Наша зима розлуки не минула з лютим,
а триває синіми ночами полотен,
писаних під ван Гога –
з нетанучими сніжинками теплих спогадів,
за кожною з яких – і моя нехолонуча тривога.

Вона гостро пронизує мене –
і згасає в регістрах невгамовної німоти,
Не торкаючись наших прагнень –
І ті зійдуться замість або раніше нас.

Щовечора входимо в ночі, не нами омріяні,
Такі не потрібні обом, а сильніше – мені.
І наші відбудуться з нами – сміливі, як місія.

Про них вищі сили любові ми просимо –
І справдяться мрії високі, як зоряні розсипи.
Не віриться майже, що місія спільна – impossible.

Я довго йшов
Вулицями міста граків,
Так довго, що забув назву міста –
Цього міста темних вікон
І злих поглядів сажотрусів
Міста, яке занедбало своє ім’я.

Я шукав Істину
Серед провулків, де чорні птахи
Дзьобають черствий хліб –
Скоринки буття нашого,
А знайшов тільки іржаві цвяхи,
Якими колись прибили
Руки до сухого мертвого дерева
Нещасному блукальцю Христу –
Пророку віри, добра й милосердя.

Я довго йшов вулицями
Міста гріхів і мідних шелягів,
Доки тьма не ковтнула
Сліпі будинки і німих двірників,
Заґратовані поліційні ділянки
І розмальованих хворих пoвiй.

Далі йшов з ліхтарем,
Що блимав жовтим вогником
Забутих красивих слів.
Бородатий відвідувач шинку
Хотів пригостити чаркою
Нудного гіркого віскі,
Яке колись накурив
Старий чоловік у спідниці –
Картатій, як його нещасна земля,
Що ховає залізні мечі
В глибинах торф’яних боліт.
Та я був без того сп’янілий
Цвітом старої вишні,
Що цвіла у моїй пам’яті
Білими квітами смутку.

Голос віків звучить
із шухляди столу,
із далекої кімнати,
із потаємних глибин.
Голос віків охрип.
Будь-який забутий голос
зливається з голосом віків.
Голос віків розпадеться,
розсиплеться в порох,
його джерело пересохне,
тоді настане
усесвітня пустеля.
Голос віків стане оракулом
небаченої історії.
Від нього багато чекають,
тому і багато спитають.
Голос віків стане галасом віків.

18 жовтня 2025

Скільки можна битися
об стіну байдужості,
об стіну мовчання,
натикатися на браму відчаю,
на колючий дріт ненависті,
мінні поля сумніву,
читати партитуру вагань,
пити вино забуття?
Це Сізіфова праця,
яка штовхає тебе
у безодню страху,
у прірву безнадії.
Камінь із гори розчавлює
будь-які паростки творчості,
сором'язливі квіти,
які виросли в пустелі.
Я йду під амбразури парадоксів,
під амбразури безумства.
Мене косять
черги апорій.
Я підриваюся на мінних полях
пасток розуму.
І цей рух є вічним.
Це спопеління
і відродження з попелу
не знає меж.
Тому я буду розбиватися
об стіну,
як уламок слів пророка.
Я буду спопеляти
свій розум
у безжалісній пустелі.
Рух до мети нескінченний,
а мета
поступово даленіє.

11 жовтня 2025

Із дзеркала витікає смисл,
поступово, повільно, невблаганно.
Із дзеркала тече кров
воєн світу.
Свічадо показує язик
новітнім тенденціям і теоріям,
які порвав на шматки час.
Дзеркало стало відображувати
наші внутрішні боріння,
сумніви, гризоти,
мов кадри чорно-білого кіно.
Люстро із винаходу людства
перетворилося на ката,
на вартового з батогом,
який періщить підсвідомість,
освітлює потаємні глибини.
Дзеркало корчить гримаси
страждання і болю,
уселенського абсурду,
фарсу століть,
вічного повернення історії,
циклічності катаклізмів.
Дзеркало розіб'ється
на безмежні острівці
розуму, які неможливо зібрати,
на уламки серця.
Дзеркало і задзеркалля -
це світ і антисвіт,
світло і темрява,
вічні антиномії,
між якими не буде
примирення,
кордон між якими
став полем бою.
Ми занурюємося в антисвіт
своєї підсвідомості,
мов у катакомби
первісних християн.

4 жовтня 2025

Триноги поставили серед пустки*:
Порожнечі весняного саду,
Де лише неспокій –
Тривога передчуття:
Триноги принесли для офіри
Чотири зеленооких філософи**:
Зрозуміли, що душі людей
Епохи білих колібрі***,
Що летять в пошуках липкого меду
У глибинах квіток-глеків
Вздовж доріг-батогів,
Лише аромат анемон –
Тимчасових як все весняне.
Послухайте,
Як щебечуть знаки оклику
Серед лісів модернових текстів
Пісню сухих цитат
На кожній суміжній сторінці
Повісті анархіста Сократа****:
Всі лідійські пісні про повернення,
Всі тракійські легенди про зникнення,
А мені їдка курява –
Все що лишилося наостанок:
Посуха на фрігійських пасовищах,
Ніби Асканія, але вкрита пилом –
Гірким як полин-євшан.
Крез запросив музик з кіфарами,
А їм на тому масному бенкеті
Тоскно.
Краще б слухали плач цикад*****,
Доки не зацвіте нестерпне пижмо
У долині нечемної річки Галіс,
Що червона як кров.

