###

Не мой герой!!!Не моего романа!!!
По сути: даже не герой!
Я не ищу в тебе изъяна-
Ты изначально мне родной!

###

Яке ж млосне очікування ...
О, чудова Троянда!
Перебіг річки моїх думок
Торкається скель пишноти
Скали твого мовчання.
Ймовірно, це ніч вкрила
Покривалами німоти
Чарівні вуста любові ...
Нехай тиша тобі співає
Про благословення нашої зустрічі.
Було чутно мені голос у тиші:
"Хочу вірити любий мій...
Лише тобі ... "
І раптом, на зірковому небокраї,
Як вогнi салюту,
Проявився напис:
"Вірю, душею люблю!"
І в диханні ніжності
Моє серце проспівало:
Трояндо Щастя..! Чекаю ...
Яке ж млосне очікування ...
I як же чарівно прочувати:
"Cинку, я тебе люблю!"

А у нас мрячить дощик ...
Піснею ніжності з серця ...
Я кличу Тебе ...
Ти лети мій голубе ...
Вище - за хмари ...
Там голубка мила ...
Що серцю наймиліше...
Сонечком зігріта вона...
Лікувальне зілля жадає...

Моя дорога і рідна Людмило!

Вітаю тебе із Днем народження!
Я дуже хочу, аби ти завжди була зі мною, з нами! Аби ти завжди була щасливою, веселою, життєрадісною!!! Здоров"я тобі, витримки, терпіння, удачі! А ще бажаю вільного часу, чудес, вірних друзів, мужніх побратимів, казкової любові!!! Довгих-довгих років життя!!!
Я тебе люблю!!! Ми тебе любимо!!! Ти - справжня!!! Наша!!!


І Низовий тебе любив і любить...


Заламують калину в Білопіллі –
Мені в Луганську боляче за неї,
Ніякі не втішають привілеї
Без цвіту на оголеному гіллі.

Ну що мені в Луганську до калини,
Яку так грубо кривдять в білім полі,
У мене ж власних кривдників доволі,
Я ж потерпаю гірко без провини?!

Однак не хочу пільгових подачок,
Ні нагород, ні чарки на весіллі
Чужому... Адже в ріднім Білопіллі
Калина плаче!

Уві сні чи прокинувшись
спіймає у жменьку
ласкавий промінчик сонця
обережно навшпинячки
вийде з ним на двір

перед єдиним глядачем
вірним другом собакою
зробить зарядку
граційно відтворюючи
руxи бойового тейквандо

виxорцем на ровері
здолає кілька миль
і наповнить ущерть
животворною енергією кисню
все своє єство

відвезе на прудкому авто
діточок до школи
і на червоному світлофорі
встигне записати
вишукану строфу

зупинить на автобані
кілометрову вервечку
нетерплячиx машин
щоб замилуватися гусьми
гоноровими і гелготливими

за кермом-диригентом
заспіває народну пісню
ніби Маріччиним
зворушливим голосінням
що кличе Іванка

уклониться мольберту
рідному і близькому
та повідає лише йому
свою душевну таїну
сум'ятливо пензликом

а вночі у лунарному сяйві
угледить "найнебніше з див"
і напише неземного вірша
та тиxо на пальцяx
просочиться до спочивальні...

2013

В'ється любові незгублена мить,
Як невидима крихітка дива Таїни...
Ти далеко i поряд, серце так затріпотіло ...
Безтурботно мчить по волошковому роздоллi
Схарапуджене, моє білогриве,
На вольнодухому коні - дитинства диво!

У Дубліні дощ:
Літній і сумний –
Піснями ірландських пастухів
Пестить траву мокрими руками
Вічності.
Недарма люди,
Що живуть на цих пагорбах
Плутають його з піснею.
І забувають,
Де закінчується дощ,
А де починається пісня.
Земля, що пам’ятає занадто багато,
Трава, що навчилась забувати
Шовкові літери книг
Вдягнені в шкіру рудих биків,
Що звикли блукати пагорбами,
Які ховають
у собі минуле,
Яке для веслярів трави
Лишається зримим,
Більш реальним,
Аніж промені Сонця,
А воно теж ірландець рудоволосий*.
Камені ковтають тисячоліття
Разом з юрмами землеробів,
Які несли свої мрії
Через хащі жорстоких легенд.
Руді сини королів!
Вони пливли у потойбіччя
На кораблях з потріпаними вітрилами,
Вони мріяли про справжнє,
Вони міряли землю довгими мечами,
Вони міряли час піснями,
Вони сонце бачили
Таким же рудим і патлатим
Як чуприна дивака Кондли мак Конна**,
Який думав що потойбіччя
Більш казкове, ніж оце сум’яття,
Оцей вихор кланів,
Воїнів у картаті тканини загорнутих…



Примітка:
** - Кондла мак Конн – йдеться про Кондлу Рудого (він же Кондла Черлений) – сина короля Ірландії Конна Ста Битв. Він побачив жінку з сіду з країни Тір Нам Бо – Країни Вічноживучих і був настільки зачарований цієї жінкою і тією країною, що стрибнив у їхній корабель і більше його ніхто не бачив.

