давай колись знову народимось
я так само стоятиму під твоїми вікнами
ховаючись від світла зрадливого ліхтаря
аби ти не вгледіла мою слабкість

а ти собі тинятимешся не зі мною
або за ноутом лайкатимеш мої вірші
або малюватимеш оголених дівчат
або спатимеш солодко як сніг

а потім ще колись народимось
у ще дурнуватішому столітті
і так само не перетнемо долі
бо паралельні не перетинаються

Брудної зими і сльотавої осені
Тиша.
Епоха змішує у горнилі пристрасті
Сніг з кавалками бруду:
Сірість.
І тільки
Тіні усмішки в зіницях черепа
Нагадують про паяців безчеревикових
Не нашого цирку – ясеневого
(Три жмені срібла
Ночі позіркованої:
Срібла для куль).

А десь сурмить крижаний архангел,
І тіні сині над світом холоду
Води, що стала крицею,
Води – буття прозорого,
Води – першопочатку дзвінкого
(На камені – краплями,
У висотах – крижинами).

Взимку нудьгують коні:
У свічаді ока далечінь сталева,
Взимку нудьгують круки:
Чорні – на снігу білому:
Їм літати над простором
Біло-сірим застиглим,
Їм дзьобати жниво війни застигле.

А десь сурмить крижаний архангел,
Нам – пісню звитяги горами повторену,
Нам – музику холодної вічності,
Нам – кантату лету нестримного,
Нам – номадам неосяжного.

Крокуючи на зустріч мріям, місяцю ясному
ти йшла, немов в погіднім сні
відкрилось небо зорепадом,
замиготіли в темряві лампадні ліхтарі..
І тихо так підкрався місяць
Немовби загляда в вуста..
Чомусь ти тихо шепотіла, немов просилась:
«Ще трішки,ніченька свята, побудь зі мною..»
Та ранок сонцем розвиднівся
Дорогу додому ти врешті віднайшла!
9 жовтня 2016

Якби лише вона промовити могла!
Про що б тоді заговорили ми ?

Що б перше проказать зуміла?
-"Hello beautiful!"
-як маю догодити тобі сьогодні?
-видається мені,що ти бажаєш обіймів?
-добре та затишно бути з тобою.
Вже серце не хвилює плин часів.
допоки п'єш свої півлітра чаю.
Пригоршню відміряно спогадів тобі .
В пакеті жасминового чаю ,
Може хто знає,що в ньому зібрані думки.
Якби не він, цідивби їх крізь зуби.
та застрявав поміж отих миШлів..
Немовби фрагментарним ставши,
ти відділивсь від того,що було й що є.
До дна ти випив світ цей .Залишив пустоту
Та забажав піднятись вище.
за межі чашки подивитись.
фантзіям вже місця не було.
ти вийшов поза них.
перед очима пропливали далі,в яких бував і
слід лишав на фотографіях .
На них цвіла черешня, і сміху гомін долинав.
Уже не буде так як було.
Перемінилися світи.
І в памяті лишились люди.
Як сироти покинуті узбіччям памяті..
Вони лишились такі,як були
в фіксований відрізок часу.
І легковірні й грізнодумні.
Були і ті,пройдисвіти,
Що правдомолять тілько третім разом
за третім разом ти для них і жив..
Тепер переплились дороги їх, в клубочок ниток заплелись.
дорогою ішовши їх розмотував.
Надіючись свій шлях додому віднайти..
Примарилось..Чашка не мовила ні слова.
І поговорив подумки з собою.
І чай допив до краплі,лиш зрозумів,що розбрелись всі думи.
Добре,що хоч зубами вже більше не цідив..
В пакеті чайнім зібрані думки.
Якби не він цідивби їх крзь зуби.
І центрифугою від мене розійшлись..
щоб знову довелось з'єднати букви всі до купи.
"Нello beаutiful!Як маю догодити тобі сьогодні?"

10 жовтня 2016

Місто, в якому поселилося сонце
І фарбувало кожну чуприну
Хлопчика-шибайголови
І дівчиська замріяного
В кольори помаранчів стиглих,
В кольори сонячних зайчиків.
Місто, в якому
Все так поцятковано
Веснянками і днями світлими
(хоча була й темрява
І то не десь, а навколо),
Але в місті рудих чуприн
Завжди було сонячно
(Може тому що музика,
А може тому що душі
Завжди були сонячні –
В місті рудих чуприн
На оцьому зеленому острові),
А ви ще питаєте,
Чому ми на День святого Патріка
Вдягаємо капелюхи зелені
І фарбуємо свої руді чуби
Чорнилом зеленим –
Кольором трави і пагорбів.
Може тому що у нас надто сонячно,
Може тому що нам надто весело,
Завжди коли грає скрипка…
Серед вулиць шевців і мулярів,
Серед вулиць каменярів вільних,
Серед димарів до торфу звиклих,
Ми будуємо своє місто
Із сонячних зайчиків.

По річці життя норовистій
Перекатами та вирами,
Плесами та затоками
Ковзають тіні – темні, кудлаті,
І моя мовчазна і сира,
І моя дощами осені зрошена,
Така сама неприкаяна й непотрібна
Ковзає. Блукає безхатьком-круком
Багновищами очерету мислячого,
Торфовищами осоки-мрії,
Мокряками комишу-казкаря.
Блукає тінь моя долиною-гленом,
Де все завершено
І все тільки в минулому,
Навіть смерть і то тільки вигадка,
Каменями-плазунами, де рінь заворожена:
Рінь, де ховається тінь моя,
Як в хатинці-склепі соломою критій.
Тінь моя. Безпритульна сомнабула,
Птаха мовчазна чорнокрила,
Пірнай в світ прозорий води холодної,
В світ лускатих темнословів сріблястих,
Доки сонце не зникло,
Доки світ не зістарівся –
Блукай.
Пірнай.
Пий росу.
І вигадуй…

Шемасу Гіні – щиро.

Зелена троянда
Цвіте в човні рибалок,
Що пливуть ловити вугрів
Хитавницею холодних хвиль
Прямісінько в Антрім –
Там де руїни Дун Лібсе.

