Ще думки наче зерна
Не падали в зорану землю історії
А вже повітря збирають міхами,
Ненаписані книги проростають з глини
У розломі між двома одкровеннями.
Гостинні солом’яні хижі
Нагадують зіккурати –
Сходинки в Небо, назустріч Місяцю,
Туди, де танцюють маски,
Які одягає темрява
На обличчя своє незворушне.
Так співав очерет:
Тут дізнаються сенс
Слова гіркого «повернення»
І посолять окраєць
Після.

Наче синя риба лагуни тропічної
Небо з мене змиває спогади,
Свою долю називаю трояндою,
Бо забув імена.
Малюю пейзажі
Попелом.
Дарую ці картини сумні
Перелітним крукам.
Виднокіл посипаний сіллю,
Синьоока печаль
Дарує мені
Ключ.

П’ять пар чобіт
Князя Чорторийського
Стоять на порозі
Давно неіснуючого
Зруйнованого вщент замку,
А мені досі болить
Вістря стріли чужинської,
Що застрягла між ребрами
У житті якомусь позаминулому,
Коли кінь та шабля
Та ще й Воля
Єдине, що мати й тим жити
У столітті бозна якому
Але бурхливому:
Коли як завше –
Сльози, пожежі, згарища, пустища
І солодке «приходь»,
І щемливе «вертайся».
А куди вертатись, як листя
Коли зелене, а коли жовте
Закриває чи засипає все
Аж очам боляче,
І частують холодним вітром
Жінки, яким дарував шеляг
За шматок хліба і дрібку солі.
А на шляху осінь.
Лети!
Ти вже не вершник, а птах,
Вмієш слухати дзвони розбиті
Церкви спаленої
На попіл сивий.
За крок від квіток звіробою,
За сто років до Мікеланджело
Слухаю білої сови крик.

Троянди співають псалом
Морю, яке народжується
У завитках мушлі (шум),
Троянди днів тиші – часу,
Коли місто нагадує скрипку.
Вавилон ще не збудовано навіть,
Ніхто не приносить офіру Іштар,
Ріку ще називають просто Солодкою,
Ще думки наче зерна ячменю
Не падали в зорану землю історії,
А вже повітря збирають міхами,
Ловлять вітер зухвалий (марно),
Ненаписані книги проступають з глини,
А хтось вже знає що там буде написано
Для нього – кому цікаво читанням
Заповнити вічність.
У розломі між двома одкровеннями
Гостинні солом’яні хижі
Нагадують зикурат Нанну –
Сходинки в Небо, назустріч Місяцю,
Сходи, які бачать у снах,
Коли сплять на землі овечій,
Сходи в прочинене Небо –
Туди, де танцюють маски,
Які одягає темрява
На обличчя своє незворушне.
Так співав очерет:
Тут дізнаються сенс
Слова гіркого «повернення»
І посолять окраєць
Після.

Вірші, що написані на стінах в’язниці
(А хтось збудував її),
Вірші, які вивчали напам’ять,
Які несли через безодню років
У лабіринтах свідомості
Гіркі як мигдаль,
Солоні як Мертве Море.
Дивлюсь у вікно сподівань
і повторюю
Слова, які не можна забути.
Літери розчиняються в повітрі,
Літери, які я щойно вигадав,
Літери незнаної абетки
Давно забутої мови
Повторюю.
Перекладаю на цю мову рядки
Веселої поеми про пекло.
На лобі спокійного Козлотура
Малюю знаки таємні
І мрію про море
В якому втопився келих
Грааля.
Я вип’ю цю осінь терпку
По краплях, ночами,
Коли тіні горнуться в плащ,
Коли темінь стає домом-пусткою,
Коли з хвилин плетуть вінок
Зорі.

Вітрильно
І спрагло.
Пишу листи за межі Всесвіту,
За межі часопростору –
Туди, де Ніщо.
А ви пам’ятаєте пісню
Сліпого рапсода про Неприкаянного,
Про знавця дерев’яних коней,
Про вівчаря й окуліста,
Пам’ятаєте?
А я ж так само пливу
Морем вечора, серед Міста –
Архіпелагу будинків –
Кам’яних островів самотності,
Серед тьми вгадую шлях по зорях
У день вина та коней, виднокраю та бджіл
І шаную Епону – я, невгамовний.
Серце наповнене важкістю світу сього,
Кінь цокотить срібними підковами зір,
Дорога курить пилюкою вічності,
Дорога туди – шляхом титана Ітаки –
Онука Автоліка. Того, що з веслом на плечі.
Я йшов навмання
З торбою повною безнадії,
Годував з руки крука
На ймення Ніхто.
А тепер листи пишу – клинописом,
Гельською. За межі Всесвіту.

Чому мовчать твої вуста,
Коли тонка душа руйнується назавжди.
Чому не бачать очі ті, що я уже пуста,
Хоч й досі ледве чутно крик: «зажди»!







2022 рік

Хоч і літати вмію
Навчена я жити на землі
Всі відтінки побуту і тілесного
Притаманні мені
Відчуваю душу й тіло
Її присмак
Твій неповторний
Запах запашний
Для мене
Твої обриси, форми
Характеру та очей кольори
Голосу тембр
Все притаманне мені

(2022)

Написав, споглядаючи стару-стару світлину. Оцю.

Камінне серце Карпат –
Ми його втратили, загубили,
Воно розтрощилось у жорнах
Невблаганного млина Долі:
Мельник Час грав би нам на сопілці,
Але поглухли всі сови й пугачі
В долині сірих брил-черепах.
Кам’яне смарагдове серце!
Воно гупало, стукало, стугоніло,
Тріпотіло і пульсувало!
Змололи той сяючий камінь
На тьмяне порохняве борошно,
Спекли з нього хліб гіркий –
Їжте, сумні вигнанці,
Їжте, співці безнадії!
Грайте сумні мелодії
На скрипках тисових
Печалі пташиної.
Грайте, поки Довбуш новий виросте
І барткою нове серце зі скелі вирубає:
Скелі крем’яної замшілої,
З якої мурувати хотіли браму
До замку – чорного сховища,
Притулку всіх неприкаяних –
Без Каїна на ковалів вивчених,
Але поснули всі будівельники
Сном загати і серпанкового марева,
Поснули і будувати їм годі,
Колись чи хтось у тій темряві
Горобинових ночей прокинеться?
А люди стоять собі
Під дощем осіннього листя,
Стоять собі і на волю омріяну
Сподіваються.

Вже не боюся німих слів
Не боюсь арії мовчання
Чогось боюсь даремних почуттів
Не виправданих мрій
Короткого кохання

Вони лишають в пам’яті не виправданий слід
Покинуті напризволяще óбрази й обрáзи
Як безпритульні пробивають собі ними хід
Насититись моїми і твоїми...

