Вірю в майбутнє моєї країни,
вірю в народ,
що піднявся з колін,
в зоране поле,
у гілку калини,
в сад біля хати
з червоних калин.

Вірю у правду
і силу народу,
вірю у мужність
дітей і батьків –
в час, коли миром
шукаємо броду,
в час, коли миром
йдемо на катів.

Згиньте кати
і супостати!
Краплею крові
я, предків повпред,
звівся з колін,
в повний зріст
зможу стати
і крокувати
з народом вперед.

Гордо прийду
до європ, до америк
з полум’я, з диму,
з кривавих годин
сином народу
новітньої ери:
«Я
України
Громадянин!»

31 січня 2014 рік

Нашу тягу до свободи нічим не зламати,
Бо віками наші предки її гартували,
Кров‘ю славних синів й дочок її поливали,
Аби вільним ми народом змогли, врешті стати.
Як старалися сусіди, щоб нас покорити,
Ми для них ясир і бидло, малороси були.
Але ми своє коріння вільне не забули.
Могли тіло та не тягу до свободи вбити.
Навіть, коли смерть, здавалось в очі зазирала,
Кат стояв вже під дверима, стиснувши сокиру,
Ми боролися за волю, не втрачали віру.
Бо та смерть вільнолюбивих людей не лякала.
Прикладів тому чимало. Хоча би згадати
І отих холодноярських славних отаманів,
Що і смерті не злякались, прийняли останній
Бій із ворогом, щоб тільки вільними вмирати.
Бунтувала Україна, весь час бунтувала,
Бо нікому не бажала взагалі коритись.
Ладна була з самим чортом за свободу битись.
Ворогам, що сюди пхались, спуску не давала.
Без різниці, скільки сили вороги ті мали.
Прийшли німці – били німців, прийшли «білі» - «білих»,
А «червоних» тих постійно били, не жаліли.
Та ті, не один раз биті, все пхали і пхали.
Нахабністю, жорстокістю всіх переважали,
Тому, врешті в боротьбі тій змогли гору взяти.
Коли з Криму удалося Врангеля прогнати,
І більшовикам то, врешті руки розв‘язало.
Тепер армія взялася проти отаманів,
Що селян від лиходіїв всяких захищали.
Недаремно ж їх «батьками» люди прозивали.
«Батько» - то була надія селянська остання.
У Холоднім Яру воля квітла, розцвітала.
Там ні «білі», ні «червоні» спокою не мали,
Бо там «батьки»-отамани тільки панували
І у ті краї ворожу силу не пускали.
Як «червоним» не хотілось та не було змоги,
Звідти «білі», там поляки, а там українці.
Усі сили витрачали в тій кривавій бійці,
Наступали, відступали – було не до того.
І от тепер за повстанців вони узялися.
Військ нагнали, стали села, міста зачищати
Та жорстоко усіх «винних» й невинних карати.
Справжні битви на просторах безкраїх велися.
Вже, здавалось, перемога, взяли вони гору.
Оточили загін якийсь, у пастку загнали.
Кинулися всіх в‘язати, а ті десь пропали,
Мов крізь землю провалились. А вже зовсім скоро
В місці іншому з‘явились, патрають «червоних».
За одним «батьком» погнались, другий напав з тилу.
Тож «червоні» тільки дарма витрачають сили.
Тільки бої безкінечні, постійні погоні.
Та, де неспроможна сила результату дати,
Комуняки підлість й хитрість у дію пустили.
Агентів своїх заслали та «батьків» зманили.
А «батьки», як малі діти. Вміють воювати,
Коли ворог перед ними, а наївно вірять,
Коли казочки агенти їм розповідають,
Наче про людську підступність уяви не мають.
Думають, що всі на світі і чесні, і щирі.
А коли то комуняки чесно поступали?
Та порядним правдолюбам то не зрозуміти.
Тож вдалося тим агентам отаманів збити.
Їх на «збір перед повстанням», начебто зібрали
І там усіх пов‘язали. Кинули за грати.
У Лук‘янівській в‘язниці в камерах сиділи.
А тим часом трибуналом їх на смерть судили.
Та вони не захотіли просто так вмирати.
Як вмирати – то на волі. Отож зговорились.
Вранці, як завжди дозорець приніс бак з окропом.
На сніданок з того бака мали пити скопом.
Та інакше цього ранку воно закрутилось.
Хтось схопив той бак і вилив окріп на дозорця.
Той і крикнути не в змозі. В камеру втягнули.
Ключі, револьвер забрали, вдушить не забули.
Скочили до коридора, до дверей у блоці.
Відчинили інші двері, де в‘язні сиділи.
Кинулися вниз по сходах, дозорця напали,
Що й не писнув. До кімнати вартових помчали.
Там рушниці, там набої. Все то захопили.
Та начальник варти клятий, хоч його душили,
Вистрілити встиг з нагана. Піднялась тривога.
Варта миттю повернула кулемета свого
Так, що ледве-но повсталі двері відчинили,
Як їх черга перестріла. Мусили сховатись.
Тут на поміч іще сотня вартова надбігла,
Усі виходи з в‘язниці перекрити встигла.
Тож не варто десь пробитись було й сподіватись.
Всі нагору відступили, перекрили сходи,
Влаштували барикаду, щоб підхід закрити.
А з рушницями до вікон, щоб ворога стріти.
Зрозуміли, що живими вибратися годі.
Хоч, як вони уявляли собі оту втечу?
Середмістя, охорона, чекісти, казарми.
А от, бачиш, ризикнули. І страху ні грама.
Страх і тяга до свободи – несумісні речі.
Поки вони готувались, ще війська прибули.
То вже точно їм живими вибратися годі.
Та ж вони, хоч у в‘язниці, але на свободі.
Хоч на п‘ять хвилин повітря свободи ковтнули.
Ті із вулиці стріляють, дзижчать навкруг кулі.
Хлопці їм відповідають лиш зрідка із вікон.
Бо набоїв жаль, стріляють лиш напевно тільки,
Коли бачать, що б ворога куля не минула.
Та кінчаються набої, ніде більше взяти.
Йде четверта вже година нерівної битви.
Видно, вже їм на свободі ніколи не жити,
Доведеться у в‘язниці смерть свою прийняти.
Хоча… Стягли всі, що можна сінники до купи,
Тапчани поклали зверху та і підпалили.
Чорним димом з усіх вікон раптом повалило.
Може, думали в пожежі мить така наступить,
Зможуть вирватися звідси… Хоч душились з диму,
Бо й підлога загорілась, й вікна запалали.
Та пожежники із міста негайно примчали
І брандсбоями у вікна вдарили своїми.
Вогонь почав відступати, а з ним і надія,
Що комусь втекти удасться. Така видно доля.
Помирати доведеться не в чистому полі…
Але ж вільними - єдине, що їм душі гріє.
Як зосталось по одному в кожного набоїв,
І надії десь пробитись вже вони не мали,
Тоді зійшлись отамани та прощатись стали.
До останнього взялися готуватись бою.
Попрощались, стали один супроти другого.
Націлили прямо в серце товаришу зброю
З криком: «Слава Україні!» стрілили обоє…
І попадали шістнадцять мертві на підлогу…

