На розкопі зотлілих печалей

Освіжаємо душі розрадою:

Світ минулий – тривкий і тривалий,

Коли досі про нього ми згадуєм.



Копирсаємо в праху спочилих,

Навіть в черепа згляді містичному,

А чи в поруху кістки з могили

Не вбачаючи злого й незвичного.



Загубились віки і народи...

Запіщанились снами тривожними.

Стліли прахом чини й нагороди.

Ми їм суддями стали безбожними.



За віками віки, за віками...

З буревіями світ і з завіями

Археологом стане над нами –

Над розкопом із нашими мріями.

Мій виднокіл сум’яттям захурделило...
На рунах мрії – ожеледь зневір.
В три нитки чисниця – НАДІЯ. Тільки де вона?
Безкрая путь весь час під косогір.

Обшарпана душа і рам’я зношене...
Знеможений, чи годен я благань?
Ще вчора ти пішла від мене, осене,
Повірнице розпачливих жадань.

В моєму возі – дивною розворою
Жага невибута, їй право, вигляда.
Ну, хто закрижанілий лан розорює,
Пройдеш на плуг – і жодного сліда...

Дорога болю з карбом незатоптаних,
Загублених у безвісті слідів –
З чиїмись сподіваннями і втомами...
Хіба такої долі я хотів?

Хіба – з колиски – віру в силу сволока
Я всотував у серце надарма,
Хіба рокований я був під волю Молоха,
Якому і жертовника нема?

Мій виднокіл сум’яттям захурделило...
На рунах мрії – ожеледь зневір.
В три нитки чисниця – НАДІЯ. Тільки де вона?
Безкрая путь весь час під косогір.

Я іду як повірник-прапращур до Велеса-бога –
Й чагарі обступають стирловано – в прагненні див,
І кривляє дорога, ховається в хащах дорога,
Ніби смертним гріхом – та й не тільки оден – завинив.
Крижаніє душа і все тіло в голодному зморі,
Чим же, Велесе, винен скотарський зневажений рід?
Ти – творитель достатку, розрадник у бідах та горі...
Врешті, й ми – не з ламких, ми таки не з гнилястих порід...
А скотарські престоли жадають свавільної долі,
Що сумірна шаленству таких недосяжних зірок
І не здатна зміняти намистину власної волі
На земні-преземні крем’яшок, черепок чи скребок.
Нам Сварог, і Дажбог, і Перун навіщують сприяння...
Тільки, Велесе, ти над усе, над усе – на віки,
Під небесним оцим ненадійним, хистким одіянням
Ми з тобою в молитві назавше йдемо напрямки.
Я іду як повірник-прапращур до Велеса-бога –
Й чагарі обступають стирловано – в прагненні див,
І кривляє дорога, ховається в хащах дорога,
Ніби смертним гріхом – та й не тільки оден – завинив.

Розгойдує човен почвари старих комишів,

Мов казку пантрує, поглинутий леготом ночі,

Відлуння стихає в задумі русалки-душі –

Її таїну необачно воно не зурочить.

Не раньте, будь ласка, її єретичність святу,

Ймовірно, смішну, коли око примружити зизо.

Мрійлива, тендітна русалка в клечанні-цвіту –

Це й ваша душа, що скорузне під глицею й хмизом.

Невпомірки глузд і незмінний тягар простоти

Коромислом часу обчімхують пагіння росту.

І ти вже насправжки не певен: це ти чи не ти –

Й наївність виводиш із себе, неначе коросту.

Розгойдує човен почвари старих комишів,

Мов казку пантрує, поглинутий леготом ночі,

Відлуння стихає в задумі русалки-душі –

Її таїну необачно воно не зурочить.

І Вона:
Мої левади соковиті,
покої тихі і убрані,
причаль човна у сонні миті
мого світанку - в ніжні трави,
росою вкриті, квіти ранні
тебе провадять до стежини.
Вона кружляє -
тому краще
йти навпростець,
кущі ожини
розступляться, і пильні пави
не закричать, - їм, гордим, важче,
як і мені, прощання зріти, -
тоді кричать, а я співаю
так сумно-сумно, наче діти,
що не навчилися радіти...

Ти ж не підеш від мене? Знаю,
наш ранок тишею дзвінкою
огорне поступ, крок за кроком,
у мармур сходів під стопою,
дверей дихання, у тремтіння,
що невблаганності потоком
палац наповнить нетерпінням, -
твоєю, милий мій, жагою,
моїм солодким павутинням.