Почуттями

Між нами поле жита й бур’янів
Що саме будемо полоти?
В мовчанні арії
В німóті слів

Своїми кожен
Не при́знаними

Почуттями

(2022)

Ліс не сховає –
Він поглине як море –
Зелене море листя і шуму,
Жовто-багряне море осені
І чорно-біле море зими.
Хіба до весни дочекаєшся? Ти.
Воно ж проковтне, поглине –
Море стрімких знаків оклику,
Де замість риб їжаки.
Не сховає.
Хіба вириєш заступом
Не сховок, а схрон.
І будеш дивитись
Свої сни кольорові,
В яких синій заєць
Говорить вірші
Словами синіми –
Наче оте румовище д’горі –
Румовище мрій.
Чи то сподівань.
Отака тарапата.
І будеш слова колисати
Сині як казка. Яку не забути.
Не стерти із пам’яті,
Як стирають абетку
Написану крейдою
На чорній сторінці життя.
Хіба закарбуєш одвічне:
На мертвому дереві знак:
Сокіл, що лине в піке –
Тризубаний знак партизана.

у червоних вітрилах все більше та більше тривог
усе менше надій поривань — безголоса печаль
володіє і тим капітаном й вітрильником тим
що на хвилях свинцево-холодних нікуди не рушить
скам’яніла Ассоль сушить рибу й готує рагу
їй давно вже не двадцять у неї фарбовані коси
шкіра надто завітрена й вицвілий колір очей
Грей спивається — сіра буденність приречено душить
ніби тиха ця гавань але все насправді не так
все інакше мальовані ранки холодні й нещирі
монолог затягнувся у кожного тільки своє
їхня здатність ужитися знищує діалоги
і червоні вітрила стають антисимволом віри
у щасливі закінчення надто великих багать —
тільки попіл та сажа та діти не завжди доречні
час-крадій незрівнянний відомий майстерністю кат

щовесни їм народжує кицька кількох кошенят
і вони їх щоразу до моря несуть незворушно
у пориві єдинім — незгоди долаючи тут
опускаючи в воду і руки і серце і душу
стане клопотів менше життя забирає життя
їх хвилини все більше вартують не більше сміття
і неясно чому ті ж хвилини колись бездоганним
самоцвітом їм бачились — що відбулося чому?

наступає зима застигають моря й океани
замерзає життя на планеті заганяючи в кут
теплокровних однак охололих із глини чи піни
двох людей чи не двох а мільйони мільярди людей
у Ассоль щозими остогидла хронічна ангіна
Грей застуджені ноги лікує гарячим вином
багрянисті вітрила собі майорять на морозі
б’ють о щоглу волають згорьовано про щось своє

а приречені на умирання багать не ворушать
розминають зубами тарань наминають рагу
їм свого вистачає бо й кішку пильнують не дуже
сипле попелом час засипаючи очі й уми
аж допоки на схилі залишаться кокони сірі
безголоса печаль їх загорне в червоне шмаття
і опустить у море — ні серця ні рук ні душі
тихий хлип безучасного моря ніяких контекстів
і залишиться світ як стояв і вітрильник і тексти
лиш сліпих кошенят буде довго вчуватися спів

кожен жив як хотів умирав у призначений спосіб
неживим добігаючи час на холодній землі

а над морем стояла Ассоль вітер рвав їй волосся
а у морі її Капітан розвертав кораблі

Схожий на мене червень-схолар
Тупотить серед пташиних ясенів,
Серед квітучих жасминів
(Автохтонів країни шовку) –
Він трохи паяц, трохи мисливець,
І трохи невіглас (ну, зовсім):
Мені презентує дощ
електричний,
А схожа на тебе півонія
Задивлена в Небо-дорогу:
Хмаровану білим і синім:
Воно нині небо Ноя
І трохи мрійника Яфета:
Яфетичні народи-номади
Виходять зі скрині Степу
І блукають старою Европою,
Яку колись викрав бик:
Білий як піна морська,
Рогатий, як Місяць,
Хвостатий як ти.
А дні, як намисто з перлів,
Які вухастий тубілець
Дістав з прозорого моря
І заплющивши очі
Мріяв про рибу крилату,
Про човен і весла, про зорі
І квіти на березі мрій.

Вона любила гуляти в дощ без парасолі.
Тоді на кінчиках її волосся розцвітали квіти, схожі на незабудки.
В іі очах давно купалося небо...Її вуста цілувало сонце...
Вона любила гуляти в дощ без парасолі
І милуватися крапелинами райдуги на долонці...

Йому подобалося ходити в дощ з оберемком соняхів.
І він вірив у те, що соняхом небо малює веселку...
А ще відчував дивні нотки запаху незабудок
І те, як у серці щезає нарешті смуток...

Вони завжди так чекали дощ і блукали без парасолі...

Моє життя недоречне –
Це дим легкий, що тане в синяві –
Дим сірий. Дим, що зникає
В синяві неба злого
Над конусом Фудзіями –
Потойбічної мрії айнів.
Моє життя випадкове –
Це сутінки над дірявим човном
Старого рибалки Аластара О’Коннора,
Що слухав щодня шепіт чи гуркіт хвиль,
Але так і не зміг навчитися віршувати
І заглядав в очі рибам шукаючи там Істину
Якої немає – вкрали. І повернути забули.
І тепер він слідкує за димом
Своєї старезної люльки
І шукає від отого диму слід –
Там, над горою Бін Гулбан.
А може моє життя безглузде –
Лише слід від диму вогнища,
Яке запалив дивакуватий Патрік
На зло королю, що боявся моря
І про який шепотіли друїди,
Що той дим лихий та недобрий.
Я зникну, бо кожен слід не вічний,
Особливо слід на воді Ірландського моря,
Чи слід на болоті Банші,
Який лишила чапля
Своєю лапою чалапатою…

моя маленька пір‘їнко —
ти у останній кімнаті
свого дитинства
тут тепло і світло ллється
крізь вікна мого удивляння на тебе
повітря просотане квітами
карамельками й — супом гречаним
тиха музика голосу наших казок
звучить невпинно
(оцими речами — запам’ятай — сила моя тримається
за поясок твого сміху і дива)

там — за дверима — нечисть та суєта
бал сатани омана мани і влади
там за вікном у маршрутках раби й солдати
їдуть щоранку свої продавати сили
за примарну надію на щастя-волю
биту свободу яка їм не до снаги
їдуть маршрутки маршрутами небуття
і замітає пурга усякі сліди

