Обпалені пеклом комунізму,
Загартовані у боротьбі з міражами,
Зранені при переходах із формації в формацію,
Сформовані у часи змін і беззаконня,
Витіснені на узбіччя життя корупцією та невіглаством,
Окуповані криміналом та зневажені гопниками,
Обставлені ідолами та закуті в кайдани обов’язків,
Просіяні через сито Афгану та Чорнобиля,
Затиснуті лещатами імперії,
Придушені «братськими» обіймами,
Обмануті та обкрадені гарантами і обранцями,
Зневірені та розчаровані,
Принижені та ображені,
Нескорені та сильні…

Романтики зі шрамами на серцях,
Велетні з букетами пролісків,
Революціонери зі світлом у зіницях,
Дон Кіхоти з кришталевими мечами,
Герої з пошматованою історією,
Жертви з тавром на грудях,
Воїни правди і совісті…

Ідеалісти,
Що народилися в крайній хаті
І переселилися у центральні будівлі столиці,
Гвинтики і руйнівники системи,
Лідери і молекули нації,
Яка на краю прірви співає:
«Ще не вмерла!»,
Яка, нарешті,
Перестає вірити божкам,
А вірить тільки Богу
І собі.

Ми щирі і справжні,
Ми щедрі та добродушні,
Ми проростаємо, як зерно крізь асфальт,
І зустрічаємо ранки
На барикадах
Знову.

15.12.13

5.30…
А мої очі вже десь,
По дорогам блукають,
Чогось їм не вистачає,
Чогось шукають.
Криків і критики,
А може спокій благають,
Думок відкритих, відвертих,
А може мої очі давно
Вже брехня підтирає..
Чого тобі треба?-
Знову лаюсь я на себе.
Годинника стрілки,
Хрупкі я зламаю,
Ненавиджу час й на що
його витрачаю.
Все частіше здається,
Що бігти-надто повільно,
Щоб збагнути все те,
Що в груди ввірветься..
Бажання взлетіти
Й потрапити в казку,
Й як нахаба хапати
Все і відразу…
Страх запізнитись,
Куди біг все життя,
А можливо,що просто,
Моя трохи дурна голова,
Не тямить,що швидко
Занадто стираюсь…
Що чОго тут варте?
Я досі вагаюсь…

Сестро, сестро, хто скаже навіщо трапляються такі ночі
коли ти чекаєш знеболювального, спостерігаючи за тим
як
стрілки на годиннику поволі пишуть тобі вирок?
Хто зрозуміє як це - молитись в надії, що
зовсім скоро ікона почне мироточити і привітна тьотя
в білосніжному халаті скаже:
"Ми помилились", -
замість
"Для вас є місце в хоспісі"?
Сестро, сестро, побудь зі мною, змочи мої губи водою,
введи в оману, пообіцяй, що наступне літо ми будемо...
а більше нічого не обіцяй.

поклади на терези
щастя
прив'яжи червоною ниткою
прив'яжи повітряну кульку
кольору не-бо-блакиті

від-пус-ти

а зліва
залиш пустку
що отам у кутку навпроти
зуби точить
ножа гострить
патрони лічить
чекає темряви

поклади на терези
пустку
зігни терезам хребет

від-пус-ти

поки не стало пізно
щастя збере валізи
адьйо
і полине ввись

хай перевісить

о хай пере-вісить





2013

P.S.

твій всесвіт не охопити
навіть всезрящому
оку хаббла
що вже казати про себе

я ширюсь у леті своїх надій
(як трансцендентність
у працях канта)

світлові роки

де я

де ти

мене затягують чорні діри
візерунків твоїх зіниць

я плутаюсь
у запашному космічному вітрі
твого волосся

я б життя віддала
по мені
рай космічний
лиш пекло
коханих
блакитних
очей


2013

цей біль не ви-сказа-ти
не ви-плака-ти
не ви-писа-ти
аспіринова кава аж надто шипуча
пече
ти вже занадто ви-снаже-на
і рветься душа аби ви-й-ти
і хочеться ви-кину-ти
ніби із ліжка крихти
від твого улюбленого печива
душу ту
бо болить


2013

Крижані душі вилиті за одним шаблоном…
Крижаним душам потрібен тільки холод…
Вони тримають холод і помножують його…
Кріоконсервація…
Обмінні процеси сповільнюються,
Припиняється старіння…
Краса! - заморожена…

А я так хочу тепла!...

