Він знав, що все його тіло призначене для насолод. Він знав, як вщухають пристрасті і як важко буває зоглянутись, коли настає кінець, коли приходить все чуже.
Він став невільником кактуса, що жив у ньому. Кожна голка наглядала за порухом одягу його, за вбранням, яким його наділило його відкриття, - замінований, він коловся, коли хотів вирватися з власного тіла. Обтяжений чеснотами, пригнічений і розгублений, він йшов до єдиного друга, мертвого моряка, який конав серед двору від скрушних прибоїв, і казав: “лицаре океанів, я не можу компенсувати свого життя, викради мене з цієї родини, з цієї країни і з цього безвілля…”. Байдужий баляндрасник…
Це кусливо, гай-гай!
Швидше б в загул, молився він, усі приготування, для яких існує цей вислів, та чужість – звичайний тариф.

Довгочасний перебір, окапканення, тотальне оцукрення… кожного, хто живе спогляданням власної безпорадності, це заводить в тупик, з якого не виводять жодна з відомих релігій, жодний наркотик, - пристрасть, чи хвороба? “Синку, тобі щось пороблено”, - як важко було цього не помітити, адже це непере-вершаний окультизм!..
Що воно таке, кохання, як і глузд, навряд чи знають навіть ті, хто його назавжди втратив. Навіть найсвятіші старці.

Ми познайомились в одному з тих міст, які оминули прогрес і спокуса, – ми не мали квитків і вдавали щойно одружених іноземців. Хоча, насправді, нас загнуздали нещастя і щирість. Це зробило нас покірними втіленню власних тіл і духу. Ми спокусились на все: зовнішність перелинялого краму, кращу долю і злетну смугу, гострішу за лезо, сухоцвіт. – Нехай кожен нарешті має цей неозвичаєний досвід!
Тоді вона здавалася подібною до втікачки з якогось жахливого інтернату. “Мерці перевертаються в землі, розкрилений вітер перегладжує листя, на небі боги перевішують зорі, люди перевішують людей”. “Кажуть, - вигукував я, - що це чи не найкраще місце у світі!..”. Вона казала, що кожен має своє особливе чуття. О, моїм чуттям була літня гіркотність, що проникала під шкіру і м’язи тієї першої ночі!

В аерозолях повітря чудово скомпонована хвиля протікає по волоссю моєї кобилки. Над морями ми протягнули віжки грабіжницьких здобичей, важкі самокрутки та орхідні вітрила. Повернення до циганської акмеї, піруети втікачів, сакральна співучасть! – ви мали все для алкоголізу амури, та завидна мілина!
Ця платонічна отрута обміднює обличчя моєї подруги. Зву-чать ідеальні команди: “вступити у воду!”, “забратись на ванти!”, “читати по зорям!”. Це успіх розуму та вістря усіх розрахунків. Ми були диригентами місцевих сузір’їв, ми неощадливо прагнули припасти до алебарди гітарного крішни і сотати акорди з пряжі морського прибою. На пірсі, уночі, ми були зразковим експонатом і, взапас, я висмоктував з неї весь дух.
Ми осідлали невидимий човен і поклали його на космічний меридіан. “Вона довершує всесвіт, - вигукував я, обкурений вітрами. – Гольфстрім, восьминіг, камікадзе…”, - усі ці підводні паскуди давали нам спокій моменту, ми вибухали, як еяколяції полярного візаві…
Все стало зажерливим тілом протягом еротичних поневі-рянь у крамницях краси. За будь-що, в довільній кількості вона готова відхиляти округлість планети, - за відхрещення, за велику ціну!

Ти, сучасна камелія – всі можливі глузди та лялеманії перебувають в лупленні байстручої раси, - ловлячи кайф, цілком негігієнічно для всіх! Старі, підведіться, там справді нікого немає! Де вони, корпоративні тіла – серед вдоволень, вилучених та переховуваних протягом століть гастрономією окупації? З ким вони, роздягнені до моральних сновидінь, влаштовані на черевах якісних гурій? Навіщо їм, нагодованим з кайманових кагатів, за-шморгнутим на синусоїдах найблискучіших прикрас, вихованим з очіпка палімпсестів?

Ι.

Знайомство – психічна клоака. Рано чи пізно звичайних засобів спілкування стає мало, і тоді починаєш покладатись на інстинкт. На все, чим наділила природа. Чи не зміцнення це? Чи означає це побачити в чомусь своє остаточне призначення?
Здавна прихилився за горловиною погрібних об’ємів, тож нирки опустили мене, багно болотисте! Так погідно, так непомітно, що вулиці міста виморщили плоскогруде чоло, недолюдна бравада, - який жах, ці спекотні пустелі! який жах – повірити в місце, яке впізнаєш без будь-яких ознак: “вчини мене твердинею, - каже воно, - адже важливо не абсолютне “завжди” і “всюди”, а вміння обирати так само легко, як і втрачати, без страху”. – Який жах йти на манівці у долі!
Реторта, повна рішучої дружби; щілина щоденних оро-шень, обголена сонцем; магічний безоар; погрібець, який я проміняв на піддашшя, - гадаю, це неприємний синдром!

Вот так вот, тихонечко
Льется вечер талыми струями воды.
Тянется тоненькой ниточкой серебристого шелка,
Ложится мягким небом
На твои волосы,
Стекает музыкой
В плавный узор твоего тела.
Смотришь, дрожишь, плачешь.
Я просто вытру твои слезы,
Никогда не спрошу почему,
Но сделаю все, что б это не повторилось

мрії реальні в житті
та краса і здоров'я
зовсім не одне і те
коли
під розкішною маскою видко
гніздиться гниле нутро
вдуматися варто
чого прагне душа
все залежить від намірів.
2012р.

У мене сьогодні вихідний.
Я не хочу думати, читати,
Шукати риму…

Просто нарізати кубики диму
І вкинути в келих шампанського,
А, потім,
Не випити…

Просто взяти соломинку
Пожувати її і викинути,
Не встромивши, навіть,
У коктейль «Піхва дракона».