звільнишся тільки коли голова мов кульбаба
білою стане на всохлім стеблі тіла
діти твої й онученята
крилами розвинуться коли
смак свіжих слив коли зможеш відчути як радість
мудрість прибуде — з нею свобода пліч-о-пліч
чиста як крапля води з джерела мого співу
ти у кімнаті останній дитинства —маленька —
моя пір‘їнко
свято в дитячім садочку яскраве приємне
щастя твоє золотавіє міниться світлом
сяє на кісках скуйовджених танцем важливим

злива тобі — калюжі стрибання регіт
сніг — чудасія магія нез‘яснима
мама і тато всесильні пророки безсмертні

ти у єдиній кімнаті —
маленька пір’їнко —
не відчиняй
ті двері
послідні
пожди

22.12.2020

Моє серце не спить:
У темну годину поторочі
Очікує Сонця золотої заграви.
Моє серце не спить:
У годину мертвої тиші
Стугонить литаврами віри:
Віри в прийдешню музику.
Не старіє серце моє:
Серце ірландця сивого:
Танцю у клітці ребер
Як танцювали ірландці
Перед звитяжною битвою,
Вистукуючи черевиками
Ритм віковічної битви –
Музику Волі й Звитяги.
Моє серце – форель срібляста:
Пливе в океан майбутнього
З ріки нашого сьогодення.
Моє серце – то квітка вересу
Зацвітає, коли на пагорбах осінь,
А в душах людей зневіра.
Моє серце – то свічка:
Світить у тьмі
І згасає в заграві світанку.
Серце моє невгамовне:
Будь провісником ранку!

Дикий аґрус достиг
Під небом Верлена
Серед лісу зелених рук,
Що тягнуться жаданням доторку:
Доторку Порожнечі.
Терпкі і кислі
Зелені ягоди дикого аґрусу
Біля стежки босої німфи –
Подруги Пана – вічно сумної Ехо,
Що чекає на крик – крик чорноптаха.
На стежі лісовій – стежі Персефони –
Кам’яній і колючій –
Наче справді судилось їй
Прикрашатися диким аґрусом
І ожиною марних мрій
Грають виставу Есхіла
Сумні кентаври з очима воловими
І наяди фрігійського водограю –
Холодного – бо все охололо:
І слова, і голос, і навіть сліди козлоного:
В театрі без глядачів:
Хочуть сказати нам – прозорим,
Що все минає, все, навіть темрява,
А ви думали лише літо.
Хочуть сказати
Що всі люди вміють літати
Тільки забули про це ненароком
(Згадав колись тесля Дедал –
Даремно).
А я збираю плоди дикого аґрусу –
Кислі ягоди Порожнечі.

Лицарям Місячного Сяйва та Горобиних Ночей

У глибинах глини, у нутрощах скель,
Під корінням старезних дерев,
Що снять ароматом конвалій Неба
Ми вирили схрони – глибокі, наче колодязі,
Тихі, наче птах світанку опівночі.
Ми чекаємо слушного часу,
Граємо на різблених арфах –
Арфах без струн.
Ми граємо музику тиші,
Співаємо пісні мовчання –
Тут, в глибинах землі.
Нас чують тільки корені –
Підземні руки столітніх буків
І ясенів синього вечора –
Нашу пісню мовчання.
Нам сняться сни про майбутнє –
Сонячне, як червнева шипшина
І високе, як Вега у липні,
Сни про країну загірну,
Про Землю Майбутнього –
Нам – мрійникам лісу,
Шукачам незримого і невідомого,
Нам – прочанам таємного,
Лицарям сяйва Місяця.

А десь на поверхні зеленотравній
Серед лісу тінявого і яглицевого
Бродять люди босоніж
І дослухаються –
Вухом до землі вологої тулячись,
Хочуть почути музику –
Музику нашої тиші.

Епоха синіми пролісками
Проростає крізь зотліле листя віків,
Століття намистом бурштиновим
На шию веселих богів:
Віщує епоху Свободи
Сміючись сопілкар Сонце.
Боги свої кучері
Миють у водоспадах часу,
Люди-птахи
У країні своїй загірній
Дзьобають замість зерен
Кванти жовтого світла.
Епоха Свободи
Проростає білим підсніжником
З-під важкої землі вічності,
Вухастим зайцем стрибає
Запашною долиною рясту –
Рясту пориву нестримності,
Гордим оленем крокує
Лісом прозорим пробудження.

Століття Свободи
Співають бадьорі боги:
Молодими тілами кольору бронзи
Славлять нову весну
Танцями вітру квітів.

Я старше тебя, скоро на десять лет.
Мои стихи так давно пропускают свет,
Что собственный цвет их выветрился давно.
А ведь было все как в черно-белом кино.
Было не просто. Но все-таки на земле.
Письма отвеченные множились на столе.
И мне не нужны были толкователи снов.
Это теперь, если снишься Ты, то озноб.
Было все проще? Вряд ли...Понятнее? Нет!
Но письма Твои, они отражали Свет.
Они не держали ничем. Никогда, никого.
... А у тебе Татьянин День был на Рождество.
У тебя было много разных дурных вещей.
А мне так хотелось верить, что Ты - ничей.
И не_восне_приходящие были дни.
Я в них запуталась. У дерева-головни
Странное фото. С дыханьем опять косяк.
Сделала что-то, хоть что-то, тогда я так?...
Но Ты говорил, что не должен никто ничем.
Я без Тебя удивительно много ем.
Может, теперь это рефлекс за двоих?
Ты был такой... не бывает, в общем, таких.
Я не мотаю воспоминания, нет.
Просто стихи мои пропускают свет.
И он освещает, что где-то там, изнутри,
Ты, хоть и младшаешь, ждешь у Большой Двери.

02.2020

Босоногі мешканці лісу
Збирають білі камінчики –
Округлі, як яйця птахів –
Отих, що розтанули в небі –
Синьому, наче сни форелі:
На руїнах гнилих імперій
Мурують нові світи:
Заново. Від самого початку.
Синьоокі діти півночі
Рудочубі – малюють на шкірі
Відшліфованій сімома вітрами
Знаки казкової вічності.
Хтось там новим апостолом
Віщує їм про прийдешнє,
Хтось дарує їм віру
Принесену в козячій торбі –
Дірявішій за епоху.
А хтось декламує Євангеліє
Демосфеном з палаючим поглядом –
Їм – дітям простору,
Онукам Борея нестримного,
Їм – людям вогню.
І там – на руїнах імперій
Огидних, як все рабське
Діти північних варварів
Співають пеан про високе,
Про чисте, прозоре і вільне.
Діти моря і лісу,
Вітру і хвиль високих,
Володарі довгих мечів
На руїнах потворних імперій
Зорали нову ниву
І сіють тверді зерна
Жита – хліба майбутнього.