Зелена троянда
Розцвітає щоночі,
А в ніч на Самайн пишно,
І пахне вона особливо
В ніч на Самайн – ніч одкровень
І дверей – у незнане прийдешнє.

Зелена троянда
Серед стерні голого поля
Біля селян втомлених і розхристатих,
Що тішаться доброму урожаю
Ячменю,
Горді, як ця земля.

Зелена троянда
Цвіте на дереві,
Що стало каменем
У глибинах озера Лох-Ней,
Яке витягли необачні озерники
Чи то фейрі-водяники.

Зелена троянда
На столі дерев’яному
Хати, де грає старий шанахі
На скрипці свою одвічну мелодію
Роси туману,
І пахне старезним віскі.

Зелена троянда
У кошиках копачів глини –
Синьої ірландської глини,
З якої зліплять глеки і чаші
Руки пошерхлі.

Зелена троянда
Цвіте на болоті – на торфовищі,
Де заступ ріже землю як масло,
Де сховок нетлінним
Лежатиме тисячу літ.

Зелена троянда
Цвіте на каменях диких
Руїн кляштору
Серед хрестів кам’яних,
Де писали колись літописи
Королів Коннахту.

Зелена троянда
На свіжотесаних дошках
Останньої хати
Мого друга старого.
І сальва,
І «Erinn go bragh».

Мое дивное сердце!
Струн мира сосредоточение!
Ты яростно и счастливо бываешь
Ты содрогаешься и окрыляешь

Ты мой наставник и учитель
В тебе все тайны мира сокрыты
Ты беспредельное знание
Автономность твоя-знак воли Творца!

Твой ритм-слияние в одно,
Пробужденная жизнь и благодарность за все
Ты отдаешь себя безвозмездно
Прости,что безрассудно причиняла боль тебе

Мое драгоценное сердце!
Я готова послужить миру и тебе!
Будь со мною мое милое сердце!
Я живу пока ощущаю тебя во мне!

А я теж не здатний
Жити в інших широтах:
Сонячних і гарячих.
Туман і мокряк ірландський
Так в’їлися в моє тіло,
Що сам я став білим
Від бороди до глибин душі,
До самих її заплутаних лабіринтів
З вапняку – біломурованих.
Я так звик:
Якщо море – то конче холодне,
Якщо берег – то конче вітряний,
Якщо вересень – то конче пустка
Вересова – а під ногами торфовище,
А під торфовищем сплять королі,
А дощ з неба завісою,
А роса сріблястим намистом
Холодним, як вістря стріл,
Якщо вітер – то конче колючий
І все в обличчя зоране зорями,
Холодними, як все тут
На острові зеленому озерному.
Якщо жовтень – то конче туман
Там, між листям кленів,
Там, за доторком до кори явора,
Там за пальцями ясена.
Там.
Де море гойдає човен,
Де хочеться в кам’яну хату
До жаркої ірландської пічки,
Де запах картоплі печеної
І кожен кухоль з дерева різаний
Пахне старезним віскі.
Там – де холодно.
Там – де осінь.

В Ірландії, недалеко від Дубліна стоїть замок Ардгіллан. Біля нього є міст Ардгіллан, що стоїть над затокою Ірландського моря на дорозі з Дубліна в Белфаст. Колись біля замку жила леді Стайрс. Чоловік у неї був моряком. Одного разу він пішов в море і не повернувся – пропав. Леді Стайрс довго стояла на мосту дивлячись в нескінченне синє море виглядаючи чоловіка, але він так і не повернувся. А вона все стояла на мосту, доки не померла. З того часу на мосту та в замку Ардгіллан інколи бачать привид леді Стайрс. Якщо прийти на міст Ардгіллан в ніч на самайн і зустріти леді Стайрс, то вона скине необачного подорожнього з мосту в море і втопить його. У 1998 році в ніч на самайн я пішов на міст Ардгіллан, але леді Стайрс так і не зустрів. Я розказав цю історію своєму старому знайомому – Джеймсу Карпентеру, художнику. Він не повірив мені і запитав здивовано: «Що ви там всі в Ірландії курите?» Але ця історія все не йде в мене з голови. Я ще кілька разів після того приїжджав на міст Ардгіллан в ніч на самайн, але все намарно. І тоді я написав таке:

Леді Стайрс!
Ви знаєте, море це теж небо,
Таке ж інколи синє, а інколи чорне,
І теж, коли вітряно, каламутне і непрозоре,
Там теж плавають птахи-риби
І череваті кити-хмари,
Там теж любить купатися Сонце –
Рудоволоса коханка Всесвіту,
Леді Стайрс!
Ви знаєте, море це теж небо,
Воно таке ж солоне,
Як бувають солоними заповітні мрії –
Такі сокровенні, що кров з губ покусаних,
Коли ми дивимось вгору або в глибину.
Леді Стайрс!
Ви розчиняєтесь в темряві
Чи в молоці туману.
І тільки ми з Вами знаємо,
Що той міст – міст чекання вічного,
Міст на дорозі з Дубліна в Белфаст,
З міста Темної Гавані
В місто Вогню Білого.
Леді Стайрс!
Самайн відкриває повітряні двері –
Ворота з одної порожнечі до іншої,
А Ви на мосту.
На мосту Дощів і Чекання.
На землі холодних камінних замків,
На землі закіптюжених коминів,
На землі диких гусей і сірої чаплі
Я буду приходити на Міст Чекання,
Виглядати Вашу постать у платті туману,
Доки не вкажете мені шлях
У небо-море…

Він, насправді, не був і не біг бути моїм другом: коли до нього прийшла сумна старість, я був ще дитиною і не знав, що є люди які пишуть вірші зраненого серця. А коли до нього прийшла смерть, я був ще юнаком і не знав, що в цьому ж старому місті привидів і королів помирає великий поет і що я теж колись буду писати вірші про туман і людей.

