ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ігор Шоха
2024.02.24 19:56
Диявола не бачили ні разу,
але усюди є його рука
у вигляді зеленої зарази.
Воно і тут у ролі віршомаза
ще удає із себе козака.

***
Поети є реальні, і ніякі,

Тетяна Левицька
2024.02.24 14:56
Лебідкою густий туман
над озером розправив крила.
Злетів у вирій фіміам
з родючої землі кадилом.

Світанок небо засліпив,
сховав за обрієм почвари,
і сонця фотооб'єктив

Артур Сіренко
2024.02.24 11:49
Що ховається в глибині троянди
У сокровенній серцевині пелюсток?
Ніщо.
Порожнеча, з якої виникло все.
І в якій все тоне і розчиняється,
Запитую в цієї пишної квітки:
Ти пам’ятаєш про що я снив?
Пам’ятаєш мої блукання

Віктор Кучерук
2024.02.24 05:17
Ще час не вивітрив з кімнати
Парфумів пахощі хмільні
Тієї жінки, що багато
Дарила радощів мені.
А ти вже брязкаєш ключами
І швидко робиш звичний вдих,
Та на балкон прямуєш прямо,
Де я розгублено затих.

Роксолана Вірлан
2024.02.23 20:13
Кажете - любити ворогів?
Що ж: тоді, ненавиджу з любов'ю
і з любов'ю - свідками Боги-
меч встромляю ворогу між брови.

І нема провини і гріха,
що рука піднята не здригнеться
вивільнити з зайди прілий хлам,

Іван Потьомкін
2024.02.23 18:28
Як крик того, кому зламали руку,
Так ти кричиш в моєму серці, деревце.
Ще ж тільки вчора раділи ми з тобою
Новим листочкам, що творили крону...
Не байдуже мені, бо ж мало що лишилось
З райського саду, в який Адама поселив Господь.
Мало що зродилось

Леся Горова
2024.02.23 09:08
Мідне замружене сонце скотилось до краю,
Хмари бровастої тяжістю стиснулось ніби.
Кожного вечора небо мені розквітає,
На горизонт одягаючи сяючі німби.

Заходу фарби чарують, згасаючи миттю.
В чому і ще швидкоплинність така і мінливість?
Сковзує со

Світлана Пирогова
2024.02.23 08:53
Очі у журбі, думки снують далеко.
І ніяк не вгамувати щем сердечний,
Не забути його людськість, давню ґречність,
Погляд в мирне небо і політ лелечий.

Обстріли і згарища ...- скрізь небезпека.
Волі хочеться, мов пташці, як раніше.
Десь пропала в пр

Віктор Кучерук
2024.02.23 05:22
Врізалася клином
Зграя журавлина
В почорніле скупчення хмарин, -
Розчахнула сміло
Нерозривно ціле,
Ні на мить не стишуючи плин.
Подалася далі
Над моїм причалом

Сергій П'ятаченко
2024.02.22 22:08
беззоряно-чорне знов небо знов мапа країни червона
недремне вночі потойбічне чигає по той бік кордону
від мокрого снігу ці ночі стають більш важкі і вологі
зустрілися на перехресті нічному нічні дві тривоги

у першої голос журливий він душу до денця

Євген Федчук
2024.02.22 20:01
Давним-давно посеред Кримських гір
Сугдея незалежна ще стояла.
В ній, кажуть, Феодора царювала.
Хоча пройшли віки уже з тих пір
Та й досі люди згадують про то,
Яка була красива й справедлива.
Як люди почувалися щасливо
В її правління. Не жалівсь ні

Ігор Деркач
2024.02.22 17:44
А у юрби немає серця.
Таке буває де-не-де,
коли здається,
що ідеться
про те, чого нема ніде.

***
А на війні до перемоги

Олена Побийголод
2024.02.22 15:52
Із Володимира Войновича

Тягла бабуся кіш
з городніми речами,
щоб всю сім’ю скоріш
нагодувати щами:

капусточки качан,

Ярослав Чорногуз
2024.02.22 12:38
Німіють щастя висі неозорі,
Ніяких поміж них нема розмов.
Неначе звуки із консерваторій,
Вібрують тонкострунно, бо любов

Як дама у кокетливім капорі* --
Тремтлива, ніжна, витончена мов --
Нечутний навіть стук її підборів -

Леся Горова
2024.02.22 11:28
Несмілий березень грозиться снігопадом,
Стерніють ще незорані поля,
Синички розтеленькалися радо,
І раптом - чутно пісню солов'я.

Звідкіль так рано? Де взялась, пташино?
Зима не встигла за поріг піти,
А люба серцю пісня ніжно лине

Тетяна Левицька
2024.02.22 09:38
Поки вірю тобі, як собі — берегтиму
те, що небо в дари нам послало.
Бо закохана жінка — душі берегиня,
а бездушна — загострене жало.

Спрагле серце болінням виснажують думи,
і нема їм кінця, а ні краю.
Відстань вивітрить шлейфи солодких парфумів,

Світлана Пирогова
2024.02.22 08:57
Малюєш в пам*яті графітом
П*янку зимову жінку-вишню,
Подарував би самоцвіти,
Але ж чомусь тобі не втішно.

Натхненно лінії виводиш,
Вишневий післясмак зимою.
До серця б знати усі коди,

Віктор Кучерук
2024.02.22 05:33
Немає більше що казати,
Та й чи потрібно говорить,
Якщо можливість є поспати
Цієї тужної пори.
Блукає тиша по кімнаті
І морок хату затопив, –
Немає більше що казати,
Крім побажання: Мирно спи!..

Сергій Губерначук
2024.02.21 20:43
Моя кохана пахне часником
і убиває всі мої мікроби,
я злизую, мов з миски язиком,
з її натертих ніг пітний доробок.

Вона солона, ніби океан.
Вона недраяна, як темні ночви.
Її боїться кожен мій фаланґ.

Надія Тарасюк
2024.02.21 18:40
Що для нас українська
Рідна батьківська мова?
Солов'їв спів пречистий
Чи струмки барвінкові?
Чи усмішка в зіницях
Із кохання уткана?
Що для нас українська? -
Віра! Слава! Єднання!

Іван Потьомкін
2024.02.21 17:05
І затихне земля. Небес око багряне
Померкне поволі на димній межі.
І постане народ із розшарпаним серцем
В надії на диво бодай хоч одне...

Під місячним сяйвом врочисто стане,
Готовий на свято й на пострах готовий.
І вийдуть тоді невідь звідки юнак

Леся Горова
2024.02.21 11:01
Ще сонний ліс. Та все ж - привіт, мій друже!
Прийшла до тебе, лиш підсохла стежка.
Твій крайній дуб здаля за мною стежив,
Й за довгу зиму, мабуть, що і скучив.

Сухим підліском під ногами хрустко.
Шипшина розгубила жменю ягід,
Що ніби з них зробив

Козак Дума
2024.02.21 10:55
Ми звикли цінувати гроші
і марно витрачати час.
Вони усіх кладуть на ноші,
вбиваючи людей у нас…

Жагу розбурхують, жадобу
і нищать добрі почуття.
Вони породжують хворобу,

Олександр Сушко
2024.02.21 08:38
Отарі необхіден ватажок,
Очільнику - громада працьовита.
Мені ж миліші терції та квінти,
І стиль письма, м'який, неначе шовк.

Було, під носа сунули скарби,
Тягнули на Парнас і на Голгофу.
Та не потрібна вільна птаха богу,

Віктор Кучерук
2024.02.21 05:44
Ще не видно у темряві згуслій
До тісного подвір’я заїзд,
А вже чути – вовтузяться буслі
В одному із навколишніх гнізд.
Хоч утомлена пара з дороги,
Та до справи взялася мерщій, –
Порядкують птахи довгоногі
У схололій домівці своїй.

Микола Соболь
2024.02.21 03:50
Біля ставу цвіте конюшина
непримітна прикраса землі.
Чи звертає увагу людина,
як її полюбили джмелі?
Щойно сонечко небо зігріє
трударі пасманисті вже тут
і здається, що – Ave Maria –
їх крильцята невтомні несуть.

Світлана Пирогова
2024.02.20 08:53
України моєї стражденна земля
У сльозах захлиналась до болю.
Охопила й сучасна без тями імла,
Посягає на воленьку-волю.

Без землі ми ніхто - осліплі манкурти.
Стогін чути від рук недбайливих.
Східна душить війна, гудуть вітру сурми.

Ігор Шоха
2024.02.20 08:47
Мене не доганяють ні вовки,
ні миші... і телята ще не з’їли,
усупереч, якщо не завдяки
усьому, що розтягує роки
й літа, які вкорочують зоїли,
не розпинаюся на всі боки.

ІІ

Микола Соболь
2024.02.20 07:22
На столі хлібина, біла скатертина,
в рамочці маленьке фото край стола.
Зачекалась мати на вечерю сина,
вже й свічі пломінчик вигорів дотла.

«Де ж ти любий сину, первісточку милий?
Ні земля, ні небо не дає відвіт.
Полетіла б ненька, аби мала крила,

Віктор Кучерук
2024.02.20 05:39
Відшуміли хуртовини
І морози відійшли, –
Сонце топить щогодини
Сніжні мури та вали.
Потекли струмки вздовж вулиць,
Затуманились лани, –
Серед лютого відчулись
Теплі подихи весни.

Володимир Бойко
2024.02.19 23:24
Боротьба не припиняється,
Україна – поле бою.
І найгірше розпаляються
У розбірках між собою.

Як себе перекалічимо –
Ворогам робити нічого.

Юрко Бужанин
2024.02.19 15:34
Мізки мої шкварчать, мов грінки:
Ну й вередуля - вереда!
Така прекрасна зовні жінка
Мою печінку доїда.

Нехай вона тобі смакує,
Бенкет проходить весело -
Ти ж непроста є вередуля -

Леся Горова
2024.02.19 08:55
Ще не встигло зніміти одне, розболілося інше.
Крила гублять перо від важкої тужби. Світе мій!
Заливаєшся болем і виєш усе голосніше,
І мільйони життів у вогні ненажерливих війн.

Де межа, за якою не буде чого виглядати
Ні з високого трону царів, ні

Віктор Кучерук
2024.02.19 05:24
Ми, українці, - залізні.
Навіть якісь кам'яні,
Раз в оцю пору зловісну
Не горимо у вогні.
Хоч він щодня обпікає
Наші змужнілі тіла, -
В полум'ї вистояти маєм,
Щоби здолать москаля...

Микола Соболь
2024.02.19 04:39
Не така весіння ніч, щоб спати,
повня заспівала за вікном.
Чи відпустить до світанку мати,
юності надихатись теплом?
Щоби пам’яталося з роками:
аромат акацій, ніби грог,
як тебе торкаюся губами,
соловей витягує – тьох-тьох…

Сергій П'ятаченко
2024.02.18 21:44
хмари важкі наче вісті зі східних фронтів
чорні неначе зневіра мов крик гайвороння
ніч стало важко любити – тепер поготів
важко в імлі розпізнати це ті чи не ті
хто там іде нам назустріч крізь ночі безсонні

хто це торкається пальцями наших облич
н
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Ярослав Бих
2024.02.14

Меланія Дереза
2024.02.08

Галина Украйна
2024.02.02

Ґадза Володимир
2024.01.31

Рікардо Лаер
2024.01.15

Котенко Вадим Бойко
2024.01.10

В Дольний Віктор Дольний
2024.01.10






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія


  1. Євген Федчук - [ 2024.02.18 13:32 ]
    Чому Господь так людей парує
    Сидять діди на лавці, гомонять,
    Бува, на якусь хвильку замовкають,
    А далі знов розмову починають,
    Достатньо комусь лише щось сказать.
    А тут якраз Дмитро придибуляв.
    Всі змовкли, як годиться, привітались,
    Потиснулись, тісніше повсідались.
    Дмитро прокашлявсь трохи і почав:
    - Оце ішов якраз повз Гарбузів.
    Іван в городі щось з сапою по́ра.
    Худий, як тріска…Зломиться вже скоро.
    Якусь хламиду для роботи вдів.
    А Галя «розфуфирена» сидить
    Собі на лавці та насіння плюха.
    - Я їй казав, але ж вона не слуха,-
    Устряв Андрій, - «Не треба мене вчить!» -
    Відрізала. Ледащо іще те –
    Ні їсти зготувати, ні попрати.
    Іван, хоча і трудиться багато,
    Хоча би на городі щось зросте,
    Але ж з такою жінкою йому
    Лиш мучитися все життя – не жити.
    - То добре, що іще не мають діти,
    Що мучитися лише одному.
    - За що Господь йому ту Галю дав?
    - Та і в Миколи Глухаря не краща.
    Ото таке ж самісіньке ледащо.
    - Ох, ті жінки! – уже Степан додав.
    - А що жінки? Й чоловіки, буває,
    Такі ж ледащо. Он, Грицька візьми
    Скоромного. Тут розмовляєм ми,
    А він вже десь горілки попиває,
    А то і під чиїмсь парканом спить.
    А вже ж Марія трудівниця в нього.
    Коли не йдеш – все трудиться, небога.
    А він нап’ється ще й береться бить.
    - Чому Господь парує так людей?
    - А ти не знаєш? – Звідки ж мені знати?
    - Про то я, звісно, можу розказати.
    Якось Господь з святим Петром іде
    В жнива полями. Сонце їх пече.
    А жито, як стіна стоїть навколо.
    І дівка із серпом працює в полі.
    Те жито жне. А з неї піт тече.
    Вона ж і голови не підніма.
    Петро до неї: «Боже, помагай!»
    Подякувала й знову жать давай.
    Бо ж, мабуть, хоче впоратись сама.
    Йдуть вони далі. Нива вже друга.
    Там дівка в холодочку спочиває,
    Попід копою хропаками грає
    І серп її валяється в ногах.
    Поглянули на неї й далі йдуть.
    Аж дивляться – стоїть віз над дорогу.
    Одпряжений. Вліз парубок під нього
    Та й спить, устиг лиш ковдру натягнуть
    Для холодку. Хотів Петро, було,
    Його ціпком добряче вперезати.
    Та Бог йому велів не зачіпати.
    А сонечко ще вище підійшло.
    Простують далі. Бачать – пшениці
    Стоять, як ліс. І парубок з косою
    Кладе в покоси ту пшеницю сво́ю.
    І рясно піт стікає по лиці.
    Та він на те уваги не зверта,
    Хіба що часом косу і наточить.
    - Хай Бог допомагає тобі, хлопче! –
    Петро до нього. Той на хвильку став,
    Подякував та й далі знову жать.
    Як відійшли вони, Петро і мовить:
    - Ти знаєш, Боже, а було б чудово,
    Якби оцього хлопця спарувать
    Із дівкою, що ладно жито жне.
    А ледацюг отих теж спарувати.
    - Старий ти, Петре, але дурнуватий.
    Та ж ледацюг тих лихо не мине.
    Вони ж тоді із голоду помруть.
    Як парувати хлопця, то з ледащо.
    Тоді воно й для світу буде краще.
    А далі мовив: - Так тому і буть!
    Із того часу так воно й пішло:
    Як чоловік удався роботящий,
    Жона йому дісталася ледащо.
    Моторна жінка – чоловік – вайло.


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.46)
    Коментарі: (2)


  2. Євген Федчук - [ 2024.02.04 15:01 ]
    Легенда про Москву
    - Поясни мені, дідусю, як так воно стало,
    Що брати, як вони кажуть, на братів напали?
    Що ми їм таке зробили? У чім провинились,
    Що вони в країну нашу, як коршун вчепились?
    Кидають свої ракети, бомблять без упину,
    Убивають людей наших за яку провину?
    Невже, справді, через НАТО, щоб ми не вступили,
    Вони уже стільки крові «братньої» пролили?
    То їх Путін заставляє отаке робити?
    Невже вони не спроможні правду відрізнити?
    - Ні, онучку. Не в Путіну і в москалях справа.
    Бо країною тією темні сили правлять.
    І усе то почалося зовсім не учора,
    А в далеку і незнану людям давню пору.
    Ще з людей тоді на світі не було й одного.
    Була земля, було небо. А ще, окрім Бога,
    Були ангели, що небом без кінця літали,
    Господу у його праці помагати стали.
    Носилися туди-сюди за велінням Божим,
    Бо ж один він за всім, звісно, встигнути не може.
    Отож, ангели трудились, крил не покладали.
    А був один поміж ними ледачий, зухвалий.
    Норовив усе підбити ангелів до того,
    Щоби вони усі разом стали проти Бога.
    Бо ж Він тільки командує, а їм працювати…
    Хотів, мабуть, замість Бога скоро першим стати.
    Хоча був Моск криворукий, за що би не брався,
    То ламалось, не робило. Лиш на вид старався.
    Та все лестився до Бога, щоб вище піднятись.
    Довелося якось Богу з неба відлучатись.
    Треба ж було залишити когось замість себе,
    Тож Він Моска і призначив керувати небом.
    А той, владу ледь відчувши, на троні усівся
    Та, щоб Бога не пустити назад, заходився
    Темні сили лаштувати, чорним небо стало,
    Хмари круків-стерв’ятників без кінця кружляли.
    Бог на небо, а ті круки його не пускають,
    В’ються навкруг, з усіх боків Його нападають.
    Розізлився Бог на того, Георгія кличе,
    Бо ж Богові із ангелом битися не личить.
    Примчав на коні Георгій, спис в руці тримає
    І тим списом того Моска на троні штрикає.
    Скинув клятого із трону та й на землю кинув.
    Полетів сторч головою. Але не загинув.
    Упав клятий у болото поміж лісів диких,
    Звідки лише витікали невеликі ріки.
    Сидів тихо, пускав бульки, очікував лише,
    Як смердюче те болото удасться полишить.
    Умів клятий приручити собі темні сили,
    Що будь-кого вони з розуму звести би зуміли.
    Та ж навколо тільки жаби квакали у нього.
    Звідки розуму в них бути? Діждався, як Богом
    Була створена людина й розбрелася світом.
    Правда, довгий час в болотах ніхто не хтів жити.
    Але, врешті, перші люди і там появились,
    Над річкою, над болотом в лісі поселились.
    Отоді і проявилась Моска темна сила.
    Були люди всі, як люди, а тут подуріли.
    Взялись других убивати, добро відбирати.,
    Бо не вміли й не хотіли самі працювати.
    Над рікою при болоті місто збудували
    І, самі, чому, не знають, Москвою назвали.
    Розповзалася чумою звідти темна сила,
    Не один народ здолала, мізки задурила.
    Лізуть москалі по світу, народи скоряють,
    А Моск сидить та в скорених розум відбирає.
    І йдуть тоді ті народи з москалями разом
    Та розносять по світові свою ту заразу.
    Доки клятий Моск сидіти буде під Москвою,
    То не буде доти в світі миру і спокою.
    Будуть війни, крові море литиметься доти,
    Поки знову на тім місці не стане болото.