(Крик у порожнечу 1798 року)

Хотів приїхати в місто
А приїхав на торжище,
Де за два ірландських пенні
Продають і купують скорботу.
Хотів пройти крізь ворота
Між минулий й майбутнім,
А мені відчинили браму
У місто людського страждання,
У місто, де навіть бруківка
Стогне від спогадів болю:
Волання каменів сірих,
Які так довго топтали
Чобітьми волячими окупанти.
Хотів із вікон ратуші
Громадянам кинути слово
Про одвічну свободу духу:
Вість, що королів скинуто,
Що прапор зелений з лірою –
Золотою лірою Дагди
Майорить над смарагдовим островом,
А голос лунав над порожнім полем –
Пустищем вересовим:
Над яким літають круки
І співають понуру пісню
Пісню крила чорного
Провісників – птахів Коннахту:
Про вбиту примарну мрію –
Марево конюшинове –
Видиво зникле трилисника…

Ніч
Закутала нас у свій плащ
На вершині гори Кнок на Рів
Гори Королів Коннахту.
Ніч
Закутала нас у свій чорний плащ
З ґудзиками зірок, з дірками Ніщо.
І в цьому плащі кольору Тьми
Ми мріяли про майбутнє,
Про зелені пагорби Ерінн,
Про пісні Тір на н-Ог –
Країни,
Де ми будемо збирати квіти шамроку –
Конюшини, що цвіте білим –
Кольором чистоти.
І в цьому плащі кольору очей заплющених
Нам снилися трави –
Зелені як світ навесні,
Запашні, як травень просторів Маг Ео.
У цьому плащі нам було не тісно –
Шовковому плащі оксамиту
Кольору крила крука –
Отого – з ім’ям Морріган,
Отого – Каханна Прехан,
Нам було там не тісно,
Нам було там затишно,
Нам було там тепло.
І ми чули музику арфи
Старого товстуна Дагди.
Арфи, яку вкрали холодні вітри,
Арфи, яку йому повернуло Сонце…

Шовковому Томасу присвячую. Щиро.

У Долині Башт
На Рівнині Тисовій
Дикий Народ Блискавок
Збирав по камінчику долю,
Громадив курган кам’яний,
Так наче складав він мозаїку
На підлозі еламського храму –
Капища злого бородатих язичників.
А потім топили мечі в болоті:
Глибокому, наче синя легенда піктів,
І то не вони, не Фір-Болги,
А їхні старі друїди
Вбрані недбало у білосніжні шати,
З бородами сивозеленими,
Наче не бороди то, а замшілі патли ільмів.
І казали, що то не залізні руки, а треба
Рогатому божеству вересових снів.
І що не торф то, а подушка
Для голів, думками важкими обтяженими.
Бо крім роси нічого не падало з Неба –
Отого Небосхилу, що наче міх
Наповнений Радістю.
Я йду по траві.
По шовковій зеленій траві,
Ще не обскубаній вівцями
А все здається мені кульгавому,
Що то не зело,
А кучері короля
Еохайда Мак Ерка.

Серце голодне і спрагле
Жадає хліба незвіданих істин,
А його блукати примушують
Навколо сухого дерева
Торішніх зимових чуток,
Що мокрим снігом липнуть
До гумових черевиків світанку
Вчорашнього дня сумного.
Самотня хмара над Кіллкенні
Шматком м’якої ковдри
Вкриває холодні ноги пагорбу
На якому паслися вівці
З часів короля Домналла мак Аедо
І будуть гризти там тирсу
Аж до скону віків –
До Суду Страшного Божого.
Голодне серце жадало жар дарувати
Трьом диким брилам,
З яких мурувати вежу хотіли
Але не змогли,
Які кидали в море,
Але хвилі їх викинули,
Їм приносили треби,
А вони все бовваніли байдужо,
Які повиті плющем ірландським –
Зелом забуття.
А три лицарі-привиди
Чорний, білий, зелений
Все скачуть у пошуках Тари –
Тої самої гори зеленої,
Де помирали мрії.

У домі, що збудований з чорного каменю
Мовчать сіровбрані зажурені діти
І дивляться в простір очима-озерами
Синіми, як Лох-Корріб.
Може тому, що в Домі, який збудував лицар
Завжди було тихо – навіть під час падолисту,
Коли шурхотить вітер – там на дворі, серед ясенів.
Діти мовчать. Навіть тоді, коли запитання
Висне в густому повітрі вічно сумного дому,
Який громадили з чорного каменю
Вільні мулярі вдягнені в сіре лахміття
Шите з мішків, де колись зберігали зерно
З якого потім зробили віскі –
Гірке віскі скелястого графства Корк.
Вільні мулярі клану Фір Болг**
Зводили стіни мовчання
З каменів прадавніх жертовників,
З каменів, що були дверями між світами.
Діти мовчать
У Домі Зеленого Лицаря***,
Що загортався в шовковий плащ
Буднів трав’яної перини
Кожної понурої осені –
Мокрої наче блукаюча хмара.
Загортався в шовковий плащ Зеленого Острова
І мовчав, мовчав, мовчав – як мовчать нині діти
Передчуваючи пустку****.


Примітки:
* - цей вірш Єйтса суцільна метафора…
** - немає такого клану з назвою Фір Болг. І не було. Був народ, що зник як сон…
*** - з усього ірландського лицарства найбільше здивування в мене викликала династія Зелених Лицарів. Ватажків кланів я лицарством не називаю. Ватажки кланів – це ватажки кланів. Вона за межею «феодальної драбини».
**** - Ви питаєте: «Чому пустку?» А ви просто понюхайте, як пахне верес на берегах озера Лох-Корріб. І ви все зрозумієте…

Другу Вільяму – сумному диваку. Щиро.

Він шукав зелену троянду
На квітнику мертвого графа,
А там тільки червоні та білі,
Ніби жили ми не в часи телефонів та танго,
А тоді, коли мурували башти
Понурого Пейлу
За десять фунтів срібних.
Він шукав, хто ж іще,
Хто там може співати
Про зелені пагорби,
Хто ще затанцює джигу
Лупаючи ногами торф
І вапнякові брили.
Він жив у старезній башті
Пихатого старого барона,
Згадував, хто був чашником
Короля, що все втратив:
Все, навіть землю,
Яку топтав шкіряними чоботами,
Навіть себе, навіть гонор.

