Годі сльози лити! Гей, народ!
Хто живий, оговтуйся, виходь -
вивертай полатані кишені.

Зустрічай "на біс" і "на ура"
гамірне парад-але. Пора -
скоро! скоро! скоро! на арені:

клоуни, гімн_асти, силачі,
ілюзіоністи, трюкачі,
і жонглери... грішми чи словами.

Втім, про наболіле - нічичирк.
Знову в Україну їде цирк.
А квитки вже в продажу - у храмі...

2014

Це просто тут! Це зараз, ось…
Здригнеться світ і знову змусить
пробігти, кинутися повз
від правди. Знов її позбутись.

Слова – розстріляні. Вони
не перші нам і не останні…
На стадії війни? Вини,
тримаючись за гострі грані?

У сотні збільшилось імен…
Героїв імена – не тлінні…
Сягне до неба постамент –
Чому ж я плакати не вмію..?

Не знаю… хто життя моє
для мене збільшив чи поменшив –
отой бовван, що вкрав мій день,
чи хлопчик, що помер найпершим…

Чужі… чужі мені слова…
Якби ж то я їх і не чула…
Отрута чорна полива
чиєсь майбутнє і – минуле…
Усе, що мріялось, за мить,
все світле з мороку спитати!
…Та я не в змозі… Так болить,
що геть зірвалася б із хати
і… Вийшла в ніч і – до небес!
Розвіяти на пил, на порох
усе чуже мені, що – днесь,
що підступило, наче ворог…
…Невже цей світ отак змілів –
зібгався й розлютивсь до кулі..?
О! Вийти степом до вітрів!
Де правда душу не осудить!
Не знаю що… Та в серці є…
щось тихе й громом вікопомне:
– Я єсть народ, що – повстає
За Україну, Честь і Слово!

Як можуть жити ці тюльпани
Коли в країни серце в’яне
Коли країни вже не має
Без гір скалистих неозорих
Як можемо міняти ми кордони
Коли не ціняться права й свободи
Ні тут ні там. Для них народ не люди
Історії уже немає. Її забули
І нами граються як можуть
На інстинкти травлячи собачі
А вони царі. Вони жирують
На ще могили свіжі їм байдуже
Весь світ у вічі їм поглянув
І страх бере від зла і люті
У тих очах залитих кров’ю
Де від людини нема нічого
Та, це ми по ходу майдануті
Якщо у жилах козацька кров тече
Що любить волю і свободу
На мову нам давно байдуже
Головне не втратити в собі людину
І віру у сонце ясне над головою
Блакитне небо і золоті поля пшениці
Як можна землю цю не любити
Що нас ростила і нас годує
І гордо зветься Україна!
Моя ти квітка нерозцвівша
В морозах лютих не зігріта
Прийде тепло прийде весна
Бо українця дух сталевий
І патріоти не за гроші й не від страху

Ми так боїмося війни
А що як виходу немає
За що Україна так страждає
Від влади скажених псів
Яких давно пора приспати
Вони рятують своїх «братів»
Від чого? Від правди і свободи
Їм в очі муляє наша воля
Наша багата земля, яка байдужа
Всім хто нею управляє
Розкрадуть, підмажуть і гуд бай
Це не америка, це раша
Нам не дає спокійно жити
Пхнуть носа не в свої діла
Своє ж гамно вони не бачать
Так треба їх нагодувати
Нашим салом і перцем з хріном
Щоб сльози капали з очей
Їм чорним морем і нафтою із газом
І не поможуть їм противогази
І вибити всі сталінські замашки
Бо знаєм чим закінчеться поема
Тим що і в 91-му – розламом
І цій імперії кривавій прийде кінець
І Україні слава! Героям слава!

Дрімають "під паром" поля ще не зораних вух.
Чекайте: комбайнами вмить Пропаганда нагряне.
О, землі цілинні, я б ліпше навічно оглух,
Ніж чути, як рвуть вашу плоть устюками бур'яну!

Імперська манія. У шизи – два крила.
Обидва повертають у минуле,
де Каїна печать, земна візитка зла,
і «одобрямс» зомбовано-поснулих.

Кричали очумілі: «Хайль!» або «Ура!»
і ждала перемоги ниць убога.
У паралелях днів блукає бліц-весна –
у мандрах тих є лиш одна дорога:

в клоаку осуду, де «карликів» відстій,
де кожен лиходій вже має кару:
за муки і за біль на цій землі святій
пройти усі пекельні кола аду.

16/03/2014

Я не чекаю,
Милостей не хочу,
Бо знаю точно,
Що в рівчак не збочу,
Не попрошусь у лігово
До звіра,
Та, попри все,
В мені живе
ЗНЕВІРА:
Не вірю більше партіям -
Не лЮдям! -
Бо в Україні
Тільки СИЛА ЛЮТІ -
Єдина сила!
І коли забуті
Ми раптом будемо,
То ЛЮТЬ і є надія,
Що УКРАЇНА ми,
Не лапа з медом звіра.

