«Хотят ли русские войны?»
Я эту песню с детства знаю
О мирном облике страны
От Магадана до Дуная.

Тогда у нас был общий враг,
Мы сообща пришли к победе.
А дальше все сложилось так,
Что жили мирно как соседи.

Дружили, спорили, росли,
Соревновались, торговали,
Хватало хлеба и земли,
Для ссоры повод был едва ли.

Но у соседей ваших вдруг
Пошли дела не так, как надо...
Наглел все больше высший круг,
Простых людей считал за стадо.

Терпел народ, как только мог,
Но шел грабеж не понарошку.
Верхушка кушала пирог,
Стране летели только крошки.

И люди вышли на Майдан,
Стояли с акцией протеста,
Но их не слышал высший клан,
Пошли дубинки и аресты.

И ветром понесло в ваш двор,
Что на Майдане террористы.
Держался за богатства вор,
А вам хотел казаться чистым.

Но «террористам» Бог помог,
Сбежал к соседям вор с позором.
Остался лакомый пирог,
А жажда власти движет вором...

Хотят ли русские войны
В Крыму и в Харькове, Донбассе?
Соседи, что мы вам должны?
Мы сами свой забор покрасим.

Когда опомнитесь прозрев,
Себе придумайте эпитет...
Соседа спальню или хлев
Отвоевать сейчас хотите?

Но воздается все сполна,
Коль не людьми, так небесами...
Соседи! Вам нужна война?
Зачем? И с кем??? Поймите сами!

За пережите і живе
ПлачУ сльозами, плАчу,
Бо кача знову десь пливе...
Як гірко чути "Качу"!

А скільки тих скорботних "Кач",
Куди плисти, не знають.
Завмерли заступ і копач,
Останки тіл волають:

"Впізнайте нас, ми теж, ми теж
Пішли в Небесну Сотню!"
А біль росте, не має меж,
До відчаю, в безодню.

За день прийдешній - сум і страх
Ножами душу крають.
І як закляття на устах:
"ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ ! "

28.02.2014

А очі їхні - чисті, ніби перли,
А світлі душі - птицями увись.
Вони не вмерли, друже мій, не вмерли!
Кружляють понад нами - подивись!
А їхні крила - сонячні вітрила
Нової української весни...

Вони в майбутнє шлях прямий відкрили,
А ми чомусь і далі - об'їзним...

На фото: 27.02.2014 м. Мукачево, освячення площі Героїв Майдану
Світлина Степана Жук

На свічках вже гребуть асиґнації…
Хлопці впали – лови ж момент!
Перетворюють волю нації
На привабливий виборчий тренд.

Може, все це – як сон, як міт?..
А за мітом – таємний зодчий?
А в катів - пара инших чобіт,
Що народу обличчя топчуть?..

В цих уже усе буде без фєні,
Та чи менше – злостиво-брудним?
Промайданити б їм
Кишені,
Промайданити б
Душі
Їм!

27. 02.14

Воскресло з праху "Слава Україні!",
Немов багрянокрила птаха Фенікс,
З ротів мільйонних гасло давнє пінить
Гучними бурунами Борисфену.

Блаженні ці слова в устах народних,
Горять від них серця, мов смолоскипи,
"Героям слава!" - чується з безодні
Незламних душ, любовію налитих.

Та Кривда враз лисицею підкралась,
І птаха розтоптала черевиком,
Рікою кров, хати горять, квартали
Під "Слава Україні" те дволике.

Брати стають братам своїм на горло -
Все стерпить гасло пращурів нетлінне.
І небо не блакитне вже, а чорне -
Земля горить під "Слава Україні".

Пани - не дУрні, нащо бій відкритий?
Чуби тріщать у вірних їм героїв,
"Героям слава!" - ствердно линуть крики
З-за братської могили молодої.

Звучить потрійне: "Слава, слава, слава!"
Та надто дорога ціна розплати,
Сміється за лаштунками лукавий.
Чи слава для Вкраїни то? Як знати...

Гортаю «Кобзаря». Позапівнóчі.
Ще треті півні снять солодкі снива…
Причинні душі, мавки-поторочі,
сердешна Катря… Двоголові крила

і чорна ніч, і стогне Дніпр… І Канів –
осердя Заповіту і галактик
во Славні заспіралених Майданів,
розкутих, розкривавлених кайданів,
понад стратегіями хитромудрих тактик…

На третю сотню лише крок, Прабатьку, -
нехай цей «посаг» буде легким, світлим…
Бо зносить вóльний люд скоробагатьків,
збувається пророче-заповітне:

«Як понесе з України у синєє море…» -
пролилася, окропила і степи, і гори…

… «Одну сльозу з очей карих – і пан над панами»…
І я плачу, щиро плачу, - Ви, Тарасе, з нами!

10.03.1989 (ред.09.01. – 27.02.2014)

Хитнеться свобода,
долонею серце затулить.
І світ одсахнеться,
відчувши розпуку без меж.