21.10.2013

Будівничий лялькового театру
Міняє цеглу п’єс на хліб монологів.
У нього голова напхана тирсою фраз
Пустих як бубон шамана евенків,
Але він ніколи
(Ви чуєте? Ніколи!)
Не вважав себе лялькою.
У нього дерев’яні руки,
У нього костури-ноги
Зроблені зі старих ясенів метафор,
З потрісканих дубів алегорій,
З білих беріз гіпербол,
Але він завжди
(Ви чуєте? Завжди!)
Не крокував, а літав
На своїх милицях Шекспіра
І протезах Мол’єра,
І змушував своїх ляльок
З придyркуватими посмішками
Грати трагедії –
Зображати Гамлета та Отелло.
І кому? Смішному зайчику.
І чомусь примушував грати Офелію
Стару кyрву Мальвіну
З вицвілим волоссям
Зробленим зі старої ганчірки
І кінської гриви,
Пофарбовану соком бузини.
Він тільки будівничий.
Але чомусь вважав себе режисером
І драматургом і критиком.
А який з нього
Вийшов би сантехнік!
Від Бога…

Померти як жайворонок від спраги,
перед міражем

Чи як перепілка
що море здолала
у перших же хащах
бо більше не мала
бажання летіти

Але не жити стогнучи
ніби осліплений щиголь

(1914-1919)

У судний день
Візьму з собою вівцю.
Бо я теж пастух –
Подаруйте мені ножиці –
Замало мені кресала і терезів.
Стою на мосту
Поміж двома порожнечами,
Ангели всі в мантіях,
А я ногами босими
По дерев’яному кістяку переправи.
Зважуйте наші гріхи, зважуйте!
Промені чорного сонця
Перстами вказівними
Для цієї юрби нескінченної.
Дозвольте мені хоча б затесатися
Поміж ірландських монахів,
Що бредуть у мовчанні самітників
У свої важкі ряси вбрані.

Сон. Коли хмари кольору горобців,
То марево, як кіно, проектується в небо.
І не знати, де блукаєш ти –
Старий птах на сухому дереві предків:
Чи то в світі, який називають «реальність»,
Чи то у журливих снах чорної черепахи.
Ти забув, що дзеркало – це двері
Між двома снами водяного щура.
Ти розбив дзеркало
І намалював на стіні дерево
Там – де лишилася порожнеча.
Ти блукав лісом
В якому крім мертвих дерев небо,
Ти розмовляв з круком,
Що вивчив з усіх людських слів
Тільки слово одне – «небуття».
Ти подумав: «Як солодко
У його нескінченності,
У його глибокому колодязі,
У його м’якій чорноті…»
Ведмедик наповнений ватою.
Дитяча іграшка.

сиджу у тінистому місці дикого пляжу
і спостерігаю за кругообігом голих тіл у природі

зненацька перед моїми очима
виринає зовсім гола дівчина
і звертаючись до мене
з докором каже

чоловік який дивиться

і я їй відповідаю

а хіба не можна
всі дивляться
і я дивлюсь
а що у цьому такого
невже повинен заплющити очі і відвернутись
не споглядаючи таку красу

і присоромлена гола дівчина
не знаючи що мені відповісти
повільно повертається на своє місце на пляжі
граційно вигинаючись при ході


14.06.2013

Хто сказав
Що ангели не знають гріха
А живуть зі стовідсотковою точністю дотримання заповідей правильності
Хто сказав
Що їм не дано насолоди польоту
Маючи за плечима здатність літати
Хто сказав
Що вони не мають права кохати
Живучи із безмежно альтруїстичним серцем
Яке так прагне бути подарованим комусь одному
Хто сказав
Що вони не відчували тепла поцілунку
Якого люди так задоволено не цінують
Хто сказав
Що вони не пили червоного вина
Яке роками вбирало в себе дух історії
Хто сказав
Що ангели не знають гріха
Ви ж точно бачили сумних гріховних янголів

Історія дванадцяти секунд
Один
Повітря затишно вмостилось у кріслі
Забувши показати нікому квиток
Два
Ангел загубив крила
І абсурдно намагається злетіти
Три
Троянда впала на асфальт
І змусила повітря заплакати від болю краплями дощу на шибках
Чотири
Хтось зламав підбор об листя
Не подумавши, що в передсмертному стані воно стає готрим
Пять
Серце спіткнулося від невдалої думки
І побігло секундою наздоганяти минулу мить
Шість
Зірка загадала бажання
Побачивши, як перед нею падає Земля
Сім
Годинник хвилюється
Бо забув котра година
Вісім
Дзеркало відпочиває від зображень
Імітуючи вимкнений телевізор
Девять
Безсоння поспішило викликати таксі
Залишивши мій час у спокої
Десять
Бажання правильності вимагає воскрешувати пам'ять
Щоб знову викликати давно забутих свідків
Одинадцять
Сповідь перед сою дає шанс втіленню ідеальності
А здоровий глузд той шанс одразу ж забирає
Дванадцять
Але ні
мовчу

На небі застрелився ангел
Забувши про обіцянку охороняти
Стріляв зранку
Щоб кров сприйняли за світанок
І тисячі закоханих поглядів не подумали погано
Стріляв з пістолета макарова
Інших на небі не знайшлося
І викидав у постріл море злості
А може
То лише здалося
Світ сприйняв кров за банальний колір світанку
І умільці зробили ставку на прогнози
А я витирала червоні від крові сльози
Бо на небі застрелився мій ангел

Я ліплю її
з білого смутку і білих туманів
на основі свого особистого сивого болю
від понесених втрат,
від малих і великих поразок
на межі перемог,
що намарились і не збулися...

Я ліплю свою вежу
з лози, що росла на шпіцрутени
для нескорених,
з глини,
що вбила колгоспницю-маму, -
моїй вежі, я знаю, вовік не загрожує
вавилонське руйновище:
глина й лоза - монолітні!