16.03.2014
#TaniaMilewska

Чому не прилітають журавлі?
Не бачу їх, не чую... Що зі мною?
Чому тривожно стало на землі?
Чому весна римується з війною?

Чому не чує брат, коли кричу:
“У гості їдь, але не смій стріляти”?
Чому скорботну палимо свічу?
Чому біда приходить в наші хати?

Чому мене не радує весна?
Я пахощів її не відчуваю...
Чому я заклопотана й сумна?
Чом сухарі на місці короваю?

Тримай же, земле нас, не відпускай,
І віра хай серця не залишає.
Чому один плюгавенький москаль
Усьому світу жити заважає?

Межи холодом і схвильованим відчаєм,
За падіннями та перельотами
Легкий вітер ніким непомічений
Тисне в спину німими зворотами.

Неможливо, що хтось тепер спатиме,
Що похилиться, наче гілля колінами –
Йде війна військоматами і плакатами,
Лине спів за колючими стінами.

Не стоптати свободи колесами,
І багнетами волю не вибити –
Йде війна єднанням й протестами.
От би , брате і в цей раз не схибити!

14 березня 2013 р.

Як боляче чути новини,
Як боляче друзів ховать,
Як хочеться просто любити,
Кохати,а не помирать.

Як боляче в очі дивитись,
Тій жінці що втратила все,
Хотіла за сина молитись-
У неї забрали і це.

Знов місяць буяє уповній,
Палає країна в вогні,
Сини що померли все бачать,
А мати їх бачить у сні.

Вони зараз високо в небі
Читають творцю сім молитв,
Вони захищали Вітчизну,
Пройшли через муки всіх битв...

Весна розцвіла в Україні,
Цвіте не для них а для нас,
Вони вже відстояли своє,
Десь чується сурма,-наш час!

Ми кинемось яро до бою,
Як сотня братів в небесах,
Та волю відстоїмо точно-
Вітчизна в нас вбила весь страх.

14.03.2014

Вдосталь віри і сил. Чуєш, мамо, я їхати мушу.
Полотняна печаль непоборним лягла тягарем.
Кличуть сурми у бій. Аж по вінця кривавого пуншу.
Вже розділено світ на окрайці сталевим мечем.

Чуєш, мамо, я їду… За комір вчепилася туга.
Так затято тремтить у руках тятива голосна.
Рветься обрій навпіл від німої, як мука, напруги.
Хай не буде війни. Помолись...
Хай приходить весна.
14.03.2014

Коли біда у двері стука,
Не час для сварок і для чвар.
Лише єднання — запорука
Відбити будь-який удар.

У час тяжкий, в лиху годину
Будь чуйним більше, ніж колись:
Для когось дім відкрий гостинно,
За когось просто помолись,

Комусь віддай останню крихту,
Побачиш: вернеться стократ,
І з пантелику збите лихо,
Впіймавши облизня, - назад.

І буде знати лихо кожне:
Від нас — покотиться униз.
Один дубець зламати можна,
Та оберемок — і не пнись!

Стигне сльоза з гіркотою в очах аксакалів,
Випало їм на віку бачить вдруге цей жах:
Землю під приводом захисту краять, як сало,
Паща вогню поглинає, як звір, сіножать.

Хмари снують неспокійно розтерзаним клоччям,
Вдало пройшла посівна для селян цьогоріч:
Мінами вдобрено землю по саме "не хочу",
Щоки ночей, кулеметним рум'янцем горіть!

Дим попелищ не потух ще над небом "абхазій",
З чим завітав ти? Ну здрастуй, чи що, Старший Брат!?
Їж, ненажеро, цю землю, жери, напихайся!
Жаль, тільки в душу любові тобі не напхать.

Мов аргумент родичання, рушницю дістав ти,
Ще не награвся у ігри дорослих інтриг?
Перш ніж війнушки розводить, подумай про завтра.
Вмиється, вірю, не кров'ю, а росами Крим!

Є «до» і є «після». Живемо у «і».
Ще «після» немає – палають вогні.
І кров ще не змита, і біль ще живе,
і сотня небесна поповнення жде.
А завтра - не «після», бо завтра – хтозна,
армадою лиха увійде війна.
І стануть буденними аспідні дні –
розтягнуте в часі розбурхане «і».

12.03.2014

Майданить серце безупинно,

Димами – ґрати,

Земля горить і біль провини

Не замовчати



Летять у небо кàчам білим

Сини крилаті,

Курличуть славу Україні,

Заклякла Мати



Майданить воля в мушці смерті,

Гатить в набати

Печерний молот. Воїн впертий,

Чи час вмирати?



Чи час прощати, відмоливши

Батьківський гріх?