За що стільки болю -
оцій найшляхетнішій з вулиць*?
А знаєш, Кобзарю,
у тебе тут цілились теж.
Беззахисна мрія...
і снайпер... і кров... і жахіття...
За пострілом постріл -
зривалися душі увись.

...Це ще Україна.
Це вже двадцять перше століття.
Шевченкові очі...

Ти сильний, Тарасе.
Дивись!

26.02.2014

В тебе чорна сорочка і потяг о шостій сорок.
І єдиний квиток на засніжений лютим рейс.
Десь вирує майдан і світанки, що впали в морок.
І героя щока на асфальті застигла десь…

В тебе буде зима з катапульт і відважних істин.
І вечеря з біди серед згарищ німих жалів.
Синьо-жовті стрічки на зап’ястках святого міста.
І сталеві мечі відчайдушно-правдивих слів.
22.02.2014

Стріл! – за щитом благеньким долі
Упав хлопчина молодий -
Запрагнув кращої він долі,
В нерівний втрутившись двобій…

Та не собі, а Україні
(Яку ґвалтують вороги) -
Аби у ній були всі рівні...
А сам - загинув. Неживий…

Як жити далі в цьому світі -
У мирний час, як на війні?!.
Криваві плями – й квіти, квіти…
Стрілець - утік?.. Ні, кате, ні!

Ти не залишишся безкарним,
Хоч і в броні непробивній!
Життя зберіг своє?.. Та марно:
Згориш в пекельному вогні!..

Наздоженуть тебе прокльони
Вмить посивілих матерів,
Зірки стемніють на погонах -
Наздожене Господній гнів!


24.02.2014

Тут вам не Росія. Бо тут – Україна!
Народного гніву нестримна лавина:
за "каменепадом" реве ревом "ленінопад"!
І можна дивитись на теплім дивані,
як гинуть за тебе на справжнім майдані
та тільки лиш час не повернеш ніколи назад…

Небесної сотні архангельські крила
з Волині до Січі – могили, могили…
Дрогобич, Тернопіль, Дунаєве, Львів, Кременчук…
Брати: білоруси, вірмени, грузини,
вкраїнці… Сини… Гордість й біль України…
Довіку їх кров не відмити катюгам із рук.

- Вендета?
- Молитва! За сина і брата,
за діда, онука, за нѐбожа, тата,
коханого, серденько… Боже! Спаси й сохрани!..
Плече до плеча: матері і дружини,
онучки і доні… Пливуть домовини…
Пливуть-відпливають кохані в небесні світи…

А з неба, з-за тої таємної грані,
вертають невидимо і на Майдані
стоять поміж нас камертонами правди й чеснот.
І фальш не пройде, і фальстарт не поможе
томý, хто шанує суєтне, не Боже…
Бо вийде один* і промовить за цілий народ!

23.02.2014

Небесна сотня – і уся земля
у дні жалоби наче посивіла.
І падав дощ, і плакала свіча,
і плакала, і … тугою горіла.

Рушає сотня з нашого життя,
обпалена вогнями і димами,
із виру днів, де люта « беркутня»,
і снайпери, і смерть під прапорами;
де кожну мить викочувався гнів
із іскри болю в полум’я відплати,
де море сліз і не ставало слів
для прощення, зупинки і розради;
де кожен час із тисячі живих
до лави мертвих гуртувалась черга,
бо гідність, честь – це ореол для тих,
чия наснага волі не померла.

Рушає сотня в сині небеса,
які їй стануть тим утішним домом,
в якому кожна зронена сльоза
залишиться у пам’ятті і з Богом.
Потрібні сотні, тисячі звитяг,
яким мерзота не прострелить горло
у тих святих погибельних боях
за майбуття, свободу, вільне слово.

Рушає сотня і болить одне –
чи ми, живі, за спинами героїв
надію не зведемо на пусте,
вертаючи з Майдану до покоїв;
чи ті вожді, що звали уперед,
не повернуть у лігво обіцянок,
не перервуть відродження і злет,
і не змарнують зоряний світанок…

Рушає сотня, залишає біль.
У світі з болем не звикати жити.
У тому світі, де людина – ціль,
яку так легко снайперу убити…

24/02/2014

Горіли небо і земля,
Просила не стріляти Либідь.
А снайпер цілився здаля,
Щоб з України душу вибить.

І вцілив прямо у дівча,
Що до поранених спішило...
У відчаї спинився час,
І, як могла, диміла шина.

А кров людська - то ж не вода,
За цівкою стікала цівка,
Вже не один життя віддав...
Стогнала, плакала бруківка.

А душогуб і людолов
Годив диктатору надмірно...
Це в центрі Києва було,
У час, який вважався мирним...

Обмежений простір. Спресований час.
День гніву. День болю. День смутку.
Майдан як ріка… В неї входим щораз,
опісля сумнівних здобутків.


Кривавить слідами невпинна ріка.
Вбивали без шансу нам б у т и .
У голову, в серце… Небесна рука
тримала згорілі редути.