Намалюй, мені світанок без вогню,
Без ракет, що смерть несуть із неба,
Хай не буде болю і жалю,
Більшого я не прошу, не треба!

Хай дитячий сміх лунає крізь війну,
Тільки він є - ключ до порятунку.
Світло, вже загублене давно,
Буде маяком цього дарунку!

Ми раніше вірили в життя,
Що вирує в кожнім тихім слові,
Але не пізнали каяття,
Від катА, що так погряз у крові!

Нам завжди казали споконвік,
Що брати ми, що ми завжди поруч,
Та чи є, розумний чоловік,
Щоб розвІнчав цю облудну повість?

Ми всі різні, всі не ідеальні,
В кожного своя дорога є!
Але брат, скажи мені ти після цього,
Як твоя орда мою країну б'є?

06.08.2026

Лунная поляна
светит серебром,
там, где сердца рана –
родина и дом.
Там же пелась песня
и родных тепло...
Боже, дай воскреснуть
с тем, когда светло.
І коли зі мною
побратимів ряд,
стихне все від бою
посеред громад,
дай любити, Боже,
всіх, як і своє,
правда переможе,
Боже, це ж Твоє!

06.08.2026р. UA

Я сльозою упаду на стяг,
Струджений, пониклий і пробитий.
Силу я здобуду у полях,
Де гримить непримиренна битва.
Коровай народжує земля
У важкій роботі і молитві.

Я ніколи вже не відступлю
За встановлені червоні межі.
Упаду я кулею в бою,
Поклонюся і живим, і мертвим.
Проросту тюльпаном у краю,
Проросту я словом ледь замерзлим.

Я стою на цій святій землі.
Кожен колос правду розуміє.
Я крокую плугом у ріллі.
Заповіт не замете завія.
Проросту молитвою в імлі,
Епосом любові і надії.

3 лютого 2026

І
Вітчизна-мати не усім дається
і наша доля – на її межі
з ворожою армадою у герці
за наші нерушимі рубежі.
Вона живе у зболеному серці
і жевріє у зраненій душі,
не обіцяє золоті покої,
але не має рівної собі
на прапорі країни, на гербі
і на щиті, готовою до бою
у поєдинку з хижою ордою,
одна у цій нерівній боротьбі.

ІІ
Життя буває не таке щасливе
як має бути у краю моїм.
Все більше розумію інше диво –
«повітря Батьківщини особливе,
ніколи не надихаєшся ним».
Ніколи не надивишся у небо,
де сяє сонце... а коли дощі,
то аж тоді тікаємо мерщій
додому, за веселкою, до себе
за хмарою в осінньому плащі.
І осягнути це немає тями.
Що не подія, то комусь урок,
і що не безголов’я, то оброк
за овиди, що догори ногами,
за мову мелодійними словами:
копиця, перевесло, сніп, юрок.

ІІІ
Така моя омріяна Вітчизна!
Усе, що неймовірне, очевидне –
її широкі доли і гаї,
на кожній ниві буйні врожаї...
це і кохані очі – диво дивне
за обріями світла і пітьми,
уквітчане на ба́тьківщині тої,
що полонила, як були дітьми,
нев’янучою вродою живою...
.................................................
це наші оборонці і герої
на цвинтарі у кожному селі,
це сіль обітованої землі,
якою нас Всевишній удостоїв,
щоб нею подавились москалі.

07.2026

Колись ми повернемось знову
До рідних тополь і степів,
Зміцнивши надійну основу
З любові, беріз і дубів.

Повернемось у пекторалі,
У вічні слова, у вогонь,
У плетенні диво-спіралі
Зберігши турботу долонь.

Земля так без нас постраждала,
Посічена скалками зла.
Заглянем у вічні дзеркала.
І силу народить зола.

Історія змученим фарсом
Повториться в дивних віках.
Слова проростають, як Фауст,
На рідних твоїх берегах.

29 січня 2026

«І сіялось не борошно, а мука», —
в минулому столітті написав поет.
А вчора знову із небес він слухав
смертельні вибухи загарбницьких ракет.

І знову сльози потекли струмками
через ліси, поля й розбомблені міста.
У Дніпро впадали сльози та благали
нести їх далі в море забуття.

І нібито в календарі весна настала,
і сонце нібито зійшло,
і півні ніби (чи здалося?) заспівали,
але я сніг побачив вранці за вікном.

Цей сніг навмисний, а не випадковий.
І випав він, щоб бачили людськую кров.
Але, як все на світі, сніг цей — тимчасовий.
Покрив він землю і замовк, замовк, замовк.

12 березня 2022

А журавлі летять собі додому ключами
над землею, де за правду рубають мечами;
над землею, що покрита серпанком печалі;
над берегами, де пустують торгові причали.

А журавлі летять собі додому й не знають,
що домівка далека вже стала від раю;
що калина у полі вже не цвіте на морозі;
що ніхто по росі уже не бродить босоніж.

А журавлі летять собі додому й не знають,
що їх зустріне потворний скрегіт металу;
що почорніли золоті куполи на соборах;
що давно погоріли чудотворні ікони.

А журавлі летять собі додому й не знають,
що тут навіть діти в пташок стріляють;
що озброєні люди тут прагнуть миру,
та могилами усіяні гірські полонини.

А журавлі летять собі додому й не знають,
що мегери їхні гнізда обкрадають та валять;
що плюють на них і кістлявими топчуть ногами,
а святі новоявлені тиняються селами п’яні.

Але журавлі летять собі додому ключами,
летять над старими, гнилими дахами;
летять, хоч і бачать — там ворони кружляють;
летять, бо іншого дому такого не мають.