Примітки:
* - один китайський узурпатор (хоч мудрий, але підступний) - Чу Чжуан-ван (правив у 613–591 рр. до н. е.) якось розпитував про триноги. Він погано закінчив. І всі його діяння пішли прахом.
** - я Аристофана теж вважаю філософом. Тільки не кепкуйте з цієї думки.
*** - як сказав колись один філософ і дивак: «Завершилась епоха синіх колібрі, починається епоха жовтих колібрі». Про білих колібрі він нічого не знав. А то колібрі-альбіноси.
**** - тільки не кажіть, що він був республіканцем! Його вбила демократія!
***** - під час сієсти. Коли не віршується…

Сині проліски снива
Мальовані на білому полотні Едему
(У тому саду теж буває весна –
Буває, буяє, п’янить ароматом),
Адам ще не вдягнув
Сирітську сорочку безхатька
І бідний, наче заброда,
Мандрує пустелями
Від одної швидкої ріки до іншої –
Спокійної, наче сон черепахи.
Передчуття майбутніх стигматів,
Передчуття зливи,
Що змиє все:
Солом’яні хижки і цегляні зикурати,
Передчуття гніву ягняти,
Що сидить на престолі.
А тим часом босими ногами
Злими степами з колючим тереном,
Злими лісами з отруйним плющем
Злими берегами гірко-солоними
Блукати:
Бо вигнані, бо чужі.
Порожній Едем
Губить стиглі плоди Істини
В густу траву марева,
Яку ніхто не лоскоче пальцями
І не падає обличчям
В зелену гущавину
Втомившись від цяток зірок.
Як стало порожньо
В заквітчаному Едемі,
Як порожньо в злому світі,
Де блукають лише двоє,
Будуючи очеретяні хапупи,
Ховаючись від нещадного Сонця
І зубатого вовкулаки вітру.

Я так хотів
упіймати за хвіст ящірку.
Ящірку як остаточний сенс.
Ящірку як остаточний смуток.
Ящірку як Істину,
яка вислизає від нас,
як остаточний голос космосу,
як видимість прозріння,
перші спалахи осяяння,
мов останні слова
вирішальної поеми,
як залишки динозавра,
який не здійснив
щось важливе.
Коли впіймаєш
ящірку за хвіст,
знайдеш те, що шукав
усе життя,
остаточну правду,
голос совісті.
Ящірка зливається з травою,
як правда з брехнею,
їх уже не відрізнити.
Ти заплутався
у багатоманітних виявах
творчості буття,
творчості Бога
та його антагоніста,
які злилися
у ящірці.

8 вересня 2025

Ти дивишся у дзеркало
і не бачиш
свого відображення.
Ти розчинився у просторі,
ти злився
із безликістю кімнати.
Так дух розчиняється
у безмежних полях космосу,
повертаючись додому.
Навіщо потрібне відбиття?
Воно нічого не пояснює.
Відображення різне
у різноманітності свічад.
Ти поринаєш
у тривалу рулетку буття.
Кожне дзеркало
підхоплює і гіперболізує
якусь твою окрему рису,
а цілісності
досягти неможливо,
вона розбивається
уламками скла,
які розлітаються.
Марно шукати у відображенні
істину, це всього лише
інтерпретація,
це відбиток
непобудованих палаців
чи трагічність
нескорених руїн.

14 серпня 2025

Подорожній іде
невідомо куди, він продирається
крізь ніч. Його ніхто
не чекає. Його вічним посохом
стала самотність,
а вічним другом - покинутість.
До кого він постукає у двері?
До відчаю, зневіри?
Хто йому відчинить?
Лише хтось ризикований.
Він іде у подвір'я без паркану,
зазирає у вікно,
але не хоче турбувати сім'ю,
тому йде далі.
Подушкою подорожнього
стала трава,
вона читає йому псалми
і розлогі поеми.
Ковдрою став вітер
із нічим не скутим духом.
Його вічною дружиною
стала тиша,
думки перейшли
у безмежність степів,
пристрасті -
у буйство трав.
Шлях у нікуди
єдино правильний,
єдино надійний.
Він ніколи не зрадить.
Шлях у розверзнуту безодню,
яка тебе поглине,
від якої не буде пощади.
Жодної метушні.
Лише тут ти можеш
заглибитися в мудрість полів,
у розуміння лісів,
у непорушний спокій світобудови.
Маєстатична мелодія розставань
навіє вечірню нірвану.
І самотність стане
тією голкою,
яка надломиться в тиші,
порушивши рівновагу космосу.

24 липня 2025

Дощ, що падав щоп’ятниці
(Згори вниз, з хмар в океан)
Нагадував пілігримам пізнання
Тендітного юнака-елліна
(О, Патрокле, ти горезнавець!)
З того часу
Як ведмедиці стали зорезнавцями,
Як птахи навчились кричати
В колодязь оксамитової ночі,
Їжаки малюють кроки ієрогліфами,
Наче пишуть вони – колючі
Книгу осінніх сутінків,
Коли гублять свої жолуді
Дерева Перуна-Зевса:
Наче все вже достигло,
Наче час гризти горіхи Істини,
Наче ми заблукали,
А не просто заплющили очі,
Наче епоха занепаду
Лишила залізний слід
Іржі.
Античний тепленький дощ
Був скупим Крезом-тираном
Для землі оливкової посухи
І козячих пергаментів-палімпсестів,
І для білого мармуру
З якого змивав недоречні фарби
І малював веселки
Як знаки майбутнього,
І як посмішки безтурботних богів,
І як квіти попечених Сонцем скель.

Будівничі готичної вежі
Задивлялися в Небо:
А може там провесінь?
Хотіли летіти
(Як ластівки)
Але Небо було камінним
(Бо сповнилося мовчанням –
Лиховісним,
Як тупіт копит синього однорога,
Бо сповнилося пророцтвами –
Сліпих трибунів голоти).

Будівничі готичної вежі
Гадали, що мурують не вікна,
А стільники для захмарного меду
І що вони не вільні муляри,
А гомінкі бджоли,
Що віднайшли нектар вічності
І принесли його у вулик Космосу.

Будівничі готичної вежі
Зберегли таїну здивування,
Вдягнувшись у фартух алхіміка,
Шукали незвідане,
Пізнали музику дзвонів
(Бо квітень:
Навіть тоді – в час чуми).

Будівничі готичної вежі
Цвяхували дошки
Мідними вістрями стріл,
Бо лаштунки – це теж корабель –
У вічність.

Примітки:
Ведмежий мед навесні збирають на квітках ведмежої цибулі волохаті джмелі-трубадури. Так було в середньовіччя і так буде, доки не згине світ у вогні. Штукарі казали, що ведмежий мед лікує від клаустрофобії.