Шалена енергія тисячі воль!
Молитва і сльози мільйонів.
Беззбройні, з високим шопеновим ,,соль’’-
супроти новітніх неронів.


На клавішах голуб сховався від куль.
Ніхто не побіг… В о р і ж е н ь к о,
неначе скажений бійцівський підбуль,
терзав нашу Ноєву жменьку.


Старенький фортеп’ян зчорнів від жалю.
Хтось вістку послав Геродоту –
Зі скіфських могил встали й предки на прю
в сформовані сотні і чоти.


,,О, Нація, дужа і вічна як Бог!”
З твоїх поетичних вібрацій
історія світу верстає пролог
глобально стрімких трансформацій.

Майдан 2014р.

Вдарили дзвони! Бентежно, нервово, розлого!
Вдарили дзвони у болісно-лютий набат.
Відзвук сполоханим птахом полинув до Бога,
Криком тривожним наповнивши душі стократ.

Дзвони все били, і били на білій дзвіниці.
Глух паламар, та видзвонював гучно, як міг.
Годі! Отямтеся! Кров - то не просто водиця!
Дзвони, немов заклинанням, благали усіх.

... В тата безсило котилися сльози рікою,
В грудях у матері бився розпачливий крик:
"Сину мій, сину! Синочку єдиний! Герою!
Ти для Вітчизни і матері був захисник..."

Дзвони дзвеніли, шаліли від крику і болю.
"Отче Правдивий Святий, що на небі єси,
Хай буде воля Твоя, - пронеслось над юрбою, -
Боже, почуй! Збережи нас, помилуй, спаси!"

22ю02ю2014 р.

Багрянець крові запалав, наче ватра,
Дивись, Україно, як плачуть Стожари, -
То брат із рушницею рушив на брата,
Брат брата ножем в саме серце ударив.

І знову тремтять над Вкраїною зорі, -
Бої братовбивчі знов плодять рекрутів.
"Просніться, убогі, - зірки їм говорять, -
На вістрі ножа-бо - смертельна отрута!"

Та наче не чують сліпці, повні люті, -
У серце ножем один одного колять.
"Прозрійте, Вас враг нацькував і заплутав,
Тримайтеся купи, - благають тополі, -

Сміються над вами лихі супостати,
Від них не очікуйте кращої долі,
Не дайте в собі нелюбові зростати,
Що вас отруїв нею злий Капітолій."

Заплакало небо по дітям убитим,
Та сяйвом життя мерехтітимуть зорі!
Всі біди, просіяні зоряним ситом,
Любов'ю прозрілі брати переорять.

Чуєш, чи ні, чоловіче? -
Ребра людські хрустять,
Пси у погонах калічать
Хлопців, старих, дівчат.
Б'ють і вагітних, суки,
Щедро, з ноги, в живіт.
Ллється кийковий стукіт,
Топить майдан в крові.
Що ж ви, хорти державні,
Геть озвіріли вкрай,
Сильна для вас забава
Душу кийком рубать?
Ви упивались болем,
Зойками мирних мас,
Вами гарчали вголос -
Демони і пітьма.
Пащі вдоволені мали
Цербери душ людських,
Була в звірячих оскалах
Втіха й тваринний сміх.
Мо', хтось вночі буянив,
Опір крізь сон чинив?
Мо', це посвята в кияни,
В якості новизни?
Били слабких, беззбройних, -
Звіра ж, що дав наказ,
Мужнім бійцям в погонах
Здати - слабка рука!
Як би то там не було,
Справу розсудить час -
Він за слизьке минуле
Вже не пробачить Вас.

22.12.13

Мамо, не плач.
Я повернусь весною.
Прийду на світанні в садок із росою.
А, може, дощем на поріг упаду.
Голубко, не плач.
Так судилося, ненько.
Вже слово, матусю, не буде моїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько.
Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає.
І рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває.
Душа за тобою щемить.
Мамочко, вибач, за чорну хустину.
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я любив. І любив Україну.
Вона, як і ти, була в мене одна.

Дивлюся - з екрану –
Як вбивчі міни,
Гранати під ноги –
Враз!
І на барикаді
Відважний хлопчина
На лоб
Натягнув
Протигаз…
Дивлюся – і знову
У ярому танці –
Кийок та фанерний щит,
А їм на підмогу –
Нові вихованці
Ціпків та бейсбольних бит.
У лаві найпершій –
Стоїть донеччанин,
І львівський – опліч із ним.
Там спалахи слабкости
Й миті одчаю –
До неба уносить дим.

Ті скаляться:
Ми у ведмежі жорна
Вас кинемо й перетрем!
Їм відповідь –
Стяги червоно-чорні
Над згарищем та вогнем…

Вони – в белькотінні
Тривожної ночі
Пролляли червону цівку…
Їм відповідь – лють,
Закарбована в очі,
І видрана з долу бруківка.

То правда,
Що скресла
З тяжкої станації
У битві супроти катюг,
Нуртує у жилах
Повсталої нації,
Гартуючи меч і плуг.