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  3. Євген Федчук - [ 2024.02.01 17:18 ]
    Чому зозуля після Петра й Павла перестає кувати
    Михайлик ціле літо у гостях
    У дідуся й бабусі. Спочиває.
    На річці часто з дідусем буває,
    Уже таки добряче і засмаг.
    То ловлять рибу, то купатись йдуть.
    А то якось зібралися до лісу.
    Михайлик там не був ніколи. Звісно,
    Хотілося хоч оком позирнуть.
    Поснідали, води собі взяли
    Та й подалися. Ліс же недалеко,
    Отож дорогу подолали легко
    І, врешті, під зелений дах зайшли.
    Вгорі десь тихо вітер шарудить.
    Сюди донизу він не зазирає.
    Пташки їх гарним співом зустрічають,
    А де вони – ще спробуй, заприміть.
    Ховаються у зелені гілля.
    Дідусь же їх по звуку розрізняє.
    - Он сойка, он малинівка співає.
    А то он дятел, чується здаля,
    Довбе десь стовбур, їжу здобува,
    Усяких черв’ячків, жучків тягає.
    Від шкідників дерева захищає.
    - А не болить у нього голова?
    - Не знаю, хлопче. Та, мабуть, що ні.
    – А чом зозуля не взялась кувати?
    Я так хотів би в неї запитати,
    Ще скільки літ зосталося мені.
    - По-перше, ще тобі багато літ
    На світі жити. Нащо і питати?
    А так зозуля припиня кувати
    Після Петра й Павла. Тому й не слід
    Її й прохати. Кажуть, як вона
    Й після Петра кувати починає,
    То тим якесь нещастя закликає.
    А, взагалі, є приказка одна,
    Що мандрикою вона подавилась
    Якраз на свято, на Петра й Павла,
    Отож, кувати далі й не змогла.
    Без голосу, неначе залишилась.
    - А що таке – ті мандрики? Які?
    - Ну, ти даєш?! Та ж позавчора їли.
    Бабуся цілу миску наробила.
    - Оті пампушки? І смачні, й м’які
    Із сиром? Ото мандрики і є?
    - Ото вони. - А, чому так назвали?
    - Та, мабуть, їли, коли мандрували.
    Але онук і далі дістає:
    - А як вона вдавитися могла?
    Ота зозуля? Як то усе стало?
    - Петро й Павло, говорять, мандрували,
    Ходили від села і до села.
    Христа учення світові несли.
    Жили з того, що люди подавали.
    Тож мандриками часто годували.
    А якось, кажуть, лісом вони йшли
    Й спинилися аби перепочить
    Та заодно й обідом пригоститись.
    Взялися, на ряднині розложитись,
    Хоч там і не було чого й ложить.
    По мандриці на кожного одній.
    Та все ж розклали та й молитись стали.
    Без того їсти ж і не починали.
    Молились довго. Та по хвилі тій,
    Зозуля хитра вздріла їх обід,
    Спустилась хутко, мандрику в хопила
    Й на дуба заховатись полетіла.
    Ті озирнулись – мандрики і слід
    Уже пропав. Куди вона поділась?
    Огледілися вдвох туди – сюди,
    Аж то зозуля на гіллі сидить.
    Петро й сказав: - А, щоб ти подавилась!
    І не зо зла, здавалося б, сказав,
    За звичкою лише. Але так сталось,
    Зозуля раптом крихот нахапалась
    І її голос у ту ж мить пропав.
    Відтоді, кажуть, так воно і є.
    На Петра й Па́вла давиться зозуля
    Знов мандрикою за гріхи минулі
    І до весни вже більше не кує.


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  4. Євген Федчук - [ 2024.01.25 20:39 ]
    Звідки взялися українці і москалі
    Прийшов в гості до дідуся Андрійко й питає:
    - А звідкіль, скажи, дідусю, люди узялися?
    - Все не просто з тим, онучку, - той відповідає.
    Хоч по всьому вони світу нині розійшлися
    І, як Біблія нам каже, пішли від Адама,
    Що його Господь із глини зліпив й пустив жити.
    Я в історію подібну не вірю і грама.
    Бо ж народи зовсім різні є на білім світі.
    То й походження їх різне. Та, як хочеш знати,
    Чув колись від свого діда історію давню,
    Звідки пішли українці. Можу розказати,
    Якщо то тобі, онучку, почути цікаво.
    - Звісно, звісно, - зрадів хлопчик, розкажи, дідусю!
    - Ну, то слухай. То все було у далеку пору.
    Господь тоді творив Землю, море не забувся,
    Укрив Землю густим лісом, пустив звіра скоро,
    Пустив птаха, в море рибу та й сів спочивати.
    Коли ангел біля нього на Землю спустився
    Та й питає: - А хто ж в світі буде працювати?
    Ти б створив когось, за світом аби той дивився.
    Орав землю, сіяв, ростив…То ж звірі не вміють?!
    - А і справді! – Господь каже. Подумав з годину.
    Узяв борошно біленьке, на ситі просіяв,
    Вчинив тісто й з того тіста виліпив людину.
    Подивився, наче ж добре. Дихнув на творіння.
    Устав бігом чоловічок й кинувся робити.
    Оре землю, засипає у ріллю насіння.
    Хатку ставити узявся та город садити.
    Бачить Бог, що добре вийшло й пішов спочивати.
    Є на кого полишити і землі, і води…
    - А звідкіль тоді взялися москалі прокляті,
    Які звикли тільки красти та робити шкоду?
    - То історія вже інша. Не Божа робота.
    Люцифер сидів в болоті та дивився звідти
    На процес творіння того й захотілось чорту
    Щось створити. Але з чого? Борошно місити?
    Чорту то не до вподоби. Взяв з болота твані,
    Поклав купу на березі, нехай вода зійде.
    Та і задрімав на сонці. А пора ж не рання.
    Стало сонце припікати – від води ні сліду.
    Висохла та твань на сонці. Кинувся чортяка.
    А все таке сухе, з нього не зліпиш нічого.
    Узяв глека та й по воду. Тут біжить собака.
    Побачила – лежить купка, стала коло того,
    Надзюрила ще і купу ізверху наклала.
    Та й побігла. А тут саме і чорт повертає.
    Бачить, що і так багнюка розмокла, розтала.
    Не став лайно прибирати. Усе то мішає.
    Ліпить з того чоловіка такого ж, як в Бога.
    Здумав дух в його пустити, натуживсь, напруживсь,
    Але не із пащі зовсім вилетіло в нього,
    Засмерділо отим духом все навколо дуже.
    Подивився чорт та й каже: - Авось і так зійде!
    Отак саме і з’явились москалі на світі.
    Хоча на людей і схожі вони, наче з виду,
    Але чортом породжені, на весь світ сердиті.
    До роботи геть ледачі, лиш їсти та пити,
    Та добра чужого в когось для себе забрати.
    Та іще усіх на світі розуму повчити
    І, при тому, його зовсім в голові не мати.


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  5. Євген Федчук - [ 2024.01.18 18:59 ]
    Про святих Миколу і Касяна
    Пристає онук до діда, заходивсь питати:
    - А яке ми нині свято будем святкувати?
    - Та ж зимового Миколи. – дід відповідає, -
    Бо його на Україні усяк поважає.
    То ж не Касян, що на небі в панича убрався.
    Ще й на нашого Миколу жалітись збирався.
    - Кому, діду? – Звісно ж, Богу. Хто ж іще над ними.
    Прийшов, кажуть, до Господа з жалобами тими:
    - Що ж це, Боже, - Касян каже. – люди виробляють.
    Он Миколу і шанують всі, і почитають.
    Його ім’ям церкви ставлять, а мене забули.
    Велів Господь, щоб янголи Миколу гукнули:
    - Скажіть, щоби йшов негайно! Я його чекаю!
    Янголи бігцем метнулись: - А його немає!
    - Де ж він дівся? – Пішов в море людей рятувати.
    - Доведеться нам, Касяне, трохи почекати.
    От повернеться Микола, тоді й поговорим.
    Нагадав Касян про себе Богу уже скоро.
    Той янголів посилає Миколу гукати.
    - Нема його, - ті говорять, - пішов рятувати
    Людей бідних від пожежі. На землі Микола.
    Посилає Бог і втретє виконати волю.
    Та і втретє повернулись ні з чим ті на небо.
    - Де Микола? – то Касян вже аж виходить з себе.
    - Нема його, він кайдани пішов розбивати,
    Щоб з турецької неволі козаків звільняти.
    Вже аж за четвертим разом Микола з’явився.
    В старій свиті, весь в болоті, навіть, не умився.
    - Де ти був? – Господь питає. А той йому каже:
    - Помагав тягти з болота чумакові мажу.
    Повернувся до Касяна Господь: - Оце бачиш!
    Ти тут паном одягнувся та по небу скачеш,
    Кутки кругом обтираєш. Поглянь на Миколу.
    Він на небі спокійненько не всидить ніколи.
    Він на землі діло робить, трудиться багато.
    Чому ж тоді його людям та й не шанувати?
    А тебе, хіба, що люди боятися стануть
    Та ніколи шанувати не будуть, Касяне.


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  6. Євген Федчук - [ 2023.12.28 17:23 ]
    Як собаки й коти хліб врятували
    Як гарно влітку гостювати у селі.
    І ліс, і річка, і повітря дуже чисте.
    Аж на все літо прибули із міста
    Канікули провести тут малі.
    Для них все нове, все цікаве є.
    А вже бабуся для своїх онуків
    Такі смачнючі готувала штуки,
    Що жоден, не доївши, не встає.
    А то, як вже напилися узвару,
    Й збиралися вже спочивати йти,
    Бабуся й каже: - Буду хліб пекти.
    Уже он і поставила опару.
    І от священнодійство почалось.
    Бабуся вранці тісто замісила,
    Поставила аби набралось сили,
    Для випікання гарно піднялось.
    Сама ж тоді до печі узялась.
    Дровами її гарно протопила.
    І, доки ті дрова перегоріли,
    Якраз із діжі й «шапка» піднялась.
    Малеча споглядала лиш за тим,
    Бабуся тихо ве́стися веліла,
    Бо ж душі предків в запічку сиділи,
    Щоб криком часом не зашкодить їм.
    Тим часом бабця, руки у муці,
    Із діжки стала тісто діставати,
    Місити й на жаровні розкладати.
    Такі маленькі, начебто хлібці.
    Та, поки ще до випічки дійшло,
    То тісто і в жаровнях піднялося.
    Як то йому так швидко удалося?
    З жаровень ледь не вилізло було.
    Бабуся ж зазирнула до печі,
    Кивнула головою. За лопату
    Та й стала тісто до печі саджати.
    Знов шикнувши малечі: - Не кричіть!
    Пройшла якась година й розійшовсь
    По хаті аромат смачного хліба.
    На свіжий магазинний схожий, ніби.
    Та було в ньому неймовірне щось.
    Малеча вже від печі ні на крок,
    Облизуватись ледве устигає
    Та на бабусі тільки й позирає,
    Аби скоріше дала хоч шматок.
    І ось, нарешті та жадана мить.
    Бабуся дістає жаровні з печі.
    Перед очей здивованих малечі
    Хлібини, що й в руках не охопить.
    Бабуся їх з жаровень виверта
    І на столі на рушники складає.
    Давати малюкам не поспішає,
    Бо час іще, напевно, не настав.
    Змочивши добре руки у воді,
    Весь хліб бабуся рясно покропила,
    А потім рушниками його вкрила,
    Щоби відпаривсь… І уже тоді…
    Малим уже триматися не сила.
    Найперший хліб бабуся відкрива,
    Від нього два шматочки відрива.
    - То ще не вам!- малечу зупинила.
    Із хлібом тим на вулицю пішла.
    А там вже труться і собака, й кішка.
    Дала одному і другому трішки:
    - Поїжте хліба, тільки-но спекла.
    Тоді вже черга й до малих дійшла.
    Відрізала їм дві добрячі скибки.
    Змела в долоню (то для пташок) дрібки.
    Ще молока у кружки налила.
    Малеча ухопилась за той хліб.
    А він м’якенький в роті так і тане,
    Хрумтить приємно шкірочка рум’яна.
    Лиш плямкання й зубів дитячих дріб.
    Як з’їли хліб, запили молоком,
    Тоді в бабусі стали вже питати
    Те, що доконче би хотіли знати:
    Чому вона зробила отак о.
    Той, що постарший, запитав: - Чому
    Ви перше, ніж нам дати скуштувати,
    Взялись кота й собаку годувати?
    А меншенький піддакує йому.
    Бабуся їм на те відповіда:
    - Якби ж то не коти і не собаки,
    Нам би хлібів не бачити ніяких.
    Без хліба ж бути людям – то біда.
    - А як так сталось? – дітвора тоді.
    - Ну, як цікаво, слухайте, маленькі.
    Було то у часи такі далекі…
    Вже рід людський не у раю сидів,
    А на землі хліб потом здобував,
    Як того Бог і побажав Адаму.
    Нелегко було людям, скажу прямо.
    А Бог за тим із неба споглядав.
    І жаль людей зробилося Йому.
    Щоб хліб їм не так тяжко діставався,
    Господь його переробляти взявся,
    Щоб колос був аж по стеблу всьому
    Від кореня. Тоді ж і менше сій,
    І більше того хліба будеш мати.
    Тож людям буде чого споживати.
    І людям дав Господь дарунок свій.
    Та час минув та і надумавсь Він
    Зійти на землю, між людей пройтися.
    Як їм живеться нині, подивиться.
    Пішов між люди, звісно, не один,
    З Петром святим. Заходять у село.
    Там дітвора по вулицях ганяє
    І святим хлібом у футбола грає.
    Взяло Петра від того, кажуть , зло.
    Та ж далі йдуть. Аж молода сидить,
    Дитя маленьке на руках тримає
    І святим хлібом його підтирає.
    Того уже й Господь не зміг стерпіть.
    Пішли у поле, де ще хліб стояв,
    Взяв Господь колос й з усієї сили
    Шморгнув, аж усе зерня полетіло,
    Ледве не все його з стебла зірвав.
    Раз хліб цінити люди не хотять,
    То хай пізнають, що то значить голод.
    Нехай стебло стоїть у полі голе.
    Аж тут коти, де не взялись, нявчать,
    Собаки збіглись та давай брехати:
    - Ти ж наказав біля людей нам жить.
    А що, як хліб не буде вже родить?
    Що будем їсти? Як нам виживати?
    І пожалів Господь собак, котів.
    Ото, що на стеблі вгорі трималось,
    То так на ньому із тих пір й зосталось.
    Хоч Бог зірвати колос весь хотів.
    Отож, ми вдячні маєм бути їм,
    Що лід людський від смерті врятували.
    Їм перший хліб відтоді всі давали,
    Щоби віддячить за рятунок тим.


