Повертатися годі
з-під чужого крила.
На далекому сході
ти за себе була.
Там династії бились,
там точились бої,
там на тебе дивились
через очі твої.

Те, що ти означала
для сторонніх істот,
те, що ти не зачала,
те, що брала ти в рот,
не зронивши ні слова,
не проливши води, –
все повернеться знову,
тільки знов не сюди.

Злом розрізано різним
ці куточки очей.
Не вертайся запізно
з азіатських ночей.
Ми накинемо лямку
на розмовні вуста.
Якщо при́йдеш до ранку,
значить, злість ця пуста.

Серед нас твій коханець,
проминулого друг,
твій незвільнений бранець,
о́вен твій і пастух.
Ми його споряджали –
та далекий твій схід.
Ми його проводжали –
та давно вже він дід.

19–20 березня 1996 р., Київ

Ворог наш такий як є –
віднімає, топче, б’є.
Чи настав, чи настає
час забрати все своє.

Спадок наш, країв Земля –
зазіхання від кремля.
Ця околиця Русі
хоче землі наші всі.

Крила в леті, хижий птах,
чар кінець, останній мах –
навпіл жезл розсік його,
птаха більш нема того!

Знаменом кому це є,
тло прикрашує своє –
на гербах і прапорах*
як трофей, розтятий птах.

Наше знамено проте,
точно зверху, золоте**,
синє*** тло, прийшов цей час**** –
прапор* наш гуртує нас!

* прапор промовляє за минуле, викликаючи силу спогадів, за сучасне, нагадуючи про обов’язки, і про майбутнє, надаючи віри й надії, потрібних для довершення великих діл.
** «Головна Руська Рада», що зібралась у Львові 2 травня 1848 р., як представництво українських земель під Австрією, приймаючи за національне знамено жовтого лева, спертого на жовтій скелі на синьому тлі, а тим самим визначила й національні барви прапора. Проте не було вирішено, що згідно з прийнятими в інших народів і держав правилами вгорі має бути барва знамена (жовта), а внизу барва тла (синя).
*** тогочасна галицька геральдична термінологія вживала прикметника «синій» (бляв) на означення якраз блакитної барви. В геральдиці існує тільки одна синя барва, одначе вона виявляє в гербовому мистецтві два відтінки, темно синій і блакитний, залежно від стилю і традицій даного круга національної геральдичної культури. Німеччина, Чехія, Польща, Україна, Білорусь, Швеція та деякі інші сумежні країни належать до геральдичного культурного круга, який від багатьох століть користується тільки блакитною барвою.
**** тимчасово УНР на своїй другій сесії в червні 1949р. постановила прийняти до часу скликання Конституційних Зборів в Україні за єдиний український національно-державний прапор – блакитно-жовтий.

17.12.2025р. UA

Відчув гул майдану,
з країни не втік,
свободу жадану
вплітав у потік.

Дай Боже ту манну
хоч під Новий рік –
знімаєм оману,
позаду вже пік.

Ідуть до потоку
душа й тілеса,
відчую, нівроку,
Тебе й небеса.

Дай знати, мій Боже,
чинити як слід,
як жити нам гоже
позбувшись всіх бід…

Хранить Божа Мати
наш рід неспроста,
бо маєм тримати
державу Христа!

29.11.2025р. UA

На теренах родючих земель,
Де життя вирувало і квітло,
Перетворено світ на тунель,
І в кінці його вимкнено світло.

Це страшніше за жахи війни –
Для когось бути просто мішенню!
Люди-привиди, наче з труни –
Штучний апофеоз лиходення.

Як це сталося? Як відбулось,
Щоб дитина благала у хаті:
“Мамо, мамо, дай їсти хоч щось?”
Та мовчала – не дихала матір.

Недаремно кривавий терор
Заплямовував прапор радянський.
Він засіював Голодомор
І вирощував цвинтар селянський.

Злочин, страта мільйонів людей,
Що вину мали тільки єдину –
Жити вільно, ростити дітей
І тримати в собі Україну.

Правда знову у власних руках.
Про часи ті скорботні, безлюдні–
Закарбований жах у віках,
І кати за́вжди будуть осудні!

15.11.2025р.

І прийшла Перемога!
Уся Україна в Києві постала.
Зійшов Віктор
од Андрія,
од Первозваного –
Багатоочікуваний.
На Михайла
він, як святий Михаїл, у вогні помаранчевім
зі змієм боровся,
поки до пекла не скинув!
Потім на Миколи
він, як святий Миколай,
людей щиро віншував
і переможним духом освячував!
А на Різдво,
як Син Божий,
во Славі Вселенській народжувався!
І вже тепер на Водохреща
хреститься перед усім народом
на Собор України,
на Соборність Великую і Вічную
цілої нації української!
Воскресла Україна!
Воістину воскресла!

28 листопада 2004 р.,19 січня 2005 р., Київ

Не в своїй, не в Палестині,
був Ґоле́м* і в Чеха глині.
Пишуть в рот йому і нині,
але в нас вже, в Україні,
хватку маючи звірячу,
ненаситність на нестачу –
це ж за гроші "стіна плачу".
Час покаже, мо й пробачу.

* Голе́м або Ґоле́м (івр. גּוֹלֶם: /ґоле́м/) — персонаж єврейської міфології, легендарна людиноподібна істота, штучно створена із неживої матерії (зазвичай глини) рабинами-кабалістами у Празі. Глиняна статуя буцімто оживала під дією вкладеного ґолему до рота паперу (пергаменту) з написаними дорученнями, для їх виконання.