Друже Вільяме!
Ти співав про диких лебедів,
Про холодне небо і сіру скелю,
Про трьох жебраків
І скрипаля з Дунею,
Аж раптом побачив,
Що прийшла жахлива краса.
Друже Вільяме!
Ти блукав сумним пастухом
Селищами нашої Ірландії,
Майстрував для журби
Човен, шив їй плащ і панчохи,
Щоб тихо до всіх прийшла журба,
Аж раптом у життя наше вдерлася
Жахлива краса.
Друже Вільяме!
Ти писав п’єси
Які ніхто не розумів –
Навіть друзі, не те що глядачі,
Які кидали в акторів гнилі овочі.
Ти писав, що Катлін (чи то Ірландія)
Дочка Хулігана,
Ти писав про прокляття Адама,
Про волхвів і ніч, що прийшла,
Та раптом в Ірландію вдерлася
Жахлива краса.
Друже Вільяме!
Ти один плакав
Над три кольором ірландським,
Коли вбивали ми одне одного
Невідомо навіщо і за що
(Бо прийшла жахлива краса!)
Друже Вільяме!
У чорній ірландській вежі
Ти один вартовим лишився
На сторожі нашого острова,
Виглядаєш тінь короля,
Що прийде вісником волі.
Бо досі в Ірландії
Панує жахлива краса...

Жахлива спека.
Серпень добряче захмелів.
Він добре знав чого вона хоче.
У цих очах дівочих
крижаний холод.
Синій холод.
Змерзле серце судомить
від ніжних дотиків. (Все, як ти хотів).
Це вже не вперше…
Гарячі тіла, сп'янілий розум…
Тебе кидає об стіну.
Світанок вгамує біль.
Не вперше… Звершуй
своє катування цілунками,
моя Любове!
Напівжива/мертва ще не час!
Знову
зболений синій погляд стріне вас…
Невже жива?
Ледве-ледве… Дарма!
Ти – лялька?! Донедавна улюблена,
закинута щойно на нижню полицю,
вже схолола
лялька:
«Ма-ма». «Ма-ма».

28.08.2016

Х’ю Рудому О’Доннеллу. Щиро.

Там на пагорбі
На зеленому вересовому,
Де колись стояв замок
З білих каменів тесаний,
Ясен.
А я знав, хто стояв біля брами,
Біля брами,
Біля воріт тисових тесаних
Замку Болота Куликового
(Стріляють вальдшнепів
Кулями залізними -
Кров по воді:
Пливи, ріка Шеннон,
Пливи,
Бо кров по воді.
Не кричи качур - лети.
У жмені кулі залізні,
Йде мисливець болотами
Торфовищами куликовими).
А очерет коні топчуть,
А десь руїни, а десь навіть сліду.
Ти кажеш: «Клан наш»,
Кажеш: «Гели»,
Кажеш: «Навіть якщо безнадійно,
Навіть якщо смерть болотами ходить,
Між туману клаптями,
Болотами куликовими,
І банші кричить,
Цей замок білий здобудемо
І тримати будемо,
Доки верес гойдає вітер,
Доки вода в криницях не висохне,
Доки...»
А нині ясен.
Там, на пагорбі:
Між небом і вересом,
Між Дорогою. Корови Білої
І Рівниною Тисовою.
Цвях забиваю
У ворота неіснуючі
Замку давно зруйнованого.
Ви чуєте стукіт?

* - «Де пірнають скелі гір
Слейт-Вуду в озерний глиб,
Острів листяний сховався
Чапля біла б’є крилом...»
(Вільям Батлер Єйтс)

У келихи розлита синява Неба.
Кожному, кого забуто і зневажено,
Кожному, хто крізь темряву йшов
За ворота білих хмар, дорогою прозорою,
Кожному, хто прагнув троянд черлених,
І хреста дерев’яного чорного,
Гілок терену і шляху довгого,
Інколи нескінченного, завжди кам’яного,
Кожному, хто біг з Часом навипередки,
Хто шукав між зірками свічада -
У келих по вінця синяви.
Колись будуть про нас говорити,
Колись будуть про нас мовчати,
Колись будемо блукати ми тінями
У царстві великому мрій і спогадів,
Але нині келихи наші сповнені Небом,
П’ю найперший оцю синяву -
Ще сім ночей блукати срібному Місяцю,
Ще сім днів вітру холодному віяти,
Ще сім гір ногам втомленим перейти,
Ще сім хмар птахам білим перелетіти,
Ще сім черевиків букових протерти,
І сім свит твідових подірявити,
Доки Брама прочиниться.

«Сині капелюхи йдуть через кордон»*
У пошуках білого глоду -
У пошуках квітки щастя і запашного літа,
Сині капелюхи йдуть - шматочки синього неба,
Минаючи сто кам’яних громад,
Мурованих Скоттами та Рукою Сильною
Чи то кланом Мак Гіллелайдір,
Що приніс свій тартан на Місяць,**
Сині капелюхи йдуть через кордон:
Отой, що межує кельтів зі світом чужих королів,
Отой, за яким звитяга дзвеніла мечами сталі,
Отой, за яким кричали черговий раз перелякано,
Черговий раз повітря хвилюючи нашим іменем,
Тривожачи звуком: «Кельти!»
Південною мовою берла.***
Ми, кельти, одвічний народ Прикордоння,
Бо живемо на межі - різних світів давніх:
Світів буття й потойбіччя,
Світів Землі і Моря, світів Води і Повітря,
Напевно, тому що ми гели,
І звикли барвити простір -
Зеленим або синім, або просто картатим,
Кольоровим, але волохатим,
Малюючи в наші твіди наше життя строкате:
Зелене воно або синє, але завжди кольорове,
На те ж бо ми кельти - люди шерсті і кілтів,
Люди землі вересової, пастухи овець волохатих,
Муралі кам’яних замків,
Співаки пісень безтурботних...


Примітки:

В давнину клан Еліотт називався клан Елох.

* - «Сині капелюхи йдуть через кордон» - гімн клану Еліотт, який їм склав Вальтер Скотт.

Білий глід - символ клану Еліотт.

