1. Поезія - суцільні повтори...
Звуки, слова, фрази.
Безлад. Маячня. Суєта.
Пекло.

2. Надвечір, вдихаючи прохолоду,
я нічого не хочу -
лише кохатися з пандорою
тисячу днів і тисячу ночей,
а на тисячу першу - відійти... вкупі.

3. Це - вишня.
Не сакура, а просто вишня.
Росте не в Японії,
а на бабусиному городі.
При сході сонця
оживають півень і дерево.
Тут - коріння моє.

4. Пісня моя не летить, наче птаха.
Не подібна до аероплана.
Виповзає змією із серця
та жалить мене самого.

1. Маршрутка швидко мчить,
намагаючись обігнати літак.
Їй це не вдається.
Кінець.

2. "Сонце вийшло нарешті.
Зима наче позаду.
Чи буде весна?"
Подумав байбак.

3. Колеса з'їдають асфальт,
викочуючись на міст.
Дорога вся затремтіла
під лапками мурахи.

4. Дівчина поруч підвелася -
небо розверзлось раптово.
Автобус їде у безвість,
притискаючи колію трамвайну.

5. Світлофор червоний - зупинка щастя,
зелений - навіжена гонитва.
Кінцева зупинка - тупик...
тупий... найтупіший.

Колись давно я піднявся на вершину гори Кокнарі, що в графстві Слайгьо у Коннахті. На верхині цієї кори височіє кам’яний курган, насипаний багато тисячоліть тому. За легендою, в глибинах цього кургану похована королева Медб. Стоячі на вершині кургану я думав про сиву давнину моєї сумної Ірландії. І тут помітив чорну грозову хмару, що сунула небом. Почало гриміти і блискавки, що освітлювали небо – таке ж сумне як в часи короля Лугайда мак Лоегайре. І тоді я написав таке:

Бавимося в хованки
Зі старою худорлявою жінкою
Вдягненою в біле,
Що тримає в руках
Серп і косу
Що зроблені з заліза
Допотопних метеоритів.
Граємося в піжмурки
З бородатим дідом
У якого всі посмішки
Сумні як осінній дощ,
У якого всі жарти
З журбою старих криниць.
Ми – гравці у кумедні ігри –
Завжди дитячі,
Але завжди азартні.
Ми – діти чорної землі
І спраглого сонця.
Ми – люди.

Друже Евкліде!
Як тісно душі у твоїх клітинках
Креслити безмір калюжами книг.
Бородатий філософе!
Знавець чисел і ліній.
У затінку портика
Малюєш трикутники чорні
Моїх невгамовних рапсодій.
Античності сивої слід
Чайкою білою морем
Чи сторінками папірусів
Відбілених хворою Кліо
Чи Каліопою…
Ти
Словами апорій Зенона
Сандалі ховаєш в пісок.
Нікуди йти. Та й навіщо?
Шкуринкою хліба черствого
Звуки легенди про Іо.
Десь у перерізах сфери
Пісня стара про Сізіфа.
І про орла. Про…

Виливаю життя на мілке сито вічності.

Цівочки років
Розтікаються по площині і
Групуються.

Спочатку крізь дірки просочується
Дитяча здатність дивуватися
І вміння радіти.

Зрілі почуття, ніби желе,
Закупорюють отвори.

Вони тримаються купи,
Обмінюються енергією,
Чіпляються за повітря,
Гронами крапель
Звисають
Знизу.

Ніби у руках золотошукача,
У ситі залишаються
Кристали чистого розуму,
Зерна пам’яті,
Хмаринка душі
І відчуття болю.

Вічність не відпускає їх у невідомість,
Бо саме вони
Є результатом нашого досвіду
Самовдосконалення і праці,
Любові і
Вмирання.

21.04.13

лі.
та..
ти...
в самому слові проростають крила
відчуваєш, як тріпоче небо
шпаринками вічності
у твоїх
небезсмертних легенях
відчутно..
всесутньо
вибухаєш пелюстками сонця
і на швидкості світла
на такій повільній
швидкості
сплетених мрій
перелітаєш павутиння вигаданих кордонів
дороги зречених місць
і безмежності волі

я (не) ілюзія
я просто маленький
промінь сонця
що любить подорожувати
сітківкою твого ока
на екваторі
спільного раю

лі.
та..
ти...
та ти
чомусь обираєш землю.

[2011]

Один мій знайомий жив у старому кам’яному будиночку самотнім аскетом. Любив вечорами грати на скрипці і читати старовинні грубезні книги у шкіряних палітурках писані латиною та грецькою. У нього в домі ніколи не було мишей – він тримав трьох кішок яких назвав Клото, Лахеза, Атропа які берегли його бібліотеку від докучливих гризунів. Мій знайомий давно помер, його будинок, його скрипку і його бібліотеку продали за безцінь. Якось я згадав про нього і написав ось такий вірш:

А ви вмієте крокувати?
Не бруківкою
І навіть не ромашковим полем,
А полями етеру,
Взувши чоботи
Пошиті з порожнечі
Шевцем з дивним прізвищем
З шилом позиченим
Ангелом чорнокрилим.
А якісь три жінки
Досі прядуть свою вовну
тягнуть нитки – не свої – наші
Так невчасно їх обриваючи…
Недоречно я тут, недоречно.
Моя нитка
Все тягнеться й тягнеться,
Обтинати їм ліньки
Чи то не хочеться,
Довга вона аж занадто
Між гілками горобини плутається,
Нехай з неї ліпше
Теплий светр сплетуть
Ірландським безхатькам-рибалкам.
Бо всі ірландці безхатьки –
Острів свій загубили
І світами блукають
Стежками
Як ті нитки плутані…

Коли я в останнє відвідував Ольстер, мене віз через кордон з Ірландською республікою водій в якого бракувало трьох пальців на лівій руці, і був шрам через все обличчя. Ми не розмовляли цілу дорогу, бо розуміли один одного без слів. Тільки при перетині кордону він сказав мені: «Ми – ірландці… Наша Батьківщина як крижина, що тане під нашими ногами…» І тоді я записав у свій нотатник таке:

Наш зелений острів –
Це айсберг вкритий мохом,
Який застряг на мілині
Океану часу.
Отак ми і плаваємо
У нашому «тимчасово»,
Думаючи про вічність
Між старими дольменами,
Співаючи свої сумні пісні
Про терпку потойбічність.
Крига нашого айсберга
Не тане – бо споконвіку гаряча
Як чай у заварнику
Дивака О’Генрі.
П’ємо його ковтками
Навіть не думаючи,
Печемо свої ірландські пудінґи
З хвилин та помилок,
З безглуздя нашої історії,
З недоречних жартів
Та порожнечі несказаних слів.
Смакує. Особливо з віскі.
Танцюймо свою джигу!
Танцюймо….

О сіра холодна рибино смутку,
прошу тебе, залиш
підводні печери моїх спогадів,

тяжко мені з тобою.
Твоя срібна луска відблискує
відчуттям провини і сорому,

ми ж нікуди разом не допливемо,
загинеш ти у мені
і я із тобою всередині.

І тоді ти просиш мене відкрити
кам'яну браму підводних печер,
бо ж тебе не пускають на волю
власні мої страхи.

Вдих — і ти випливаєш,

видих — тиша і спокій.

Пливи, мій смутку, далеко пливи

у забуття затоки.

***
на консиліумі лікарів
встановлювали діагноз нації
записали:
зухвальство політиків
нахабство ділків
про методи лікування-
жодної інформації
***
час відчеканює години і дні
змінюються декорації й долі
на палітрі Всесвіту інколи ми
виглядаємо як янголята голі
***
нам би перед кожними виборами
щеплення робити...
від обману...
все одно відмовимось
виберем
все нам "по барабану"...

***
суспільство мені пропонує
рейдерський свій контракт
який рясніє словами
треба...повинна...мушу...
але я не здаюся
я просто роблю антракт -
перебинтовую душу...
2008 - 2012

Коли довго дивитися в люстерко,
здається, що ти заглядаєш у себе,
всередину,
якої часом може не бути,
і тоді ти дивишся крізь матерію,
а потім крізь час,
над яким людина не має влади.