Як би я хотів відродити книжку,
яку так необачно спалив.
Я хотів би
воскресити її думки,
її фрази,
ніби коштовне каміння духу.
Ця книжка була
великим раритетом,
її тепер ніде не знайдеш.
Яка трагічна помилка!
Яка пастка диявола!
Я втратив
величезну брилу духу.
Навіть нові видання
цих творів
не замінять її.
У ній був аромат доби,
пахощі творчого процесу,
акт її створення.
А тепер її попіл
майорить скрізь.
У цій книжці
для мене явлена
ціла Олександрійська бібліотека
з її неозорою мудрістю,
із глибиною смислів.

15 липня 2025

На подвір’ї кляштору містики
Завесніло, наче то переддень,
Коли брили й цеглини
Стають жовтими квітами.
Вчитель, що пізнав виноград,
Що прийшов з глинища снів,
Сказав-напророчив, що вода на столі
Перетвориться в шкаралущу Істини,
А ми все вертаємось-небаримось
В країну теплих злив та дощиськ,
Бо там чи то синя провесінь,
Чи то троянди бавляться радістю.
Я не знав, що Березень – то старець,
Що ніяк не прокинеться, не одужає,
А місто гультяйки Музики
Втопилось в озері бронзових дзвонів,
Наче знову Батий гнилозубий
Стоїть на горі з паліями та зарізяками.
Як відверто все явлено!
Навіть тиша свята
Приходить до нас стежкою
Наближення.
Оминаємо
Порожнечу сухого та злого степу,
Яким блукав-верховодив пастух Ісаак**
Від одного саду до іншого,
Де гілки ламалися
Від неіснуючих яблук
Дерева Вічності***.

Примітки:
* - Ведмежа ягода – це Барбарис звичайний (Berberis vulgaris L.). Так називають його в селищах серед пралісів біля Окорського озера коли Місяць оповні.
** - Дитя сміху був не тільки пастухом, але і верховодою. У пустелі без верховоди ніяк.
*** - в Едемі крім дерева Пізнання добра і зла та дерева Життя росло ще дерево Вічності. Але плоди його надто гіркі.

Літо не відчувається,
як свято без музики,
мов танець німих тіней.
Де буйство плоті
і бризки шампанського?
Коли прийде
справжнє літо?
Коли відбудеться
істинне оновлення?
Оновлення епох, світоглядів,
декорацій, сутностей,
масок і облич,
тіл і душ.
Оновлення, яке здригатиме
землю. Коли відбудеться
карнавал літа,
оргія літа,
яскравий фестиваль?
Свято втонуло
у плесі річки,
мов язичницький бог.
Свято згоріло
на первісному вогнищі.
Воно розсипалося
давнім ідолом.
Свято, на яке
нікого не покличуть,
на якому будуть
лише відшумілі тіні.

5 червня 2025

Над рікою, що зветься Турбота
Поводирі бредуть з учора в сьогодні,
Костуром, що зветься Чужа Радість
Торкаючись м’якої землі і гіркої трави
Торішньої.
А тим часом на досвітках
Зима вмирає в самотині,
Як померла колись в самотності
Завірюха божевільних метафор
(Бо смерть – справа самотніх)
З хуртовиною зранених слів
Я завжди наодинці,
Як сніговик, що вдає людину,
Вдягнувши овечий кожух відлиги,
А хтось почувши сопілку спалює Масляну*,
Начебто це не Масляна,
А британський єретик Джон**,
Що хотів врятувати Рим (як гуси колись),
А всі думали, що спалити.
А я все чекаю,
Коли зацвіте бруслина,***
Що нагадує мені тінь самогубця,
Що зависла між світами яви та мрій,
Що ковтає вино повітря –
Холодне, як дошка Ковчегу
На горі Арарат,
Де апостол лиманів
Приносить устриць і мідій
На стіл патріарха Ноя****,
Якому Хтось підказав,
Що світ має бути різноманітним.

Примітки:
* - дехто думає, що Масляна, то відьма-зима, але то неправда. Колись замість Масляної спалювали язичники солом’яного божиська минулого.
** - а може і не Джон. Хоча єретиків з ім’ям Джон було чимало.
*** - вона обов’язково зацвіте навесні, але цього ніхто не зауважить.
**** - я знав цього сина Ламеха, теслю і поціновувача доброго вина колись, в одній зі своїх реінкарнацій.

Ненавиджу ніч,
коли протікають,
ніби чорна смола,
страхи і кошмари.
Ніч - оаза для відпочинку -
стає темним лісом,
у якому поселилися
злі духи. Ніч стає
утіленням зла,
ненависті, розбрату,
тривоги. Ненавиджу те,
що мав би любити.
Ніколи не полюблю пору,
коли вилазять
потвори минулого,
тіні помсти,
злочинці, психопати.
Те, що створено
для відпочинку,
стає камерою тортур,
вишуканих, середньовічних,
безжалісних, ненаситних.
Коли ж ми вийдемо
із концтабору ночі,
із її нескінченних ґрат?
Коли ми дочекаємося світанку,
який розтопить страхи,
який поверне примарливий берег,
що ледве-ледве
майорить у тумані?

21 травня 2025

Вибухи дронів...
Сон - мовби випалена земля
у вирвах від снарядів
і віспою від розривних куль.
Вибухи дістануть тебе
де завгодно,
як наймані вбивці,
як небачена пошесть.
Після будь-яких вибухів
настає нірвана тиші,
оргазм тиші,
розливне море тиші,
штиль духу.
На спокійній гладіні води
пишуться найвидатніші поеми,
симфонії тиші.
А найгучніші вибухи
відбуваються в серці,
розриваючи міокард спокою,
аорту крикливих гасел.
Чи повернеться світ
у первісну точку творення,
коли запанує
остаточна тиша?