Чи час повстати, запаливши

В гарматах гніт!



Чи час коритись вкотре долі

Долів лицем?

Чи на списах підняти волю,

Бо бій – не щем.



Безсмертний сину, мій Повстанче

Тобі молюсь!

Я Україна, твоя Мати,

Я не здаюсь!



Майданить серце…

Колись у дитинстві ми грали у війни,
де «наші» і «німці», де крики «Ура!»
шаліли у горлі… і спори постійні,
хто - наші герої, а хто – німчура.

Не дай, Боже, долі, руїни устоям,
в якій би дитяча з’явилася гра,
де «наші» і «руські», і «Слава героям!»
зійшлася в двобої із шалом «Ура!».

11/03/2014

Я бачила Шевченка на Майдані,
Серед народу дух його витав.
“Поборете, борітесь, нездоланні,
У вас висока й праведна мета!”

Боролися. Хтось лаяв, хтось не вірив,
Хтось мовчки, чим лиш міг, допомагав,
Були й такі, що бавилися в ігри,
Були й такі — ловили поруч гав.

А боротьба не може бути грою.
Про це іще казатимуть не раз:
Не ватажки вперед вели героїв -
Всевишній, віра і пророк Тарас...


(Художник Олег Шупляк. Світлина з інтернету)

Відшумів, відгомонів зелений гай.
Чом болить вразливе серце – не питай.
Зажурився, притомився рідний край.
У хатинці оселився вбогий рай.
Ой не рай у тій хатині, ой не рай.
Грай, музико безталанний, грай.
Походжає хтось, розпалює вогні
для невинної душі у казані.
Не чорти там ходять, то пани.
Не пани там ходять – ми самі
походжаєм то розумні, то дурні,
один одному завидуєм в труні.

Ті вогні!
Як печуть оті кляті вогні,
що й несила промовити ні
сатані ...
І розрада хмільна
там, де море вина.
Там щодня потопає
та гине душа.
І до Бога далеко...
До царини його
не донесе й могутнє крило.
А без віри – зневіра і розпачу сум
і нічне забуття із докучливих дум.

- Гей, село, моє рідне село.
Розкидало життя, рознесло.
У холодній чужій стороні
так самотньо і тоскно мені.

Плаче тихо вкраїнське село.
Обпікають ті сльози чоло:

- Як полине до Всесвіту плач
в сон приходять катюга й палач,
щоб карати мене за гріхи,
а вгорі лиш сміються боги:

- Ти давно уже склав Заповіт,
та опісля прожив стільки літ.
Ти відплакав свій біль, віджалів
і твій жаль на сміхи перетлів.
Ти – старий одинак, без звитяг і відзнак.
Чи не краще пропасти, чим так...

- Але ж прагну я в чисте життя
без лукавства та сліз каяття.
Тільки щось не пускає мене
і ніяк оте щось не мине.
Світлий день мій давно потемнів,
темна ніч чорним згарищем стала.
Чи такого я щастя хотів,
чи то воля моя загуляла?
Молоді пам'ятаю роки,
босоногу, обірвану долю
і як вперше солені рядки
народились з небесного болю.
Я ту кривду до Бога носив
не в молитвах – у мареннях мрії.
Не для себе, для миру просив,
бо ще вірив у святість надії.
Я обличчя печалі ховав
і на людях тягнувся до втіхи,
в одинокості сміх забував
та віршами кропив чорні віхи.
Поміж влади братів не шукав,
беріг згадку про славу козачу,
до свободи людей закликав,
підмовляв на бунтарську удачу.
Я не крові хотів, а снаги
поривати кайдани та пута,
щоб погинули рабські віки
та кормиги воскресла спокута.
І за те поплатився й не раз.
Записавшись у рекрути волі,
в пустку долі кричав, але глас
у тій пустці губився поволі.
Так у серці пекло за цей світ.
Не встигала рука за думками
і лягав крик душі, Заповіт,
на стежину життєвої драми.
Потерпав, бідував, але знав
на коліна не стану ніколи.
Можновладців, царів проклинав,
а найбільше – свавілля Миколи.
І Голгофу свою у степах
поливав рясно кров’ю та потом,
гнав подалі непроханий страх
та гнівився із Господом Богом.
Де ж той рай, мій омріяний рай :
Біла хатка, щаслива родина;
тихий вечір, медовий розмай
і звеличена духом людина?
Все позаду. На попелі мрій
я зготую прощальну гостину.
Помолюсь за Вкраїну і свій
біль пекучий у вогнище кину.
Наостанку лиш крикну: живіть!
Не вмирайте у братській любові.
Прийде час і мене поминіть
як кровинку прийдешньої ВОЛІ.

Із архіву

Нас ділили багато сторіч,
Розтягали на дві частини
І кидали в кремльовську піч,
Нас везли до в’язниць машини.