Люстерко — тільки вихідна точка,
майданчик, етап для польоту
в космос, у Всесвіт,
який починається в тобі, якщо довго-довго
дивитися в люстерко,
втрачаючи свідомість,
змагаючись із часом
і шукаючи себе.

Паперова людина довго дивилася у дзеркало,
довго-довго, немовби там було щось незвичайне.
здавалося, що Паперова людина мандрує десь далеко-далеко,
її душа відлетіла в інші світи,
бо Паперова людина стояла, немов зачарована,
немов заскочена,
неначе щойно бачила привида.

Коли Паперова людина відійшла,
всім закортіло подивитися в це люстерко,
всі набігли звідусюди,
всі почали галасливо юрмитися, щоб бути першими,
щоб побачити саме себе у дзеркалі,
саме своє відображення,
саме свою сутність,
від якої — шлях у космос,
але замість скла
в рамі,
а точніше,
за рамою,
приклеєне до цегли,
було оголошення,
що нове скло привезуть завтра.

Вийшовши вдень
по сік,
Паперова людина,
вибираючи пакет із соком,
не помітила, як прямісінько на неї
насувається дрібний червоний каток.

Каток закатував асфальт уночі,
але закатувати асфальт — справа делікатна,
тому ночі не вистачило,
і каток мусив працювати вдень,
а за кермом сиділа Асфальтнозакатувальна людина.
Ця людина натискала на кнопки
і дивилася в небо.
Бо хто ж дивиться на свіжозакатаний асфальт?

Каток давав задній хід, а Паперова людина
стояла собі біля новозаасфальтованого відрізка дороги
спиною до нового асфальту.
Паперова людина дивилася в небо, а потім на вітрину мафу,
де виставлялися різні пакети з соками.
Паперова людина вирішувала, який сік купити.
Нарешті вирішила. Розплатилась.

На свіжозакатаному асфальті
виблискувала свіжа брунатно-червона пляма.
Мабуть, сік був томатний.

Поклавши голову в пащу лева,
Паперова людина чекала,
Що ось-ось паща замкнеться.
Гострі ікла встромлять у м’язи шиї.

Паперова людина чекала,
Що страждання не буде.
Що ікла левів такі гострі,
Що миттєво відріжуть голову від духу.

У Паперової людини лишився маленький дух.
Колись духу було більше, але в каліки і дух калічений.
Колись Паперова людина могла любити.
А тепер вона боялася і хиталася, хиталася і боялася.

Паперова людина лише сподівалася, що кінець буде миттєвим.
Але паща лева не закривалася.
Ікла закам’яніли.
Це була паща
Лева-скульптури.

Грабіжник у розпачі
Вийняв із грудей серце
І віддав Паперовій людині.
Паперова людина була бліда і тонка,
Крізь неї просвітлювався світ.
У Паперової людини не було нічого —
Тільки серце грабіжника.

У Паперової людини були запалі очі.
Паперова людина більше не могла їсти і пити.
Паперова людина весь час мовчала.
Сказане — було нечутним.
Говоріння втратило сенс.
Значення було порожнечею.
І навіть тире між паузами були нічим.
Паперова людина розглядала серце грабіжника.
Воно не вміщалося в її груди.
І тоді Паперова людина розрізала серце.

Паперова людина мала гострі нігті.
Вона мала довгі пальці.
Паперова людина розшматувала серце.
Бо вона знала, як це — розшматувати.
Паперову людину все життя шматували.
Шматували її країну.
Шматували її мову.
Шматували її мозок.
І тепер вона оглухла.
В ній задеревів біль.
Зникло серце.
Паперова людина більше не говорила.
Вона могла тільки шматувати.
Навіть серце грабіжника,
Який його їй вийняв
І віддав просто так.
З розпачу.

Дивлячись на калюжі майбутньої весни
Подумав ненароком, що
Я теж каменяр. Мурую з цегли слів
Своє творіння – храм Істини
Чи то свого життя безглуздого
Понурий мавзолей…
Крім слів, цеглинами важкими
Кладу помилки у підмурки.
Крапки моїх фраз шумерських
Зрозумілих хіба що глині
Летять крізь тунелі сансари
До білого світла в кінці.
Десь там нірвана –
Між квітами кульбаби
Та польотом джмеля.
Стою серед весняного міста.
Запаліть мені смолоскипом вірша
Хоч якесь світло на світлофорі!
Хочу перейти цю дорогу метафор
Які летять шаленими автомобілями
Асфальтом моєї сірої речовини
З розбитої вулиці Арістотеля
На вулицю Платона-філософа.

Пірнаю у глибини Землі,
Як в море зотлілих книг.
Шукаю камінці-літери,
Щоб шліфувати ними
Старезний іржавий якір,
Що застряг між пеклом
Та днищем човна Харона,
Того самого човна,
Якому ірландці звикли бажати:
«Сім футів під кілем!» -
Повторюючи цей ритуал
Кожної скорботної п’ятниці
Перед тим як згасити
Свічку своїх колискових.
Відполірую цей якір
Своєю сивою бородою,
Відшліфую до блиску
Забутими словами гелів.
Буду його волочити
По дну Океану Спогадів,
Як діти волочать
Зламану іграшкову машинку
У пісочницю
Заборонених слів.

Якось почувши сонячного зимового ранку цвірінькання синиць (а вони передчувають весну краще ніж я і вірять – на відміну від мене, що вона справді прийде) я подумав, що камені падають з неба для того, щоб ми не забували про Нескінченність і написав ось таке:

Лататтям риби залатали став,
Латаною свитою зими вкриваю
Голе тіло своїх віршів.
Я, я, я, я, я, я
Десь там – на дні старого ставу
Чи то озера Лох.
Бо кожне озеро називається Лох,
А кожне дерево якщо не Бодхі
То має ім’я Кранн
А кожен камінь
Якщо не менгір, то Клох
Тільки ми забули про це.
Зазираючи у колодязь Ніщо
Хотів зрозуміти, що таке «Я».
Якийсь чоловік у білому
Написав мислячою тростиною
Що
Я – візерунок променів,
Я – відсутність хвиль,
Я – нетривка ілюзія.
Плутаю причини і наслідки.
Не дивися на відображення Місяця
Там – Будда.

* - «…зламалась віра в світ моїх ілюзій…» (Франческо Петрарка) (іт.)

Якось, зайшовши до поліціянського відділку у місті Корк щоб спитати чому навколо стільки неподобства, я побачив юнака на ім’я Марк в ірландському однострої, який стукав на друкарській машинці. Я подумав, що недарма в Євангелії від апостола Марка звучать як молотки теслярів карби законів буття суспільства. І тоді я написав таке:

На чорному континенті
Лютер пише свої апокрифи
Тримаючи у жмені
Бурштиновий пісок палімпсестів.
Здивоване розфарбоване Соренто
(Незаконне дитя цезарів)
Сторінками кипарисового писання
Приймає прочан замість курортників
(Бо море теж храм).
Неаполь кульгавим калікою
Співає не весело – жалібно.
А ви йому протекцію
Дзвінку порцелянову
Чи то чорну мантію…
Поверніть мене до Італії!
Дозвольте над морем журитися,
Гарібальді сумного оплакувати.
Птахи летять в Сан-Антоніо
І в Сан-Себаст’ян-ді-Калабріо.
Але не зграями.
Дайте їм замість компаса
Залізні газети Венеції,
Нехай кидають їх у море
Замість зубатого якоря.
Чемні римляни з томиком Горація
Грають у футбол символами.
А ви поважаєте даків?
Ви – жителі озера,
Ви – комівояжери віри.
Поставлю свій стіл серед лісу
(Нікуди вже він не провалиться)
І буду писати елегії
Про схизматів та про єретиків.

Примітка: На світлині Генрі МакКенсі та Кріс Патрік О'Ленахан. Якими вони були джентельменами! Світлина зроблена 14.06.1925 року у майстерні Стівена Глена Корбі (Дублін, Ірландія).