* - щодо Сонця, то я перебільшив, звісно.

Гарячий чайник моєї юності –
Заварю в ньому міцну каву емоцій,
Щоб не лишались вони
Лише спогадами кавової гущі
На дні горнятка білих віршів.
Буду пити ароматний напій Сходу
Лише з білої порцеляни –
Білої як моя борода
Старого монаха-відлюдника.
Серед старих речей минулого
Серед книг з шкіряними палітурками,
Які давно ніхто не читає,
Які важкими каменями
Котилися з вершини Істини,
Серед слів навіть зміст яких
Забутий людьми залізних печер,
Шукаю сліди прочан
На старій стежці кельтів.
Тільки вишня на пагорбі
Щороку
Білими пелюстками розуміння
У мій келих наповнений
Краплями з усіх джерел Ірландії
Ароматом моє сумне життя
Наповнює…

Жовтень на бруківці пише
Плямами жовтого листя
Слова важкої книги.
Читаю уривками
Слова кам’яні
Роману-тетралогії
Чи то сповіді
Чи то одкровення
Міста - діда сивого:
Йду по бруківці мокрій
У руках тримаючи
Документи з печатками,
А білий трамвай котиться вулицями
У ньому пасажири-спортсмени
Та все стрільці та лучники,
І трамвай червоний слідом котиться
А в ньому пасажири-солдатики
Зі служби відпущені,
А слідом трамвай чорний котиться
А в ньому пасажири все крамарі
Про ціни та крамниці свої журяться,
А слідом трамвай жовтий блідий котиться
А в ньому пасажири все гробарі
Та анатоми з моргу тутешнього.
А я перехожих запитую
Який трамвай довезе мене
До зупинки Армагедон.

1. Сніг, що розтанув, - не хвилює.
Вода тече в небуття.
З нею кохання не сплине.
Тільки - мовчання.

2а. Ніч без сну.
Спокійна, безтурботна.
Її нема. Не ночі, а її.
І не буде.

2б. Ранок важкий, похмільний.
Та скоро тяма приходить
до радіоприймача.

3. Читаю словник.
Гасло за гаслом.
Кома за комою.
Нескінченні дітери
сон навіюють...

4. Читаю атлас.
Мандрую землею рідною.
Усе дороге безмежно
вві сні щезає...

5. П'ю гербату з м'яти,
аби забутись тобою.
Розчинитися в зіллі.
Тьма. Провалля.

1. Поезія - суцільні повтори...
Звуки, слова, фрази.
Безлад. Маячня. Суєта.
Пекло.

2. Надвечір, вдихаючи прохолоду,
я нічого не хочу -
лише кохатися з пандорою
тисячу днів і тисячу ночей,
а на тисячу першу - відійти... вкупі.

3. Це - вишня.
Не сакура, а просто вишня.
Росте не в Японії,
а на бабусиному городі.
При сході сонця
оживають півень і дерево.
Тут - коріння моє.

4. Пісня моя не летить, наче птаха.
Не подібна до аероплана.
Виповзає змією із серця
та жалить мене самого.

1. Маршрутка швидко мчить,
намагаючись обігнати літак.
Їй це не вдається.
Кінець.

2. "Сонце вийшло нарешті.
Зима наче позаду.
Чи буде весна?"
Подумав байбак.

3. Колеса з'їдають асфальт,
викочуючись на міст.
Дорога вся затремтіла
під лапками мурахи.

4. Дівчина поруч підвелася -
небо розверзлось раптово.
Автобус їде у безвість,
притискаючи колію трамвайну.

5. Світлофор червоний - зупинка щастя,
зелений - навіжена гонитва.
Кінцева зупинка - тупик...
тупий... найтупіший.