19.11.2025р. UA

Живи Україно
віка і віка,
Отця де і Сина
керує рука.

Бо воля як криця
танок де і спів –
слів Божих криниця
та око між брів.

І герб України,
як часу ріка,
у світі єдиний
де Божа рука*.
…+
Слава, слава Отцю й Сину!
Береже Бог Україну.
Кожен день і кожен час
Матір Божа хранить нас.

* тризуб це і зброя, і плуг, як інструмент для Божої руки на воєнні і мирні вчинки.
Подібні предмети: куполи церков, в Європі – корона, у Тибеті – дордже, в Індії – ваджра, у Франції – лілія, в Японії - конгосе, в Китаї - дзиньганси, в Монголії – очир …
Наприклад рука за участі Живого Єдиного Бога цим інструментом влучала і нищила цілі на війні, керувала погодою, змінювала русла річок, різала камені, виготовляла блоки для будівництва храмів та інших великих споруд…

26.102025р. UA

Мій рідний край – це неосяжний простір,
Де у безхмарні, чи
скрутні часи,
Я – невід’ємна частка, дивний розчин
Кохання, волі, гідності, краси.

Мій рідний край – це ясноокі діти,
Турботою оточені родин,
Від пращурів безцінні заповіти
Сприймаючі мільярдами клітин.

Мій рідний край – це місце поховання
Моїх батьків і їх старих батьків,
Де всіх нас нагороджено коханням,
Де мова не жалкує щирих слів.

Де сміх лунає, коли в серці свято,
Де сльози душать, коли в серці сум,
Де не кидають без вини за ґрати
І де цінують справжній хист і ум.

Мій рідний край – це відчуття свободи
І право обирати власний шлях.
Це – бачити прихильність від природи
У хмарах, вітрі, навіть у дощах.


Це – спільний дух, історія, культура,
Квітучі землі і рясний врожай –
Завзята, життєдайна увертюра
До миру й щастя, що важливі вкрай!

Це край, де я не гість, не біомаса,
Де відчуваю у душі розмай.
Це – Україна – істинна прикраса,
Мій рідний край – мій неповторний край!

31.10.2025р.

«На вікні свіча миготіла»…
Мати дитинча мовчки їла,
їла-доїдала.
Смачно чи не смачно було,
але всі про те вже забули.
Україна салом заросла!

Пнеться в матки пузо вгору
опісля голодомору.
Що ж я наробила?!
Дев’ять місяців носила.
Раптом уплодила – й зразу з’їла!
Україна салом заросла!

З вилами сидів дід на возі.
Кістяки збирав по дорозі
ще живі й не дуже.
Навіть голова колгоспу
не дотримав два роки посту.
Україна салом заросла!

Розкошем була гнила картопля.
Адже все життя – сльози й соплі,
лобода й коноплі.
Нащо на могили – квіти,
краще на салати їх скришити!
Україна салом заросла!

4 серпня 2008 р., Київ

Причепурена ти у барвисте,
Ніби квіти цвітуть у степу,
А на шії червоне намисто.
Ти народжуєшся за добу
У руках українських майстерних –
Оберіг із шматочків тканин.
Уособлення ти характерних
Сподівань задушевних глибин.
Ти мала, та наповнена змістом!
Без очей, але бачиш усе!
Особлива ти і особиста,
Бо, щось тепле, твій дотик несе.
Пригорну тебе, наче дитину,
Намилуюся щедрістю фарб.
Має безліч скарбів Україна –
Лялька-мотанка теж її скарб!

17.09.2025 р.

Можна, я не буду нічого "употреблядь",
а не "використовувати"?
Ви всі читали Сковороду?
У нього то мова чи язик?
Як язик, то куди ж той язик зник?
Зараз декому з вас
на 1000 років менше, як мені.
Цікаво, ви такі ж дурні?
Ні? То хто в цілому світі
вас рятує од пристріття
нашої української смерті?
Удруге було.
А це вже втретє.

13 квітня 2004 р., Київ

Як повстала Україна, та й зорала пóля.
І сказали українці: З нами наша доля!
Згине ворог той заклятий на віки віднині,
Запанує своя правда у своїй країні.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу.
Українці ми, і кожен козацького роду.

Станьмо, браття, всі на захист
батьківського дому,
І над нами панувати не дамо нікому.
Захистимо рідну землю, рідну Україну,
Захистимо свою правду, як свою дитину.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу.
Українці ми, і кожен козацького роду.

Повбиваймо супостатів без жалю, завзято.
Буде свято в кожній хаті, перемоги свято.
І розквітне Україна — наша слава й воля,
наша сила, наша віра, наша спільна доля!

Душу й тіло ми положим за нашу свободу.
Українці ми, і кожен козацького роду.

2018–2024 рр.

* Ремейк на вірші Павла Чубинського "Ще не вмерла
Україна"

Збірка "Важкі кроки до істини", 2025 рік.

Я на колінах попрошу Святих,
щоб рідні всі були здорові,
а поруч ти була завжди
у буднях сірих й кольорових.

Не дайте дітям гинути, Святі,
хай біль такий не точить струмом душу,
коли на цвинтарі на крихітній плиті
сидить ведмедик під дощем із плюшу...

Проситиму навколішки Святих
очистити від бруду і від блуду,
щоб істини великі і прості
нам нагадали: ми же люди!