Мінілюди у мінімаркетах
Купують мінімум з необхідного.
І все за мінімальними цінами
На свій прожитковий мінімум.
Мріють про мінівени,
Радіють в житті мінізмінам,
Хочуть, щоб їх цінували,
А не оцінювали, як мінімум.
Дівчина в міні-спідниці
Тримає за руку хлопця.
Вона вдома йому робить міні…
Хоча в нього думки про максимум.
Люди у мінімаркетах
Кладуть собі в міні-кошики
Мінімум свого щастя
Й максимум з непотрібного…

Вони будували вежу зі слів.
Ніхто не знає навіщо.
Ніхто не знає чому.
З цих маленьких «чому»
Вони місили цеглу віри
Для храмів свого тіла.
Народи, що зникли як тінь,
Де шукати мені ваші сліди
У темних закутках
Людської свідомості?
Народи, від яких лишились
Одні назви і слова,
Що обпікають сухий рот.
Народи, що відчували
Тілом своїм залізо мечів.
Народи, яким заборонили бути,
Приходять до мене у снах…
Їхні пророки і віщуни
Лишають по собі візерунки
Які гаснуть, як свічка,
У спаленій дерев’яній церкві.
Вони шелестять, як книги,
У яких зітліли сторінки,
Як манускрипти,
Якими топили грубки
Та вогнища інквізицій
Істоти з вузькими лобами
Та каламутними очима.
Хто згадає про ці племена,
Про людей минулих часів,
Коли я теж піду у Ніщо?

Провалююсь в чорну дірку часу ….g.h.j. d..f. .k..
Все плинно, все одномоментно,
Співіснування
неіснуючого,
забутого,
прийдешнього
Протикаєшся наче крізь бетон…
Все висить ні-на-чому, сколихується незримо
Звуки, перемішані з густим світлом, закручують свою спіраль –
То, може, десь є початок? Чи кінець?
Зринають видива Далі,
Босха
Дзюрчить кришталево цятка Латура
Принишкли квіти й колосся Білокур
Вривається голос Роберти Мамелі
Тихо і пронизливо
Всі тут, всі окремішні, знайомі незнайомці
Коливається, здригаючись, перша клітинна мембрана Всесвіту
Звивається площинно полотнище земного Буття
Маленький Принц зігріває Екзюпері – долоні до долонь
розвивається на вітрі шарф Айседори …

дірка – на те вона й чорна – що в один бік
як стрибок з космосу …
хіба що поруч виникне ще одна –
зі зворотнім падінням –
і
«що там, за Cвітлокраєм?»...

2012.10

Глиняні люди
Пишуть свої глиняні книги
У своїх глиняних снах,
А я листа – їхньому герою поводирю
Цих сліпих з глиняними очима,
Що прозрів раптом
Зрозумівши, що тіло вічне,
А душа – лише спалах у порожнечі,
Що глину перетворює
У судому страждань.
Пишу йому листа,
Покладу в глиняний глечик
І кину у глиняне море -
Нехай зануриться
На саме дно океану історії
До людей, що придумали
Знаки звуків і слів.
Ти перший зрозумів
Що всі ми з глини виникли
І глиною станемо.
Чи може ми –
Це тільки полум’я свічок,
Що на вітрі гаснуть?
А глина – це нитки одежі,
Це мушля равлика на ім’я людина
Чи просто непотріб.
І те світло, яке
Ми називаємо «духом»,
Це лише коливання
Порожнечі…

Колись, блукаючи вулицями Болоньї, я думав про архітекторів середньовіччя – вони хотіли злетіти в небо, але важкі думки тягнули їх додолу, вони хотіли легкості, але камінь був важкий, хотіли світла, а цегла темніла, хотіли пластичності мармуру, а він гнітив їх холодом і байдужістю. Я милувався дивною спорудою собору Сан-Петроніо на П’яцца Маджоре і раптом абсолютно недоречно згадав про Савонаролу. І тоді записав у своєму записнику таке:

Савонароло!
Громадяни твоєї республіки
Хотіли вина та розпусти
А ти їм про чистоту…
Савонароло!
Твоя Флоренція - італійська повія
Ренесансом отруєна
А ти їй – свободу….
Плащ твоїх слів
Не ховає від граду наклепів,
Твої громадяни
Щастя вимірюють золотом.
Джироламо!
Народ хотів розваг,
А ти їм про Істину.
Світло твоїх пророцтв
Метелика крилами
На свічку історії…
Твій Сан-Марко
То не монастир,
А Венеція – а ти йому Біблію.
Якої Утопії
Тобі було мріяти
Про Христа республіку
Посеред Вавилону Борджіа?
Схимник химерний
Твої сандалі –
Два човника віри
Напнули над ними
Вітрило вогненне.

Читаючи «Історію Італії» Джузеппе Канторіні, я подумав про те, як легко люди можуть втрачати свою свободу і прославляти своє поневолення і крадіїв їхньої свободи, як нібито, винуватців уявного процвітання. І тоді написалося таке:

Кожен Мілан має свого Галеаццо,
Кожна Флоренція свого Лоренцо,
Кожна Генуя свого Гул’єльмо,
Кожна Венеція свого Джованні Гальбайо.
Називайте їх «чудовими»,
«Блискучими» та «доблесними»,
«Благородними» та «благочестивими»,
«Справедливими» та «хоробрими»,
Громадяни комун та республік,
Радійте спорудам довершеним,
Ренесансу золотому й веселому,
Тільки свободу свою віддайте,
Оте непотрібне «право голосу»,
Оте слово своє в скриню сховайте,
На карнавалах танцюйте,
Пийте і розважайтесь,
Тільки поменше думайте,
Поки флорінами та дукатами
Поетів ваших причаровують,
А вони з вами монетками поділяться:
Тридцять срібняків кинуть –
За республіку…


Примітки:

* - «Я бачу чітко, як я став
Старою казкою поміж оцих людей,
І соромно мені стає за себе…»
(Франческо Петрарка) (іт.)

На картині – портрет Лоренцо Чудового (1449 - 1492) – тирана Флоренції. Картина пензля художника Джіроламо Маччіетті.

Шаг вперёд
И, по принципу левизны,
Три шага назад.
То есть попадаешь в позицию бальную.

Мы заблудились,
Мы даже не можем сказать -
Кухня у нас это
Или спальня.

Мелкие, беспристрастные овощи чистим,
Чищу,
Силясь не знать,
Что делаем.

Что-то вполне пригодное в пищу,
Что-то ещё незрелое.

Самоосознающего существования
Мелко режем лобию.
Это просто по образу и подобию.

Попеременно из себя извергаешь то жизнь,
То стаканы фильтрата жизни.

2012

Сивий дідусь, літописець Час,
не лишає можливості для репетиції,
гострим пером в партитурі карбує
знаки, воліли б які приховати, не дасть
бути так, як хотілося,
буде все, як було.
Помилок не пробачить,
не буде милості, як зіграли – позначить.
Симфонії наші
все більше походять на злий авангард,
карнавал з розбиванням о стіни голів,
як не чули б себе – навіженим воланням
у нотах звертається оперний спів,
дисонуючий камінь… дисонуючий камінь…
в кострубатості слів
й жалюгідних діянь.

Але десь в купі нот
залишається карб, сивий Час справедливий,
перемоги в двобоях, усміхнений голос
й гармоній прозорий класичний мотив.
Алмази в багні
залишаються тим,
хто прийде вслід за нами
і вириє гнів із глибин,
біль і білий метал
перетворений в силу
напружених спин,
із гарчання і крику
відлитий
у глиняних формах кантат,
до планети
обернений спів.
Саме так…
Розставляє крапки і знаки альтерації Час,
імпровізації підвищуючи якість…
Так дерева зростають в нас,
на шматочках геніальності.
***

Жовтим листям облітають мрії
З дерева печального
Життя…

У гіллі сухому виснуть тіні
Настороги, страху,
Каяття.

Падають, як яблука на скелі
Стиглих слів незібрані
Плоди.

