидактичним голосом ще раз глибоко задумується і дивиться
в одну точку на стелі починає пристрасно займатися коханням
а опісля вже вкотре глибоко задумується
продивляючись в одну точку на стелі

нарешті він встає з ліжка заварює натуральну каву п׳є її невеликими
ковтками щось ретельно думаючи і дивиться в одну точку на стелі
вдягається закриває вхідні двері йде на лекційне заняття

на декораційних поламаних годинниках третя година ранку
хоча часу звісно і не існує зовсім

а на стелі залишається і починає дивувати отвір із гладко
відполірованими внутрішніми стінками мов би прорізаний
алмазним сверлом і коли хто-небудь із гостей
розпитує про дивну природу отих гладеньких отворів
роджер якуць таємниче усміхається
і сором׳язливо ховає погляд як бешкетний хлопчак
що ночами виграє свій поган-рок на поганській гітарі

о худорлявий спраглий студенте що рипаєш дверима то туди то сюди
і набрався хоробрості прийти на лекцію
славного роджера якуца вже якщо прийшов то проходи
розстелюй свого килимка клякай на коліна слабкі і безсилі
і відбивай обрядову кількість поклонів бо ти прийшов
бо ти що не достойний такої лекції намірився і прийшов сюди
о хоробрий і повен мужності спраглий студенте

про нього повідомлялось в подавнілих
журналах ви встигли забути про все затьмарені квитанційними оплатами
і в одній із тих історій в першому числі древноьго альманаху
йшлося про відбування дій котрі хтось назве ілюзійною витівкою
хоч ілюзійним витівкам властиво іноді бути причетними до сущого
якнайвагоміше аніж задекларована візія загальпостолитої реалії

і отже в одній із тих витівок котрі ви звісно волієте назвате ілюзією
доблесний муж роджер якуц прибуває на урочистий бал влаштований
на честь прибуття закордонного гостя і немає жодного наслідку як звали
того гостя на честь котрого влаштовували бал назвіть собі його
як вам завгодно карлом левом чи фердинандом а вагомість тут має те
що бал вже в повному розпалалі присутні жирними і масними бідборіддями
доїдають запечену на вогнищі соковиту баранину хоч меню тут також не важливе

а роджер якуць у дивовижній з׳яві займає почесне місце поряд із послом
гості смакуючи наїдки і вино веселяться і танцюють і тільки роджер
сидить собі посмутнілий і не тішить його ні вино ні наїдки смачні
дивиться на все сумовито і шукає чогось утішного та не знаходить

декораційний годинник продовжує відрізувати час на циферблаті
і показує надщербнуті цифри а згодом понадтріскувані літери

що відбувалось того вечора в стінах середньовічного замку
далеко на захід до середземного моря повідомляти і розміщувати
для загалу у цьому тексті заборонено літеретурними ревізорами

(роджер після того вечора довго плакав
це і є вагомим)

дозволилось лише повідомити що роджер якуц від того моменту почав володіти
дивним зеленкуватим світлом і дивує ним студентів
декотрі навіть ображаються і починають ходити насуплено
мовляв що це він мені світлом зеленкуватим підсвічує
та роджер на це лише усміхається і прямує далі

ось так повідомлялось в якомусь давньому пожовтому журналі про прихід
роджера якуця на простори національного університету

в цьому химерному і дивакуватому човні навіть сам пан
почесний ректор національного Університету як човняр завзятий незвичайний
погорбившись бігає відкриваючи двері то до одного кабінету то до іншого
збичає у викладачів ліценціятів студентів практикантів
бакалаврів маґістрів маґістрантів аспірантів докторів і докторантів
а також в доцентів асистентів і кандидатів

цукру шоколаду цекерків солодкого печева мандарин апельсин
бананів меду горіхів ізюму кураги чорносливу фініків інжиру халви
здобних бабок булочок круасанів рогаликів з повидлом
й інших солодощів каже вони йому потрібні

і потім підкрадається відкриває аудиторію і тихо боязко підкладає
назбиране під кафедру роджера якуца щоби здивувати його
і щоби задобрити його як місцевого божка що виконує якусь необхідну
і надто сакральну функцію на цьому олімпі