19.02.14

В сорочку вишиту вдягла...
Перехрестила...
Проти моїх молінь - у зла
Не стане сили.
Серед усіх земних доріг,
З вовками танців
Моя любов - твій оберіг...
Живим вертайся!!!

20.02.2014

Бід не боюсь, землетрусів і повені,
Кризи, я вас не боюсь.
Бути боюсь лиш у лоні Московії,
Втрапити в Євросоюз.

Я - Україна, земля з власним іменем,
З мудрістю тисячоліть.
Здавна зламати, скорити хотів мене
Ласий на здобич сусід.

Кров проливали за волю омріяну
Віддані доньки й сини,
Тіло моє розривали і міряли
Орди врагів навісних.

Стихли всі війни, і дихає волею
Жовто-блакитно мій стяг,
Пам'ять дітей лиш зробилася кволою, -
Волю шукають в гостях.

Зиркають нишком, як мавпи, на сторони,
В хату сусідську, тихцем.
Де ти, народе, живий і нескорений,
Де твоє мужнє лице?

Де твоя мудрість, роками гартована,
Розум твердий, наче сталь?
Бійся лише іноземної повені,
Бійся стулити вуста.

Тільки свій шлях торувати не бійся ти,
Слів не стидайся палких,
Ноги сусіду на того не звісити,
Хто вже стоїть на своїх.

Людиноподібнії звірі
У серці любові не мають,
Та всім воздається по вірі,
Моліться за нелюдів навіть.
Хай щирі молитви не стихнуть
За псів у гуманній подобі,
Щоб виникла в "лівері" їхнім
Відраза до вбивчого хобі.
Хай хижі тваринні оскали
Навіки ці звірі сховають,
Бо навіть вовки і шакали
Подібних собі не вбивають...

Спочатку побили – натхненно, уміло
і душу надії, і змучене тіло.
Лупили, бо знали, нічого не буде,
а може і буде – медалька на груди.
Кийком по макітрі, ногою по нирці.
Якщо не скорився, то знову по пиці.
А потім в додачу ще порцію «мата» –
за пайку, за батю, нашивку і брата.
Ну просто герої – на дошку пошани
і зірочки срібні у повні стакани.
А тих, кого били – за що і навіщо?
Із вибитим оком - Бандера!? Так смішно…
За те, що ходили, за вільне повітря.
За те, що хотіли до правди, до світла.
За те, що у стрічці означено вибір.
За те, що сваволі не мовив: - Спасибі!
За те, що людина – це гідно і гордо.
За те, що обличчя – не пика, не морда.
За те… можна довго, та все без причини.
З пихатої висі – оскал мертвеччини.
А потім до суду, побитих і крайніх,
і всіх під копірку, і перших й останніх:
як бидло до стайні – у камери тюрем
і страшили лячно: - Надовго засудим!
Так довго тягнули – і час, і волинку,
і плакали слізно, згадавши ялинку.
Тепер скаженіють і Бога не знають,
в прямому етері стріляють, вбивають…
Мільйон терористів – супроти закону?
Одне лиш питання: закону якому?!
Отому, щоб жити рабами смиренно,
та силу зневаги терпіти щоденно?
Не знаю, що стане – війна, перемир’я
і плід перемоги чи знов межигір’я?
Та знаю єдине: ніхто не забуде
відірвані руки, прострелені груди.
І прощення звіру ніколи не буде,
бо нащо у хлопців… прострелені груди…

19/02/2014

За правду революції
Поклав і душу, й тіло.
Сторінка у фейсбуці
Як дім - осиротіла.
"Живий!!!" - кричать світлини,
"Помер..." - портрет на пОлиці...
Душа до Бога лине...
А на Майдані моляться...

Знову стріляють в прямому етері.
Вибухи, гази, бруківка і біль
стукають в серце, у душу, у двері
в рану заюшену сипати сіль.
А чи поступиться влада поганська?
Стільки украли – куди їм іти?...
Хвиля народна і повінь повстанська
змиють в клоаку злочинні сліди!

18.02.2014

усе на пси
неси себе
неси
у жертву
безголовому
усюди
бо він не
спить
бо він
в думках
тремтить
не буду
може буду
знов не буду

із тисячі
один
до діла каже
та міцно
безголів`я
розум в`яже
ховає
в панихидному
кліше -
хіба
невже
не треба
я не знаю...
а ми вітаєм
і ура лиш знаєм

усе на пси
котрі
уже рази
разить мене
разить мене
разить

в якому році
на яку таку
п`яту
я наступила
і мою мету
метуть
сніги
століттями
метуть...

і де ж та
путь
мій шлях
без тихих
пут

і знов
зіллють
мій відчай і одвагу
і без присяги
на Біблію
не дивлячись
в престол

ні
ти хохол
народе мій...
хохол?

25.12.2014

Любин голос -
як оце чисте небо на Стрітення -
дає силу дотягнутися
до зимних пальців березня
і таки дочекатися
справжнього тепла.