20 травня 2025

Чи може бути
обличчя мовчання?
Обличчя у того,
у чого його не може
бути за визначенням.
Обличчя мовчання -
це лице пустки,
це хмара накуреного диму
у розлогій кімнаті,
де відбувалися
палкі дискусії.
Обличчя мовчання -
мов поле битви
із горами поранених
і вбитих.
Обличчя без виразних рис,
безлике обличчя
або лице, спотворене
глибокими шрамами і віспою.
Обличчя мовчання
заростає бородою,
заростає колючками спогадів,
мохом примирення,
лопухом забуття.
Обличчя мовчання
вибухне великим криком,
гейзером слів
або поставить
остаточну крапку
у богословській суперечці,
у споконвічному диспуті
протилежностей, антиномій
і єдностей.

7 травня 2025

Бородатий мен (у міру сентиментальний)
З думками про острів, схожий на вікінга
Їде в темно-жовтому зледенілому автобусі,
Що має чотири чорні гумові колеса,
Їде по крижаній дорозі міста пафосу
Назустріч блідому Сонцю
(Бо зима – біла краля).
Бородата вумен
Смакує кольорові льодяники
Солодкі як ніч Напередодні Імболку
(Поганського, як все, що кліпає)
Чи то напередодні Стрітення
У пісках Міцраїму (безбородого)*
(Бо зима – час завірюх, доба омелюхів)
(Холодна як міланське морозиво).
Бородаті діти
Говорять бородаті цитати,
Сміються
З бородатих анекдотів
Республіки Вчора
(Бо Ломбардія – там, де пахощі**).
Бородаті птахи літають колами
Над містом білих дерев і скель***:
Ти сьогодні ховалась під ковдру
І мріяла смакувати густий мед
Трипільців:
Назбираний в кольорові глеки
Прямісінько з дупла-вулика.
Бородатий світ
Ковтає несмачні дні зими
Наче вони зроблені з тіста
Пшеничного.

Примітки:
* - У Міцраїмі всі голили не тільки бороди, але навіть голови – всі, навіть жінки. Хоча деякі жінки періодично чіпляли собі накладні бороди (наприклад, Хатшепсут). Але то збоченство.
** - Ломбардію правильно називати Лонгобардія – Країна Довгобородих. Вона справді запашна. Хто там бував – не дасть мені збрехати. А ломбард тоді правильно називати лонгобард. Я вчора туди відніс три золоті соверени короля Генріха VII.
*** - білих міст нині доволі – не тільки у снах.

Накликали літній прозорий дощ:
В час посухи:
Стукали в шкіряний козячий бубон,
Співали заклично, по вовчому,
А Небо порожнє, чи то посліпло,
Поглухло, почерствіло.
Думали, що то наше селище,
А то Вавилон – цегляний, стобрамний
Пихатий, з потворами-баштами,
Що тикають в Небо шпилями
(Хоча й Небу не боляче,
Але воно образилось).
Накликали рясний життєдайний дощ:
Співали таємні слова,
Танцювали навколо вогнища,
А визирнув з Ріки сом
І сказав, що то все намарно:
Сердите Небо дивиться
На людей-мурах потомлених
І заплющує сині очі.
Накликали дощ-подарунок:
Хотіли врожаю і стиглих яблук,
Важкого колосу і ситих ягнят,
А виросли з сухої землі
Кімерійські бронзові стріли:
Гострі як палючі промені
Зчужілого невблаганного Сонця.
Назбирали перламутрових мушель
М’якунів затоки марення
І зробили блискуче намисто,
Вдягли його на молоду відьму,
Що скинула конопляне дрантя
І кричала в чорну безодню,
Де глипав оком лихим Сіріус
Але марно.
Ми пішли у хижки свої
І бачили сни круговерті,
Не хотіли з тих островів вертатись,
Плисти човнами-довбанками
У світ яви.

Я ніби зріднився
із цією жінкою,
яку зовсім не знаю.
Вона стала моєю
астральною дружиною
чи коханкою.
Вона турбується про мене,
хоча я для неї - ніхто.
Цей незримий роман
утворений на небесах.
Ми кохаємося
на небесному ложі любові.
Ми - коханці
невизнаних стосунків.
Ми - бранці
ненаписаних обов'язків.
Наш союз
підписаний кров'ю.
Її не зітреш нічим.
Ми напророчені
один одному
невідомими жерцями,
невизнаними магами.
І тепер ми не можемо
розбігтися, розлучитися.
Відлуння наших стосунків
буде наздоганяти скрізь.
Тавро від розпеченого заліза
не зітреш нічим.

9 квітня 2025

Він робив морозиво зі снігу
Солодке, наче січневий вечір.
Він робив вино
З крапель липневої зливи,
П’янке, наче квіти троянд.
Він лишав глибокі сліди
На їдкій пилюці доріг –
Може він був
Людиною роздоріжжя –
Я не знаю…*
Дерева запізнювались на тризну,
Чорнокрилі птахи думок
Докучали вбраним у білі шати,
Хтось запитував: «Хто там?»
І заплющував очі,
Хтось шукав Єдине
Зазираючи в очі сови,
Губив крейцери слів
У лісі, що виріс на пустищі –
На румовищі міста,
Де колись говорили
Старонорвезькою**.
Ввечері, на забутому городищі
Подорожні шепотіли імена Сонця***,
Ховали заборонені літери в торби,
Мріяли про спочинок
І дивились на кам’яні брили.
Всім, хто читає книги,
Всім, хто слухає шум очерету****
Замість музики зимової віхоли
Він дарував невпізнане.
Можливо, намарно…
Можливо.

Примітки:
* - я справді не знаю. Даруйте.
** - Інгольф Арнарсон (Ingólfur Arnarson) теж говорив старонорвезькою.
*** - гелони використовували під час релігійних містерій 125 імен Сонця, серед яких 77 імен були таємні і відомі тільки адептам.
**** - нині лишилось мало людей, хто в серпневі ночі ходить на озера слухати шум очерету і чути в тому шумі таємне.

