Я народилася там, де небо спирається на плечі Ай-Петрі, що велетенською тінню зависає над бірюзою моря. Пам’ятаю маму – молоду, ясну, вродливу, з тонким грецьким профілем, ніби висіченим із античного мармуру самим сонцем. Вона тримає в руках важкий дзбан, по якому стікають краплі, і вода в ньому – кришталева прохолода самих гір.
Я була зовсім крихітною, немовлям у її теплих долонях, коли вона вперше занурила мене у лагідну морську піну – це було моє перше хрещення сіллю, вітром і світлом. Над нами лопотіли чайки, кружляючи над набережною, білі, як усмішка мами, вільні, як моє перше дихання.
У Нікітському ботанічному саду, де були мої перші ясла, повітря стояло густим, нектаринним маревом. Квітучі пальми розносили пряний, солодкий дух пізнього літа, що лоскотав ніздрі й обіцяв: щастя триватиме вічно. Молода мама ступала босоніж по гарячій кримській землі, не знаючи страху, не чуючи тупоту чужинських вершників чи свисту ворожих стріл.
То був час чистої свободи, не потьмареної тінню зайд. Мій Крим пахне магноліями, маминою ласкою і тою прохолодною водою, що втамовує спрагу життя. Це мій рай, зачинений у серці на золотий ключ, де сонце ніколи не заходить за край обрію.

– (мотив колискової голосом мами під тихий перегук хвиль)
«Спи, моя доню, під шепіт прибою,
Ай-Петрі схилилась до нас із тобою.
Море гойдає твою колисанку,
Спи, моя квітонько, аж до світанку.

Спи, поки гори і море дрімають,
Стріли ворожі хай нас не займають.
Тут твоє небо, тут твоя хата,
Спи, моя радосте, щастям багата!»
***

І. Мама
Грецький профіль на тлі небесної сині.
У дзбані – прохолода гірських джерел.
В її усмішці – сонце, що ніколи не заходить.

ІІ. Ай-Петрі
Кам’яна корона над моєю колискою.
Вдень – варта свободи,
Вночі – прихисток для зірок, що падають у море.

ІІІ. Нікітський ботанічний сад
Тінь магнолій і пряний дух пальм.
Тут час спинився у дитячих яслах,
Щоб літо тривало вічно.

Накликали літній прозорий дощ:
В час посухи:
Стукали в шкіряний козячий бубон,
Співали заклично, по вовчому,
А Небо порожнє, чи то посліпло,
Поглухло, почерствіло.
Думали, що то наше селище,
А то Вавилон – цегляний, стобрамний
Пихатий, з потворами-баштами,
Що тикають в Небо шпилями
(Хоча й Небу не боляче,
Але воно образилось).
Накликали рясний життєдайний дощ:
Співали таємні слова,
Танцювали навколо вогнища,
А визирнув з Ріки сом
І сказав, що то все намарно:
Сердите Небо дивиться
На людей-мурах потомлених
І заплющує сині очі.
Накликали дощ-подарунок:
Хотіли врожаю і стиглих яблук,
Важкого колосу і ситих ягнят,
А виросли з сухої землі
Кімерійські бронзові стріли:
Гострі як палючі промені
Зчужілого невблаганного Сонця.
Назбирали перламутрових мушель
М’якунів затоки марення
І зробили блискуче намисто,
Вдягли його на молоду відьму,
Що скинула конопляне дрантя
І кричала в чорну безодню,
Де глипав оком лихим Сіріус
Але марно.
Ми пішли у хижки свої
І бачили сни круговерті,
Не хотіли з тих островів вертатись,
Плисти човнами-довбанками
У світ яви.

Нічна варта* ступає
Стежею кентаврів.
Присмерк травневий
У Небі майструє містраль**.
Мій друг Телемах
Шукає зело для медового трунку,
Віщує: примарна дорога для всіх:
Не тільки для еллінів –
В той, незбагненний Тартар.
Друже, то стежка самотніх –
Оспівуй сади невідомі,
Де ті людоконі
Пили нектар і гнівили богів***.
Ні, не тікай від пізнання лихого,
Ні, не роз’ятруй
рану відкриту Ніщо.
Мій друг Телемах
Осягнув суть всього, що росте,
Що блаженству дарує достиглість,
Що троянди ковтає як дні,
Посейбічні години,
Потойбічні роки
В торбу Хроносу –
Безліч кишень.
Ми живемо,
Ми стежою кентаврів йдемо.
Це причина для того, щоб бути,
Це вогонь чистоти,
Це.
Я знаю: цей світ безіменний,
Не названий.
Світ – це суцільна Terra incognita.
Хто зна, може прийдешнє –
Берег безплідний, рінь кам’яна
Ріки, що нестримна.
Але знов завесніло.