Благаю, щоб на нашому віку
для Веделя відкрились вуха,
щоб квіти дарувала Білокур,
і щоб Тарас озброїв вічним духом.

Молю вас я всім серцем: о, Святі,
не дайте розіп‘яти Україну,
щоб після «операції» катів
онукам не дістались лиш руїни!

Я на колінах попрошу Святих,
щоб небо щільно перекрили
молитвою дзвінкої чистоти,
яка летить на білосніжних крилах…

Благаючи про вічні рубежі,
прошу не ліків від глухого болю,
а щоби вистачило до останньої межі -
любові.

2025 рік

Ні сирен, ні тривог… від руїн сивий дим…
Палахкоче свіча… Вітер дме верховіттям…
У терновім вінку прихиляється Бог
К убієнним жінкам молодим
і їх ненародженим дітям.

Ген, у райськім саду під дощем золотим
Розів’ється той дим лиць рясним дивоцвіттям.
Божі ангели тут щасні долі прядуть
Убієнним жінкам молодим
і їх ненародженим дітям.

На хмаринах легких під Покровом святим
Розростеться той дим страдних душ довголіттям…

…А на рідній землі зронять пух журавлі
Убієнним жінкам молодим
і їх ненародженим дітям…

20 липня 2025

Місто-привид, в якому втонули серця,
Місто-привид, в якому втонули надії.
Місто-привид, в якому збагнеш до кінця
Смисл нездійсненності, втраченість мрії.

Місто-привид здіймається, ніби скелет,
І гуркоче в падінні у цеглу і глину.
І даремно шукать рятівний амулет,
Аби вийти із нього в погожу долину.

Місто-привид як наслідок лютих боїв,
Де зійшлись дві армади, страшні і нещадні.
А тепер тут панує лиш сон кураїв,
Лиш руїни споруд у молитві нещасній.

5 червня 2023

Дикі маки забігли поміж пшениці,
І стоять край дороги, неначе ченці.
Мов легенда відома ураз ожила –
Червоніють поля край старого села.

Мак – не квітка, то спогад, то пам’ять, то знак,
Навіть в тиші є голос, допоки є мак.
Кажуть, маки червоні з’явились тоді,
Як судилося долею статись біді.

Коли крові краплина скотилась у пил,
Коли світ захитався, став дуже крихким,
Коли шабля козацька впала з руки,
Тоді стали червоними і пелюстки.

Кожен мак, як могила, котра без хреста,
Кожен мак, наче спомин про тих, хто не встав.
Проростає коріння в чорнозем сухий,
Мак на вітрі тріпоче тривожний, тонкий.

Бачить поле ще в снах і коней, і шаблі,
Хоч і бігають діти по ньому малі.
Та яке в них майбутнє: чи мир, чи війна,
Чи земля пам’ятатиме їх імена?

Чи насіється маку ще більше, ніж трав?
Чи захочуть у рабство піти? Боже, збав!
Незалежність вони оберуть, чи навспак?
Хай подумає той, хто зриватиме мак.

26.06.2025 р.

Світ молодшає зараз, не сивіє.
Бачу сонце я поміж мрякою.
Люди, будьмо глибокими й сильними,
Гармонійно-відвертими, знаковими.

Люди, будьмо взаємочуйними,
Благодатними та духовними.
Розквітаймо, щоб нас відчули
Надзвичайними й наповненими.

Світ нарешті стає синхронним —
Не теорія це, а практика.
Я відверто кажу, без іронії:
Кожен з нас — це нова галактика.

І я вірю у це сторіччя,
І хай буде на те Божа воля:
Люди будуть духовно ввічливі —
Нам достатньо для досвіду горя.

Як важливо рости у світлі
Розуміє поки не кожен.
Але в цьому швидкому світі
Люди — світло і правда Божа.

Ми кров чужу дарма не проливали,
Не їли хліба із чужих полів,
Свій край від азіатської навали,
Від цісарів, царів і королів
Ми боронили.

Вчімося ж любити
Незганьблену історію свою,
Яку в нас підло вкрали московити,
Не здатні нас осилити в бою.

Пожовклі та нетлінні наші кості
Розкидала недоля по світах,
А в нашому краю
Незвані гості,
Зложивши кості, перетліли в прах.

Все прахом стане, що на нас повстане
Оружно – наш чорнозем збагатить.
Наш гордий злет,
Відродження останнє
Не зупинити й кров'ю не залить!

Ідемо ми, Тарасе, до тебе за словом, за духом.
Щоб торкатися віршів не тільки очима - душею,
Повсякчас мерехтіння минати облудно дешеве.
Пильно слухати світ, уявляти, як ти його слухав.

Мова-зброя твоя хай додасть нам палкої наснаги.
Бо забули себе. У чужі подавались околи
Та шукали достатку. А неміч свою побороли?
Вгамували до волі тобою оспівану спрагу?

То ж у тебе, Тарасе, черпаємо силу і нині.
Ти із кручі дніпровської чуєш війни канонаду.
То ми стали до бою за волю, за землю, за правду.
Довго сліпли та глухли.
І платимо борг Україні.

Тарас - не на полицях,
що покриті пилом,
він - не минулий,
а теперішній час:
розкинув руки,
мов потужні крила,
і закриває нас.

2025 рік

… Що ж, коли вітер свище –
Хочеш того, чи ні! –
Ти піднімайся вище,
Там де запа́л борні…

Там, де затятість бою,
Де погибає тьма –
Жертвуй лише собою,
Інших шляхів нема!