Нам вбивали у мізки: «Нема
І не може Вкраїни бути!»
І впивалися в душу, як тьма,
Доливали у вени отрути.

Нас ділили завжди на два:
«Схід та Захід, то дві країни!»
І впивались терням слова,
Що «нема й небуло України»....

Розривали, неначе хліб,
Набивали голодні чрева.
І мовчав кожен ніби осліп,
Як палають свободи дерева.

Нам казали: «Чорт не страшний,
А боятись потрібно Бандеру,
Бо приходить він в час нічний».
Не жаліли на брехні паперу...

І з водою вливали спирт,
Пропагандою били у вуха,
Щоб із шахт чи пшеничних скирт
Незалежність ніхто не слухав!

Нам й тепер в очі прямо плюють,
Ділять знов на міфічні частини,
Щоб донести зрадників суть –
Що нема й не було України...

8 березня 2014 р.

знову планети ведуть парад
дивляться у приціл
мати-софіє скажи порадь
скільки в пустелі кіл

добра надіє терпи не хнич
мінні твої поля
хочуть слізьми потекти із віч
першого журавля

вирій любове – облудний сон
вирви його шипи
повні отрути нейтральних зон
ти ж на війні не спи

віро нарешті теплом війни
може уже весну
лишить у спокої бог війни
скинувши час на нуль

Не плачте, мамо, не поможуть сльози,
нас не питають: хочемо чи ні?
Вони стоять на нашому порозі
з обличчями, тотожними війні.

Вони стоять і дивляться вороже
на наші ниви через свій приціл.
Хіба на захист їхні дії схожі
з погрозами і зброєю в руці?..

Не плачте, мамо, не ховайте очі,
не слухайте, що кажуть нам з Кремля.
В Росії наші рідні теж не хочуть,
щоб кров’ю окропилася земля.

Та кожен з нас за Україну стане,
доведений до крайньої межі...
У цій землі – мій батько, росіянин,
для мене росіяни не чужі.

Домовчались-дослухались
До самого краю...
Чого люди чекаєте?
Що вас не впізнають,
Що сховаєте обличчя
Від сорому тихо
І в кімнаті вже без нету
Відсидите лихо?

Не чекайте: не вийде!
Чужа воля в хаті
Нам розкаже чи сидіти,
Чи стіни ламати!

08.03.2014

Бачать натомлено сни терикони Донбасу,
Очі стулили і міцно поснули Карпати,
Правду під ночі покровом Неправда дубасить,
Лапою ласий шматок ухопив узурпатор:

Власник поважних претензій, логічних агресій,
Чесних істерик і виправданих ілюзій,
Кимось відкритих америк, задавнених грецій,
Геть недвозначний, але наполегливий юзер.

Радник улесливий винюхав носом кирпатим:
Відданість ласого краю вирішують бакси,
Рушив сигнал: "Розбудити негайно Карпати!",
З ним прокотилось безсоння степами Донбасу.

Сонні сновиди в самім епіцентрі претензій,
Гучно пробила година для чесних істерик,
З Заходу йде генерал, кровожерний Маккензі, -
З півночі - Цербер голодний, як хижа пантера.

Схожі вони між собою - два велетня дужих,
Гідно присвоїли право немилих карати,
Перший шукає підлеглих і чорні калюжі,
Другий же кличе нахабно себе Старшим Братом.

Моди набув аргумент рукопашності армій,
Біцепси зброї - для гри у дорослий арм-реслінг.
Хай-но Карпати й Донбас б'є фрегат фамільярний, -
Він же, розбитий, промоклі сушитиме весла.

Тарасе, батьку, і твої сини
Загинули за волю України.
Щоб вільно нам шуміли ясени,
Щоб небесам сміялася калина.

Вони любили воленьку і світ,
Перемололи всіх смертельні жорна.
Ридає кобза, чути плач трембіт,
Бо води по Дніпрі багряно-чорні.

Як прихилить хоч часточку небес,
Щоб під хрестом не в’янули косиці?!
Сьогодні я запитую Тебе,
Вдивляючись у їхні юні лиця.

Безстрашні, наче Гонта й Залізняк,
Як дідо твій, твій прадід знаменитий.
…Вербицький, Гурик, Дідич, Нігоян…
Ніхто з них не хотів у рабстві жити.

У котре я запитую Тебе:
Чи збудуться твої слова пророчі?
Куди ж майдан нас завтра поведе?
Чи дзвін церковний вдарить серед ночі?

Лунав на барикадах твій «Кавказ»,
Вже є мета і шлях наш – незворотній.
Майдан – у серце, як дороговказ,
Бо дивиться на нас «Небесна сотня».

І зашумлять нам вільно ясени,
І «Ще не вмерла…» в небеса полине.
Тарасе, батьку і Твої сини
Загинули за волю України!
7 . 03. 2014

Знов ейфорія все ділить на два,
Зло у відставку іде достроково.
Жменька пороку не врОдить дивА,
В кожному з нас причаївсь Янукович.