Я люблю свою вежу -
інакше її не ліпив би
на останньому подиху,
сили зібравши останні...


04.12.2006

Вода це найгірше дзеркало
вона показує тебе таким
яким би ти хотів себе бачити
це ніби дивитись
спросоння короткозорим поглядом

Ти дивишся збоку на графин із водою
і бачиш його наполовину повним
і бачиш його наполовину порожнім
хоча при погляді зверху переконуєшся
що води там хіба на дні

Ти п’єш воду ти дивишся у воду
це завжди самообман

і навіть якщо ви дивитиметесь на графин збоку
вода не з’явиться
і навіть якщо я дивитимусь зверху
вона не зникне

дивлюсь у вікно на свинцеві хмари
що укрили небо

жалюзі ледь ворушиться від холодного повітря з кондиціонеру

густі подвійні рами і фігурна решітка
замкнута на замок зсередини

ділять небо на маленькі шматочки
і воно ледь пробивається до мене

крізь павутину дротів на стовпах
і частокіл бетонних стовпів
та гілки дерев

увага моя розсіюється

і я забуваю про вікно
і решітку на ньому

і поринаю у роздуми

про всесвіт


12.06.2013

коли тривожні думки
заполонять усе єство моє
і прокрадуться всередину мене
як вороже військо крізь стіни фортеці
і від лихих загарбників нікуди буде подітись

я сяду писати вірш

у якому не потрібно буде думати над римами
над ритмом
взагалі ні над чим
лиш записувати
що прийде у голову

що біжить синапсами
крізь тремтячі нейрони
до кінчиків пальців
на клавіші клавіатури
і перетворюється у
символи СУЛМ-и
ще ніяк не названого
Документа1 Microsoft Word

назву якого згодом
я обов’язково впишу
вище першого рядка
та викладу текст на сайт
де читачі мають смак
до модернового постмодерну

і щось про нього скажуть
чи ні
але точно подумають
звісно якщо прочитають

про текст
про автора
про себе
про будь-кого
про будь-що

щось таке
чого ані я
ані навіть вони
не кажучи вже про всіх інших

не в силі зрозуміти

і це означатиме
що у мене і справді вийшов
справжнісінький модерний постмодерн

хоча досі не знаю
що це таке

а ви?


12.06.2013

Хароне, перевізнику, часи,
коли у поті сивого чола
ти заробляв собі на прожиття,
давно уже минули. Бізнес твій,
розквітнувши, – успішний, як ніколи.
Тепер ти бос і полчища примар
(прислужники чи найманці твої),
і день і ніч простують Стіксом чорним
(чи може Ахероном) до імли.
Не по одній душі, по декілька зараз,
везуть до схрону гондольєри скону,
платню за те керуючи безбожну.
Навіщо, старче, золото тобі?
Його облуди тьмяне божевілля
ніхто із смертних ще не переміг,
бо лиш один кінець у битвах тих пожадних:
отой обол за послуги твої,
а ти береш утроє… Ціни правиш,
немов торгаш у нас перед святАми.
Сини Мамони цей платіж підняли
чи індекс часу оцінив твій труд
за безліч переправ через останні води?
Хароне, ти бачиш далі кожного із нас
своїм безумним зором-оком.
Скажи тоді, коли багатство цього світу
лежатимуть у ніг твоїх роззутих,
кого на берег той неповоротний
відправиш у човні на вічний упокій?
Коли земля, холодна і порожня,
кружлятиме у безвісті смертей,
то, може, ти її відвезеш до Аїду,
щоб не боліло довгими віками
безумство роду
і сам тоді залишишся у царстві тому,
бо що тобі, самітнику, робити тут,
на березі, де вже не буде людства?
Скажи, Хароне, це лиш тільки страх
перед життям, у даль якого ми ідемо нині?
Чи так воно і станеться колись
і хто згадає нас тоді на попелищі
надій і сподівань,
розвіяних, рознесених за вітром?
Мовчиш, Хароне. Ти же не Творець.
Ти – тільки перевізник, більш нічого.
І що чекає світ, початок чи кінець,
не відають ні розум, ні язик німого.

В особистостях перехожих
Шукаю твій синій під шию светр,
Зараз осінь - багато схожих,
І в моді синій колір вільвету...

А я без тебе лиш тільки рік,
І від кількості випитих кав
Затопило свідомість, та сміх
Твій відволікає мене від справ...

І хочу позбутись цього,
Відірвати свою залежність,
По погоді - то завтра дощ,
По характеру - то відвертість...

По закінчених поїздах,
По маршруту трамвайних колій,
Я проводжаю свій страх,
І купую білети волі...

Шум новобудови.
Хтось зачарований
Старої цегли пилом.
Хтось замість квітів
Воліє нюхати
Перегар іржавих автомобілів.
Хтось милується
Залізними і бетонними деревами,
Снідає паперовими яблуками,
У свій мікрочіповий мозок
Запихає стосами
Рекламну макулатуру.
Хтось замість книжок
Читає газети.
Хтось замість кіно
Дивиться блимання телевізора,
Полюбляючи замість лиць
Дивитися на тупі рожі,
Де жодної думки у скляних очах,
Де замість почуттів
Бажання набити шлунок.
А хтось ладен слухати
До нескінченності
Какафонію міста Бу.
Шкіряний портфель
І горнятко кави
Випите на руїнах Бастилії.
Мугикаю Марсельєзу,
Мрію стати корсаром
Чи то альбатросом.
Бо літати чи плавати
То один спосіб
Бути.