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  7. Євген Федчук - [ 2023.12.17 15:52 ]
    Про святого Спиридона
    - Татусю, чому свині верещать
    По всім селі, неначе їх хтось ріже?
    - А таки ріжуть, щоби з м’ясом свіжим
    Усім свята Різдвяні зустрічать.
    Сьогодні, синку, Спиридона день.
    Уже на літо сонце повертає,
    Коротша ніч, день, навпаки, зростає,
    Хоча зима не ділася ніде,
    А на мороз все більше поверта…
    - А хто такий той Спиридон, не знаю?
    Чому його у цей день відзначають?-
    Допитливий хлопчина запитав.
    - Про Спиридона дідуся спитай.
    Розповідав колись мені малому.
    Та скільки літ минуло вже по тому…
    Дідусь якраз з порогу сніг змітав,
    Отож , ходить далеко не прийшлось.
    - Дідусю, розкажи про Спиридона!
    - Чекай, онучку. Ну, куди ти гониш?
    Іди до хати. Я закінчу ось
    Мести поріг та і також зайду.
    Чого б то нам стояти на порозі?
    Ми тут і закоцюбнем на морозі.
    - Так-так, дідуню. Я до хати. Жду!
    Онучок під тепленьку грубу всівсь,
    Замерзлі руки став відігрівати.
    Тут і дідусь слідом зайшов до хати:
    - Ну, що, онучку, ти уже зігрівсь?
    Кожуха зняв, теж попід грубку сів
    І вже тоді неспішно став казати:
    - Було то літ тому назад багато.
    В селі одному чоловічок жив,
    Що Спиридоном звався. Смілий він
    Такий був - навіть, відьом не боявся.
    На тому, як боротись з ними, знався.
    Хоч молодим в селі був не один
    Із парубків, та ж гарний ще й який.
    За ним дівчата табуном ходили.
    Одна, так ледве поглядом не їла.
    Горнулася до нього. Та він їй
    Дав одкоша, як вже нахабно пхалась.
    А вона ж, клята, відьмою була.
    Як посварились, стала така зла.
    Що уночі задушить, нахвалялась.
    І ось настала темна-темна ніч.
    Прийшла вона душити Спиридона
    Та думала, що він давно вже сонний.
    Він не склепив же й очі, звісна річ.
    І чує – вона в кішку обернулась,
    Крадеться тихо, очі аж горять.
    На груди йому кинулась, він – хвать
    За хвіст її. Вона і не сіпнулась,
    Як він її об землю тільки хрясь.
    Вона і здохла. Викинув до рову.
    А вранці люди вигнали корови
    Аж мертва жінка звідкись узялась.
    Ну, поховали. На могилі хрест
    Поставили та й справили поминки,
    Бо ж думали, що то звичайна жінка.
    Тим часом відьми вже зібрались десь
    На раду. Бо ж дізналися вони,
    Що їхня мертва. І ті відьми кляті
    Рішили Спиридона розірвати
    На шмаття й так розправитися з ним.
    Бо ж відьми, кажуть, всі гуртом живуть,
    Одна за одну мстяться. Порішили
    Та виконати все то поспішили.
    Лиш ніч, щоб була темна-темна ждуть.
    І от настала ота темна ніч.
    Зібрались відьми та і полетіли,
    У хаті вбити парубка хотіли.
    Та ж він не став чекати, звісна річ.
    До відьми на могилу поспішив
    Та на хресті усівсь на тій могилі.
    А хрест, по-перше, має таку силу,
    Що вмить його невидимим зробив
    Для відьм. Крім того, доки він сидить
    На тім хресті – не може відьма встати
    З могили, Спиридона щоб дістати.
    Аж ось уже і небокрай шумить.
    Злетілись відьми, хату оточили,
    У неї впхались, а нема його.
    Тож на могилу подались бігом,
    Туди-сюди круг неї походили –
    Не бачать Спиридона. Коли враз
    З могили відьма мертва одізвалась:
    «Він на хресті! Я встати намагалась,
    Але не можу!» Відьми в той же час
    І здогадалися, про кого річ.
    Хоч і не бачать, але радять раду,
    Як би з хреста отого хлопця звадить,
    Поки іще навколо глупа ніч.
    Коли, нарешті мовила одна:
    - А летимо до Києва скоріше,
    Там відьма є відома, наймудріша.
    Як його взяти, раду дасть вона.
    І полетіли… Скоро вже й назад
    Вернулися. І з ними відьма знана.
    Вона навкруг все обійшла старанно,
    Понюхала і каже: - Буде лад,
    Як зберете недо́гарків свічок
    Дванадцять штук. Тоді ми хрест підпалим,
    На землю Спиридона того звалим
    І візьмемо за тепленький бочок!»
    Вмить розлетілись відьми, почали
    Недогарки по всім селу збирати.
    Тихенько прошмигнули по всіх хатах,
    Зібрали, засвітили узяли
    Та й заходились хрест палити тим.
    Свічки горять і хрест потроху тліє,
    Ізнизу усе тоншає, маліє.
    А бідний Спиридон сидить на нім
    І бачить, що хрест скоро упаде
    І біда буде. Став тоді молитись,
    У Господа небесного проситись,
    Нехай на поміч парубку прийде:
    - О, Боже, своє чудо сотвори,
    Укороти хоч трохи тої ночі,
    Бо ранку не побачать мої очі!..
    І раптом тої самої пори
    «Ку-ку-рі-ку!» почулось голосне.
    Всі відьми розлетілись на всі боки -
    Хто куди встиг. Адже їх сила, поки
    Півні не піли перед новим днем.
    Отак лишився Спиридон живий,
    Адже Бог ночі вкоротив для нього,
    Навіки так й зосталося від того –
    Коротша ніч, як Спиридон святий.


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  8. Євген Федчук - [ 2023.12.07 17:39 ]
    Про лісових людей і не тільки
    День разом з сонцем за горою згас,
    Розбіглись хмари, що весь день блукали.
    Сипнуло зорі небом, бо в цей час
    Ще місяця година не настала.
    Тож небо все усіяне було
    Перлинами, що сяяли яскраво.
    Над річкою на луках за селом,
    Закінчивши свої всі денні справи,
    Розсілися дівчатка й хлопчаки.
    Багаття палять та ведуть розмови.
    Теплом ще поки тягне від ріки,
    Тож діти почуваються чудово.
    Хоч темрява і не така глуха
    Навколо. Та ж багаття очі сліпить.
    Тож декому й здається, що лиха,
    А тут ще старші хлопці так і сиплять
    Історії про відьом і чортів,
    Про чорний дім над чорною горою.
    Хтось би з малечі й відійти хотів
    Та ж страшно – раптом стрінеться з отою
    Ще нечистю. Хоч вид не подають
    Та в темряву постійно позирають.
    І очі в них все більшими стають
    Від страхів, мабуть, що навкруг гуляють.
    Максим помітив ті страхи в очах,
    А був він хлопцем зовсім не злостивим,
    Рішив хоч трохи розігнати страх,
    Спитався раптом в дітвори: - Можливо
    Хтось із вас чув про лісових людей?
    - Ті, що по колу в лісі людей водять,
    Що потім й шлях додому не знайде?
    - Та ні, той «лісовик» зоветься, вроді?!
    Засперечались. Перервав Максим:
    - Лісові люди – зовсім інше діло.
    Такі, як ми. Та ліс – домівка їм.
    Усе життя у лісі просиділи.
    Велика в них і сива борода.
    І ходять вони завжди босі й голі.
    Узимку шмаркля з носа вигляда,
    Звиса, немов бурулька аж додолу.
    Як холод взимку до кісток пройма,
    Той дід сидить скоцюрблений, трясеться.
    Від нього шкоди для людей нема.
    Скоріше, навпаки, як хтось зіткнеться
    З таким узимку в лісі – добрий знак.
    Щасливим, значить після того буде.
    - Ну, ти, Максиме, й вигадав, однак?!
    - А ти не поспішай, Степане, гудить.
    Дурити я нікого не хотів,
    Мені бабуся якось розказала
    Історію одну про двох братів.
    - То розкажи… - малеча зажадала.
    - В однім селі колись давно жили
    Два брата. Наче й рідні, але різні.
    Остап – молодший, ледар був і злий.
    У нього все то рано, а то пізно.
    Город в осоті, двір у бур’янах,
    А він сидить на лавці над дорогу.
    Якби ж у нього та була жона.
    Та хто ж піде за ледаря такого.
    Вакула – старший, працьовитий був.
    Як віл робив, аби достаток мати.
    І добрий – про біду у когось чув,
    Готовий і останнє був віддати.
    Якось узимку скінчились дрова
    І мусив він по снігу йти до лісу.
    Подався сам, Остапа не позвав.
    Йшов, сніг топтав та навкруги дивився,
    Де сухостій, щоб швидко назбирать.
    Не буде ж лісом цілий день блукати.
    Отож, іде він лісом, коли – глядь:
    Дід з бородою, наче та лопата
    Геть голий під ялиною стоїть,
    Все тіло аж здригається у нього
    Від холоду. Вакула вже за мить
    Зніма кожух і кинувсь до старого
    Аби скоріш закутати в тепло.
    Та ледь торкнувся діда, диво сталось:
    Розсипавсь дід, неначе бите скло.
    Лиш купа срібла по йому зосталась.
    Вакула срібло у кожух зібрав
    Та і додому. З того став багатим.
    І новий дім для себе збудував…
    І став щасливо жити-поживати.
    Від брата, звісно, зовсім не таївсь.
    Все розповів, від чого став багатим.
    Остап легким здобутком загорівсь,
    Йому схотілось теж багатим стати.
    Але…Зима. По холоду у ліс
    Йти не хотілось. Став тепла чекати.
    Коли пригріло, то із печі зліз,
    Та діда того почвалав шукати.
    Але із лісу вже не повернувсь,
    Ніхто його відтоді і не бачив.
    Чи заблукав, чи з хижаком зіткнувсь.
    Чи у болоті потонув…Одначе,
    Казали люди, що, коли весна
    Лиш починає по землі блукати,
    Хіба людина геть уже дурна
    Подасться лісових людей шукати.
    Вони голодні всі після зими,
    Їдять усе, що бачать лише очі.
    Не погидують, навіть і людьми.
    А що поробиш, коли їсти хочуть…
    Поглянув на малих, ще більше ті
    Дрижать від страху. Ждав зовсім другого.
    Він їх лише розрадити хотів,
    А вийшло більше налякати в нього.


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  9. Євген Федчук - [ 2023.11.30 20:00 ]
    А на святого було Андрія...
    Сидять діди під плотом та згадують минуле,
    Розказують молодшим, доки ще не забули,
    Як були молодими, як весело гуляли,
    Як то було Андрія святого відзначали.
    Карпо старий жалівся: - Минулося, одначе,
    Здрібнів народ, не те, що в часи було козачі!
    Не вміє ні співати, ні толком погуляти,
    Ні, навіть і горілки, як треба, споживати!
    От, ми було гуляли. Андрія як згадати.
    Хіба ж молоді вміють, як ми, парубкувати?!
    Тут підхопив Микола: - Так, справді, було діло.
    Бо ж саме на Андрія дівчата ворожили,
    Чи вийде яка заміж, чи в дівках залишиться.
    Ех, було що послухать, та на що подивиться.
    Ще звечора зійдуться всі до якоїсь хати,
    Балабушки візьмуться всі скопом випікати.
    То тістечка кругленькі. Але секрет у тому,
    Що воду із криниці принести слід самому,
    Не в глечику чи кружці, тарілці, а...у роті.
    Та й щоби ми не знали. А нам тоді охота.
    Як бачим – подалися дівчата вже по воду,
    Тоді ми зберемося та і за ними ходу.
    Та і давай смішити. Петро кожух вдягає
    Навиворіт, козою поперед них стрибає
    Та ходить вихилясом і мекає при тому.
    Свирид, неначе циган кривляється при ньому,
    Охрім, як жид… Буває таке ми виробляєм,
    Що жодна воду в роті ніяк не утримає.
    А то, бува, поставим при всіх криницях варту,
    Тоді уже дівчатам нещасним не до жарту.
    Нема де воду взяти. Отож зачнуть прохати:
    «Ідіть геть собі ,хлопці, води дайте набрати!»
    А ми їм: «Як макітра вареників нам буде,
    То підемо». Дівчатам діватися ніку́ди,
    Тож кажуть: «Та вже будуть вареники вам, клятим,
    Лиш дайте нам спокійно води собі набрати!»
    Тож ми когось до шинку, горілку купувати,
    Дівчата ж із водою бігом спішать до хати.
    Як вже були готові балабушки, остигли,
    Дівчата свою кожна позначити устигла.
    Тоді вже долі стелять рушник та розкладають
    Рядочком. Далі в хату собаку запускають,
    Що цілий день голодна, зачинена сиділа.
    То зовсім не знущання, а треба так для діла.
    Заскакує голодний той пес та і хапає
    Балабушки, хоч, звісно, ніхто й не відбирає.
    Дівчата з завмиранням за тим псом споглядають,
    Не пса вони годують – про долю всі гадають.
    Чию з’їсть першу – першій отій і заміж світить.
    А чию не зачепить – тій у дівках сидіти.
    А вхопить та в куточок у темний затаскає,
    То тій вік проживати десь у чужому краї.
    Найгірше, як надкусить балабушку і кине,
    То доля відвернулась від бідної дівчини…
    Замовк Микола раптом на половині фрази.
    Та тут Карпо розмову підхоплює одразу:
    - Ще бігали дівчата та слухали під вікна.
    Коли якась хазяйка у хаті раптом крикне
    На неслуха-дитину: «Та сядь уже, Івасю!»
    Тій дівчині у дівках рік цілий зоставаться.
    А друга як почує слова до чоловіка:
    «Іди, дай свиням їсти, бо чуєш, як кувіка!»
    Оте «Іди» для неї заміжжя означає…
    Тут вже Петро не стримавсь та слово уставляє:
    - А ще, бува, гукають: «Де, дядьку, ключі діли?!»
    «В вівсі, - відповідає, - щоб всі ви посивіли!»
    Та зразу ж і поправивсь: «Ні, ні, вони в пшениці,
    Аби такі гарненькі були всі молодиці!»
    Подякують дівчата та й з вереском помчаться.
    Та і почнуть у перших же стрічних і питаться:
    «А як вас, дядьку звати?» У нас то добре знали,
    Отож, дядьки, як звати на те відповідали.
    А тій, що запитала не треба і багато,
    Бо дума: чоловіка так буде її звати.
    - А то удома візьмуть, - Карпо знов не вгаває,-
    Ізв’яжуть курку й півня, під решето сховають.
    А потім випускають – дізнатись дівка прагне,
    Чи півень, чи то курка другого перетягне.
    Як курка, тоді жінка у хаті верховодить,
    А ні – тоді вже жінка під чоловіком ходить.
    - А чули про калету? – А що то? Ні, не чули!
    - Ти бачиш, Петре, люди вже геть усе забули.
    Уже, як на Андрія і темряві настати,
    То хлопці і дівчати збираються у хаті.
    Просторій, щоби було розгону де набрати.
    На той час вже калету спекти мали дівчата.
    То корж такий великий із борошна пшениці.
    Печуть його всі разом дівчата і дівиці.
    Хоч десять їх, хоч двадцять. Найстарша починає,
    Але місити тісто по черзі кожна має.
    Солодке тісто з медом. Родзинками убране
    Чи вишнями сухими, щоб виглядало гарно.
    Печуть і запікають в печі, щоб вгризти трудно.
    І вечір на Андрія пройде зовсім не нудно.
    В калеті дірка, щоби в ній стрічку зав’язати
    Червону, і під сволок високо приладнати.
    Дістати слід зубами, високо підстрибнути.
    Але то не найважче з того́, що може бути.
    Бо другий кінець стрічки хтось у руках тримає
    І смикає – калету угору піднімає.
    Ото – пан Калетинський, жартун в селі найперший.
    Він квач масний у сажі обов’язково держе.
    І от пан Калетинський розпочина казати:
    «Пан Коцюбинський, прошу калету вже кусати!»
    Тим паном Коцюбинським бува, хто забажає.
    Бере між ніг коцюбу, мов на коня сідає
    І «їде» до калети. Там вартовий вітає
    «Куди ти, пане, їдеш?» - в «наїзника» питає.
    Той чемненько говорить: «Калету ось кусати!»
    А той: «А я по писку тобі буду писати!»
    «А я вкушу, одначе!» «А я впишу, побачиш!»
    Весела «суперечка» розпочалась юнача.
    Бо, поки ще калету дадуть йому кусати,
    То витримати треба всі вартового жарти.
    А то не так і просто, бо ж він жартун відомий,
    Співає і танцює весь вечір без утоми,
    Кривляється, сміється. Сміються в хаті кожен,
    А тому на коцюбі сміятися не можна.
    Бо тільки посміхнеться, квачем по пиці має
    І вже він поза грою, калети не кусає.
    Коли ж не посміхнеться, як той жартун жартує,
    Усе одно, калети навряд чи він скуштує.
    Зачне було стрибати, той смикає за стрічку,
    І підліта калета під стелю, наче свічка.
    Як гарний Калетинський, за вечір, може стати,
    Нікому не удасться калету ту кусати.
    Тоді уже калету з-під сволока знімають
    І, між всіма, що грали, потроху розділяють.
    Дівчатам то задарма, а ми платити мали,
    Бо ж вони не задурно трудились, випікали.
    А далі до вечері. Всі за столи сідають.
    З капустою вареники найперше споживають,
    Бо ж піст. Вечерю, звісно, дівчатам готувати,
    А нам іти до шинку, горілку купувати
    На могорич дівчатам за ту смачну калету.
    Ви думаєте – пити її візьмуться? Де там.
    Наллють її у блюдце із медом та кидають
    Свій перстень. Їхні хлопці його дістати мають.
    Але лише губами…Як носа не замочить,
    Ожениться й щасливим він буде…Всі регочуть…
    Діди розговорились, бо ж молодість згадали
    І, наче, молодими на півгодини стали.
    А далі знов Микола: - Як зовсім темно стане
    І нічка під Андрія в село уже загляне,
    То парубки вже мають тоді найбільше право,
    Тоді на них немає ніякої управи
    І люди за бешкети їм всякі вибачають,
    Ні лаяти, ні бити, не дай Боже, не мають.
    Як парубок на батька дівчини зуба має,
    Бо той її до ранку гуляти не пускає,
    Чи каже, що він ледар, не треба з ним ходити…
    Тож парубок й надума його в ту ніч «провчити».
    Підмовить собі хлопців та могорич поставить
    І хлопці тої ж ночі гуртом ідуть на справу…
    Батьки то добре знають, самі ж парубкували.
    «Та ж хлопців, як і чорта – не встережеш»,- казали.
    А вранці, коли встануть – у когось віз на хаті,
    Чиїсь ворота в річці – потрібно діставати.
    Хто дошкуляв їм дуже – геть плота розібрали,
    Що і кілка одного круг двору не стирчало.
    - А я, - Карпо озвався, - на «тестя» був сердитий.
    Зібрав та й кажу хлопцям: «Його треба провчити!
    Відро горілки ставлю!» А хлопці й постарались –
    Від «тестевої» клуні нічого не зосталось.
    Сердитий був він, звісно, все згадував і лаяв.
    Та згодом помирились, бо ж право наше знає.
    Весілля таке справив, що, навіть, і не снилось…
    - А були іще хлопці, що на дівчат озлились,-
    Петро своє уставив, - бо ж їх не запросили
    У хату до калети. Ото їх так збісило,
    Що мотуззя наносять, налигачів багато
    І вулицю візьмуться усім отим снувати.
    Переснують, засядуть тихенько поза тином
    І ждуть, коли дівчата гуртом з «Андрія» йтимуть.
    Ідуть собі дівчата, сміються і співають,
    Як вискочать ті хлопці, гуртом як заволають.
    Дівчата усі врозтіч …заплутаються миттю
    У всім отім мотуззі. Є хлопцям що робити.
    Розплутують нещасних та знай собі жартують.
    Той вереск і ті жарти по всій окрузі чують…
    - А то,- додав Микола, - зібралися, бувало,
    В селі новий провулок за ніч побудували.
    Назносим околоту, старих тинів, ворота…
    І було ж стільки сили? Була ж ото охота?
    Іде вночі хтось п’яний, не розбере одразу,
    Чи то він уже вдома стоїть під перелазом
    Чи десь його занесла якась нечиста сила.
    - А от моя Килина покійна ворожила, -
    Карпо ізнов озвався, - ключі на стовп чіпляє
    І, чи вони задзвонять, стоїть та дослухає.
    Задзвонять – вийде заміж. Мені ж потрібно конче
    Ключі оті украсти. Бо ж, оженившись, хочу,
    Щоб моє зверху було. Та, хоч який я спритний,
    Килина все ж зуміла мене добряче «вмити».
    Сховалася в коморі і воду прихопила.
    Я тільки за ключами – вона мене й обли́ла…
    Ех, весело жилося! Нам є чого згадати!
    А скільки було сміху, а скільки було жартів!
    Не те, зовсім, що нині. Ідеш селом, гуляєш.
    І пес ніде не гавкне, під будкою куняє.
    Ніяка тобі курка не перемчить дорогу…
    Жаль, що не повернути нам віку молодого.