Примітки:
* - та сама, що звалась в часи Брута vigilia nocturna silvae.
** - найкрасивіші містралі бувають на острові Корсика, але травневі теж варті уваги.
*** - це вони робили даремно, від того й лишилась про них погана слава. Я впевнений, що були серед них дуже мудрі істоти.

Частуєш мене вином дощу,
Ніби то не зима, а маленький острів
У часопросторі життя орачів,
Ніби то Туамоту хлібних зерен,
Розбита скарбничка слів
Аборигенів заячих хащів:
Можу пригостити хлібом
Пеліканів моїх дерев’янів снів,
А можу запалити свічку
Біля камінного Будди,
Що стоїть між бамбуковими хижками
Міста поетів-рибалок
Майбутнього.

Частуєш мене міцним віскі ночей,
Які нагадують реінкарнації
Мовчазного цвіркуна готичного свічада:
Павуки, що плетуть числа
У мереживі лабіринтів черепа –
Там блукають свої Мінотаври –
Трохи ритму, а трохи пісень паротягів.

Частуєш мене спогадами чаплі,
Що літала над Колізеєм –
Місцем розваг мармурових вершників,
Що вміли читати книгу блискавок:
Авгур біловбраний
Завше заплющував очі,
Коли бачив оцього птаха –
Жабоїда-писаку,
Що закидає назад голову,
Бо не хоче відкривати зіниці Сонцю,
Коли воно сумує і забуває
Пісні весняних річок.

Шахтар – професія героїв,
Без перевершення скажу…
Щоб чорне золото добути,
Треба глибин землі сягнути,
І кожну мить ризикувати,
І не боятись лаву брати…
Ті відчуття і почуття,
Які свідомо в кожну мить,
Тому й душа його тремтить…
І що не раз допомагає,
Терпіння, сили додає,
Те що сім'я завжди чекає,
Всевишнього про це благає…
31.08.2009 Швець Т.В

Озирнемося навколо, світ чудовий!
Сонця промінчики, хмари на Небесах, Матінка Земля!
З горами, полями та лісами, різноманіття рослин та плодів!
Водні простори океанів, морів, озер та річок – рибний світ!
Спів птахів, звуки тварин, шелест трав…
Унікальна кожна людина, створена Творцем!
Усмішки на обличчях дорослих та дітей, надихають!
Рухаємось, бачимо, відчуваємо, дихаємо, можемо говорити,
Працювати, зайнятися улюбленою справою, дружити, любити,
Всевишній подарував все, не вимагаючи нічого натомість.
Швець Тамара Василівна, м.Дніпро,Україна

Колії біжать
у далеку даль,
їх єднає дорога.

***
На горизонті
з'явився поїзд,
очікуванню кінець.

***
Їдемо туди,
де теплі вітри
полюбляють свободу.

Удар у спину
Овеча шкура вовка
Проявилася.

***
Біда у хату
Вибухи на світанку
Нечесна війна.

***
Велике горе
Україна у вогні
Роки скорботи.

***
У тяжких боях
Ми боронимо наше
Україно, будь!

***
Віра у краще
Допомагає жити
До перемоги!

пляжі, люди, річки, море
старі будинки, глибокі вулиці
листівки, марки, пошта
людина постійно кудись
біжить
і бачить, але потім не згадає
пам‘ять знає:
«запам‘ятовуй жахливе,
а гарне залиши на потім
при смерті будеш лежати
думати
«треба було зупинятись»

трішки зусилля
і можна подолати
земне тяжіння
як це робить
крапля дощу
що повзе угору
по лобовому шклі авто
коли воно бореться з вітром
прорізаючи простір у невідоме

дрібка віри
і мрії могли би
розкоконитись
як це властиво метеликам
і світлим душам
що покидають знесилене тіло
забуваючи про земне
набуваючи стан невагомості

грудочка землі
рідної
і невагомим стає життя
коли ця грудочка у руці
а з грудей
виривається пташка сполоху
бо вухо
жадібно поглинає
приступи набату

крапля совісті
і все стає на свої місця
бо з таких краплин
вилитий Образ Божий
ними вмивається
і змивається біль
їми би напувати
необережність кроків

уява знаходить собі місце
у час мусонного сезону дощів совісті
це коли біда
вже не на порозі
а у хижі
це коли слів бракує
а стиснути кулак міцніше
не в змозі
і тишу ропинає
у воронячому дзьобі
відшліфоване віхами
глибоко-задушевне
кра