1. Сніг, що розтанув, - не хвилює.
Вода тече в небуття.
З нею кохання не сплине.
Тільки - мовчання.

2а. Ніч без сну.
Спокійна, безтурботна.
Її нема. Не ночі, а її.
І не буде.

2б. Ранок важкий, похмільний.
Та скоро тяма приходить
до радіоприймача.

3. Читаю словник.
Гасло за гаслом.
Кома за комою.
Нескінченні дітери
сон навіюють...

4. Читаю атлас.
Мандрую землею рідною.
Усе дороге безмежно
вві сні щезає...

5. П'ю гербату з м'яти,
аби забутись тобою.
Розчинитися в зіллі.
Тьма. Провалля.

1. Поезія - суцільні повтори...
Звуки, слова, фрази.
Безлад. Маячня. Суєта.
Пекло.

2. Надвечір, вдихаючи прохолоду,
я нічого не хочу -
лише кохатися з пандорою
тисячу днів і тисячу ночей,
а на тисячу першу - відійти... вкупі.

3. Це - вишня.
Не сакура, а просто вишня.
Росте не в Японії,
а на бабусиному городі.
При сході сонця
оживають півень і дерево.
Тут - коріння моє.

4. Пісня моя не летить, наче птаха.
Не подібна до аероплана.
Виповзає змією із серця
та жалить мене самого.

1. Маршрутка швидко мчить,
намагаючись обігнати літак.
Їй це не вдається.
Кінець.

2. "Сонце вийшло нарешті.
Зима наче позаду.
Чи буде весна?"
Подумав байбак.

3. Колеса з'їдають асфальт,
викочуючись на міст.
Дорога вся затремтіла
під лапками мурахи.

4. Дівчина поруч підвелася -
небо розверзлось раптово.
Автобус їде у безвість,
притискаючи колію трамвайну.

5. Світлофор червоний - зупинка щастя,
зелений - навіжена гонитва.
Кінцева зупинка - тупик...
тупий... найтупіший.

Колись давно я піднявся на вершину гори Кокнарі, що в графстві Слайгьо у Коннахті. На верхині цієї кори височіє кам’яний курган, насипаний багато тисячоліть тому. За легендою, в глибинах цього кургану похована королева Медб. Стоячі на вершині кургану я думав про сиву давнину моєї сумної Ірландії. І тут помітив чорну грозову хмару, що сунула небом. Почало гриміти і блискавки, що освітлювали небо – таке ж сумне як в часи короля Лугайда мак Лоегайре. І тоді я написав таке:

Бавимося в хованки
Зі старою худорлявою жінкою
Вдягненою в біле,
Що тримає в руках
Серп і косу
Що зроблені з заліза
Допотопних метеоритів.
Граємося в піжмурки
З бородатим дідом
У якого всі посмішки
Сумні як осінній дощ,
У якого всі жарти
З журбою старих криниць.
Ми – гравці у кумедні ігри –
Завжди дитячі,
Але завжди азартні.
Ми – діти чорної землі
І спраглого сонця.
Ми – люди.

Друже Евкліде!
Як тісно душі у твоїх клітинках
Креслити безмір калюжами книг.
Бородатий філософе!
Знавець чисел і ліній.
У затінку портика
Малюєш трикутники чорні
Моїх невгамовних рапсодій.
Античності сивої слід
Чайкою білою морем
Чи сторінками папірусів
Відбілених хворою Кліо
Чи Каліопою…
Ти
Словами апорій Зенона
Сандалі ховаєш в пісок.
Нікуди йти. Та й навіщо?
Шкуринкою хліба черствого
Звуки легенди про Іо.
Десь у перерізах сфери
Пісня стара про Сізіфа.
І про орла. Про…

Виливаю життя на мілке сито вічності.

Цівочки років
Розтікаються по площині і
Групуються.

Спочатку крізь дірки просочується
Дитяча здатність дивуватися
І вміння радіти.

Зрілі почуття, ніби желе,
Закупорюють отвори.

Вони тримаються купи,
Обмінюються енергією,
Чіпляються за повітря,
Гронами крапель
Звисають
Знизу.

Ніби у руках золотошукача,
У ситі залишаються
Кристали чистого розуму,
Зерна пам’яті,
Хмаринка душі
І відчуття болю.

Вічність не відпускає їх у невідомість,
Бо саме вони
Є результатом нашого досвіду
Самовдосконалення і праці,
Любові і
Вмирання.