Грудень 2021

Не маєтки паперові,
а споріднені по крові,
розум і душа готові
мати серце для любові.

В погляді, а чи в розмові,
або хоч в одному слові,
сенс життя є при умові:
вільне серце для любові.

Може ваблять чорноброві,
все в соку, вуста медові –
будь твердим в своїй основі,
втримуй серце для любові.

Що несуть часи нам нові? –
Штучне все і без любові.
Тож, щоб ми були здорові,
знаймо: серце для любові!

14.06.2026р. UA

В моїй рідній країні війна,
Вмирають невинні люди.
Й неспокій мене огорта,
І серце постійно - в тривозі.
Ракети летять по містах -
Руйнують вчорашнії мрії
Їх безліч було до війни, -
Та стали лиш пилом довкола.
Сьогодні дорослими стали усі,
З маленькою мрією в серці.
Тепер в Всіх бажання одне -
Щоб спокій прийшов в Україну!!

Колись... коли закінчиться війна,
Ми знову вернемось додому.
І зрозуміємо яка цьому була ціна,
І більш ніколи не боятимемось грому.
Бо грім пройде, і страх разом піде,
Ми будем жити і радіти кожній миті.
Бо сонце українськеє зійде,
І ми зуміємо радіть дрібниці.
Для нас важлива є і буде кожна мить,
Бо ми живі і вічно жити будем!

Нумо в коло йдіть до нас,
раді бачити тут вас.
В ритмі з рухом гучні гуки,
хто зна де ті ноги й руки…

Бубон тут як тулумбас**
грувом*** покриває нас.
Коло витримати в русі
запальний Аркан примусить.

Гоп, танок наш так і так,
це наш шлях, це наш Гопак!
Цей танок і для забави,
і для бойової справи…

Наша вдача от така,
юнь танцює Гопака –
одночасно ліві й праві
спритно рухаються в лаві…

Або той же Козачок –
залицяння перший крок:
почуття, дівочі очі,
хто, скажіть, цього не хоче?

* найстаріші танці виконувалися, як засвідчують старинні літописи, в супроводі співу й музики та плескання в
долоні. Це:
Гопак, що його танцюють колом, лавами, гусаком.
Цей танець виконують пари поруч у колі з степовим розмахом і оборотами (важкий крок).
Чоловічі кроки: підскок угору, перескок, присіди, плавунець та човганець;

Козачок, танець залицяння: дівчина тікає, хлопець наздоганяє.
Кроки: зальотна хода, колисання, мережка, доріжка, спершу повільний, а далі щораз швидший;

Коломийка — танець у замкненому колі з довільним числом пар;

Запорожець — танець героїчного характеру, в якому беруть участь тільки чоловіки що в танці змагаються шаблями;

Катерина — її танцюють парами в колі.
Кроки — хода складна й акцентована колисання, угинання, ліса (заплітання рук біля шиї);

Чумак та Запорізький герць з козацьких часів;

Метелиця, Аркан, Женчичок, Гречаники та інші.

** тулумбас — це давній козацький литавр, великий мідний або дерев'яний барабан куполоподібної форми.
Його могутній звук символізував силу війська та єдність громади.

*** грув (англ. Groove) — ритмічні та імпульсивні відчуття.
Це потік, стан, де домінують єдність, радість, високий дух…

10.06.2026р. UA

Моя Україна – це квіти ясні,
що тільки на волі цвітуть,
моя Україна – подих весни,
що зігріває крізь холод та лють.

Моя Україна – не штучна межа,
що з болю та страху постала.
Моя Україна – людина жива,
що хлібом гостей зустрічала.

Українець, татарин, білорус або грек –
для мене усе це єдине.
Ти – рідна людина для мене навік,
бо ти і є Україна!

Грузин, росіянин, єврей чи поляк –
на спільній землі ми родина.
Для мене назавжди ти брат і земляк,
бо мати у нас – Україна!

Малята в темнім пологовім домі
до нас рученята свої простягають,
усі ті, кому так бракує любові,
в дитячім будинку нас вірно чекають:

Немає різниці – свої чи чужі,
для мене сім’я неподільна.
Усі вони разом – діти мої.
А діти мої – це моя Україна.

Ти, помираючи, знову воскрес,
коли серце наповнене Світлом.
Моя Україна – це голос Небес,
що лине Новим Заповітом.

Моя Україна – це серце моє,
де гинуть образи й зло,
де кожного дня оживає нове,
розквітли любов і добро.

Україна – це краще у кожному з нас,
це мужність, це віра й прощення.
Так світу потрібна вона у цей час,
щоб душам вернути натхнення.

Моя Україна – це праведний шлях,
що треба нам гідно пройти до кінця,
без страху, без кривди, з любов’ю в очах
і в ньому шукаючи – стріти Творця.

Моя Україна – сльози всіх матерів,
що не втомились любити,
роками чекають живими синів,
які рідну землю пішли боронити.

Моя Україна – це справжня Любов,
якою можливо лише ділитись.
Вона неподільна, неначе Душа,
і тільки в Любові їй дано розчинитись.

Моя Україна – не статус, не бренд,
не кумир, не влада, не сила.
Моя Україна – це ніжність батька
і радість рідного сина.

Її збережи, мій сину, живою,
бо вона так красива!
У серці завжди хай буде з тобою
саме ця – твоя Україна!

2018

Твоє ім’я наречене,
Тобі подвір’я клечане**,
В цей час дав Бог для Тебе сан,
Ти перший з нас – над нами стань!

* Шло́ка (श्लोक) — це головний аналог двовірша в санскриті
** Напередодні Трійці (Зеленої неділі), у суботу, що називалася клечаною, хату, подвір'я та господарські будівлі прикрашали клечанням — зеленими гілочками дерев або великим листям, які часто ламали в лісі. Гілки встромляли в стріху, на воротах, біля вікон, за ікони. Збереженість клечання наступного дня вважалася пророкуванням того, чи всі в родині доживуть до наступної Зеленої суботи. Підлогу або долівку в хаті встеляли запашними травами: татарським зіллям (лепехою), чебрецем, канупером, полином. Українці обирали для клечання частіше клен, липу та березу.