17 Вересня, 2019

це бентежне пробудження будильника
посипало кулеметною чергою дзвінків
і надало поштовх мандрам присутності
з обійм ледве солодкого сну
у розбурханість темені
встановлення стін
появи контурів

воно подарувало
останні хвилини життя
птасі
яка билася за дверима
залишена безхатнім котом
як вдячність
за консервний рай
і шмату
постелену на сходах на горище

ще плани неполатані
щока непоголена
мешти неначищені
і кава непідбілена молоком
і Бог
ще не прокинувся у серці
пригрівся на золотому ланцюжку
повернутий до грудної клітки
розіп’ятим тілом

ми будемо радитись
чому радіти
а від чого відходити
чим дихати
окрім висновків
чим надихати
окрім крику душі
і тиші у телефонній комірці

ми шукатимемо
входи і виходи обставинам
аби ті складалися
глибокою вдячністю
за гостини світла у очах
ковток чистого повітря
незраду собі

кожен з нас
безмежність
одночасність
народження і смерті

17 Січня, 2018

Чому мовчать твої вуста,
Коли тонка душа руйнується назавжди.
Чому не бачать очі ті, що я уже пуста,
Хоч й досі ледве чутно крик: «зажди»!







2022 рік

приходили сьогодні майстри
домовлялися про ціну
обговорювали з Господарем
термін та обсяг роботи

реставруватимуть моє обличчя
трохи хвилююся
адже це перша реставрація
з часу його створення
на стіні цього храму

чоловіки приємно пахнуть
радію що ніхто з них не курить
з самого ранку
прочитавши молитву
обережно збивають дошки
й роблять риштування
аби зручно
працювати на висоті

я не знаю коли
та хто
написав у цій церкві мій портрет
та коли майстер його завершив
а храм освятили
моє обличчя почало дихати

воно дивилося на кожного
хто сюди приходив
відчувало навіть помисли людей
не кажучи про їхні душі

з часом обличчя старіло
час бере своє
навіть якщо мова йде
про живопис на стінах

за кілька століть
якийсь молодий іконописець
тоненьким шаром фарби
замалював моє обличчя
повністю
залишив від справжнього
тільки ніс та очі
все інше
новими фарбами
перемалював
та «омолодив»

завтра розпочнеться реставрація
я хвилююся
не стільки від того
щоб нові майстри
не перемалювали мене знову
як через те
щоб вони
не відлущили стару фарбу
й не побачили
хто я насправді

один із них
як тільки сонце встало
навіть не снідавши
почав обережно зчищати
фарбу з моєї щоки

занадто зацікавлено
він вдивляється
в мої очі

невже впізнає?

Хма́ра
Мара́
А́ра
Ра́
А
А
Ра́
А́ра
Мара́
Хма́ра

2021

А хто сказав, що я жива?
І хто сказав, що я не мертва?
Я впала на тебе.
За вікном засніжило.
Нитка реальності порвалась.
Реальність виявилась несправжньою.
...
Того міста вже не існує
Але вона все ще чує кавуновий запах
На засніжених піском руїнах
Запилені ноги в босоніжках кольору пісочного пилу
Реальність розпадається
...
На вулиці падав сніг
То був пил руїн того міста
Чистота і натхнення
Літній Київ після дощу
Синя сукня всіяна квітками
Можна почувати себе вільною
Йти по автобану
...
Чи всі вікна показують те ж?
Падаючі брили розваленого життя

2021

Ліс повечорів,
і зелені гомони
у траву вляглись.

Тихо — ні шелесь,
тільки всохле дерево
скрипнуло чомусь.

(14 травня 2019)

Ми –первородні люди, АДАМ і ЄВА, на благо сотворені Богом,
посеред Саду райського з дивовижними створіннями поруч,
живимось озону земного ефірними кульками,
що розквітають віялами павичів солодоустих,
плодимо Дерево Роду людського на гіллях вічнозелених…
Раси людства у божім Саду – білі, чорні і жовті,
з мушель велетенських риб на сушу спроваджені –
групи етносів давніх і нових, з планет паралельних прибулі,
з космічних сталевих квіток розливають нектари…

…Множиться, наче зерня з оголених тіл проростає Гріх Первородний,
копошиться в Саду тих земних насолод Океан велелюдний,
де ж це, де в океані спокус благодатний куток віднайдеться,
що надію на вічну у часі тривалість життя закарбує?…

Глум розпусти, жадібність, лукавство, цинізм, себелюбність –
це ХИМЕРИ, ЩО МНОЖАТЬСЯ, Сад насолод пожирають –
мушлі чорних перлин, розкотіться по Всесвіту грізно,
наче дивне намисто, що Бог загубив ненароком,
коли Єву, від щастя в раменах Адама, зімлілу
він побачив Всевидящим Оком в оточенні Змія…