Ти теж одна вдома…
Може подзвонити? Запросити,
Зустріти, роздягнути,
Підвести до ліжка,
Лягти і сказати:
«Зроби щось сама, люба,
Бо у мене вихідний нині».

А у тебе очі холодні,
Аж сині…

А будні приходять нахабно,
Як свині.

Штовхають тебе із ліжка,
Женуть на роботу,
Квоту
Талантам дають і силі…

Зарплата
Викликає злість і блювоту.

Не хочу думати про роботу.
Про гроші теж,
Але думаю вже.

Важко людині,
У якої вихідний
Нині.


2012

(Із циклу «Вона каже»)

Нелюбов накопичується,
Як магма в утробі вулкану.

Я мовчу, як Везувій,
Чи Стромболі,
Але напруга накопичується
Всередині.

Вчора
Не витримала Етна,
Нині
Зірвалася я.

Сицилійські селяни
Називають Етну гадюкою,
Бо вона знищує все живе
Довкола.

Ти називаєш мене гіршими словами,
Ти провокуєш стихію,
Ти руйнуєш рівновагу
І видимість спокою,
Ти нищиш усе живе
Всередині мене.

Найбільший вулкан Європи
Не зможе змагатися зі мною
У силі виверження.

Знай:
Під магмою і попелом
Із кратера мого серця
Загину не тільки я.

Але після нашої смерті
Ніхто не напише про нас
«Останній день Помпеї».

Змилуйся.
Адже я хочу
Народжувати щастя
Не для селян Сицилії.


2012

Таксі, ніч, в сумочці розміняна совість на дрібні купюри.
І пляшка сліз з болем і апельсиновим смаком в руках.
Сонний таксист заглушує свідомість звуками радіо.
Розраховуєшся макалатурою і фальшивою посмішкою.

Струсиш з плеча рукою остатній спазм совісті,
Кидаєшся на зустріч девятигодинній відчайдушності
Львівський вокзал, в руках совість з написом номера поїзду
Пом`ята і волога від хвилювання, закинеш в кишеню.

Переповнені зали очікування дешевою кавою і випічкою.
Твоя совість в кутку займається пірсінгом на твоєму тілі
щоразу проколюючи нові місця вставляє туди сережку
Терпиш зціпивши зуби з остатньою надією на його голос.

Заклеїш рот совісті скотчом і вульгарно закинеш назад в кишеню.
Остатня надія відвороту телефон який онімів від твоїх рук
Один день ковтаєш який стає камнем в горлі, задихаєшся.
Крок, поїзд, реальнісь губиться в натовпі сонних людей.

Купе, третя поличка, і смак вишневого велюру в роті.
Обнімаєш подушку яка головним болем б`є по скронях.
І один тупий спогад який дусить тонкими пальцями шию.
Добєш совість низьким його вчинком і сигаретним димом.
Попереду безсонна ніч в обіймах з мобільним телефоном.

Під запах вагонного пилу який лоскоче свідомість,
Побачиш марево з відбитком його вульгарності і низькості.
Нудотливий ранок з присмаком міцного чаю з лимоном,
І шматком мігрень з шоколадом і горішками в фіолетовій обгортці.

Прибуття, київський вокзал, метро, чужі вулиці
Втікаєш від виснаженої совісті в зимово-сніжні спогади.
З надією що життя зробить поворот на дев`яносто градусів...
наЇвна... тікАєш!... від реальності...
20.09.2011

Зірка що летить, і осліпляє своїм таким холодним і недосяжним сяйвом, ніколи нікого не зігріє.
Зірка що летить, ніколи не озирнеться і не повернеться.
Зірка, вона падає і згорає, без права на зупинку.
Зірка що летить, колись схоче зупинитись,...і щезне, не маючи навіть променя надії на повернення...
Треба добре подумати, перш ніж зайняти її таке мерехтливе місце на небосхилі...


2012р.

Вони поставили мене перед натовпом себе,
вони поставили мене перед натовпом себе,
Грізно зібралися судити мене.

Сказали мені: ти вже шостий місяць не
відвідуєш щоденний обряд покаяння,все мовчиш.
Ти щось приховуєш від нашого народу.

Народ стояв грізно, усі однакові обличчя,
Усі поголені, усі потилиці блищать у світлі
зали зоряного неба.

А я мовчав, що казати - не знав,
на смертну кару чекав,
а потім заспівав.

І так гучно заспівав, що пішли хвилі,
і кожний поголений злетів у повітря,
і розбив собою вікно,

І понесло їх від мене,
а мене від них,
і ніколи ми не зустрічались.

Ніколи, ніколи, ніколи.

Ти мені сподобався. Хіба ж це означає,
Що я тебе люблю?
Любов у сенсі першім –
Ця мука у собі вбачає
Гидотну перемогу блювотиння
Над почуттями досконалими краси.

Кохані не подобаються – ранять;
Їх брудом кров наповнена.
До смерті
Дорога вірна – це любов-гангрена.


2012


Босоногий Гоша (http://www.proza.ru/2011/02/02/1547):

Ты мне понравился. Но разве это значит,
что я люблю тебя?
Любить в исходном смысле –
мучение любить – предполагает
победу конченного безобразья
над красотой и чувством совершенства.

Любимые не нравятся, но ранят;
их грязью кровь заражена.
Нет к смерти
верней болезни, чем любви гангрена.

Двадцять хвилин до відправки поїзда.
Ми під’їжджаємо на таксі, я беру сумку,
А ти, не змовкаючи, сваришся,
Бо змушена мене проводжати, переживати,
Бо тобі важко без мене, а я постійно
Кудись їду, десь пропадаю,
Виходжу поза зону досягнення
Твоєї любові.

Сімнадцять хвилин до відправки.
Молода провідниця бере квиток,
Називає номер мого місця
І ми заходимо в купе –
Ти турботливо заносиш
Пакетик з бутербродами,
Банани і сік,
Щоб я мав чим повечеряти
І поснідати завтра.

Шістнадцять хвилин до відправки.
Ти висловлюєш стурбованість з приводу того,
Що провідниця занадто молода,
А їхати потрібно півдня і всю ніч
І я зможу з нею тут, у купе,
Бо пасажирів у вагоні майже немає,
Пити чай, спілкуватися і робити
Бог знає що.