29.05.2026р. UA

(римоване есе)

Династією злодії назвались,
оті знаглілі, що країну обкрадають,
оті нащадки проросійських звалищ,
які свій досвіт від Росії мають.
З часів совдепії цей бруд ми спадкували,
позбутись толерантність заважає.
А їх чимало, вони сенс навали,
що Україну за підлеглою вважає.
В династії не бачу українців,
як ставитись до цього я не знаю.
Чи зможемо ми жити без чужинців
з близького чи далекого нам краю?
Чи тих своїх по дому із меншини,
розумних і не зовсім, і своїх не дуже?
Під час війни на сумнів є причини:
якому паспорту меншинець служить.
Крадуть не всі, а ті, хто має змогу,
а змогу мають ті, хто є при владі,
вони, щоб вкрасти, прокладуть дорогу
і промовчать, щоб бути в шоколаді.

Та не про них хотілося писати
(ці злодії набридли вже і слову).
Питання є: чому козак вусатий
жує від злодіїв гнилу полову?
Чому чужинець, а не він керує
нащадками козацтва Подніпров’я?
Чому на виборах чужинцю делегує
сім’ї життя, добробут і здоров’я?

Таких питань ми маємо з півсотні.
Чи зможуть їх позбутись наші діти,
якщо ми досі не в любові… у безодні,
якщо себе не вміємо любити?

*Крадуни. Слово взято з «Інциклопєдія вільна від здорового глузду енциклопедія».
Крадуни (також блатні) – бандити та інші кримінальні особистості,
що часом застрягли десь у середені 90-х. Зустрічаються в Україні повсюдно.
Мають власний кодекс честі, «понятія»…

Травень 2026

Сьогодні - Всесвітній день вишиванки

На кістках тривають бісові танці,
ракетний удар залишає руїни…
Я сьогодні у вишиванці,
адже я — українець!

По ночах небо геть червоне,
заховались в деревах птахи,
б'ють на сполох сирени-дзвони,
знов біжать в укриття дітлахи…

Але в жилах моїх — кров Тараса,
вібрує в скронях Леонтовича пульс,
я — представник вільної раси,
зі мною поруч Василь Стус.

Краще в рідній землі могила,
ніж "русский мир на крови"…
Зі мною — Валер'ян Підмогильний,
зі мною — В'ячеслав Чорновіл.

Та ще будуть з трембітами танці,
пісня вільна у небо полине…
Я сьогодні у вишиванці,
адже я — українець!

2026 рік

Цьоць Валя, во многих странах ти бувала?
Так не кажи, що в Україні не бивала.
Нацистів ти багато повідала?
А може, тих, хто бессарабських вин тобі вливав?

Чи може там, де на гамак лягала
І де дочку колисала — там є?

Чи там, де твого чоловіка,
Поховані і тато, і стара?
Там, де його сестра на глові сива
Від взриву кожного БПЛА?

Що ж, Валя, ось така любов твоя мінлива.
Забути все і говорити так,
Мов моя доля не в твоїх руках.

2024

(звернення поета України
до суспільства планети Земля)

Ти споглядаєш, як убивця
вже п’ятий рік дітей вбиває,
як смерть регоче кістколиця,
як шлях убивцю прокладає.
Війна для тебе – телепоказ
(дивись з попкорном на дивані).
Цивілізації – є доказ –
в згасанні чорнім, чи нірвані*
О скільки їх по всій планеті
цивілізацій напівсплячих,
які навчали нас на злеті,
тепер мовчать, у прірві наче!
Їм що війна, що смерть – байдуже,
думки мізерні, дії ниці.
Тому і ти в закланні, друже,
вже і у тебе цілять вбивці.

*нірвана на санскриті згасання

Травень 2026 р.

Тиснуть горло кліщі - слова
Чужі в рідній хаті
Ти терпиш бува, боїшся
Зойкнути кричати
Плакати також забув вже
Як колись "по-свому"
Недовчене забуваєш
Вернися до дому

Нині все перед тобою
Ніщо незакрите
Перемогти мусиш болі
А братам всесвіту
Говори як вчитель в школі
- ПЕРШ ЗА ВСЕ ОСВІТА
Брати схочуть зрозуміти
Повір зрозуміють
Дурнота взяла профіти
Більше не здуріють

Ти щасливим тоді станеш
(Всі липнуть до тебе)
І ти стаєш для них паном
І так власне треба
Нехай вірять нехай знають
Що ти тепер дужий
І нехай тебе вітають
Й вірять що їм служиш
Ти йди вперед нехай бачать
Не збивай їх з віри
Роби своє, а це значить
Ставай командиром

Стискай долоні великим
З твоєї громади
Коли кричать слухай криком
Й хоронись від зради
Зрадники при тобі будуть
У вишиваних ризах
Повір вони будуть всюди
На верхах і низах
Будуть гарні говорити
А може й співати
Так щоб зраду затаїти
А тебе приспати
Чи їм вдасться ти є паном
Все перед тобою
Щоб не було діл поганих
Рухай головою
У3/1

Він вибухнув,..
пустивши білу кров
по тілу двадцять першого століття.

4 квітня 1989 р., Київ

Насипана Юрку могила*
колись, багато літ тому,
але і досі в ній та сила,
що Бог послав тоді йому.

Тож хочу жити в тій країні
де весь народ – одна сім’я,
в козацькому зростать корінні,
в душі нести Христа Ім’я.

Хотілося б, щоб батько й мати
жили радіючи за нас,
щоб діти, хочу, могли стати
достойними батьків в свій час.

Так хочу довіряти владі,
добробут мати за життя,
нести корисне в згоді, в ладі,
вкладати душу в майбуття.

Віками з Мени світло лине,
та й дім Жар-птиці той курган*,
бо край наш – то гніздо орлине,
о, Отче, прихисти менян…

* «Юркова могила» курган знаходиться на центральному кладовищі міста Мена.
19.04.2026р. UA

Насипані кургани* милі,
бо серце міць бере від них
і воскресає в новій силі
вогнем курганів вікових.

Як сонце в хмарах чи туманах
дає лиш знать, що є воно,
так і Жар-птиця в цих курганах
скресає сяйвом вже давно.

Горять вогнем Жар-птиці очі,
все Духом повниться Святим,
під крилами світліші ночі
і шлях до щастя людям тим.

Любили землю цю ті люди,
за неї йшли на ворогів,
в майбутньому не те ще буде –
Дніпро сам вийде з берегів:
Якщо на те є Божа воля
і ще не згинуть вороги –
народ знесе їх з свого поля
потоком віри і снаги!