21.04.13

лі.
та..
ти...
в самому слові проростають крила
відчуваєш, як тріпоче небо
шпаринками вічності
у твоїх
небезсмертних легенях
відчутно..
всесутньо
вибухаєш пелюстками сонця
і на швидкості світла
на такій повільній
швидкості
сплетених мрій
перелітаєш павутиння вигаданих кордонів
дороги зречених місць
і безмежності волі

я (не) ілюзія
я просто маленький
промінь сонця
що любить подорожувати
сітківкою твого ока
на екваторі
спільного раю

лі.
та..
ти...
та ти
чомусь обираєш землю.

[2011]

Один мій знайомий жив у старому кам’яному будиночку самотнім аскетом. Любив вечорами грати на скрипці і читати старовинні грубезні книги у шкіряних палітурках писані латиною та грецькою. У нього в домі ніколи не було мишей – він тримав трьох кішок яких назвав Клото, Лахеза, Атропа які берегли його бібліотеку від докучливих гризунів. Мій знайомий давно помер, його будинок, його скрипку і його бібліотеку продали за безцінь. Якось я згадав про нього і написав ось такий вірш:

А ви вмієте крокувати?
Не бруківкою
І навіть не ромашковим полем,
А полями етеру,
Взувши чоботи
Пошиті з порожнечі
Шевцем з дивним прізвищем
З шилом позиченим
Ангелом чорнокрилим.
А якісь три жінки
Досі прядуть свою вовну
тягнуть нитки – не свої – наші
Так невчасно їх обриваючи…
Недоречно я тут, недоречно.
Моя нитка
Все тягнеться й тягнеться,
Обтинати їм ліньки
Чи то не хочеться,
Довга вона аж занадто
Між гілками горобини плутається,
Нехай з неї ліпше
Теплий светр сплетуть
Ірландським безхатькам-рибалкам.
Бо всі ірландці безхатьки –
Острів свій загубили
І світами блукають
Стежками
Як ті нитки плутані…

Коли я в останнє відвідував Ольстер, мене віз через кордон з Ірландською республікою водій в якого бракувало трьох пальців на лівій руці, і був шрам через все обличчя. Ми не розмовляли цілу дорогу, бо розуміли один одного без слів. Тільки при перетині кордону він сказав мені: «Ми – ірландці… Наша Батьківщина як крижина, що тане під нашими ногами…» І тоді я записав у свій нотатник таке:

Наш зелений острів –
Це айсберг вкритий мохом,
Який застряг на мілині
Океану часу.
Отак ми і плаваємо
У нашому «тимчасово»,
Думаючи про вічність
Між старими дольменами,
Співаючи свої сумні пісні
Про терпку потойбічність.
Крига нашого айсберга
Не тане – бо споконвіку гаряча
Як чай у заварнику
Дивака О’Генрі.
П’ємо його ковтками
Навіть не думаючи,
Печемо свої ірландські пудінґи
З хвилин та помилок,
З безглуздя нашої історії,
З недоречних жартів
Та порожнечі несказаних слів.
Смакує. Особливо з віскі.
Танцюймо свою джигу!
Танцюймо….

О сіра холодна рибино смутку,
прошу тебе, залиш
підводні печери моїх спогадів,

тяжко мені з тобою.
Твоя срібна луска відблискує
відчуттям провини і сорому,

ми ж нікуди разом не допливемо,
загинеш ти у мені
і я із тобою всередині.

І тоді ти просиш мене відкрити
кам'яну браму підводних печер,
бо ж тебе не пускають на волю
власні мої страхи.

Вдих — і ти випливаєш,

видих — тиша і спокій.

Пливи, мій смутку, далеко пливи

у забуття затоки.

***
на консиліумі лікарів
встановлювали діагноз нації
записали:
зухвальство політиків
нахабство ділків
про методи лікування-
жодної інформації
***
час відчеканює години і дні
змінюються декорації й долі
на палітрі Всесвіту інколи ми
виглядаємо як янголята голі
***
нам би перед кожними виборами
щеплення робити...
від обману...
все одно відмовимось
виберем
все нам "по барабану"...

***
суспільство мені пропонує
рейдерський свій контракт
який рясніє словами
треба...повинна...мушу...
але я не здаюся
я просто роблю антракт -
перебинтовую душу...
2008 - 2012

Коли довго дивитися в люстерко,
здається, що ти заглядаєш у себе,
всередину,
якої часом може не бути,
і тоді ти дивишся крізь матерію,
а потім крізь час,
над яким людина не має влади.

Люстерко — тільки вихідна точка,
майданчик, етап для польоту
в космос, у Всесвіт,
який починається в тобі, якщо довго-довго
дивитися в люстерко,
втрачаючи свідомість,
змагаючись із часом
і шукаючи себе.

Паперова людина довго дивилася у дзеркало,
довго-довго, немовби там було щось незвичайне.
здавалося, що Паперова людина мандрує десь далеко-далеко,
її душа відлетіла в інші світи,
бо Паперова людина стояла, немов зачарована,
немов заскочена,
неначе щойно бачила привида.

Коли Паперова людина відійшла,
всім закортіло подивитися в це люстерко,
всі набігли звідусюди,
всі почали галасливо юрмитися, щоб бути першими,
щоб побачити саме себе у дзеркалі,
саме своє відображення,
саме свою сутність,
від якої — шлях у космос,
але замість скла
в рамі,
а точніше,
за рамою,
приклеєне до цегли,
було оголошення,
що нове скло привезуть завтра.