Кожен клан у гелів має свій візерунок і поєднання кольорів для кілта, свій тартан. Кольори нашого клану – сірий, брунатний, синій та темно-червоний. Я згадав про це і написав таке:

Мій кілт
Картатим візерунком
Нагадує мені про історію
Мого гордого клану.
Його кольори пожухлої трави
Та холодного вітру,
Осіннього моря
Та загуслої крові
Пролитої за свободу ірландцями –
Жителями зелених пагорбів.
У кольорах мого кілту
Терпкі пісні уладів,
Тужлива музика сідів,
Гіркі слова скел,
Осінні барви самайну,
Вогні свята Тари,
Мудрі таємниці Коннахту
І веселі віршики Мунстеру,
Сталь мечів Уладу,
Камені Гори Королів,
І сама Доля –
Моя вересова Ірландія…

Я бачила як палали хмари,
Падаючи на землю попелом.
Попелом трояндових дощів
У душу.
Тихо.
Це горіли сходи до вічності,
Які я скільки років клала
Кольоровими обгортками безглуздя
Віршованих ідей.
Наївно.
Це, вочевидь, вічність не захотіла
Відкрити мені таїну.
Тому що в мені немає нічого вічного
Крім віршів,
Звісно.
Бо секрет людської ефемерності
Полягає у справах.
Мої сходи згоріли. Чому?
Бо я відкрила смертним таємницю
Небесної канцелярії.
І тепер я покарана.
Та Пегас мій уже приборканий.
І ми, вигнанці, полетимо на землю.
Бо якщо до неба я не дійшла,
То буду
Шукати натхнення
На землі.

Струится из сердца любовь, как большая река
И в небесах Луна говорит со звездою.
«Она тебя любит!» — шепчут мне облака,-
«И будет вечно с тобою.»
Мы сок пожеланий в бокалы нальем,
Мы счастливы здесь, с тобою вдвоем,
Купаемся в радости и любви,
Глаза от счастья сияют твои.
Прошлое кануло в небыль, его не осталось,
На весеннем лугу ты собираешь цветы.
Радостью ласково мне улыбаясь...
Может мне все это снится?
Поцелуй, будто сказочный сон...
Нас не вино пьянит, а счастье!
Сердца поют как птицы - в унисон!

Пуп’янки твоїх цілунків
Розцвітають дивним цвітом
Орхідейним.

У молитву
Заплітаю грішну думку
Приворожену тобою.

За водою
Упокорено пливу.

Не обожнюю, а більше:
Ритуальне поклоніння
Вимальовую на сонці.

Сонні ранки напливають
На холодний берег ночі,
Злизують
Із неба сіль.

Тіні Фрейда незбагненно
Вписують мене пастельно
У картини
Пікассо.

08.04.13

Чому горять зорі
Бо є ти у мене
Чому світить місяць
Бо є я у тебе
Чому сліпить сонце
Бо то ти а не сонце
Чому над нами небо
Бо то янголи над нами
Чому трава зелена
Бо неї ступають твої ноги
Чому вода мокра
Бо наші очі сповиті морями
Чому вітру не видко
Бо торкаю твій подих
Чому вербе гнешся
Бо слухаєш мій погляд
Чому Дніпро стогнеш
Бо бачимо наші голоса
Чому соловейко співає
Бо тепло торкає наші серця
Чому музика грає
Бо в колисці хтось плаче
Чому обручка на то’бі
Бо кохання спокою не знає
Чому ти мене кохаєш
Бо не бачимо життя наосліп
Чому ти стала моєю
Бо життя то є казка...

А насправді весна. Зрозумій.
Твоє замкнене коло Спінози
Через сірість ґотичних надій
Через спроби злетіти у небо
Таке ж сіре як місто.
Ні, як туман – сіро-біле.
Ти тікаєш від сірих людей
В сіре небо. Твій світ
Кольору миші. Недарма
Тобі
Так до вподоби коти.
А насправді весна…
Руки грієш на вогнищі міста
Кожний вогник вікна
Вуглинкою димної варти
З космосу хтось
Думає нишком – вогонь.
Він не знає, що згасло
У мокрому місті усе –
Навіть серця.
Шкода, що смерті немає –
Я б залюбки полетів
У вічне ніщо.
Та судилося знову вертатись
У Всесвіт асфальту і кави –
Сірим котом, жовтим метеликом,
Білкою чи ескімосом, поетом чи круком.
Навіть віра моя охолола.
А нині весна!
Казку Платона читаю шпакам.
Сон мій Лукрецієм сивим
У мрії папуги.
А за вікном – все той же туман.
І люди все ті ж.
Добре, що кіт муркотів
Тихо на вухо:
«Нині весна…»

лі.
та..
ти...
в самому слові проростають крила
відчуваєш, як тріпоче небо
шпаринками вічності
у твоїх
небезсмертних легенях
відчутно..
всесутньо
вибухаєш пелюстками сонця
і на швидкості світла
на такій повільній
швидкості
сплетених мрій
перелітаєш павутиння вигаданих кордонів
дороги зречених місць
і безмежності волі

я (не) ілюзія
я просто маленький
промінь сонця
що любить подорожувати
сітківкою твого ока
на екваторі
спільного раю

лі.
та..
ти...
та ти
чомусь обираєш землю.