* Курга́н, також Могила — насип над гробовищем високий земляний, рідше кам'яний, ізольоване округле підвищення, розташоване на рівнині з різко вираженою підошовною лінією, є стародавнім похованням.
Курган що означає: твердиня, насипний вал, фортеця, висока могила, де gur — могила та xane — дім.
Могила високі насипи на місці давніх поховань здавна називають могилами mogyla, що означало купа, яке в свою чергу походило від mogti — могти, що первісно значило тягти (стягувати до купи).

18.04.2026р. UA

Колишній секретар Центральної Ради Євген Онацький згодом в еміграції випустив серію нарисів про видатних людей «Портрети в профіль» з дуже красномовними назвами.
Так, нарис про Володимира Вінниченка називається «Чесність із собою», про Михайла Грушевського - «Чесність із народом», про Симона Петлюру - «Чесність з ідеєю». А над усіма стоїть Тарас Шевченко - «Чесність з Богом»…

Чесність - надто складна категорія,
кожен її по-своєму бачить:
є чесність радості й чесність горя,
безсонних ночей і пробачень.

І це реальність, а не примара:
чесність кроків - перших й останніх…
Вона є земна, а є й захмарна -
чесність титанів.

Петлюра - це чесність з ідеєю.
Вінниченко - вона із собою.
У Грушевського - з народом іде.
Тарас віддає її Богу.

2026 рік

А для вас, хто
Ймення Мойого боїться,
зійде Сонце Правди… Мал. 4:2

Ілля прибув на Україну,
Блага є вість початку Дня –
єднає серце батька й сина
і зцілена в краях рідня.

Від Бога променями світло
зійшло як Сонце на Краї,
спасіння як роса досвітня,
як зцілення в Його Крилі.

Та всупереч щасливій долі,
народ, вчинивши відкриття,
обрав не те по власній волі
і мав виснажливе життя.

Над нами сяє Сонце Правди,
палає День, горить як піч,
перед судом тим хто не став би –
зведе його гріховна ніч.

безбожних порох з тої печі
та зцілених танок на нім:
тут маємо від Бога речі,
і час прийшов здійснитись їм.

Боїться хто ім’я Господнє,
в краях цінує наш народ,
хто в покаянні до Цього Дня –
шануймо Ймення Саваот!

09.04.2026р. UA

Я хочу знов відчути море за вікном,
Не десь…на вістрі узбережжя Криму,
І просто до води, де сонечко зійшло
Крізь сад черешні преспокійно линуть.

Всміхаючись, сховавши в окулярах блиск
Очей, та йти по теплій плитці вулиць.
За стільки років, що майнули, не відвик
І в серці почуття, повір, не вщухли.

І низку віршів написати, як гадав,
Здається часом ― залишився винним.
Взірцем на обрії темніє Кара-Даг,
Чекаючи давно на теплі зливи.

Побачити б ще раз прекрасний едельвейс,
Здіймаючись у гори східним схилом.
Відчути, як потік думок кудись несе
Приємний вітер у безкрайність швидко.

Увечері розпити пляшечку вина.
Щось буде: «Магарач» або «Масандра».
А ніч зірками поступово вись вкрива
І пахне ледве сон-трава духмяна…

Я знаю точно, що колись приїду знов.
Вважай весь час ― це мрія заповітна.
Наш стяг замайорить під гамір рідних нот,
Тому що Крим ― славетна Україна!

Нами правлять владолюби
та корупціонери.
Пошесть ця країну губить,
виснажує нерви.
Цим вона Майдан приспала,
ще й приспала правду,
що колись-то владу знала
за козацьку Раду.
Як нам правду ту збудити
на шляху до зміни,
в славі ворога розбити
і приспати війни,
щоб коса жита косила,
не косила зла героїв,
щоб воскресла правди сила
святою горою.
До гори підуть молитись
всі народи світу
і забудуть як-то битись
за брехню невмиту.

1-4 квітня 2026 р.

Сходить Сонце України,
це і є той Божий Схід:
хто в любові до людини –
той тримає Духа плід!

Чую подих – Східний вітер
віє в села і міста,
бачу тему далі літер:
Сонця Правди Схід – Христа!

Коло плине горизонту,
будь-де будь, а Схід сюди.
Поверніться живі з фронту,
бо не треба вже туди…

Боже, дай нам відчувати
Радість і Любов Твою,
надихай нас панувати
між своїх, а не в бою.

03.04.2026р. UA

Над тим хто суд чинити буде,
котрий в молитві за народ,
кому життя простого люду
як лебедям простори вод?

Молитва хоч на грецькій мові* –
на часі ж Київський ізвод,
тож маєм бути вже готові
своїх сприймати як народ.

Нема кому кого судити –
бо ж непідсудні станем ми,
лиш ворогів ще маєм бити,
аби скінчити жах війни!

* якщо хто молиться за Україну і українців, не варто його судити, що не українською мовою,
навіть якщо він українець.
Мабуть так і про інші мови, та й судити чиє це діло?.
Тож слава Богу, Україні і її Героїчному Народу!

01.04.2026р. UA

Земле предків, Правіри, ти свята є по праву.
Як витримуєш, рідна, цю злочинну державу,
Цей цинічний, жорстокий механізм геноциду,
Цей ерза́ц-суверенний анахте́мський гарми́дер?

Хмарочоси, котеджі, полігони військові -
Нема доброго грунту предковічному Слову.
Нема де наливатись золотому колоссю,
Храми душ заті́́нили промислові Коло́си.

Запоганено у́клад старожитній, сакральний,
Поля всі трансформовано в електоральні.
Там бездушні чужинці жнуть і сіють на благо
Метрополіям власним і тілесним розвагам.


У серце стукає, мов попіл, предків слава.
Риторикою гідність надрива і нищить...
Свята земля - та супостатова держава.
Допоки дисонанс оцей, Всевишній?!

2009

Насичено ядом життя України,
хто поруч чи рядом бере від людини?
хто має підступне бажання очолить
народ цей і далі продовжить неволить?

Кому завдяки не закінчена битва
за щастя в житті і за промені світла?
кому до вподоби подвійні стандарти
під килимом править, бо «є в нього карти»?

Дай Боже снаги, хоч довкола руїни,
хоч є вороги для свободи людини,
бо маємо волю знести це терпляче –
тому запорука коріння козаче!

