Благородство

Под взмахом шпаг, мы мерялись вопросами к судьбе.
Не велика задача:отвоевать страну,затем чтобы потом
дети смогли гордиться благородством .
Кто знает…Наверное,это так качнулись весы нерасцветшего
дерева,затем,чтобы люди стали вновь как бесплотные
голоса под озверевшей кожей от загара ночи.
Нам надо перестать трудится,как дождь,забывший
кто он,а надо работать,как цветок,единственный
в поле:под прикрытием неги.
Эти озера так пронзительно слушают наши завоевания
маленького мира невмешательства с привкусом
разноцветного туманного шпиона,с градусником вместо
души.
Ах,как мелко нынче идти вдоль реки под руку со своим прошлым.
Оно ведь такое недалекое,как сова,вздумавшая биться о порог
разрушенного дома.
Снова почувствуем сердцем на цыпочках,с шепелявыми пятками
и больными руками.
Нас вдохновило горе целого мира,где войны стали путем
к уважению старшего.
Благородны дети военных.
И только месяц тает как сотни расстеленных по улицам
плакатов бледноты интернациональной.
Ксения КИРИНДЯСОВА
31 марта 2012 года

сьогодні безсоння кішка
пробігла побіля мене,
заглянула тихо в ліжко
і вивела в синє небо...
мрійливі дивились на мене -
чого ж бо людині тут треба?
мене не питайте, а кішку,
що нині була біля ліжка...

Зеркала

Поднимает костер своими алчущими языками
те деревья,что утомились расти и они искрами
взмывают и гаснут.Бедным все беда и верят всему,
нанося крест. Топленые облака целуют землю дождем.
А бедняки от этого перестают креститься.Потому что
им неведомо,почему идет дождь.Стихии это те же овцы.
У них один пастырь – крестное знамение.
Всегда-всегда перепрыгивай через лужи.Они ничто иное,
как одеяло для следов,потерянных ближними.
Подойди молитвой ближе к бедному.
Это всеравно что созерцать изза угла,на перекрестке салют
и полагать.что это кометы,только созданные
из праха.
Праха,который возник из цветков,которые улыбнулись
работнику.
Бедным все спасительно.
Вот только лужи крестом проливают на землю зеркала,
которые легко осушить:стоит лишь заглянуть в них.

Ксения КИРИНДЯСОВА,
21 марта,2012 года

я нікому тебе не віддам
бо серце невгаваючи просить руки
для мене ти - у темряві просвіт
без тебе немає сенсу жити
це так просто - серцю вірити
доля розставить всі коми
і крапки
в вітрилах ніжної снаги
я кохаю тебе
знай
щасти

а я не вірю у весну

і в кольорові

ніжні чари.

весна -

часинка

для печалі.

ні, я не вірю

у весну!

Холмик души

Частичка моей души как холмик из песка,оставленный
после кротовых слепых наваждений о захвате земли,
а точнее превращении ее в тоннели нерассказанных
сказок…
Чего только стоит растереть душу в песочный холмик.
Для кого то это станет символом гробницы найденного
нелицеприятия.Все стараемся удивить других чем-то
резким и добродетельным как свежеиспеченный хлеб
в руках у богачки,которой опостылел брак.
А наши души бросает как на конных бегах:только успевай
закусывать удила.
И к чему эти скачки?На тебя ставят крупные суммы:свою совесть,
сердце и тело.
В конце концов все сводится к единому – не давать в темноте
невежств целовать свои руки.Ах,эти темные блуждания по парку
с поцелуями рук!Как это напоминает введение в кровь
воздуха.Почти смертоносно.Посмертно романтично.
И холмик моей души кто-нибудь сравняет з землей,
с тем чтобы унести его на своих пятках.
А значит вернуть воде в тюремных карцерах.
Такая она моя душа – как вязкий дым в игральной комнате…
Как терпкость груш,которые принесли как лекарство от бедности…
Принесли и ты впервые чувствуешь всю красоту пижонства в бедности.
И пока не думаешь,что обидел других бедняков своей любовью к нестяжательству.
Насыпят холмик твоей души на колесо машин…
А тело – оставят в раздумье.
Ксения КИРИНДЯСОВА,
29 февраля,2012 года