Сіються інтриги по е-мейлах,
Хтось вінки приносить
До води.

Посипає сіллю свіжі рани
Ненароком зголодніла
Ніч.

І стоїть у тебе за плечима
Неминуче невблаганний
Лінч.

16.11.12

Ранок граблями проміння
Згрібає в ущелини
Біль.

Гори вдихають свободу
Вдягнувши на голови
Сніг.

Зламані душі – іграшки,
Що впали під ноги
Дню.

Хочеться вити. Видумка,
Ніби усе це –
Ми.

Діти зберуть окрушини
Наших надій
І

Казку напишуть вірою,
Що нам не забракло
Сил.

Тільки… Невже я справді
Зі сліду козлиного
Пив?

15.11.12

меж немає
навіть хрест не межа
а начало
не проти, а за
життя
меж немає
перекреслене навхрест
серце
двома поцілунками
не вмирає чомусь
я повторюю мантру
меж немає

Ці слова
кольору теракоти й охри
Ці слова
звучать як сутінкова флейта
Ці слова
на дотик шорсткі і нерівні
Ці слова
кольору теракоти й охри
від давності
Ці слова
звучать як сутінкова флейта
від сумнівів
Ці слова
на дотик шорсткі і нерівні
від тисяч рук
Ці слова
зміряли мою душу
поділили на такти
роздробили на ноти
і складають древні мотиви
без ритму й мелодики

Перестрибуючи із зірки на зірку,
розкидалась по дорозі метеоритами,
я роками, віками шукала свій
справжній образ.
І я його знайшла, тут,
на землі, де
так одиноко,
де тебе ніколи і ніхто не почує,
де тобі ніхто не повірить
звідки ти, хто ти.
Тут на землі, де я так самотньо
прагну до свого неземного
джерела неба...

24.10.2012

«КЛ»

...на клавір поклав сигнал клаксона...

...клімат кланів – класика без класів...

...кланятись запізно - клацнув клапан...

...із кларнетом Клапейрон оклигав...

...а клейноди й клеймо переплутав...

...клен заклякнув мов клема в комплекті...

...клин клепалом не виб’єш без клепки...

...клептоманія клерків без кличу...

...а кликуха як клімакс клієнтки...

...клепсидра класиків поклала на лопатки...

...клич крові клятва клітка кладовище...
________________________________________

...замовляв краватку краб кравцеві...

...краги вкрали крадькома й без крику...

...то була красива крапля - крапка...

...у крамниці не було кресала...

...крах бо кратер кратний від вулкану...

...на краш-тест поставили не КрАЗа

...краще бути крайнім чи останнім...

...на кредитах креативно мислив...

...красти краєвиди у країні мрій...

...їхнє кредо - крісло Кріт і кралі...

...круасан як хліб насущний краще скромний...

...кволі кванти квапили квадригу...

...за квартал платити квартиранту...

...кварту пива кожному з квартету...

...гальба квасу тягнеться до кварцу...

...квити ми – квитанції не треба...

...ти квікстеп танцюєш наче квочка...

...вибрали квартальну квоту квітів...

...квартир’єру квилив квазігроші...

я була...
я завжди була...
я тихенько навшпиньках
ходила по сходах твоєї душі.
я проникла туди через
крихітну шпаринку із
колишнім не відпущеним болем.
ти мене чув.
ти чув цей млосний лоскіт...
але ти не сміявся.
я вичавлювала цей біль.
та він (біль) не хотів бути соком!
захлиналась я...
слухала стукіт твого серця.
відбивала ритм подихом:
стук – стук – стук – сту – ст – с – – – –
я була...
17.10.2012

окуляри з чорною оправою
і Ви сама така собі сова
чи бачив Вас я без окулярів
та Шопенгауера
напевно ні

я зізнаюсь
сповідально чесно
скажу Вам в очі що
Ви амбівалентна

часом буваєте черства
і навіть суха як Гобі

а часом куди гірше
в мене катастрофічний шок
Ви трансформуєтесь
в запліснявіле стерво
і бачить Бог це жах

але ж
коли були Ви ще заміжня
коли товкли свій
яблучний пиріг
у Вас була якась та ніжність
куди
чому
пішла вона від Вас

Ґалаґан, 2012

срібним
серпиком
серпень
стинає
сни


снопи
сновидінь
скроплюють
спальню
снагою

серця
скорені
спрагою
ступають
стезею
спокуси

соло
солов’я




28.08.12

дядько час
якому набриднуть
пори однієї
щоденні труди
піде до корчми
на край всесвіту
і обіп’ється
посивілих туманів
із рога віків
до безтями
і сонця пелюстки обтрусить

09.08.12

вонабулазхвостакита
зкаотридотінульнульдва
ітридцятип’ятимінут
воназмайбутньоготака
сюрреавангарнудартхитка
устиліню
ізартменю
напляжінюувнеївтюхавсятак
меніневіриштичувак
алевізьменасвійлітак
апотіможенакита
візьменекоханата


08.08.8080

I. Боротьба з янголом

Тінь крил росла
янгол запіяв затягнув
а його вологі
ніздрі торкалися
моїх очей вуст
ми боролися на землі
втрамбованій газетами
на смітнику де
слина кров і жовч
лежала змішана
з гноєм слів

тінь крил росла
а то були крилá
два
від вуха до вуха гігантські
рожеві
по обидві сторони голови
серед хмар
наші відходи покрили
спортмайданчик
врешті здолав мене
зв’язав облестив обслинив
словом і балакаючи
оптимістично
входив у небо поезії
я впіймав його за ногу
він упав на мій смітник
під мур

я тут
людиноподібна істота
з вибитими на світло
очима


II. «Bocca della verita»

Вуста правди
отвір у кам’яному крузі
отвір у пустці

камінь який
оточує тишу
гладенькою крайкою

камінь з вустами правди
тече з них мовчання
повітря слина кров

випльовує зуби

в полірований і гладенький отвір
дівчина що кипить сміхом
від стоп
на чорній шпильці
до голови
срібної цинамонової
і голубої
в уста правди
вкладає руку
білу теплу

неопала рука
невинної брехні
смішки
не було там політиків
священиків учителів артистів

вуста правди
отвір у кам’яному крузі
чорний язик
що вискочив з вуст
повішеного




III. Зелена ружа

1
«... квітку ружі вишила зеленим...”
(З пісні Вайделоти з поеми «Конрад Валленрод» А.Міцкевича)

Великі міста
ростуть
переповнені
пустіють
приплив
і відплив
лавини людей
так близько поруч
одна біля другої
що видно структуру
з уривків слів
тут і там
розкиданих
можна собі уявити нутро
але в рою
без матері
починаємо жити щораз самотніше
відстань од людини до
росте під неонами
в переповнених містах
тручись між собою до крові
живемо як на острові
заселеному нечисленними істотами
залишаємося зі жменькою найближчих
але й вони відходять
кожне у свій бік
беруть із собою
пилососи кепські картини
жінок дітей
мотори холодильники
певний запас знань
попіл псевдоніми
якісь рештки естетики
віри
щось на кшталт бога
щось на кшталт любові
ще інші
відходять до своїх печер
з м’ясом у зубах
слабші залишаються
у барах за столиками
ще слабші
спираються на тіні слів
але ці слова такі прозорі
що крізь них видно смерть
нічого відходимо
обтяжуючись замкнуті
і ніхто не признається що відходить
ліпше не робити сум’яття
тож усі живуть вічно

пам’ятаєте
ми були відкриті
в часи найбільшого тиску
чуже страждання і чужа радість
легко проникали в наше нутро
ваше життя бігло до мене
з усіх боків
тепер нас покривають панцирі
лише крізь тріщини
в обличчях
можна побачити