Книга, що стала повітрям
Написана синьооким самітником,
Що бавився словами як намистинами,
Що відчиняв двері в безодню,
Що жив у хиткій хатині,
Яка була зроблена з очерету,
Що ріс на холодному озері,
Де плавали білі лебеді,
Де кваки співали про синяву,
Коли падав с небес дощ.
Книга, що стала димом
Була важка наче твердь земна,
Наче вся важкість світу сього,
Що топчуть залізними черевиками
Вершники Судного Дня
Вдягнені в шовк на кольчуги.
Книгу, що стала подихом вітру
Розкривали щоп’ятниці
(Навіть скорботної),
Гортали пожовтілі сторінки,
Наче то не млинці пергаментні,
А залізні гострі ножі-плуги,
Якими крають незайману землю Слова.
А потім та книга
Стала прозорим повітрям
Стала гірким димом
Стала солодким спогадом
Стала крапкою часопростору
Стала луною Ніщо.

Ми таки дочекалися –
Сама Вічність прийшла до нас
Прийшла старою жебрачкою
У лахмітті дірявому
(Колись оздобленому)
З ясеневою патерицею.
А ми все виглядаємо
Цього дня похмурого,
Що визирне крізь оливні хмариська
Щось більше ніж Сонце.
Вдвох на вуличках Авіньйону,
Приїхавши туди на осликах,
Міняємо уривки снів на шеляги –
Мідні з профілем доктора Фауста:
Нам наснилися чорні пси
І білі дзьобаті ворони,
А ще хвостаті мавпочки,
Що шукали кульгаву Істину
І тікали від відьми-спокуси
На залізному паротязі звуків
Довгими коліями Евкліда.
Сподівання високі як політ альбатроса
Бережемо, хоч вони нам наснилися,
Пісні, які можна співати в темряві
Ранять нас терновими голками,
Знаємо, що ночами вилазить потолоч
З льохів, де ховали колись до весни
Шал.
А сніг як свідоцтво,
Як сторінка манускрипту незрячих,
Як срібло, що лишили на гонорар
Чумному лікарю.

Коли вже звик до зими,
весна сприймається як травма.
Зима - це певна усталеність,
це скрижанілість свідомості,
коли на бурульках повисає
мудрість віків,
коли на полотнах снігу
пишуться поеми.
Травма весни -
травма вростання
у новий світ.
Травма весни -
це коли пробиваються
бруньки дерев
і водночас бруньки любові,
бруньки свободи
і братерства.
Травма весни стане
найбільшим одужанням.
Вона переламає
звичні уявлення.
Травма весни буде
переломом свідомості,
переломом світогляду.
Проб'ються не лише трави
і бруньки,
проб'ються нові ідеї,
які змінять світ.
Це буде травма
народження нового голосу,
нових очей,
нового слуху.

20 березня 2025

Білий аркуш паперу -
як біле поле тиші,
як поле безгоміння,
німоти, покути,
поле збирання каміння,
поле переоцінки цінностей,
поле з упалими круками відчаю.
Що буде написано
на білому аркуші?
Наслідки прозріння
чи пустощів, наслідки
безсонних ночей пошуків
чи випаленої пустелі?
Білий аркуш паперу
може стати
несходимим мінним полем.
Білий аркуш сповнений
несподіванок і див,
білий аркуш стане
кросвордом невідомості,
ребусом тиші,
мелодією непізнаного,
голосом волаючого
у пустелі. Білий аркуш
стане білим криком
посеред мовчання космосу.
Білий аркуш чаїть у собі
стільки нереалізованих
можливостей,
стільки глибин,
стільки покладів!
Білий аркуш поросте
білими квітами,
які вдарять
прозрінням у мозок.

19 березня 2025

Зубаті красуні озера забуття
Дарують квіти латаття
Бородатому рибалці людських душ.
Зубаті красуні світу води
Вдягнені в хутра весталок
Шукають жовту троянду
(А вона не цвіте).
Бо птах кольору ночі
Прилітає нечутно
Туди, де лишень.
Бо кожна троянда дика,
Бо кожен рибалка лірник,
А цей тим паче.
Бо птах-привид –
Мішкоротий крилатий небаба
Ловить пічкурів неспокою,
Замість коропів ковтає каміння,
Ніби він не озерний хапуга,
А пророк Алконост у зеленій короні.
У той день каченят прозорості
Сонце було голодним
І писало плями-ієрогліфи
На шкірі рогатих оленів,
Що шукали ренесансного водопою
Під хмарами-парасольками,
Що безпідставні,
Як ондатрові сни недоречні,
Як вистава світил абсурдні,
Як почвари ночі отруйні,
Бо паяци-бобри
Збирають хмиз апатій
На ріці Геракліта.

Страх нагадує кригу,
усепоглинаючу і всевладну.
Страх схожий
на безмежне царство зими.
Страх опутує людину
своїм павутинням,
нейронами непевності
та нейтронами зникомості.
Страх ловить
у свої тенета
розгублену рибу,
непевний людський розум,
те, що втратило основу.
Страх одягає кайдани
на вагання і сумніви.
Холодний каземат страху
обмежує можливості людини,
але ніщо не здатне
спинити її дух.
Крижаний піт страху
вужем заповзає під комір,
але ніхто не може
скасувати вибір,
який стоїть перед людиною.

4 березня 2025

Ліс як віддзеркалення
твоєї особистості.
Ліс як відбиття
твоїх думок.
З ким ще говорити,
як не з лісом?
Ти стоїш із ним
віч-на-віч.
Ліс - твоє alter ego.
Ліс - твій двійник,
який заблукав
у хащах позапростору.
Він так само шукає
свою ідентичність
і не може знайти.
Ліс - відбиток твоїх мук
і творчих пошуків.
Ліс - нерозгаданий ребус
вічних запитань.
У ньому перетнулися
різні часи й цивілізації.
Ліс - точка зіткнення
різних енергій,
різних потоків.
Ти дивишся в нього,
як у своє обличчя.
Ти схопив свого двійника,
але він вислизнув із рук,
він побіг стрімголов
диким полем галактик,
неозорим лісом апорій,
розлогим степом антибуття.