Любине слово -
первоцвіт, щирий і безстрашний,
бо тримає сонце
у своїх зелених долоньках.

Любин погляд -
дотик весняного променя,
від якого кожна брунька
вибухає цвітом.

А сама вона
проростає зеленою травою
крізь усі сніги і морози
до сонця, до неба,
у яке вірує
усією своєю душею.

15.02.2014 (дорогою до Сокаля)



Любі Бенедишин - 2

Сидить спокійна, навіть ледь сумна.
І дивиться, і слухає уважно,
як люди їй - про неї щось розкажуть.
Неначе келих доброго вина
на білому обрусі -
тихий погляд.
Не сколихнеться марнотою всує,
йому задума й цей вогонь пасує,
як свічці - полум'я,
як небу - щире сонце,
і як ріці - розкішний простір вод.
Ця жінка не чекає славних од.
Лише слова, що вистояні в болю,
лише світи. які творили долю,
несе у люди, в рідний свій народ!

15.02.2014 -
під час презентації збірки поезій "Нотабене" у м. Сокалі

У колі недотичних величин,
попри усе, торкаюсь і не каюсь,
поміж уявних і живих причин
я у ярмо покори не впрягаюсь.
Куди веде дорога без мети,
уздовж якої – розкіш і нестатки,
а ще олжі осяяні хрести
і на життя уставлені податки?
І час, як пес, винюхує сліди,
наздоганяє і гарчить у спину -
із пащі слина капає біди
на золоту надійну середину.
Не заховати віру в сіре тло,
хіба що тлу молитися до скону.
На роздоріжжі, де добро і зло,
шикуються знедолені в колону.

12.02.2014

Не сниться Маріїнський парк...
Та бачу, наче у жахіттях,
Як хтось куща з корінням витяг,
За 200 гривень - не за "так",
Як місять сотні підошОв,
Де "По газонах не ходити"...
А тут колись гуляли діти,
"Трамвайчик мрій" по колу йшов.
Згадаю: серце заболить,
Як доня листячко збирала,
Як підганяв годинник.. мало!
О неповторна кожна мить!
Ви, крадії приємних снів
І милих спогадів убивці!
Зачинені в загоні вівці!
Хто вас на білий світ пустив???
І звідки ця чума взялась -
Братків бездумнії васали?
Хоч ви історію засрали,
Та до майбутнього вам - зась!
Змете майданівська мітла
Усе сміття, що нищить хату,
Пов'яже лапу волохату,
Непотріб випалить дотла.
І я, вітаючи весну,
Посію квіти і травичку,
Немов із вчинку - гарну звичку.
І сни барвисті поверну...

Стихає і спалахує війна,
а мир стоїть на розі сподівання –
впаде колосу глиняна стіна
чи кров’ю захлинеться ніч повстання.

Ми умістились в часі перемін –
уся країна, сита і убога.
Душа плекає і воліє змін,
та десь блукає суща перемога.

Дволика мрія розмиває путь.
Бруківка у руці, як пошук Бога,
і кожен вбитий молить: не забудь,
ще не уся розібрана дорога…

2014

Не розчаруюся в тобі,
Бо ти і є моя Європа,
І хто мені тут скаже проти,
Той не вслухався в жодну ноту,
Яку Михайлівська дзвіниця
Нам посилала...Ти - десниця!
Ти відчай наш і наша віра,
Натхнення, гордість і свобода!

Тобі із нами теж роботи -
Банкрутство так давно душі
Народу рідного торкнулось,
Що ледве вже і не забулось,
Як ти ще сотню літ тому
Збирав народ свій на майдані.

Та ні! - традиції не давні! -
Вони ж бо вічні там, де Кий
На схилах долю сіяв щиро
В братерстві й рівності уміло.

І хто не знає, що жила
Європа давня тут, у нас,
Ії повернемо. Вже час
Вольнолюбивому народу
Свою приховану свободу
Піднять над берегом Дніпра:
Ти тут, Європо! Ти - жила
У генах київського люду,
А це і схочеш - не забудеш!..

11/02/2014

У маленьких діточок горе -
Хто заробить їм на харчі?
Лейтенантику-прокуроре,
Ти спокійно спиш уночі?

І за що посадив їх тата,
Записавшись у слуги зла?
Де ті докази-компромати?
В тебе совість колись була???

Спи, прислужнику-сраколизе,
В сновидіннях побачиш ти,
Як у пеклі наклали хмизу
Для твого казана чорти.

Хай насниться тобі дружина
Того хлопця, що посадив.
А удосвіта - крах режиму
І руїни старих судів.

Спи спокійно, якщо удасться,
І сумління хай не шкребе,
Тільки знай: ти в глибокій пастці,
І загнав туди сам себе...

Ну що, Вітьок, злітав у Сочі?
Крута тусовочка, еге ж?
Та біля тебе щось не хоче
Сидіти навіть Бангладеш...