Як би тобі не мліло,
Доки роса спаде,
Там, де маліє тіло,
Дух уперед веде!..

15 січня 2025, імпровізація

Зійшлись докупи різні два світи:
Яскравий глянець, поряд — смерть, руїни.
Який з них твій? В якому зараз ти?
І що в тобі лишилось від людини?

Бокали повні, музика та сміх.
До біса всіх, війну, каліцтва, втрати...
Та тільки гаснуть в небі ліхтарі
Однин за одним. Справді ти їх вартий?..


08.09.2024

Тобі сьогодні канонади - джазом!
Тобі сьогодні - зАспівом сирени!
Та я не впав, не втік - з тобою разом
Ми зло це чорне в порох перетрЕмо!

Тобі сьогодні зАспівом сирени
Над містом, де дитя моє заснуло,
Дружина жде, і звІдкіль мати кревно
Молитвами летить над бою гулом.

Та я не впав, не втік - з тобою разом
Засліном стати хочу всьому світу,
Майбутнє зберігаючи від сказу,
Тарасовим натхненний Заповітом!

Ми зло це чорне в порох перетрЕмо!
Піднімемо до бою світ наївний!
Нам Бог послав прожити час буремний
З тобою, Незалежна Україно!

Україно моя, хоч страждала від болю,
Не збороти нікому твій вільності дух,
Не вчепити гнітюче ярмо твоїй долі,
Не здолати вкраїнської нації рух.

Бо народ твій одвічний сіяч(хоч стражденний)
Веселкової мови, любові, добра.
Бо народ з пелюшок вже крилатий у генах,
Джерелом його духу є води Дніпра.

Зазіхнула потвора на землю родючу,
На державу, на сина, на матір і рід.
І чекає розплата її неминуча.
Будуть жити - Вкраїна і гідний нарід.

З-орі серпневі дають тобі світло,

Д-ні урожайні збирає земля.

Н-і! Не захопить ворожа імла -

Е-ра нова - військо мужнє, елітне.



М-онстри російські зазнають поразку.

Н-а́ворот швидко - кривава ганьба.

Е́-йдос підкаже - відійде журба,

З-лагода, людськість - до миру зав'язка.



А́-брис подій відслідковуєм знову,

Л-инуть загиблі, мов янголи в рай.

Е́-хо приносить співзвуччя у край.

Ж-ити б Героям, плекати б їм мову.



Н-ебу безхмарному людям радіти ,

О-ду співати лише без тривог.

С-онце зійде́ - переможе сам Бог.

Т-иша потрібна, упевненість дітям.



І́-ній трагедій у душах розтане,

У́-смішка блиском - на лицях людей.

К-рила ростимуть для мудрих ідей.

Р-анок барвистий покличе у та́нець,



А ворогів заметуть, як непо́тріб,

Ї-хню запеклість, нена́висть і слід.

Н-ині, Вкраїно, плекай родовід.

О-брій манли́вий, а щастя вже поруч.

Засяє сонце Перемоги
Крізь тлю війни на полі бою,
Крізь згарища й важкі дороги,
Хоч є потоки втрат і болю.

Хоча ятрять глибокі рани.
Засяє сонце Перемоги.
Впадуть кремлівськії тирани,
Затихнуть прислані тривоги.

Бійці повернуться додому,
І шануватимем героїв.
Засяє сонце Перемоги
Для українського народу.

І запанує мир і тиша.
Вкраїнці славитимуть Бога.
Країна розцвіте сильніше,
Засяє сонце Перемоги.

Ніщо не в змозі тебе здолати,
ніколи не станеш ти на коліна,
ніхто не кине тебе за грати…
З тобою - Тарас,
з тобою - Ліна.

Небесна сотня - завжди з тобою,
з тобою - воїн світла Да Вінчі,
ті, хто не повернувся з бою, -
навічно двадцятирічні…

Моя Україно, я тебе не віддам -
чи можна матір відірвати від сина?
Довічне пекло - кривавим катам…
Ти вистоїш, адже є сильна!

Гудуть сирени, працюють хаймерси,
хтось скиглить, що немає шансів…
Чи бачиш: тобі посміхається
дівчинка у вишиванці?

Ніщо не в змозі тебе здолати,
ніколи не станеш ти на коліна,
ніхто не кине тебе за грати…
З тобою - я, моя Україно!

2024 рік

ОБРЯД давньоукраїнських ОБЖИНОК, або «ОВСЯНИ ВЕЛИКОЇ»

Обжинкова Громада вибирала з-поміж косарів і жниць найкращих, найвродливіших, молодих, ще й закоханих! Так народжувалась Княжа Пара:
“– Вибираймо Дозорця,
що косив ще за сонця,
а тепер не косити,
тільки Діда носити.

– Наш Дозорець складненький,
наче місяць ясненький”!

(Обжинкова Громада з Княжою Парою, що тримає обжинковий вінок, перед ворітьми Господарів співають обжинкової):
“ – Відкрий, панотче, ворота,
а наш віночок з золота.

Відкрий, панотче, нам брами,
а наш віночок з перлами.

Відкрий, панотче, кватирку,
А наш віночок,як зірка!

Відкрий, панотче, віконце,
а наш віночок як сонце!”