Перша людина яка ступила на місяць - Ніл Армстронг належав до клану Мак Гіллелайдір і він справді взяв на Місяць крім всього іншого тартан свого клану.

*** - гели називали мову зайд сасенех «берла».

Мої чотири годинники –
Поводирі сліпих лабіринтами часу,
Чотири металевих якоря,
Що чіпляються за намул простору
(Пливи, кораблику, пливи!)
Чи то чотири вітрила
У мого корабля-тіла,
У цьому океані Часу.
(Плинь, течіє, плинь!)
Чорний: відмірює мені тінь,
Її шлях короткий-обрубаний
У темну хату Ніщо.
Білий: нагадує зозулясто
Про день, що минає,
Про день неминучий,
Про день прийдешній,
Про день забутий.
Золотий: це на руці сонце
Кричить-нагадує: ти ще є,
Мій господарю чи то супутнику,
Не йдеш ти, а існуєш
Разом з оціма хвилинами.
Зелений: він тоді зупиниться,
Як останній явір на землі-хуторі
Всохне,
І з його серцевини легкої
Труну витешуть
Для пісняра останнього...

Моє життя – це книга стара:
Потріпана, зачитана, без малюнків
Але з чорною палітуркою.
Хтось думав, що там вірші,
А там проза – банальніша,
Ніж спогади безхатька
Про життя своє вільне;
Нудніша, аніж журнал капітана,
Що вів свій корабель іржавий
Крізь синю пустелю моря
І рахував щоденно
Матросів, що вмирали від лихоманки.
Моя життя – це рукопис,
Лише чернетка,
Манускрипт похмурого чорнокнижника
Написаний горобиновими чорнилами,
Що вицвіли на палючому сонці
Літнього полудня історії.
Хтось би придумав їй назву –
Оцій книзі без змісту,
Без епілогу та передмови,
Але марно: такі слова вишукувати,
Такі звуки і літери сполучати,
Такі знаки на пожовклому папері
Писати...

Ти думав, що ліс це домівка,
Що кожне дерево
Такий же блукач як і ти – самотній,
Тільки більш мовчазний.
Ти думав, якщо то ірландець,
То конче людина честі,
Що луна дев’яносто восьмого року
І Республіки Коннахт
Буди лунати доти,
Доки цей ліс шумить.
Ти думав, ці пагорби
Придумані бородатим художником
Для чорного лева
І вісьмох листочків шамроку,
Що нині змія
Вдяглась у червоний мундир,
А що ми – клан О’Галлхобайр –
Ми ж тут тисячі літ
Тільки те й робили,
Що помагали чужинцям
І проявляли гостинність,
Доки гості не вигнали нас
З нашого рідного дому,
Тобі дзвони гули: «Тір Коннайлл!»
Навіть там – в Кастлебарі,
Навіть там – де ти втнув
Свій останній жарт.
Під шибеницею...

Примітка:
Капітан Ґаллагер (ірл. - Captain Gallagher) (? – 1818) – таких тоді називали «Айріш Репперіз» (Irish Rapparees). Він був не один....

У Місті Медуз – там під хвилями часу,
Там в глибині життя нашого невизначеного,
Коли в темній, коли в каламутній,
Інколи (коли сонячно) – то прозорій,
Все так слизько, так огидно і так оманливо,
Так холодно і так байдуже (навіть істина),
І так обпікає новина кожна,
Кожне слово самодостатнього горожанина,
Так сліплять очі оті ядучі шмарклі,
Оті жалкі газет щупальці,
Оцей отруйний слиз телебачення,
Оці нетривкі парасолі бургомістрів,
Оці тенета їхніх керманичів,
Оці мудреці їхні – холодці плаваючі,
Споживачі планктону офісного,
І пірнаючи у цей світ незворушний
Істин банальних і огидних вигадок,
Гадалось-думалось: та чого б це
Мені на них ображатися,
Чого б це мені отим містом бридитись:
Бо не люди ж то, а медузи –
Будуть вони слизувати й плодитися,
Аж поки хвилі їх на берег жаркий викинуть.

Кожне сниво – човен вітрильний,
Що пливе у твоє завтра, сопілкарю,
(Денце прозоре, тобі в душу
Зазирають сріблясті риби).
Пливи, музико, пливи…
Кожне сниво – овече віче:
Таке волохате й шерстистотепле
(М’якість вовни – вовнище,
Картатий твід – осінь),
Кожне сниво – верблюд,
Що бреде пустелею моєї душі
До оази якої нема,
До пальми, яку зрубали,
До криниці, яку засипали,
До ріки, яка висохла,
До намету, який спалили,
До жінки, яку продали в гарем,
До сліпої дитини, яка годує щурів.
Кожне сниво - риплячі старі двері,
Тесані з лускуватого явора,
З одного світиська-пекла
В інше – таки чистилище,
Таки потойбічне й вагоме
(Наче якір, що кидаєш
В прозору лагуну ранку,
Дивишся, як він чіпляється
За мушлі й пісок спогадів –
Твій човен , що пахне смолою
І рибою – таки рибою,
Яку тебе вчив ловити
Юнак-волоцюга
Тесля-безхатько…)

Я живу між двома каменями
На плоскгрір’ї Сумних Віршів,
На плато Безнадійних Поем,
В країні Переплетених Звуків.
Якось зустрів схимника
І то не схимника, а монаха
Втікача від світу хворого
У сутінки шепоту та тиші -
Незнаних слів про Істину
Таки з кляштору Клонмакнойс -
Давно зруйнованого,
Давно спаленого і потлумленого,
Де забули навіть імено короля-дивака
Діармайта мак Кербайлла,
Що камінь перший в підмурки заклав
Разом зі святим Кіараном,
Що шепотів чи то проспівав:
«Нехай моя рука буде над твоєю,
О, королю-воїне, бо будеш ти
Над усіма людьми в землі Ерінн
Владою своєю мудрою...»
І ми з тим монахом блукали
Рядками сумних літописів,
Між словами і літерами
Страшних як життя переказів,
А потім у ніч загорнувшись,
Як у стару сутану подерту,
Він пішов собі тинятися,
А може просто блукати,
А може не блукати, а бути
Лишивши мене між каменями -
Жити чи то пророчити
Про вас - хвилин марнотратники,
Під сонцем оцим - жовтим...