Ведьмацкий гонор

Ведьмацкий гонор нынче подхватывают как ангину при неожиданной
встрече с другом,который всегда открывает окна в надежде
получить весть из теплых краев лишь только из наклона головки синицы.
Из одного наклона головки птиц можно узнать,почему они
с адятся передохнуть ,не боясь потерять друг друга.
И ведьмы охотно отрывают птицам хвосты,чтобы обмахиваться
ими как веером,в отстутствие ветра,что приходит лишь
к тем,кто мечтая,дарует жизнь другим.
Ведьмацкие метлы в порывах стервозной горечи,
расчищают дорогу к греческой вазе в парке,в которой стоит
новогодняя ель. Охотно ведьмацкие тугие,как сапоги мушкетера,
глаза тяжелым укором падают на греческую вазу.
Винят ее и тем самым обретают ее силу.Их грубые и аристократичные
руки вешают на ель носовые платки.Что тут такого:утешить пару
любовников и украсить потом их слезами ели?Всеравно ведь празднуем
их необыкновенность.Танцуют ведьмы в обнимку со снежинками….
И кажется,в такие минуты,что Новый год это греческий танец сиртаки:
ты вроде и танцуешь,но уворачиваешься от своего сердцебиения.
Такие они-ведьмины заговоры.Не дороже ели,но и не дешевле ее.
Вдруг восхитятся ведьмы и ваза поблекнет.Все ее греческое благородство
воевать с любящим сердцем растает.Растает и ночь.
И ты увидишь:метлы их стали трещинками на вазе.
Потому как в их руках любой снежный ком-младенец.
Бросишь словом истины из грудки снега в другого и месть станет
долгом.

Ксения КИРИНДЯСОВА,
28 февраля,2012 года

Киты

Киты уходят на берег….
Не из тоски или любви к тому,
чтобы солнечные лучи скрещивались
с фонтаном,бьющим из их головы…
Громадные властелины моря,
не способные проглотить даже крупную рыбу,
киты стонут каким-то черчиллевским манером:с тросточкой
в душе и горем на сердце.
Нет,они не хоронят своих близких…
Страннным образцом море укрывает одеялом на глубине
сотни километров мертвые туши,а те покрываются илом.
Так,будто того и надо чтобы и после смерти
манить корабли в море:воздвигать там флаги,
чтобы случайно напороться на горные рифы…
Киты уходят на берег потому что шторм убаюкал их
до смерти…
И еще потому что все мы немного киты.
Уходим на берег из бездны страстей,
а море лижет нам пятки.
Так и мы уйдем на сушу.
Чтобы служить укором тем,кто
думает что убивая свободу человека плыть,
спасает его душу.
Ксения КИРИНДЯСОВА,
27 февраля,2012 года

Небесные ласточки
Посвящаю фильму
"Небесные ласточки"

Непостоянство есть талант влюбленных душ.
Пьет за здоровье скромных учителей березка
под окном молельни.И разлетаются открытия совсем
ничтожные по всем углам обители…
Открыли,что ступени в уголок актерства запоминают
наши полупризнания в любви к тем,кто думает,что
он наш должник и приятель.
Открыли в драматических метаниях ума,окруженного
лишь птичьими гнездами под колоннами парка,
и ветер слез,и ту тропинку,что венчает пары.
Мы сеем каждый день над грядками,где затесались,
как гримеры розы,веселые капельки росы.
А роса,как известно,всегда опускается кокетливо
на головы тех,кто сейчас бросил кого-то,
чтобы стать ближе к нему.
Наша матушка,так светла,что благодарит землю,
что та дает нам бегать по ней,сокрушая
тучи с небес.
Мы возьмем в руки ветвистую тучу и вмиг,словно
нимфы,не видевшие моря,промокнем до нитки
от одного только страдания видеть прекрасное
и не понимать.
Что ж в чистой мысли есть свой резон:та
провожает нашего попечителя – музыканта,
в те минуты,когда тот целует ноты за то,
что те похожы на наши головки в профиль.
Нет,не монахини мы…
Мы просто небесные ласточки.
И наш музыкант –лишь вечер.
Наступает незаметно,чтобы заботится о нас.
Ксения КИРИНДЯСОВА,
26 февраля,2012 года

