Із хмаринок
Зелених садиб
На площі міста
Крапелинами
Падають люди…

Ярмаркова толока -
Калюжа облич…

А на шибі дві каплі
Злились воєдино…

солодко як мед
зовсім близько рай
знизу колір “red”
голосно співай

бачу снами Рим
милая моргай
їм “Muratti” дим
автозагарай

вікна всі на схід
сонце променить
а в кімнаті лід
кришталями б’є

сорому нема
відео на світ
літо не зима
на долонях піт

ти згодна зі мною жити
я згоден з тобою жити
ти будеш зі мною спати
я буду з тобою спати

дивись на небо вночі
тобі моргатимуть зорі
дивись на небо вночі
тобі всміхатиметься місяць

ти намалюєш ми
я розфарбую нас
ти наливаєш мене
я розливаюсь тобі

тобою торкаюся дна
в мене є лише ти
в тебе є лише я
і істина в нас одна

розумні межі
стислих дій
твої мережі
крайність мрій

крилата ласка
сирий обман
герой не з казки
помре від ран

наявність крові
тебе не втішить
а совість вона ж є
гризтиме так не залишить

Зранку під чай
Вижав лимон
Виблагав рай
Ще в один сон

Потяг життя
Мчить нас під край
Станцій злиття
Не пропускай

В вечір під сік
Стомлений драйв
Прожитий рік
Все вибачав

Свій інтерес
Допитливих ран
В Інтернеті адрес
Зачитався Коран

я боюсь
мені не видно
я голюся
досить спритно

ти привітна
плавно- ніжна
так тендітна
хоч не сніжна

я сміюсь
тобі приємно
я молюсь
ти так взаємно

ти на смак
солодкі сльози
пахнеш, як
весна й мімози

Потяг, мов течія,
Яка несе:
Кому дівчину, лелечиху,
Кому хлопця, лелека,
А мамі – серцебиття,
І не важливо куди він їде
Туди
Чи звідтіля.

Повітря пахне
свіжим молоком…
Коня хмар загнали.

Зимно дихає вітер…
Скло
побачило.

В голубому небі
хмарина вежу будує…
Білий кінь до принцеси скаче.

Зубами здираєш із губ
Осіннє листя
Забутого поцілунку…
Серцю зимно стає.

Трави до ранку
танцювали…
Спітніли.

Літаки п’ють
нектар сонця…
Трутень заздрить.

Хутірні блискітки
небом розбіглися…
Місяць колядує.

На вершині гори
равлик місячним сяйвом
бавиться…
Дитина казку просить.

Де край у полонини?
Там, де вівці перелічені?
Де край у полонини?
Там, де небо хмари до смерек припинає?
Де край у полонини?
Там, де зорі росою вмиваються?
Де край у полонини?
Там, де вітер із бескиду вовком виє?
Де край у полонини?
Там, де сопілку гуцула чути!

Голуба бляха неба
Прибита цвяшками золотими
До латин всесвіту

Світла бляха удень
Але цвяшки уздріти не вільно
Впоперек уночі видко цвяшки
А бляху вкриває пітьма

Просто вдень ми зримо
Нутряну оболонку покрівлі
А вночі оглядаєм знадвору
Бо комином дах
Обернувся до нас

Кажуть що із криниці удень
Можна бачити злото й блакить

О невже нам для того
Щоб бачити вись у красі
Необхідно спуститись
На водну поверхню студену
І на відстані глибу джерел
Осягати устави небес

20.05.11.

Усміхнулося сонце,
Задзвеніла сяйвом берізка,
Наче Богом цілована.*

27.03. 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Птахи - це риби неба
Риби – птахи моря
вони пливуть навстріч
І перевтілюються при зустрічі
а тоді риби летять у небі
птахи пливуть у морі
і так до безкінечності
аж поки не вигорить колір
і не стане одне Сяєво безсмертне
*

За диптихом Павла Білика "Відображення", 50х100.

***

“Світло в її руках”*
таке тихе і крихке
і вся її постать
тільки світлом тим виникає
вона схилилась над ним
і так виходить
що світло тче її з темряви
тож
якщо можна ткати таке світло із темряви
то власне вони одне ціле
і нема темряви без світла
і світла без темряви
вони творять одне одного
і себе одне в одному

* За картиною Івана Марчука "Світло в її руках", 91х91.

Березовий сік м’якенький,
Мов личко немовляти.
Шкода, у пластиковій тарі
Він губить себе і когось.
Довго ліфтами, лабіринтами
Пробивався він до світла.
Хотілось йому заглянути
У вікна листочків,
Як сонце пестить їх гай,
Та хтось виламав двері
І він опинився у пластиковому капшуку.
Яка гидота - мутне хрустке чудовисько,
Що любить шумовиння й мух!