Шило на мило - то й фокус увесь,
Замість одної - три виросте в змія,
Зійде-бо князем із бруду овес,
Що про князівство у зародку мріяв.

Ноші вдостоєний власник хреста,
Гасне у теміні промінь ранковий,
Цукор блюзнірства в крові - гіркота,
В кожному дихає свій Янукович.

Душа распахнута для дьявола...
Залиты уши "киселем"...
Россия! Ты ли это? Явно ли?
Неужто кровью мир зальем?
Уж кто, но ты! Войной охвачена,
Где мой народ с твоим - как брат,
Ты помнишь, чем за мир заплачено?
Забыла ли своих солдат,
Что жизнь за мир для внуков отдали?
Теперь их внук, одев бушлат, -
К соседям в дом - да в грязной обуви.
Россия! Ты с ума сошла?
Тебе же чуждо безразличие,
Всегда была за мир. И вот...
Ну ладно, мания величия
У президента. Но народ!!!
Мой дед с твоим изгнал агрессора,
Теперь агрессор - это ты...
Неужто одержима бесами?
Противься силам темноты!
Такой тебя еще не видели...
Предостеречь теперь должны:
Пойми - не будет победителя
У третьей мировой войны.

P.S. Сообщение о том, что политику военного вмешательства в дела соседнего государства поддерживают писатели России, за гранью понимания... Россия, ты с ума сошла???

Все, скінчилися майдани,
Сонце світить і бринить весна,
Наш народ порвав свої кайдани,
А герої відійшли до сна.

Ти ідеш по серцю України,
Київ квітне,прапори висять,
Вже немає чорної руїни,
Церкви білі, дзвони там дзвенять.

Та чи бачиш ти тепер юначе,
Тіні тих, хто тут за тебе зліг,
Вони тут, вартують нас, неначе
Ще бояться тупоту військових ніг.

Нас вартує сотня білих птахів,
Що злетіли в небо з барикад,
Надивилися вони всіляких жахів,
Вже помер страшний народний кат.

Не хвилюйтесь сотня, спочивайте,
Ви своє відстояли за нас,
Ви про ночі штурмів забувайте,
Бо тепер настав наш час...

Церкви білі, сонце світить,
В Києві живе весна
Сотня нас вартує-як вдивитись,
Стоня Та, що відійшла до сна.

06.03.2014

Я бачив маску «праведного» гніву.
Вона кричала яро: - Розіпни!
Під лють юрби, немов на гільйотину,
вели когось уже у наші дні.

Людину не міняють часоплини.
Як і тоді, багато літ назад,
на крові слова плинуть домовини,
а осторонь стоїть «святий» Пілат.

Це сон душі чи бісова утіха
штовхає ум на «Розіпни! Убий!» –
іще одна смертельна чорна віха,
іще один зомбований живий…

06/03/2014

Дим у повітрі, біль у серцях,
Сонце сховалось подалі,
Долю будуєм на власних взірцях
На славі козацькій й моралі.

Стаху немає, він вмер ще тоді,
Як перший раз штурмували,
Волю хотіли втопити в воді,
Наші герої не дали.

Знову світанок, десь сонце бринить,
Та не над нашой тугою,
В нашому світі світанок димить,
І скоро знов братись за зброю.

Є барикади, та друзів нема,
Смерть їх забрала з собою,
Стяг наш піднявся, заграла сурма,
Кинулись й мертві до бою,

Кинулись всі, як один, до кінця,
За волю і славу до смерті,
Сотня із них зараз коло Творця
Читає молитви відверті.

Свічка не згасне, Герою, ти жить, в наших серцях будеш вічно,
Пам*ять про тебе ніколи не вмре,
Може й звучить прозаїчно...

06.03.2014

В України є гетьмани,
В неї є поводирі,
Хто в людей заслужить шани,
Зменшить наші тягарі.

Зло хто знищить і ненависть,
І корупцію й брехню,
І жорстокість і лукавість,
Спалахнуть не дасть вогню

Братовбивства і прокльонів
Що ведуть в провалля тьми.
І напише нам закони,
Які схваляться людьми.

Згуртувати всіх зуміє -
Схід і Захід заодно.
Хто від слави не сп`яніє,
Як буде в руках кермо.

Щоб з Донецька і до Львова,
По містах і селах всіх,
Пісня линула чудова,
І дитячий чувся сміх.

Рідна мати, Україно,
Від морів і до Карпат
Вільна будеш неодмінно
І прославлена стократ!

05/03/2014

У холодній північній столиці,
на далекій чужій стороні
Україна так солодко сниться
в ці останні Тарасові дні.

Сниться щастя: добробут і воля,
мов з небес перенесений рай,
де у кожного праведна доля,
де радіє оновлений край.