Аплодисменты


Аплодисменты завяли раньше роз,только мы этого не увидим…
Мы умрем для всего мира до расцвета наших талантов.
Все от того,что не хотим становится куклами на поприще черного
фортепианного зала.Представить только,нас здесь уважают
и нам дают подарки из рукопожатий,что им дается нелегко.
Ты не целуй фарфоровую щеку одной той дамы,что вся превратилась в слух.
Она недвижима и вновь придет домой уставшая от натяженья
душевных струн,что занавешены траурной занавеской.
Ее сделал тот,кто впервые оценил красоту дамы и высчитал траэкторию
падения ее звезды…Не надо было столько писем,испачканных
линиями на ладони.Мы всеравно – преступники с верой в высшее правосудие без
крестов,что нам тому доказательством.
А звезды лишь наше скромное обстоятельство того,что мы умеем
укрощать душу,когда другие бушуют в узорах вен на таблицах ветра…
Мы с тобой –не от мира сего…
Наша слава лишь ложь,ставшая доказательством нашего существования.
Ксения КИРИНДЯСОВА,
24 февраля,2012 года

Многоточия

Ты опередил его в доброте сообщает осенний листок ветру в поле…
Твои мысли слабее чем сабля,которая в боях ни разу не сломалась…
Твердит малокровная ночь,что ты ниспровергнешься с рук Всевышнего
как яблоко раздора….
Твои влюбленности,идущие из самого сердца оказались неверным сердцебиеньем…
Потерял последний радужный маячок в натянутом,как струна,небе…
Твои пальцы скоро сожмутся на горле теплого дыма над костром тех,кто
забыл кто они….
Вечер теряется от смущения,уча нас своей нестяжательной кротости…
Устал путаться в несовпадениях полетов над морем,которое опустило руки…
Скоро,совсем скоро мы узнаем то,зачем нас наказали вбивать клинья в колеса
поезда,под названием Любовь….
И наши глаза сплетутся в поцелуе,который будет невиннее,чем отказ от славы,
для человека,который одинок и весел…
Из сотни многоточий выбери свое….
Потом заговоришь на наречии ангелов…
Ксения КИРИНДЯСОВА,
23 февраля,2012 года

Шейх

Какой-то безобразный шейх дал указание:
травить тех,кто не в ладу с его навязчивой идеей:
чем больше любим мы людей,тем больше мы стареем.
А сам был шалуном великим:вмиг зажигал в девицах
пламя арлекина и отвергал всех падших дев,
как редкое заморское угощение.
Отвергнутые те становились желанными и
вновь укрощали тигров,соревнуясь с ними в вере
в победу ярости над страхом.
Победа милой ярости над белым страхом,
нас превращала в совращателей пустынных честных
миражей.А этот шейх,был мерзок до того,что
заставлял лунные искры для него складываться в узоры…
И бушевал над шейхом океан,как неуклюжий великан
над нежеланным для него образом мелодии в груди.
В тех владениях,тени были более великими,чем господа теней.
Потому что шейх курил кальян над колыбелями младенцев,их
опьяняя детскими мечтами.Те выростали нежными,
как лотос с сильным корнем и сотканными из страданий по мечтам,
которые с детства разрушили их тело,словно молоко
свежие глиняные горшки.
Не будем говорить мы о делах того могущественного шейха.
Сказать достаточно одно:чем больше любим мы,тем сильнее
стареем.
А падшие девицы снова станут цветом,когда поймут,что преданны
бушующего океана доброте безмерной.
В часы убогие,как тихий слепой светляк мятущийся над полем,
они уйдут работать,как невесты борозды.
Их дети-лишь подарки,а мужчины- праздники.
Поэтому всегда те молоды.
Шейх же расправит крылья в расплате за его деянья.
И это хорошо.
Чем больше любим,тем больше мы стареем.
Ксения КИРИНДЯСОВА,
23 февраля,2012 года