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  10. Євген Федчук - [ 2023.11.26 17:11 ]
    Про свято Катерини
    - Ходім, Миколо до дівчат на вечорниці.-
    Степан товариша з-за тину погукав. –
    Вони зібралися в Марії у світлиці.
    Бо ж Катерини і у них багато справ.
    І ворожитимуть, і долю закликати,
    Напевно будуть. Ти, до речі, сам пости́в,
    Щоб Бог хотів хорошу жіночку послати?
    - Та ж, звісно, друже, - Степан йому відповів,
    Кожух одягши, бо ж таки мороз надворі.
    Зима прийшла і снігу добре намела.
    - Ходімо швидше, бо ж уже опівніч скоро,
    А то пропустим найважливіші діла.
    В Марії в хаті вже було не протовпитись.
    Дівчат зібралося, прийшли і парубки.
    Хоча і піст та усе ж можна веселитись.
    Не танцювати ( бо то гріх усе ж таки)
    Та ж жартувати можна, можна заспівати.
    Лунав в світлиці гомін і веселий сміх.
    Дівчата стали борщ і кашу готувати,
    Бо то ж потрібно їм для ворожінь своїх.
    З веселим сміхом одна одної питають,
    Чи не проспала, гілку зрізала в садку.
    - Аякже, встала рано, - та відповідає,
    Ще до схід сонця, гілку вибрала таку
    Рівненьку з вишні та й поставила у воду.
    Як до Маланки розів’ється, зацвіте,
    То буде суджений мені такої ж вроди.
    - А, коли ні? – Не хочу й думати про те.
    Бо на Покрову вже благати доведеться,
    Аби свята покрила голову мені.
    - А, як засохне гілка? – Лихом обернеться
    І вікувати в дівках при́йдеться одній.
    Ті, що уперше, старших про усе питають:
    - А що робити будем з кашею й борщем?
    - Перед опівніччю, півні ще не співають,
    Візьмем горнята в рушники та і підем
    Усі на вулицю, щоб долю закликати.
    Там будем брати кожна в руки тих горнят
    Та на ворота разом з ними залізати
    Й гукати звідти зичним голосом трикрат:
    «О, доле, доле, йди вечеряти до мене!»
    Та одізветься, якщо півень заспіва.
    - А, якщо ні? – То дівка долю ту прокле́не.
    Мовляв, оглухла геть, коли не одзива.
    «Щоб ти зозулі, - тоді каже, - не почула,
    Моя блуднице!» Але то ще пів біди.
    От, коли в небі зірка слідом промайнула,
    Тоді нічого зовсім гарного не жди.
    Погасла доля. Там по всякому буває. –
    Вже й не помітила – замовкли всі навкруг,
    До її слів тепер тихенько дослухають,
    Ті, що подалі, аж напружуючи слух.
    - Було колись…Дві жінки якось посварились.
    Негарна й гарна. Тож негарна й каже тій:
    «Хоч я й негарна – мені доля гарна стрілась.
    Куди рівнятися поганій тій твоїй!»
    Засперечалися. Взялись перевіряти.
    Зварила кожну собі каші і борщу,
    Пішли опівночі на перехресті стати,
    Де стара бабця їм порадила, віщун.
    «Погана» перша вийшла, горщики розклала,
    Поклала ложку під хрестом та й відійшла.
    «До мене, доле, йди вечеряти!» - сказала.
    І вдруге, й втретє…Лише мить якась пройшла
    Й панич з’явився такий статний та вродливий,
    Що й надивитися не можна. Ложку взяв.
    Борщ скуштував і слідом кашу. Ощасливив,
    Бо на рушник їй купу золотих поклав.
    І зник…Забрала жінка горщики і гроші.
    Тоді вже «гарна» попід хрест той підійшла.
    З борщем відерний та такий же каші горщик
    На рушнику поклала й звати почала:
    «О, доле, доле, йди вечеряти до мене!»
    І раз гукнула, потім вдруге, втретє зве.
    Аж раптом буря піднялася люта. Нене!
    Пісок несе, дерева гне, з корінням рве.
    Коли ж це раптом якась сунеться потвора,
    Уся обірвана, кудлата ще й з хвостом.
    Повиїдала в жінки з горщиків все скоро,
    Перевернула їх, побила під хрестом
    Та й подалася геть… Така у неї доля…
    Усі мовчали в хаті. Тут Степан озвавсь:
    - Все про свою… Про нас не кажете ніколи.
    А чоловіча доля не така якась?
    - Та така ж сама. Тільки трошки по другому.
    Жили, говорять, два брати в однім селі.
    Один багатий, другий бідний. От отому
    Пройтись схотілося по братовій землі.
    Аж бачить – жіночка якась по полю ходить
    Та колоски збира й під копи підклада.
    «Ти хто така?» – він підійшов до неї згодом.
    «Я – доля брата твого». Той тоді гайда
    Її питати: «Де ж то ходить доля мо́я?»
    «Та он, лежить попід копою собі й спить».
    « А що ж робити із лінивою такою?»
    «От, я навчу. Скрадись аби не розбудить,
    Схопи за коси та й лупцюй, настільки сили,
    Приказуй: «Ось тобі за лінощі твої!
    Вже через тебе мене й злидні геть обсіли!»
    Послухав бідний ради долі отії,
    Підкравсь тихенько, аби долю ту схопити,
    А вона – верть та підхопилась і втекла.
    Ганяв, ганяв по полю, щоб її зловити.
    Та не піймав. Вона проворною була.
    Отож, пішов він бідувати собі далі… -
    Хотіла щось іще додати, але хтось:
    - Опівніч скоро, щоби часом не взівали.
    Отож, розмови припинити довелось.
    Дівчата нові рушники умить схопили,
    Щоб в них «вечерю» своїй долі загорнуть
    Та й на зимову холоднечу поспішили,
    В надії, що їх там новини гарні ждуть.


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  11. Євген Федчук - [ 2023.10.08 17:12 ]
    Мавчин великдень
    Вже сонечко добряче припіка,
    Хоч хмарки в небі. Все навкруг буяє,
    Бо ж скоро й літо у права вступає,
    Весна кудись на північ утіка.
    Біля колоди на краю села
    Зібрались дітлахи . Адже субота.
    Удома перероблена робота.
    Поки ще череда не надійшла,
    Сидять, чекають, гомонять про все.
    - От би скупатись?! – заявля Микола, -
    Бо ж така спека вже стоїть відколи.
    Хоч вечір прохолоду принесе.
    - Не можна, кажуть, до зелених свят,-
    Йому Сергійко менший отвічає.
    - А чому так? Хтось що про теє знає?
    Сергійка одізвався старший брат:
    - Полізеш в воду до зелених свят,
    То можеш мавці і за здобич стати,
    Як випірне, візьметься лоскотати,
    Що і купанню будеш вже не рад.
    Та що купанню. Залоскоче так,
    Що й втопить. Тому краще не купатись.
    - А звідки мавкам тим було узятись?
    Чогось я не второпаю ніяк.
    Василь повчально: - Дід мій говорив,
    Що мавки – то нехрещенії діти.
    Коли якійсь прийшлося народити,
    А їй дітей не треба й поготів.
    Вона візьме та й згубить те дитя:
    Чи втопить, чи із ним щось інше вчинить.
    То мавка й вийде із тії дитини,
    Озлиться на людей на все життя.
    Та й буде вічно шкоду їм робить.
    А у воді найлегше то зробити –
    Когось залоскотати, утопити.
    Так, що до свят на річку не ходіть.
    - Так, так,- Іван ізбоку одізвась,-
    Я чув, жінки на лавці розмовляли.
    Ми яблуками саме смакували.
    Вони ж про мавок повели якраз
    Тоді розмову. Кажуть, що колись
    В селі сусіднім парубок зібрався,
    До свят зелених у ріці скупався…
    Під вечір вже шукати узялись.
    Вже синього в очеретах знайшли.
    І на обличчі посмішка у нього.
    Залоскотала клята та небогу…
    Малі слідом питати почали:
    - А чому саме до зелених свят
    В річках, озерах мавок слід боятись?
    Хіба не може і по тому статись?
    Знов одізвавсь Сергійка старший брат:
    - Великдень мавчин на свята оці,
    Говорять, ще деінде відзначають.
    Його усі із квітами стрічають,
    Любисток носять, м’яту у руці.
    До церкви з тими квітами ідуть,
    Чи по селу із ними ходять просто.
    Заходять до своїх кумів у гості.
    Ті, в хаті теж уквітчаній, їх ждуть.
    Говорять, після всіх тих віншувань,
    Стають добріші мавки, не чіпають.
    Нікого у воді не нападають…
    Тоді і час надходить для купань.
    А тут озвався мовчазний Степан:
    - І до зелених свят купатись можна.
    - Звідкіль узяв? Брехати тут негоже.-
    До нього тут же обернувсь Іван.
    - Я не брешу. Мій дядько розповів
    Один секрет… - То з нами поділися?!
    Степан на всіх уважно подивився:
    - Щоб хтось на мене батькові наплів?
    - А то чого б? - А хто усіх вас зна?
    Я ж вже купався. Як батькам прознати,
    Мене не будуть й з дому відпускати…
    Для всіх то була справжня новина.
    - А мавки що? Не бачив ні одну?
    - Та я ж кажу – секрет від дядька знаю.
    Тому вони мене і не чіпають.
    - То поділися ним із нами! Ну!
    Степан на всіх поважно поглядів,
    Бо ж знає те, чого вони не знають.
    - Ті мавки вас тоді не зачіпають,
    Коли ви із полином у воді.
    Тримати слід в руці і примовляти:
    «О, Мавко, Мавко, на тобі полинь
    Й до мене ти чіплятися покинь!»
    Вони тоді й не будуть лоскотати.
    А, як без того влізти, то тоді
    Чекай, що звідкись випірне, проклята
    Й зачне тебе до смерті лоскотати…
    Та ж тільки не кажіть батькам. Глядіть…
    Та тут заляскав пастуха батіг
    І череда з-за пагорба з’явилась.
    Усі розмови миттю припинились,
    Бо свою кожен зустрічать побіг.


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  12. Євген Федчук - [ 2023.10.01 16:26 ]
    Як чоловік цвіт папороті знайшов
    Сидять рибалки понад ставом.
    Над воду вудлища стирчать.
    Мабуть, ідуть не надто справи –
    Чи що й вдалося упіймать,
    Бо і садки в воді порожні.
    Та хто би переймався тим?
    По пляшці виставили кожен,
    Бо ж всяк подався зі своїм.
    Уже й набралися добряче
    Та в пляшках ще доволі є.
    Ведуть розмови. Нетерпляче
    Говорить кожен про своє.
    Один хизується: - Учора
    Такого коропа впіймав,
    Що ледве і дотяг до двору.
    Від жінки прочухана мав –
    На цілу ніч із ним мороки. –
    Показує, що ось такий,
    Та й розчепірив руки в боки.
    - Та то дрібниця, короп твій!
    От я минулим роком, братці,
    Такого сома упіймав.
    Везли додому на безтарці,
    Бо сам його б і не підняв.
    Здоровий! Вуса, як у діда.
    Хвостом, бувало, як мотне,
    Дерева валяться по сліду.
    Було - ледь не звалив мене.
    Нема що третьому й казати,
    Рибалка, видно, ніякий,
    Про рибу ще не звик брехати,
    А хочеться: - А ну, налий, -
    Говорить другому. Ковтає.
    Шматочком пирога заїв.
    - Про рибу, хлопці, мало знаю…
    Та запитати вас хотів –
    Хто з вас цвіт папороті бачив?
    А я в руках його тримав!
    - Ну, не скажи! – Брехня собача!
    - Чого би я оце брехав?!
    Не вірите? Перехрещуся! -
    І, справді, вмить перехрестивсь. -
    Казати правди не боюся!
    - І де ж його ти надививсь?-
    Уже з цікавістю питають.
    - Було то,хлопці, рік тому.
    Я то все добре пам’ятаю,
    Хоч дещо в розум не візьму.
    Коротше, ми робили в лісі
    Із хлопцями. Ну, розпили
    За день не одну пляшку, звісно.
    Чим закусити узяли.
    Надвечір хлопці розійшлися.
    А я ж напився та й заснув.
    Ніхто зі мною не возився.
    А це ж якраз Купала був.
    Оскільки йти я був не в силах,
    Під папороттю і проспав.
    Прокинувсь – зорі вже світили.
    Протверезів та й пригадав,
    Що то за ніч. Давай шукати –
    А раптом папороть цвіте?
    А тут не треба і блукати,
    Бо ж поряд папороть росте.
    І бачу - цвіт блакитним сяє,
    Блищить, як місяць угорі.
    Я хутко квітку ту зриваю,
    В надії, що на скарб набрів.
    Та тут зірвавсь страшенний вітер,
    Свистить, реве, дерева гне,
    Ламає і кидає віти,
    Здається, цілить все мене́.
    Цвіт з рук у мене видирає.
    Тож я тікати. Та куди?
    Страшенний вітер з ніг збиває.
    Чи ж то далеко до біди?
    Аж чую – ззаду крик вчинився
    Страшенний, тріск, вогонь і дим.
    Волає хтось, щоб подивився,
    Бо ж, наче, мій палає дім.
    А від людей старих я знаю,
    Що озиратися не слід,
    Як би там страшно не буває.
    Ранковий слід чекати світ.
    Тож я й не озирнувся. Пхаю
    Крізь бурю далі. Знову крик,
    Що моя мати помирає,
    Хоч не старий ще має вік.
    Позаду плачуть і голосять,
    А я іду крізь буревій,
    Який ще й посильнішав досі.
    Тут долітає крик новий.
    Немов дочка моя благає
    Порятувати. Люд зібравсь.
    Та помогти чим їй, не знає.
    Тут я і озирнувсь…Ураз
    Все щезло, наче й не бувало.
    Пропала буря, крик затих.
    У лісі тихо й темно стало.
    Тоді я роззирнутись зміг.
    Стою на тому ж місці саме,
    Де і заснув. І цвіт пропав.
    Тож я одразу і утямив –
    То чорт робив та й цвіт украв…
    - А, щоб світанку дочекався,
    Багато би чого умів.
    І скарб в землі би відкривався,
    Зі звіром-птахом говорив?! –
    Протяг один. Другий піддакнув.
    Той головою похитав.
    - Та ні вже, хлопці, красна дяка.
    До ранку я би й дурнем став.
    - А, може, то тобі наснилось?
    Зелені бавились чорти?
    - Хто зна?! - та пити розхотілось, -
    Мабуть, додому буду йти.


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.46)
    Коментарі: (2)


  13. Євген Федчук - [ 2023.09.14 16:23 ]
    * * *
    У кожного своя доля. Інак не буває.
    Один долю свою дуже трудящую має,
    А другому дісталася до того лінива,
    Що уже й позаростала бур’янами нива.
    Один боки пролежує, а все одно має
    І що їсти, і де спати – доля помагає.
    А другий до ночі з ранку трудиться у полі,
    Але десь у цей час гуляє ота його доля.
    Жили –були двоє братів – багатий і бідний.
    Наче ж із одної хати та й по крові рідні,
    Та багатий не париться, п’є собі й гуляє,
    А добра у нього в домі тільки прибуває.
    Бідний же з рання до ночі трудиться, небога
    Та не має, окрім хати старої, нічого.
    Скосив якось бідний ниву – три копи поставив.
    На братову подивився – там зліва і справа
    Стоять копи у рядочках – аж завидно стало.
    На своє ще раз поглянув та, щоб не покрали
    Й того, вирішив на полі він заночувати.
    Прокинувся серед ночі – щось не дає спати.
    Бачить, жінка якась ходить по його покосах,
    Колоски збира, що впали та й до брата носить.
    Він тихенько підхопився, підкрався до неї,
    Ухопив та і питає у жінки тієї:
    - Ти хто така? Що тут робиш на моєму полі?
    - Я – вона відповідає,- твого брата Доля.
    Йому служу, помагаю… - Еге ж, зрозуміло…
    Чом не пити й не гуляти, коли таке діло.
    Чом не спати, коли Доля не спить, помагає.
    Отож, люди дарма кажуть: хто робить – той має.
    Чого ж воно так: я б’юся, роблю без спочинку,
    Але добре, коли маю на обід скоринку?
    - Ти хіба того не знаєш? – та відповідає,-
    Твоя Доля у корчмі он у місті гуляє.
    Сходи, хлопче у корчму ту, там музики грають,
    Всякі ледарі й п’янички танцюють, стрибають.
    Візьми доброї нагайки, та Долю за патли,
    Бий, поки не поклянеться кинути гуляти.
    Пустив бідний брата Долю, дотерпів до ранку,
    А вже вранці з нагайкою у корчмі на ганку.
    Зайшов туди, а і справді – там музики грають,
    А його пропаща Доля у танку кружляє.
    Розпашіла, підстрибує, ходить вихилясом
    Та й музикам підспівує щось вульгарне часом.
    Ухопив її за косу та й взявся учити,
    Замашною нагайкою ледачу лупити.
    Лупить, лупить, приказує: - Не роби дурного!
    Не марнуй, не розбазарюй господарства мого!
    Кидай гульки та берися скоріш до роботи!
    Уже аж йому сорочка змокріла від поту.
    Бачить Доля – біда буде, проситися стала:
    - Поки житиму, щоб я ще хоч раз танцювала?!
    Буду все в тебе робити, не буду гуляти,
    Щоб було у тебе в хаті та і коло хати!
    Лиш тоді пустив він Долю та й вернувсь додому.
    З того часу повернуло все на краще йому.
    Поправилось господарство, нива уродила.
    Вже й худоба завелася – череда ходила.
    Став він хутко багатіти. Бо ж Доля старалась,
    Дні і ночі працювала й більш не лінувалась.