І навіть якщо ти
Будеш мене вести
Шляхом серця,
Що навіть діти чужі
В мені батька шукатимуть,
Я смиренно скорюсь,
Даруватиму світло їм.
Тільки дозволь крім цього
Ще й музикою звучати,
Від якої сльози на очі навертаються,
Дерева ростуть,
Душі молодшають.
Я загину без співу,
Зламаюсь без слова,
Твого чистого слова,
В небеснім огні настоянім,
Схованому в тенорі моєму.
Дай потрібного вітру
Показати полум'я світові.
Бо так пече у грудях
І не минає!

а, знаешь, даже если случайно
вырвется наружу тепло
то все города
мигом здесь заиграют, будем танцевать
мы под этим мостом.

и ты согласись — что-то весит всё это:
стекать мне соком,
греть слёзы летом,
падать дождём на асфальт,
от жары умирать при свете.

Ты видишь!!! осень не наступила...
Помнишь ли ты? нет места теплее, как над вокзалом..
согреешь ладошки ним ты
и на ступенях сидеть устанешь
исчезнув в переплётах
надежд разбитых.

а, знаешь, даже если однажды
кто-то умолкнет из нас двоих –
второй подхватит дыхание слаще
мирно уснув на сгоревшей любви.

07.08.17.

Я буду завжди
Тобі хлібом свіжим.
Нехай нескінченний цей шлях.
Я - є твоя правда гірка,
Я - зірка нічна
І я не помру на вустах.

Я буду завжди,
Як цукор і сіль,
Ти - сонце, яке я люблю!
Я виходжу всю і зтру
Душевну ту біль
Цілунком, що рідко бринить.

Та тільки, коли
Очей я зімкну собі,
Я шепочу щось
Так тихо-тихенько було:
Хай блискавці край...
Я ж бо назавжди твоя!

23.07.17.

Ми герої різних історій.
Я обіцяю не буде,
Ані сліз,ні болю.
Я просто все це омину,
Не накликаючи біду.
Просто це не наша story.
Пробач за все,
За все sory.
За рани повні солі.
За мої сльози тоже sory.
За капризи мої, і ночі безсонні.
За все що було ,
І за те що ми безсоні.
За все безглузде,
І за те що кохала тоже sory.

Гидке життя, ти маєш свій кінець?
Скільки років ти можеш катувати нас?
Невже так важко зупинитися?
Зупинити час і кожен організм?


Чи може це проблема в нас? В людях?
Можливо ми вині в тому, що народжуємся в бідноті?
Через це ми й злі.

-Чому ми не вибираємо де народитися?
-Якби був вибір, кожен б народився в королівській сім’ї!
-Ні, коли б був вибір я б не родився!


Де рівноправ’я і справедливість? Де їх знайти? Це взагалі можливо?
О Боже де ти є, чому створивши нас ти з нами не говориш?
Чи може ми не чуєм? То дай нам вуха Боже….

Чому кожен раз коли відбувається щось добре –
Ти думаєш: “О, відбулося щось добре, значить скоро буде щось погане”
Що це за закони світу? Хто їх придумав?
Але вони існують, хто б їх не придумав!

Чи є людина в світі яка б не плакала?
То чому ви питаєте: “Чому світ такий жорстокий?”?
Та хіба був би світ жорстокий, якби не було горя?

Ви кажете що алкоголь захопив світ?
Це те саму що сказати: анальгін захопив голову.
Ні, алкоголь лікує нас від болю й горя, яке світ приготував для нас…

І хто що б не казав.
Але й багаті й бідні не знають щастя однаково.

Назарій Каспров

Коли судний день настане
Осіннє небо чорним апокрифом
Сховаю в торбу спадку слідів на піску.
Сезон буде твідовий
(Навіть Бог буде вдягнутий в твід):
Наче нині: листяний одяг осені.

Коли судний день настане
Каганець ліхтаря задмухаю:
Бо я теж ліхтарник -
Ні, не в юності -
Хоча ходжу-засвічую
Чи то засвідчую,
А як світанок: гасити-задмухувати,
Бо роси замало - вкотре,
А світанки юних мрійників
Фіалками - марсіанські,
Трояндами - флорентійські,
І все над Дубліном -
Містом зайд-вікінгів
І веслярів синьооких
У море закоханих.

Коли судний день настане
Зніму з вішалки
Пінджак тартановий з карманами
З вовни овечої тканинений, шитий-латаний
Кравцем клану О’Ґаллагер.