пан почесний ректор національного Університету
переживає щоби він доблесний муж роджер якуц таки не образився
на оту мізерну професорську платню на телепнутих колег та студентів
не плюнув голосно гримнувши університетськими дверима
і пішов геть із цих насиджених і нагрітих масивними сідницями викладацьких місць

пану почесному ректорові національного Університету куди краще
за всіх відомо про постулати причинової необхідності
відомо що у кожному навіть зачужеложеному човні
всі мають бути на своєму місці при відсутності одного пливучість судна
може бути порушена і втрачена

йому мали б узазалі видати інше крісло
відмінне від крісел інших кафедральних професорів філософії
то мав би бути ледь чи не трон оббитий оксамитом
і університетський титул високого викладача університету
який зумисно не видавався
хоч пан почесний ректор хотів таке втнути але його відмовили
інші ж професори філософії також би захотіли такого звання
почали би квилити ревіти заходитись сльозами
битись в конвульсіях нити над душею погрожувати піти з посади
і тоді титул верховного довелось би видати всім

для роджера якуца пригоди починаються вже з коридорів
масивної університетської будівлі зрештою для роджера
пригоди і не завершуються пригоди тривають вічно
наздоганяючи як захекані пси з висолопленим язиком
на кожних закамарках чи то міста чи власного дому чи своєї свідомості

то тільки диваки думають що в університетських аудиторіях
немає життя то тільки диваки думають що
життя взагалі не існує як таке щоби мало існувати
і воліють заперечувати його воліють стверджувати що перший
прояв життя чи живучості лише побічна дія затьмарення розсудку
галюцинація перешкоди в мережі фантасмаґорія вигадка прагнення

то тільки дурням не хочеться помічати що
насправді там киплять свої власні диковинні прерії і немає
ніде ані найменшого місця де вони б не кипіли
і ставка іноді надто дорогоцінна аби отак все просто покинути
махнувши рукою

і вже після чергового читання лекції роджер проникає
до кафедри а кафедра порожня лише одиниці сумлінно
виконують нелегку роботу неспішно переодягається у ґумові
чоботи розміру 45-го з високими халявамив армійський комбінезон
кольору хакі (ненароком знаходить в шухлядці кілька шоколадних
цукерок усміхається розгортає одну з׳їдає інші ховає в кишені)
рюкзак на плечі на голову накладає бриля
відкриває двері в коридор роззирається в коридорі нікого
вибігає з кафедри і миттю шусть в найблищу аудиторію

направду то тільки диваки думають
що в університетських аудиторіях немає життя

а там
о доблесний лицарю сучасного часу
о хоробрий плачучий воїне
а там в тій аудиторії безкрайня простора галявина
і величезні бур׳яни сягають колін утруднюючи ходу
і комахи не дають спокою постійним пищанням
і все кишить якимись чудернацькими тварями

роджер якуц вдивляється могутніми блакитними очицями
в далекий горизонт щось вбачає далеко на видноколі
і йде швидким кроком перестрибуючи то через
розз׳явлену пащу крокодила то оминає одурманюючу і п׳янку квітку
з велетенськими відкритими пелюстками така б за раз проковтнула
роджера разом з ґумовими чоботями і тельбухами
та він стритно дає собі ради усюди

на шляху він втрапляє і на в׳язке болото і на отруйні випари метану
і на змій а ще також дракони бритоголові
гідри помадомащені гарпії з гарпунапи медузи райтузи скажені їжаки
скажені лисиці і вовки рогатих биків безрогих оленів
і ще якась дивна смердючка трапилась йому на дорозі
хоча всі потвори не настільки важливі аби двати їм право
на існування і детальний опис і реєстр в якому відмовлено

роджер якуц стомився і краплі поту виступили
у нього на лобі він здається присів трохи перепочити
але ні він уже прийшов то була гарна галявина освітлена сонцем
з акуратною здавалось майже газонною травою

то саме та галявина на котрій якось на вогні запікали яблука
і говорили на санскриті про незбагненні речі обабіч жаріючого вогню