– Ой одчини, наш паночку, новий двір
несем тобі віночка на розвід
Не з золота вінок витий,
а з густого жита -
ще із колосистого,
ще із ядренистого...

– Принесли ми полон ізо всіх сторон:
і з гір, і з підгір’я на господарське подвір’я”.

– Дав Пан Біг пожати,
нового врожаю надбати...

– Дай, Боже, повозити
з поля до обори,
з обори до стодоли,
з стодоли до комори,
з комори на ниву
у щасливу годину!

(Обжинковий Князь з Дідухом у руках):
– Як ти мене, Господарю, збережеш,
то на той рік ізбереш,
із кожного мого колосочка,
виросте житечка повна бочка.

(Княжа Пара віншує Господарів чи то іменем Купала – бога жнив і достатку, чи то іменем бога Вола-Волосожару):

– Ходив Бог по полю, загубив корону.
А женички-жали, корону підібрали.
Судив Бог пожати – суди поживати,
в користі і в радості в доброму здоров’ї!

– Дай же вам, Боже,
на току стогами,
а в діжі – підходом,
а у печі – ростом,
а за столом ситтю!

– Суди, Боже, осені діждати,
дочок віддавати,
синів оженити,
пива наварити –
і нам погуляти!
– Нате ж вам вінець
А нам дайте на танець...

(Господарі супроти Княжої Пари):
– Ой ясно, де ясне сонце сходить,
а ще ясніше, де наша пані ходить,
а ще там ясніш, де наш господар ходить,
в правій рученці золотий кубок носить,
своїх женчиків на медівойку просить:

--Наливай-но, господине, золотую чару,
Повінчай-но, господине, молодую пару!

(Дар Господині – “ясної пані”):

– Я вас віншую зерном яблочним –
чистим коханням, ще й пожиточним,
щоб з того зерня древа зростали,
щоб ваші яблуні яблука мали.

(Дар Господаря – “ясного пана”):
– Я вас віншую зерном пшениці,
щоб ви діждали з нього сториці,
пшеничне зерня – окраса поля,
най з нього зійде красная Доля.

(Дар за дар! Голос Княжої Пари):
– Майся, мов злото, добра господо,
Хліба і солі вашому роду!

(Голос Господарів):
– На доброму слові гуляйте здорові,
аби у достатку зростали
і до шлюбного віна дістали.

(Княжа Пара з Господарями, тримаючи обжинковий вінок заводить “вінчальний” танок):
“Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито женці жнуть.
хорошії гості в хату йдуть.

Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито за селом,
хорошії гості за столом.

Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито при межі,
хорошії гості від душі.

Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито ще й овес,
тут зібрався рід наш увесь”!

(Господарі з Княжою Парою супроти челяді):
– А чи повна наша горіхова чаша,
хмільним питвом наливана?
– А так повна, не проллється, не сколишеться!

– А чи повно д’долу, зерна – у стодолу
воловозом понавезено?
– А так повно, не пройдеться, не об’їдеться!

(Господиня до Челяді):
– То прошу громаду із Дідом у хату!
В мене – двори метені,
а столи – застелені,
а кубки – наповнені,
пирогів напечено,
і медів насичено,
і каші наварено...

(Господар до Челяді):
– Садіть Діда на покуті –
на покуті та й на злоті,
лишіть Діда при барильці –
при солодкій, при медівці
будем Діда частувати
та медівку попивати...

(Господиня до Челяді):
– Пийте, женчики, пийте,
лиш мені чарочок не побийте!

Частуватиме Господиня Діда, а разом з ним і всю Обжинкову Челядоньку ліпленими пирогами – обрядовою стравою наших предків. Пиріг в українців – символ Божого Пращура Місяця-Дідуха, а йому наш народ зобов’язаний своїм хлібом насущним. Начинкою до пирогів служитиме картопля і сир, квасоля й горох, капуста й морква, м’ясо і риба, вишні й слива, яблука й груші...

“З жита та пшениці – гарні паляниці,
Всіх ми почастуєм, ще і затанцюєм.
Їжте молодці з медом паляниці,
Хлопцям та дівчатам – пиріжечки з маком.
А старій Тетяні ще й млинці в сметані,
– Весело гуляйте, нас не забувайте”!
***

В будиночок, біля якого цвіте мигдаль,
Де гноми садові вмикають під вечір ліхтар,
Щастя приходить з роботи, читає книжку,
Готує улюблений чай і годує кішку,
Пече для гостей пиріг, поливає квіти,
Щастя не стримує сміх і лоскоче діток,
Щастя планує відпустку, чекає море,
Купує бабусі хустку... А там десь... хворе –
не бачить, не чує, не любить, йому не жаль
стріляти в будиночок, біля якого цвіте мигдаль...


2024-02-25

Чорні ворони! Чари зронені,
на біду мені уготовані.
Чорні ворони і гіркі сніги,
аж за обрії круговерть юги.

Не спинитися – на семи вітрах!
Не відкритися - душі на ножах!
Не знайти тепла, усміху судьби,
не закінчити пісню ворожби.

Ох „Очі чорні! Не *
Потамовані!
Очі пристрасні!
Начаровані!
Як люблю я вас!
Як боюся вас!
Ой, зустрілись ми
У недобрий час!”

А було – не так говорили ми!
Поцілунками пломенілими
тамували вщерть свою жадобу -
і розсудливу, і вигадливу.
А тепер мені, як забутися?!
І кричи-волай - не вернутися!
І біжу від вас, і кохаю вас!
Злі приречення розлучили нас!