[2011]

Моя вдова
Сплела мені светр
Колючий як кущі вересу.
Моя вдова
Постелила мені постіль
З білого туману.
Моя вдова
Зварила мені грог
З терпких ягід терену.
Моя вдова
Навіть не знає
Що цей зелений пагорб
Став моїм темним домом,
Що я блукаю кожної ночі
Нетривкою тінню
Берегом холодного моря
Слухаючи одвічну пісню
Невгамовного західного вітру.
Уже ніхто й не пам’ятає
Чому Ірландія
Стала країною смутку
І чому добровольці
Мусять щоночі блукати
Шукаючи листя шамроку…

Написано 17 березня - в День святого Патріка.

Вдягну свого зеленого капелюха,
Прикрашу чорний плащ буднів
Триєдиним листком шамроку –
Запашним і розділеним
На три частки буття –
Сон, реальність і потойбіччя.
Буду слухати скрипку
Старого, але веселого шанахі,
Що грає прямо на вулиці
Про росу туману
Та брудне старе місто,
Про живу воду в келиху
І гірську дорогу в Дублін,
Що вірить – життя недаремне,
Що вміє веселитись
Коли всім сумно,
Що вміє плакати
Коли всі сміються.
Йду вулицями серця,
Містом з терпким присмаком віскі.
День зелених думок –
Навіть моя сива борода
Стала зеленою –
Я повірю, що мій острів весняний.
Нехай моя весела віра
Лише на день…
Але все таки…

О сіра холодна рибино смутку,
прошу тебе, залиш
підводні печери моїх спогадів,

тяжко мені з тобою.
Твоя срібна луска відблискує
відчуттям провини і сорому,

ми ж нікуди разом не допливемо,
загинеш ти у мені
і я із тобою всередині.

І тоді ти просиш мене відкрити
кам'яну браму підводних печер,
бо ж тебе не пускають на волю
власні мої страхи.

Вдих — і ти випливаєш,

видих — тиша і спокій.

Пливи, мій смутку, далеко пливи

у забуття затоки.

Послухай як море шумить
У цій невеличкій мушлі, –
Увічнена пристрасті мить
І хвиля глибокого суму.
Пелюстки рожевого сонця
Падають краплями в душу,
Увічнена радості мить
Поруч з тобою, Друже…

2009

Колись у Богом забутому селищі Коннахта одна сива бабуся розповідала мені легенду про Шовкового Томаса. Я подумав на мить, що її біле волосся нагадує шовкову стрічку і що минуле насправді не минає. Потім я слухав вітер, який шумів у верховітті старого ільма і написав таке:

Одягну на своє тіло
світанок замість одягу
Повірю на мить,
що білий день –
це жменя горіхів
які лускає патріарх друїдів
а життя це листяний ліс
в якому заблукав шелест,
в якому час пряде вухами
сірим зайцем епохи.
Граб та берест -
дерева тужливого ренесансу
ваші арфи зелені
грають реквієм
Бріану Уа Нейлу –
Останньому королю Ірландії.
Білі постаті
ступають босими ногами
по синьому моху…


Примітки:
Шовковий Томас – Томас Фіцжеральд, що очолив повстання в Ірландії в 1534 році. Страчений в Тауері після поразки повстання.
Бріан Уа Нейл (Brian Ua Neill) – останній верховний король Ірландії. Спробував відновити незалежність і єдність Ірландії у 1258 – 1260 роках.
На світлині - руїни замку на горі Кашел - резиденція верховних королів Ірландії в добу середньовіччя.

Спробую і я вірш написати,
Заохочена до цього авторами,
Які вміло викладають на папері занотовані
Думки рядами…

«Підкралась осінь тихо, майже без дощів,
І хризантема зацвіла в садку, як завжди, пишно.
Немає смутку, як не може його буть,
Коли проміння сонячне пелюстки квітів
Розфарбовує так ніжно!»