Тринадцять хвилин…
Я намагаюся тебе заспокоїти,
Переодягаючись у спортивний костюм,
Користуючись нагодою,
Поки нема нікого,
Говорю ніжні слова
І пригортаю тебе до грудей.

Дванадцять…
Ми цілуємося і ти починаєш
Глибоко дихати.

Одинадцять…
Я замикаю двері.

Десять.
Ти стогнеш надто голосно –
Нас можуть почути,
Можуть підійти нові пасажири
У моє, чи сусідні купе
І ме-
Ні буде
Незручно
Потім
Ди-
Вити-
Ся
Їм
У очі…

Девять, вісім, сім, шість, п’ять,
Чотири, три,
Дві…
Ти вже не сваришся,
А я не переживаю.
Погляди стали м’якшими,
Рухи впевненішими,
Нервовість зникла.
– Проводжаючих просимо покинути вагон, –
Виголошує провідниця голосно.

До відправки поїзда хвилина...
Ти стоїш на пероні
І заплаканими очима
Проводжаєш свої тривоги.
– Бережи себе, будь мудрим,
Пам’ятай про мене, бо ця провідниця
Надто підозріло дивиться на тебе.

Поїзд рушає…
Дивлячись у запітніле вікно,
Я пригадав одне старе-старе побажання:
Якщо ви їдете кудись далеко
І з вами в дорозі неодмінно щось мусить статися,
То нехай краще станеться те,
Про що думає кохана
І хай ніколи не буде того,
Про що думає ваша мати.

Жаль,
Що я не вмію
Плакати…

2011

сяє тиша сріблом в ночі
Гера молоко розлила
дві стежини два шляхи
І два серця мить вінчання
Жити заради Життя
чого бажаю Я
Твій намір Об'єднаня
Сонце Правди привітаймо після ночі
Великдень - Світло Різдва
щасливі і тільки щасливі.
2011р.

сьогодні мене поміняли на револьвер...
кинули в коробку
і сховали під ліжком дитячої,
мов якийсь вагомий секрет,
котрий відкривають пізно,
або ніколи.
мені було холодно і темно.
здавалось, хтось натиснув на off, -
і життя моєї матриці вимкнулось,
та я продовжувала битися,
як серця слабких юродивих народжених,
кинутих зі скелі
у розквіт первІсної Європи;
моя система втратила панель керування, -
і я спалахувала
все більшим боєм,
приступами нелюдської агресії
по тонких стінах своєї паперової камери;
чекала, коли врешті випустять;
боялась, що мене врешті випустять,
мов пару,
чи останнього грішника
зі самоствореного чистилища,
де кожен янгол
має кий і електрошокер, -
і я буду мститися,
як вміють любити і бити
в Кавказьких горах,
Лівії чи Ірані.

це сталося в п"ятницю...
на четвертий рік обміну
і утримання в карцері...

мене поміняли на 12 в табелі...
кинули в коробку
і заховали в кабінеті біології...

вчительку звали Марія Іванівна.
вона брала коробку на руки,
пестила,
прикладала до стінок вухо,
слухала мій бій,
казала: "більше не виберешся,
ми розітнемо тебе
привселюдно, мов зрадника,
щоб більше не..." -
і я б не вибралася,
якби не була серцем
маленького хлопчика,
котрий рано чи пізно дізнається,
що револьвер і оцінки в табелі-
то зовсім не головне.

2011р.

Павук мого серця
Тче срібну павутину
Між ребрами своєї клітки.

Він хоче упіймати у свої сіті
Золоту птицю удачі.

Але хіба може ця птаха
Потрапити в його клітку,
Якщо двері моєї душі
Зачинені?

Якщо дивитися на мене зверху,
То я теж нагадую павука,
Але більш амбітного і менш прогнозованого,
Який у свої сіті хоче зловити
Не тільки птицю удачі,
Але і:
Всі барви кохання,
Симфонію батьківства,
Поклики вітру свободи,
Чари цвітіння саду,
Запахи власного дому,
Золоті скарби предків,
Сп’яніння від творчості,
Бризки слави,
Краплі здоров’я,
Зерна мудрості,
Друзки вічності,
Крихти спокою…

Клітка моїх бажань
Відкрита.

Павук мого серця
Тче павутину
Сумнівів.


2011

БИЛИНА ПРО СТАТІ

Ми йдемо до річки,
А вона завжди від нас тікає.
А ми приходимо, здоганяємо її
І насолоджуємося в ній...
Їй боляче, бо по душі її ходимо,
Ступаючи в нюю, каламутимо
Намулом нашим земним
Її чисту душу,
А коли вона звикає,
Приймає нас, пробачає
І дарує ласку свою,
Ми, награвшись доволі,
Виходимо з неї,
Знов наступаючи ногами
На підвалини її теплá,
На дно душі чистої...
І вона знов тікає,
І не може втекти,
Бо надто милості в ній,
Бо душа в ній кінця-краю не має.
Їй залишається лише плакати.
Постійно плакати
Й мокрою бути з цего.
А ми ж так любимо цюю мокротy.
Сльози її прісними стали довіку,
Бо солі вже не вистачило в очах
На наші насолоди...
А нам так хoроше ловити те,
Що від нас тікає, ніжити того,
Кому ми небaжані,
Покидати тих,
Хто дав насолодитися собою
І прагне кохати...

Павло Гай-Нижник
22 червня 1991 р.