15.03.2026 р. UA

А я люблю вусатого Тараса
В кожусі, шапці, вишиванці теж.
Це - образ цільний, нації окраса,
І сила духу, величі без меж.

Ніколи він не був старезним дідом,
Це -- просто виплід збочених уяв.
На себе взяв усі народу біди,
Його захисником і батьком став.

Він -- українця символ всемогутній,
Тут вияв ідентичності його.
Іти у фраці з баками в майбутнє?!
Кого презентуватиме, кого?!

Євреї у ярмулках, капелюхах,
В жилетках, пейсах - всі віки такі ж.
Їх спробуй змусь вдягти що-небудь друге,
Не схочуть, хоч убий ти їх, хоч ріж.

Ми ж - виплодки совіцької системи -
З рабів набралися гидких думок.
Не хочем хуторянства, лиш в богему!
За ласий шмат і батька продамо.

Чужинська мода в'їлася в свідомість -
Вискакуєм з трусів, щоб догодить.
Коли ж господарями в ріднім домі
Ми станемо, скажіть, бодай на мить?!

Ми станемо, ми вилюдним, я знаю,
І ще збудуємо тут наш едем.
І в рідний степ вишиваний, безкраїй
Народи за собою поведем.

Перун, Сварог і Велес знов постануть
На щастя людям, радість і добро.
І пам'ятник хрестителю поганий
Ми скинемо з огидою в Дніпро.

Свої Боги дадуть могуть і силу,
Прийдуть вони до кожного із нас.
В одежі рідній - світлий, добрий, милий --
Благословить по-батьківськи Тарас,

10.03. 7534 р. (Від Трипілля) (2026)

Народний голос і народна пісня
У душу проникає до глибин,
Твоє предивним щемом серце тисне,
Мов коси розвіває у верби.

І млоїть так у грудях, тихо млоїть,
І скотиться сльоза несамохіть,
І навіть загрубілий в битвах воїн
Розчулений, замислений стоїть.

Згадає ніжність і жіночу вроду,
І миті щастя в затишнім гаю,
Тиячолітня мудросте народу,
Ти пронизала душу всю мою.

І, вкотре, зачарований тобою,
Напився я цілющої води,
І під сагою неба голубою
Очистився од скверни назавжди.

Даруй мені свою щемливу ноту,
Немов молитву щиру в небеса.
І невимовну ту сердечну цноту,
В ній Україноньки цвіте краса.

В усіх щедротах розмаїття свого,
Плекай, нехай веселкою сія!
Це - земле - сокровенна земле Бога,
Перлина найкоштовніша твоя!

7 березня 7534 р. (Від Трипілля) (2026)

«Мова рiдна, слово рiдне!
Хто вас забуває…»
Кожен ці рядки напам’ять
Ще зі школи знає!

Вчили всі! Бо задавали…
Вивчили й забули…
Сенс тих слів пророчих, віщих.
Тай біду здобули…

«Что? Куда? Зачем? Откуда?
Все с одной страны мы…»
Ну, тай ворог скористався,
Вибрав перспективи…

Вирішив він рятувати
Всіх російськомовних,
Щоб у пам’яті не було
Тай спогадів жодних…

Щоб історію забули,
Написали нову,
І традиції й культуру,
І звичайно ж - мову!

Та у грудях в нас серденько,
А не камінь бʼється.
Ми нічого не забудем
Все ще повернеться!

Не пробачим ріки крові,
Що ви тут пролили…
Залишивши за собою
Лиш одні могили…

Ми повернем наші землі
І нашу свободу!
Бо всі знають, що народ наш
Козацького роду!!!

2023

Яка велика Україна
У ній багато різних міст
Тут камінь кожний і руїна
Немов історії би зміст.

Одеса, Київ, Ялта, Суми,
Дніпро, Херсон, Черкаси, Львів…
Та я живу на Буковині!
У місті мальовничих снів!

Фортеця Черн була колись тут –
Від неї й назва – Чернівці!
У кожній вулиці і досі
Відлунням б’ють події ті…

Тут панували австріяки,
Румуни брали боєм нас,
Тут росіяни і поляки…
Влада мінялась повсякчас.

Свої традиції повсюди,
Релігій не прорахувать,
Національностей всіх люди –
Все поєдналось в Чернівцях!!!

2018

Вже до нас летять лелеки,
а у нас – війна і в вЕсну
долі нам несе не легкі
від отих війни інвесторів…
Вже до нас летять лелеки,
довгий шлях долають й втому.
Від чужих країв далеких
вже птахи летять додому.
Огніздяться вільні птиці
у Вкраїні вільній,
переможуть українці
ворогів і війни.
І засяє небо синє
над полем пшеничним,
понесе земля на спині
свЯта хліб величний
у комору і до печі,
що до зерня з поля знято.
А як вже розправить плечі –
Ото буде свято!

24.02.2026

                    І
Ми власної історії народ
і незалежні від сусід і сказу
на тлі невиліковної прокази
скажених іродів та воєвод,
а також від протекції заброд
і від комуністичної зарази.
Нехай під ними вигорить земля
і що би не стояло на заваді –
не будемо служити москалям
і будь-якій кацапомовній банді,
яка просякла при зеленій владі
аґентами і юдами кремля.

                    ІІ
Яка би моровиця не косила,
були і залишаємось людьми,
нащадками правителя Аттіли
як авангард об’єднаної сили
протистояння світла і пітьми.
На поприщі науки і освіти
ми й досі – Магометова гора
і нам переосмислити пора,
якими мають бути наші діти,
що нині є захисниками світу
як нездоланні воїни добра.

                    ІІІ
Не за горами наша перемога
і неодмінно настає той час,
коли земля і небеса за нас...
...................................................
попереду барлоги й перелоги,
які ми подолаємо за раз,
щоб жити, як за пазухою Бога,
де кожного веде своя дорога
і де ніхто нам більше не указ.

02.2026

Я вийду на майдан, на велелюдний простір,
На людський суд і глум, на торжище століть.
Я покладу, як неповторний промінь,
Свої думки й страхи, як спалахи квилінь.

Я вийду на майдан, на суд людський і Божий.
Нехай стинає кат що хоче, а проте
Не можна це сприймать без рятівного брому,
Який приніс у горах безстрашний Прометей.

Я вийду на майдан, де люди зачекались
На правду і добро, на справедливий суд,
Де вогняні слова жде велемудрий камінь,
Де крізь асфальт росте святої віри суть.