А він все шукав зелену троянду,
А він все дивився
На хвилі холодного моря,
Дослухався до стогону вітру
І думав: хто вони?
Оці привиди – діти старої Дананн,
Господарі чи то гості…
А ми все блукали
Куди – не знаючи,
А ми все купували
Гнилі помідори,
Побачивши афішу
«Кетрін, дочка Хулігана».
І тільки він помітив:
Народилась жахлива краса.

Селище, в якому нічого не відбувається:
Ось уже три тисячі років та сама нудьга:
Ворожнеча кланів і торф фарбований вохрою,
Щербаті мечі, іржаві ножі – криця срібляста,
Що так легко іржавіє від рідини все тої ж –
Кольору вохри.

У кожну халупу там смерть заходить не стукаючи:
Наче маленький чорний ельф – так, на гостину,
Або по справах – забрати, хто там засидівся
У світі корів і овець, собак і людей, каменів і заступів,
Католицьких пасторів і оранжистів гучних барабанів:
Хто там засидівся за дубовим столом бенкету голодного
Над чаркою осіннього віскі і черствим хлібом спогадів.

Там у кожну кам’яну хату заходить на гостину вітер:
Недобрим вісником, пихатим лордом, володарем зла:
Несе жмуток сухот і свистить у порожніх глеках:
Бо нічого не відбувається: все так само картопля гниє
Під нудними дощами торішньої безнадії сірої
(Хоч би трохи зеленого, хоч би трохи барви весни,
А туман все фарбує у сіре – навіть старезні пагорби
На яких стоять селища – селища бородатих уладів).

Там у кожний замок заходить Пак – господарем істинним,
Оселяючись у цій пустці забутій, у цій твердині закинутій,
Серед цих руїн важких, диких і моторошних,
Де не хочуть жити навіть привиди – сірі свідки старої помсти,
Оселяється чорним собакою, однооким музикою,
Баламутом снів вересових і журби болотяної.
Хоч би дерево хто посадив (я не кажу ясена –
Хоч бузину чорнильну – гірку наче світ наш),
Може селище отримає тоді знак – жити для чого,
Оте селище – в якому нічого не відбувається…

Я гадав Оріон – то мисливець,
Що вбиває оленів з очима вологими,
Що наповнені ностальгією
За лісом тінявого спокою,
За яким біжать пси кудлаті:
Гонитва колючого погляду,
Гонитва туманів Туле Ультіма –
Гонитва до мосту.
Але виявилось
(Я дізнався про це ненароком),
(Мені про це розповів крук
З пір’їнами кольору Небуття),
(Мені про це повідав вітер –
Прозорий наче молитва),
Що Оріон – це прочанин
З посохом кипарисовим,
Прочанин до Землі Одкровення
У долину ріки Ерідан,
У країну священних каменів.
І от про нього співаю
Своєю римою варварською,
Слова шорсткими сарматськими,
Малюю на каменях знаки
Все про того прочанина,
Наче не сколот я і не кімерієць,
А художник сліпих народів,
Наче пікт рудочубий –
Воїн холодного вітру,
Людина важких хвиль
Безнадійно сивого моря.
Співаю: нутром свого серця.
А той прочанин мандрує
Волоцюгою чи то старим філософом
І в торбі своїй латаній
Несе скарб найбільший –
Мовчання.

Подорожуючи графствами Тірон (насправді Тір Еогайн) та Фермана (взагалі-то, Фер Манах, навіть ще правильніше Фер Маг Енах), я випадково потрапив у Місто Смутку. Раніше я думав, що таке місто існує тільки в потойбічному світі – в Сіді. Або в царстві Морфея, або в ментальному світі, чи в світі метафор, чи в давньокитайському царстві Я (ах, ця епоха Чжоу, яка вона була сентиментальна!). Виявилось, що таке місто існує в реальному світі і таки на нашій землі ірландській, хоч і по той бік кордону Республіки. Блукаючи вулицями цього міста, слухаючи як мої черевики лунко стукають бруківкою, я написав таке:

Сонце однооким кульгавим апостолом
Ховається за дахи пам’яті – такої ж іржавої,
Як мечі воїнів Конхобара – бородатого короля Уладу,
Що так довго лежали у торф’яному болоті
Забутих снів їжакових й оленячих.
У цьому місті всі двірники бородаті,
А всі жінки у картатих хустках
І таких же спідницях в клітинку,
Що волочаться по землі тартановій, твідовій,
Що колись якомусь гоноровому вождю належала,
Який нині десь під землею глибоко
Коло дольмену – такого ж важкого,
Як моє серце прочанина (чутки, шепіт, цитати з газет):
Тойших – чи хтось пам’ятає...
Ці жінки пригадують як воно – посміхатись,
А діти бавляться з дерев’яними крісами
І малюють на стінах шамрок.
У цьому місті журба замість фіранок
На кожному вікні більмами,
На кожному дому мурованому
З каменів, як і ми неотесаних.
Для тої журби човен легкий
Майструю собі, витесую – вишкрябую
З дуба кельтського мертвого
(І де ж ті жолуді… І де свині ті,
Що так ласувати ними жадали…)
А в місті тому постріли
Лунають у кожних спогадах,
У кожній голові сивій
У кожній луні минулого…

Місто, зіткане з суму сірого,
З журби одвічної.
Ховаюсь за твоїми мурами
Перед дорогою нескінченною…

Зі станції Падолист
На жовтому потязі Сонце
Ми їдемо в місто Квітень.
З тихого перегону Грудень,
Де навіть залізо забуло
Співати пісню світла
Гудіти пеан надії
На дрезині променів ранку
Поспішаєм на станцію Квітень,
Де все так біло і легко,
Де навіть старі сажотруси
Димарів Судного Дня
Вдягаються в біле,
Наче вони капітани
Вітрильників Сьогодення.
Із міста сумного Осінь,
Де будинки зроблені з листя –
Зотлілого ще в часи Данте,
Де замість бруківки горіхи
Злущені білкою Годі,
Де замість вікон краплини
Дощу Темного Часу
Ми їдемо в місто Квітень.
Пошийте мені хламіду
Чи краще шляхетну тогу,
Чи просто плащ вітру,
А може лише сорочку
Довгу як наше чекання
З білої парусини
Зіткану з синього льону…

Вітряки, вітряки, вітряки
Мелють повітря – не борошно.
Багато доріг – а кожна веде в Небо.
Багато асфальту – але кожне озеро сіре,
Багато бетону – але весь для могил парсів –
Огнепоклонників.
А вавилонська блудниця
І далі плодить огидних жорстоких карликів,
А поет бородатий слухає шум річки
Під мостом Мірабо
І мислить:
Так гомонить Альба –
Ріка прозорого Часу.
Йому невтямки – то Сена,
А за вікном Сеноман – епоха потвор.
Він дочекається Ночі,
Напише на своїй свиті
Слово Vigilia
І піде ставити крапки
В недосказанних реченнях.
Піде ставити коми,
Де карлики ставили крапки,
Піде ставити знаки оклику
В партитурах хоралів
Монастирського хору та Атенської хори
Чорних монахів ночі
Vigilia.
Він вдягне її шати
Замість мантії докорів,
Замість свити філософа.
А вітряки, вітряки, вітряки
І далі мелють
Чорне борошно Ночі –
Темряву.