моє серце розкреслене цеглою по асфальту
дитячими класиками
хтось кидає пляшкові уламки у моє єство
бажає утілків мрiй незагаданих
сонячній рибці
чи перехресткам шляхів
і байдуже
куди вони летять
у яку з частин розкреслень потраплять
адже усі ці класики
риби
потонулі кораблі у сивих заплетах доріг
кровоносних судинах мого невічного двигуна
моїх немічних світо-рожево-бачень
заплющених очей
удар
удар
удар
тиша
білими босоніжками
кедами
шузами
тавруєш зізнання-замінниками
тіло і душу мою
б'є - значить любить
Бог любить мене
та чому ж часом
коли йде дощ
фарбунки стікають брудними пацьорками
мене розмиває
змиває доленосні накресли мого тіла
мов мапові позначки окремих фрагментів світів
класики зникають
пляшкові уламки теж
діти ідуть
кленолистом-падолистом у хворі аорти
захлинаюсь
задихаюсь
цното-асфальт
та прийдуть і інші
землі круговерти
не мають спинятись
хтось колись цеглою знову накреслить
можливо,тебе,мій небесний проектний фанатик
на місці минулих
на просохлому за ніч мапо-доле-асфальті
адже ж
людство
то всього лише
сукупність циклічних ігор
богів у класики

2011р.

Гілочками пальців зростив в мені весну
Я ненавиджу,бо не маю права на це
Як ненавидять талий сніг у травні
Мій біль зруйнував вузлики,суглоби ламав
А я сміюсь тобі в очі
Ти не дізнаєшся що в мені дихає
Коли ти поза грою
Коли тебе немає поряд
Мені немає що сказати ,крім як Ь
І до чого тут краса почуттів немає щирості
Лише мої закохані ознаки життя
2011

сила виру кип’ячого чаю
на орбіту виводить заварку
що сідає на дно
наче зір і планет вагота

я сиджу над горням
як всевишній над створеним світом
випиваю свій роздум ковтками
гарячого із шрі -ланки

майя випили з чаш пізнання
до двох тисяч дванадцяти років
і розтовкся горщок
до фатальних мов гріх пірамід

хто череп’я збере
припасує докупи уламки
і надію віллє посолоджену вірою душ

незбагненний зорить
понад вангами глобами майя
розкладає вогонь
аби випекти глеки нові

не жахаюсь кінця
всі бо люди приходять до нього
та боюся аби мою суть
чашник божий повз посуд новий
не пролив у провалля ковзке

Чимось голосить тіло
Кудись відпливають вуста
Мені не треба тебе всього
Віддай лише долоні.
Багаттям сповивається зелене
По-червоному сняться сни
Срібляво будні течуть у листя,
А твої долоні
Будуть.
Коливання пророслої з неба трави
Підвішена летючемишшям
Над безоднею планецтва,
Твої долоні втішають
Їхні наприкінець.
Фрагментують повітря для снів,
Збиваються хмари в гори,
А твої долоні
Марять двозоррям.
Прощаються з ними
Дві оази перемеленої пустелі
Коять розгардіяж очам купинним.




березень,2011

***

“Світло в її руках”*
таке тихе і крихке
і вся її постать
тільки світлом тим виникає
вона схилилась над ним
і так виходить
що світло тче її з темряви
тож
якщо можна ткати таке світло із темряви
то власне вони одне ціле
і нема темряви без світла
і світла без темряви
вони творять одне одного
і себе одне в одному

* За картиною Івана Марчука "Світло в її руках", 91х91.

Трансформери.
Ми вміємо легко змінювати форму.
З ніжних на дратівливих.
З солодкого на солоне.
Барикадуємося герметичними сталевими переборами
зісередини себе
як не можемо зовні...
І до найважливіших, найпотребовніших
Відсіків
не відкриваємо доступу так просто
навіть самим собі...
Натомість
докуповуємо собі складові частини:
автомобілі, мікрохвилівки, телефони...
щоб надати своєму тілу додаткових функцій
аж до міту про несмертність,
мовляв, цим автом
рейсуватимуть ще мої діти,
а може й онуки...
Серця наші втомлені постійними перетвореннями
часом невитримують...
що вже казати про мізки...
По колу, з солодкого на солоне...
Трансформери.
Декого з нас видають
ланцюги, тунелі, штанги, кільця, зубці
у вухах, у бровах, в губах і деінде...
Декого - металеві нотки у мові, обертові рухи
та інші речі...
Але на загал нам доволі добре
вдається маскуватися,
і не всім відомо
Що насправді посеред нас ще живуть
СПРАВЖНІ Люди.

05.08.09

кільканадцять вагомих мисленнєвих проблисків
не створили бажаного ефекту від розмови
тебе сприймають лише у ролі
одного з героїв уласних сновидінь
тьмянієш намагаючись освітити йому шлях
натомість одержуєш в'яловідповідності
розітхнуті вщерть відповіді близькісний нанівець
з тобою у життєвому дискурсі могли б створити
не більше ніж умовну сполуку та й ту у минулому
мертвозність становища полягає у тому мабуть
що цигарку цьому світові ти викурив раніше за мене
раніше замаячив у авангардних проблисках прогресу
злословиш постсучасність за її тимчасовість та скороминучість
а вона обертається до тебе задом і продовжує сапати огородню цибулю
і травити колорадських жуків руками онуків по копійці за кожного
так і продовжуєш опановувати безтямно іронічністю
допоки моя фрагментація остаточно не стане для тебе
вагомим доказом яскравою ілюстрацією власної слушності
наша відчудженість не доходить далі фраз
я не п'ю і не палю я вегетаріанець я патріот я праведний я святоша любіть мене
кожен з нас нікчемний по-своєму але ти звичайно більше
я тебе від усього твого щирокінечного начала поздоровляю
зі здобуттям гранту на гарантії

2011

Богдан Задура зізнається,
Що кожен рядок його вірша
Коштує стільки,
Що на ці гроші
Можна аж чотирнадцять разів
Сходити до платного туалету.

За жоден рядок моїх віршів
Мені не заплатили
Ні копійчини.

Просто в моїй країні
Для поетів
Всі туалети
Безплатні.


2011

Земля не здригається, табу щебетінню
Все лускає, плавиться, тріскає грохітно
Заринулось в попіл, розчинилось удалеч
Й схоронилось уламками гір
----------------------------------
Він якось пищав, ніби лоскітно пір'ю
Від пестощів променів, що висли з-під пустки, -
Там мало повітря, занадто тяжке
Він зараз лежить десь ніде близько далечі
Він робить зусилля не в'їстись у біль
----------------------------------
Скаржна екзистенція розтеклась по фундаменту
Забруднює камені, готові до пекоту
Вже звуки замовкли, лун є лише внутрішньо
У когось. У чогось. Напевно. Не тут.
Небо відірвало сонце.