роджер напився води пообідав невеличким яблуком
аж тут підійшов пан кант в чорному смокінгу чемно кивнув головою
потиснув усім руки він щось приніс

маленький метушливий його рухи і дії були злагодженими і чіткими
а очі бігали то там то тут шукаючи опори щоби зачепитися

роджер запропонували йому яблуко той уважно на нього подивився
гарячими сяючими оченятами

відмовився

і почав кант метушитися понабирав звідкись цегли щебеню каменю
цементу піску дроту дощок цвяхів вапна деревини
черепиці скла віконних рам дверей вхідний і міжкімнатних
багато різної фарби кахелю залізяччя і ще якісь меблі
кухонне начиння а звідки в нього втільки всьго
загадка для історії філософії до кінця своїх днів вперто не признавався

поскладав все це на величезку купу і постійно переміщував її
казав що то та сама необхідна систематизація
очі горіли ідеєю він був повністю відданий заняттю
коли завершив потер руками і мружачи очі і постійно підправляючи
останні деталі сказав

ось непобудований будинок

і це таки був будинок хороший і непобудований

роджер впродовж того часу уважно спостерігав по завершенні
підійшов порозглядав іноді навіть схвально киваючи головою
і виказав кантові свою подяку

роджер поглянув на сонце
і час був аби вирушати запропонував кантові піти з ним
та кант відмовився може й хотів піти та відмовився
та роджер не став із ним панькатись сказав допобачення
і пішов собі далі

ось іде і на шхяху йому трапляються багато різних див
акули летучі піранії кажани з одним великим гострим зубиськом
мухи величиною з різдв׳яну качку та ще кілька чудернацьких
істот що заполоними простори чи то внаслідок катастрофи
чи внаслідок тотожного глибокого зубожіння людства

урешті роджер виходить на освітлену галявину
бачить сидячого чоловіка в тозі що замріяно куштує горизонт
якуц підійшов зі спини хотів привітатися з незнайомцем
сидяча постать промовляє

здоров був роджере

гмм…роджер усміхнувся
вишкіривши білосніжні зуби

то був сідхартха ґаутама
смуглявий хлопець був приязний і усміхнений
він випромінював тепло і якесь дивне світло
поруч ґаутами акуратно на невеликій площі поскладано

цеглини одна за одною в порядку доміно навколо
гостроверхої правильної піраміди зі щебеню
камінь будівельний один на одному
цемент пісок дріт дошки і цвяхи вже самі по собі утворювали
чи то мистецький вітвір то чи якусь гарномійну теорію
про світ музику витворену гарячими долонями мудреця

вапно черепиця скло віконні рами утворювали щось на зразок
відвитка неба чи музичну ноту завислу в своєму звучанні;
збіговисько дверей вхідний і міжкімнатних багато кахелю залізяччя меблі
грали якусь драму про матнотність і очищували душу
і було того добра в артикулах якості і кількості рівно стільки скільки
було і у канта отого жвавого європейського філософа
що відмовився від роджерового яблука

ґаутама сказав

ось роджере непобудований будинок

і це направду геніальний непобудований будинок
роджер замилувався довго оглядався
хотів навіть залишитись з сідхартхою та той заперечив

і якуц пішов далі човгаючи ґумовими чоботами об землю
повітря здавалось густим киселем з вистояних на сонці трав

щойно ступивши кількадесят кроків роджеру на зустріч ішов Христос
в білих одежех і з щиро розпростертими долонями

вони привіталися роджер щось говорив

Христос його уважно слухав

потім узяв за руку і кудись відвів

Христос вказав роджерові
вказівним пальцем на гарний будинок
гідний найкращої мрії чи архітектонічного сна
найвідважнішого з найвідважніших зодчих нашого часу і часу взагалі

роджер дивився

Христос вказував на небезпечну річ для людини
і навіть для славного доблесного мужа будівля Христа
навіювала якийсь невідомий страх від новизни

багато вірних і невірних приходили сюди і дивились на твір Христа

і казали несусвітні речі і було небезпечно прийти і жити у тій будівлі
бо будівля вимагала свого живого який би милувся нею і жив у ній
як безпристрасний поет чи музикант