Коли судний день настане
Відчинять всі двері горіхові
Ірландці
В кожній хатинці комірковій
І підуть дорогою кам’яною
Чи то рокованою
А слідом за ними їх ясени
Коріннями шкутильгаючи
Листям співаючи.

Не забудь тільки свою скрипку, майстре
Не забудь...

А в нас в Ірландії
Не ростуть помаранчі
Тільки смак витанцьовуємо
Ногами несамовитими.
Тільки запах - білих квітів картоплі
Танцюємо кожного сірого вечора,
Кожного дня похмурого -
І то джигу - танець повного місяця.
Чи може тобі
Забракне повітря для танцю -
Цього літеплого повітря вітряного,
В якому літають оливні бджоли
(Гудуть біля скронь)
Вітряного нетривкого повітря ірландського,
Серед якого на дорогах-толоках
Смак помаранча танцюють
Сновиди-ірландці: люди землі порізаної,
Розділеної, покраяної, пошматованої,
Наче пудинг ірландський
Печений-перепечений у війнах кланових,
Догмами-забобонами приправлений,
У печі нескінченної ворожнечі спечений.
Танцюймо!
Запах вересу, смак столітнього віскі -
Танцюймо!
Запах горілого торфу, гіркоту світлого елю -
Танцюймо!
Може й бідна наша земля на смаки
Й аромати запаморочливі -
Танцюймо!
Під звуки скрипки-каліки
Кулями подіркованої
Танцюймо!

У цьому місті крім людей та собак
Поселилась докучлива пліснява:
Вона сповнює комірчини квартир
І собачі буди, шпаківні й театри,
Шинки і магістрат. Крамниці і храми.
І кожен громадянин вкритий пліснявою,
Наминає хліб з пліснявою,
Заварює плісняву замість кави,
Дивить передачі про плісняву
Щовечора по телевізору
Крізь екран вкритий пліснявою.
Ця пліснява заповзла в місто
Разом банькуватим крабом,
Що виповз навіть не з моря,
Не з ріки і навіть не каналу -
Брудного як калоші цензора,
А з якогось колектора каналізації.
І кожного божого ранку - сірого
Кожному громадянину в плащі мокрому,
Кожній господині на кухні пліснявій,
Кожній дитині розгублено-загубленій
Трублять газети весело й докучливо,
Що життя в них тепер крабове,
Що той краб плісненосець
Пророк і мислитель, захисник і мрійник
Про життя їхнє зашкарубле,
Що не сіре, буцімто, а кольорове,
Що не чума в місті, а розвага,
Що не хворі всі, а щастям сповнені,
Що не кіптява це, а сонечко...
І все було б просто казково,
Та тільки в душах вкритих пліснявою
Поселяється страх.

Я блукав містом камінним:
Містом, де холодна бруківка,
Холодне скло вікон,
Холодні стіни, холодні протяги
Провулків.
Я блукав містом
Безлюдних вулиць
І брам-пащек,
Ґанків-в’язниць
Та будівель-скель.
І хоч би одна,
Хоч би одненька
Пеларгонія на вікні,
Чи кіт-муркотало усміхнений,
Чи кольоровий паяц
Клошаром з катеринкою.
Тільки холод:
Навіть в очах, що часом
Помітні за склом крамниць.
Холод.
Навіть сонце - біле, як чиста сторінка,
Навіть воно холодне:
Нібито воно і не сонце
А ліхтар підвішений
Над музейною вивіскою
Старим листоношею
З холодною торбою слів
В якій давно не було листів...

Поки музика б’ється у тілі твоєму
Стократним відлунням фуг і сонат,
Вивертай навиворіт коміри своїх слів,
Випускай у небо внутрішніх птахів
І ні за що не чіпляйся думками.
Як жінка вірить у своїх дітей,
Як дитина — усмішці мами,
Так і ти повір у кожного, до кого торкаєшся,
У кому пробуджуєш зміни нових вібрацій.
І хай пульс нагадує про минуле,
Сила твоїх пальців кличе в майбутнє,
Будь посередині. Оновленим і спокійним.
Дозволяй собі любити і вірити.
Та головне — усміхатися музиці в твоєму тілі!