твого болю гойдлива лодь
у морі незримої любові
виношує своє дзобасте скигління
витрушуючи хвилебій
дріботить у розбитому дзеркалі сонця
виринаючою з тепла долонь
солонкуватістю уст
небо боготочить
вогнебіситься
скрапує додолу
розгубленим чорнилом на папір
і застигає у закарлюччі
ніким ненадпитим
шумовинням промовності
скоро легені гавані спокою
вдихатимуть неквапливо
крислатий шлях судна
і незримість залюструє
розшиті язики всесвіту
коли пришвартована тінь
поглинатиме темінь
безсмакового забуття
але жодне місячне сяйво думок
не у стані утримати
новонародженого леготу
згадки про те
що доки пливеш
відтворюєш дотичну
між любов'ю і відчуттям світу
залишаючи за собою згоїну
перевістряного сонцем
серця
твого болю гойдливої лоді

8 Березня 2011

Астронавти, астронавти
Космонавти
Ідіоти
Поліглоти
Інше виродство земельне
Я до вас кричу, мов в казку
Все для того, щоб не впріти
У підпахви вурдалаці
Що копитом росить босих.
Мене крутить, мене вертить
Мене кидає в безодню
Виригає в дно підошов
Де цілується земля
Мене нудить, мене мелють
Із волосся тчуть барвінки
І узварюють вінки.
Тіло небесне вертається в небо
Скавчить, як собака, що з чогось вмирає
Воно щось вжадало, взяло та й не взяло
Сказать не забрало, а сказу забракло
Забрали скажені скуйовджені соки
І трубкою всмокту вдавились мороки
В морозі сиділи й кляли кляті води
Водяних Водяних Водяних Водяних
Русалок
Самих себе
З іншого боку, в дзеркалі розбились та втопились
У лоскоті.
Світоч сколотив млетиво мережаних пелюсток
Завівши їх годинники на чверть впередназад.
Але тіло небесне вертається в мене
Але тіло твоє прямує у землю
Але тіло наше - це як дерева
Що вітрують лісами у пошуках зрубу
У пустотах котрого хтось завжди
Ночує.
Порожнеча, заповнена... Пам'ятаєш той смак дитинства?
Слизва і сльозьва на корі післяврання
Мешкетиться, бешкетує, вигулюмкує
Вицегокує із пекла срібну сережку
Й браслет із синьо-чорної нитки -
Кадр тягкої тканини
Що жуйкою влип на пам'ять підошов
Що землю блукають, як вівці шотландські
Копитяться...Ще досі не забудено про Казковість
Про мавок у підсвідомості рясних на злягання ночей
П'яних на розмови невбогі, що богом, мов цвітом
Вкривали луги наших страхів, закляклих від переляку
Коли ми вперше подивилися один одному в очі, як один одному
Скористанньовока можливість ув'язнити вморожені боязкості
В андрогінну плаценту нашоспільного начала
Що швейною ниткою вшовшився в штани, які не розлізуться
Не розв'ятвляться, не споконвічаться і не розкуркуляться, шовкові
Під сірниковою активністю пачківств, цигаркових легенехворих
Деструкцій раковин слухів, давно відмозкованих, впірсингованих
У наше єдине буття
У наше коханне снування.
Платинова ложечка.



лютий 2011

пригорни мене холодно
до облізлої шкіри зацілуй
вироди любов вистрадано
я пеклом ладен заплатити ціну
за-колихай
музикою спорожнілих келихів
твоєї крові отруйна ніжність
солодка заборона усіх гріхів
нехай горить у своїй вічності
і все заради чого у ніч твоєї зради
залиш мене у смутку
шукатиму відради
покличу смерть
прийди...

17.12.10.
04:45

        дні

чужі нещастя
настояні
на нічному сонці
з тіньового боку твого горя
вишневий
місячний гай
ніч нічийного щастя
уповні
хто у тобі хто
вимикає живильну музику


        рокú(

завтра буде
устигнеш вустами
вибрати виноградини
сонних спогадів
найсолодші
чи то кисліші
теплом однаковим
фаршировані
завтра –
осінь…
сонце досвіду
гріє
навіть узимку
вúно…

Мене втішає твоя безкомпромісність
Твоя невблаганність, твоя неприпустимість
Твоя вимогливість до своєї мене
Це зводить кудись до неба, у глибоку невпинність майбутнього
Що вже зараз щодень випивається маленькими дозами
З кришталевого та нетьмяного від зубрськості шкла
На сніданок, це додає апетиту та енергії
Оптимізм вже отримав від цього наркотичну залежність
У нього нині прихід, тому щось і пишеться
Невлучне і неактуальне, звісно, та хіба це колись і комусь було важливим?
Велике бажання засадити когось у табір помучатись
Не себе, природно, а об'єкта з-підлобних знущань, істинної злості нутра
Проти всіх і вся, але щоб було поетично та цікаво,
Не на все життя, тільки на обрубок
І смоктати ту лють проти себе, і вбирати той надлишок жовчі
Що ехом віддзвінчується в клятій стократ німбами аурі
Привласнити на правах законного володаря-барбара-сукуба
Пересердя, затлість, ворожість та любощі
А страждання віддати злиденним, хай смокчуть безм'ясі кістяки
Ось так твої чесноти мною винуждені.
А ти казав, театр. Це - містерія, і ти там - вседержитель!
Базовий словник епітетів на твою честь почав пліснявіти
Від вад зору, що запускають туди один за одним
Хроб'яцтво, витримане впродовж десятиліття в джерелі оніризму
Вони оживають потроху від повітря, прочахлого гноєм видихів
Що час від часу приходять і до тебе в гості з нутрощів серця Іншого.

2011, лютий

Неділя

Досвітки долі.
Досвід віків.
Дотик до волі.
До-йшов?
Чи До-тлів?