Цураються, немов прокази,
Ніхто руки не подає.
Володька холодністю вразив,
В тарілці - тільки олів'є...

Ні слова Вовка про кредити -
Оце тобі і дружба вся!
А раптом схоче хтось убити?
Ет, охорони мало взяв!

Для папараці - невидимка,
Надумав прапором махнуть...
Сидів би краще вдома взимку,
Ох, здійнялася каламуть!

Три кола над аеродромом -
Сідати чи втікати геть?
Але ж Межигірські хороми?
Без них життя - неначе смерть.

І що б тим клятим екстремістам
Не розійтися по домах?
Тепер з води не вийти чистим
І не здолати дикий страх...

А мир іще навіть не сниться,
Напружені ночі і дні.
Морозом обпечені лиця,
Розплавлений страх у вогні.

Та згодом загоїться рана,
Очистяться сни від примар.
І буде проспект Нігояна,
Жизневського буде бульвар.

Нові монументи столичні
Розкажуть онукам колись,
Як падали зорі у січні,
Щоб наші бажання збулись...

Шону Маклеху



Ірландці з українцями – окремо,
І кожному близька своя блакить…
Та арфою на прапорі зеленім*
Червоно-чорний стяг мені дзвенить.

Між нами – милі, милі, милі, милі…
І різне все – шляхи, дерева, сни…
Чого тоді тін-віслом** забриніла
Мені сопілка рідна з далини?

Живем – не на однім планетнім боці,
Та знаю я – підвівши зір увись,
Лягли у землю їхні юні хлопці,
Так само, як і ми лягли колись.

Інакше в них у небі сяють грози.
Несхожі зовсім, начебто, краї…

Неправда. Бо ми ллємо спільні сльози.
А от кати у кожного – свої.

08.01.14

ПАРОДІЯ
Вже чкурнув наш Янович в Європу...
Так спішив, неначе тут потоп...
Не авіарейсом...автостопом...
Літаком приватним, звісно...Щоб
Не заніс у Тулу, до Казані
Чи у вовче лігвище -Тамбов...
Готувався Янович "заранє":
Настругав "капусточки",знайшов
Гарне місце десь аж там, у Відні
(Вже й забув про геїв хіт-парад).
Там синок з невісткою небідні -
Не спішать вертатися назад...
На прощання мовив до народу :
"Пєрший тайм...но я нє проіграл.
Я нє повєрнуся большє зроду -
Напєрьод зєльонєнькіх набрал..."
...І народ йому повірить вперше
(вже без побрехеньок і обмов)
Янович - сміливець. Він не бреше.
Він інтегруватися ГОТОВ.
04.02.2014

До чого тут кілометри,
Професія, вік чи стать?
Є люди, готові вмерти,
І люди, яким насрать...

Залишися для мене такою, -
Розкинутою попелом, вітром
Розлитою в квітах журбою,
Позбавлену болю водою...

Скажи мені все, чим образив?
Скажу тобі про все, шо забула!
В очах твоїх зорі побачив, -
Як шкода, що ти це почула...

Між квітів ти губиш намисто,
І ноги болять - їм би сісти...
Та очі в сльозах - їм не видно,
Куди ти біжиш, - лиш би бігти...

Привіт! Як справи, однокурснику з Донбасу?
Згадався нині наш гірничий інститут.
Багато з юної пори минуло часу...
Так доля склалася. Тепер ти — там, я — тут.

Хоч і з дипломом — шахтарюєш у забої,
Не прогодує трійко діток інженер.
А пам'ятаєш, як ми мріяли з тобою
Про відкриття, далекі мандри... а тепер...

А я, мій друже, третій місяць на майдані.
Сім'я, робота... Маю діток, як і ти.
Жирує влада... увірвавсь терпець останній -
В судах свавілля, у міліції — кати.

І хай тобі щодня тлумачать однобоко,
В кривому дзеркалі ти бачиш наш протест,
Знай: я стою не за Кличка чи Тягнибока,
І навіть, віриш, я стою не за ЄС.

Ти чув, що часом тут насмерть влучають кулі,
Що на морозі роздягають догола.
За що, спитаєш, так уперто ризикую?
Щоб ти життя у ветхій шахті не поклав.

Щоб діточок твоїх, моїх синів і доню
Не запрягали у ярмо круті братки,
І щоб між нами не проводили кордонів,
Щоб Україну не ділили на шматки.

Людей катують. У ночі горять машини —
Це для бандитів різних рангів “звьоздний час”
Хіба такої ми вартуємо країни?
Хіба про це колись так мріяв кожен з нас?

Хай почекають маму діти. І робота
Нехай потерпить — надолужу залюбки!
Я там, де справжні українські патріоти -
З Одеси, Криму, і твої є земляки.

Щодня героїв пригощаю пирогами,
А знадобиться — то й життя за них віддам.
Не вір байкам, які нас роблять ворогами,
Бо це на руку нашим спільним ворогам.

ТИ – мова
Моєї
Прадавньої
Нації.
Тобі вже
Співали
Багато.