19 лютого 2025

Ніхто не йде до цієї
Богом забутої вулиці
у глибокій провінції.
Вона занесена листям,
пилом і снігами.
Вулиця міліє, як ріка
під час посухи.
Молодь виїжджає
до міста, лишаються
лише старі люди.
Вулиця поросла травою
і плющем,
як давніми спогадами,
як позаминулою епохою.
Вулиця стала сиротою
в оточенні таких само
самотніх вулиць.
Вона була спрагла тиші
і впилася нею досхочу.
Вулиця не народить
величний голос, бо вона
більше нічого не здатна
народити. Вулицею
проноситься
ненаписана пісня
надії та відчаю.

30 січня 2025

Цвіркун очерету співає сонети зірок,
А море зелене озерне
підспівує шелестом:
Тихо падають краплі, пугач Улісс
Чекає рибалку, в якого кишені
Повні каштанів, які назбирав
У світлі жовтого ліхтаря Місяця
На вулиці неохайних бондарів
На бруківці, що знала чоботи
Мідних декораторів-преторіанців.
Кого взяти з собою у подорож
На кам’яному човні країни диму?
Кого, крім цвіркуна і крука-художника:
Маляра темних слів і понурих віршів?
З того берега, на який кам’яним човном
Плисти-гребти-сподіватися (навіщо?)
Чути шепіт бородатих астрологів:
Друзів крилатих пискунів-лиликів,
Що ловлять на вечерю сірих метеликів.
Чути пророцтва насуплених звіздарів-волохів
Про писаря, що написав літопис Судного Дня –
Книгу зроблену з торішнього листя,
Але марно, бо космеї цвітуть поночі –
Їх посіяли замість жита на полі спогадів:
З насінин яких спечуть колись гіркий хліб
Журавлі злого божиська сутінків:
Аквілея малює фарбами – пурпуровими
Та золотими, фарбами заграви античності,
Розмальовує Адріатику – море святого Белліно
У кольори забутого вечора.
Я вирощую квіти на березі озера смутку,
Квіти, що цвітуть лише поночі,
Чекаючи холодного вітру,
Що обриває пелюстки бліді
І несе їх у безвість.

Едвард:
Сон – це тканина з овечої шерсті,
В яку загорнули сувій з портоланом.
І що тоді лишиться лелекам-апостолам
Що летять на озера кольору Сонця?

Філіппа:
Зафарбуй оксамит сьогодення
Пурпуром запашних троянд острова
Чи може човна, на якому сумує лев,
А сова все літає і шукає мишву.

Едвард:
Я годував круків з руки – тих самих,
Що на вежі мостили гніздо, і дзьоби-ножі
Точать об камінь Долі, що його привезли
З Каледонії – краю відьомського
Колись, ненароком.

Філіппа:
Сховай краще спогади в глек,
Що зліпили дзьобаті чаплі,
У чорну чашу, в яку світанок
По краплям вичавлює тьму.

Едвард:
Лицарство сумне горобців сірих
Лаштує крилатий похід необачний
Під стріху буття
Наших грішних сеньйорів.

Філіппа:
Покидають нас круки –
Діти старого Сократа,
А над вежами-голками сніг.
Падає, падає, падає сніг.
Лапатий як lament.
Як сонети Петрарки – лапатий.

Едвард:
Рудочубі шотландці
Вертають в гори мечів,
І навколо скорбота,
І біле мовчання –
Така порожнеча снігів,
Що боляче погляду.

Філіппа:
Для зігрітої пустки
Вистачить жменьки ілюзій
Щоб лев золотий
Не блукав серед пагорбів білих,
Бо зима…

Кішка, яка приблудилася
і так само раптово
утекла. Дружба виявилася
нетривалою. Що хотіла
сказати доля цією кішкою?
Що означала її раптова поява?
Кішка як таємнича подруга,
яка нічого не залишила
у твоєму житті,
яка пролетіла метеором,
не похитнувши основ.
В очах кішки проглядався
первісний вибух,
початок творіння,
розширення Всесвіту,
коли стають зайвими слова,
коли енергетика пробиває
будь-які перепони.
Ця посланиця невідомих сил
залишила тебе напризволяще,
не подавши жодного знаку.
Раптово з'явилася
і раптово зникла,
як саме людське життя.
Тільки шерстю пробігає
незбагненний заряд,
як імпульс до вибуху.

5 січня 2025

Зрубане дерево біля паркану,
на яке я дивився з вікна,
як оголена сутність речей.
Воно не було красивим,
але з ним утрачено
щось важливе,
як дороговказ до раю.
Зрубане дерево нагадує
дерево пізнання добра і зла.
Скоро спиляють
не лише його,
а весь Едем. Зрубане дерево
скиглить
нереалізованими можливостями,
здіймає вгору
зрубані руки,
які відсікли варвари.
Зрубане дерево
ні до кого не промовить
красномовним виступом,
не стане
живою скрипкою,
із якої лунатиме музика
первісного світу,
не стане живою книгою
ненаписаних шедеврів.
Зрубане дерево буде
невизнаним поетом
чи невизнаним пророком
із недоспіваною піснею,
від якої залишився
лише пеньок.

8 грудня 2024

Я не можу зрозуміти,
що я бачу в нічному садку:
профіль дерева
чи силует людини.
Образ розливається,
мов космічна туманність.
Дерево може бути
тією ж людиною,
а людина - деревом.
Дерево заговорить
людською мовою
і людським плачем.
Можливо, в образі дерева
постане людина,
яку ти назавжди втратив,
із якою розлучився
на перехрестях життя.
А туманність розвіє
будь-які сумніви
і окреслить
чіткі обриси.
У туманності можуть
розчинитися
наші уявлення про майбутнє,
тому вона найбільш реальна.
Туманність щось породжує
і щось назавжди забирає.