Примітка:
Насправді той монастир зветься не Клонманнойс, звісно, а Клуайн Мік Нойш (ірл. - Cluain Mhic Nois) — «Лука синів Нойша», заснований був у 545 році. Монах з того монастиря до мене справді приходив - у ніч на Імболк. І щось там розказував про святу Бригіту. Я навіть не спитав його коли він жив і коли помер. Просто дозволив йому згадувати і філософствувати....

Є місто зелене-смарагдове-квітковане:
Місто вусатих равликів-поспішайликів
З хатинками-мушлями розцяцькованими,
Листяними стінами-вулицями тонконоговими,
Стеблиновими, тимчасовими, звіробійними
Та мальвовими, запашними й живими.
Там час вимірюють мохом -
Швидкістю його росту,
Там пророкують і проповідують
Віщуни-слимаки слизосині словолипкі,
Там дощ-не-дощ - подія епохи,
Там мурашник - імперія - Олександра,
Мало не Македонського,
Там струмок лісовий Ніагарою
Тече невідому куди і невідомо звідки,
Там дерево досягає Космосу,
Калюжа хвилями океанськими
Колихає жабія-динозавра ненажерливого,
Там попелиці худобою, а муралі пастухами,
Там ніхто не відає, не знає й не здогадується,
Що зима прийде біла
Неминуча.
Як смерть.

Щораз засинаю я із твоїм іменем.
Прокидаюся з ім’ям Божої Матері.
Що за дивна свідомости трансформація?
Чи не вплив сновидінь це чи світу нічного?
Чи настільки багатогранне ім’я твоє?

2010

Я завис між твоїми сутностями,
Як між двома полюсами магніту
Зависа металева пилинка;
Як між панами Джекілом і Хайдом
Зависла душа: котрий з них перетягне?

2010

З оберемком зірок
на плечі,
осідлавши копицю,
сюркотав сон –
серпанком імли
умитий…
Звуки
пеленали
та виколисували
снопи…

Дієзи цієї осені (скрипка):
Люди ідуть в простір дощу
З парасольками чорними
І думками сумними
Ніби ідуть на суд,
Ніби всі ритуали довершено,
Ніби всі вироки винесено,
Лишився останній - для них.
Чорний тягар парасольки,
і краплі: ба-ра-ба-на-ми.
Чап-чалап місиво - а вулиці,
А вулиці-вулиці і провулки-грати
(На скрипках, а ви думали за...)
Осінь закрита, як цвинтар,
Довершена, як мелодія -
Апокриф
Композитора відлюдькуватого
(Назавжди).
Тонкі лінії холодних струменів
Чи то вітру, чи протягів
Міста паротягового
Вікторіанського і спаплюженого
(Клякси на сторінках країни,
Бо кожна країна - то зошит
Учня невдахи, схоласта чи то ваганта
Середньовічного).
А ви теж блукальці - студенти вічні
Йдіть собі від кляштору до бурси,
Від коледжу до академії,
Може якось надибаєте
Тої кволої мудрості
Що буде нам сенсом
В цьому світі жорстокому...

Південними вечорами
Країни нетутешньої
Ні, не моєї – не зболеної,
Не цієї вітряної Ірландії,
А тої, де сонце гаряче,
А ночі нестерпно задушливі,
І не сьогодні – не цієї епохи
Байдужої та невизначеної,
А тої, коли літали залізні бджоли,
І писати вірші
Це було наче підписувати
Собі смертний вирок,
Шарудів серед гілок магнолій,
Серед листя мигдалю,
Що вже давно відцвів,
І наплодив свої горіхи отруйні,
Щур волохатий –
Домовик кам’яниць-фортець,
Господар цього дому-світу,
Той, що подарунки приносить:
Маленькі шматочки болю,
Кожній людині мислячій,
Кожному поету чи то художнику.
Збирали їх, на нитку нанизували,
Носили ці гірлянди й намиста,
Носили замість прикрас і годинників
Носили, доки життя ставало,
Доки писали, доки бачили,
Доки люди з кам’яними мізками,
Очима каламутними
І кров’ю ртутною
Не вганяли кожному
В серце металу шматок…

Дощ шмагає вулиці,
Хмар рядно висить…
Того, хто не журиться, -
Серце не болить.
Хто не знає сумніву,
Хто не бачить снів –
Хай моїх понурих
Не чита віршів.
Хто між сотні виходів
Бачить лиш один,
Не зуміє викрити
Серед мрій стежин,
Не осилить здогаду
Натяків моїх.
Дощ – то не до холоду,
Не до нових лих.
Ніжно він зволожує
Пагінці трави, -
Ти моїх хороших
Слів не розгуби,
Переймися сумнівом,
Сумом і дощем –
Те, що у минулому,
Відійде плачем,
Того, що в майбутньому,
Нам не досягти.
Гладять краплі вулиці,
Парки і мости…
Відійшло в минуле:
Сумніви й плачі,
Відчаї й печалі,
Жахи – болі на душі…
Скільки горя було…
Не злічить біду…
Я в кохання вірить
І в ДОБРО – буду!
Крізь дощі й роки –
Чую я – тебе,
І слова й думки, -
Душу мою пече.
Серце моє самотнє
Тужить за тобою…
Об’явись коханий –
Ранішньою росою…
Скільки літ шукаю,
А тебе немає…
Вітра розпитаю,
Хай же він шукає…
Хмари – розступися!
Дайте сонцю шлях!
Милий, ти, з’явився
В мене – на очах…
Ось прийшло майбутнє,
Ми вже – досягли!
Гладять краплі вулиці,
Парки і мости…
Сонце світить явно,
Обнімаю я тебе…

Все це було - немарно…
І щастя - нас більше не обмине!
Очі твої найкращі
Голос, стан, хода твоя –
Все мені серцю миле!
І сумнівів – вже нема!
У сердець загоїлись рани,
У душах наших – ВЕСНА цвіте,
Відчуваю: тепло, ніжність, пристрасть – до нестями…
Кохання і щастя – поруч з нами іде!!!
( 14.10 1994р.)