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  14. Євген Федчук - [ 2023.09.10 16:05 ]
    Звідки беруться нечесні гроші
    - А скажи, дідусю, чому так буває?
    Коли хтось бува багато грошей має,
    То його усі в окрузі поважають
    І за приклад для дітей своїх вважають.
    А другий хтось також має купу грошей
    Та всі дивляться с презирством, як на вошу?
    То від кількості залежить чи від чого?
    - Ні, онучку, навіть, зовсім не від того.
    А від того, звідки гроші ті взялися.
    Он, Петро Гаєцький, тільки подивися.
    Як не глянеш, він постійно у роботі,
    Свої гроші здобуває своїм потом.
    Тож у нього й дім здоровий, і машина
    Та високого нема навколо тина,
    Бо немає чоловіку що ховати.
    А Мусія, он Онопенка узяти.
    Та ж з дитинства він був хитрий і ледачий.
    Тим не менше, має дім, і має дачу,
    І машину. Й дня, напевно, не трудився.
    А, глянь, тином он яким обгородився.
    Бо нечесні гроші. Є чого ховати.
    То ж чого би його людям поважати?
    Коли гроші щедро потом не политі,
    Їх не можна було чесно заробити.
    Щоб багатство без зусиль отак надбати
    Треба, кажуть, душу чортові продати.
    Колись дід мені малому ще повідав
    Те, що чув колись іще від свого діда.
    Чоловік жив хитрий у селі одному,
    Все хотілося багатим стати йому,
    Але так, аби зусиль не витрачати.
    Довго думав, як багатство те надбати.
    І надумався був чорта одурити.
    Взявся перше глибоченну яму рити.
    Коли вирив, то накрив її, зоставив
    Лише дірку невелику. В неї вставив
    Свою шапку також з діркою. По тому
    Узяв книгу – «Чорну магію» відому,
    Заклинання взявся з неї він читати,
    З-під землі до себе чорта викликати.
    Чорт почув те заклинання і з’явився:
    - Чого, - каже, - чоловіче, розходився?
    Чого кликав? - Хочу душу я продати!
    - А за душу ти чого хотів би мати?
    Та багато не загадуй. Душа в тебе
    Вже гниленька. Хоч у пеклі такі й треба
    Та вона багато зовсім не затягне.
    - Шапку золота лише від тебе прагну!
    Глянув чорт – та шапка зовсім невелика.
    Крива усмішка заграла на всю пику.
    - Що ж, я згоден. Став він золото тягати
    І у шапку чоловікову скидати.
    Та, що кине, гроші в дірку провалились
    І нічого у тій шапці не лишилось.
    Знову чорт вертає, золото таскає.
    Вже упрів, але кінця тому немає.
    Чоловік радіє – втомиться чортяка
    І домовленість не сповниться ніяка.
    Хай у шапці собі гроші залишає,
    А все інше чоловіку бути має.
    Раз не виконає чорт, що домовлялись,
    То й душа би чоловікові зосталась.
    Але рано він радів, бо чорт упертий,
    Все не втомлювався золото те перти.
    Зумів яму усю золотом напхати,
    Що й із шапки вже не стало випадати.
    Чоловік же на таке не сподівався
    Та ж під договором кров’ю розписався.
    Забрав золото, нехай його й багато,
    Але душу мусив чортові віддати.
    Хотів чорта обдурити – не вдалося.
    Дуже дорого багатство те далося.
    Як нізвідки хтось надбав собі багато,
    То нема його за віщо поважати.
    Заробити чесно то б навряд вдалося,
    Тож без чорта тут ніяк не обійшлося


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  15. Євген Федчук - [ 2023.08.27 16:22 ]
    Чому люди іноді блукають
    Микола ще із самого рання́
    Поїхав в місто поярмаркувати.
    Чогось купити, а чогось продати.
    Запріг у воза сивого коня,
    Товар зложив ще на зорі й подався.
    А вже і вечір, а його нема.
    - Ну, що, не повернувся ще, кума?-
    Щопівгодини кум Степан питався.
    - Та ні, нема! – схвильована кума
    З надією дивилась на дорогу.
    Вже сутінки, але на ній нікого.
    Не знала, що й чинити вже сама.
    Степан хутенько вправивсь у дворі
    Й по темному помчався знов питати.
    З дороги бачить воза біля хати.
    І, видно, кум коня уже розпріг.
    Степан зайшов до хати: - Де блукав?
    Кума вже собі місця не знаходить,
    А він, бач, десь по білу світу бродить!
    - Та, куме, дня вчорашнього шукав!
    Кума на стіл хутенько накрива,
    Бо ж чоловік голодний повернувся.
    Сама бурчить на нього, мов не в дусі.
    Кум не зверта уваги на слова,
    Бо ж бачить, що та рада у душі.
    Вже на столі і варене, й печене…
    - Сідайте, куме! – каже йому чемно.
    - Та я… - Сідайте, куме, не спішіть,-
    Вже кум до нього, - вип’єте гранчак
    Зі мною разом. Що ж мені, самому?
    Посидимо та й підете додому.
    Кум не комизивсь: - Добре… коли так.
    Як випили, під’їли, кум й пита:
    - Так де ти, куме, проблукав до ночі?
    - Не знаю, куме. Мов осліпли очі.
    На ярмарку товктись довго не став.
    Що спродав, що купив та і додому.
    Дорога вся знайома. Задрімав…
    Мабуть. Бо ж рано дуже встав,
    Хоч намагався подолати втому.
    Аж відкриваю очі, кінь стоїть
    Десь серед поля. Вже зоря у небі.
    У сутінках оглянувсь навкруг себе.
    І все ніяк не можу зрозуміть,
    Як сюди втрапив. Доки розібравсь
    Та доки, врешті, вибравсь на дорогу,
    Вже майже ніч. І що воно до чого?
    - То, куме, мабуть, блуд тобі попавсь?
    То ж ти й блудив. – А звідки він узявся?
    - Ти, що, ніколи про той блуд не чув?
    - Та, може й чув іще малим. Забув.
    - А я від бабці Пріськи то дізнався.
    Ото, як научив Петро Святий
    Був Сатану чортів собі робити,
    Їх стільки розплодилося по світу,
    Що, де не глянь – кругом одні чорти.
    Отож, тоді і дума Сатана:
    «Є в мене військо, слуги є, багато.
    Над світом би чому не панувати?
    Тепер і кара Божа не страшна.
    Бо я сильніший, аніж Бог, тепер.
    Зжену його із неба. Хай блукає,
    Для себе царства іншого шукає».
    І лапи в задоволення потер.
    Велів він слугам дарма не стирчать,
    Престол йому на небі будувати,
    Бо він на ньому буде воссідати.
    І з нього буде світом керувать.
    Ті впоралися хутко й Сатана
    На царський свій перстол, нарешті, всівся.
    Велів, щоб кожен навкруги дивився,
    Щоб мимо, навіть муха ні одна
    Не пролетіла. А, як Бог, бува,
    Летіти здума – щоби не пускали,
    Піднятися на небо не давали.
    А Бог землею саме простував,
    Дивився, чи створив удало світ.
    Сподобалась Йому Його робота,
    Уже й на небо повернуть не проти.
    Злетів угору…Та Його політ
    Зустрінутий був юрмиськом чортів.
    Хто камінь кида, хто оцупок шпурить,
    Хто пилюгою у обличчя курить.
    Нема на небо Богові путі.
    А Сатана на свій престол усівсь
    І всім керує, що кому робити.
    Та ж чи завадиш Богові злетіти?
    Махнув і весь гармидер розлетівсь.
    Піднявся Бог на небо дуже злий
    На Сатану й прокляв його навіки.
    Схопив до рук свій Божий жезл великий,
    Престол чортячий із небес звалив
    Разом із Сатаною і всіма,
    Кого той Сатана встиг наплодити.
    Не всім землі вдалося долетіти.
    Бог ще раз жезл могутній підніма
    Й «Амінь!» сказав. І тої ж миті всі,
    Хто до землі не встигнув долетіти,
    В повітрі і зосталися висіти
    Аж до Страшного суду їм висіть.
    І нині, коли котрийсь із людей
    Іде чи їде та зачепить часом
    Оту потвору – мов осліпне разом,
    Тоді й дороги раптом не знайде.
    І буде «блуд» тоді його водить,
    Зіб’є з дороги, як собі захоче,
    Не бачитиме він ні дня, ні ночі.
    І дуже добре, як зоставить жить,
    А не затягне десь у ліс густий,
    Чи в болота, рятунку де немає.
    Отож, з того́ людина і блукає.
    Подякуй, куме, Богу, що живий.


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  16. Євген Федчук - [ 2023.08.24 19:56 ]
    Звідки взялися чорти
    Сидять діди на лавці у неділю,
    Про щось поміж собою гомонять.
    Коли то чують, щось гуде. Глядять,
    Аж суне комарів велика сила.
    Один і каже: - Мабуть, знов чорти
    На болотах весілля святкували,
    Що комарів всіх звідти розігнали.
    Діди пороззявляли аж роти.
    - Ти звідки взяв, - один його пита,-
    Що то чорти? -Ну, знаю та і знаю.
    Другий із боку іншого питає:
    - А чи багато в світі є чорта́?
    - До біса його світом розвелось.
    - А чому так? – А ви, хіба не чули?
    То у часи ще найдавніші було,
    Як Богу світ створити удалось.
    - Не чули, - один каже, - розкажи.
    Прокашлявсь дід та і почав казати:
    - Шість днів прийшлося Богу працювати,
    Аж доки світ з’явився і ожив.
    Та ж треба світ іще й перехрестить.
    А, як то все зробити, він не знає.
    Тож у Петра Святого і питає:
    - Не знаєш, як би нам таке зробить?
    Петро ж хитрющий був, хоч і святий:
    - Чому ж не знаю?! – Богу отвічає.
    - Ну, коли так, тоді роби, як знаєш.
    Петро закликав чорта. Той, як стій,
    З’явився вмить: - Чого тобі? – пита.
    - Звези мене он до води отої,
    Що бачиш, чорте, ти перед собою.
    - А що за те від тебе б я дістав?
    - Зроблю, що схочеш? – Добре, - відповів, -
    Але за те помічників бажаю,
    Бо сам один у світі не встигаю.
    Петро пообіцяв, на чорта сів
    І той помчав його на самий край
    Землі – аж там води зовсім немає.
    Вода з другого боку проглядає,
    Звідкіль вони приїхали. Давай
    Чорт завертати та іти назад.
    Дійшли кінця – і там води немає.
    Вона по правий бік десь проглядає.
    Чорт через те, що взявся, вже й не рад.
    Та мусить йти. Прийшли на правий край.
    Та й тут води немає. Щось навпроти
    Біліє, як вода. Чорт без охоти
    Брести у тому напрямі давай.
    Дійшли кінця, чорт змучився зовсім.
    Петро ж йому: - Ну, досить вже ходити.
    Нам удалося світ перехрестити.
    Тож, чорте й розпрощаємося з тим.
    - А обіцянка? – аж підскочив чорт.
    На радощах, що світ перехрестили,
    Петро зовсім забув, з ким має діло
    Та й розказав секрет чортові: - От,
    Як хочеш ти помічників собі,
    То встань в суботу, ще зоря у небі,
    Візьми води та й бризкай позад себе
    І кожна бризка буде чорт тобі.
    Чорт так і робить, бо з тії пори
    Чортів все тільки більшає по світу…
    Хтось із дідів: - А міг би й одурити.
    Хіба ж то гріх, як чорта одурив?


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  17. Сергій Вертіль - [ 2023.02.24 01:11 ]
    Н.н.
    Люди не відрізняються від рослин.
    Не вірите? Просто придивіться на них.
    Маленькі діти, підлітки, дорослі -
    Всі вони шукають благ земних -
    Так само, як і рослини!..
    І для кожного свій клімат,
    І своє місце під сонцем.
    І в кожного своє ім'я,
    І в кожного свій соціум.
    Тому можливо рослиною є людина?!.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  18. Олена Лоза - [ 2023.02.06 09:01 ]
    Характерник
    Потріскує гілля, палаючи у вогні .
    Заварює зілля в чавунному казані
    Відунка стара - волосся, мов
    Сизий дим.
    Полин і кора - цілюще бува гірким.
    Загрозливі тіні звиваються уночі.
    Різким хихотінням лякають руді сичі.
    Страшна моровиця збирає рясний врожай.
    Кому там не спиться?
    Ховайся або тікай!
    Прозорий пергамент шкіри
    В рясних візерунках рун.
    Вітри продувають діри, на бантині кіт Мовчун.
    Подалі від злого ока захована хижа ця,
    Скаженого людововка і найманого ловця.
    У хижі під кволим дахом
    Чекають, що принесе
    Того, хто позбувся страху,
    Чи може утратив все .
    Бо тільки такі сміливці, які без царя живуть,
    Зі словом, твердішим криці,
    Тернистий торують путь.
    Когось таки та й наверне
    Молитва з усіх-усюд.
    - Він обраний, характерник, -
    Врятований мовить люд.
    О.Л.
    Лютий 2023 рік


    Рейтинги: Народний -- (5.46) | "Майстерень" -- (5.45)
    Прокоментувати:


  19. Сергій Вертіль - [ 2023.01.12 23:48 ]
    Народні мотиви
    Росте в полі ячмінь,
    Ой, та, золотистий, золотистий.
    Чомусь саме він,
    Нагадав мені про особисте!..
    Квітнуть зорі на небі,
    Неначе стиглий врожай.
    Останнім часом нічого не треба,
    Останнім часом, лише прощавай...


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  20. Валерія Ворона - [ 2023.01.06 22:27 ]
    Водиця
    Заплава тиха,
    подих волі.
    І дума Лиха
    шепоче мимоволі.
    Пісня лине,
    у небо порина.
    Пташина гине
    на ранок, вдосвіта.
    Довго літала
    понад тополі,
    щастя шукала
    в пекельному колі.
    Козаченько йде,
    уважно ступає,
    хатину мине,
    та слід залишає.
    Маленький крок,
    іде поволі.
    За ним — пророк
    і вісник долі.
    Підходить до водиці
    попід гілля,
    а голос з криниці
    йому промовля;
    «Упийся досхочу,
    умийся журбою
    до тебе кажу —
    упийся та й мною!»
    Послухав хлопчина,
    жебраком схилився,
    карими очима
    на себе задивився.
    Із височенної трави
    хтось спостерігає.
    Кепські справи —
    мавка виринає.
    До його тулиться
    дівчина мала,
    із ним голубиться,
    словами заклика:
    «Не йди, Василю,
    у дорогу тяжку.
    Забрати осилю
    тугу летку.
    Тривоги покинь
    на бентежне життя.
    У кохання поринь,
    не в гірке каяття!»
    Погледів молодик
    на коси біляві,
    вона ж — нічичирк
    про вилиці мляві.
    Заходяться сміхом
    вузенькі вуста.
    Регоче і звіром
    біжить, та втіка.
    Козак умивався
    водою з болота.
    У глибокій втопився,
    приставши до бога.


    Рейтинги: Народний -- (5.25) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  21. Таїсія Цибульська - [ 2022.09.22 15:55 ]
    Рушник
    Я вишиваю (смійтеся!) невміло,
    не майстер я (куди мені до них!),
    лягала нитка, як сама хотіла,
    у схемах вишивання непростих.

    Завмерла я, милуючись красою
    з бабусиної скрині рушника,
    і він мене покликав за собою,
    немов майстрині вправної рука.

    Не хрестики там вклалися рядками –
    це дні й роки на Дереві Життя,
    це Пращури говорять тихо з нами
    із полотна старого вишиття.

    Галопом скачуть коні Світовида,
    Ярило колом ходить над Дніпром,
    Ховається у темряві Обида,
    Й Перун ганяє хмари батогом.

    Кохану пестить Лель широкоплечий,
    Марена дні із хати виміта,
    Мокоша-Пряля сіла біля печі
    І нитку долі вправно випліта.

    Узори роду шепотіли стиха,
    хтось наче час на полотні спинив,
    старий рушник, немов прадавня книга,
    до мене крізь віки заговорив.

    20.05.2022


    Рейтинги: Народний 6 (5.45) | "Майстерень" 6 (5.45)
    Коментарі: (2)


  22. Марґо Ґейко - [ 2022.01.15 00:32 ]
    Опівнічний гість
    От би зважився хтось і вимолив.
    Та лишилася геть сама,
    Як солома суха, чий вимолот
    Проковтнула глевка пітьма.

    І не знала, у чому схибила,
    Хто згубив у стерні граблі…
    Він за тиждень уже зі схлипами
    Ледве видихнув і збілів.

    Хоронили як слід – громадою.
    У селі чи не кожен знав,
    Наречена була принадною,
    А зробилася навісна.

    Тільки чула, коли поскрипує
    Фотографія на столі,
    Накривала чарчину скибою –
    Випікала для цього хліб.

    На світанку було все знищено
    І розкидано все було –
    Наче ворог у хаті нишпорив,
    Все живе беручи в полон.

    І вона, замісивши мукою,
    Знову ставила хліб у піч,
    Щоби з тим, що опівніч стукало,
    Залишитися ще на ніч.

    Він являвся до неї зіркою,
    Говорив – Хоч би що проси!
    Тільки кішка недобре зиркала,
    Скаженіли на дворі пси.

    Рятувала його і пестила,
    Вигорала у тім вогні,
    Ланцюжок з олов’яним хрестиком
    Парафіном стікав по ній.

    А як ранок вривався півнями,
    Що поскльовували зірки,
    Прокидалася вкрита піною
    Мов утоплена з дна ріки.

    Невідомо, куди би повінню
    Серце вдовине віднесло,
    Закінчилося врешті повністю
    Вдома борошно, як на зло.