„І тому за тьму *
Глибші ви з-під вій!
Бо в жалобі ви
По душі моїй,
Переможне вас
Тішить полум’я:
Догораю в нім
Бідним серцем я!”

Що тепер мені пристрасті нові,
і знаття про те, що на вівтарі.
Добрести б у млі дому в далині,
де гортають дні - винні повені.
Та мелодія, і п’янкі слова
про твої думки і мої діла!
Але ворони! Кляті ворони!
І біжать путі в різні сторони.

„Та не плачу я, *
Не печалюся,
Бо така легка
Доленька моя:
Бо усе, що дав
Бог на радість нам,
Я віддав твоїм
Огняним очам!”

2009 - 2024

Що не так? Чи сюди не звертають з доріг?
На вустах вороння і зневажливий сміх.
Я би далі промчав - у спокійнішу ніч,
та втомився мій кінь і мете зусібіч.

- За притулок, господарю, дам дві ціни.
А одежі брудні, бо вертаю з війни,
де не те щоби виграв, але не програв...
Дивні очі у тебе - з огнями заграв.

- Ще вина! Й вороному досипте вівса...
А обличчя навкруг, як нічні небеса.
Навіть хміль не бере! Чи й видіння дурні,
мила панно, ви начарували мені?

Чи пояснення інші загадці простій -
як любив я без відповіді, без надій?..
А розмови навкруг про мороку з людьми,
і зітхання липкі й ворушіння пітьми.

І господар глядить, як рибак на улов,
багрянить рукава винна пляма, чи кров.
Задрімав я в теплі, у щемкій далині,
та пробудження стало дарунком мені.

Ніж так близько, і інші - у помах руки.
Кінь іржав, попереджуючи, це вовки.
Знову брате рятуєш! Напевно для краль!
І в долоні заграла гартована сталь!

І кричав я, рубаючи морди криві:
- Мила панно, ви на-ча-ру-вали мені?!
І хрипів, під тілами згинаючись, їй -
що любив і без відповіді і надій...

Не засуджую – не кохала і все,
і до гриви схиляю, все нижче, лице.
І пливу над снігами, і серцю не жаль
в рідну твердь віддавати багряний кришталь.

2004 - 2024

Слова і музика В.Ляшкевича

Я народився! Акушер...мамуся...
Заплачу - голосом до них озвуся!

І що це? Гучно звук тривоги лине.
В очах дитяти подиву краплини.
Та крик життя долає звук сорени,
На цій землі вовік Благословенній.

Матуся сина пригорнула, ще невміло:
"Перша тривога...Чуєш, відгуділо..."

Я земляків своїх любити радий,
І у чужій, і в рідній стороні.
Хай буде все у Вас у шоколаді,
А в москалів хай буде все в лайні.

Кохана земле, сяй у зорепаді,
Всі чорні, жовті, білі - на коні.
Хай буде все у Вас у шоколаді,
А в москалів хай буде все - в лайні.

Макрон і Байден, люди всі в Канаді,
Дуда й британці - дружимо в борні.
Хай буде все у Вас у шоколаді,
А в москалів хай буде все в лайні.

Хто на дітей не кидав бомб і градів,
А закривав собою в дні страшні,
Хай буде все у Вас у шоколаді,
А в москалів хай буде все в лайні.

В Залужного - всі щоки у помаді --
Цілують українки чарівні.
Хай буде все у Вас у шоколаді,
У москалів хай буде все в лайні.

Ми славим ЗСУ у цій баладі,
Захисникам - найкращі всі пісні.
Хай буде все у Вас у шоколаді,
А в москалів хай буде все в лайні!

11 липня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Молилася вчора щиро я
Всім на світі можливим Богам.
Щоб врешті війна закінчилася
Й повернулась в лице ворогам.
Кату, щоб у серці дрімучому
Відлунням пройшлася вина.
І совість його щоб замучила,
Від болю ламався сповна...

Сьогодні я знову молитимусь
Всім на світі можливим Богам.
Щоб пеклу буття скінчилося
І не лилася знову смола.
Наші хлопці додому вернулися
І матуся щаслива була.
В Україні щоб так зажилося,
Наче з пекла одразу в рай...

Я завтра тихенько помолюся.
Героям... титанам... Богам...
Так низько і тихо поклонюся
Життя і здоровя дарам.
Ніколи вже це не повториться.
Ви ревно свій хрест пронесли.
За віру, свободу, мову ви
В пекельних боях полягли...