2012

Колись у Норвегії я споглядав старезну сосну, що виросла серед кам’яних скель. Падав лапатий сніг. Я довго блукав по глибокому першому снігу аж поки не звалився з ніг. Пізніше, сидячи біля вогню коминка в старезному кам’яному будинку, я згадував цю історію і написав таке:

Мурахи! Я ваш повелитель!
Це я блукав снігами Ісландії
Дихаючи крижинками зірок.
На схилах готичних Гімалаїв
Це я мріяв про стежку
Від одного дерева до іншого.
Принесіть мені зерна,
Які я покладу на долоні
Мертвої почвари Гондвани.
Сива борода Дарвіна –
Бідолахи епохи сентиментальної.
Одягніть макінтоші
Будуючи піраміду з глиці.
Моя тінь на мурашнику.
Твоє дерево біля бароко
Одразу наліво від Галілея.
Дерев’яну кульку
Кидаю в Космос.
У чорноту. Навпростець.
Покажіть мені Шлях
До мого «я».
До твого «ніби».
До нашого «сутінки».

Емайн Маха. Її холодні камені
І зелені пагорби журби
Співають все ту ж пісню
Хвилями запашної трави,
Що і в часи Еохайда Мугмедона
Та його гордих синів –
Бряна, Айліля, Фіахра, Фергуса
та Ніла – короля королів,
Якому сама Влада
Подала воду з криниці вічності
Наповнивши глек пам’яті
Явившись мисливцям епохи,
Що заблукали у нетрях буття
І старою потворною,
І прекрасною дівчиною.
Суха гілка тису
Посеред оберемку хмизу –
Це твоя забута легенда
Країна Трилиснику
І Священного Каменя!
Я друїд-коваль віщую
Знаками мальованими
На білому камені Улада,
На підвалинах дому Дінн Ріг:
З білої піни хвиль
Прийде на землю Ірландії
П’ятий Мананнан –
У променях слави
Вісником Волі.

Якось одного зимового дня я прочитав у старій розірваній газеті замітку про монаха який спалив себе в знак протесту проти окупації Тібету. Було холодно як на душі, так і за вікном, і всі кольори стали відтінками сірого, я подумав, що Лхасу треба відвідати восени – коли прозорість осені нагадує прозорість розмови без слів. І тоді на білий папір мого нотатника лягли наступні рядки:

Лхаса – місто сиріт.
Таке ж сумне як Белфаст,
Де діти вчаться плакати
Швидше, аніж
Дивитися на байдуже Небо.
Де камені чорними жабами
Скачуть у каламуть історії,
Де палаци суворими келіями
Дивляться в безодню нашого «Я»
Пустими очицями черепа.
Чуже залізо
Тінями мертвих хмар.
Поховайте мене в синьому небі.
Мене – майстра мовчання,
Носія костура з одного Сходу до іншого.
Лхаса – кам’яне серце Азії.
За крок до космосу – звук.
На порозі Вічності – тиша.
Біля дверей нірвани – білий пес.
У Країні Снігів у білому одязі
Сумую, що сонце не біле
Над цими людьми із зажуреними очима…

Дякую тобі,
Зустріче на розі!
Дякую тобі,
Каво на морозі!
Дякую тобі,
Віршу, опівночі!
Шлю тобі думки,
Милий прехороший.


Муки, мов струмки,
Розганяю тихо,
Ти була любов`ю,
А тепер ти лихо,
Дякую щодня
Митям, що із мрії
Перейшли в буття,
Дякую за диво...

Дякую собі,
Знаю, є кохання,
Виберу життя
З мріями до рання,
Може,опівночі
Знову на дорозі
Каву і вірші
Вимрію собі....

Дякую...тобі...

Напиши мені листа
Такого як я тобі писав
Напиши мені листа
Такого як я давно чекав
З простими словами
Без натяків сексу
Без поцілунків також
Ти ж не моя…
І звісно, не твій я!
Напиши мені листа
Про те як ламає тебе
Вночі від алкоголю
Як тобі хочеться шаленої любові
Напиши мені листа
Коли зранку помираєш від головного болю
Попроси мінералки у мене
Попроси запальничку у мене
Попроси обійняти тебе
Попроси тюльпани, червоні тюльпани
Які ти любиш більше за все
Я принесу
Лиш напиши мені листа
Про свої потреби
Я тебе не пошлю
В супермаркет через дорогу
Напиши мені листа
Просто так,
Без потреби.

Хочеш намалювати День? -
Намалюй Вікно
і сонячне світло у ньому.

Хочеш намалювати Ніч? -
Намалюй Вікно
із яскравими зорями
на темному оксамиті неба.

Хочеш намалювати Смерть? -
Намалюй Вікно
із розбитими шибками
і чорнотою порожнечі.