Понеділок

Регоче на чужому плоті півень
Речитативом.
Радіо реве. Проснутись важко.
Ранок. Рикають машини.
Мене чекає тиждень −
Резидент.
Завербував в роботу понеділок.
А справ у мене − від і до,
Ремарка.
Я ж і не жаліюсь,
Резонно –
Ревність в справі, не на зло.
Чи ж вистачить терпіння
В понеділок? Що ж,
Резюме:
У перший день Тво-Ре-ць
Почав творить До-бро.


(життя в РЕжимі римейку)
Ре-мажор
Реінкарнація думок чи Реабілітація зусиль.
Реквізити на тіло чи Ревізія душі,
А може Реформація свідомості...
Чи її Реставрація?
Рецидиви самотності ятрять рани,
(Регіт рефреном) -
То рефлексії з минулого, пережитого, небувалого,
Не перейденого, проминального, не віднайденого.
Реманент щоденних спектаклів (Репетицій)
Захаращує пам'ять про прекрасне й дивне.
Рецидиви хвороби пройдених ер ксерять роки.
Рефреном вторять у буднях.
Вторять, вто-р-рять − вдруге не вперше.
Репертуар пам'яті невичерпний. Чому?
Ребус нерозгаданий.
Редукція від передвічного до сьогодення.
Не Ре-мствуй − ти Ре-зонатор без Ре-зону.

Релігія - прозріння для незрячих,
Реванш для немудрих, для невірних у вічності,
Реліквія - для вірних, відліт у вирій.
Резерв терпіння – Ренесанс релігії.

За правдою - творчість роками.


Вівторок

Мі -мінор
Містика буднів в мінорі.
Мінливість світу− урок.
Міряю кроки до волі
Місивом душ і думок.
Мрійливість духу − омана.
Зміцнює віру в життя
Ніжності міра й любові,
Міняться ролі, гояться рани.
Мужність − процес каяття.
Між обрієм щезне мій ранок.
В минуле нема вороття.


Місяць містикою мислить.
Місто міниться, тремтить
Міфами дня.
Міражі срібних зір
Мінливо мерехтять на
Мідних постаментах,
Мініатюри вогників у те-Мі-нні вікон −
Мілко-мілко розсипані сонця міхи...
Місток в минуле −
Містифікація середньовіччя над
Містом мрій.
Мистецтво понад часом в
Мінах левів-сфінксів
Мінорний лад як спогад, здогад?
Музика камерна ка-Мі-нних веж.
Міраж чи реальність?...
Реальність міражу.


Середа

Фараонове око спливає на захід
Фальшивого дня.
Фоном пройдешніх турбот –
Фарисейство забутих епох,
Фантазії древності власного я,
Фабула в формах минулих життя.
Факел раптово освітлив дорогу
До давнього дому,
Фатально окресливши шлях навмання
До забутого бога.
Фарбами у тмяних півтонах,
Фалди пальто залягають у тінях
Фінального гону.
Фантом блукає відлунням фаготу,
Фатум минулої жертви жерців фараона,
Сфінкса фантом, із смутком в очах.


Четвер

У сольній знемозі Сонце предвічне,
Сонце що вчора нам богом було
Солене чоло зрошує сльозами.
Соло Землі − вічними обертами,
Танець планет завуальований
Слизькістю простору,
Його нез-До-ланністю,
В тім не-До-лад-ністю.
В солодкій знемозі чекаєш кінця
Її вісі до часу тертя −
Соль-спів − звук
Солов'я − райської птахи на брамі дня.
Соляріс − повернення знову, очищенням,
Сон це чи нове чистилище.
Крізь сльози в Соляріс − незнане життя
До спокою вічного Слова.

Слово − за межами простору.

П'ятниця

Ляпіс-лазурний ліс
Лепкий на дотик.
Літнім слізливим
Липневим дощем
Намоклий.
Лячно. Темно. Ніч.
Блукає душа через хащі, у
Лябіринтах думок
Не пропасти б.
Лягла би давно спочити
Та ніде думки подіти,
Ломляться лавою
Чудні й не ласкаві всі,
Крізь темряви ліс.
Хто зна їм лік?
Встану з загравою, в
Ляльчині очі упнуся, що
Хтось із дитинства приніс.

Ляльчин сей погляд близький і далекий,
Ляльчин сей погляд з дитинства лелечого,
Ляльчин сей погляд холодний принишк, а
Спогадам стало блакитно і тепло.

Субота

Сі... − Щемлива і тонка як тінь.
Сі − Січнева чистота...
Січневі ночі, звуки коляди і
Запахи різдвяних страв, і
Сіна й завжди тепла піч, і
Оповідки дідуся про козаків, про Січ.
Та дивна радість пізнання добра.
Хліби в печі й вино і
Сіль − мов сіль землі, а що се?
Дідизни − хата,
Сільце під сонцем, аромати
Яблук, рути-м'яти −
Спросоння крізь віконце.
Се ліс, садок, ставок і
Сінокоси...
Се теплі бабцині слова й
Й ласкаві руки, що розчешуть
Внучці коси.
Се роду пам'ять, се
Сім'я, де всі разом, -
Се гама і акорд -
Гармонія,
Де лад і рід
Де всі Сі-м нот -
Се всі Сі-м я.

Неділя

Долоні підняті до сонця.
Досвітній дотик долі до щоки.
До Тебе і до Твого дому
Чи долечу через віки
Dominus, ave Dominus
Достойно.

Колишні коханці
Один одного ненавидять.
У новорічну ніч
Дощ до землі летить.
І цвіт троянди
Насправді смердить.
А любителі жорсткого сексу
Пузлі розкладають.
Космос такий великий,
Товстий і вульгарний.
Чиновники з'їли
Салат із бюрократії.
А лисий художник
Плаче на стінах,
Немов тихо шукає
Пародію тут...

2010 р. Б.

Зцілення стало
Засобом убивства.
Це кінець
Нашого початку.
Два колеса
Передує моєму
Падінню з автівки.
Зелений убив
З'їджену траву.
Авторитарна демократія
Народжує номенклатуру.
Ми розташувалися
Два на два,
Коли нас
Було квартет.

2010 р.Б.