2


В мені є
є щось таке
Не не можу
описати
щось є в мені
щось чого не було
і росте
ні це не росте
підходить до горла Ні
підходить це є нерухоме
це мене наповнює Ні
не знаю точно
добре що забуваю
але що це є
кажи по-людськи
чи це любов
ні це не страх
чи це ненависть
ідея так це є пусте
Ні це не ідея
це є майже скрізь
чи це підкрадається до тебе
чи йде відкрито
чи це мовчить чи красномовне
чи це є далеко кричить
о ще є далеко
так так
це є ще дуже далеко
правда скажи мені
що це є ще далеко
але що скажи що
це є вже в мені
тут і тут
і там
але цього не було в мені
знаю що не було
знаю що не було
а тепер це вже є в тобі
підходить тобі до горла
нічого не відчуваєш
скажи мені швидко
яке це є в тобі
чорне чи біле
незряче чи сонце
німе чи гукає
нічого не кажеш
скажи мені що це є далеко
Ні
кажеш що втечеш
нічого не кажеш
скажи
не можеш говорити
ні не боюся бо ніколи
цього я не знав
може переїдемо
добре зараз
на інше місце
побачиш що все
буде добре Ні
каже що немає іншого
місця що не можна переїхати
нічого не кажеш
кажу що ніщо є в нас




IV. Броньована шафа


Броньована шафа
стіна шафи гладенька
полірована
двоє грудей
з лівого боку рука

два
отвірці очі
шпарина вуста
дві дірочки
в носі
губи між
губами зубки
більший отвір
язик
два отвірці
обтулені мушельками
вуха
нігті на нозі
ніс на обличчі
з правого боку рука
броньована шафа
гладенька
з волоссям
тут і там
з волосками
з волоссям на голові
з пучком волосся
під пахвою
розмальований отвір
зеленою фарбою
двоє білих грудей
повні молока
затуляє рукою очі
говорить
дивовижний цей захід
прегарне море
лягає на бік
над морем
на піску



V. Коріння


Світлочутливі
естети
з одним оком
кажучи Ван Гог
малюють сонця
зачіпають банальну
галузку квітучого мигдалю

бачу його вночі

бачу його
в Борінажі
під землею
вогонь
пожирає людей
з очима
із серцем що б’ється
з язиком
в замурованому
хіднику клубиться

небо є високо
підноситься вище
кріт без ока
Ван Гог
торкається світла
двилячись на соняхи
думаю про коріння
що поховане в землі
прагне сонця
не знає
світла
крони

Коли посеред ночі
чужа людина
сказала мені
добридень

я передчув її




VI. У денному світлі

Ще інші
сидять у темряві
зручно
з цукеркою в собі
чекають
на драму чи комедію

на білому простирадлі
жінки з очима
які розплющуються і закриваються
з вустами в яких
рояться білі зуби
роздягаються
на очах зібрáних

з відкритих тіл
тече кров
разом із музикою
та діалогом

усе тут є
забавне потрясне
цікавіше
красивіше
ніж у реальнім світі
раптом змалілім
позбавленім смаку

Коли герой душить
або вкриває
героїню
поцілунками
споживачі переривають смоктання
цукерки
сидять з розхиленими вустами
їхні обличчя повернуті
до білого полотна
яке виділяє з себе
фосфоричний блиск

У денному світлі
справжня сльоза
мала і безбарвна
гидко виглядає
справжня жінка
що йде під муром
і плаче
її ніс почервонів
вії безбарвні
склеєні
панчоха на лівій нозі
перекручена

Якщо страждання
не вразить нутра
нашої руки
не шарпоне
ми нічого не відчуваємо
нічого не бачимо
підтримуємо себе
п’ятьма чуттями
як сліпець
чотирма білими тростинами




VII. Граюча шафа з площі Пігай


Дві ноги
на ніжках
стоїть
граюча шафа
треба вкинути грошик
у шпарину
розташовану збоку
ззаду
або в головах
шафа співає грає
говорить сміється

на шафі
стоїть букетик квітів
келишок
під грудьми
трохи замазане
жовте серце

механік який
відчинив
шафу
мав руки
замарані кров’ю

купки білих
яєчок
на його долоні
розбирали
чорні мурашки
бігали
вздовж пальців
ховали в пагорбі
повному підземних
коридорів




VIII. Могила Данте в Равенні


Данте
Тут нічого немає
Адже тут пусто
Екскурсія зелені окуляри
червоні очі блакитні губи
помаранчеве волосся
голови на м’яко
в головах краса
Ходімо далі
Прошу по черзі
Там нічого немає
Заглядають крізь дірку
Dantis poetae sepulcrum
Інвалід без ноги
який сидить у кутку
говорить засоромлений
Це все
тут більше нічого немає
Сталеві ланцюги
Бронзовий вінок
Virtuti et Honori
Замкнутий на колодку
в капличці
є Данте
є пусто
нічого
немає



IX. До серця

Я бачив
спеціаліста кухаря
він клав руку
в морду
і через трахею
запихував її всередину
вівці
і там хапав
серце живим
затискав пальці
на серці
виривав серце
одним ривком
так
то був спеціаліст



X. Друга пропозиція


Твір
скінчений
треба зламати
а коли зростеться
зламати ще раз
у місцях де він стикається з дійсністю
усунути елементи єднальні
випадкові
які походять з уяви
решту пов’язати
мовчанням
або залишити розв’язані
по закінченні
твору
усунути фундамент
на який він спирається –
оскільки фундаменти
обмежують рух –
тоді конструкція
підійметься
і буде
хвилю летіти
над дійсністю
з якою врешті
зіштовхнеться
зіткнення
буде початком життя
новотвору
який є чужий дійсності
застає її на гарячому
розбиває
перетворює

і сам підлягає
перетворенню




XI. У старому храмі
(спогад із подорожі)


У храмі
восьмисот Будд

один позіхає
другий має довгі брови
крила ластівок
п’ятий гнівається
третього дряпають у п’ятку
шостий слухає спів
птах що сидить
на золоченій долоні
десятий
підіймає меч
дев’ятий квітку лотоса
задимлений місяць

труби
смуги кадила
гонги

монах мовчить
зернятко до зернятка
збирає молитву
брудними пальцями

жовтий череп
з полірованої кості
очі
накриті повіками

може думки про м’ясо
якого він зрікся
про язик жінки
може про птаха
якого тримав у долоні
багато віків тому

у птаху билося серце




XII. Сліпа кишка


Метафізика померла
сказав Віткацій
і відійшов
у нікуди

оптимісти
які його пережили
бігають з формою
з формочкою
для робіння віршів
з піску

вони веселі червоподібні
відростки
сліпої кишки
Європи




XIII. ‘‘‘

Кидали землю на труну
на відкриті очі
на світло

він приглядався до них
збоку
відходячи
глибше

лишився в рідній мові
в землі
як дитина
в лоні матері

не відтяли його
не викинули
росте




XIV. Марс


Кімната

в ній сидить родина
що складається
з п’яти або шести осіб

хтось читає книжку
хтось переглядає фотографії
хтось згадує війну
хтось засинає хтось виходить
хтось помирає в тиші
хтось п’є воду
хтось ламає хліб
Янек пише літеру А
рисує лицаря з блакитною острогою
хтось збирається на Місяць
хтось приніс троянду птаха рибу
падає сніг
дзвонить дзвін

приходить Марс
червоний меч
наповнює кімнату
вогнем




XV. Блазень

Цей блазень
був надто мудрий
аби сміятися
з інших

надто мудрий
тобто смутний

отже сміялися з нього

лише Короля Старого
він мав за рівного
собі
Старий Король його розумів
отже він висміював Короля




XVI. Домик


Я домик для померлих
тут вони знайшли свій
останній притулок

рух рук
у мій бік
візьми мене
з собою візьми
не відпускай

мене відкрили
і поселилися
в холодному
пустому
темному

таке є
їх
світло вічне
таке гріхів відпущення
тіла воскресіння

таке життя вічне




XVII. Зняття тягаря


Прийшов до вас
і каже

ви не відповідальні
ані за світ ані за кінець світу
вам зняли з плечей тягар
ви як птахи й діти
бавтеся

і бавляться

забувають
що сучасна поезія
це боротьба за дихання





XVIII. Людська родина


Не було зірки
над оборою не було магів
та янголів

Жінка у вустах
гризе хустки
щоб ніхто не почув
крику

Мовчущий тесля
дивиться в темряву
не повірив у диво
ніч росте
росте хрест

І люди
повісили зірку
бо їм надто темно
було пусто
тягнув холод
від цієї таємниці
І заспівали

Вітай, сину найпрекрасніший,
Вітай, Ісусе найвдячніший,
Люлі мойому
Дитятку малому люлі.