Хочеш намалювати Життя? -
Намалюй Вікно,
яке сяє
теплим вогником рідної домівки
у безмежному просторі Всесвіту…

29.04.1998

Неділя моя не свята, ти приходиш до мене
Із пивом в руках, тягнеш мене за гриву
А я падаю на коліна перед тобою і пивом
Я курва, раб. Маючи здорові нирки.
Пізнаючи смак гріха. У місті Лева
Я дихаю щоб пізніше закурити
Швендяю зимним містом, шукаючи притулку не вдома.
Відчуваю себе, п’яним Данилом Галицьким.
Який в пошуках своєї кобили
Встигає «назюзюкатись» до пів п’ятої
А потім тримає себе у тонусі, щоб пізніше згадати слово "бодун".
Я втратив мрію, точніше пропив
Я хотів мати поїзД, і возити в нім співаків.
Таких як бременські музиканти, з ослом на чолі.
І щоб знайомий барабанщик не товк по столі.
Я хотів мати дівчину, яка б кохала мене
Пила мене як п’яниця пиво, п’яніла від віршів моїх
Яка б забула про завтра!...і вчора
Щоб жили сьогодні, пили вино на вечерю,
А на сніданок їли яєчню або мівіну
З вином що не закінчилося і не закінчиться.
Але при чім тут Неділя?!
Я почав писати про Неділю, а дійшов до дівчини
Курва, чому я не можу написати про щось одне.
Курва, чому я маю згадати завжди про дівчину.
Курва, чому я ніколи не писав про літо.
Курва, забагато питань, курва!
Неділя день який не піде від мене без алкоголю
Неділя день який напоює мене до забуття
Неділя, курва і дівчата
Плюс два не використаних презерватива
Задумайся, курво, схаменись, тобі лише вісімнадцять
Курва, куди ти заліз?!
День не хоче відходити, ламається як…целка.
Налий собі яблучного соку і пий.
Не пиши більше, просто пий яблучний сік
І не думай, не думай про Неділю, не думай про дівчат
Просто пий сік і сиди тихо щоб ніхто не просік
Твої солов’їні очі, які дивляться у бік
На тих двох Чік
Які п’ють вино по п’ять гривень за п’ятдесят грам
Тільки не думай про них
І про тих два презерватива
Тільки не думай об’єднати це все…
Ти закурюєш цигарку
Мабуть вісімнадцяту цигарку
Дивишся на годинник, потім на дівчат
О пів на десяту вечора
Ти докурюєш цигарку
Мабуть ти докурюєш вісімнадцяту цигарку
Підносиш своє змучене тіло
Змучене Неділею
І йдеш…

        - «О, не журися за тіло!»
Душа стрепенулась і завмерла
        - «ясним вогнем запалало воно…»
у полум’ї затріщали тверді рубці ярликів і шрамів загальноприйнятого бачення життя
        - «вільними іскрами вгору злетіло…»
замерехтіли, оживаючи,
Перелесник,
Той, що греблі рве,
Той, що в скалі сидить

        - «я їм тоді проспіваю
все, що колись ти…»
дзвеніла сила невмирущості, незнищенності ЛЮБОВІ. Пропри все.

Біля вчительського столу
наче пломеніла разом Мавкою,
у натхненному декламуванні фіналу "Лісової пісні"
красива незнайома фея...

2012-02-11

Ця Музика настільки я,
що в плеєрі коли здійметься крик –
стає більше мене,
навушники – щити проти метро,
настільки ствердно Музика звучить,
що відступає натовп –
дихати вільніше.

Якщо злетять акорди до височини –
злечу з ними разом,
коли ти віриш в мене так,
у Неї вірю як –
разом полетимо.

Із цим іронія не може впоратися,
усмішка стає серйозною,
між листям осіннім у тінях вечірніх
видно таємні стежини демонів,
і самих їх побачити можна край ока,
не затримати в пам’яті риси, нажаль,
але скидаються на тіні від людей,
укритих довгим хутром.
Ти підеш услід їм, небезпечно допитливий,
ти отямишся сам десь посеред дерев і кущів,
ти подивишся в небо глибоко засинене,
усвідомиш до мозку кісток, що – один.
І розтягнуться руки, і покриються листям,
поміж органів збільшиться місця повітрю,
і полинуть пташиними співами очі
вбирати незнані досі кольори.
У відкритому світі надвечір – холодно,
і ковдру непросто знайти,
невблаганно закони матерії
зітруть з долонь обіцянки і плани,
надії біг спинить заглиблений спокій,
з ним зупиниться страх, і відкриється грудь
до плетіння тіней, і здригнеться вогонь,
але витягне тіло своє знову,
стане горіти рівніш і повільніше, ти…
Ти не більше, ніж тінь,
і не більше за похит гілок на вітрах
з безкінечного Сходу, проте,
ти не менше, ніж вдих – обіцянка
осяяння трошки вогнем,
серед значень всіляких – краплина тепла.
…кроки тихі пошурхають далі від тебе,
злетить хмарою гайвороння звідси демон,
тобі осені трошки насипалось в душу,
в осінь трошки душі кроком тихим пішло…

В ощадбанку серця
Купюри пам’яті.
Їм не загрожує інфляція,
Хоча валюта майбуття
Завжди вища курсом.