після полоскання мізків алкоголем
схожий на еротику дорослої розваги
чи ти не бачила мене ще голим
то і не звертай уваги
сміється тягнеться до шиї
злизати все лукавство ночі
на пам'ять шрами залиши
про дикі ігрища - вовчі

в моїй сорочці мовчки
зробити кави з ромом покурити
у нас єдине - схожі звички
у що можу ще повірити...
11.12.10.

Побігла за журавлем,
а він задивився в криницю
і не хоче летіти.

Забаглося заховати літо в пазуху,
а воно розтеклося
солодким молоком вересневої зливи.

Пірнула між латаття,
коса до дна приросла,
білою лілеєю дивлюся
у вічі місяцю.

Розгойдав мене круторогий,
ось-ось виплеснусь у безодню.

Тривогою дорогу охопила
коріння дубові змія чорна.
Боронила тебе дубе від неї —
руки одубіли від
отупілих поглядів зграї.

Чому ти такий слабкий дубе?

Тримаю корені твої в землиці,
відпущу — розчахне їх блискавиця.
Чи ще коли побачу сонце?

Відгриміла буря, а тут — сніги.

Знесилена, неси мене стежино,
якої вже давно нема спомину.
А тут давно росла трава?

Проб’юся чи загину?

Тьма зазміїлася у
коловороті лабіринту,
а тут іще сльота.

А воля то примара чи мара?

(маячня)
Була у нього світла голова.
Він ріс і світом білим чудувався.
І козаками-предками пишався.
Мав мрії і бажання, як і всі.
Взяв хліба, сала, огірка,
уліз у двері дизелька,
як у портал, як в інший вимір –
себе направив у столичні хащі.
І там, в глибокім мороці туману
із слів, ідей, обманів, заборон
заплутався у Леніні і Марксі,
в Грушевському, Толстому й Лао-Цзи.
Навпомацки він вищипав їм вуса
і бороди постриг тупим ножем.
Зате протер він скельця окулярів
самому Фройду прапором червоним,
щоб краще роздивитись через них
гру грив коней юнацької жаги
і власних пристрастей плотських, шалених,
що нуртували в молодому тілі
і заставляли діять і творить,
ще й сім’я клекотале розсівати.
Пройшовши мідні труби чи тунелі,
віддавши вуглеводні і жири
огрому, що їх висмоктав із нього,
нарешті зрозумів, де є й ким став.
Враз вгамувався, споважнів і обважнів,
радіючи, що віднайшовся вихід.
То ж з часом вибрався з пустого часобігу
він через отвір під кобилячим хвостом,
на землю гепнувся коржем м’яким і теплим,
радіючи з природою злиттю,
попарував ще трохи залишками мріянь
і поривань юнацьких, і надій.
Але на ґрунті чорному й жорсткому
реального життя він швидко всох.
«Тепер кізяк, а був колись козак…
Та може я іще на щось згоджуся…», –
надія десь в серЕдині теплилась.
Він вірив в чудо, й чудо відбулось.
Взяла і підняла його десниця –
рука селянки, наче провидіння.
Збирала вона в кошик кізяки,
щоби підмазати шкалУбини в стіні
своєї скромної селянської оселі.
І от тепер в шпаринах він отих,
припудрений-підбілений вапном,
на вічність трансцендентно медитує.
В світобудові тріщини скріпляв
собою, хай лише локально.
Знайшов він свою нішу в цьому світі,
ще й рівновагу, й мудрість осягнув.
Історія ця справді мала місце
в пустій і світлій голові правління.
(2008)

обіймай мої квіти-плаття
натхненно і жадібно
як вранці чашку гарячого
із щирим завзяттям
незрячого
бачити вітер у шторах
ніби в заторах
чи як сніг вибиває вікно


позбирай хвилини з підлоги
залишиться одна струна
на якій ранок зіграв
клич на допомогу
обіймав
подушки, що знають моє волосся
і які ми будували хмарочоси
з тендітного до крику почуття


24.12.10

Ты ложишься линией жизни
Той,что заканчивается
Посреди ладони
Обрывается
Взлётной полосой
Забывается
Перебирается
В прибой
Или в нас с тобой.
Зимой
Не бывает проще
Ломаются
Под ногами
Позвонки снежинок
И бездомные души
Бросаются
Оземь.
Сдирают обои с картинок
Лиц.Масок
Самых дешёвых
Отыгравших своё пластинок.
Послушай
Я намешаю красок
Погромче включу
Небо
Чтобы ты,касаясь
Нашей не_близости
Высохших листьев в лужах
В отблеске дна улыбаясь
Меня во всей моей низости
По краю бокала стёкшую
Коротких
Гудков
А я,как та
Что из снов
Размахом движений
Робких
Целую колени
На изломе
На измене
Под 14 этажей
На взломе
Разбежавшись,насквозь
Да мимо
Больше меня не шей
Мне привычней среди алкашей
Брось.
Последний курок
Зажав в обьективе
Запястий,сошедших с ума
Последний звонок
Мы уже не в прямом эфире
Сегодня акция в тире:
За убитое сердце-два

Мадрид насувався й прослизав у очі. Зіниці збільшувалися ,а тоді шукали
поміж поличок ,серед людей і м’яса пояснення, чому

нам стало замало двадцять шостого листопада дві тисячі десятого року,
чому, не розрахувавши відстань, не розбивши її на кроки,

ми
прямували в один із тих загнузданих димом барів, де легше переноситься
зміна клімату.

Повільно розгойдували вервечку часу зім’ятого , нагнітаючи атмосферу

сімдесят п*ятого ,
двадцятого листопада, про що свідчить газета.

Якісь атрибути натякають на присутність тут фашистів і геїв.
Порозкидані буклети
й тіла.
І ми, наче колись спудеї ,
навчаємося ..
оминати
втрат.

При чому не факт ,
що хтось водночас не є тим та іншим: фашистом і геєм.
Є ще варіант, що нас запідозрять
одні - у фашизмі, а інші - в нетрадиційній сексуальній орієнтації.
Тут завжди так: усі всіх підозрюють, усі з усіма п’ють, усі з усіма сплять.
І ще один нефакт, що перші не сплять з останніми, але однозначно факт, що останні п’ють з першими.