Бездельник с высоким челом

Исколотое , изнуренное снегом,исполосованное конными
балаганами место казни одного бездельника с высоким челом.
Ниспадают волнами призраков неупокоенных лилий,воздушные
потоки и надо много ворожбы шпагами и кинжалами,сделанными
из застывшего на губах у статуй вопроса-мольбы,чтобы они
сделались грозными,как вся эта ряженая палата судьев,
которые судят бездельника с высоким челом.
Тот был когда хотелось и не был,когда просили всем для всех
и в сущности ничем.Медленно собирал грязь из-под
ног людей,чтобы она всегда была с ним,словно его верная гончая.
Человек с высоким челом был бездельником.
Проходили мимо люди,по закону надменные и по блату военные…
Елка на площади казалось старой девой,потому что никто
не отважился ее украсить,с презренным почтением и отвагой
обходя ее стороной.Только шальные снежинки приставали к ней,
как роковые пули к проститутке,решившей пробиться в цветочницы.
Да,проститутке то сделать легче и будучи своевольной,она
увидит казнь бездельника с высоким челом.
А бездельник с высоким челом то и делал,что проповедовал
Слово Божье.Почему бездельник с высоким челом?
Потому что,незачем заниматься делом на площади,
где гуляют парами ради шутки и торгуют этим,
как раковинами.
Прислушаться к взорам,устремленном один на другого
и они как буддистские колокола,привлекут на тебя смутное
проклятие,которого ждал,как дара гор.
Его казнят бездельника с высоким челом.
Только последние слова его будут не угрозами и не призывами
матери,а Словами Эвангелия.
Все от того,что ему совесть не позволяла,извлекать из гортани,
казненной,как нераскрывшийся изза морозов весенний цветок-мумия,
речь,которая служила бы невежеству грузной плоти…
Его несомненно казнят.
И засвистят феерверки:угадай,кто родился у короля,мальчик или
девочка?

Ксения КИРИНДЯСОВА,
22 февраля,2012 года

від серця сльози Щастя піднялися до очей
в них колір любові
ти мого серця пьєш напій
сяячу Живосилу кохання палкого!
2012р.

мрію … про
світ, у якому немає болю,
мрію ...
   
світ, у якому немає зброї.


    - Ото дивачка, регочуться «знавці»…

колись диваки мріяли про політ,
сьогодні юнаки майже буденно сідають у зореліт.
2012-02-06

Вот так вот, тихонечко
Льется вечер талыми струями воды.
Тянется тоненькой ниточкой серебристого шелка,
Ложится мягким небом
На твои волосы,
Стекает музыкой
В плавный узор твоего тела.
Смотришь, дрожишь, плачешь.
Я просто вытру твои слезы,
Никогда не спрошу почему,
Но сделаю все, что б это не повторилось

Розвіявся білий сніг
Легкого попелу
Від згаслого вогнища
Тривких відносин.
І стали такими помітними
Міські птахи
З маленькими сірими очима.
І стала такою не потрібною
Друга подушка у ліжку,
На якому досі вчувається
Непомірне дихання спокою.
Тепер, так подовгу
Швидкі, довжелезні хмари
Ховають під собою
Прямокутні багатоповерхівки.
А в жовтому світлі вікон навпроти
Жінки зраджують своїм чоловікам,
Доки їх тупуваті дітки
Мріють про гори з шоколадних цукерок
Та глибокі ріки ванільного сиропу.
І цього непотребу ніяк не здихатись наодинці.

Ти вічно сумніваєшся у тому,
Що серцем відчуваю я постійно.
Моя частинка крихітна у тебе –
Ніколи вас нікому не віддам.

Моя живиця завжди із тобою,
А я один, та сумніви жену.
Чому ти допускаєш їх до себе? –
Люблю тебе. Одну тебе люблю.

Тебе ж лякають вигадані зради:
Заради молодої геть пішов…
Чому ж не пам’ятаєш: я тобою
Страждаю, надихаюся, живу.

Ти вигадай, що я з тобою разом –
Буває, що збуваються слова…


2012

мороз був
студено
любий доньки-гсти прийшов
аг на дворі-сти то гпече
пустива їх до хижі
посідави вони си до пічі
і бавляться
як малі діточки
добавивись цмоки
то мі маю щастя -
гонунуки - дві любі
мої ягі дочки...
щастя вам в Різдво
мої гарні діточки -
щасти! щасти! щасти!
1982-2012р.

Знаходимо друзів в єднанні думок
зустріла тебе друже наш лохматий
дивлюся на сина на тебе
клоуни два просто розбишаки
і дуже приемно знати
ти заради людей готовий життя віддати своє
щаслива та подруга буде
бо вона матиме живе...

Зима править шляхи хитромудрі
Доля ставить нам коми крапки
двое зустрілись незабаром новорічні свята
по волі небес усе ожива
сніжинки в'ють думок рої...
2011р.

Подруги гадають - хто ж він
вони не знають те
що відомо лише мені і...
палають їх серця любов'ю
як боляче знати це йому
у глибокій тиші він волає
до вас в нестямнім танкУ...
2011р.

заприсягла волошка горній тиші
бризнула радість з-під ппелюсток вій
в мені - волошка запалила ніжність
сповідаюсь у любові таємно
Единокоханій
Богом звільнений - бродяга шалений
2011р.