Я вийду на майдан, серед повій і блазнів,
Безумців, волоцюг, рабів, трудяг і слуг
І упаду на брук під велелюдне "Браво!",
Вростаючи у ґрунт, як невмолимий плуг.

26 травня 2025

Серед степу в глухій балці багаття палає.
Утомився, зупинився козак, спочиває.
Коня пустив, хай пасеться – трави у достатку.
Сам сидить та на сорочці пришиває латку.
Вже подерлася сорочка, на тілі зіпріла.
Давно уже козаченьки в похід не ходили.
Нема таких отаманів, як були раніше.
Сидять, пуза підпирають булавою лише.
А козак тільки із того живе-поживає,
Що у вдалому поході собі здобуває.
Нема славних отаманів і ніде їх взяти,
Щоб у Крим чи у Молдову піти, погуляти,
А то й морем полетіти до султана в гості,
Щоб він рвав по волосині бороду від злості.
Нема славних отаманів і на Січі лихо:
Розбіглися козаченьки, зробилося тихо.
Пішли хлопці заробітку по світу шукати,
На чужій землі далекій за чуже вмирати.
От і він блука степами, притулку шукає,
Куди голову схилити і досі не знає.
Пришив латку, придивився - непогано, наче.
Підняв очі – чи спокійно навкруги. Аж бачить,
Кінь від паші відірвався, нашорошив вуха.
Козак миттю прихилився до землі, послухав.
Так і є! Далекий тупіт – ледве-ледве чути.
Іде орда, мабуть, степом. Хто б іще міг бути?!
Іде орда грабувати знову Україну.
Хто на шляху в неї стане? Хто її зупинить?
Хто, як не він? Бо ж для того й став козакувати,
Щоб від ворога Вкраїну рідну захищати.
Затоптав бігом багаття, зібрав свої речі,
Одягнув каптан старенький, потертий на плечі.
Оглядівся: шабля збоку, мушкет за спиною.
Що ж, козак уже зібрався, готовий до бою.
Хоч один не воїн в полі, говорили древні,
Але ж тоді й козаченьків не було, напевно.
Свиснув коня, ловко скочив у сідло і гайда.
Скоро він собі забаву козацькую знайде.
Знову шабелька заграє, мушкет озоветься.
Несолодко татарві тій в полі доведеться.
Тільки виїхав із балки, аж дим на кургані.
Не сплять, видно, козаченьки, сторожують гарно.
Буде знати Україна, що знов орда пхає.
Хай готується й оружно її зустрічає.
А він поки затримає орду в чистім полі,
Та за хвоста ще посмика норовливу долю.
Озирнувся – тихо в полі, все живе сховалось.
Знать, не вперше із ордою лихою спіткалось.
Прагне десь перечекати, не втрапить на очі.
Козакові то не личить, він битися хоче.
Їде орді навперейми і страху не знає.
А навколо ковилою вітер колихає.
Сам-один у чистім полі… Озирнувсь, одначе,
А позаду уже нього і військо козаче.
Не розбіглись, як гадалось, вони по чужинах,
Все ж миліша козаченькам рідна Україна.
А гуртом, як кажуть люди й батька добре бити.
Буде кому орду кляту у полі зустріти.
Хай і в латаній сорочці та в руках домаха,
А у серці батьківщина і ні краплі страху.
Усміхнувся козак: значить, ще рано вмирати.
У надійних руках буде Україна-мати.

«Служу Україні!» — від віку й донині
Слова ці лунають і серце діймають.
«Служу Україні!» — їй, неньці єдиній.
Міцне в нас коріння, родюче насіння.
Традиції, мова, батьків заповіт —
Основа держави на тисячі літ.
Пильнуймо зірко, тримаймося стійко.
Борімося мужньо і мовимо дружньо:
«Як сонце — могутньо, як небо — безмежно,
Служу Україні своїй незалежній!»

Чи часто, чи густо римується слово.
Воно не питає, а приходить раптово.
Приходить, лізе і пнеться до самого лобу
Щоб стати там чимось більшим ніж слово.

І ось воно вже не одне і не слово
А ціле величне оповідання,
А може маленький регочущий віршик,
Хто зна коли слово пнеться до лоба.

Але не важливо чим стане це слово
Залишивши більше ніж було до нього.
А нам необхідно дякувать слову
За збережені обриси рідного дому.

Забране, вкрадене, збрехане.
Змушені жити в невігластві.
З мріями чужими — не нашими,
З думками пласкими, нещирими.

Просто життя проживаючі,
Цілей конкретних не маючи.
Чужі ідеали шануючи,
Бо власні — вкрадені.
Чужим б-гам молячись.

Але завжди приходить пробудження —
Не цілунком принца чарівного,
А раною кровоточивою,
Якщо ти — людина мисляча.

І наповниться серце й душа твоя істиною,
І відчуєш ти код своєї нації.
І прокричиш уже не пошепки:
Україна — ось моя нація!

Прийшла чудова, щира зима.
На вулиці — гомін і справжня краса.
Мороз щипле щічки, і сніг по коліна,
Санчата і лижі несуться зі схила.

Проте повернемось до себе в квартиру:
На вулиці — радісні мінус п’ятнадцять,
А вдома — бадьорі плюс п’ять, плюс дванадцять.
Хотів би ревіти - та холодно плакати.

Чудова країна відчайдушно хоче жити,
Все та ж країна прагне існувати,
А інша мислить її вбити, пошматувати.
Хоч називала її рідним братом.

Тому пробач нас, красна зимо,
Ми намагаємось бути щасливі,
Але не можемо щиро тобі порадіти
Ми все ще чекаємо знищення ката.

По українській матері-землі
ідуть колоною військовополонені.
Ідуть в донецькій проросійській млі
захисники Вкраїни нені.
І не ідуть, їх ті ведуть –
Вкраїни зрадники полукацапи.
І всі донецькі смачно ржуть:
«хохла у плен кацап зацапал!»

Смартфони, камери і сепари… все є,
щоб глузувати в тім параді над «хохлами»:
і успадковане невігластво своє,
і той не свій Москви орел двоглавий.
Радіють ватники: «Ура!»,
і під Росії прапорами
всі – від собаки до щура –
заллють за зуб свої стограми…

Чи є у тих щурів мізки?
Чи Україна винувата,
що в череп їх лайном місткий
російська влізла вата?
Та хай би здохли в тім лайні
оті донецькі з москалями.
Ми переможемо в війні,
вони для себе риють яму…

Та все ж, як цвях, стирчить питання:
Для кого годували їх,
чого на себе брали гріх
як віддавали і останнє,
аж поки не нажреться «брат»?..
…Транслює ворог той парад –
біду і сором України,
і чути кожної хвилини
ворожі постріли гармат.