Христос уже зробив найважче збудувавши будинок

і прийшли декотрі з вірних і стали жити

і збудований будинок Христа що в артикулах якості і кількості не перевершував
артикули канта отого жвавого європейського філософа але був кращим
і рівноцінний артикулам незбудованого будинку сідхартхи ґаутами
смуглявого хлопця зі щирою усмішною на сонячному обличчі

роджер дивився роздумував
заплакав обернувся спиною і пішов

а сльози падали як виноград в грозу

Христос дивився вслід плачучому роджерові
і усміхнувся теплою усмішкою

неспішно смакуючи моментом закрив очі повіками
вдихнув повітря розпростерши широко руки в різні сторони
сказавши що добре почекаю

плачучий роджер добігає
пропобуючи гострим топірцем непролазні і густі хащі
до високих дверей відкриває їх
за ними аудиторія заповнена студентськими столами

на стомленому обличчі роджера якуца виступили густі краппі поту
він іде до наступних дверей відкриває опиняється в університетському коридорі
іде до кафедри філософії щоби там переодягнутися у звичнішу одежу
і піти додому і він іде до дому

а плач ще довго залишатиметься в душі
хоча і плач триває вічно

так минає один із днів життя роджера якуца
хоча дні насправді і не минають а лише нагромаджуються

так відбувається один із вічних днів
отого непогамовного викладача
що вправно і відчайдушно стернує в човнярській
будівлі національного університету

а там за бортом
пси і люди і великому місті уживаються між собою
в тенетах безперестанного гамору і шуму

і інколи пси толерантніші за безликий люд
і лише одиниці спромоглись сподобитись
із місива люду в людину
і відтоді виокремлена людина самотня

людина блукає
з самотніми псами що добре навчились відраховувати темп
до апокаліпси до тієї самої котра ось візьметься та й настане

а люд не побачить апокаліпса наближатиметься до кінці
а люд житиме як нічого й не бувало питиме вино веселитиметься
платитиме комунальні квитанції і зароблятиме гроші
щоби оплатити наступні комунальні квитанції

апокаліпса врешті закінчиться а люд не відатиме того
і ось вірні пси самотні люди і окремі філософи що як арабські суфії
повсідались на гострі вершечки гір будуть порятовані

а люд не відатиме про це все бо квитанції вино забави пиво їжа гроші
і порятовані писатимуть нове розгорнене буття новими цікавими літерами
а люд не відатиме і того
і продовжуватиме рефлексивно платити квитанції
в холостому завитку небуттєвого буття
і заробляти гроші щоби оплатити наступні квитанції
і знову платити квитанції щоби мати змогу заробити грошей
і заробити грошей щоби оплатити квитанції
і жоден з таких не отримає себе бо ще неоплачені квитанції і гроші і т. п.

користь від науки логіки мізерна натомість неоціненна вартість
пародоксів науки логіки настільки що доцільно списати науку логіки
як застарілий рудимент дослідження світу якого неможливо дослідити
а доцільно заглиблюватись лише в її парадокси
бо парадокси вічні і живі

«Взяття Христа під варту, Або Поцілунок Юди»
Мікеланджело да Караваджо

мабуть нестерпно важко мало би бути Ісусові
котрий будив із сну тих хто спали

люд воліє за потрібне тримати таку картину
в музеях щоби не перетворитися в самотнього пса

куди краше бути людом без лиця
лиця не потрібно ховати від сорому коли прийде час

бо це не так боляче
як же боляче повинно бути міським псам і самотній людині
для якої пес очевидно є початковою стадією росту

роджер якуц кудись почав набирати темпу і віддаляється
текст застрягає на підвіконниках і вінцях
маленького слоїчка з карпатським медом

міліє в густині запаху
зникає

роджер якуць почав розмахувати руками щось кричати
побачивши що текст його переслідує і закрадається у його
потаємні сфери емоцій і життя висловлює своє невдоволення
що якийсь писака насмілився невправно описати його

ось видно
його спину
і він
також зникає

ні
уже
зник

серпень, 2010

На лівому березі осені
ще пахнуть спасом яблука,
і ожини терпнуть на вустах
присмаком спекотного літа.
Ще на очі кленам 
не лягають пожовклі повіки
бабиного літа,
і день не маліє ніччю.