Подихом - крила
і душа до океану злетіла
вслухайся...
Серця орган в басах стихає до нечуття
але відчуття зберігаються.
Енергія думки по октавам проходить
вібрує і зростає знов до нечуття
та емоції кружляють
проникають до твого серця
воно кришталевої чистоти
палає в полум'ї Світла
Единотвого легіня любові.
Вічуваеш і запитуеш
що тобі робити
як бути?
Твое таємне і святе
Серце відповідь знає.
2011р.

Місяць-легінь Світла
До Великого Воза впрягся
Безодня Вічності - джерело скарбів
Всецарствіє Господьнє
як Син INRI
Тобі доземно уклонюсь.
2011р.

гречний ясноокий мріє
про щастя потайне
в його ностальгійному вирі
негаснуть надії
німа самотина пряде видіння
чарує пара лебедина
тіло до тіла
зливаються дві свічі...

коли душу ніжно відкривають
зойк благальний вистражданного серця
воно щемить - жаданна мить

звездная русалка покорила дракона
но разделяет их тьма
у нее голубые глаза
но ведь ты львица сестра
куда ей до тебя
он предан лиш тебе
сейчас всегда во всем везде
при всех обстоятельствах жизни
зрит ясный месяц на охоте
долга пылают чувства верности
он один СемьЯ тебе
тебе во имя Мира любви
он твой один из тысячи...
как и ты - маг волшебной мысли
сохранить Свет ви рождены

Знову осінь садами гуляє, золотим багрянцем горнеться до ніг, з вітром перекотиполе ланами ганяє, дощиком колючим кропить мій поріг.
І туманом смутку душу огортає, а думки за літом тягнуться услід, бо вже так судилось, бо така вже доля, якщо дощ колючий - то на мій поріг...
Як листок зів'ялий, то на серце впаде, і пекучий промінь його обпече, та воно в тополі, що в бурю лиш гнеться, узяло і мужність, і гнучке плече. А тепло від сонця, що крізь дощ сміється, ласку спило з квітки при битій дорозі, яку кожен скубне, до землі пригне.А вона встає й красою для людей цвіте.
Кожне серце щастя хоче, мріє і бажає, бо вінок любові його уквітчає. Та не так, не так як в мріях у житті буває. Не завжди нам його доля із троянд сплітає. Є у ньому терен і лаврова віть і сльози гіркої капелька бринить. Є тепло незгасної людської доброти й повінь весняної блакиті з висоти.
І радості хвилину виспівують пташки, а сум туманно-мжичний зникає в долини. Здається, зірка щастя ось-ось прилине з далеких доріг... Та знову дощ осінній крапить на мій поріг.
2005р.

Аналіз цього твору читай - Саландяк Я Анонім, аналітика, "Мандри в космосі -2", Образ тексту.

Зупинись!
Оглянися.
Що ти сьогодні лишив по собі на Землі? Який слід?
Шматочок Радості чи крихту Любові -
тоді ти – на шляху до Людини,
на шляху творення Прекрасного в світі.

Ти зробив щось бридке чи огидне. –
Отямся!
Адже в кращому випадку ти можеш зустріти
всього сто весен (зим) на цій планеті.
2011.10.

Знаєш, мала, іноді тішить
Вдивлятися у знімок, на якому ти.
Ніби це щось змінить.
Смішно, правда?
Йому ж вже чотири роки.
А знаєш, ще постійно нудить,
Коли з усмішкою вітаються люди,
Які ревно чекали цю мить –
Суки, фарбовані паскуди,
Чіпляються на шию, мене нестерпно злить!
Ти ж знаєш, знаєш?
Я й досі… Розумієш?
Іноді так відчутно
Нав’язлива думка царапає – люблю,
Байдужою струною нерва.
Блядь, як болить…
Від болю замість серця
У склянці тане лід
Від теплого «Black Velvet»

Я стрижень ,
Вісь твоєї суті…

Мені, мов оберти планети,
Солодкі порухи твої…

Мов сонця цмоком
Грію груди
Й рамена трепетні твої …

Коли ти зникнеш із орбіти,
Рум’янець плоті вкриє мла…

Веди мене овалом щастя,
Солодка вільгосте чуттів…

І хай не втомиться ніколи
Блаженна вісь мого єства…

26.09.11.