Місто потріпаних заборон –
Дірявих, як шкарпетки Тіберія
Тухлих, як солонина липка
З корсарської шхуни вигнання.
Місто, де заборонами мурували стіну,
На якій не дозволено
Навіть гніздитись гомінким ластівкам –
Марнослівним але співочим,
Навіть стоногам забороняли повзати,
І павукам-арахнам було не дозволено
Плести там тенета
Для ловлення вітру.
Місто хитких заборон-застережень,
Заборон-забобон мавп’ячих,
Ефемерних, як туман березолю-безхатька
(Ні зігріти, ні збадьорити),
Наче корона давно зотлілого імператора,
Як одаліски гарему-борделю
Повелителя рабів-бобоїдів.
Там навіть дзвони храмів
Гудуть заборону.
Там навіть єретики
Забороняють повторювати
Свої думки кострубаті,
Там громадяни
Чи то вірнопіддані
Дихають заборонами
Замість повітря.
Туди навіть заходити
Заборонено
Всім без винятку,
Крім повій та євнухів.

Добре, що трава хороша –
Лагідна,
Добре, що хоч земля м’яка й тепла:
Під таку траву і в таку землю
І лягти не гріх.
Та й земля ця – наша –
Вона нам колискою:
Будемо спати там
Допоки новий час не настане,
Нове буття у двері неба
Не постукає,
Нове сонце над світом не стане.
Я в цій траві очікую
Чи то сну довгого,
Чи то ворога,
Чи то істини
Давно всім відомої…

Сам собі
Нагадував отамана
Лівобережжя
Божевільного1919 року,
Коли ненароком зазирав у дзеркало,
Щоб пошкрябати обличчя бритвою,
Пошерхле від вітру війни.
У снах навіть відчувалась важкість шаблі
У зашкарублих долонях орача,
І тріскотіння коників
Цокотіло, як голос скоростріла.
У цій несправжній пам’яті
Я так само вбивав
Сірих зайд-покидьків.

Я вартовий. Стою
Між минулим і майбутнім
На хиткій межі буття,
На кордоні між «Я» та «реальність»,
Стискаючи в жмені пісок –
Все, що лишилося від країни «вчора»
(А там жили люди).
Я сію ці піщинки як зерна –
З кожної виросте країна
Наших химерних спогадів
(Бо це все, що у нас лишилося).
Кожна з цих країн пустеля:
Замість саду в кожній з них
Тіні хмар.
Замість квітів – каміння.
(А ви думали яблуні)
Ці дерева пізнання
Ще слід зростити
Поливаючи живою водою слів.
Цвіту рожевого ще слід дочекатися,
Щоб споглядати зі смутком,
Як вітер часу обриває пелюстки,
Лишаючи нам ніщо «сьогодні»,
Порожнечу в торбі «наше»,
Дірки в черевиках «треба»
(Не ті, що «офіра»),
І пилюку в сувої «шлях».
Люди країни Вчора!
Ви живете в долині моїх спогадів,
Серед хащів моєї свідомості.
Хто ж про вас згадувати буде
Якщо не я…

2003р
Так, місяць нагадує казку.
І ніби чуєш музику шаленого нічного оркестру
Хворих дешею музикантів,
Які вміють бачити те,
Чого ніхто не знає
І в що ніхто не вірить.
Під цю божевільну мелодію вальсують розбещені зорі,
Запрошують до танцю ще не здійснені бажання
І падають разом з ними в безодню,
На мить лишивши слід в нікуди.

І сказав Бог:
Хай поети сплять з поетами,
Народжують вірші,
Показують до пострижен,
Хрещеними обирають прозаїків,
Ходять сім’ями в гості,
Читають інших поетів,
Обмінюються блокнотами,
Обіймами, досвідом,
Частіше ходять в походи
На юшку із риби,
Малюють на аркушах різних
Сонце, місяць, птахів,
Ноти, листя, ключі,
Вигадують назви збірок,
І кожної ночі, лягаючи спати,
Пам’ятають про те, що
Коли поети сплять з прозаїками –
Народжуються білі вірші.

5.30…
А мої очі вже десь,
По дорогам блукають,
Чогось їм не вистачає,
Чогось шукають.
Криків і критики,
А може спокій благають,
Думок відкритих, відвертих,
А може мої очі давно
Вже брехня підтирає..
Чого тобі треба?-
Знову лаюсь я на себе.
Годинника стрілки,
Хрупкі я зламаю,
Ненавиджу час й на що
його витрачаю.
Все частіше здається,
Що бігти-надто повільно,
Щоб збагнути все те,
Що в груди ввірветься..
Бажання взлетіти
Й потрапити в казку,
Й як нахаба хапати
Все і відразу…
Страх запізнитись,
Куди біг все життя,
А можливо,що просто,
Моя трохи дурна голова,
Не тямить,що швидко
Занадто стираюсь…
Що чОго тут варте?
Я досі вагаюсь…

Мої курсори вивчили твоє тіло
Люблю курсивом плекати в тобі мурашок
Де контури тіла молоко розливають біле
Вибухають нарциси розростаються в ціле поле
Ти їх зриваєш серветкою або розмазуєш
Наче солодкий мед що може швидко скапати
Тобі так хочеться мене лизнути стиснути
Однак боїшся що злетяться бджоли

Дива, який дивочарівливий з любов'ю напій...
Осінь рваним ритмом вальсу самотьно в журбі...
Думки думки, а я думала, що він тільки мій!
Вперто вірила, чекала, але лишилась сама...
Навіялись рядочки в тиші лілейно,
Наче серденько матері-природи сувій :
Україно, рідна, наче край любистку,
Того, що мудрі матері
Кладуть дитині у колиску.
Ти Духом Святим жива і живи..!