За ті постарілі обличчя, що, як сухі метеликові крильця, готові скоро відлетіти,
За ті голубці, які вона винесла в тарілці нашому втомленому водієві,
За слова: «Все було б інакше, якби він тоді одружився з тобою»,
За боязкі доторки загрубілим пальцем до екрану смартфона,
За напхані в дорогу непідйомні торби, від яких неможливо відмовитись,
За розпухлі фотоальбоми, де перемішалися онуки й правнуки з усіх родових гілок (як вони пам’ятають, хто є хто? ),
За ту худеньку незрячу кицю у дворі, яка, певне, не дотягне до кінця року,
За втрачену жвавість ходи і почуттів,
За сльози, які завжди напоготові,
За тишу маленьких міст, які існують століттями і згадувались ще в літописах,
За чорно-білі дитячі фото тебе і твоїх друзів, де всі ще разом і сміються,
За вишиті рушники й сорочки,
За матір Божу у квітах на кожному повороті дороги,
За «всіх і все», як співають у церкві...
І за ту нещасну кицю...

2015

Чим приваблює незнайома жінка?
Поглядом, ходою, поставою,
тим, що проходить повз?
Незнайома жінка, як далека свіча,
як картина, яку не забути і не збагнути,
як дощ, що не торкаючись одежі,
падає за комір і дістає тіла.

2011

Коли-не коли
ми словами скупими
буває перекинемося
про буденне або поетичне
але ніколи – про почуття

Та чому від самого голосу
у душі виникає мелодія
усе навколо світлішає
і на мить зігріває серце
тихе відлуння тієї ніжності
непідвладної силі
шаленого невблаганного часу?

2015

Жити в недобрих краях -
Покликання для старого рибалки,
Що звик бачити в глибинах моря дім
Не для людей — для риб
З байдужими очима буденності
(Мовляв, в холодних глибинах буття
Нічого не змінюється),
Що звик кидати плетиво
В безодню невідомого,
Ловити здобич в прозорості,
Ділитися думками з птахами
(Хоча кожен птах — думка
Біла й легка,
А не важка як якір).
Для старого рибалки
Кожна земля твердь,
Кожне повітря — вітер,
Кожний неспокій — хвилі.
Тому він не шукає землі доброї,
Не шукає землі гостинної,
Не шукає землі спокійної,
Не шукає землі теплої.
Він оселяється в краях недобрих,
Щоб дарувати хліб подорожньому,
Надію — шукаючому,
Зневіреному — істину.

Розкажіть мені бувальщину –
Важку і темну, як брила торфу,
Гірку, як дим селищ Айргіалла,
Не казку моторошну
Не легенду туманну,
Розкажіть мені бувальщину,
Отут, біля старої ірландської печі,
У кам’яній хаті-скрині,
Що згубилась у графстві Оффалі,
Хай розкаже мені цю бувальщину
Сивий копач картоплі –
Найстаріший у цьому селищі,
Таки нашою мовою – гельською,
Хай розкаже мені бувальщину
Не про чорного Крука Битв,
Не про війни кланів без кінця і без краю,
А про короля Домналла Міді мак Мурхада,
Про короля Ірландії,
Сина короля Уснеха,
Ватажка всіх О’Нейллів,
Вождя клану Холмайн.
Розкажіть мені про короля миру,
Про покровителя храмів,
Про оборонця закону святого Колум Кілле,
Розкажіть про короля мудрого
У ті часи божевілля,
Про короля побожного
У ті часи зради,
Про короля справедливості
У ті часи підступу.
Розкажіть про битву Маг Серед,
Про палаючий палац Бодбрайх,
І про коротку епоху спокою
На землі нескінченних війн –
Зеленої й нервової Ірландії.

Примітки:

Домналл Міді мак Мурхада – верховний король Ірландії Час правління: 743 – 763 роки.

Святий Колум Кілле – його ще називають святий Колумба. Справжнє його ім’я Крімптан О’Нейлл. Жив у 521 – 597 роках. Саме він охрестив піктів і королівство Альба.

Нема кому довірити журбу,
Нема кому розповісти
Про клена мить черлену
Про тріпотіння жовтої осики,
Коли шалений падолист
Ще не зірвав її одежу
І літо індіанське ще дарує
Тепло останнє.
Хоч відкричали журавлі
Своє
З тобою попрощавшись,
Поруч люди
З якими вмерти радісно,
Й не шкода
Ці залишки життя
Нести в офіру Вітчизні.
Та нікому довірити печаль:
Хіба що мертвим.
Хіба що їм…

Холодний день Столітньої війни.
Сосни білими монашками
У монастир сутінкових спогадів,
Блідими світанками розуміння
Того малопомітного факту,
Що я ще живу.
А день – просто кузня Гефеста –
Руйнує буття звичне і виковує міф.
Хоча ти розумієш, що марно
Шукати нового чогось у цьому стукоті,
У цьому ливарництві форм –
Все вже було.
І ці нескінченні страждання
Гнаних горем людей,
І ця війна без кінця і без краю –
Все вже було.
Все повторюється – знову і знову
В оцій круговерті.
І все таки:
Знову бачу, як монашками білими
Сосни йдуть у моє буття,
У мій монастир віршів...

Дощі березолю – холодні й відверті,
Як сторінки давньої книги,
Написаної монахом-єретиком
На козячій шкірі проклятих днів.
Цей паралітик-березень
Мокрими деревами Скорботних П’ятниць
Зачиняє врата темного храму Одкровення.
Мокрі люди і сумні пси,
Біла квітка на важкій холодній землі
Яку щедро посипали попелом
Спалених хат селян-втікачів.
Добре, що переліг боліт
Ніколи не ранив плуг:
Надто багато,
Надто багато,
Аж занадто
Сховано у цьому земляному літописі –
Пластах старого торфовища.
Хоч це не чіпайте
Своїми важкими руками.
Чи ви просто забули,
Яка вона – наша історія,
Як воно – дивитися на все це
І німувати.
Мені хочеться вийти з домівки
Цього мокрого дня підсніжників
І крикнути людям пустищ:
Збудуйте храм з дерева живих беріз.
Нехай він вічно плаче,
Якщо вам вже несила.