БИЛИНА ПРО СТАТІ

Ми йдемо до річки,
А вона завжди від нас тікає.
А ми приходимо, здоганяємо її
І насолоджуємося в ній...
Їй боляче, бо по душі її ходимо,
Ступаючи в нюю, каламутимо
Намулом нашим земним
Її чисту душу,
А коли вона звикає,
Приймає нас, пробачає
І дарує ласку свою,
Ми, награвшись доволі,
Виходимо з неї,
Знов наступаючи ногами
На підвалини її теплá,
На дно душі чистої...
І вона знов тікає,
І не може втекти,
Бо надто милості в ній,
Бо душа в ній кінця-краю не має.
Їй залишається лише плакати.
Постійно плакати
Й мокрою бути з цего.
А ми ж так любимо цюю мокротy.
Сльози її прісними стали довіку,
Бо солі вже не вистачило в очах
На наші насолоди...
А нам так хoроше ловити те,
Що від нас тікає, ніжити того,
Кому ми небaжані,
Покидати тих,
Хто дав насолодитися собою
І прагне кохати...

Павло Гай-Нижник
22 червня 1991 р.

Усе в житті так швидкоплинно. Ми народжуємось , дорослішаємо , закохуємось, старіємо та помираємо. Так в контексті цих чотирьох слів можна було вставити ще дуже багато важливих речей в нашому житті. Але я не вважаю за необхідне це робити - оскільки усе інше це лише похідне від цих чотирьох слів. Іноді здається що я сів в якийсь швидкісний поїзд , коли дивлюсь у вікно стараючись розглянути усе довкола, що так швидко проноситься – то бачу лише контури розмитих речей що проносяться перед моїми очима так невгамовно та безупинно. Іноді хочеться сказати стій не тікай, побігти за тим черговим деревом у полі , серед якого проноситься мій поїзд. Від зупинки до зупинки лише кілька годин. Та я не хочу їхати туди на кінцеву станцію – туди де починається світло та закінчується тунель. Я хочу зупинити свій поїзд , вистрибнути десь у полі .., й лягти під тим деревом на м’якій зеленій траві і нічого взагалі не робити не думати .. просто дивитись у синю безодню безкрайого неба.

Океан ЛЮБОВІ...
Здавалось, варто лишень віднайти туди дорогу, стежку, стежинку, просто прим’яту траву у тому напрямку – і ти вже там, бо незнане внутрішнє чуття невмовко тягнуло туди…
Бували миті, коли весь гармидер внутрішнього простору вклякав, обривався на півзвукові – і було чути шурхіт хвиль Океану – лише крок відділяв тебе від них.

Але...

А коли ти попри все втрапляв туди, пірнав у… -

тут була Вічність, здавалась, що це уже НА-В-І-К-И, не треба гребти, не треба зусиль – ти ж бо в
Л-Ю-Б-О-В-І.

Але…

Океан – це океан. Це ще не Всесвіт… ЛЮБОВІ.

До Всесвіту ще треба дійти, здійнятися, подолати (в собі) несправжнє, несуттєве, не…

І коли цього не зробити,

приб’єшся випадковою, непомітною спочатку, течією до
гавані Застояної води.

На її поверхні ледь помітні брижі,
і затхлий запах не проникає миттєво в твоє єство, а
поволеньки,
клітина за клітиною
підкорює собі
тебе.

А ти, заколисаний мрійливими мареннями першої миті занурення в Океан,
хитаєшся-гойдаєшся на його хвилях, який потроху
(бо без твоїх зусиль)
маліє і міліє …

І от вривається непрохане невідомо звідки і…

Океан – зник.

А може, то був і не Океан? – думаєш ти.- Може то просто болото, яке я прийняв за Океан. А його зовсім і не існує?

І ти починаєш «нове життя»…
з «новим, болотяним, баченням»,
смородом і
полюванням на здобич.

А Океан?

Сумно зітхали хвилі, порожньо гойдаючись у піднебессі. Стукали у твоє зачинене серце, приходили у снах.
    Щезни, Маро! - казав ти.
    Почуй мене! – казав Океан. – Гребти треба і при попутному вітрі. Гребти треба завжди.
І тоді випливеш. І тоді здіймешся.
У ЛЮБОВІ…

Але...

2011-07
.

Ти мене проводжаєш дощем,
Міражем виникаючи зрідка
По дорозі із раю.