Сняться кручі дніпровські та зорі
на прадавніх чумацьких шляхах
і простори ланів неозорі
в тих примарних навіяних снах.

Світом правлять владики жорстокі,
та будують його мудреці.
Поміж них і поети-пророки
із печаллю років на лиці.

Дар пророка – дивитись у вічність.
Із портретів теперішніх днів
споглядає Кобзар нам у вічі
тихим сумом несказаних слів:

- Помолися за мене, країно.
Через товщу омріяних літ
над усе я любив Україну
та її поневолений рід.

Обнімітесь, брати мої любі,
не діліться на Захід і Схід.
Нездоланні ви, поки укупі,
споконвіку єдиний нарід.

Обнімітесь, брати мої, прошу,
не шукайте натхнення у злі.
Хай здаля я побачити зможу
світле свято на рідній землі...

У холодній північній столиці,
спопеливши себе у вогні,
перестало страждати і битись
палке серце в останньому сні.

Із архіву

Пролягла через весь континет нерозривна стежина,
То буяє козацька Євразія цвітом весни,
Від Карпат до Камчатки розкинулася Україна,
Півпланети, ген-ген, по-вкраїнськи уже гомонить.

Не забули, Тарасе, нащадки твого заповіту -
Відродилась духовна колиска на теренах зла.
Україна, мов сонце, засяявши ясно в зеніті,
Непомітно для світу, висот небувалих сягла.

Ген, від Тихого вже океану до Чорного моря,
Ллється "Слава Вкраїні!" і "Слава Героям!" із уст.
Українською скоро планета уся заговорить,
Над всіма височітиме гордо Шевченковий бюст.

Україна - надійний оплот для майбутніх нащадків.
"Ще не вмерла" співає Земля, шлях простелить Сварог.
Від карпатської, ген, полонини - до сопок Камчатки
Мріє супердержава в яснім ореолі зірок.

а весна цьогоріч – майданна
крізь пов’язки і крізь дими
пролетить зголодніло канею
перебита у землю кане і
підведемся із неї ми

цьогоріч не розквітне ніжною
через пам’ять і тінь війни
крик її пробіжиться хижами
закіптюжені дні-підсніжники
повкидає в короткі сни

Чорна туга нависла над нашою країною,
Ми востаннє називаємо її Батьківщиною,
Будуть називати Родіной,Отчізной,
А ми поховаємо її тихой тризной.
Може хтось заплаче, а хтось заридає,
І востаннє нам гімн наш рідний заграє,
Прапор синьо-жовтий з флагштоку спустять,
Росіяни нас люб*язно до псарні запустять.
А народ таки скаже-шкода що померла,
Чому не повстали, за неї не вмерли,
Чом же ми не схаменулись, не взялись за зброю,
І не напоїли рідну землю ворожою кров*ю.
Ми мали державу-свою Україну,
Та зреклися від неї у тяжку хвилину,
Побачивши скруту ми лише тікали,
А щасливую долю, ні не будували.
Хай прокинеться свідомість усих українців,
І ми вистоїмо проти брехливих чужинців,
Візьмем владу в Україні у власнії руки
І припинимо чорні, народнії муки.


25.03.2013

На наших українських сторінках
історія писалась густо кров'ю,
і попелом калатала в серцях,
і утішалась владною любов'ю.

Історія тулилась до журби,
до генетичних витоків печалі
і не цуралась чорної ганьби,
народженої з рабської моралі.

Та кожний раз, в критичний час доби,
коли марніло сонце України,
її сини, незборені сини,
вставали із духовної руїни.

Із тих синів найпершим є Тарас,
наш геній слова, волі та свободи.
З минулого звертаючись до нас,
він знову кличе: уставай, народе!

Той клич палкий лунає з давнини.
В нім осуд страху і настава мужнім:
- Боріте кривду, доньки і сини,
а не живіте віком непробудним.
Вставай, народе. Час вже сіячам
засіяти своє, духовне й рідне,
щоб не жилося вільно бур'янам,
а коренилось українство гідне.
Вставай, народе. Годі крайніх хат.
Збирай героїв під свої знамена.
Хай згинуть пута, що тягли назад,
а вільний дух постане на теренах.

-Пророче наш, вже досить сивих літ,
як ти спочив у Канівській могилі,
як повернувся в наш стражденний рід
під синє небо в Україні милій.
Тарасе, спи. Ми чуємо твій біль.
Його відлуння аж до Бога лине.
Хай зачерствіє хліб і згіркне сіль,
якщо колись в безпам'ятстві він згине.
Тарасе, спи. Надій твоїх жага,
пройшовши часу неозорі далі,
засіялась на вдобрені поля
і вродиться світанком без печалі.
Тарасе, спи. Ми справами життя
розвіємо у часі рабську долю
і на підмурках нового буття
твою завітну вознесемо ВОЛЮ.