А на правому березі
на припонах вітри стоять.
Ще мить - і зірвуться
старим дням сріблом
бороди малювати,
на вікна візерунки ліпити
і берег правий
у кригу заковувати.

Сідаєш у човен
і, днями веслуючи,
перепливаєш осінь,
так і не ставши
вічним пілігримом
її доріг.

Я так любив твої долоньки ніжні
І нігтики ті, як краплинки крові.
І вірив, щирість була у розмові,
Хоч ти благала, не коритись кішці.

І, якби ти любила порнопростір,
Врекла когось чи зіпсувала парчУ би тій,
Яку я кохав до тебе
...........................і після тебе,
Я би змирився й засумнівався в дарунку неба,
Тобто повірив би, що ти мене використала,
Як матеріал
......................для поетичної творчості.

народжена із пристрасті і сили
як буря на просторах океану
в мені кипіла мрія

ізорана ріллею божевілля
життя моє без співчуття ламала
я піддалася бурі

погасла потім як небесна зірка
вогненним спалахом життя її поникло
затихла пісня пристрасті.

її печаль відбилася на сонці
прощальним усміхом старого міма
як всохла квітка ніжності

бо пелюсток її
торкалися
самотньо

ми невагомі
думали що станемо щасливими
але стали самотніми

життя її було соняхом
до неба здіймалося
сонцю пелюстки позичало
щоби могло воно
землю пестити
коли променів бракуватиме
насіння днів теребила
вилущувала зернинки
печаті цілунків ставила
духом почуттів живила
щедро словами поливаючи
а вони
розколисані музикою дня
у вірші запліталися

прокотилося сонце
канатом обрію
у темряві ночі втопилося
лушпиння днів
холодний вітер підхопив
у пустку розвіяв
а слова
мокро і солоно
потекли по її обличчю
на самотні пальці капаючи
віршами ненаписаними

а життя її було соняхом...

Я стіна, назустріч вітру пливу себе я знайду... Ніщо не зламає, звук тепла лунає ... Серце - барабан... В голові дурман, піду покурю, за стіною знайду ту одну, сонце плаче - тіло дрижить ... запамятаю цю мить, свобода одна - вибору більше нема...Ні завжди є, що вибирати .. Мені на все це наплювати... Я стіна -- на зустріч долі біжу -- знайду ту одну ..Біжу її дожену, музика тихо мелодію свою навіває, вона то там, то тут ніхто точно не знає.. навіщо тобі всеодно наплювати ...знання - це сила,а тобі цього не знати кого збирась я догнати...

твоє волосся мало
всі шанси стати
справжнім канонізатором
у жанрі перфекцій а доти
чи то пак до тепер
ховає так хитро й втаємничено
відлуння ворожінь надзеркальних
комусь наснилася
корова
в подобі крокодила
комусь
ерекція застінних голосів
мені вбачалася розгорнута долоня
завершена зап’ястком
на місці дотику
на обідку горнятка
відкрита долоня
з розчепіреними фалангами
під пасмами твого
брунатного погляду

колись ми намагалися вчувати
коліщатка дощовості
на паралельних радіохвилях
колись ми вміли
на будь-яке чи будь-чиє невдоволення
відповідати посмішкою язикатою
колись і твоє волосся
фліртувало значно впевненіше
довелося цю ролю
віддати долоням
можливо вони не настільки граційні
але принаймні пам'ять у них краща

Тиша байдужа, холодна, велична.
Гілка, відчахнута вітром.
Білий під шапками снігу
Впокорений ліс.

Стукіт у лісі – снідають дятли.

2010 рік.

ніколи не відкривай вікон
бо
у чотирьох стінах
затихає вітер
червону троянду
у вуста
цілуючи

ніколи не складай віршів
бо
у словах почуття
силу втрачають
тебе від
туги
звільняючи

не пиши собі листів
бо
померлі
не вміють
читати