Вийшовши вдень
по сік,
Паперова людина,
вибираючи пакет із соком,
не помітила, як прямісінько на неї
насувається дрібний червоний каток.

Каток закатував асфальт уночі,
але закатувати асфальт — справа делікатна,
тому ночі не вистачило,
і каток мусив працювати вдень,
а за кермом сиділа Асфальтнозакатувальна людина.
Ця людина натискала на кнопки
і дивилася в небо.
Бо хто ж дивиться на свіжозакатаний асфальт?

Каток давав задній хід, а Паперова людина
стояла собі біля новозаасфальтованого відрізка дороги
спиною до нового асфальту.
Паперова людина дивилася в небо, а потім на вітрину мафу,
де виставлялися різні пакети з соками.
Паперова людина вирішувала, який сік купити.
Нарешті вирішила. Розплатилась.

На свіжозакатаному асфальті
виблискувала свіжа брунатно-червона пляма.
Мабуть, сік був томатний.

Поклавши голову в пащу лева,
Паперова людина чекала,
Що ось-ось паща замкнеться.
Гострі ікла встромлять у м’язи шиї.

Паперова людина чекала,
Що страждання не буде.
Що ікла левів такі гострі,
Що миттєво відріжуть голову від духу.

У Паперової людини лишився маленький дух.
Колись духу було більше, але в каліки і дух калічений.
Колись Паперова людина могла любити.
А тепер вона боялася і хиталася, хиталася і боялася.

Паперова людина лише сподівалася, що кінець буде миттєвим.
Але паща лева не закривалася.
Ікла закам’яніли.
Це була паща
Лева-скульптури.

Грабіжник у розпачі
Вийняв із грудей серце
І віддав Паперовій людині.
Паперова людина була бліда і тонка,
Крізь неї просвітлювався світ.
У Паперової людини не було нічого —
Тільки серце грабіжника.

У Паперової людини були запалі очі.
Паперова людина більше не могла їсти і пити.
Паперова людина весь час мовчала.
Сказане — було нечутним.
Говоріння втратило сенс.
Значення було порожнечею.
І навіть тире між паузами були нічим.
Паперова людина розглядала серце грабіжника.
Воно не вміщалося в її груди.
І тоді Паперова людина розрізала серце.

Паперова людина мала гострі нігті.
Вона мала довгі пальці.
Паперова людина розшматувала серце.
Бо вона знала, як це — розшматувати.
Паперову людину все життя шматували.
Шматували її країну.
Шматували її мову.
Шматували її мозок.
І тепер вона оглухла.
В ній задеревів біль.
Зникло серце.
Паперова людина більше не говорила.
Вона могла тільки шматувати.
Навіть серце грабіжника,
Який його їй вийняв
І віддав просто так.
З розпачу.

Дивлячись на калюжі майбутньої весни
Подумав ненароком, що
Я теж каменяр. Мурую з цегли слів
Своє творіння – храм Істини
Чи то свого життя безглуздого
Понурий мавзолей…
Крім слів, цеглинами важкими
Кладу помилки у підмурки.
Крапки моїх фраз шумерських
Зрозумілих хіба що глині
Летять крізь тунелі сансари
До білого світла в кінці.
Десь там нірвана –
Між квітами кульбаби
Та польотом джмеля.
Стою серед весняного міста.
Запаліть мені смолоскипом вірша
Хоч якесь світло на світлофорі!
Хочу перейти цю дорогу метафор
Які летять шаленими автомобілями
Асфальтом моєї сірої речовини
З розбитої вулиці Арістотеля
На вулицю Платона-філософа.

Пірнаю у глибини Землі,
Як в море зотлілих книг.
Шукаю камінці-літери,
Щоб шліфувати ними
Старезний іржавий якір,
Що застряг між пеклом
Та днищем човна Харона,
Того самого човна,
Якому ірландці звикли бажати:
«Сім футів під кілем!» -
Повторюючи цей ритуал
Кожної скорботної п’ятниці
Перед тим як згасити
Свічку своїх колискових.
Відполірую цей якір
Своєю сивою бородою,
Відшліфую до блиску
Забутими словами гелів.
Буду його волочити
По дну Океану Спогадів,
Як діти волочать
Зламану іграшкову машинку
У пісочницю
Заборонених слів.

Якось почувши сонячного зимового ранку цвірінькання синиць (а вони передчувають весну краще ніж я і вірять – на відміну від мене, що вона справді прийде) я подумав, що камені падають з неба для того, щоб ми не забували про Нескінченність і написав ось таке:

Лататтям риби залатали став,
Латаною свитою зими вкриваю
Голе тіло своїх віршів.
Я, я, я, я, я, я
Десь там – на дні старого ставу
Чи то озера Лох.
Бо кожне озеро називається Лох,
А кожне дерево якщо не Бодхі
То має ім’я Кранн
А кожен камінь
Якщо не менгір, то Клох
Тільки ми забули про це.
Зазираючи у колодязь Ніщо
Хотів зрозуміти, що таке «Я».
Якийсь чоловік у білому
Написав мислячою тростиною
Що
Я – візерунок променів,
Я – відсутність хвиль,
Я – нетривка ілюзія.
Плутаю причини і наслідки.
Не дивися на відображення Місяця
Там – Будда.