Із архіву

Що сталося – того вже не вернути,
Не знайдуться відкуплення слова…
У темряві глибокої засмути
Скорбить Вкраїна – чорна, як вдова.

Осиротіла матір, овдовіла…
На шиї камінь, а на серці шрам
Вона ж для них майбутнього хотіла!
Віддати все могла ж своїм синам!

Що сталося – того вже не забути.
Тут мало співчуття, були важкі хрести.
Майдан прийняв за нас гріхів спокуту.
Нам треба пам’ять про Героїв берегти…

(c) Ірина Зінковська
2014

Коли війна постукає у двері
і ввійде смерть до сталості буття,
згадай минуле: велич всіх імперій
залита кров’ю волі і життя.
Та кров убитих проростає в пам'ять
і вибухає у серцях живих –
уламки болю тиранію ранять
і та вмира… Росія не з таких?

03/03/2014

Пораднице, поезіє печалі,
Яка висока глибина твоя!
Ти мрії оживляєш підупалі,
Як гай весною пісня солов"я.
Береш на руки зранену самотність,
Даруєш певність на наступні дні.
Нехай вони такі безповоротні,
Але з тобою зовсім не сумні.
На терезах розхристаної долі
Ти протиставиш злу чіткий контраст,
О зодягни у спокій нерви голі,
Поезіє, допоки твій ще час.
Любити кожен ближнього повинен,
Бо й сам з любові випурхнув у світ.
Поезіє, молися у людині,
Аби насилля подолати гніт.

02.03.14

Ми знали і розуміли, що всі ми - смертники...
Ще більше скажу, що страшно насправді на смерть іти...
Під кулями снайпера впасти, але не зламатися,
Бо скільки, скажіть, вже можна всього боятися...
Святі небеса назустріч пливли херувимами...
І Ангели в першій колоні у крок із загиблими...
Хтось скаже опісля, що всіх нас, мовляв, підставили,
А ми просто шанс останній для вас зоставили...
Ми знали, за що вмирали, за що не вижили...
Нам буде на небі легко, аби тільки ви жили...
Аби ви жили достойно, бо того варті,
Ми будемо вічно стояти в небесній варті...
Могло все інакше бути, та довго спали ми...
Візьміть же свободу із наших долонь пропалених...
Із наших сердець надії черпніть високої,
А ще...збережіть Україну у мирі та спокої...
Ми знали, за що вмирали...і ми не каємось...
А пильно
у ваші очі
з небес
вдивляємось...
28.02.2014.

Історія…Вона прийшла в мій дім,
жонглюючи весною і ...сльозою.
Не через двері - до передпокою
запхалася із мотлохом чужим.

Їй не пручались грізні перуни.
За нею шлейф пропущених уроків.
Ритмічна строгість обважнілих кроків
й камінний страх берлінської стіни.

Історія…Вона прийшла в мій дім.
В суботній вечір. На вкраїнський берег.
За перемогу недопитий келих.
засвідчив, що цей світ не став своїм.

Кому кричати? І до кого йти?
Тут раціо безсиле й прозаїчне.
Війна – поняття вельми не обтічне,
У межах болю смрад і блокпости.

Н е б е с н а сотня біля барикад…
До сорок днів в нас є ще трохи часу.
Історія як мунківська гримаса
етапом йде з Московії в Бєлград.



Юлія Курташ - Карп
01.03.14

монетами наповнивши долоню
і зваживши розмінну перемогу
рушаєш до заобріїв солоних
і пропонуєш гру самому Богу

з плеча гуркочуть вишколені танки
і літаки зриваються з десниці
червоний дим заколе в оці зранку
коли усе це Богові присниться

стискаючи зубами вінця чари
бажаючи здобутий мед надпити
у нім нараз побачиш як примару
твого брудного чобота відбиток

«Хотят ли русские войны?»
Я эту песню с детства знаю
О мирном облике страны
От Магадана до Дуная.

Тогда у нас был общий враг,
Мы сообща пришли к победе.
А дальше все сложилось так,
Что жили мирно как соседи.

Дружили, спорили, росли,
Соревновались, торговали,
Хватало хлеба и земли,
Для ссоры повод был едва ли.

Но у соседей ваших вдруг
Пошли дела не так, как надо...
Наглел все больше высший круг,
Простых людей считал за стадо.

Терпел народ, как только мог,
Но шел грабеж не понарошку.
Верхушка кушала пирог,
Стране летели только крошки.

И люди вышли на Майдан,
Стояли с акцией протеста,
Но их не слышал высший клан,
Пошли дубинки и аресты.

И ветром понесло в ваш двор,
Что на Майдане террористы.
Держался за богатства вор,
А вам хотел казаться чистым.

Но «террористам» Бог помог,
Сбежал к соседям вор с позором.
Остался лакомый пирог,
А жажда власти движет вором...