Ця весна сміялася
Трьома кольорами ірландського прапора:
Зеленим – молодих листочків буків,
Білим – кольором ніжних анемон,
Помаранчевим – вечірніх заграв.
Коли весна сміється,
А ластівки співають все ту ж саму
Травневу пісню рукописного євангелія,
Писаного під наспіви вітру
На жовтій шкірі старих цапів
З розцяцькованою палітуркою квітів.
Якщо ти ірландець,
Якщо музика для тебе звучить
Завжди і всюди,
Пиши вірші:
На полотні вітрильників,
На перламутрі мушель
(З яких роблять ґудзики
Танцюристи джиги і старі торговці),
На каменях, відшліфованих вітром,
І просто на синій площині неба.
Пиши…

Пірнаю в Озеро Трави,
Занурююсь у його глибини,
Куди навіть плескаті зелені коники
Не наважуються зазирати,
Пливу між хвилями королиць,
Між їх терпкою піною:
Їх білих пелюсток просвітлення,
А вітер гойдає
Воду запашної конюшини:
Трирозділену, трилистяну,
Триєдину суть білого шамроку.
Я пірнаю, пірнаю, пірнаю.
Пливу
Капітаном каравели життя,
Спрямовую тіло-човен
У безкрайні океани літа,
Біля острова спогадів,
Кину зламаний іржавий якір:
Лише бджоли чайками
І метелики альбатросами,
І вірші мої кострубаті – вітрилами,
І сон як смерть...

Примітки:
Лох Луйбе (LochLuibe) – Озеро Трави (ірл.)

вона ішла на побачення
красиво убрана
намальована як лялечка

на побачення із чоловіком
який їй дуже подобався

із чоловіком
з яким познайомилася в Інтернеті
і провела кілька годин уночі

спілкуючись по телефону

із чоловіком
якого у мріях вже бачила

своїм майбутнім законним чоловіком

аж раптом ніс у ніс зіткнулася із велосипедистом
не помітивши як випадково
зійшла із тротуару на велосипедну доріжку

велосипедист гречно перед нею вибачився
і хотів продовжити свій шлях
але звернув увагу
що дівчина
яку він ледь не збив

просто осяйна красуня

тоді він до неї усміхнувся і запитав
чи не можна взяти у неї номер телефону

дівчина усміхнулась у відповідь
і не відмовила йому
у цьому маленькому проханні

наступного тижня зателефоную
пообіцяв велосипедист
і нарешті продовжив свій шлях
як і дівчина

а за кілька днів чоловік
до якого вона тоді так спішила
її покинув

і велосипедист не зателефонував
наступного тижня

і хоча ця історія
має своє продовження
але
скоріше за все
ви про нього навряд чи дізнаєтесь


12.06.15

Ти кладеш камінь за каменем, цеглу за цеглою,
І будуєш храм у моїй душі, де я буду молитися....
Далі береш молоді садженці:пагін за пагоном,
Квітку за квіткою
Й ростиш сад у моїй душі, де я буду в тиші....
Потім краплю за краплею,
Хвиля за хвилею наповнюєш океан,
У якому я на золотому човені маю мрії вудити,
що в рожевих сукнях зорями будуть світити...
Ще будуєш терасу над якою заграва сховалася в лампу,
Щоб світити мені незалежно від часу...
Ого яка я велика: храм, сад, океан, тераса,
і все завдяки тобі, ЛЮБИЙ!

Минуло… навіть не болить….
Лишилось відчуття образи,
що на очах моїх бринить
сльозами від тяжкої врази.

І серце крається в жалю.
Журба в душі не знає спину.
І пам'ять, і що так люблю…
карбується… смаком полину.

І з часом, краще майбуття,
Вві сні прийде, мене обійме.
З тобою - все моє життя….
Без тебе - час поволі плине.

Зозуля в лісі не кує,
Спів солов’їний не чарує.
Якщо ти - все, що в мене є,
Чому ж я й досі так сумую?

2013

У прокуреній кімнаті витає дим…
від твоїх сигарет…
від випарів поту наших тіл.
Крізь відкриту фіранку ледь проникає п'янке повітря…
і вогкість вранішніх вулиць…
і голос перекрикувань самотніх людей.
А ми лежимо у цій задушливій задимленій труні…
і нагадуємо двох фараонів,
муміфікованих одним на двох простирадлом…

Однією сигаретою на двох
ми розкурюємо ладан наших минулих стосунків,
і спалюємо їхній спомин на вогнищі уламків думок,
як інквізиція спалила б мене отаку оголену…
і розпатлану
в самому лише твоєму потові і промоклому простирадлі…

Ми граємо у міста лише задля того,
аби здоланий зробив переможцю каву в постіль.
Насправді ж я махлюю,
бо називаю ті міста, в яких мріється побувати з тобою…
Тому перші і останні літери зникають з їхніх назв,
ніби скромність і виваженість вчорашнього вечора…

Розкрию тобі страшенну таємницю.
Мені подобається бути здоланою тобою…
у ліжку і в цій географічній грі…
Адже лише своєю покірністю я можу засвідчити те,
що терплю весь цей бруд і прокуреність твоєї кімнати,
і гірку та несмачну каву лише задля того,
аби принести її для тебе в ліжко
і зробити її своїми руками якомога смачнішою,
з додаванням терпкого післянічного поту
та дрібки цинамону з цнотою в моєму серці…



24.07.2014

Не клич біду бо ще почує
Не клич печаль бо прибіжить
Не клич розлуку бо відчує
Заставить серцем пережить

Поклич любов вінком хай стелить
Звернись до пісні - хай звучить
Усім навколо хай розкаже
Що пустиш в дім - з тим будеш жить...