* - «…зламалась віра в світ моїх ілюзій…» (Франческо Петрарка) (іт.)

Якось, зайшовши до поліціянського відділку у місті Корк щоб спитати чому навколо стільки неподобства, я побачив юнака на ім’я Марк в ірландському однострої, який стукав на друкарській машинці. Я подумав, що недарма в Євангелії від апостола Марка звучать як молотки теслярів карби законів буття суспільства. І тоді я написав таке:

На чорному континенті
Лютер пише свої апокрифи
Тримаючи у жмені
Бурштиновий пісок палімпсестів.
Здивоване розфарбоване Соренто
(Незаконне дитя цезарів)
Сторінками кипарисового писання
Приймає прочан замість курортників
(Бо море теж храм).
Неаполь кульгавим калікою
Співає не весело – жалібно.
А ви йому протекцію
Дзвінку порцелянову
Чи то чорну мантію…
Поверніть мене до Італії!
Дозвольте над морем журитися,
Гарібальді сумного оплакувати.
Птахи летять в Сан-Антоніо
І в Сан-Себаст’ян-ді-Калабріо.
Але не зграями.
Дайте їм замість компаса
Залізні газети Венеції,
Нехай кидають їх у море
Замість зубатого якоря.
Чемні римляни з томиком Горація
Грають у футбол символами.
А ви поважаєте даків?
Ви – жителі озера,
Ви – комівояжери віри.
Поставлю свій стіл серед лісу
(Нікуди вже він не провалиться)
І буду писати елегії
Про схизматів та про єретиків.

Примітка: На світлині Генрі МакКенсі та Кріс Патрік О'Ленахан. Якими вони були джентельменами! Світлина зроблена 14.06.1925 року у майстерні Стівена Глена Корбі (Дублін, Ірландія).

Мінілюди у мінімаркетах
Купують мінімум з необхідного.
І все за мінімальними цінами
На свій прожитковий мінімум.
Мріють про мінівени,
Радіють в житті мінізмінам,
Хочуть, щоб їх цінували,
А не оцінювали, як мінімум.
Дівчина в міні-спідниці
Тримає за руку хлопця.
Вона вдома йому робить міні…
Хоча в нього думки про максимум.
Люди у мінімаркетах
Кладуть собі в міні-кошики
Мінімум свого щастя
Й максимум з непотрібного…

Вони будували вежу зі слів.
Ніхто не знає навіщо.
Ніхто не знає чому.
З цих маленьких «чому»
Вони місили цеглу віри
Для храмів свого тіла.
Народи, що зникли як тінь,
Де шукати мені ваші сліди
У темних закутках
Людської свідомості?
Народи, від яких лишились
Одні назви і слова,
Що обпікають сухий рот.
Народи, що відчували
Тілом своїм залізо мечів.
Народи, яким заборонили бути,
Приходять до мене у снах…
Їхні пророки і віщуни
Лишають по собі візерунки
Які гаснуть, як свічка,
У спаленій дерев’яній церкві.
Вони шелестять, як книги,
У яких зітліли сторінки,
Як манускрипти,
Якими топили грубки
Та вогнища інквізицій
Істоти з вузькими лобами
Та каламутними очима.
Хто згадає про ці племена,
Про людей минулих часів,
Коли я теж піду у Ніщо?

Провалююсь в чорну дірку часу ….g.h.j. d..f. .k..
Все плинно, все одномоментно,
Співіснування
неіснуючого,
забутого,
прийдешнього
Протикаєшся наче крізь бетон…
Все висить ні-на-чому, сколихується незримо
Звуки, перемішані з густим світлом, закручують свою спіраль –
То, може, десь є початок? Чи кінець?
Зринають видива Далі,
Босха
Дзюрчить кришталево цятка Латура
Принишкли квіти й колосся Білокур
Вривається голос Роберти Мамелі
Тихо і пронизливо
Всі тут, всі окремішні, знайомі незнайомці
Коливається, здригаючись, перша клітинна мембрана Всесвіту
Звивається площинно полотнище земного Буття
Маленький Принц зігріває Екзюпері – долоні до долонь
розвивається на вітрі шарф Айседори …

дірка – на те вона й чорна – що в один бік
як стрибок з космосу …
хіба що поруч виникне ще одна –
зі зворотнім падінням –
і
«що там, за Cвітлокраєм?»...