    У люстерко погляне – боженьки!
    Не людина стоїть – мара.
    Задивилася заворожена –
    Молода, а така стара…

    Розшукала граблі за клунею,
    Притулила їх до дверей,
    Відвертаючись тричі плюнула,
    Як на хрещенні ієрей.

    Поблукала, зітхнувши – Господи!
    Наче стежкою до села,
    Загубилася між покосами,
    Більше року сама жила.

    Дуже довго водило колами
    Всюди марились їй граблі,
    Ними ноги до вен проколоті,
    До артерій, а ще в землі.

    Ніби час розтягнувся гумкою –
    Він у полі лежав один,
    Потерчата навколо кумкали,
    Припадаючи до судин.

    Не юнак з кришталевим посохом,
    Не козак на коні з мечем,
    Наречений з ногами босими,
    З них і досі ріка тече.

    Як завила вона причинною,
    Що проспала вже вік чи два,
    Засинала іще дівчиною,
    А прокинулась – вже вдова.

    Піднялося гадюччя кублами
    Та почулося, як згори
    Із хреста над церковним куполом,
    Про любов їй хтось говорив.

    І пішла туди геть знесилена,
    Мов по груди в темній воді,
    А летавиць з очима сивими
    Обернув на згарище дім.




    Рейтинги: Народний 5.5 (5.69) | "Майстерень" -- (5.75)
    Коментарі: (2)


  23. Марґо Ґейко - [ 2021.12.29 17:45 ]
    ***
    хурделить вітер холостий
    і губи пестить
    напевно чули голоси
    на перехресті

    немовби грає він вдові
    та на баяні
    бо стихли мідні духові
    і дерев’яні

    усе зрівнялося з усім
    пухким і білим
    не буде більше голосінь
    над тлінним тілом

    він їй присвячує пісні
    літає слідом
    а в неї вікна розписні
    не тануть літом

    повиростали їх сини
    пішли світами
    вдова не має сивини
    минає храми

    уже спочили й копачі
    і навіть внуки
    бере прабаба мов ключи
    сокиру в руки

    зі стелі вітер сипле сніг
    на білі губи
    здається навіть уві сні
    її він любить

    Марґо Ґейко
    Зі збірки "Каліграфія долі"


    Рейтинги: Народний -- (5.69) | "Майстерень" -- (5.75)
    Прокоментувати:


  24. Ірина Вовк - [ 2021.12.16 13:21 ]
    Благословенні люди і зірки...
    Благословенні ЛЮДИ і ЗІРКИ…
    Благословенні зорі, що під Богом…
    Веде нас Доля стрімко з Козерогом
    поміж небесні пущі й осоки…

    Де воду набирає Водолій,
    пірнаючи у веселкові плеса, -
    там Риби крутять срібні перевесла
    у круговерті сповнених надій.

    Де молоко стікає по ріці,
    де Близнюки у братнім хороводі
    між світанкових звуків і мелодій –
    гамують спрагу Овни і Тельці.

    У диких нетрях чути позіх Льва,
    на дні імлистім видно клешню Рака…
    Могутня велич зоряного знака –
    шумить-гуде одвічна перезва!

    Там за княгиню – благородна Діва,
    а за князенка – стриманий Стрілець,
    веде їх спільно Доля навпростець –
    правдива й чесна Доля-Доброгніва…

    Там все праве́, там зорі і закони
    пильнують час, як мислить Числобог,
    свята Любов там оре перелог
    і не отруйні навіть Скорпіони.

    Несуть там лік розважні Терези́:
    кому і скільки, і коли, і по́що…
    І світять зорі людям як на прощу
    між блискавиць небесної грози.

    … Гроза проскаче в ніч за Козерогом.
    Минеться гнів, закрутиться у ріг…
    Молочний Шлях розкине оберіг –
    благословенні зорі, що під Богом.

    Во ім’я Боже… з Божої руки –
    Благословенні ЛЮДИ і ЗІРКИ.





    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Коментарі: (2)


  25. Ірина Вовк - [ 2021.10.29 11:26 ]
    Як же мені…
    Як же мені не кохати – вітер жу́ру носить,
    Як же мені не співати, коли серце просить…

    Жура полем, жура бором – аж під сиві хмари,
    Плаче серце тихим болем, доки зійдуть чари.

    Гей, наповню чари срібні мед-вином по вінця,
    Та й розсію сльози дрібні в росах по колінця…

    Впадуть роси на покоси – золотеє жниво!
    Уплетуться вінцем коси, жниварям на диво.

    Погуляймо, жниварята, славно погуляймо,
    А по сьому коровайну «красну долю» вкраймо.

    Доле Красна, будь ми щасна, не колися стерням,
    А вродися, Красна Доле, коровайним зерням.

    Вийся, вийся, короваю, аж під сиві хмари,
    А я собі заспіваю, доки діють чари.

    Як же мені не співати – вітер журу носить,
    Як же слів не римувати, коли серце просить…

    29 жовтня, 2021


    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Коментарі: (2)


  26. Ірина Вовк - [ 2021.06.23 17:11 ]
    На Купала: ворожіння на вінках
    Остання свічка згасла над вінком.
    Пливи, пливи… Шукай своєї долі.
    Чого боїшся? Вибери його…
    Його. Цей світ. А може, дві тополі.
    Чаклунка-ніч заплутала стежки,
    Де дно мутне, там хвиля віроломна.
    Пливе вінок за поштовхом руки,
    А ти мовчиш мовчанням непритомним.
    Свята печаль. Заломлені уста.
    На манівці пішла блудити річка.
    Пливи, пливи… Остання згасла свічка.
    Коли печаль,то хай собі свята...

    Тополі дві і світ цей – над вінком.
    Пливи, пливи… Шукай своєї долі.
    А допливеш – побачиш дві тополі.
    Чого боїшся? Вибери його…


    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Коментарі: (3)


  27. Юлія Івченко - [ 2021.05.08 06:17 ]
    За народними мотивами.
    Утомлений і щасливий він довго-довго рахував до ста .
    Чого ж, ти моя рибко золота, знов не даєш мені заснути?
    Чого ж я не відкрив твого листа, в якому була перша висота -
    твоя журба настояна на руті – така наївна і така проста?
    І безтурботний сміх і дотик уст і запашне тремтіння матіоли,
    рівненький почерк і пекучий жаль і у калюжах від Довженка зорі…

    У неї сипалось усе із рук – не грівся борщ ,не дошивалась сукня,
    вона за сім доріг вже чула його звук, неначе був він коло неї тут присутній.
    Вона йому складала білий вірш – ще трішки - й стане схожий на молитву!
    До телефону подивитись лиш, - а там уже сіяє його світло!
    І їй хотілось доспівать пісень, бо ж та мелодія вже мала більше прав –
    «Додому я просилася, а він мене все не пускав!»

    Тягнувся день, немов карпатський мед, і ніч була тягуча, як іриска
    У нього – згірклий дим від сигарет... У неї – рими в золотих колисках…
    У нього – коциком укритий сірий кіт, у неї – із петуній білі штори.
    А добрий Бог, немов хороший дід зеленим травнем їм латав лавсторі…
    Всміхався з неба і кропив дощем:
    - Якщо весь вік здається одним днем, то хай вже буде й хліб на пополам,
    Беріть – віддам.)
    Бо заслужили!
    І від зими вони ураз Ожили...



    Рейтинги: Народний -- (5.67) | "Майстерень" -- (5.76)
    Прокоментувати:


  28. Володимир Ляшкевич - [ 2021.01.04 20:08 ]
    В добровольця Миколая... Билина
    1
    В добровольця Миколая
    в серці те, що не вмирає,
    в подих зібрані один:
    батько, мати, доня, син,
    жінка, рідна і кохана,
    і земля, що Богом дана,
    все - Миколин оберіг
    до земних його доріг.

    В сині очі світ пливе,
    на устах буття живе -
    і ні зрада, ні спокуса,
    не торкнуть пшеничні вуса,
    що ввібрали до стерні
    справу праці і борні.

    В добровольця Миколая
    радість у душі безкрая,
    що живий, і хай за ним
    пам'ять зі смаком гірким.
    та нічим не замело
    отого, як все було.

    2
    Виплекало цвіль кошлату
    зло - нову кремлівську владу.
    І вертів її кужіль
    верховода - Зблідла Міль.
    Цвіль і Міль – ота ще пара,
    для навколишнього кара,
    що доросле, що мале,
    пожирає все живе.

    Потяглась і в Україну,
    суне, лярва, без упину!
    Тут, кричить, завжди жила,
    і в сирих умах цвіла!
    Владна ж муть - ні бе, ні ме,
    може промине саме?

    Може допоможуть гроші?
    Ми ж партнери гожі, схожі,
    і у себе, як і ви, -
    повновладні пахани,
    то й домовимося, ж бо
    завжди правило бабло!

    Але що ті гроші цвілі? -
    Чує душі слабосилі!
    Не потрібно молі гнид -
    їй би чим темніший світ!
    У пітьмі увесь резон!
    Мертва тиша, вічний сон.

    3
    Не в одного Миколая
    у тривозі серце крає.
    Вже куди не глянеш – гниль!
    Накипіло від безсиль:
    ані війська, ні кордону,
    ні грошей на оборону,
    і, мов граючи в лото,
    влада бубонить: «АТО».

    Та країна взяла весла!
    Добровольцями воскресла,
    і Микола, мов горіх
    на горішнику, між них!
    І відразу в бій, у поле -
    по весняному ще голе.

    А позаду Україна,
    що надіється на сина.
    А навкруг могили тих,
    хто в голодомори зліг…

    Хлопці на зубах змогли
    стримати стрибок орди.

    4
    Підійшли і збройні сили.
    Волонтери підсобили,
    І уже конає цвіль!
    Зойки й лемент звідусіль!
    США-Європа шепчуть: «Стачить!
    Зблідла Міль вам не пробачить!
    Раз уже віддали Крим,
    віддавайте й інше їм!»

    Гниди з влади морщать лоба:
    бо стурбована Європа!
    І черговий президент
    прогинається в момент:
    строгий шле військам наказ -
    припинити наступ! враз!

    Гірко стало Миколаю
    за нові митарства краю,
    що черговий емітент -
    сучий Молі резидент,
    здав міста і там тепер
    ЛНР і ДНР.

    5
    Проявились генерали
    і відразу всіх дістали.
    Командири в матюки,
    хлопці ж наче злі вовки:
    де виднілась перемога,
    і до рідних стін дорога -
    нині інші береги,
    що займають вороги.

    Тож плювали батальйони
    добровольчі на погони -
    просуваються вперед,
    доки впору, доки злет!
    На війні ж, як на війні -
    ще й на власній стороні!

    Але важко без підтримки,
    хай горять сердець жаринки,
    та потрібні літаки,
    артилерії стрілки,
    і аби оті - в штабах,
    не жиріли на гробах.

    6
    Зупинились добробати
    раз не час іще вмирати.
    І Микола в пору ту
    опинився у тилу.
    Перебув тряску дорогу,
    недалеку, дяка Богу,
    задля невідкладних справ,
    котрі командир згадав.

    А у штабі чорна дірка:
    генеральська перевірка,
    очманіла, на бігу,
    чи надовго - ні гу-гу,
    лиш один в плащі глухім
    говорити взявся, втім -

    той іще був співрозмовник -
    цілий ж генерал-полковник,
    що ото, як на біду,
    взрів Миколину ходу,
    як проходив тишком-нишком
    з кухні і до гаражу.

    7
    Забурчав, що за вояка,
    партизан і розбишака!
    Проглаголив за устав,
    і напевно би й відстав,
    коли б вуса у Миколи
    так нахабно не вкололи
    посеред кричущих справ
    строгий генеральський нрав.

    Ще й в останні дні мутили
    щось таке ворожі сили,
    де хотіли, там і йшли,
    просякали у тили.
    А відтак, того й гляди,
    доберуться і сюди!

    Тож нехай вусаті рожі
    теж постоять на сторожі -
    доки неспокійний час,
    доки перевірки в нас!
    Вирішив, віддав наказ,
    а Миколі - в самий раз.

    8
    Добровольцю славно всюди,
    гріло б щире серце груди!
    Та в цю ніч не по собі,
    неспокійно, далебі.
    Попереду ще редути,
    можна і у вус не дути -
    примостись і служба йде,
    тільки в серці щось не те!

    Літепло, поснули хлопці.
    Миколай в нічник на оці
    розглядає стихлий світ -
    ось кущі, дорога, кіт,
    що раптово дременув,
    й наче вітер вслід подув.

    В тепловізорі ж нічого,
    але тінь була - чужого! -
    трохи більша за кота
    полохлива чорнота.
    І так міцно хлопці сплять.
    Непорушна тиші гладь.

    9
    Чортівня! Та козакові
    знані речі сутінкові:
    швидко виклав сала шмат -
    кращий в світі аромат! -
    причаївся. Ось і тінь
    біля сала: «Стій! Амінь!»

    Дід навчив колись Миколу
    і словам, і протоколу:
    «Що від цього чортівня
    вийде з мли. Ти загодя
    висип на долоні солі
    і хапай за роги голі,
    і без жодних балачок
    у покроплений мішок!»

    Чорт піймався! Скиглить, скаче,
    далі стих, і вже, одначе,
    пропонує різне в дар,
    каже: - «Житимеш, як цар,
    лиш на волю відпусти
    і довіку славен ти!»

    10
    Та Миколі не до цього, -
    розбуди, говорить строго,
    всіх, кого завіяв сном,
    бо об стовп махну чолом!
    За тобою ж цвіль повзе?!
    Виправляй мерщій усе!

    Хлопці вмить попрокидались,
    придивилися, зібрались,
    певно й навкруги також
    взялися до справ, бо тож
    загуділо-зашуміло,
    небо спалахнуло біло,
    і полинуло благе:
    оточили де-ер-ге!

    Можна і перепочити,
    але раптом – «Ми вже квити?» -
    виплив з тіні силует:
    «Ти ж не проти тет-а-тет?
    Відпусти мого дружка -
    пекло ж гірше від мішка.»

    11
    І всміхнулася мармиза
    явно не простого біса.
    Світ гойднувся, й диво з див -
    час ходу свою спинив.
    Зник перелісок, поля,
    затуманіла Земля.

    Каже: «Глянь, як ваші воші
    ставлять підписи за гроші,
    а ось інша сторона,
    прагне правити одна.
    Глянь, Миколо, в очі факту,
    ми службовці по-контракту
    вами ж найняті сюди,
    тож бери дари і йди.»

    А Микола: «Вже два гуся!
    Думаєш, я поведуся?
    З владо-слугами нарід
    кожен має товстий звід
    досі діючих законів,
    ще до бісових резонів!

    Тож чортяче ваше право
    вкрай вузьке - розмисли здраво -
    звести разом владо-слуг
    доки свій не спустять дух.
    Хай у чані одному
    ділять владу, на дому.»

    12
    Дідько каже – «Зрозуміло.
    Та говориш надто сміло!
    Не боїшся? Ти ж грішив!
    Рай такому – диво з див!
    Я ж найкращу ксиву видам
    в піку заздрісним сусідам!
    Відпускай мого дружка,
    далі справа неважка!»

    Та Миколу цим не збити.
    І не дідьку вчити жити,
    хоч і бісів сарацин
    не останній в пеклі чин.
    Каже: - «Бранця я віддам,
    а коли, встановлю сам.

    Та спочатку, ночі Ребе,
    запитання є до тебе,
    проясни - ти чорт чи біс?
    І надовго час завис?
    Я ж оце не у відгулі,
    а стою у караулі.»

    13
    «- Все, Миколо, в божій нормі:
    чорт - це біс в тілесній формі,
    я - від пекла наглядач,
    щоб спинити більший срач,
    ангели ж для цього діла
    як болоту риза біла!
    Час у звичному регістрі -
    просто ми з тобою бистрі.»

    - «Надто бистрі?», – «Швидші думки!
    Вийшли за земні лаштунки.»
    - «А чого такий туман?»
    - «Просто інший мозку стан.»
    - «Аби легше провести?»
    - «Ми чесніші, знав би ти…»

    - «Присипали караули,
    щоби краще себе чули?»
    - «Але ти ж бо не заснув!
    Певно що й про карму чув?!»
    - «Добре, я прийму твій міт,
    як покажеш дійсний світ.»

    14
    .........................
    .........................


    Рейтинги: Народний -- (5.55) | "Майстерень" -- (5.56)
    Прокоментувати: | "Продовження. «В добровольця Миколая»"


  29. Володимир Ляшкевич - [ 2021.01.03 22:12 ]
    В добровольця Миколая... Билина
    14
    - «По руках! Якщо зумієш
    взріти, може і прозрієш:
    три світи є на землі,
    і в тобі, і у мені, -
    світлий можна звати раєм,
    темний – пеклом, чорнокраєм,
    а між ними – ізолятор,
    що разом – акумулятор.

    Все енергія. Тож миру
    більше на кінцях, а виру -
    посередині, де ти
    просто в лоні суєти,
    і тому у кожнім з вас
    стільки різного нараз.

    Ви й посвячені умінню
    бійки зі своєю тінню,
    ви - сторожа на межі,
    ізолятори-мужі,
    тож, як тягне до дозвіль,
    зразу вам і цвіль, і міль!

    15
    Та як слуги Провидіння
    й виконавці повеління,
    хочеш, укладемо пакт
    про взаємний контрафакт?»
    - «Трясця, оповив журбою!
    Що ж, хай пакт! І чорт з тобою!
    Але скільки ворогам,
    стільки помочі і нам!

    В Молі, Дідьку, ти на службі,
    з нами ж будеш вірний дружбі!
    Бачиш на мені браслет?
    Це мисливський амулет.
    ми тепер з тобою більше,
    ніж вертеп й анахорет!»

    - «Кинь, Миколо, свої жарти,
    ти серйозно? Ми ж не в карти…»
    - «То й підписуй дружній пакт
    чи пірнай в мій артефакт!
    Будеш там, як в пляшці джин,
    гарантовано один.»

    16
    - «Це ж, Миколо, хто з нас диявол?
    Ти ж усіх порушник правил!»
    - «Ти б мою бабуню знав,
    тож її дарунок. Став
    і печатку от сюди,
    повертай мене, і йди.