Епілог

Коли здолаємо і тих і тих,
пересмердить земля гнилим кацапом,
Росію вдаримо на смерть під дих
війни останньої останнім залпом.
І втрати порахуємо, і в цьому будем злі,
згадаємо рашистам той парад в полоні,
зростимо правду на своїй землі,
зростимо долю на своїй долоні.


04-10.02.2020 р.
Вірші редаговані 04 червня 2022 року

Повертатися годі
з-під чужого крила.
На далекому сході
ти за себе була.
Там династії бились,
там точились бої,
там на тебе дивились
через очі твої.

Те, що ти означала
для сторонніх істот,
те, що ти не зачала,
те, що брала ти в рот,
не зронивши ні слова,
не проливши води, –
все повернеться знову,
тільки знов не сюди.

Злом розрізано різним
ці куточки очей.
Не вертайся запізно
з азіатських ночей.
Ми накинемо лямку
на розмовні вуста.
Якщо при́йдеш до ранку,
значить, злість ця пуста.

Серед нас твій коханець,
проминулого друг,
твій незвільнений бранець,
о́вен твій і пастух.
Ми його споряджали –
та далекий твій схід.
Ми його проводжали –
та давно вже він дід.

19–20 березня 1996 р., Київ

Ворог наш такий як є –
віднімає, топче, б’є.
Чи настав, чи настає
час забрати все своє.

Спадок наш, країв Земля –
зазіхання від кремля.
Ця околиця Русі
хоче землі наші всі.

Крила в леті, хижий птах,
чар кінець, останній мах –
навпіл жезл розсік його,
птаха більш нема того!

Знаменом кому це є,
тло прикрашує своє –
на гербах і прапорах*
як трофей, розтятий птах.

Наше знамено проте,
точно зверху, золоте**,
синє*** тло, прийшов цей час**** –
прапор* наш гуртує нас!

* прапор промовляє за минуле, викликаючи силу спогадів, за сучасне, нагадуючи про обов’язки, і про майбутнє, надаючи віри й надії, потрібних для довершення великих діл.
** «Головна Руська Рада», що зібралась у Львові 2 травня 1848 р., як представництво українських земель під Австрією, приймаючи за національне знамено жовтого лева, спертого на жовтій скелі на синьому тлі, а тим самим визначила й національні барви прапора. Проте не було вирішено, що згідно з прийнятими в інших народів і держав правилами вгорі має бути барва знамена (жовта), а внизу барва тла (синя).
*** тогочасна галицька геральдична термінологія вживала прикметника «синій» (бляв) на означення якраз блакитної барви. В геральдиці існує тільки одна синя барва, одначе вона виявляє в гербовому мистецтві два відтінки, темно синій і блакитний, залежно від стилю і традицій даного круга національної геральдичної культури. Німеччина, Чехія, Польща, Україна, Білорусь, Швеція та деякі інші сумежні країни належать до геральдичного культурного круга, який від багатьох століть користується тільки блакитною барвою.
**** тимчасово УНР на своїй другій сесії в червні 1949р. постановила прийняти до часу скликання Конституційних Зборів в Україні за єдиний український національно-державний прапор – блакитно-жовтий.

17.12.2025р. UA

Відчув гул майдану,
з країни не втік,
свободу жадану
вплітав у потік.

Дай Боже ту манну
хоч під Новий рік –
знімаєм оману,
позаду вже пік.

Ідуть до потоку
душа й тілеса,
відчую, нівроку,
Тебе й небеса.

Дай знати, мій Боже,
чинити як слід,
як жити нам гоже
позбувшись всіх бід…

Хранить Божа Мати
наш рід неспроста,
бо маєм тримати
державу Христа!

29.11.2025р. UA

На теренах родючих земель,
Де життя вирувало і квітло,
Перетворено світ на тунель,
І в кінці його вимкнено світло.

Це страшніше за жахи війни –
Для когось бути просто мішенню!
Люди-привиди, наче з труни –
Штучний апофеоз лиходення.

Як це сталося? Як відбулось,
Щоб дитина благала у хаті:
“Мамо, мамо, дай їсти хоч щось?”
Та мовчала – не дихала матір.

Недаремно кривавий терор
Заплямовував прапор радянський.
Він засіював Голодомор
І вирощував цвинтар селянський.

Злочин, страта мільйонів людей,
Що вину мали тільки єдину –
Жити вільно, ростити дітей
І тримати в собі Україну.

Правда знову у власних руках.
Про часи ті скорботні, безлюдні–
Закарбований жах у віках,
І кати за́вжди будуть осудні!

15.11.2025р.

І прийшла Перемога!
Уся Україна в Києві постала.
Зійшов Віктор
од Андрія,
од Первозваного –
Багатоочікуваний.
На Михайла
він, як святий Михаїл, у вогні помаранчевім
зі змієм боровся,
поки до пекла не скинув!
Потім на Миколи
він, як святий Миколай,
людей щиро віншував
і переможним духом освячував!
А на Різдво,
як Син Божий,
во Славі Вселенській народжувався!
І вже тепер на Водохреща
хреститься перед усім народом
на Собор України,
на Соборність Великую і Вічную
цілої нації української!
Воскресла Україна!
Воістину воскресла!

28 листопада 2004 р.,19 січня 2005 р., Київ

Не в своїй, не в Палестині,
був Ґоле́м* і в Чеха глині.
Пишуть в рот йому і нині,
але в нас вже, в Україні,
хватку маючи звірячу,
ненаситність на нестачу –
це ж за гроші "стіна плачу".
Час покаже, мо й пробачу.

* Голе́м або Ґоле́м (івр. גּוֹלֶם: /ґоле́м/) — персонаж єврейської міфології, легендарна людиноподібна істота, штучно створена із неживої матерії (зазвичай глини) рабинами-кабалістами у Празі. Глиняна статуя буцімто оживала під дією вкладеного ґолему до рота паперу (пергаменту) з написаними дорученнями, для їх виконання.

19.11.2025р. UA