6 грудня 2024

Вулиці залізного міста –
Це струни, на яких грає блюз
Дивак, що живе в порожнечі,
Що зазирає з-під хмари
На колотнечу мурах.
Телевежі міста граків-сажотрусів –
Це голки швачки-жебрачки Клото,
Що шиє сині плаття
З шматочків обрію,
Щоб прикрити оголене тіло
Метафізичних красунь
З металевими поглядами.
Антени скляних будинків
(Все прозоро, навіть люди прозорі)
Міста, що розійшлось колами
По воді часу марних надій
Антени, що нагадують щогли
Кораблів мідноголових етрусків
Кораблів, на яких пливуть
Сірі щурі зляканих поглядів
До Америки дідуся Клена.
Черевики жителів міста
Білої кози Пенелопи –
Це вартові , що крокують опівночі
До вежі омелюхових снів
(Жовта шпиляста ратуша).
Місто закручених речень
(Ніби число «пі» не придумали),
Місто над Нілом минулого
(Ніл Армстронг) –
Воно пам’ятає Місяць оповні
І риб, що зачудовано
Дивились на зорі
Крізь воду, крізь химеру вигадки «Я».
Обгорілі колоди хати
Дерев’яної, наче ліс містики.

Він вискакує з двору
і бігає вулицею
невідомо чого.
Чумазий, у лахмітті,
ледве одягнутий.
Викрикує незрозумілі слова.
Радше, їх і словами
не можна назвати.
Він - пілігрим
у просторі мовчання,
у країні невідомих звуків,
він - паломник у пущі тривог,
мандрівник
у просторі зникнення,
у тундрі німоти.
Він блазень
у балагані катів,
у борделі смутку,
у нічліжці каяття.
Він показує на вулиці
спектакль невідомої п'єси,
викрикує репліки
забутих персонажів.
Він грає неіснуючу музику.
Пілігрим мовчання
упаде у магму спокою.
І кінцевою точкою мовчання
буде вибух.

3 грудня 2024

Останній осінній листок
лежить на лавочці,
мов корабель на мілині.
Він самотній,
як стрімкий метеорит
у космосі.
Осінній листок лежить,
як перебендя край села,
який співає останню пісню
і хоче повернути
давнє ммнуле.
На останньому осінньому
листку можна нвписати
вірш і послати
у невідомість.
Цей вірш, написаний
розмитими, кострубатими
літерами, по крихтах
відтворить нашу добу.
Останній листок -
це останнє зітхання осені,
останній плач дощу,
острів любові
у пустелі ненависті.

1 грудня 2024

Ти - ніжна квітка орхідеї.
Ти - місток
між земним і небесним.
Коли закипить любовний шал
у розпеченій пустелі,
будуть написані
найпалкіші вірші.
Ти для мене -
найскладніша загадка,
непізнаний Сфінкс,
письмена небес.
У твоєму лоні
відкривається простір
для космічної катастрофи,
у якій гинуть галактики.
Ти - безумство пустелі
і невтоленість оази.

22 листопада 2024

Вавилон пітьми горобиної ночі зруйновано,
Сонце пшеничне одягає штани нового дня,
А самотній старчик-друїд гортає книгу заграви:
Бо кожна дорога прямує крізь дольмен осені,
Бо якщо й запалити вогнище треби, то не сьогодні,
І гілки горобинові ховають тепло для чужих снів:
Якщо не заброд-почвар, то для чорних круків,
Що надсилає Морріган сіроока, вбрана в льон.
Глину збираємо жменями – будемо глеки ліпити
Для меду і трохи для води забуття прозорої,
Яку зачерпнемо з криниць, які всі минають –
Навіть подорожні з руками до ножів звиклих,
Навіть ті, хто майструє двері до каплиць кам’яних,
Навіть ті, хто розмальовує листя кленів вохрою –
Кольором крові вільних, кольором злої заграви.
Садили мальви коло млина, а зійшли вуха заячі
І зацвіли залізними трояндами, які будуть сонні
Вдягнені в чорне дочки будинів і малахленів
Дарувати мовчазним вершникам (бо жовтень),
Робити з них голки, шпильки та фібули (бо ткалі),
Бо вода часу точить вапняк кам’яниць торжища,
Бо на вістрях мечів стоїть хатка вужа хвостатого.
А в цей час хтось – можливо кульгавий мельник Або,
Можливо хвалькуватий бородатий корчмар Завжди
Навчився майструвати залізний обух з епіграфів,
А гострі шаблі з апострофів, що засівали жменями
В землю зорану (трохи тракійську, трохи тірренську),
А ми назбирали – в мальовані глечики.

Хлопець вирвшив улаштувати
похорон свого кохання
і поклав жалобний вінок
до хвіртки своєї пасії.
Дівчина вийшла з двору
і нічого не розуміє:
хто це міг зробити?
Лише тут небо
упало на неї,
небесна і земна твердь
зійшлися, розчавивши її.
Хлопець тікав від її двору,
а фактично тікав
від свого безумства,
від шаленства свого вчинку,
алогічного й абсурдного
на перший погляд,
але в ньому прихований
глибокий сенс.
Він тікав від залізної логіки
та алогічності,
від любові та жорстокості,
сміливості та боягузства,
зухвалості і загнаності,
великодушності й ницості.
І цей термоядерий клубок
переслідував його.
Чи можливо покласти
жалобний вінок на кохання?
Воно однаково проросте
весняними травами
між пальців дітей,
співом жайворонка
і розрядом грому.
Неможливо покласти вінок
на пам'ять і забуття,
із яких ростуть
пальці для нової музики.

14 листопада 2024

Перший сніг
розділяє життя
на "до" і "після".
Перший сніг бомбрдує
думки і слова.
Перший сніг розтанув,
як невидимий рукопис,
як зникомі письмена.
Він не встиг залишити сліди
у Книзі Буття.
Не можна написати
на розсталому снігу
видатну поему
зі щасливим кінцем.
Сніг перейде в ручаї,
ніби гучні промови.
Перший сніг обпік
ніжне тіло землі.