    А війни мине бодяга,
    втратить силу ця бумага,
    та вже нині із мішка
    випущу твого дружка.»
    Дідько криво усміхнувся,
    час ожив, туман зметнувся,
    і світанок у ту ж мить
    пробудив природи хіть.

    Літня ніч минає скоро,
    Миколай глядить бадьоро
    на угоду, на печать:
    «Чорт не мед, але й не тать!»
    Обстановка хай тривожна,
    але дихати вже можна.

    17
    А у штабі далі рейвах,
    всі на цирлах, і на нервах.
    Головний дивертисмент:
    що нагрянув президент,
    щонайвищий командир,
    з голочки новий мундир -
    як не глянь, аби нівроку,
    непозбутній елемент.

    І немов по протоколу,
    потрапляє на Миколу,
    що аж руки вверх підняв -
    от попав, та не пропав!
    Звісно, зразу ж опустив,
    честь віддав і тихо б зрив.

    Та Верховний ловить мить!
    Генералів підкузьмить
    це улюблена зі справ,
    і тепер він їх дістав!
    Каже: «Як, солдате, тут?
    Чим служивий дише люд?»

    18
    Миколай ж по повній формі
    доповів, що все у нормі,
    та вже до своїх пора,
    а у штабі он жара.
    І глядить на президента,
    як слідак на резидента,
    що сховався за душком
    мирри вкупі з коньяком.

    - «Поспішаєш ти, Миколо,
    а ворожих сил навколо,
    наче хто їм дав ключі,
    тут бої ж були вночі?!
    Тільки правду, без лапші,
    винен хто в цім шабаші?»

    - «А не ви дали ключа їм?
    Пригрозили, чи навзаєм?
    Вже була така близька
    перемога, та війська
    перетворені в дозори -
    бо у нас переговори!

    А стояв я в ближнім колі
    в караулі, он у полі,
    аж раптово звідкілясь
    «де-ер-ге» ота й взялась.
    Як проникли, де й коли -
    може біси й провели.»

    19
    Президент: – «Говориш біси?
    Хоч одного б до валізи
    і на перемови з ним,
    це було б! Та менше з тим…»
    Слушна думка про Фацета! -
    тре Микола амулета:
    - «Дідьку, підсоби цьому
    не програти вмить війну.»

    Дідько ж тут як тут: -«Я мушу
    за контрактом його душу
    відробляти лиш грішми,
    хай поладили й не ми.
    І не здатен цей гравець
    глорії вдягти вінець,

    Та йому відкрию очі
    на війну, і в дні урочі
    може вдасться провести
    цвіль і міль, але і ти
    зайве не чіпай мене,
    я ж не сотворяв земне!»

    20
    Дідько зник, а в Президенті
    щось змінилося - в моменті
    проявилося таке
    в зорі наче і людське:
    - «Я відчув твій біль, солдате,
    та сусідство наше кляте!
    Ядерний удар в той час
    мав відбутися по нас!

    Ззовні жодної підтримки,
    і в скарбниці ні скоринки!
    Ми спинилися за мить
    до фіаско, тому «цить»,
    бо то бісова мара -
    на одному йти «ура»!

    Глянь тверезо – ми не в змозі
    наступати голі й босі.
    Та вклоняюсь вам - у нас
    не забрали весь Донбас!
    Хлопцям так і передай,
    що скінчу в тилах роздрай!»

    21
    Добровольцю добре всюди!
    В штабі ж крик на повні груди,
    мир здійнявся на диби -
    як ти міг! А щоб..! Аби..!
    Зупинилися на страті -
    у своєму добробаті,
    і відправили назад,
    як форель у водоспад.

    І нарешті! Майже вдома,
    де все та ж війни судома.
    Слава Богу, всі живі
    побратими бойові.
    І дружина пише, в них
    теж порядок, як у всіх.

    -"Чула, стали добробати,
    припинили наступати,
    що війська міняють вас -
    тож додому в самий раз,
    ти ж там не якесь цабе?»
    Й вічне: - «Бережи себе.»

    22
    Звична фронтова дорога:
    кожен день дарунок Бога,
    кожна ніч - на рубежі,
    на краєчку, на межі.
    Літо відстрілялось. Осінь.
    Та ворожа суне гусінь
    збоку, знизу, звідусіль.
    Тягне цвіль кремлівська міль.

    Згуртувалась Україна,
    та все та ж важка година,
    мовби хто прокляття шле
    на здорове і живе,
    наче навіть чортівня
    тому лиху не рівня!

    Дідько теж казав Миколі,
    що не вибрик це недолі -
    гонять міль і цвіль сюди
    невідомі з Пустоти,
    владогниди всіх країн
    сотні років служать їм.

    Й те, що робиться, – початок,
    смертний на живе податок.
    Хочуть пошесті, війну,
    і за будь-яку ціну.
    І, що дивно, пеклу теж,
    сей загрожує безмеж!

    23
    Здивував Миколу дідько,
    ніби і поважний дядько,
    а таку пургу несе!
    «Невідомі»?! - Знає все!
    Хоч і дане держить слово,
    он як з пактом - сутінково,
    та тримає на плаву
    нашу мляву булаву.

    А як діяти – не каже,
    от же сотворіння враже!
    І світи - всі три – мовчать.
    Та іще незборна рать!
    Що ж поставлено на кон,
    раз такий армагедон?

    Надто вже складні питання.
    На війні ж не до вагання!
    Просто знаєш - здатен ти
    за країну полягти,
    й вищої нема снаги!
    Стережіться вороги!

    25
    Запах смерті. Залпи. Втома.
    Сниться, щось майструє вдома.
    Та горить аеропорт.
    Фонтанує кров з аорт.
    Сниться подорож додому,
    Битому, проте живому
    пара тижнів, як розмай!
    Сниться Миколаю Рай.

    Білосніжний, мов на хмарах,
    а всередині у чарах,
    не земний - ясніший світ,
    у безмежності політ!
    Та хтось рідний каже: – «Ні,
    ви найкращі, бо земні!
    Все тримається на вас,
    ви на тверді в самий раз!»

    Миколай: - «З цього закону
    бійня там тепер до скону?»
    «- Та згасає вже війна,
    лине вічність осяйна,
    сходять Сонце і Земля
    у світанні Новодня!

    26
    Розтулились многі очі!
    Тане зло в туману клоччі.
    Прокидається живе -
    розумом загати рве!
    Так буває - до світання
    в сни влітає тінь страждання,
    а прокинешся, авжеж,
    серцем радісно сяйнеш!

    Будь собою - злетом Світла,
    тим, чия душа не зблідла.
    Ви ж бо не такі й малі,
    ще й на промені Землі!
    Міль зачахне, всохне цвіль,
    і утрат умовкне біль.

    Прокидайся ж, Миколаю,
    ген, твій дім на виднокраю!
    Кращого собі не чай,
    і від бісів не приймай,
    бо, коли пішло на те,
    жінка в тебе вміє все…»

    27
    От наснилося в дорозі…

    А вже доня на порозі!
    «- Татку!» - І біжить навстріч.
    Син неспішний, ясна річ.
    А кохана біля сина,
    наче визріла малина!

    І такі тремкі в крові
    дальні залпи бойові! -
    наче в мирній тишині
    мовлять у Височині
    від замовклих на Землі
    безперервні журавлі!..

    -

    В добровольця Миколая
    в серці те, що не вмирає,
    в подих зібрані один:
    батько, мати, доня, син,
    жінка, рідна і кохана,
    і земля, що Богом дана -
    все, що люблячи, беріг,
    що обрати в долю зміг.


    Рейтинги: Народний 6 (5.55) | "Майстерень" 6 (5.56)
    Коментарі: (4) | "Початок. «В добровольця Миколая»"


  30. Сергій Губерначук - [ 2020.12.13 07:39 ]
    Лісовик
    Тільки туман.
    Голі-голі дерева
    ходять по першій зимі
    недорізані,
    дзвоном голосять,
    мов пили нагострені,
    плачуть з дощем,
    перемішаним з снігом.

    Я без кори,
    без коріння, без гілки.
    Я вже колода –
    лежу.
    Сіло на мене –
    загін лісорубів.
    Гріються.
    сало їдять,
    матюкаються.

    Хочте - не хочте, а я розкажу
    правду і кривду про ліс.
    Ген, крізь туман просуваються постаті
    голих і голих дерев,
    ген, крізь туман хтось іде й не боїться,
    злазить на дерево, влазить у дерево,
    десь чи в дупло, чи під кору ховається
    й десь поза вітром свистить і хропе.

    Тільки про нього і встигну згадати,
    перш ніж завсохну цілком…
    Спить лісознавець, лісник, лісовод,
    юний натураліст,
    вчителька спить з природознавства
    й увесь ваш "Green Peace".

    Тільки не він –
    він лише спочиває –
    вірний старий лісовик.
    Дудка, якою птахі́в повертає,
    поруч повз нього лягла до весни.
    Інша, якою він гадів ганяє
    і присипляє у кодлі одному,
    глухо гуде над далеким болотом
    і через день прилетить.

    Букова палиця, схожа на дятла,
    мертві і хворі дерева лікує.
    Жорна підземні – ґрунт і підґрунтя –
    труться і мелють увесь перегній –
    листя, траву, насінини, гриби,
    жолуді, падалки, скалки та тріски.
    Рухають жорна від кожної мислі
    й сну лісовика.
    Та…

    1 листопада 1997 р., Київ



    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.87)
    Коментарі: (1) | ""Поезії розбурханих стихій", стор. 143–144"


  31. Ірина Залюбовська - [ 2020.11.22 11:12 ]
    Покрова
    З дальньої далечі
    З берега тисячоліть
    Часом повіє
    Посмертя сухими вітрами
    Темна сестра
    Відчиняє мальовані брами
    Темна сестра
    На високім порозі стоїть
    Каже поквапся
    На тебе чекаю давно
    Сохне мій сад
    Не бажає без тебе родити
    Перецвітають
    Тобою посаджені квіти
    Перебродило
    Дограло солодке вино
    Каже навіщо
    Породжуєш мертві слова
    Мертві неначе
    Вода
    Що криниці підземні
    Сповнює
    Тіло загоїть
    Душі не поверне
    От і блукаєш
    Помежи людьми
    Нежива
    Каже вертайся
    Сестрице
    Твій час уже збіг
    Скільки ще будеш
    Плекати примарну надію
    Ні
    Не повернеться
    Досить
    Нехай уже вкриє
    Змучену землю
    Жаданий
    Омріяний
    Сніг

    2020


    Рейтинги: Народний -- (5.51) | "Майстерень" -- (5.65)
    Прокоментувати:


  32. Ігор Шоха - [ 2020.07.12 14:46 ]
    Прометеєві діти
    Сьогодні не прийде ще наше завтра,
    хоч є бажання, та нема уміння.
    Зате в серцях свободи вічна ватра
    горить із покоління в покоління.

    Ми не із криці, та душа іскриться,
    гартуючись в нерівному двобої
    і мужнє серце кров’ю освятиться
    у герці із ординською юрбою.

    Над нами нависає дика скеля,
    де двоголовий ще довбе печінку
    невинуватим дітям Прометея...
    але байдужі європейські свідки.

    Така нам доля випала у світі,
    де вороги скажені та лукаві
    украли історичну нашу славу,
    яку закарбували у граніті
    далекі наші пращури... а діти
    сьогодні... у бою... на переправі.

    07.20


    Рейтинги: Народний -- (5.56) | "Майстерень" -- (5.91)
    Коментарі: (2)


  33. Олександр Панін - [ 2020.05.16 15:34 ]
    Заклик з минулого
    За мотивами «Волшебник Изумрудного города»

    В большом закопчённом котле
    злая волшебница Гингема
    варила волшебное зелье.
    – Разразись, ураган! Лети по свету!
    – Круши, рви, ломай! – дико вопила колдунья.
    – Уничтожай, ураган, людей, животных, птиц!
    И вихрь завывал всё сильней и сильней,
    сверкали молнии, оглушительно гремел гром.
    Гингема в диком восторге кружилась на месте
    и ветер развевал полы её длинной чёрной мантии…

    А. Волков «Волшебник Изумрудного города»

    ***


    Прокляття, лайка, та отруйні
    заклинання,
    Лють власна вже випалює нутро,
    Туманом чорним очі заливає –
    Таке у відьми збочене єство.

    І Змій-Кажан
    (з перетинками крила)
    На людожері-дереві сидить.
    Ця пара зіграна
    багато зла вчинила,
    Примножує його у кожну
    мить…

    Враз дівчинка мала прийшла
    нізвідки:
    «Що робиш ти, потворо,
    схаменись!
    Скажи – невже тобі самій
    не гидко?
    Була ж ти мною сто віків тому,
    колись.

    З дитинства я прийшла
    до тебе,
    То ж припини страшний ганебний
    чин.
    Вже скоро, дуже скоро –
    Кара Неба,
    Спинись, від зла, благаю,
    відпочинь!» -

    «До пекла все – дитинство,
    світлу мрію,
    Не знайдеться того, хто б мене
    надурив…»

    Вогнем смердючим Змій-Кажан повіяв –
    Спалив дитину - й тим
    Чаклунку вбив,
    І сам загинув, аватар чаклунки,
    У безвісті урвався
    Зла політ...


    А лицарі десь чистять обладунки,
    Не поспішають захищати Світ.



    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  34. Наталя Карраско-Косьяненко - [ 2020.05.02 03:12 ]
    Розмова зі смертю
    Як хочеться мені на карантині
    Найтоншу сукню бережно вдягти,
    Браслет і кришталеві намистини.
    - Корону? – запитаєш ти.

    Я ще не встигла на престол вступити
    Свого напівпочатого життя
    І не побачила, якими стануть діти,
    Якою поряд з ними буду я.

    Я ще недокохала чоловіка,
    Так мало часу ми провели вдвох.
    Між нашими руками гори й ріки,
    Пустеля – це до зустрічі пролог.

    Довершу образ свій, вдягну я маску
    Та рукавички, не забуду спрей.
    І ближче, ніж два метри, ти, будь ласка,
    До мене не підходь, домовились?
    - Окей!



    Рейтинги: Народний -- (5.22) | "Майстерень" -- (5.23)
    Прокоментувати:


  35. Олександр Панін - [ 2020.04.07 21:14 ]
    Старенька із Ключкою

    Шкандибає Старенька із ключкою,
    По горбатій стежині чвала,
    Тяжко крапають сльози горючії,
    Зразу видно - життя не халва!

    І чорти, і зміюки, і грішники
    Витрищають "квадратні" баньки:
    "Хто ж Чортячу Матусеньку вирішив
    Відіслати крізь суччя, пеньки?"

    Із журби та печалі намистечко,
    Крок за кроком - дрібненький стрибок,
    Ну куди ж це Чортячу Матусечку
    Відправляє невдячний Синок?

    Шкутильгає, не робить зупиночок,
    Жити бабці ще довгі роки,
    Шлях її в престарілих будиночок,
    Сумно в'яуть надій пелюстки...




    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  36. Галина Кучеренко - [ 2020.03.30 12:14 ]
    Руда чаклунка
    Коронавірус… Маски, рукавички,
    Санітарія, антисептик, відстань…
    Вакцин немає. Ліки із аптечки
    Не допоможуть… Спорожніле місто
    Затихає. І до біса звички…

    Завмерло все… З уяви виринає
    Руда чаклунка в білій сорочині,
    Струнка, гнучка, із розписної скрині
    Мішечки трав засушених виймає…

    В макітру кидає солодки і нагідок,
    Ромашку і аїр, кореневища,
    Дріб чистотілу, ще ісопу квіток,
    І чебрецю, що винесла з горища…

    Се томиться з водицею в печі…
    Чаклунка ж випікає калачі
    І конопляним маслом приправляє…
    По склянках із макітри розливає
    Відвар духмяний…. Духом присипляє….

    ….Із кардамоном каву заварю -
    Над джезве ароматний серпантин…
    Доп’ю і келих свій переверну,
    Поворожу на бісів карантин…
    В чаклунському видінні залишуся,
    В рудої відьми дечому повчуся -
    Життю радіти попри сто причин!!!!…..
    Нудьгу морити в травах на пару)))…..

    © 03.2020


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.37) | "Майстерень" 5.5 (5.39)
    Коментарі: (1)


  37. Олександр Панін - [ 2020.02.29 15:52 ]
    Перелесник

    Вихор з пекла
    закрутився,
    Запорошив попіл плеса,
    Скаженіє Громовиця,
    Це – з’явився
    Перелесник!

    Демон лиха, привид ночі
    Він то зникне, то воскресне,
    Перекинеться ким хоче
    Людський ворог – Перелесник!

    Наче зірка зла літає,
    Розпускає хвіст –
    заграву,
    Із лукавих слів сплітає
    Пісню вогняну,
    лукаву.

    Спокушає в теплий вечір,
    Він – гендляр жіночим щастям,
    Він солодких слів нашепче,
    Щоб невинну душу вкрасти.

    Про кохання він
    торочить.
    Не мине й святу обитель,
    Залюбки людей
    морочить
    Змій Вогненний – Погубитель.

    Ні корали, ні рубіни
    Не беріть жінки,
    дівчата -
    Змій оселиться в хатині -
    Дуже важко
    відігнати.

    Не ведіться –
    Лихо буде,
    Злого духа Віра зборе,
    Від гріха тікайте, люди.
    Хай від змія
    Бог боронить!


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  38. Олександр Панін - [ 2020.01.25 19:20 ]
    Забій душі
    Діброва темна навіть в ясний день,

    чому життя таке суворе?

    Суцільний морок, хоч у око стрель,

    а може в серце? –

    Я давно готова.


    Та всупереч усьому,

    ще жива

    моя душа,

    змордована звіряче,

    вона усьому світові чужа,

    вона ледь дихає і майже

    вже

    не плаче.


    Забій душі – то неспокутний гріх,

    душа – синець

    суцільний, почорнілий…

    Не в пеклі – на землі

    катують ще живих,

    і кожний кат

    мені колись

    був милим.