…Коли падають зорі, утішся, моє голуб’ятко –
бо це значить, що в світі спалахує вічне кохання,
бо ті зорі в серденьках закоханих, наче свічі
в глибокій криниці, мерехтять-мерехтять чудодійно –
і серденька проймаються жаром... А той жар
все росте – виростає, і роздмухує полум’я в грудях –
ой пече воно груди нестерпно, виливається в пісню
тужливу, а ту пісню підслухає вітер – і по небу
нічному розносить, аби чули ті зорі, що виснуть
і готуються в парі упасти, що чекає їх світла година –
на землі двох людей поєднати. Так рождається
пісня Кохання, нерозлучна із лебедем в морі,
нерозлучна із голубом сизим, а де голуб – там небо і зорі...
Так рождаються хмарки летючі, випинаються
гори могучі, ліси несходимі смарагдові тіні кидають
довкола – і стиха-тихенько відтак помаленьку
починається любощів мова: листка із листочком,
дзвіночка з дзвіночком, травинки, пташинки, та ще й
комашинки – усе на землі промовляє, німого ж нічого
немає... А там, де Любов свою ніжну розмову провадить
у всьому лиш Злагода-Ладонька ладить: цілує у вічка,
у щічки тепленькі, у личка м’якенькі, і пестить,
і надить – в вікно заглядає Зоря Вечорова... Зорить
колискова, усі голоси переймає. Гойдає на хвилях,
на місячних срібних приливах – і в сон поринає…

́(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

***
ці
паль
ці
неземної твоєї ніжності
розтікаються по пульсації
скроні
у бездонній скрині
пам’яті
впорядковується рух нейронів
нерони
вгамовують жадобу крові
пилатам
відрубують зимні руки
бо найбільший гріх
у вмиванні

яблука
котяться по стінах спальні
давні
рани розсмоктують тіло
фарбуючи ніч
на біло

невагомість
це коли разом
почалося і відлетіло

а потім
реінкарнація плоті
віддзеркалення воскресіння
тіні

повертаються вівці спокою
у ранкове вологе стійло

засинають
твої
о
бій
ми

05.04.18 © Василь Кузан

Написано в мій день народження, коли мені виповнилося 103 роки. Подумав про це число трьохцифрове і жахнувся. Хоча чого б то… Хіба що припустити, що все було недаремно…

Зазираю нишком:
Що пише він там –
Той старий у дзеркалі:
Які вірші водить-виводить
Навпаки-навиворіт?
Хотів би хильнути з ним
Чарочку задзеркального віскі,
Але де там…
Тільки кажу йому –
Потойбічному:
«Ти був рудим
Наче весняне сонце,
Став білим –
Норвезьким полярним пугачем,
Навіщо мене так покарано
Чи то нагороджено:
Таким віком безкраїм
Чи то нескінченним?
Певно, щоб бачив
Жахіття й марноту
Світу сього недоладного
І журився,
Над руїнами слухав вітер,
Над пусткою співав мовчанням,
Над прірвою казав,
Що всюди порожньо,
А не тільки в безодні темній
Небуття вічного,
Над травою промовляв шовколистяно
Зачесував її розпатлану,
Згадував, хто лежить під нею
Чи то зіллям зеленим – папороттю
Із землі проріс буттям новим,
Чи просто думав-гадав чому
Тобі свідком буди судилося
Мовчазним свідком відчаю…»

Напровесні пахне талою водою,
Набубнявілою вербою,
Пряними поривами потеплілого вітру
Та чимось тривожно терпким,
Що ось-ось має настати,
Обвалитися на голову пташиним галасом,
Швидкоплинним сизовинням кудлатих хмар,
Крихкістю небесної голубінні,
Сторукими блискавицями і першими
Роз-ко-ти-стими пе-ре-ка-тами грому:
«камінь-голова, камінь-голова» –
Радісно скаче хлоп’я на одній нозі,
А груди – напнуті вітрила,
А в них – горнило серця
Роздмухане сімома вітрами
І незбагненним прагненням
Непізнаного і небезпечного
Та конче потрібного
Тут, зараз, саме в цей час,
Швидко тріпоче,
Бо здається саме тепер
У тому є вищий смисл
Буття… Будь – Я!
Безневинність і дитяча безкарність весни…
І тобі тут є місце.
Про наслідки думатимеш пізно восени,
По запахах прілого листя.

Соловейко, співай свою пісню над кущем розквітлої троянди –
Троянда дика розчулиться і заховає шипи під листям,
Щоб не зранити твоє закохане солов’їне серце,
Щоб не вбити його, коли спів досягне апогею…
Співай!..
…Співай, ще у тебе є час кохати – ще колючки не прагнуть крові…
Ще сни кольорові витають у просторі, наче діти-ельфи…
Так буває із тими, хто чув дивні співи Орфея і звуки старої кіфари –
Земля і небо, дерева і скелі, люди і звірі – ввесь Всесвіт співає довкола…
А ти – перший голос у цьому хорі гармонії Часу…
Співай!..
…Що там Аїд з Персефоною в ущелині між світами…
…І Харон в мертвих водах Стіксу – чар співу й каміння зворушить…
Мелодія в море пірнає в найглибші безвічні глибини…
Пронизує морок осяяним німбом кохання…
Співай!..
Співай, соловейку… Дарма, що Орфеєве чудо з богами не в згоді…
І серце співця, окривавлене терням, болітиме люто…
Дар любові величний – як іскра у Храмі Мистецтва…
Ледь на неї дихни – дуже полум’я в гору здійметься…
Ти ж, маленька жертовная пташко, несеш тую іскру
В позачасся Театр, де все суще у ньому – а к т о р и…
Де наповнена чара офірна… талантом по вінця,
Наче п’яне вино, з солов’їної крові розлите…
Хто ту чару пригубить – почує чар-звуки кіфари
І Орфеєвий голос в ту ж мить дивним співом озветься…

…Розцвіте пишним цвітом троянда… червінню…червінню…
І розкаже камінню про пісню натхнення…

...СПІВАЙ!..