Що з небесного шатра
До мого ввійшов нутра.
Люлі мойому
Дитятку малому.




XIX. Дітвора


Тепер підбігають діти
вручають в’язанки квітів

усі усміхаються
усі в дітях кохаються

цей чоловік із мордою лисиці
схиляєтсья над дівчинкою
піднімає її вгору

чи піднімає її в зубах
чи перегризає горличко
піднімає янголятко на руках
а руки має в рукавичках
високо піднімає дівчинку

чи з морди лиса ллється кров
то усмішка сочиться
диктатор любить дітей
діти стоять на трибуні
кольорові як лялечки

чому дорослі не як діти
дорослі це погані діти
треба карати дорослих
хай стоять у кутку на горосі
хай сто разів переписують
за кару Думаю отже існую

Сонце світить дощик мжиться
підступає чарівниця
життя є мов лука
по луці стрибає чорний міністр
як зелений коник
шеф розвідки запускає змія
шеф безпеки
з Ясем і Малгосею
плете вінки
з незабудок

міністр Геббельс
отруїв своїх малих
не питав чи хочуть
помирати в бетонній норі

у траві пищить якийсь поет
кажуть діти поважні й сумні
ви панове граєтеся
а нам йдеться про життя




XX. Еротик із кінця ХІХ століття


Ноги дві або чотири
Ноги на голові
Ноги на спині
Ноги на плечах
Ноги викинуті у повітря
Ноги що втікають
Нога зігнута
В коліні
Канканканканканкан

Ботинок за шибкою червоний
золота туфелька
чобіт на нозі лакований
підкручений вус
more ferarum

коліно левиця
панчоха розіп’ята
між пальцями руки
якби я був молодший дівчино
на стегні підв’язка
вуса закручені вгору
борода бандаж матрона
нога закладена на ногу
ноги перехрещені
рубчик сукні дівчинка
тремтливі чорні вуса
нога у ванні
нога на дереві
нога на драбині
ніжка
цілую ручки

між ногами фортепіано
стоять корсети абажури
штучні квіти зірки
начинені орли соколи
фальшиві готичні собори




XXI. Шпагат


Шпагат

на сталевім канаті
роздирання кіньми
білий

шпагат
розтягування між очима
чоловіків
і жінок
від ока до ока
напнутий
рожевий
відбиття
раптове відкриття

замкнення
в світлі
рефлекторів

площини стегон
спокійні обширні
білі холодні
зведені




XXII. Дружина приятеля говорить


Дивиться на мене світлими
блакитними очима
сонце кровоточить
червоне вино є чорне

Він того не розуміє
що я зовсім
не можу бути зараз
такою як була



XXIII. Еротик над Гобі

1

Гобі без дерева
без краплі води
річки відрубані
від джерела і гирла
русла річок
урни повні попелу
по живій воді
Гобі більма солі
десять кілометрів
під твоїми ніжками
під туфельками з крокодила
Гобі є жорстока
червона цегла
вийнята з вогню
голою долонею
пані
у сірому капелюшку
з вологим оком (прирученої) сарни
поправляє собі
губи й волосся
кольору цинамону
везе своє молоде тіло
до свого
чоловіка який уже рік будує
серед гадів плазунів тигрів
метеликів колібрі й слонів
фабрику штучних макаронів
із штучного волокна
і чекає
на її принади
які зі швидкістю звуку
летять до нього
Летять вуста й очі
слід помади на філіжанці
волосся
в якому гуде літак
як бджола в соняшнику
з чорним осердям
везе свою красиву шкіру

це все
тепер є втомлене у сірому
костюмі
Гобі
є внизу
десять тисяч метрів
під маленькою ніжкою

2

В літаку летів божевільний
під наглядом дружини
він зсунувся
з глузду на тлі
тло було красиве
як Отелло
з чорного шовку

їх відділяло десять тисяч кілометрів
вона тут він там
тепер вона усміхалася
до нього солодко
як до тріскачки
раптом
під опущеним рогом чола
заплило кров’ю око
рогача
я виходжу
він сказав на висоті
п’яти кілометрів
але вона показувала
пальчиком світелка внизу
і шепелявила
сміх божевільного
наповнив кадик
літака
профессор археології
загорнув голову в газету
його колега ловив у вусі
вимріяну муху
тим часом чоловік
в якого перевернулося
в голові
пив чай




XXIV. О цій самій порі


Десять тисяч кілометрів
я відлетів од дому
вдягли мене нагодували мене
як дитину

десять тисяч кілометрів
я відлетів од дому
летів у зорях
ліра що бренькає
повітря
між струнами

так далеко перелетіла
пустка гнівна посварена

не наповнили її дракони
золоті леви орли восьминоги
пагоди
храм неба
перлина
коли порожній летить так далеко
мертвий летить серед зорь
і нічого його не пробудить
ані назви чужих міст
ані холодні сирени світанку
не торкнуться його язики вогню
що стоять над полями
він спить із чемним
усміхом на вустах
кланяється
мовить

не розбудить його порцеляни
прозорий дзвіночок
ані гук перенесених
з місця на місце
гір

ані ймення квітів

борода дракона
лапа тигра
жовтий журавель
тінь на вікні
червоні губи
сон квітів

горлові голоси
булькання в темряві
на войлочних підошвах
несуть великі тягарі
і біжать легко швидко птах
я з цим малим тягарем
з одною думкою
йду тяжко й неохоче
на дно сну

у літнім імператорськім парку
Іхеюань
лист лотоса
форма імперії проминула
імператор дракон імператриця пава
пливуть золоті риби
риби вуалехвости
сонячний годинник стоїть ніч

тисячу поем
написано на фабриці локомотивів
на старих газетах
чорним тушем
вимальовано поезію
досконалу
приклеєна до стін
повішена на конструкціях
над машинами
рухається легко
у шовкових хустках
у кольорових шарфах

під хмарою стадо чорних птахів
які це птахи
у вікні гілки дерев
яке це дерево
на підлозі
в ногах ложа сплетені
голубі дракони
борються без передиху
коли заплющую очі
й відкриваю

старе обличчя селянина

його старе обличчя
підготовлене
до при йому моєї усмішки
на ньому є усмішка
прихована
так глибоко
заорана
чекає
треба її покликати
приховану усмішку
в цій зморшці
в бороздах
цього обличчя
котре вже є землею

світло сонця
наповнює долину

сонячний годинник у літньому парку
стоїть
ніч Іхеюань
пливуть золоті рибки
рибки вуалехвости

п’ю зелений
терпкий чай
з білим цвітом
жасмину

о цій самій порі

ваза мов крапля крові
сходить
вирує
світиться росте
опадає
гасне
на пальці дівчини
в китайському цирку

о цій самій порі

в жовтому пилу гудять мотори

о цій самій порі
воли й коні тягнуть вантажні вози

о цій самій порі
в пилюці що гризе
тягнуть вози
чоловіки й жінки
в блакитних груботканках

о цій самій порі
на велетенській жовтій річці
на хребті хвилі
вітрило самотнього човна

наш корабель відходить
і ніколи нічого цим людям
не скажу

пливе човен
і двоє людей
чоловік і жінка
зникають

о цій самій порі

йдемо
в білих масочках на вустах
усмішок
два маленькі сліпі слони
серед китайської порцеляни




XV. Світ 1906 - Колаж


Вже вийшов друком
Київський календар
на 1907 рік.
Готель Європейський
Київ.
Готель Брістоль
у Вільнюсі.
Готель Вікторія
у Варшаві Ясна 8.
Доктор Олександр Бернштейн
приймає від 4-ї до 6-ї години
Хвороби внутрішніх органів
особливо серця і нирок.
Першокласне Вчительське бюро
Леокадії Макс рекомендує
Вчительки Бони польки й іноземки.
Цікава новина!
«Брелок Рентгена»
Вічнотривала пам’ятка
Хто заглядає у скельце Рентгена
Побачить перед собою Оригінал
Коханої особи в натуральну величину.
Як найліпший засіб проти
Ревматизму й Артриту
рекомендуємо
Бальзам єгипетський.
Вже відчинений заклад
Кафе Міньйон
Єдина кав’ярня у Варшаві
яка має чудову терасу
низькі ціни
Продаж молочного в місто.