То, здається, що ти на вогні
Витанцьовуєш,
Сало печеш
І приносиш на таці,
То зникаєш в ранковій імлі,
То виходиш із дому у ніч,
Чи тікаєш на танці.
На кислотному музики дні
Ловиш перли розради – вони…
Всі вони – міражі.

Міражі
Виростають між нами.

То привидиться море і пляж,
То на площі гарячий форсаж –
Все міраж.
Все – міраж!

Проводжаєш мене міражем,
Сумно дивишся мокрими вікнами…
А на хмари проміння тече
Із-за обрію.
Так не хочеться їхати… Ранок
Намальовано повниться фарбами
Із новими бажаннями й звабами.
Сірі хмари біліють уже…

Накрапає все дужче і дужче
І здається (це знову міраж?),
Ніби дощ цей –
З твоєї подушки…
Ніби день –
На зіницях вітраж.


2011

Отак і наші сни з тобою…
Ті сни, що б’ються, ніби в бурю
Віти, у сліпі вікна.
…Отак і наші сни.
В них – впевненість,
Що травень
Посіяв в лоно ночі
Насіння пісні,
Ніжний і дикий
Крик факелу,
Кохання, що дивиться
У даль,
Світанок й горизонт
Щоб відшукати…
(2010)

Потяг, мов течія,
Яка несе:
Кому дівчину, лелечиху,
Кому хлопця, лелека,
А мамі – серцебиття,
І не важливо куди він їде
Туди
Чи звідтіля.

Повітря пахне
свіжим молоком…
Коня хмар загнали.

Чом Ви, Мамо, на квіти так пильно задивились?
Дивлюсь, як на пелюстках зморшки з’являються.
А навіщо Вам це?
Бо не можу їх бачити на твоєму чолі.

В ранковiй медитацiї пульсу ,бездорiжжя вчорашнiх думок здається приречено випадковим. Сьогоднi я знову ладен сперечатися з власною упевненiстю,чи конкурувати з iлюмiнацiєю райдуг. Розвiнчанi моїм безсонням мрiї як пластилiн пiд гарячими пальцями що давно уже непiдкорюються iмпульсам почуттiв.Саме через це, назвивай мене своїм пiдкаблучником... коли не можеш коханим,і я ним буду,навiть якщо для цього доведеться покласти своє серце пiд кирзовий чобiт самоошуканства.Я ж кохаю тебе....кохаю....недосяжну,глибоку...вростаючу корiнням в це терпке весняне небо,щоб напитися вiчнотi.

Я – дитина!
Домалював фантазії роги
й злякався.
Напевне дитина.

Я – юнак!
Домалював фантазії обличчя
й закохався.
Напевне юнак.

Я – молодий!
Домалював фантазії ноги
й заблукав.
Напевне молодий.

Я – дорослий!
Домалював фантазії кулак
й стійко терплю її побої.
Напевне дорослий.

Я – старий!
Домалював фантазії роги
й регочу з неї.
Напевне старий.

Де край у полонини?
Там, де вівці перелічені?
Де край у полонини?
Там, де небо хмари до смерек припинає?
Де край у полонини?
Там, де зорі росою вмиваються?
Де край у полонини?
Там, де вітер із бескиду вовком виє?
Де край у полонини?
Там, де сопілку гуцула чути!

Одягла сина у вишиту сорочку,
Спровадила до нареченої,
Сіла, а голка й досі руки коле...

Чайка летить над морем.
Скільки можливостей навколо!
І тут рибина,
І там рибина.
Та чайка уподобала собі кита.
Сіла на нього, та й дзьобає потроху,
А чи з’їсть?

Кит пливе морем.
Випускає фонтани.
Співає свою пісню.
Але щось його муляє.
Озирнувся, аж то чайка
Спину дзьобом длубає.
Пірнув кит на глибину.
Піднявся на поверхню,
А чайки немає.
Знову пливе,
Знову фонтани випускає,
Знову пісню співає,
А спину ще більше муляє,
Чайка ж бо з неї нечисть збирала?

Чайка летить над морем.
Скільки можливостей навколо!
Там рибину спіймає,
Сям рибину спіймає,
А все свого кита виглядає,
Який би не пірнав!