3 листопада 2024

Осінь - час збирати каміння,
важке, мов голова Чингісхана.
Осінь - час підбивати підсумки,
але рахівницю
засипало листям.
Терези зламалися і заіржавіли.
Осінь - час збирати ідоли
на дикому зарослому полі.
Ідоли потріскалися від часу,
а деякі зовсім розсипалися.
Час творити нових кумирів.
Осінь - розлучниця з мріями
і безкорислива повія
на затінених вулицях життя.
Осінь - геніальна акторка,
яка грає бездарну роль.
Осінь співає контральто
хорали прозріння.
Зима несеться
зі снігами і льодами,
як чужоземна армада.
А осінь ховає довгі ноги
від холоду під міні-спідницею.

4 листопада 2024

Закинуте подвір'я,
як думки, які давно згасли,
як мрії, перетворені на попіл,
зарослі травою.
Закинуте подвір'я
обростає самотністю,
тривогою і відчаєм.
Закинуте подвір'я,
мов артефакт часу,
який не можна визначити.
Штехети перекосилися,
шифер провалився,
тиньк осипається,
ніби відшумілі спогади.
Лише вільний вітер
вільготно гуляє
у просторах відчаю,
колише засохлі рослини,
мов багнети
переможеної армії.
У таких подвір'ях
живуть не люди,
а лише привиди,
лише потріскані статуї,
які розпадаються,
лише порепана пам'ять,
яка впала в амнезію.
Закинуте подвір'я поринуло
у роки самотності,
які ніколи не закінчаться.

1 листопада 2024

Луг укрився туманом,
як вічним сном.
Туман прийшов несподівано,
невчасно, зненацька,
мов апоплексичний удар.
Туман укрив нас
вічними міфами і легендами.
Туман проникає
у нашу свідомість,
у кожну пору
нашого тіла.
Туман простягає свої лапи
у найдальші закутки,
до найпотаємнішого,
до того, що ми сховали
від стороннього ока.
У його неозорій ваті
заплутаються думки і слова,
у його магмі
потонуть почуття.
Туман стане чудовиськом
і водночас аморфною сутністю,
яка розпадається.
Він візьме у свої обійми
і вже не відпустить.

13 жовтня 2024

Поодинокі дерева
із перемішаним жовтим
і зеленим листям,
ніби перемішаними
смугами долі.
Вони стоять
і чогось чекають.
Можливо, пришестя Месії.
Поодинокі дерева
відчувають наближення
нових часів.
Вітер нової доби
зносить їхнє листя.
Він по-новому
просякнутий димом.
Поодинокі дерева -
як нечисленні солдати
на полі бою,
утомлені, виснажені,
які ледве ворушать
руками і ногами.
Поодинокі дерева
розкидують свої знамена,
як епос життя і смерті.

9 жовтня 2024

Я простягаю до тебе руки
крізь велике озеро,
схоже на серце космосу.
Над озером стоїть туман,
наче химерні думки.
Вечірній холод протвережує
після філософського сп'яніння.
Я стою над великим озером,
ніби магмою жахливої енергетики.
І так озеро стане
нездоланними океаном,
у якому заблукає
не один Магеллан.
Озеро стане
важкою перепоною,
несходимим лісом
із тисячами багнетів
страху і сумніву.
Озеро складається
із крапельок
невиражених слів,
які разом становлять
нерозривну поему.

7 жовтня 2024

Скажи осіннім квітам*:
Вітрила осені давно роздерті**,
Сірі хмари стали вином
У келиху старчика Фідія***
(Він будував Колізей –
Думав, що то окраса,
Думав, що то капелюх,
Що загубив дивак Аполлон,
А воно капище).
Промовчи про сутінки днів падолисту:
Остання людина кленового пагорба
Шкутильгає до замшілого кромлеха,
Виглядає сивочолого філософа Сонце
Між поранених каменів
Народу залізних перстенів****,
Сірих глеків і соснових човнів.
Прошепочи чорному круку,
Що глипає на лісового патриція,
Що примандрує з безодні
Чорної як смородина і солодкої
Наче осінні яблука*****:
Скуштуй і забудь,
Про все,
Що ти лотофаг – забудь
Навіть це.
Ще одна непрочитана
Сторінка павучої меланхолії –
Там написано найголовніше,
Про скляну ластівку
І гранітну сову******.

Примітки:
* - білим хризантемам.
** - холодним вітром одкровення. Вітрильник осені – бригантина.
*** - в Італії я знав трьох старчиків на ймення Фідій. Останній жив у Неаполі (Партенобі) в часи імператора Візантії Іраклія (575 – 641). Про те, що серед будівничих Колізею був грек на ім’я Фідій згадує Антоній Салюцій Крісп в листі до Гая Секунда Германіка.
**** - є легенда в графстві Корк про те, що Діти Богині Дану (Tuatha Dé Danann) носили залізні перстені.
***** - в Ірландії є легенда про яблуню, що росте на горі Дермад (Sliabh an Dhearmad). Хто скуштує солодке яблуко з того дерева в ніч на Самайн (Савунь), той про все забуде.
****** - я колись таки поїхав в Китай зі своєю ластівкою (скляною), а в Атени (Αθήνα) зі своєю совою (гранітною). Просто так захотів.

Вірш, написаний уві сні,
і вірш, забутий уві сні,
можливо, був найкращим
із моїх віршів, але він
назавжди втрачений.
Він потонув, як кораловий риф
у морі, як алмаз
у болотній жижі.
Лише віддалене відголосся
лунає невідомо звідки
і водночас звідусіль.
І тепер я не знаю,
що означають ці звуки,
ніби шифрограма потойбіччя.
Вірш, написаний уві сні,
загубився серед паперів диявола,
серед газетної метушні,
політичної колотнечі,
одвічного базарного шарварку,
збляклих гасел,
збанкрутілих понять
і вицвілих ідеологій.
Вірш, написаний уві сні,
звучить бульбашками потопельника
із недосяжної глибини.
Я запам'ятав
лише уривки фраз і слів,
щось про добру Шехерезаду.
Так і залишилися
уривки казки, уривки вірша,
ніби уривки свідомості,
пошматовані уривки душі.

25 вересня 2024