Благослови, Господи,
Того чоловіка,
Який ніжно цілує тебе сонну,
Готує сніданок,
Стіл накриває зранку.
Пробачає образи,
Посиденьки у подруг,
Флірт з іншими чоловіками,
Шкідливі звички,
Складний характер,
Любов до істерики…
Дай сили, Господи,
Тому чоловікові,
Який носить тебе на руках,
Береже твій сон,
Здійснює давні мрії,
Дарує соняшники
(Улюблені квіти),
Купує сигарети,
Хоча сам не курить.
Убережи, Господи,
Такого чоловіка
Від ранньої старості,
Кращої жінки, іншої країни,
Нових друзів,
Допоки він щасливий
Та відчуває палку любов,
І вірить у те, що
Благословить Господь
Такого чоловіка,
Який ніжно цілує тебе сонну
І йде готувати сніданок...

Творити добро
це так природно
як дихати
світліє на душі
осінь на дворі
ти з далекої планети...
белебенять дощі
який наш світ ...
ти очікуєш зустрічі
вже твій бал затих ...
зал спорожнів
згасли свічки
і як дерево ти
стоїш одна
ще не розуміючи
що не прийде твій принц
вже ніколи
стоїш і чекаєш
чого ?
сама не знаєш
певно тобі знати не дано
про фундамент
подих вітру радості
на якому грунтується краса
і сила земної Жінки
яка загадково
незбагненним чином
продовжує шлях
в сакральних глибинах..
Щаслививі ті
хто віддає
і у кого є що віддавати
осінь на дворі
повертай додому ...

До нового всі
у мене свято
рік одцвів
всього було...
дні в минуле одлетіли
немов у вирій
а мені
вічного зерно лишили:
шануймо дружньо
мужню силу
шат красу Любові!

Ромашкова роса таїною причастя дихає...
Осінь мереживом листя прилягла
У павутини днів літа, що минає.
Пристрасть думок вибиває візерунок різьблений:
Милий Боже! Русь свята - в Дусі єднаймося!
Прийшла росою на побачення до мене в золотистій лусці пора...
Немов мить пролетіли зграями роки, ростало в дні ...
Відлетіли журавлі, з ними i ми - горлице,голубко моя...
Шукай не шукай - пиши не пиши,
На нас надія Його.
Молитовно верби коси розплели ...
Холодом зорь дихають осінні дні.
Чекання... Знову поманить далина нас в радість весняну,
Як оксамитова пора - сяйвом Різдва зустрічні обійми!
То діти повертатимуть до Рідної домівки
У потоці мережив сніжної подруги - Зима.
Споглядаю - хуртовинам протистоять двоє.
Міцнота дужа зоцільними крилами...
Один-чудовисько, охоронець палацу,
Той кого незнают багато,
Той кого вже не лякає смерть ...
Інший - наче веселий...
Але в ньому бува немає і краплинки веселки,
За якою ховається втомлений людина ...
Такі різні, вони звикли до...
Доля грає життями...
І чи зможуть вони знайти щастя?
Хто знає?
Йому ж бо - все відомо! Любов бо ж вічна.
Він люблячій все - від Бога вродою.
Бо має спокій - Світ пізнав через причастя.

Трояндове пахтіння
Любові пісня радостен правімо,
Любімо - Шануймося,
Вічного - Я.
Любов одвiчно,
Свентовіт, Бозе наш Світлий!
Славимо і ТріславімО Тя всі-Родно!
І просвіти Ти Душі наша
Й ниспошди осяяння під серця наша,
бо Благий Бозе Ти єси,
Д-А до всіх РодАм наша.
Тя одвічно велічлЕмо і в Пологи наша закликаємо,
Да буде Душі наша зі Тобою,
Нині й прісно й від Круга до Круга,
Й у вс*ї часи,
Допоки світить нам Сонце-Ярило!