«Я дім збудував премогутній і милий –
По кожній цеглині, у поті чола,
І тьма моїх сил у труді тім була,
А першії ж бурі його розвалили».

Туалетний годинник із дзеркалом та музикою
«Симфонія»
Тим хто хоче дати собі, родині
й гостям багато приємності,
раджу придбати самогральний туалетний годинник
з красивою музикою «Симфонія»,
котрий грає голосно, делікатним і приємним
тоном вальси, польки, опери, пісні
національні.
Торговий Дім Якубовича
Варшава вул. Пружна.
Рятувальник
пластир від мозолів
…Остерігатися бездієвих
підробок…
Розвиває і зміцнює пам’ять особисто
й заочно та усуває розсіяність
Мнемоніст Професор Г. Штох.
Пастилки проти мігрені.

«Блищав кришталем і сіяв мій дім білий
У сонячних променів світлому злоті;
Коли я на заході йшов в повороті
Із піль, які збіжжям іще не шуміли –

Як блискавки раптом з’явилися хмурі,
А з ними – пекельнії чорнії бурі –
І світлії стіни лягли у руїни».

Прилад для гасіння вогню
Називається «Мінімакс». І виглядає
як не занадто велика металева лійка.
Вже був відчинений на вулиці Маршалковській
№ 144 театр «Ілюзіон» Фрер
Гольді. Небувала новинка,
цілковита ілюзія, чуються і бачаться
Опери, хори з танцями та співом.
Деталі в афішах.
Пригода відомого тенора Карузо
в Нью-Йорку становить предмет жартів
американської та європейської преси.
Карузо зачепив у публічному місці,
в непристойний спосіб, перехожу
американську даму.
Відразу був арештований, на свободу
його випустили після надання
застави.
Хаммурапі.
Велика знаменитість перебувала у Варшаві
протягом двох днів: славетний переможець московського
Дербі, чудовий триліток,
Хаммурапі, син сповненого слави
Ґолті Мора. Хаммурапі зараз у дорозі
до Англії. Має змірятися силами
з англійськими кіньми на англійських доріжках.
Як на коня це є вершина
земних амбіцій.

«О, царство моє – не над земними нивами,
Імла їх закрила пінистими гривами,
Мій дім сонцезатишний і світляний
Потік океану залив водяний.

Та з долу мого у пітьмяній годині
Стодзвонів приглушена музика плине,
Та з долу мого через хвиль округи
Пісні мені грають, блищать райдуги…» і т.д.

Основною рисою поезії З…
є якийсь дивний, глибокий
смуток, якась безмірна, незаспокоєна
туга за привидом щастя, за
полум’ям розвіяної любові.
Поетка будить арфу споминів,
обтрушує її від «іржі з кривавих коралів»,
розігріває, роззолочує – але даремно –
давня сонячна мелодія не хоче
вернутися. Дивовижний сон наяву лопнув,
розвіявся – лишився тільки болісний
спомин тих світлих хвиль,
того вишневого сонячного саду,
в якому поетка залишила
дорогоцінні скарби своїх білих,
дівочих почуттів.
Портрет професора Корна, винахідника,
посланий телеграфом
з відстані 1800 км.
Принц-регент баварський, знятий
Телефотографом із відстані 1800 км.
Апарат, який посилає образотворчі
світлові хвилі, складається з лампи Нернста…
Так виглядає чудесний
телефотогафічний аппарат, схему якого
подаємо водночас.
Ян Сава пробігає усе столітнє
мучеництво вітчизни, від ери
політичного вмирання…
У строфах цієї пісні лунають сурми
Конфедератських боїв, ведених
за свободу і віру, кровоточить трагедія
Рейтана, палає чудовою зорею
Третє Травня і сіє дрож скрегіт
Торговиці, і просувається осяйна
постать вождя у краківській сукмані,
і мчать наполеонівські легіони.
Лютня Яна Сави б’є в крик
здавленого болю…
Тріумф п. Клемансо
В паризькій палаті депутатів
п. Клемансо, міністр внутрішніх
справ, відомий радикальними
переконаннями, виголосив блискавичну
промову проти тактики й практики
сучасного соціалізму.
В школі
– Лізушкевич, зову ти, віслюче, нічого не знаєш
з уроку!
– Пане професор, прошу так не
ставлитись, бо пошлю інтерпеляцію
до Думи зі скаргою, що пан псор не
шанує принципу громадянської
недоторканності.

Кімнатний душ «Гігієна»
для холодного і теплого обливання.
Не займає місця, вішає-
ться на стіну. Заміняє ванну
і лазню. Підбадьорює, зміцнює нерви,
позитивно діє на шкіру, дає
красу і настрій. Для панів офіцерів
неоціненний в походах.


XVI. Фрагмент из двадцятиліття


Що тебе чекає у 1939 році
Саїд Фоуді Варшава
Рік 1939 залишається під впливом
планети Марс,
що загрожує як світові,
так само й існуванню
окремих індивідів.

Золоте серце, спокійний, домосид,
у службовому ранзі, 33 роки,
одружиться з панною,
що має невеликий капітал.
Хто подасть сильнее плече
маленькій, бідній, змученій
життям, стуженій за любов’ю
справді шляхетної людини.
Закопане пансіонат «Лібералів»
під управлінням власниці
тільки для християн.
Великий сад, бассейн для купання,
біжить гаряча й холодна вода.
Канадські п’ятеро близнюків
Миються милом «Пáлмолив».
Ротмістр Сулима раптом прокинувся
і широко розплющив очі.
Він лежав у піжамі на плюшевім
отомані в маленькому, вишукано
облаштованому готельному номері.
Котрі з пань можуть молодій
Панянці позичити 10 зл. на
оплату курсів крою та шиття,
а може, котрі з пань захочуть
замовити в мене всілякі візерунки.
Рослинні мотиви стилізовані
футуристичні.
Кожний з нас носить в собі зародок
нових умов соціального
співжиття. Для втілення
цінності найбільшої Могуті
Речі Посполитої треба, щоби вріс
у Молоду Польську душу новий
ідейний кістяк,
новий ідейний витвір…
Цей витвір, Молоді, мусить стати
лотом ваших сумлінь, так,
що негоди Вас не зламають
і не стривожать, але спричинять те, що високо
понесете стяг Вашої
почесної ідеї.
Романтик, надзвичайно цікавий шатен,
парубок, освічений та інтелігентний,
познанець, ідеальний матеріал
для чоловіка, релігійний, одружиться по справжній
любові з молодою цікавою
ідеалісткою. Радий бачити
ймовірну маєтність.

Перед лицем життя
для розваги пань
Але чи думка поглинута нашим
зовнішнім виглядом здатна
потім відірватися од землі,
коли так важко їй відірватися
від форми носа і кольору волосся?
Ніщо так не вихолощує думки й серця,
як постійна турбота про зовнішній вигляд.
Менше дивитимуся у відбиток мого обличчя в люстрі,
а більше приглядатимуся до справжнього обличчя
моєї душі.