Адже ці старенькі асигнації
Так вишукано пахнуть,
Так освітлюють теплістю думи,
Що хочеться купити за них
Елегантний букет романів
І подарувати касиру споминів,
Не вимагаючи квитанцій подяки.

Мила моя, твій портрет на банкноті,
Захищений тайними знаками кохання,
На ультраніжному промінні ясніє теплом,
Доводячи справжність твоїх почуттів,
Що не раз їх мені у житті бракувало…

18.10.12

Не кидай мене
в цьому світі холодному,
не кидай мене,
я без тебе божеволію.
І лише ці слова стукають зараз у скронях:
не відмовляйся від мене,
не записуй любов нашу в історію!

Я тебе не пробачу, пробач.
Я тебе не пробачу
і не відпущу, не віддам твою душу.
Вона моя! Ти мій!
Нехай це не буде нашим останнім побаченням,
я ще маю надію, мушу.

Я не мовчу,
я кричу, кричу від болю.
Не кидай мене! Я ж твоя мила!

На дворі дощ і холод.
Ти більше не побачиш мої сльози -
їх змиє, злиже злива.
У душі морозно і самотньо...
А колись я була щаслива!
Була...
Прощавай...
25.09.2012

Осінь говорить зі мною мовою хризантем.
Літо говорить зі мною мовою троянд.
Весна говорить зі мною мовою пролісків.
Зима чекає, хто заговорить першим.

2011

Ти очі мої і серце,
Мій погляд, моя душа,
Не зайвий , потрібний, важливий,
Сердитий,веселий, гнівливий
Та тільки не знаєш, милий, -
Моя застигла сльоза!

03.2012

Пронизливо тихо в квартирі,
фіранки без насолоди слухають ніч,
кава заснула від своєї непотрібності,
чашка сумовито холоне…
Навіть тиша тут не була зайвою:
кімната, господарі й речі відокремили свої світи,
намарно люстра намагалася їх поєднати,
тіні не було,
тут не існувало образів і обрисів,
відтінків і кольорів,
сіре життя полонило
душі, заковані в панцирі;
навіть образи покинули житло,
його полонила байдужість...

27/09/2012́

Больничные окна...
Балконные рамы...
Пытаюсь увидеть
Лицо своей мамы.
В замерзшем проеме
Оконной картины
Мне мама сует
Из окна мандарины.
И слезы текут
По щекам беспощадно:
Быть с мамой в разлуке
Предельно досадно.
В семье все учились:
И мама, и папа,
А их ребятенок
Окошко царапал.
Cидел, подпирая
Бородку ручонкой,
Стараясь быть с детства
Послушной девчонкой.
Сидя в темноте,
Не слезая с окошка,
Ждала свою маму:
Осталось немножко,
Ведь скоро мелькнет
В глубине переулка
В полосочку белую
Черная шубка.
Однажды вернувшись
Из детского сада,
Увидела кукол
В пошитых нарядах-
Так мама хотела
Любовью и лаской
Представить мне мир
Удивительной сказкой.
Мы папу встречали,
Бредя по аллеям,
Искали ответы
Бредовым идеям.
Я маму в тупик
Заводила вопросами,
И мы любовались
В том парке березами.
И много такого
(всего не расскажешь)
Мне мама поведала
С юмором даже.

Спасибо, родная,
Тебе за любовь!
Чтоб выразить это
Не сыскано слов!
Пусть краски природы
И блики Вселенной
Наполнят тебя
Своей силой нетленной!
Пусть грома раскаты
Тебя не пугают,
И щедрые ливни
Твой путь омывают!
Пусть солнца лучи
Тебя нежно ласкают
И светом неистовым
Дом заполняют!
Семейного чистого
Счастья огромного!
И быть в всеоружии
Возраста скромного!

Привет!!!
Ты представь, сейчас,
Как я ждала тебя.
Твой знак — молчать...
Молчала и, как сумашедшая,
В мольбе кричала!..
Как ты?!
(Слава Богу - живой.)
Где ты?
Милый мой!!!!!!!!!!!!!!