Сидять діди на колоді. Сидять, розмовляють.
А тут раптом хтось на джипі повз них пролітає.
Куряву здійняв велику, курей розполохав.
На Рябка, що зазівався, не наїхав трохи.
- Було дурне, - дід Микола промовив сердито, -
Дурним воно й залишилось, хоча і «еліта»!
- А то хто такий, Миколо? – став Петро питати.
- Та ж Кузьменка Павла старший, отой дурнуватий!
Ледь граніт науки в школі на трієчку гризло,
А, бач, у Верховну Раду тепер аж пролізло!
Попервах, хоча би совість воно якусь мало.
Як до батька приїздило у село, бувало,
То свою круту машину ховало за хату,
Старий одяг свій зношений бралося вдягати.
У «Москвич» сідало батьків, їхало стрічатись
Із народом…А тепер, бач, як стало мотатись?!
- Звідкіль лиш такі беруться, лізуть до корита?
Тільки вилізло з болота, вже воно «еліта»!
- А я точно знаю, звідки отакі взялися, -
Каже дід Трохим серйозно. – Ну, то поділися!
- Було то все, кажуть, хлопці, в ту далеку днину,
Як Господь собі надумав створити людину.
Роботягу, що там думать – знайшов шматок глини,
Плюнув, зліпив потім дунув – от і є людина.
А от панської породи із глини не зліпиш.
Та ж Бог знає, що робити – не сів та не кліпав.
Узяв борошно біленьке, петльоване, звісно,
Ще й просіяв через сито та замісив тісто.
Узяв тісто, зліпив з нього ще одну людину.
Виніс надвір та під хату на призьбі покинув
Аби сохли на сонечку. Справами зайнявся.
А тут якраз пес бездомний звідкілясь узявся.
Всюди суне свого носа, до призьби прискочив.
Мужика понюхав – глина. То їсти не хоче.
А понюхав пана, а то смачне біле тісто.
Як голодному собаці та й його не з’їсти?
Ухопив й ковтнув одразу, навіть не вдавився.
А тут якраз Бог до призьби саме нагодився.
Узяв мужика із глини, вдихнув йому душу.
- Іди, - каже, - а я паном зайнятися мушу.
Туди-сюди огледівся – а немає пана.
Він тоді вже прискіпливо все навкруг оглянув.
Аж дивиться – пес з-за хати позира на нього.
Ще й облизується, клятий. Розізлив він Бога.
Бог як скочить та як влупить копняка злодюзі,
Попав носаком добряче по ситому пузі.
А той пес із переляку вмить …опорожнився.
Отак перший пан на світі тоді й появився.
- Як воно отак з’явилось, то що й говорити –
Зрозуміло, що із себе явля та «еліта».
Встигло грошей нахапати якось по-дурному
І уже страшенний гонор прокинувся в ньому.
Вже він згори поглядає на простого люду,
Бо він, мовляв вже породи інакшої буде.
А, що нема за душею совісті ні грама,
То і пхається повище, аби між панами.
Забуваючи, при тому, зовсім, що «еліта» -
Не про гроші, не про владу, не про життя сите.
Із «елітою» такою нам добра не ждати,
Як будуть такі міністри, такі депутати.

Я не знаю, де ночує день,
Чи проводить ніч яскраві дні.
Ниций кат винищує людей…
Хтось шукає в цьому праведність…

Може сонце сходить уночі?
Чи щасливе в темряві життя?
До причастя черга покручів,
У багні сумління й каяття.

Чи потрібні в Часі полюси
Виміру людських чеснот і вад?
Чи ваги набудуть голоси
І дрібних народів, і громад?

В сутінках тьмяніють кольори
Та світанок прийде хоч би як.
Поєднають сенси прапори,
Бо майбутнє не веде навспак.

Ми в новому просторі думок
В невідчутнім вимірі речей.
Невідомість, ступор, острах, шок…
Попри що - не відвертай очей.

На згарищі покинутих надій,
В руїнах марнославства та обману
Сховали честь і совість під завали,
А далі всіх навчаємо: "Не вір!"

Невже забули, хто ми є такі?
На диво швидко вигоїли рани
На згарищі покинутих надій,
В руїнах марнославства та обману.

Чомусь згубили істини прості.
Сумління, віру, досвід, горе втрати
Лишилося у землю закопати
І пам'ятник поставити кривий
На згарищі покинутих надій.


27.05.2024

Слава, Слава Україні й Народу Слава,
Ми народ від Роду вільний і вільна держава.
Синьо-Жовті наші стяги і Тризуб від Бога,
Наша єдність непорушна й з нами перемога.

Приспів
Здобували перемоги за нашу свободу,
Горді й вільні ми нащадки козацького роду.
Ми крокуємо життям Слави і нам Сонце сяє,
З нами Віра, з нами Правда і Воля святая.

Слава, Слава Україні й Героям Слава,
В боротьбі в завзятій праці ти міцніша стала.
Ми на стражі, Україно, щоб у мирі жити,
Землю-Матір шанувати і добро творити..
Приспів

Слава, Слава Україні й українській мові,
Силу має непоборну в святому слові.
Від Карпат до моря й Дону мова наша лийся
Гомонить вона піснями, весь світ пробудився.
Приспів

Пісню разом заспіваємо Слави-Перемоги,
Вороги до нас забудуть путі й дороги.
Розквітай моя, Вкраїно, вільно будем жити,
Сад вишневий і калиновий та жита ростити.

Душу й тіло ми поклали за нашу свободу,
Горді й вільні ми нащадки козацького роду.
Ми крокуємо життям Слави і нам Сонце сяє,
З нами Віра, з нами Правда і Воля святая.
Червень 2020

Нас нічого біда не навчила…
Все співаємо «Ще не вмерла…»,
А в тумані чорніє нова вже могила –
Рукотворна Говерла.

Грабарі вже лаштують лопати,
А багнети – давно готові
Українські серця протинати, щоб взнати
Колір нашої крові.

Над соколом небо безкрає,
Під крилами - море Чорне,
Міць люту і непокорну
У погляді й ніч не сховає:

- Мій волею сповнений простір -
Безмежністю створений храм.
Свободою споєний вдосталь,
Я небо своє не віддам!…

Шепіт весни над містом
В шелесті яворів…
Люляй, Маля, -
Мати-Земля
Квітом укрила Львів.

Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
Квітом лелій, земле, напій,
Місто моє спасенне.

Мріє пташками Небо,
Снить колосками Лан…
Хмарка біжить
В жовтоблакить,
Ранок, мов Білодан...

Де відбива годинник
Тисячолітню путь,
Там до зорі
Леви старі
Варту свою несуть.

Ратуші сиві скроні,
Дзвін, наче джміль, гуде…
Очка відкрий,
Княжичу мій,
Вже новий день гряде!

Світлих тобі світанків,
Щедрих на пісню днів.
Мати-Земля
Благословля
Кам’яноокий Львів

Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
Квітом лелій, земле, напій,
Місто моє спасенне.

1996 рік.(АВТОРСЬКА ПІСНЯ до 740-ліття Львова)

Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге вона —
Добра звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.

Та я вірю, що вистоїм, зможемо
Влаштувати їй зустріч, як слід,
Бо не пізно розбитим і зболеним
Нам радіти воскреслій весні.


22.04.2024р.

Послухай, недужий, що́ медики кажуть:
як палиш – вдихаєш отруту та сажу;
легені псуєш, тож помреш...
Паління – це треш!

Послухай, козаче! Не пий забагато,
пияцтво – не тільки добробуту втрата:
печінку псуєш, тож помреш...
Пияцтво – це треш.

Народе, послухай! Таке ніби диво:
триндіти російською – звичка шкідлива,
потомство псуєш, тож помреш...
Російська – це треш!

(2024)
ааааа

Пливе за обріями ирій
і як не тішитись, коли
у надвечір’ї чую щирі,
сумні і жалісні, – курли.

Весна вертається до мене,
заходить сонце у вікні
і теплі крила ойкумени
мене обіймуть уві сні.

А небеса засіють зорі
і поки місяць угорі
осяє ниви неозорі,
Ярило зійде на зорі.

І заквітує та калина,
що не зів’яла на війні,
і буде жити Україна,
щоб не журитися мені.

Ключами долі однієї
летять до хати на селі
у рідні гнізда журавлі
і я вертаюся до неї
осколками душі моєї,
розвіяними по землі.

03.2024

України моєї стражденна земля
У сльозах захлиналась до болю.
Охопила й сучасна без тями імла,
Посягає на воленьку-волю.

Без землі ми ніхто - осліплі манкурти.
Стогін чути від рук недбайливих.
Східна душить війна, гудуть вітру сурми.
Кров гаряча тече, ніби злива.

А байдужість, байдужість точе іржею.
До прозріння тягнися, до світла.
Захищай! Дорожи, народе, землею -
Це душа українська довічна.

Привітайте його з Днем народження,
Як вітали матуся і тато,
Привітайте його з Днем народження,
Вже немає кому вітати.
Привітайте його з Днем народження,
Як вітала раніше дівчИна,
Як отримав важке поранення,
Стала іншому гарна дружина.
Привітайте його з Днем народження,
Як вітали колеги і друзі...
Забарилися, підзабули:
Україна в журбі та тузі...
Побратимів слова підбадьорливі,
Наказове хірурга: "Живи!",
Капелановий погляд проникливий,
Хрест в долоні ... Терпи і неси...
Все згадалось у День народження,
Кому вірив, кого любив...
"Привітайте мене з Днем народження,
Я ...ніколи ще так не просив...."

Не приховати факти, знаєм ми.
Не стерлись з пам*яті ГУЛАГ і божевільні,
Концтабори, наповнені людьми, -
Там українців убивали у катівнях.

В коловороті час вперед летів.
Відродження національне наше сталось.
Добра і світла нам маяк світив.
У дев*яностих ланцюгом всі об*єднались.

Сучасність...і пролита знову кров.
Небесну Сотню на Майдані підло вбито.
Війна іде... До миру чути зов.
Вже стільки, Україно рідна, пережито!

І ось у День Соборності флешмоб.
Почавсь ланцюг єднання на мосту Патона.
І у серцях вже тисячі жалоб.
У злуці не завадить жодна перепона.

Усе життя ти жив у злі,
Ростили тебе в вакуумі,
Продався ти ненависті й брехні
І кажеш ми однакові!!!???

Ти повен гнилі й гіркоти,
Насиллям, до розливу гною,
Маєш розвагу- смерть нести
І кажеш ми брати з тобою!!!???

Ні! Ми не брати! Я не такий як ти!
Любов в мені плекали батько й мати,
Добро і милосердя в світ нести,
Моральних цінностей в житті триматись.

Як же це страшно, коли у народу
Мову віднято!
Це означає: віднято свободу,
Руки відтято,
Вкрадено землю, отруєно воду,
Хліб і повітря,
Підлого списа
в серце народу
Встромлено вістря!
Вдвічі ж страшніше, коли у народу
Вирвано згоду
На самоїдство, на знищення роду,
На несвободу!

Кажімо більше ніжних слів
Знайомим, друзям і коханим.
Нехай комусь тепліше стане
Від зливи наших почуттів.

Нехай тих слів солодкий мед
Чиюсь гірку загоїть рану.
Чи перший біль, чи то останній,
Коли б то знати наперед.

Кажімо більше ніжних слів,
Комусь всміхаймось ненароком.
То не життя людське жорстоке,
Жорстокі в нас слова черстві.

Кажімо більше ніжних слів.

З раннього. Увійшов до першої поетичної збірки «Дзеркала». – Львів: Каменяр, 1991.