Посилена конспірація.

Ми не ті і не інші, але з усіх сил вдаємо, що воно так і є, вдаємо, що ми бодай хтось.

Вулиця ще не засніжена, але вже була провокація і через кілька хвилин доведеться йти з Іспанії, аби шукати себе у цьому місті, яке не варто навіть тут називати.
Час іти до таксистів , до банкоматів.
Час
повертатися
у сьогоднішню дату.

Голос твій вбирає, мов губка, терпіння моє.
Замовчи.

Давай просто, аби піти,
когось покличемо, із багатьох тут відсутніх, але тих, що
імовірно існують.
Може тоді …

засну я,
не діждавши закриття експозиції нутрощів та корів. Прямо тут посеред
висяканого щойно Богом, прямо тут біля нутрощів, антибіотиків та в крові.

Не ставте вашу творчість на конвеєр
слова не глина а музичні ноти
в які потрібно вкласти все життя
аби вони заграли як ніколи
слова то є диспетчери брехні
барометри для авторських емоцій
в них видно фальш як чути слухачу
різкий нечистий звук старої скрипки
новий Шекспіре ви то тільки ви
ви режисер лише свого театру
у нім актор у нім і автор п’єс
ви не єдині але неповторні
не ставте ваш талант самі під прес
не вписуйте його у рамки часу
він задихнеться бідний і помре
невтілений залишить порожнечу.

Не хочу я, не хочу
Чуєш?
Не рви цей світ хворобизни
а вітру байдуже, танцює
його так сіпаються сни.
У поліендрових думках напроти
з любов'ю тіні обнялись
і силуети наших "проти"
в хворобизну,як ввись, знялись.

***
розкидано папір
і записи що з ночі
напевно там є рай
і буде тільки він
там буде тільки
пекло
оцих забутих зошитів
бажання щось
знайти і загубити знов

***

напиши слово
яким би ти говорив
все життя
а потім несподівано
зупинись посеред площі
раптово усвідомивши
що ти
його
Забув

***
перебивається момент
навпомацки-що-ходить
і чути вічний рев
і вічний гуркіт. Сходи
І обірвався дощ
лечу у порожнечу
як нитка
як листок
а втім одне доречно
навпомацки-що-слід
запам’ятало втечу

***
не написані в-щось
і ось!
не написані десь і тут (!)
кожен з нас як горіх !
скотивсь (!)
тільки: треба і був !

Ця жінка просовує руку
в мої груди
і вітер
зав’язує пальці
коханням
вночі місто схоже
на
акваріум
пірнай
мов чайний пакетик
пірнає у
чашку
насаджуй дерева на
гачки
чекай
чекай
доки її серце разом
із
листям
розтане
і
буде стікати
чекай
чекай

2010

метафора твого волосся
вертлява безкрилка
осмислена доконечно
доречно
по осені щось забувати
щось карбувати сьогодні відмичками з каменю й слів
назавтра –
твоїми ключами

по осені модно щось забувати
губити між листя торішні звички
міняти адреси на чисту білизну
спідню
а гроші розмінювати на час
і підкидати його мов монету
і-нету залишити пару пляшок
і клунок в дорогу зі сміттям
ламким і сухим
голосом
нагадуватимеш себе
по осені
знаєш
якось властиво
пам'ять втрачати кожного дня
скидати її ніби яблука й сливи
достиглі
й ранково-дзвінкі
вінки і німби познімати
і не стидатись голизнИ
і не соромитись голИзни
як був навчив нас Ален Ґінзберґ

по осені
знаєш
навіть потрібно
постійно й повсюдно щось забувати
листи і листівки
серветки й хустки
кредитки
якісь візитівки
посвідчення
паспорти
запрошення і посилання
папери і папірці
світлини і фотоплівки
фломастери й олівці
ключі
паролі
шифри
дати
молитви
мантри
ноти
мапи
нотатники й записники
щоденники і мемуари
романи-спогади
і спогади-книжки
і пам'яті дрібні уламки
чи пам'яті важкі шматки

по осені
мені залежить
забути десь себе дещицю
корицю називати
цинамон
і каву пити із
горнятка
яке ти вчора тут забув

Давай домовимося так: я шукатиму сонце
в Інтернеті чи десь під газетами,
а ти поки перевір кишені .

Запевняю, воно там.

Як зробиш, то
розплутуватимеш чужі голоси, трансформуючи їх
у тишу. А в місті офруктизованому політикою,
певно, що Бога давно ніхто не просив , тому
він нас і залишив
на поталу:
короткометражок, Сальвадора та акцій протестів.


Вони йдуть , вигукуючи «революція».
А що воно таке?
На їхніх обличчях -
протиінфекційні маски – клята конспірація. Вони готові гавкати
по обіді, навіть не пообідавши ( чи не біда,люди?) ,
поки легені чиїсь не порвуться, а потім продовжать,
зрадівши секундному перепочинку..
Ти скажеш:
- Чуєш , я віднедавна боюся.
- Що вони далі вчинять?
Існувати тут……………………………… чи є шанс жити тут?
Скажеш і знову займеш свою халабуду,
винайняту квартиру десь на Мінській.
Поскавчиш - поговориш, собакою ще трохи
побудеш,
та

гавкіт той точно не пропишеться в небесно - фруктових вухах,
не вплине на великі вчинки.
Куди так прагне емігрувати громадянська думка.
Де ж наше сонце?
Шеренги , що рухаються не в унісон,
що пливуть не за течією, а в стічній канаві,
розливаються на асфальті штучні ідеї,
наче кольоровий лосьйон
для бриття нашої України – нені,
дідько,
тюбик з-під сонця
викинули.

ром з льодом у скляному погляді
з прозорої цегли стіна мовчання
сенсаційно як впасти на подіумі
ніч презентує мене востанн'є
ніби більше робити нічого
дощ напам'ять майже вивчений
надокучливо як до чужого
шкребуть краплини у вікно чи
фарбу я - обдерте підвіконня
руіни стін обривисте мичання
порожнє скло
до слів іще тверезіти
забити всі кути навколо
сльози множити
як так не можете девитись...