27.03.2018

Душа запрагла свята… Дихає морозом
ніч у середмісті Львова.
Біг сторіч у Колісниці Часу. Подих свіч
у мерехтінні вікон. Гама кольорова
людських життів і доль. Старим обо́зом
зникає в сутінках печаль тяжких утрат…

…І, наче Немовля в підніжжі Божих Врат,
чекає Рік Новий на крок у бутність –
звістити світові свою присутність,
обвіяти своїм благим теплом
оголені дерева і дахи промерзлих хат,
старі людські обличчя і дати їм ковток
живий води… Мерщій ходім,
мерщій біжім сюди,
де Дух Різдва малює дарчі скрині –
ми всі щасливі будемо віднині,
бо тріпотить на Дереві Листок
нових іще несходжених призначень,
листок нових освідчень і освячень –
блаженний Лист на вітрі тріпотить, -
а Колісниця Часу знай летить
по кригах зламаних і стужах безталанних –
Зима, мов пава, в хаті загостить
між пампухів, малих дітей, соломи –
і тане тінь виснажливої втоми,
і вже малює Новорічна мить
те Немовля у променях осанни
і в утворі Божественної Брами
двох срібних о́ленів у пущах первозданних!

…Сп’янілий Дух Різдва...

…Так спрагло дзвони б’ють…



Зі збірки, що вкладається "Туга за Єдинорогом". - Львів,2017.

З-надою
Л-еліяно
А-роматом
Т-ендітних
О-рхідей
У-поваю
С-миренно
Ти – моє
А-нгелятко!

Плями руді на пагорбах Маг Ео* –
Це сліди вересового Сонця –
Світила терпкого трунку,
Що зазирало у вікна замку Грайнне** –
Королеви Умайлла, королеви піратів,
Повелительки гострих мечів і міцних рук,
Королеви вітряних гір святого Патріка,
Королеви вітрил пошматованих,
Що плели ми колись з синього льону,
Та латали віршами й піснями
Про королів гордих і орачів моря,
Королеви блукальців та корабельного дерева,
Що чорніло й тужавіло від солоної вохри.
Вересове сонце пірнає в піняві хвилі:
Руде, як наші чуприни,
Холодне,
Як останнє «прощай» волоцюги-шибеника
З мотузкою-линвою на шиї воловій.
Руде вересове Сонце зазирало в зіниці
Шаленої Грейс О’Мейллі,
Що бавила у пошерхлих долонях
Дитя епохи колючої – руків’я меча.
Руде вересове Сонце –
Світило ліщини й форелі,
Світило гладеньких чаш,
Тесаних з буку твердого,
В які наливали ель люди клану О’Флахерті***,
Світило осінніх квітів і холоду одкровення:
Нині воно танцює джигу острова Торах,
Перш ніж втопитися в морі
Серпокрилих птахів-вигнанців –
Птахів Залізного Рістарда****...

Примітки:
* - У молодості я дуже любив блукати пагорбами Маг Ео ні про що не думаючи....
** - А я теж колись зазирав у вікна зруйнованого замку Грайнне, щоправда зовсім не так як Сонце...
*** - Якщо хтось і цінував в Ірландії гіркий ель, добрий меч та напнуте вітрило, так це вождь клану О’Флахерті - Донал ан Хогайд Флайтбертах.
**** - Залізним Рістардом в XVI столітті називали XVIII-го лорда Мак Вільяма Йохтара.

А я теж люблю будильники:
Оті – живі, оті – хвостаті,
Оті – кольорові і голосисті,
Що колись проспівали кінець
Лицедію на троні – Нерону.
А я теж люблю будильники,
Що люблять порпатись
У купах сміття
Ще тоді – на досвітках,
Ще там – на околицях світу,
На околицях Розуму,
За межею добра і зла.
А я теж люблю будильники
З тріпотінням живого серця –
Крові живої келихом,
Гонорових, як саме сонце.
Вони не дають спати
Людям з вічно сонними душами,
Вони не дають бачити
Сни темні і моторошні,
Їх зображають знаками
На хатах, мічених полум’ях,
Їх вишивають червоним
На рушниках нареченої-смерті,
Вони віщують пожежу –
Пожежу заграви-світанку:
Живі дзьобаті будильники:
Птахи патлатого сонця,
Птахи-провісники світла.

а, знаешь, даже если случайно
вырвется наружу тепло
то все города
мигом здесь заиграют, будем танцевать
мы под этим мостом.

и ты согласись — что-то весит всё это:
стекать мне соком,
греть слёзы летом,
падать дождём на асфальт,
от жары умирать при свете.

Ты видишь!!! осень не наступила...
Помнишь ли ты? нет места теплее, как над вокзалом..
согреешь ладошки ним ты
и на ступенях сидеть устанешь
исчезнув в переплётах
надежд разбитых.

а, знаешь, даже если однажды
кто-то умолкнет из нас двоих –
второй подхватит дыхание слаще
мирно уснув на сгоревшей любви.

07.08.17.

Гола жінка і голі стіни. Щаслива жінка і нещасна церква.
Ах, Боже мій (вигук), чорт забирай (вигук),
прости мене, Господи(прохання) -
це ж тільки стіни, це ж тільки жінка.
- А Бог?
- Так Його ж там немає!
- А де він?
- У серці!
- У серці жінки, що оголила тіло на тлі наплаканих стін?..

Сто років, 50, 200?
Скільки стіни переслухали: прости,
пробач, даруй, допоможи, врятуй, пощади...
Вони і досі плачуть: ридають на сході сонця і вечорами,
коли їх уже нічого не освітлює...
Плачуть і шлють молитви-дарунки нечутним голосом у відповідь
невідомому й далекому: допоможу, прощу, пощажу, врятую, дарую...

Бо така їхня доля... Бо така Його воля.

Вони простили тих, хто збивав дзвіницю, молилися за тих,
хто розстрілював священиків на їхньому порозі...

А сьогодні це була лише жінка за образом і подобою Того,
хто вкладав у їхню душу молитви, плачі і радощі.
Вони, зруйновані та незнИщені, ЯВИЛИСЯ перед людьми:
ми є, ми чекаємо на вас, бо ми - дім Божий,
навіть тоді, коли лишаємося купою каміння...

- А жінка?
- То промисел Божий.
- ?!
- Усе починається з жінки.

Я буду завжди
Тобі хлібом свіжим.
Нехай нескінченний цей шлях.
Я - є твоя правда гірка,
Я - зірка нічна
І я не помру на вустах.

Я буду завжди,
Як цукор і сіль,
Ти - сонце, яке я люблю!
Я виходжу всю і зтру
Душевну ту біль
Цілунком, що рідко бринить.

Та тільки, коли
Очей я зімкну собі,
Я шепочу щось
Так тихо-тихенько було:
Хай блискавці край...
Я ж бо назавжди твоя!