Кам’яні сади
без застиглого сторожа,
який знайомий
із місцевими примарами…

Сонце випалило більше знаків,
ніж існує звуків,
бо дієслова до історії
перманентні…

Кам’яні сади не цвітуть,
щоб їхні сліди не вистежили
людомудри із лупами…

Стеблини-антени трав
транслюють музику цикад…

Життя записане на волосині,
що летить по вітру…

У моїй голові живуть медузи -
Трійко медуз полохливих й сторожких,
Коли їм сумно – вони танцюють вальс.
Одна медуза криває на ніжку ліву,
Друга німа, а третя – не має одного ока,
Іншим ж нічого не бачить,
Але танцює вона найщиріш з-поміж інших,
Найщиріше танцює вальс.

Коли я заплющую очі, чую звук хвиль,
То медузи мої за морем сумують,
Коли я заплющую очі, бачу кола барв різних,
Бачу кола.

Коли хочу угледіти щось правдиво цікаве,
Лягаю на землю й заплющую очі
Й залишаю привідкритою дрібну щілину
Крізь котру споглядаю світ.

У моїй голові живуть птахи чудернацькі
В покручених кованих клітях залізних,
Що не знають симетрії й не відають часу.
Коли мені сумно, я відчиняю котрусь із клітей
Й слухаю пісню пташиної волі.
Мовчки записую трелі на великі мотки бобін
І до підвалу відношу, щоб пилом припали.
Якщо прослухати котрусь з тих пісень навиворіт,
То світ зупиниться й вмовкне.

Коли бачу світлини, на котрих постаті людські
Поруч з деревами, що тихесенько квітнуть,
Розумію, наскільки ми нікчемні на їхньому тлі,
Наскільки недосконалі й позірні. Не до сконали?

Коли море застане вас тілом теплим своїм,
А чи тілом холодним застане –
Затанцюйте вальс на морському дні
З рибами
Й мушлями для медуз моїх,
Що сумують за морем.
Вони усміхнуться вдячно
І мовчки, кульгаючи, не промовлять ні слова,
Лиш сліпенька єдиним оком своїм підморгне,
Бо шумітиме море в моїй голові.

У моїй голові живуть медузи -
Трійко медуз полохливих й сторожких,
Коли їм сумно – вони танцюють вальс.
Коли їм сумно – вони танцюють вальс.

Я впервые в жизни знаю
чего хочется и что мне надо
На самом деле все просто –
Каждое утро просыпаться рядом
И твои золотые волосы
щекотали б мне ночью нос
пусть бы даже умом я тронулся
в аромате твоих волос
Разгадать прямоту твоих чувств
в нежной улыбке с легким изгибом
Я бы выучил наизусть
И ходил бы с профессорским видом
Кто-то радовался, кто б завидовал
что твою отгадал загадку.
Любопытные так и не видели
Как я волосы взяв в охапку
Прижимал тебя поближе
И мы стали единым целым
Вот теперь ты родная слышишь
Мои главные в жизни цели.
23.04.2011 А.Хромов

життя людини нагадує
(але тільки здаля)
пісковий годинник:
у верхній чаші –
білий пісок мрій (це майбутнє)
у нижній –
золотий пісок спогадів (це минуле)
і –
так здається здалеку –
годинник працює як годиться:
меншає з часом піску
у верхній чаші
бо піщинки пересипаються
до чаші нижньої

але наблизившись
бачиш що цей годинник
є неправильний:
мало які піщинки з чаші мрій
залишають її
а більшість піщинок
що наповнюють чашу спогадів
з’являються невідь-звідки
у вузькому перешийку теперішнього

і розумієш
що за такої будови годинника
всьому піску ніколи не пересипатись
із чаші до чаші

але знаєш
що однієї миті
цей годинник усе-таки зупиниться
і нічия рука
не переверне його

тієї миті
золотий пісок у нижній чаші
перетвориться на землю
а білий пісок у верхній чаші –
на пару
що з неї зіткано хмарини в небі
2005

Ми бачимось надто рідко, щоб зватись друзями.
Наші зустрічі надто довгі, як для простих знайомих.
Вітер за північ шарпне золотаве пасмо
Твого волосся. Тебе вже чекають інші
Ті, хто вбачає у тобі блондинку фарбовану.
А потім стогнуть - звиклим до сурогатів
Не по зубах щось справжнє... Вони зникають,
Ти не помітиш, ти вже будеш далеко.
Променем. Звуком. Я тішу себе не часто
Що ми розуміємось. Це як малюнки наосліп.
Я і не знаю, якими вітрами долі
Тебе прибиває. Твоя траекторія руху
Позаорбітна, а часом - позажиттєва.

Та твої вірші часто заходять до мене,
Коли вже вкотре тебе не застануть вдома.