XVII. Писав я

Писав я
хвилину або годину
вечір ніч
мене охоплював гнів
я тремтів або німий
сидів сам біля себе
очі спливали слізьми
писав я вже дуже довго
раптом помітив
що не маю в руці пера

шурупистий карк наглоти
самозарізається в чисте сумління
гіпсокартонової душі
до необдуманого профілю наївності
аж шляпка видирає радість
маски на лиці

шуруповерт – шайтан
заряджає батареї струмом
пекельної енергетики
десь біля двісті двадцяти у нас
у Англії – близько сто десяти

і чого це там
вдвічі економлять
на показниках гидоти
коли треба трансформувати
їхнє зло в наше

тут потрібні перетворювачі
і з чудернацькими штепселями
квадратної форми (аж квадратіють очі)
в той час коли у нас все округле
в тому числі і Земля

панове майстри
коли робите перегородки
використовуйте дідівський метод
сто грам веселих скоб
сто тичин серйозності
сто стовпців надійності
загорніть у глину єства
і осяйте щирим усміхом усесвіт

2012

[інтро]
Серце відштовхує кров
і вени пустіють
немов пересохлі акведуки Риму
притулок дощів і вітру

[перший акорд]
Боже, дай мені Кесареве!
зроби мене іронізуючим дитям
у своєму віварії
бо тіло – порожній храм
а на статус креатури
я не заслужив
отакий я – суцільна халтура
твій пустотливий hand made

[другий акорд]
мов на березі моря сиджу
очікую на аргонавтів
чи нових космонавтів
поволі виловлюю ніжність хвиль
малюю рибу на піску
своєї віри й слухаю сирен
невтомно бальзамуючи мрії

[епілог]
і начебто наближаюсь до тебе
як до Ітаки
невтомний блукач і шукач
Улісс…
та мла суцільна і тривка
молочних берегів не видно
не чути голосіння сурм
я не знаю, що тобі дати:
те, що просиш
чи те, що тобі потрібно
отаке воно
наївне улісейство
2011.

вичитуєш свою шизофренію
сакральними нотами
подихової гучності

постріл.лами
каліброваним сутностям
у притул.

вибухаєш спо_віль_нено
світ
словами/усмішкою/жалістю
перелітні емоції
пересічні аварії
пусто

заново

вичитуєш свою шизофренію
випускаєш маленьким колібрі
не у клітки очей
по зустрічній

просто в хвилі
самотнього вітру

[2012]

Далеким трепетом хмарини
Зманіжиними і ламкими
Перламутрами
М’якогривих хвиль
У заході крайнеба
Розговілись дзвони
Ом – ми-и-и-и ...

О, зупинися мить!

На хресті антени – дивоптицею
Мов пісня вільна
І розіп'ята...
П’янка багряна далечінь
Стрімка стріла
Летить в кудлату глибочінь
Втопитися
У синяві ефіру –

Зупинивши мить...

Солодко-солодко
Тіло дримбою бринить
У ньому світ світає
Тілесності немає –
Бо є лиш синя синь
Лиш проминальна тінь
Життя що тлінь...

І мить!

Світлом душі
Долається пітьма
Немає нас...

Є мить!
Твоя...

Нариваєшся на авто
мати
Закидаєшся швидко печи
вам
Не буває відразу три
брата
Обирай між двома з імен
чи ні
Космос плаває у воді
ркою
Космос слухає різні спо
гляди
Забирайся під три чет
віркою
Можеш світ розділити ком
а ми
Можеш в небо дивитись ти
шею
Воно чує твої фант
Азії
Можеш втілити чи зали
шити
Схоронити або за раз
її
Можеш просто бути скоро́
вами
Можеш лева остері
гратися
Намотається час в коло
совами
У них є крила, а в тебе –п’ят(н)и
ця

ким була тобі та дівчинка з білявими смішними кісками
що чекала тебе на театральних та кіношних прем’єрах
а теракотова плісеровочка у барвисті метелики мрій
гойдалася під вітер і твоє cерце спантеличене
збивала зі щільного робочого графіка

ким була тобі та дівчинка що клала твою голову собі на коліна
напувала чаєм з лимонної трави для трьох ковтків усамітнення
одного бездомного вечора так беззахисно скидала із себе
накрохмалену гордість що ти мимоволі заплющував очі
тільки злегка тріпотіли метелики на її віях

ким була тобі та дівчинка що викрадала тебе між антрактами
сімейних драм заради короткої сповіді очей
заповнювала настроєм кожну клітинку твого щоденника
ким вона була де вона тепер де

спиною до твоєї спини сидить жінка з волоссям сумним
тонкі парфуми наче крильця метелика лоскочуть тобі ніздрі

І. Обличчя з газет

1
Спомини як фігурки
з жовтого воску
розкидані по лісах і полях
чи скупчені абияк
з розплющеними на минуле очима
з розставленими ногами
з темних трикутників

2
Кружляю в сліпій вулиці
на котрій перехожі
мають лише спини
хочу підійти всміхнутися
простягаю руку кричу
обертаються до мене:
мають обличчя вирізані з газет
роздерті.


ІІ. Очима котрі зайшлися кров*ю

В родинному альбомі:
мати у світлій сукні
чекає на благовіщення
під деревом знання
доброго й поганого

ну і прийшов я
на світ
первородний
з відкритими вустами
з очима котрі зайшлися кров*ю

ось мати Носить сльозу носить сльозу
і питає куди йдеш
ось я перекривлений блазень
голий як сльоза Не знаю

мати Поранені стопи
і мозок затиснутий наче п*ястук
немовляти
схиляється над відром
у якому стоять паперові квіти
або язики та нирки
телят і ягнят жертовних

ось я В чарівній скрині
пробитий стома вістрями
бачу небо
як перевернуте блюдце
з голубком і зеленою гілочкою


ІІІ. Людині яка прийшла

Я вагітна кажеш
матиму сина кажу
і тішимося ніби червоним
яблуком котре впало
в середину
сірого буденного
навколо Це неможливо
в трамваї тебе зачіпають
у черзі зляться
звичайно

почекай підводити голову
мабуть постилають у небі
зляжеш лагідна
в крихкі й золоті
солом*яні сонечка

вочевидь на землі кажуть
нічого нового під сонцем
й міліціант складає протокол
людині котра перейшла
поперек вулиці.


ІV. Він житиме у світлі

А як у нас народиться
цей хлопець
то скажу йому
що світ є добрий і красивий
навчу його слів
котрі для нас такі дивовижні
як nerineje turitelle амоніти
розповім йому про любов надію
і братерство

розповім йому про Махатму людину
котра вознеслася
мов кучеря запашного диму
про наших ткачів гірників
і дрібних урядників
які будували дім
попри темряву
котра блищить золотими іклами
попри бурю котра пожирала
стіни й фундаменти так
що починали будову
«від диму з комина»

А як у нас народиться
цей хлопець то скажу йому:
тут світло тут темрява
тут правда тут фальш
тут ліва сторона тут права

І житиме він у світлі.

«...Поніс дань
опер Омелько,
морпехить: бити люд до ран…
Ні гуртів, ні доль! Овруч!
Відвал у роти «Два Вітьохи»
ти хотів, авдитор?
У лав дів - чур володінь!
Вітру гін, народ - юлити б
тихе промокле море
понад СіноП!»

«...Ладна сіромаха,
червлена Шанель в речах
Амор і сандаЛ!»

"...Мантри псів ідолам –
Мало діві.
Спирт нам!"

«...Мартові коти - рок на даху - заказуха!
дань – корито. ківот раМ»

«...Тупак і даль. вила до пуза в кукурудзі…
здуру Кук – в азу подали. владі – капуТ!»

«...Престол оман від хама.
замах дів на молот - серП»

«...Страдник,
в кубик чотири точки букв,
кинь дартС!»

«...Я і рот Сірку закирпанив!»
унищ вік, "табачнік"!
вороняччя норов
кінча батьківщину…
вина? приказ – укр. історіЯ!!!»

«Давить воші – переділ?
і лад?
вівтар комедії
і «демократ»
вів далі…
лідере! пішов ти в аД!»

«Ти вор!коли шкуру
на барабан – у рук
шило кровиТь!»

"Ад нала – бандур бандура!
марудна брудна баландА…»

«Он «лібе добкін" є нік,
бо дебільнО»

«Мо’ до ран залив ази ребром дуба.
будьмо! бери вила з народоМ!»