Та пильним будь п'янкі принади
відразу не зминай вагою -
чудовисько не спить ніколи.
Чудовиську не до покою, -
Тож спершу дивоспіви мови
хай увійдуть у моє серце -
розповідай про ліс, про лови,
що ти мисливець, а в люстерце
глядить прекрасна здобич, мов би
у лісове якесь озерце,
а ти не смієш сполохати
її тремтливу, гарну, щоби
не втратити, не погубити...
Мій страх - єдине, звідки взнає
чудовисько про нас...
                                       Тож брати
не поспішай в обійми, милий, -
не поспішай, о спершу має
пророцтво збутися чи доля,

я би довірилась останній,
бо перше - гірше, ніж неволя.

Ти віриш у пророцтва? Кажуть,
їх можна оминати? Дивні
трапляються із нами речі,
коли тілесно муж нас любить -
це змінює дівочі очі,
і тіло. Я боюсь такого,
і цей мій страх тебе погубить...

ІІ
Він
Мій човен бурями поранений. Як риби
на берег кинуті здихати над водою
супутники мої і слуги. Скелі-глиби
сторожею зійшлися зусібіч - замкнули
нас у тіснині між прибоєм і жагою.

О котрий день кидає погляд око сонця
через пороги круч лише заради того,
аби перевести ходу непевну серця
зі сновидінь у марення, і з тим одплисти,
переконавшись у мізерності живого.

І я також, напевно розуму позбувшись,
броджу, блукаю невідомими садами,
лунають крики пав, куди би не поткнувшись
до тої самої виходжу знову стежки,
немов чаклує хто. О Боже! будь-бо з нами!

Напевно, відьма насилає ці жадання -
зачарувала, і до скель приворожила.
Достоту жінка! Наче то саме кохання
невпинно кличе: “о прийди до мене, милий!”
І сил нема не йти, несуть злих чарів крила…

ІІІ
Чудовисько
Спочатку обрій проковтнули води.
І я лишився сам на сам зі світом.

Внизу глибінь, а на поверхні хвилі.
І тільки світло тішило й давало
уяві простір для дерзань бентежних,
часи нічні печалі залишивши.

Навчився з променів ліпити форми.
Свою самотність в них переносити.
І щось у глечиках ростити тих.

І гіркоту моїх утрат минулих
я пережив, і твердь створив плавучу,
і відгомін краси на ній, а потім
Її, прекраснішу з жінок, для чогось…
Для себе, видимо…
                                       Я помилився -
живе належати тобі не може.
А я вважав, що нас єднає доля.
Що ми пливемо в напрямку одному,
що, входячи до снів її, як муж,
і в день залишусь в ній, хоча б у згадці.

Серед людей вона б жила щасливо,
і між онуків любих одцвіла б.
А я подарував їй лик безсмертя.
Взамін жіночої земної миті.
І скільки вмерло вже в її руках
відважних моряків - за буйством плоті
відразу наступала мить розплати...

І я цей горщик маю берегти.

Взамін жури самотнього життя
отримав я химеру насолоди.

Я помилявся - обрій змили води.
Але для мене ще існує небо.

ІV
Він
О хвилі буревійні! о глибини неба!
Слухняна іграшка у круговерті долі -
я порятований! І ні одна потреба
мене не зможе більше звабити до мандрів!
Достатньо болі й крові на мені! Доволі!

А ці жінки! Усі чаклунки! Досить! Досить!
Хто міг очікувати, що тендітне тіло
у найсолодшу мить злиття мене примусить
прощатися з життям! слизькі зміїні кільця
я пам’ятатиму, як сильно б не кортіло!

Коли би не потвора, що змію зманила
на себе кинутися, був би нині мертвий!
Як люто й пристрасно змія її обвила!
І як ненависно кусала. Я вбивав їх,
а їй і байдуже - не припиняла жерти!

Удвох зібралися поласувати мною?!
Не поділили тільки здобичі легкої!
Не знали з ким лише узялися до бою!
Але чому в останні миті стільки втіхи
було у них, і тої єдності палкої?!

2005

Чуєш, як рівно, тихо,
і невловимо тонко
линуть давно забуті,
линуть сюди з нізвідки
рими цвітіння пряні?
Як, похітливо п’янко,
з повних легень вростає
в серце коріння квітки?

Свідки, пропалі свідки,
світу поза спиною,
очі відкрили. З нитки
Аріадни корою
старозавітні плити
древніх проклять зняті!

О, невже не радіти
Сонячно-новій статі!
О невже ми не діти,
Отчій Руці раді?


2006