Он дехто
Тобою
Стриже
Асиґнації,
А дехто –
Розламує
Ґрати .

Розводили
Юди
Пусті
Баляндраси,
На котрих
І ницості
Слизько…

В тобі
Гартувалося
Слово
Тараса
І шабля
Богдана
Хмельницького.

В тобі, моя мово,
Задимлені
Шанці,
Шляхетна
Статура
Герба.
В тобі – чорний прапор
Махновських
Повстанців
І вічна
Звитяга
УПА.

В тобі – материнська
Знедолена лють,
І батька
Криваві
Тортури,
В тобі – тихий стогін зими
Після Крут
І горда
Постава
Петлюри.

О мово! Очами
Малого хлопчини
Шукала ти
Вірних
Перлин…

Та врізались в тебе
Розгнуздані кпини,
Коли тебе
Зрадив
Син.

Той син є усюди:
В душі крамаря,
Що хтиво
Видудлює
Чарку,
В душі науковця
І плугатаря,
І навіть
Малого
Школярика.

Отак, моя мово.
Допоки той син
Твого укорочує віку,
Не стане яса
Українських
Сивин
З руїни
Усяких
“язиков”.

03.01.14

Україна – не Руїна. Україна – ненька.
Має доню-берегиню, сина-козаченька.
Не холопи-посіпаки – роботящі люди,
тільки лихо, чорне лихо, розтинає груди.
З того розтину кровиці витікає сила
і чорніє на кургані Кобзаря могила.
« Поховайте та вставайте, кайдани порвіте…»,
та приходять лицеміри, несуть мертві квіти.
Посивіли, постаріли заповітні думи,
зажурилися, затихли доленосні сурми.
Зневажає сите панство сіру біомасу,
тільки гонор їх і пиха до пори, до часу,
бо «…не вмерла України ні слава, ні воля» –
берегині й козаченьки дбають іншу долю:
- Ні царі, ні царедворці, ані грязь підніжжя,
не торкайте синє небо й позолоту збіжжя!
Вам до слави як до неба, до святого Бога.
Ваша воля – людські муки і крива дорога.

Україна – не Руїна і народ – не бидло.
Плюньте лиху межи очі, а йому не стидно…

01.02.2014

Зігріває кожух і світанки з малиновим смаком.
І бардове панно, що над містом зависло приречено.
І порожні тролейбуси мляво виходять за графіком.
Нам життя небезпечне надовго тепер забезпечене.

Нам триматися так – галасливо і вперто – до відчаю.
Вередливий вогонь хай клубочиться чорними круками.
Ця тривожна зима на скрижалях душі вже засвідчена.
І, можливо, колись захлинеться безсилою мукою.
31.01.2014

***
Така зваблива - пречисто світла?
І довгорука,і довгонога,
чому, навіщо така вродилась
о ти, приманко єдинорога?

Зійшла до світу з нічного трону,
росла билинка - і прагла неба...
О, діво ніжна, чому Мадонна
стискає руки в мольбі за тебе?

***
ЇЇ слова... її слова – поезія!
ЇЇ історія – це танго запальне,
що рвучко палахкоче понад лезами:
- Знайди мене!
- Візьми...
- ... пусти мене!!!


***
Карнавальна Оксана
вся – в легендах кохання,
творить змії-картини
і.. приховує рани.

Серед вихору візій
крізь осінні тумани,
позолоту облізлу
і невдач урагани –
світлу -
творить
осанну,
сходить сонцем –
ОКСАНА!

06.2013

Ти добре знаєш: я в харчах — не привереда,
А все немиле. Не було такого зроду ж.
Без тебе й кава не смакує, хоч і з медом,
Бо ти завжди її цілунками солодиш.

З тобою й сало на Майдані — просто пісня,
І дим буржуйок — не надихатись, як волі.
Розмежував Майдан життя на “до” і “після”,
І так, як “до”, тепер не буде вже ніколи...

День гніву росте щодня,
харчується каплями крові.
У завтрашній рік Коня –
із тезою антилюбові.
Ховали у очі зло,
у посміх і рук вітання,
ховали у сіре тло
для хижого панування.

Але дістали усіх,
але згадали, що… люди.
На білий невинний сніг –
калинові грона всюди.
А вічна жага життя
дістала убивчу наснагу –
дивитись у майбуття
на мушці рушниць спецназу.

День гніву росте щодня.
На силу виходить сила.
Сідлає герой коня,
а то… ворона кобила.
Вона цокотить по склу
одвічного сподівання,
героя несе в імлу
на подвиги і страждання.

30.01.2014

Ще одягнемося в сукні, дівчата,
Дочекаються високі підбори.
Доведем до перемоги почате,
З козаками разом лихо поборем.

Не на часі нині запах парфумів,
Дим буржуйок пробира до білизни.
Певно, сам лихий братву надоумив
Так знущатися з народу й Вітчизни.