Спи,спи моя ніжна.
Дякую хоча б за віртуальну зустріч з жаданою жінкою-мрією.
Мені і справді було так добре,хоча я і розумію свою безнадійність.
А насправді так хочеться живого терла,віддавати ніжності і любові усю без меж і остатку,цілувати оці медові губи,ніжні плечі,теплі руки,груди,животик,лебедину шию,оці рожеві вушка,вдихати п’янящий аромат шовковистого волосся.
А на світанні насолоджуватись музикою голоса коханої.
Але спочатку,поцілувати її пелюсткові уста,відчувши їх незбагненну ніжність.
Боже мій!
Богиня прокинулась і все навкруги розквітло і засяяло переливами сонячної веселки!
А ти почуваєшся Лицарем здатним завдячити своїм життям цій Богині Щастя.
Кохана жінка-це найвищій Дар на цому Світі!
І за для неї можливо звершити найбільший подвиг своєї Любові.
І не краса врятує світ,а Світ врятує Любов!
Це найвища,найпрекрасніша сила яка непереборна.
Навіть смерть може відступити перед Любов"ю.
Вона найвище над усе,вона це іпостась самого Бога!

Є птахи, які віщують вечір –
Такий лагідний і теплий,
Вечір роздумів і тиші дотиків,
Коли душі тягнуться
До музики розмов,
А тіла до затишку.
Є птахи які віщують ніч –
Глибоку й бездонну,
Темряву одкровень.
Є птахи, що віщують день –
День великої істини,
День світла і радості.
Є птахи, що віщують ранок –
Навіть не ранок – просвітлення,
Навіть не новий день – нову епоху.
Але є птахи, що віщують війну:
Такі як чорний Крук Битв
З ірландських легенд –
Супутник понурих богів.
Цього птаха накликали люди.
Він шматує холодну плоть,
Що колись відчувала і дихала,
Що колись прагла польоту
В небо мрій і свободи,
За хмари буденності,
Долаючи дух важкості.
А нині це просто пожива
Для крилатого віщуна смерті…

Коли я бачу, як вітер
Грається твоїм волоссям
Кольору крила ворона,
Я починаю розуміти
чому кольором жалоби
Колись був білий.
І називаю тебе –
Чорна радість.

Коли я дивлюся
В прохолодні колодязі твоїх очей,
В затінку яких ховається
Якась немислима для мене таємниця,
Я перестаю розуміти,
Чому ці слова позначають
Щось надто матеріальне,
Коли я називаю саме тебе –
Чорне золото.

Коли я роками не бачу тебе,
А потім небо вирішує
Що воно давно не бачило іскор
З горнила мого серця,
Я згадую, що читав ці слова
У когось із богословів.
Зрештою вони теж писали
Тільки про любов.
І тому я називаю тебе –
Чорний вогонь.

Полгода нежизни -
полгода войны,
на улице лета
немые следы.

Морщины на лицах -
нам всем лет по сто,
нам это не мнится -
нам так "повезло"...

10.07.2013

Якби я жив в маєтку Пауерскорт ,
Я був би тоді джентльменом,
Я дивився б на пагорби Віклоу* –
Такі романтичні і так всім нагадують
Про щось і про святого Патріка,
Злегка примруживши очі –
І то зранку, коли туман
Ще солодкавий, ще нагадує молоко,
Кликав би слугу Джеймса
Та лисого каштеляна Брауна**,
Питав би чому в них імена
Такі як в сасенех – англо-саксів клятих,
Нагадував би їм про обов’язки
Та велів би приготувати чаю***.
А потім дивився би на дерева,
І думав: «О, які ж вони старі!
Старіші, певно, клану О’Ґара!»
Але я ніколи не буду жити
В маєтку розкішному Пауерскорт****
І гуляти господарем
Помпезними його алеями,
Може тому, що я не джентльмен*****,
Не маю чорного циліндру******,
Не вмію дивитися снобом в далечінь,
І взагалі мені не подобається
Жити в маєтку Пауерскорт,
Бо не та епоха і мені хочеться
Грати на скрипці і вештатись волоцюгою
Пагорбами Віклоу,
І слухати як море зле
Б’ється хвилями в чоло скель*******
Майзен Хед або знаходити в літописах
Ім’я короля Коннахта
Домналла мак Гарда,
А це не сумісно з титулом
«Володар маєтку Пауерскорт».

Примітки:

* - а там не тільки пагорби – там ще водоспади гарні є...

** - такі прізвища давали ірландцям в часи англійського короля Генріха VIII – замість ірландських, заборонених.

*** - Шеймус О'Калаган мій старий знайомий, був великим поціновувачем чаю. Він жив в графстві Віклоу, хоч родом був зовсім не звідти. Він знав купу цікавих історій про озеро Глендалох – більшість з них він сам і придумав. Наприклад, про барона О’Данні, що в тому озері потонув, а потім щороку кожної Скорботної П’ятниці приходив у паб «Волоцюга Роні» і сидів між п’яних відвідувачів.

**** - якщо чесно я ніколи і не збирався в тих краях жити. Навіть якби мені сказали: «Шон, поживи трохи в маєтку Пауерскорт, ми тобі за це заплатимо!» Я би все одно відмовився!

***** - а кого нині в графстві Віклоу можна назвати джентльменом?

****** - насправді чорний циліндр у мене є. Але я його ніколи не одягав. Ні, брешу! Одягав один раз – у 1954 році на весіллі в кузени мого доброго приятеля Сема О’Махоні. Але вигляд тоді в мене був дуже старомодний і придуркуватий.

****** - а воно таки там гуркоче! Це в Манстері, біля Бантрі, в графстві Корк. З там бував три рази з Джонатаном мак Кленсі.

Заснуло місто,тістом спить,
тихенько,- знаєш, ще бабуся,
казала, - тісто геть не в дусі,
коли постукують дверима...

Та є одна межа незрима.

Яблука таки доспіли,
Може, скажуть, ще не осінь,
Та душа тепла так просить...