2012.10

Глиняні люди
Пишуть свої глиняні книги
У своїх глиняних снах,
А я листа – їхньому герою поводирю
Цих сліпих з глиняними очима,
Що прозрів раптом
Зрозумівши, що тіло вічне,
А душа – лише спалах у порожнечі,
Що глину перетворює
У судому страждань.
Пишу йому листа,
Покладу в глиняний глечик
І кину у глиняне море -
Нехай зануриться
На саме дно океану історії
До людей, що придумали
Знаки звуків і слів.
Ти перший зрозумів
Що всі ми з глини виникли
І глиною станемо.
Чи може ми –
Це тільки полум’я свічок,
Що на вітрі гаснуть?
А глина – це нитки одежі,
Це мушля равлика на ім’я людина
Чи просто непотріб.
І те світло, яке
Ми називаємо «духом»,
Це лише коливання
Порожнечі…

Колись, блукаючи вулицями Болоньї, я думав про архітекторів середньовіччя – вони хотіли злетіти в небо, але важкі думки тягнули їх додолу, вони хотіли легкості, але камінь був важкий, хотіли світла, а цегла темніла, хотіли пластичності мармуру, а він гнітив їх холодом і байдужістю. Я милувався дивною спорудою собору Сан-Петроніо на П’яцца Маджоре і раптом абсолютно недоречно згадав про Савонаролу. І тоді записав у своєму записнику таке:

Савонароло!
Громадяни твоєї республіки
Хотіли вина та розпусти
А ти їм про чистоту…
Савонароло!
Твоя Флоренція - італійська повія
Ренесансом отруєна
А ти їй – свободу….
Плащ твоїх слів
Не ховає від граду наклепів,
Твої громадяни
Щастя вимірюють золотом.
Джироламо!
Народ хотів розваг,
А ти їм про Істину.
Світло твоїх пророцтв
Метелика крилами
На свічку історії…
Твій Сан-Марко
То не монастир,
А Венеція – а ти йому Біблію.
Якої Утопії
Тобі було мріяти
Про Христа республіку
Посеред Вавилону Борджіа?
Схимник химерний
Твої сандалі –
Два човника віри
Напнули над ними
Вітрило вогненне.

Читаючи «Історію Італії» Джузеппе Канторіні, я подумав про те, як легко люди можуть втрачати свою свободу і прославляти своє поневолення і крадіїв їхньої свободи, як нібито, винуватців уявного процвітання. І тоді написалося таке:

Кожен Мілан має свого Галеаццо,
Кожна Флоренція свого Лоренцо,
Кожна Генуя свого Гул’єльмо,
Кожна Венеція свого Джованні Гальбайо.
Називайте їх «чудовими»,
«Блискучими» та «доблесними»,
«Благородними» та «благочестивими»,
«Справедливими» та «хоробрими»,
Громадяни комун та республік,
Радійте спорудам довершеним,
Ренесансу золотому й веселому,
Тільки свободу свою віддайте,
Оте непотрібне «право голосу»,
Оте слово своє в скриню сховайте,
На карнавалах танцюйте,
Пийте і розважайтесь,
Тільки поменше думайте,
Поки флорінами та дукатами
Поетів ваших причаровують,
А вони з вами монетками поділяться:
Тридцять срібняків кинуть –
За республіку…


Примітки:

* - «Я бачу чітко, як я став
Старою казкою поміж оцих людей,
І соромно мені стає за себе…»
(Франческо Петрарка) (іт.)

На картині – портрет Лоренцо Чудового (1449 - 1492) – тирана Флоренції. Картина пензля художника Джіроламо Маччіетті.

Шаг вперёд
И, по принципу левизны,
Три шага назад.
То есть попадаешь в позицию бальную.

Мы заблудились,
Мы даже не можем сказать -
Кухня у нас это
Или спальня.

Мелкие, беспристрастные овощи чистим,
Чищу,
Силясь не знать,
Что делаем.

Что-то вполне пригодное в пищу,
Что-то ещё незрелое.

Самоосознающего существования
Мелко режем лобию.
Это просто по образу и подобию.

Попеременно из себя извергаешь то жизнь,
То стаканы фильтрата жизни.

2012

Сивий дідусь, літописець Час,
не лишає можливості для репетиції,
гострим пером в партитурі карбує
знаки, воліли б які приховати, не дасть
бути так, як хотілося,
буде все, як було.
Помилок не пробачить,
не буде милості, як зіграли – позначить.
Симфонії наші
все більше походять на злий авангард,
карнавал з розбиванням о стіни голів,
як не чули б себе – навіженим воланням
у нотах звертається оперний спів,
дисонуючий камінь… дисонуючий камінь…
в кострубатості слів
й жалюгідних діянь.

Але десь в купі нот
залишається карб, сивий Час справедливий,
перемоги в двобоях, усміхнений голос
й гармоній прозорий класичний мотив.
Алмази в багні
залишаються тим,
хто прийде вслід за нами
і вириє гнів із глибин,
біль і білий метал
перетворений в силу
напружених спин,
із гарчання і крику
відлитий
у глиняних формах кантат,
до планети
обернений спів.
Саме так…
Розставляє крапки і знаки альтерації Час,
імпровізації підвищуючи якість…
Так дерева зростають в нас,
на шматочках геніальності.
***

Жовтим листям облітають мрії
З дерева печального
Життя…

У гіллі сухому виснуть тіні
Настороги, страху,
Каяття.

Падають, як яблука на скелі
Стиглих слів незібрані
Плоди.

Сіються інтриги по е-мейлах,
Хтось вінки приносить
До води.

Посипає сіллю свіжі рани
Ненароком зголодніла
Ніч.

І стоїть у тебе за плечима
Неминуче невблаганний
Лінч.

16.11.12