Ми за хлопців наших станем горою,
Щоб гуртом здолати горе-тирана.
Напечемо пиріжків для героїв,
Злущим кригу, перев'яжемо рани,

Та й закусимо обвітрені губи,
Та й молитви-обереги - щитами.
І не мрійте, упирі-душогуби,
Що ТАКИЙ НАРОД навколішки стане!

Під Крутами юга віє
холодним, колючим снігом
і кулі гарячі носить
над чистим юнацьким віком.

Зло бехкають пси-гармати...
- Тримаймося, друже, брате!
Щоб жила Україна-мати,
потрібно нам тут стояти!

Як легко героєм бути
далеко від поля бою,
як мало прийшло під Крути
устати на бій з ордою.

- Каму здєсь хахляндію нада?
Криваво налиті очі.
- Спасіть мене, мамо, тато,
я жити, ще жити хочу.

Під Крутами юга віє...
Зів'яли принесені квіти.
У пам'яті часу мерзнуть
розстріляні в січні діти.

Із архіву

Село понад гаєм. Вологе горіння світанку.
Ріка на пороги стікає. Бриніння роси.
І хтось – молодий ще – закутий в свою вишиванку
Виходить із хати – за тин, у пахучі ліси.

На ґанку він слухав ранкове сумне голосіння
І мріяв про волю невидимих буйних заплав…
Із передпокою озвалась, як тихе сумління,
І вибігла мати, вхопила його за рукав.

Той хтось уже хтів посміхнутись і вирватись хутко…
Без болю й зітхань, і без довгих важких перемов.
А мати – нагострену бартку, загорнуту в хустку –
Поклала в долоню зі схлипом – і в хату ізнов.

І син той відправивсь…
Неначе могутнє багаття,
Вогнем благородним, що вихором в небо злетів,
Палало-горіло у вирі борні Закарпаття,
І ймення опришків наводило жах на катів.

Криваві від помсти, дістали й начистили ґвери,
В рясній полонині озброєні стали у рій
Налякані зайди, магнати, сліпі ненажери –
І тихо прокрались у табір на скелі крутій.

Був бій. Була спека. У голови цілили кріси,
І шанці наллялися трупом народних борців.
А пні – ті зелені волхви предковічного лісу –
Втирали коріннями сльози на древнім лиці.

Надовго все змовкло. А потім, в осінню годину,
До скелі прийшла… Чи не привид?.. Старенька прийшла…
Дивились на неї ті скелі чолом її сина,
Високі ті скелі… Узвишшя ясного чола.

Навколо – змарніла пустеля. І в серці – як пустка.
І ліс у такому мовчанні, немов задубів.
Побачила раптом ту хустку, ту вишиту хустку
У листячку жовтім… У листі опалих дубів.

28.01.14

І знову падав сніг. А ще мороз тріщав. І майоріли лозунги , знамена. І нахилився Ангел до плеча, зашепотів схвильовано до мене. Мовляв, якась чудна війна оця, всі небожителі уже у справжнім шоці...Летять гранати, падають до ніг. У когось справжнє місиво у оці...Студенти. Барикади. Чорний дим. Навпроти "беркут" і злостиві крики. Свій став чужим... Чужий не став своїм... Ніхто з великих ще не став великим...
Несе бабуся теплі пиріжки...Водою патріота обливають...Майбутній архітектор - без руки...Побиті люди гордо Гімн співають...
Не вмерла ще...не вмерла ще...не вме...Хіба та смерть - нав`язлива ідея?..А з півночі не вітром - матом дме...І я не знаю - хто я...як я...де я...
Хтось каже : жий на західний манер. Витає привид - матінка-Європа...Народ надіється, що він іще не вмер...Політикам - своя важніша "...опа".
Отак жиєм, воюєм день за днем...Найважче- це проти себе самої...
Кров на снігу...
Зруйнований едем...
І прямо в душу вцілені набої...

25.01 2014. Київ.

На часі час очиститись від бруду,
від лихоліття в нашому житті,
від сороміцтва, яничар і блуду
та рідний дім тримати в чистоті.

На часі час очиститись від скверни,
від гонору всевладдя, від ганьби.
Минулі помилки – колючі терни,
що не дадуть приспати ці роки.

На часі час відбутися народом
і кожен день краплинами життя
творити світ по імені „свобода”,
щоб не пішла країна в забуття.

Так герої ідуть.
Так герої у вічність ідуть.
Так по хвилі живій,
Ніби човен, пливе домовина.
Повноводна ріка
проводжає у праведну путь
У нерівнім бою
за свободу полеглого сина.

Він війни не хотів,
Та від миру у клітці — втікав,
Бо мовчали сябри,
А один серед поля — не воїн.
Чи достатньо напитись
малого свободи ковтка,
Чи віддати життя,
щоб душа не попала в неволю?

Та прийдешню весну
Не зупинять колючі дроти.
Буде пісня — не плач,
І веселка — не дим понад світом.
Заклинаю: живіть,
вільні сестри і вільні брати,
І прошу: розкажіть
про героїв онукам і дітям.