Колись, розказувала мати,
А їй ще старіші,
Ходили вони до сонця в гості
І хоча дехто вилітав за пролом,
То опинявся в дубовім добротнім збанку.
Ще казала мати, що берізки
Закохувались у дубків.

Коли сік ще не народився,
А був лише вологою землі,
Насадили люди березовий гай,
Бо полюбили пити його силу.
А чому б і ні ?
Сік м’який лагідний,
Ще й до того трохи лікар.
У співдружності із лимоном,
Барбарисом, шипшиною, кмином
Він - взагалі – супермен.
Заради людини він не боїться
Вилетіти за двері звичного ритму життя,
Де пантрує пластикова епідемія,
Випробування вогнем.

Спроба урятувати бодай одного
Від каменю в нирці,
Піску в лабіринтах єства,
Чи просто від спраги
Вмираючу плоть,
Може краща за вікна листків,
Що показують світ безконечний
Березовій гілці заплаканій соком…

03.04.11.

щодня благословляється на світ
це дар усім
з отих аж позахмарних бескидів
із Того Світу
де моляться за нас за всіх

легкі й незримі
слова ці
кожному приносить Вітер

* За картиною в кераміці Галини Севрук

ще здалеку
від горизонту
побачила дерево
воно закривало півнеба
й світилось незвично

нарешті я підійшла

й тож не дерева крона півнеба заступила
то замислений Джура скам’янів наче брила
навкруг нього молоді Вітри поставали
що чули од діда-прадіда оповідали

загули Пороги під водою Дніпра
випросталась
потягнулась угору принишкла Трава

над Великим Лугом
небо стало пругом
зблиснула Кінська Вода
повертається Пам’ять
пробуджуюсь я


* За картиною в кераміці Галини Севрук

пригорни мене холодно
до облізлої шкіри зацілуй
вироди любов вистрадано
я пеклом ладен заплатити ціну
за-колихай
музикою спорожнілих келихів
твоєї крові отруйна ніжність
солодка заборона усіх гріхів
нехай горить у своїй вічності
і все заради чого у ніч твоєї зради
залиш мене у смутку
шукатиму відради
покличу смерть
прийди...

17.12.10.
04:45

***
Серед дня
у перебігу
клопітних і малих справ
на мить
торкнулася тебе
і раптом
відчула стан ріки
яка нарешті
знаходить своє русло

Засинаючи
опівночі
моє тіло
вигнулося срібною лукою
на степовому просторі ліжка
і потекло у ніч

На світанні
зникаюча ріка мого тіла
виплеснула свою денну подобу
Повільно
проступав знайомий пейзаж
моєї кімнати
долинали осмислені звуки
За хвилину
місто прокинулось у мені
і я відчула
свою міцну тужаву плоть
*

після полоскання мізків алкоголем
схожий на еротику дорослої розваги
чи ти не бачила мене ще голим
то і не звертай уваги
сміється тягнеться до шиї
злизати все лукавство ночі
на пам'ять шрами залиши
про дикі ігрища - вовчі

в моїй сорочці мовчки
зробити кави з ромом покурити
у нас єдине - схожі звички
у що можу ще повірити...
11.12.10.

Тихо подихом від стелі до підлоги
Не чіпай мою ковдру
Очі цілують пальці руки волосся
То моя совість
Сонце стікає по вікні
Пише мені поезію
Завтра останній день перед дорогою
А мені б в твої сни
Лагідно-пастельні
Чай занадто солодкий
Він уже не лікує
То моя криза
Я шукаю в свідомому скоєний злочин
Та ніяк не можу знайти
Тільки сліди
Сліди
Сліди
То моя кара

Розпускаю волосся. Намагаюсь мислити крапка
Змиваю з обличчя фарби. Наношу серйозність крапка
Я шукаю сонце, а знаходяться тільки переповнені фрази, слова, літери, звуки крапка
На березі ранку не знайти притулку бездомній крапка
Ліктями упиратись
Топитись в блакитному
Закинути голову назад
Пити стелю
Спасибо тебе, благодарю тебя
Шукати вічність між пальцями
Бо першим завжди легше бути, жити, знати, дихати, чути, обіймати
Потрібен час
Кома

обіймай мої квіти-плаття
натхненно і жадібно
як вранці чашку гарячого
із щирим завзяттям
незрячого
бачити вітер у шторах
ніби в заторах
чи як сніг вибиває вікно


позбирай хвилини з підлоги
залишиться одна струна
на якій ранок зіграв
клич на допомогу
обіймав
подушки, що знають моє волосся
і які ми будували хмарочоси
з тендітного до крику почуття


24.12.10

(За картиною в кераміці “Благання” Галини Севрук)

ось я
перед Тобою
тихіша трави
яку Ти всюди розсіяв
яку виполюють і витоптують
а вона знов проростає
як цей народ
я частка його

Перед Тобою я
тиха трава
та відчуваю в собі вже іншу
тож якщо це можливо
і не порушить задумів Твоїх
покажи мені мене справжню
якою повинна бути
та
що тихіша трави
перед Тобою
ось
я

2003 р.