Хотят ли русские войны
В Крыму и в Харькове, Донбассе?
Соседи, что мы вам должны?
Мы сами свой забор покрасим.

Когда опомнитесь прозрев,
Себе придумайте эпитет...
Соседа спальню или хлев
Отвоевать сейчас хотите?

Но воздается все сполна,
Коль не людьми, так небесами...
Соседи! Вам нужна война?
Зачем? И с кем??? Поймите сами!

За пережите і живе
ПлачУ сльозами, плАчу,
Бо кача знову десь пливе...
Як гірко чути "Качу"!

А скільки тих скорботних "Кач",
Куди плисти, не знають.
Завмерли заступ і копач,
Останки тіл волають:

"Впізнайте нас, ми теж, ми теж
Пішли в Небесну Сотню!"
А біль росте, не має меж,
До відчаю, в безодню.

За день прийдешній - сум і страх
Ножами душу крають.
І як закляття на устах:
"ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ ! "

28.02.2014

А очі їхні - чисті, ніби перли,
А світлі душі - птицями увись.
Вони не вмерли, друже мій, не вмерли!
Кружляють понад нами - подивись!
А їхні крила - сонячні вітрила
Нової української весни...

Вони в майбутнє шлях прямий відкрили,
А ми чомусь і далі - об'їзним...

На фото: 27.02.2014 м. Мукачево, освячення площі Героїв Майдану
Світлина Степана Жук

На свічках вже гребуть асиґнації…
Хлопці впали – лови ж момент!
Перетворюють волю нації
На привабливий виборчий тренд.

Може, все це – як сон, як міт?..
А за мітом – таємний зодчий?
А в катів - пара инших чобіт,
Що народу обличчя топчуть?..

В цих уже усе буде без фєні,
Та чи менше – злостиво-брудним?
Промайданити б їм
Кишені,
Промайданити б
Душі
Їм!

27. 02.14

Воскресло з праху "Слава Україні!",
Немов багрянокрила птаха Фенікс,
З ротів мільйонних гасло давнє пінить
Гучними бурунами Борисфену.

Блаженні ці слова в устах народних,
Горять від них серця, мов смолоскипи,
"Героям слава!" - чується з безодні
Незламних душ, любовію налитих.

Та Кривда враз лисицею підкралась,
І птаха розтоптала черевиком,
Рікою кров, хати горять, квартали
Під "Слава Україні" те дволике.

Брати стають братам своїм на горло -
Все стерпить гасло пращурів нетлінне.
І небо не блакитне вже, а чорне -
Земля горить під "Слава Україні".

Пани - не дУрні, нащо бій відкритий?
Чуби тріщать у вірних їм героїв,
"Героям слава!" - ствердно линуть крики
З-за братської могили молодої.

Звучить потрійне: "Слава, слава, слава!"
Та надто дорога ціна розплати,
Сміється за лаштунками лукавий.
Чи слава для Вкраїни то? Як знати...

Гортаю «Кобзаря». Позапівнóчі.
Ще треті півні снять солодкі снива…
Причинні душі, мавки-поторочі,
сердешна Катря… Двоголові крила

і чорна ніч, і стогне Дніпр… І Канів –
осердя Заповіту і галактик
во Славні заспіралених Майданів,
розкутих, розкривавлених кайданів,
понад стратегіями хитромудрих тактик…

На третю сотню лише крок, Прабатьку, -
нехай цей «посаг» буде легким, світлим…
Бо зносить вóльний люд скоробагатьків,
збувається пророче-заповітне:

«Як понесе з України у синєє море…» -
пролилася, окропила і степи, і гори…

… «Одну сльозу з очей карих – і пан над панами»…
І я плачу, щиро плачу, - Ви, Тарасе, з нами!

10.03.1989 (ред.09.01. – 27.02.2014)

Хитнеться свобода,
долонею серце затулить.
І світ одсахнеться,
відчувши розпуку без меж.

За що стільки болю -
оцій найшляхетнішій з вулиць*?
А знаєш, Кобзарю,
у тебе тут цілились теж.
Беззахисна мрія...
і снайпер... і кров... і жахіття...
За пострілом постріл -
зривалися душі увись.

...Це ще Україна.
Це вже двадцять перше століття.
Шевченкові очі...

Ти сильний, Тарасе.
Дивись!

26.02.2014

В тебе чорна сорочка і потяг о шостій сорок.
І єдиний квиток на засніжений лютим рейс.
Десь вирує майдан і світанки, що впали в морок.
І героя щока на асфальті застигла десь…

В тебе буде зима з катапульт і відважних істин.
І вечеря з біди серед згарищ німих жалів.
Синьо-жовті стрічки на зап’ястках святого міста.
І сталеві мечі відчайдушно-правдивих слів.
22.02.2014