Осень саксофоном ласкает ноты любви.
И в седые проседи дней мелодия летит:
О, Любовь моя, я всегда с тобой.
Моя душа в тебе поет сердцем нежности.
Во вселенной, нежным тоном звучат слова:
В радости, все наши чувства счастья.
Это гармония любящих сердец
Ваяет свои кружева вальсом света Осени!

_Привет ! У нас сегодня солнышко светит ,
Погода прелесть _ как Ты!
Что нового в Твоей повседневности ?...
_Здравствуй! Миром живу,
Где все живое склоняется
Перед единым Творцом,
Вечной Бесконечностью,
Опечатаной в конечном.
Просто добрая Осень в любви
Наливает прелесть даров до краев…
Тополь листья последние сбросил,
Грустно глянул в окошко твое…
Слышу Твой голос: _ Нового что?
_Не грусти… ничего не случилось…
Вот уже и Сентябрь. Холоднее рассвет.
И небесами ледяную усталость
Осыпаю я с плеч _ как тоску прошлых лет…
Бьется в сердце гирляндами дождь…
Не грусти… В этом мире многое тленно,
Вечна только Любовь - Её луч золотой!
Выпью я твою боль, непременно ,
Как мужчина любимый Тобой!
И укроет Ноябрь нас янтарной листвой…
Я люблю Тебя – всегда Твой...
О Мать, взгляни!
Дети твои - на пути домой!

- Кохана, я буду для багатьох загадкою,
Хвилюватиму пекучою таємницею...
Завжди буду привабливим та солодким,
Незбагненним і жаданним ...
- О, мій єдиний - рідний!
Я бути можу зухвалою і безглуздой,
І у примхах дуже неслухняною ...
А будеш добрим,
Стану я вірності покірною,
І для тебе відкрию душу!
У твоїх Божих долонях
Палає променисте тепло.
Я буду, як сніжинка і розтану ...
Мені з тобою так легко,
Що всіх на світі я благословлю!
- О, Любове моя - кришталева чистота,
Пригорнусь до тебе так натхненно
Живим фонтаном Світла,
І радісно забринить довкола
Дзвіночком любові мелодія серця!
Ти відгукнешся - неодмінно в пристрасті:
Ми всі маємо триматися в єдності,
Адже-це запорука до успіху і щастя!!!
- Тобі, кохана Україно! Дарую сили всі, що маю,
І мою працю тиху, в любові, як і мої вірші
Подякою до вівтаря душі побожно я складаю.
...Життя планети триває!

Над ланами сонце сходить.
Мій косарик косить роси...
Іноді, він так виглядає смішно - по-дитячому!
Можливо подруги, друзі, мене зрозуміють, що
Є чоловіки, з якими хочеться бути жінкою.
Запитально-м'яко нахиляти голову,
Жмуритися крізь вії, качати головою...
Тамуючи подих, вислуховувати натхненні мови,
Світитися напівусмішкою - любий,
Ми з тобою однієї крові.
Інколи хочеться відвертості, але не на всі теми,
А тільки на ті, на які прийнята відвертість,
Решта тем з ними взагалі не важливі.
Хочеться простягнутої руки,
Тремко припадати до плеча,
Приємно - коли б іскри палали в зіницях
І подив у співрозмовника,
Тому що красиво, тому що
Немає Трійці без клечання,
Як і домівки _ без родинного тепла.
Є літо Божого вінчання,
Де мій косарик косить роси
І ревно працює жінка, як бджола..
Та ще, знаю, що можливо скажуть:
"Це ж бо нісенітниця..!"
Усміхнусь теплом - моє життя,
То все-таки є моїм,
Мій косарик - моя Божа доля...

Любов Бога наповнює життя!
Любов Бога звільняє життя!
Шляхетною життя красою
Є любов Бога.

Написати на асфальті :
"Я люблю ?"
Звучить банально,і не щиро
Бо скільки бруду там було,
Чиїсь сльози,ноти милі,
(серенади під вікном)
А для неї-це ж так важливо.
І свавіллям мов з самоти,
У її вікна вдивляєшся ти.
І не варто нічого писати,
Почуття асфальтом НЕ передати.!

Подорожній посміхнувся розмірковуючи...
Торкнувши сивину скроні подумав:
Хто ж із людей, бути щасливим відмовиться?
Життя в Любові таке чарівне!
... Падати, це як частина світської метушні.
Підійматися на ноги - її проживання.
Бути живим, то є подарунком всюдисущої Любові.
А бути щасливим, це як право вибору,
У будь-якому випадку - для кожної людини.

Кожен день два чорних крука - Думка і Пам'ять-
нечутно пролітають над Землею.
З настанням сутінок священні птахи спускаються на плечі господаря
і докладно розповідають йому про все, що бачили...