23.07.17.

Уранці жінка варила каву з корицею:
Приводила мозок до тями, -
Прокидайся, противне створіння!
Йшла до ванної кімнати: прокидайся, тіло!

А душа дрімотно позіхала у дзеркалі:
Очі були без погляду, обличчя без виразу.
Коли ти повернешся? Питався у неї мозок.
Та душа не чула...

До неї долітали луною стинання тілесного "я",
Проте душі вони були не цікаві.
Їй було приємніше на рівні горизонту:
Там було видно минуле...
Вона знала й майбутнє!
Тільки сказати не мала права...

Всі йдуть – навіть схимники,
Яким (як мені здавалось) йти нікуди,
Всі йдуть – не вертають – не оглядаються,
Лишають по собі речі чи то лахи,
Чи то просто непотріб, що кидають на дорозі
(А колись цінували, а колись збирали),
Чи просто сліди на ґрунті зораному –
Відкритому наче рана солдата,
А дехто вірші – ефемерні, як анемони:
Дехто. Але на цьому торфовищі,
На цьому острові мохів та вересу,
На цьому уламку, де все колишнє
(Навіть ми – переписувачі забутих слів),
Ми копаємо торф для жаркої ірландської печі,
Для тепла (бо більше нам цінувати нічого),
Для казанка закіптюженого (щось там таки на вечерю),
А що там торф ковтнув-сховав:
Чи то роги оленя ірландського чи то минуле,
Чи то просто майбутнє
Визирає з під пластів здертих
Шкіри землі вересу:
Хто зна: лише кинуті речі
Душ людей, що давно пішли
І не вернуться.

Літо вином черленим
У келих днів моїх недоречних,
У чашу снів моїх нетутешніх
Наливає бородатий винар-батлер,
Пригощає мене
Та гостей снів моїх – світів синіх:
Кожному вусатому – по краплі,
Кожній кралі келішок
Трунку наче кров густого.
Дні мої синьо-білі –
Небом наповнені – вщерть по вінця,
Цвітом кульбаби цятковані:
Квітами золотих ранків:
Ступаю серед них босоногим
Диваком-апостолом
Віри джмелів-вітроплавів
Від одного острова солодкого
До іншого нектарного й златопилкового.
Буття моє сповнене квітковою радістю:
Яглицевою та трохи суничною,
Дні мої – кавалки істини:
Одкровення наче вода прозорого,
Наче Лютер невчасного,
Наче Темний Патрік незаперечного,
Наче граф-чарівник* приблудного,
Наче Камінь Долі мовчазного**.

Примітка:
* - Мається на увазі Джеральд Фіцджеральд – ХІ граф Кілдер (1525 – 1585).
** - він і досі стоїть на горі Кнок на Теврах, хоча всі кажуть, що то не той камінь, а той камінь давно вкрали, тому він і мовчить, хоч колись і кричав часом так, що було чути по всій Ірландії...

Моє серце
Стукіт копит повторювало,
Підспівувало скорострілу,
Шаленіло, чекаючи поцілунок кулі,
Злітало разом з птахами в небо –
Синє, як сон лелеки.
Серце повстанця.

(Які вони холодні –
Краплі дощу весняного.)

Моє серце
Сховала до чорної скрині ніч:
Ніч-ворожка, ніч – діва вовчого племені,
Молода черничка
З намистом розірваним (зорі),
З розбитим дзеркалом Місяця,
З очима-безоднями,
Зачинила серце моє до темної скрині
Ключем з жилавої криці.
Серце повстанця.

(Які вони холодні –
Краплі, що падають з Неба.)

Моє серце
Співало реквієм
Часу нашому кульгавому,
Вторило ритму Сонця –
Шаманом з пророчим бубном,
Коли воно сховатись хотіло
За виднокрай покалічений,
Аби лишень не бачити
Як люди людей вбивають.
Серце моє загублене.
Серце повстанця.

(Які вони холодні –
Краплі дощу весняного.)

Серце моє
Уривки музики
Ховало у своїй пам’яті –
Музики порожнечі вічної,
Прірви бездонної – музики споглядання,
Де загубив я тебе – у яких нетрях ночі,
Серце моє неприкаяне,
Серце повстанця.

(Які вони холодні –
Краплі, що падають з Неба.)

Серце моє
Кусали змії чужих снів
Поцятковані знаками
На гнучкому хребті межичасу: ромбами,
Серце моє незахищене –
Серед холоду тепле, серед білої криги черлене,
Де шукати мені тебе?
Серце повстанця.

(Які вони холодні –
Краплі дощу весняного.)

Серце моє,
Що дозріло так передчасно
Стиглим червоним яблуком
Впаде в чорноту нірвани,
Живим годинником
Міряє нескінченність ночі,
Серце моє загублене,
Яке відшукати марно –
Серце повстанця.

(Які вони холодні –
Краплі, що падають з Неба.)

Всі міста далекі, а поруч лише Порожнеча,
Місто, в яке приводить Шлях
Чомусь виявляється містом Вічної Ночі –
Містом в якому ніколи не сходить Сонце,
Містом, в якому живуть сновиди
І щоночі блукають у срібному світлі Місяця –
Бога котів і злодіїв, свідка містерій та оргій,
Блідого поета жорстоких казок
І поем про Ніщо. І пророка тьми,
В якій заблукала Істина – дівчина хвора
З очима червоними від отрути зірок –
Гірких, наче крихти опію, солоних, як кров,
Бо хіба може бути хоч щось солодке
У місті Вічної Ночі, де поснулі кондитери
Кидають у печиво сіль замість цукру,
А на ратуші ворон – чорніший самої тьми
Кричить: «Часи проминули,
Нічого відбутись не може у місті Вічної Ночі
Спаліть свої літописи,
припиніть друкувати газети,
Замалюйте петрогліфи на стінах холодних,
Віддайте рукописи хронік волохатому дему мишей!»
А я тим часом пакую валізи,
Складаю туди хронометри і прозорі клепсидри,
Поїду у Місто Далеке на конику з довгою гривою,
Сумними очима і підковами срібними,
У місто, яке відшукати не зможе ніхто,
Навіть пан у крислатому капелюсі,
Що ховає свої сірі очі
В тінь.
Навіть він.

Це все було –
Перехоплений погляд і подих.
Я знаю, що ти скажеш сьогодні
І що я відчую завтра.
Нестримність весни.
Замисленість осені.
Синє небо крізь білі ночі,
Чари дощу у сутінках душі,
Полуничні галявини…
Веселка, як підкова на щастя.
Це все було…
А відчуваєш, як вперше.
Говори зі мною.

2016