на п’ятнадцятому поверсі готелю “Харків”
сиджу за столом заваленим паперами
в позі „мандрівних гімнастів Пікассо”
і
з незбагненним почуттям
що сповиває мене смутком
дивлюсь у вікно
де золота панорама міста
обертається в часі так повільно
що й Холодна Гора
видається нерухомою
відчуваю цей часовий потік
включаюсь
у щільність зв’язків між речами
прозорію
пронизую простір
встигаю побачить
як земний небокрай
зірницею спалахнув
минулим
зниклим назавжди

Вифлеем Иудейский,
Как мал ты в Иуде.
Но сколько событий ты миру принес!
С тобою прощалась семья Ноемини,
Когда на Израиль Бог голод послал.
Они уходили на поле Моава,
Где хлеб колосился, журчала вода.
Кусок на чужбине не так уж и сладок,
Но была любима, любила сама.
Тут вдруг овдовела…
И солнце померкло.
И мрак опустился на землю Моава.

Но были для сердца отрадой два сына.
Надежда теснилась – я внуков понянчу.
Как дочери к ней две снохи прилепились,
Любила всем сердцем, о доме, о Боге
О крае Иуды, не раз говорила.

Но кончилось счастье,
Исчезла надежда.
Два сына почили в земле той чужой.
И сердце – как камень,
И в жизни нет смысла.
Нет сил оставаться у мертвых могил.

Позвала невесток:
- Решила вернуться
Я к Богу живому,
В ту землю пойду я,
В тот край Вифлеемский,
Где стены поддержат…
К родному народу.
Вы, дочери обе, совсем молодые,
Найдется вам счастья
В народе своем.

И Орфа вернулась, хотя и слезами
Свой путь поливала. А Руфь отказалась.
- Слыхала не раз я, что Бог твой великий,
Он странницу примет, тебя не оставлю,
Гони, не гони, не могу я вернуться
К оставленной жизни, с тобою пойду.

И все, что от сердца – услышано Богом,
И текст договора скреплен послушаньем.
И горькую землю, сожженную болью,
Господь оживил, Ноемини в награду.
И внука Овида ей Руфь подарила,
Который и стал праотцом для Христа.

Ноябрь 2010 год.

1.
Одержима мрією -
стати корисною людям,
зірвалась із неба зоря
і жовтобоким яблуком
глухо впала
у високу траву
під старою, як світ,
яблунею.
Та ніхто
не звернув уваги
на зяючу пустоту
у нічному небі.
...І яблуко,
на жаль,
також ніхто
не помітив.
Коли я підняла його,
було вже
запізно...

2.
Ще вчора
на найвищій гілці
вже безлистої яблуні
колихалось вітром
останнє
бурштинове яблуко.
...А назавтра
сусідський хлопчик
так і не знайшов його
в пожухлій траві.
Світ здвигав плечима.
А в газеті
з'явилась замітка,
що українські астрономи
відкрили нову зірку.
...Тепер,
коли я дивлюсь
у нічне небо,
я знову бачу її,
зорю,
що мріяла стати
корисною людям.

2003

Тихо і сумно...
Невиплаканими жалями
набрякло смальтове небо, -
аж погляд у ньому в'язне.
Ще донедавна сонячна
вулиця -
густо оповита
сизими спогадами
про втрачені перспективи літа.
...Тільки задивлені в себе
жоржини
загадково усміхаються
під вікнами осель,
де звично нудьгують будні.
І їжачки-каштани,
сторожко визираючи
з трави на узбіччі,
здивовано-карими очима
проводжають
поодиноких перехожих
у самотність осені.

2007

Я Я Я Я Я Я Я Я



ТИ ТИ ТИ ТИ ТИ ТИ ТИ ТИ,



наче вища за мене, вища понад моє Я

над мою заціловану осінь і

кришиться листя на ТИ і Я, на ТИ і Я

стукіт наших

сердець

не римується

подих з подихом не зустрічається…

а Я,

НАЧЕ

р е в о л ь в е р б і л я т в о є ї

с к р о н і... готовий поділитися кулею