2012г.

життя виправдовує
всі сподівання
закохує в себе
кожної миті
і любов дарує
ніжне кохання
всі найкращі казки
Що є в цьому світі...
2012р.

Читаю твого листа.
Серденько щемить.
Дивлюся в очі. Зорепадом
Осіння журба.Сама...
Ти далеко і поряд.
Не треба журитися, прошу!
Ми робимо те,
Що потрібно робити.
Я дуже тебе кохаю.
Цілую, чекаю.
2012р.

Моє серденько сумує без тебе...
Ніхто в нього не війде.
Ти тільки пам*ятай
Люби, чуєш мене!?
2012г.

Ніхто не любить прощатися
надовго чи
хай ненадовго
бо ніколи не скажеш точно
коли ще зустрінемось
І сни що я дивлюся
поки ти спиш
в дзеркалі навпроти твого ліжка
якими живу
пейзажі що я читаю прохолодними пучками пальців
музика яку чую
вслухаючись в твої будні
чи ти мене чуєш так само?
я дощ який шкрябає шибку
не їдь дурненька хто ще мене любитиме коли ти
поїдеш
хоча хто ще до мене повернеться
кохаючи іншого все так само кохаючи іншого
такого теплого
такого рідного
такого далекого
і поки ти тут маленька поки ти тут
ловиш мене губами
ходиш у спідниці
не ховаючи від мене своїх засмаглих ніг
поки не купуєш парасолі
дивна моя безстрашна моя
навмисне не купуєш парасолі
і хочеш до іншого все так само хочеш до іншого
такого теплого
такого рідного
такого далекого
я обійму твої плечі тихенько
ні я не плачу ти все одно
повернешся
ти з тих хто не кидає дому навіки
цілую легенько твої повіки
зрештою нікуди мені не подітись
просто вернися
на день чи на місяць
чекатиму все так само чекатиму
тебе


Липень, 2012

це життя протікає крізь мене ніби
шовкова хустка
пофарбована моїми ж пальцями крізь
тоненьке срібне кільце
чи
ніби терпке вино
з лісових ягід через
довге горлечко лійки
і поки ти зволікаєш припасти губами
до винної течії поки
шкіра твоя лякається відчути собою
шовкову прохолоду
я розтікаюся разом з життям
я річка
а річка
як і все що кудись тече мусить у щось
упасти
а річка
це ж річка
вона до моря пливе

червень, 2012

Найкраще з того що ти мені залишив
раннє літо що лоскоче пальці моїх ніг
ще рух і я вже танцюю
жодних канонів жодних норм тільки тіло тільки
літо тільки ритми життя
запахи за якими я йду
спалахи від яких ти тікаєш
дні що протікають крізь нас
лишаючи на наших берегах річкові камінці з яких
потім хтось складатиме дітям казки
адже люди як квіти
ніколи не знають де помиратимуть
в полі на цвинтарі в вазах в чиїхось долонях
в чиїхось садах
в моєму саду ростимуть тільки кульбаби
всліплі від сонця квіти
гіркі від любові
любов дозріваючи стає легка повітряна крилата
і ніщо для неї відстані
і ніщо для неї час
за подихом за вітром народжує вона
нові життя нових нас зі своєї тягучої
своєї липкої крові
напевне
така вона кров літа
напевне
таке воно сонце на смак
і мабуть там де сонце щоранку сходить
прокидається твоє серце
будиться від теплих дотиків від поцілунків
врешті від сяйва що проганяє сни з-під повік
хоча звідки мені це знати
моя дорога на північ
там де ночує сонце безсонна моя душа
вигойдує твоє щастя

травень, 2012

хочу чути твоє дихання
твоє дихання важке і легке як життя як кожен крок
назустріч тобі як кожен крок від тебе відчувати
в волоссі своєму
теплий вітер він блукає бездоріжжям обличчя мого шиї плечей грудей й примушує
до втечі довгі вервечки маленьких мурашок караван мурашок
нав'ючених ніжністю й млістю до краю ніжністю й млістю він долає
пустелю розлуки нескінченну жорстоку пустелю аби знайти дорогу аби
віддати тобі ношу свою ношу важку і легку ношу що маєш прийняти
серцем

2012

я не зима,
я точно знаю -
лето,
но где-то,
упрятаны мои цветы,
нелепо…
грустно на меня
смотреть,
мои портреты
развешены
все в белом,
монету
даже не дадут
как мзду,
но я иду,
ищу свое начало,
печально…