    Чорнющі таргани

    сповзлися звідусіль,

    нав’язують мені свою

    сваволю…

    Зійшли синці –

    щемить нещадний біль,

    це біль душі,

    це морок болю…


    Від скрині щастя втрачені

    ключі,

    якась руїна на шляху

    повстала,

    йшла попри страх

    у чорний ліс

    вночі,

    тому що древніх ідолів

    шукала.


    Тривожний шерех ледь вловимих

    крил,

    затишшя, мов лихий провісник

    бурі,

    янтарний місяць капище

    відкрив

    і спалахнули постаті похмурі.


    Богиня каже: «Зичу я добра,

    Ім’я своє тобі не називаю:

    Любава, Любомила, чи Мара –

    Я жінка і тобі я співчуваю.

    Забій душі – тяжкий, болючий

    шрам,

    зцілити може тільки сила

    Віри.

    Потрібна жертва повсякчас

    богам:

    свою печаль зміни на посміх

    щирий.


    Я Справжню Жінку

    крізь віки

    люблю,

    Ціную ніжне, незрадливе

    серце,

    Ми разом душу

    зцілимо

    твою,

    На друзки, вщент

    вона

    не розіб’ється.



    Зцілись душею,

    Незалежна будь

    Від шрамів і тяжких

    забоїв,

    Важкий твій шлях,

    Ти посміх не забудь,

    Я поруч

    буду із тобою».


    .


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  39. Янка Кара - [ 2020.01.05 17:23 ]
    Зимосіч
    Скуйовджене волосся - сонне вороння,
    Амулет на шиї - від вроків броня,
    Він поплічник ночі, він Мари дитя.
    Димно люльку палить серед сухих трав,
    За пазухою сонце - з неба його вкрав.
    І вмирає світло у відблиску заграв.
    То не день, то не ніч.
    То іде Зимосіч.
    Насувається страшна,
    Не настане весна,
    Лиш прокльони на вустах.
    Зимно-димно. Дикий страх.
    Коле вітер, січе.
    З кола літер втече
    Думка перелякана,
    Втрачена, заплакана.
    І заблудиться в лісу,
    Її звірі загризуть
    І обернуть у не-суть.
    Все мине. Сам бог впаде,
    Заридає, мов дитина,
    Всі страхи назовні зринуть.
    Стануть зримі.
    Бо то не день та не ніч.
    То прийшла Зимосіч.

    2016


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Коментарі: (1)


  40. Ігор Деркач - [ 2019.12.06 17:54 ]
    Лісова трагедія
    Іду у край забутої оази,
    минаючи приватні береги,
    украдені багатіями бази,
    циганами освоєні луги.

    І досі тут ще водиться усяке –
    і патерчата, і басаврюки,
    буває, ще хіхікає русалка
    у мулі пересохлої ріки.

    У низині не меншає осики.
    І той, що греблі рве, о цій порі
    із перепою, аж не в'яже лика,
    ночує у сидячого в горі.

    На бабая усе ще зазіхає
    чорнява чапля і її сини,
    неначе у болоті жаб немає
    від осені до самої весни.

    І хочеться – у далі... і подалі,
    і поза перелази і тини
    пустелею юдолі і печалі
    за буреломи – із трясовини.

    І що за цими далями шукати?
    Ті самі ями, вирви і рови.
    Як будяки посеред кропиви
    усюди хазяями – супостати.

    Людиною не пахне. Уночі
    кікімора болотяна ширяє
    та ухають налякані сичі,
    а їм луною бір відповідає.

    Немає того, що було, іще
    коли живі лісовики ходили,
    і дерево садити мали сили.

    А нині – ліс, посіяний дощем,
    і палений, і рубаний мечем –
    у хащі Берендея. Край могили.

    12/19


    Рейтинги: Народний -- (5.41) | "Майстерень" -- (5.5)
    Коментарі: (6)


  41. Сергій Губерначук - [ 2019.10.19 13:06 ]
    Мавка, Вітер і Журба
    Мавко моя лісова,
    ось аж де ти заховалася…
    Чом же ти не озивалася?
    Я вже всей світ облітав…
    Мавко моя лісова,
    чом ти така засмучена?
    В мене з весною заручини –
    в тебе осінні слова…
    Мавко моя лісова…
    Чом серед степу мертвого
    плачеш сльозами впертими,
    ніби мене й нема?
    Ніби уже і нікому
    висушить сльози втіхою?
    Знаєш же, сестро, сама:
    я не буран чи віхола,
    я тебе ніжно викохав,
    виколихав у снах.
    Я ж тебе, Мавко, випестив,
    листом калини вимостив
    стежки в твоїх лісах…
    Чом же ти їх покинула?
    Нащо в степи прилинула –
    мало квіток в косах?
    Ні?.. То чого ж зажурена?
    Може, ти ким одурена?
    Може, вже й нежива?!
    Чую, що б’ється серденько!
    Падають сльози-зернятка –
    скоро твої жнива?..
    Бач: над людською могилою
    хрестик стоїть похилений –
    це вже не наша земля.
    Кинь. Летимо, сестриченько.
    Там за тобою вслід річеньку
    лиє слізьми верба.
    Мавко, твоя вербиченька!..
    Чом одвертаєш личенько?..
    Може, тебе хто вмовляв,
    що ти ліси́ покинула?..
    Хрест у степу заковиленім,
    кажеш, твоя… Журба?..

    20–22 березня 1989 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.87)
    Коментарі: (1) | " "Усім тобі завдячую, любове...", стор. 41–42"


  42. Ірина Вовк - [ 2019.09.05 13:35 ]
    Собі на День народження
    …І так мені хотілося б сказати,
    Що ще далека відстань до розплати,
    Що щастям упиваюся щодня,
    Хоча бреду і справді навмання
    Між берегів любові й нелюбові…

    Аби лиш вдома всі були здорові,
    А решта все - безмовна суєта,
    То й не вартує нашої уваги…

    Волію мати стільки я наснаги,
    Аби свій келих виповнить ущерть…

    А там – на обрії дороги й бездоріжжя,
    Біля самого ирію підніжжя,
    Там де живе безвічна краля –смерть,
    Ми побуваєм рано, а чи пізно,
    І наш годинник відбиває, звісно,
    Хвилини й миті кра́сного життя…
    Отож, допоки ми живі й здорові
    І повен келих божої любові –
    Співаймо гімн життю, цінуймо ближніх
    І ті дари, що послані з вовишніх –
    бо в тих хвилин немає вороття,
    і миті не повернуть нас, колишніх…

    Співаю славу всіх земних і грішних,
    Що іскру Прометея зберегли…
    Ми тут були – ми вірили й любили,
    Ми у душі багаття запалили –

    …і сповнили… допили… допливли…



    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Коментарі: (3)


  43. Тамара Швець - [ 2019.08.31 11:19 ]
    Перше вересня – день знань
    Перше вересня – день знань,
    Перший дзвоник – для вітань,
    Як врочисто і святково,
    З кожним роком, завжди ново,
    На клас, на курс ти вже підріс,
    Також підтвердження - твій ріст.
    І відчуття є, і бажання,
    А з ними разом хвилювання,
    За ті знання, що є і будуть,
    Студенти, школярі добудуть,
    Що їх дадуть викладачі,
    Шановної професії творці.
    І кожен з нас, цей шлях пройшов,
    Одержав атестат, диплом,
    Ті зерна знань, дали ростки,
    І для майбутнього стежки…2009
    На фото- мій малюнок.



    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  44. Тамара Швець - [ 2019.08.25 04:51 ]
    Шахтар – професія героїв...
    Шахтар – професія героїв,
    Без перевершення скажу,
    Щоб чорне золото добути,
    Треба глибин землі сягнути,
    І кожну мить ризикувати,
    І не боятись лаву брати,
    Ті відчуття і почуття,
    Які свідомо, в кожну мить,
    Тому й душа його тремтить,
    І що не раз допомогає,
    Терпіння, сили добавляє,
    Те , що сім'я завжди чекає,
    І Боженьку про це благає…2009
    На фото - мій малюнок.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  45. Сергій Губерначук - [ 2019.07.17 15:37 ]
    Три сестри
    Піч ковтнула дрова –
    видихнула дим,
    за столом дубовим
    хліб ще теплий їм.

    По світлиці білій
    із іконами
    трьох монахинь тіні
    з балахонами.

    Вони сіли мовчки
    за дубовий стіл,
    християнські дочки
    монастирських діл.

    Лиш хліби й водицю
    я для вас припас,
    їжте, молодиці,
    скоро буде Спас.

    Розкажіте, звідки
    і куди тепер,
    три прозорі квітки
    трьох моїх сестер?

    Мух дзищава мова
    хату обійма.
    А вони – ні слова,
    ніби і нема.

    Не мовчали б, сестри,
    не спиняли б час,
    бо в молитвах скресли
    спогади про вас.

    А вони – ні слова,
    ніби і німі…
    Раптом старша: "Знову
    прийдем по зимі".

    Встали, поклонились.
    У кожної – хрест…
    Ви б мені не снились!
    Я ж ваш брат – Орест!

    Я ж з квіток щавлії
    вам віночки плів.
    А тепер ось тлію
    вік без теплих слів…

    Вік молю у неба,
    а добра – чортма.
    Мені зараз треба –
    ще коли зима!..

    Три монаші ряси
    та монашка-ніч,
    не діждавши Спаса,
    канули крізь піч…

    Знов зайшли чужії,
    не мої то знов –
    Віра і Надія,
    і от-от … Любов.

    1994 р.


    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.87)
    Коментарі: (5) | ""Усім тобі завдячую, любове...", стор. 64"


  46. Ірина Вовк - [ 2019.02.15 21:50 ]
    Стрітення (дитяче)
    Якось дниною ясною
    Стрінулась Зима з Весною.
    Так уже з віків ведеться –
    День цей «СТРІ́ТЕННЯМ» зоветься…

    Зима й каже: «Весно, люба!»
    А сама – бліда й беззуба
    Трусить снігом понад бором:
    День цей зветься «ЗИМОБОРОМ».

    А Весна запалить свічку,
    У водиці вмиє личко,
    Громом вдарить по сестриці –
    День цей звуть іще «ГРОМНИ́ЦІ».

    – Помагай-Біг, люба сестро,
    Людям я тепло принесла.
    Жде земелька сонця й цвіту –
    Твій щербатий горщик збито!

    А Зима лютує трішки,
    Щипле щічки, студить ніжки…

    Сила Божа нам поможе:
    Ве́сна Зиму переможе!


    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Коментарі: (9)


  47. Юрій Сидорів - [ 2019.02.01 09:08 ]
    Назад






    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (0)
    Коментарі: (8)


  48. Величко Анастасія - [ 2019.01.16 19:58 ]
    Осінь, що колись кохала
    А знаєш, Осінь теж колись кохала,
    І пристрастно танцювала з Ним танго.
    Секрети свої йому розкривала,
    Цілувавши з жагою до ранку.

    Його кружила в багряному листі,
    Сонячним світлом вдень підіймала.
    Сплітавши їх долі в червоне намисто,
    Його до серця в журбі пригортала.

    І Осінь безмежно була щаслива,
    Їй так подобалось Його надихати!
    До інших пір року не була ревнива
    Чи тільки хотілось їй так вважати.

    Та з часом на небі заходили хмари,
    Все місто витрачало свої відтінки.
    Губилась осіння краса й терпкі чари,
    Все швидше горталися Їхні сторінки.

    В Її звабливості дні останні,
    Коли став тепліше Він одягатись ,
    Зникала любов у Його торканні,
    Додому став пізно він повертатись.

    І знаєш, Осінь все ж його відпустила.
    Розуміла: на нього чекає Зима.
    Вона міцніше за все Його любила
    Й втекла у вирій свій крадькома.

    Але Вона обіцяла з'явитися знову,
    Повернутись, та тільки пізніше.
    І через три пори почнуть вони нову розмову,
    Про те, що для них найрідніше...

    2018


    Рейтинги: Народний -- (5.25) | "Майстерень" -- (0) | Самооцінка 5
    Прокоментувати:


  49. Ірина Вовк - [ 2019.01.15 11:46 ]
    "…а ще раніше пан Василь встав…" (тексти "Меланки та Василя")
    Щедрувальники під вікнами хати:

    "Ой рано-рано кури запіли,
    а ще раніше пан Василь встав.
    Ой устав-устав, три свічки сукав,
    при першій свічці - личко вмивав,
    при другій свічці - одежу вбирав,
    при третій свічці - коня сідлав.

    А вибирався він з гір по дівку,
    він з гір по дівку, та й по вірмінку.
    Вона до його переказала,
    пане Василю, не труди коней...

    На Дай-Боже!.."

    ЩЕДРУВАННЯ: - Гей, чи спиш, чи чуєш,
    пане Господарю,
    прийшли ми до тебе орати:
    дві синиці в колісниці,
    два ведмеді упереді,
    дві курці в ярмурці!

    -Щедрий вечір, добрий вечір,
    добрим людям на цей вечір,
    дай, Боже!

    ВАСИЛЬ ТА Й МЕЛАНКА:

    -А наша МЕЛАНКА лінива посуд розбила...
    -...підмітає сургучі - від порога до печі...
    - ...розливає воду на злую погоду...
    - Василь уставай, Боже помагай!..

    Щедрівка:"Ой вчора-вчора із вечора
    пасла Меланка два качура.

    Ой пасучи, загубила -
    А шукаючи, заблудила.

    Приблудилася в чистеє поле
    А там Василько плужком оре.

    Гей, оре-оре, жито сіє,
    а за ним жито зеленіє.

    Гей, оре-оре, поганяє,
    Догори личком спочиває.

    Гей, оре-оре, сам плуг заносить,
    Йому Меланка їсти носить.

    Ой, Черчику-Васильчику,
    Посію Тебе в городчику.

    Буду я Тебе шанувати,
    По тричі на день поливати.

    Щосуботоньки проривати,
    За русу косу затикати.

    Ще й до церковці виряжати,
    та й "Василе́чком" величати.

    Ой, Черчику-Васильчику,
    Не гони кури по хлівчику.

    Бо мої кури дорогії -
    все по чотири золотії.

    Ой, Черчику-Васильчику,
    Не сідай скраю на припічку.

    Або ж мені горшка збавиш,
    Або ж собі жупан спалиш.

    А сядь собі на лавочці,
    Коло своєї Меланочки.

    Наша Меланка в Дністрі була,
    Дністрову воду пила, пила.

    На камені ноги мила, мила,
    Срібний перстенець упустила.

    Срібний перстенець достягала,
    Тонкий хвартушок замочала.

    Повій, вітре буйнесенький,
    Висуши хвартуx тонесенький.

    Повій, вітре, сюди-туди,
    Висуши хвартуx межи люде!

    Повій, вітре, сяк-так, сяк-так,
    Висуши хвартуx, як мак, як мак.

    Повій, вітре, зо всіx сторон,
    Щоби Меланці не був сором.

    Щоби матінка не пізнала,
    Щоби із хати не прогнала.

    Наша Меланка малесенька,
    Як конопелька тонесенька.

    Наша Меланка неробоча -
    На ній сорочка парубоча.

    Наша Меланка не сама xодить,
    Нашу Меланку парубки водять.

    Наша Меланка током-током,
    За нею хлопці скоком-скоком.

    Наша Меланка украдена,
    В Далекі Краї заведена.

    Ні стежечки, ні доріжечки, -
    Пішов би я до воріжечки.

    Най ми ворожка відгадає,
    Де Меланка пропадає.

    А вороженька заxорувала,
    Мені правдоньки не сказала.

    Ой, Господар-Господарочку,
    пусти у хату Меланочку.

    Неxай Меланка погуляє,
    Як тая рибка по Дунаю...

    Як щука-риба з окуньцями
    Наша Меланка з молодцями!

    На Дай-Боже...

    Щедрувальники: - Ой Васильку, Василечку,
    чи любиш нашу Меланочку?

    ВАСИЛЬ: - Як ми Меланку не любити,
    коли ж не здужає робити...
    У Господаря - по сто кіп,
    а у Меланки - один стіп...

    Дай,Боже...

    Щедрувальники-посівальники: - Сієм-сієм, посіваєм,
    з Новим Роком вас вітаєм -
    коноплі під стелю, а льон по коліна,
    щоб у вас, хрещених, голова не боліла...

    Щедрувальники: - Дай же Вам, Боже,
    на току стогами,
    а в діжі - підходом,
    а за столом - ситтю...

    Дай же Вам, Боже,
    синів оженити.
    дочок віддавати,
    пива наварити,
    і нам погуляти!

    - З Щедрим вечором!


    ГОСПОДАРІ з короваями "Василем" та "Меланкою" в руках:

    - На здоров'я!

    ГОСПОДАРІ частують короваями щедрувальників.


    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  50. Ірина Вовк - [ 2018.12.23 00:48 ]
    ...І ми ще діти - милі та веселі…
    …і ми ще діти – милі та веселі…
    І хата, наче світиться, нова –
    в чеканні див пресвітлого Різдва
    у білі рядна вбралися оселі,
    і наші всі зібрались за столом
    на «отченаш» - родиною…споло́м…
    Діткаються уста живильних слів –
    І постають з святочної молитви
    обличчя ближні, що в сю мить розквітли,
    як ружі ніжні з ангельських садів…

    …Там мама – юна, мама – молода…
    Там баба з дідом у святочнім вбранні,
    Там ллється в мелодійному зітханні
    Дзвінка старовкраїнська коляда.
    Вершинно так і затишно довкіл –
    І невтямки про долі грізні знаки:
    Пощо́, пощо́ вплелись червоні маки
    У цей небесночистий виднокіл.
    …Ні-ні…не треба…мить цю не згубім –
    вона у часі нам дорожча злота –
    відкриє Небо Зоряні Ворота,
    Різдвяна ніч постукає у дім…

    …І оживе бурхлива течія –
    Із голосів найближчих, найдорожчих,
    І одцвітуть нестримним сміхом рожі
    Святої ночі і Святого дня!
    Різдвяних див блакитні каруселі,
    Де ми ще діти - милі та веселі…




    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Коментарі: (3)



  51. Сторінки: 1   2   3   4   5