гриміли гучно єрихонські труби
і шаленіли дзвони на дзвіницях
в передчутті ненависної згуби
чорніли ще давно зчорнілі лиця

дзвеніла зброя в крижаній мовчанці
дзвеніла зброя у нестерпних криках
котились голови додолу рано-вранці
дзвеніла зброя кована із криці

у бій ішли із піднятим забралом
у бій ішли в блискучих грізних латах
і ворогів собі не обирали
але на горло мусили карати


15.05.15

Не лякайте вибухами літо,
Бо йому для нас родити хліб.
Що за сили нині правлять світом?
Корінь зла росте ушир і вглиб.

Зупиніться! Годі! Скільки можна
Гратися в жахливий бойовик?
Суть війни – потворна і безбожна.
«Не убий!», не множ сиріт, калік.

Сліз і крові стільки вже пролито!
Та невже те зло не має мір?
Не лякайте вибухами літо!
Поверніть на землю нашу мир!

Не йди за лозунгами тих
Хто має дар Хамелеона
Будь спільником людей простих
Із них не падає корона

Ми звикли бачити гнідих
Уповноважених нардепів
У брендах вишуканий пих
Спільнота обраних аскетів

Таланту їм не позичать
Оскароносні всі актори
Уміють обіцянки дать
А потім поховатись в нори

А ми ковтаємо у опт
Чи не сприймаєм ? Чи наївні ?
Пора сказати усім стоп
Бо в черзі вже до божевільні

Верхи кришують і деруть
Все списується траншом - боргом
Поборами все нижче гнуть
Придушений народ законом

Так і несем , так і везем
Вірніше тягнемо зажертих
Можливо правнукам знайдем
Політиків своїх , і чесних...
2015р.

(текст тимчасово вилучений авторкою. На конкурс)

Я уві сні збиралась на війну,
Цілком реальну, не якусь химерну,
В яку проклятий ворог огорнув
Країни добрий шмат, немов у скверну.

Я чистила й складала автомат,
Вдягала форму і взувала берці.
Дививсь на мене з дзеркала солдат,
Що прагне ворогам усипать перцю.

…Відкрила очі – поруч спить маля,
Синочок мій, хлоп’я чотирирічне.
Невже паскудний чобіт москаля
Його свобідну долю покалічить?

Синочка не покину і у бій
Не кинуся, до рук узявши зброю,
Але щоденно борг священний мій
Віддати мушу справжньому герою.

Щодня для перемоги щось роблю,
І скільки треба – той тягар нестиму.
За мене хлопці гинуть у бою,
Тож осторонь стояти – непростимо.
4 червня 2015

І каже вона: «Я завжди з тобою поруч,
як вірна дружина, опора твоя і поручень,
вкладаю у твою руку гранати й патрони,
мій воїне.
Якщо ти мене покинеш, чекай біди,
я можу читати думки і твої сліди,
у мене таких, як ти, було сотні й тисячі,
і кожного з них я змогла зруйнувати
і знищити.»

Вона дістає для тебе калаш і бронік,
ховає в окопі від ворогів і променів,
поїть дощовою водою, немов отрутою –
заради майбутнього,
нав’язується тобі, як дешева повія,
пропонує розвіятися і нарешті діяти.
І якщо їй сказати: «Мила, пішла ти на…»,
вона прийде до тебе додому –
твоя війна.

04.06.2015

А коли відгорить, відгримить, і розвидниться небо,
І засохне колючий бур’ян у донецьких степах,
Бо почуті мої молитви за Вкраїну й за тебе,
Ти здолаєш тяжкий, нереальний учора ще, шлях.

Я не знаю, чи буде то день, чи морозний світанок,
Прибіжу на вокзал, чи постукаєш в наше вікно.
Я відчую, як м’якне земля, упиратись не стану
І до ніг упаду, як нерідко буває в кіно.

І покотиться вниз до твоїх запорошених берців
Невблаганна гаряча сльоза, що весну принесе.
Я в розлуці плекала її, мов дитину під серцем,
Народити завчасно боялася більше за все.

А попереду весен щасливих чекає багато,
Урожаями щедрі, над нами цвістимуть сади,
І народиться син, мов дві крапельки, схожий на тата…
Я благаю тебе: уцілій, доживи і дійди.

Жовтень 2014

П.С. Оскільки учора було оголошено результати літературного конкурсу "Коронація слова", я нарешті маю право (згідно з умовами участі у конкурсі) оприлюднювати роботи, які туди надсилала. Цей вірш - один із них.

Вона забирає усе твоє
і каже: «Погано, якщо ідея
дорожча тобі за життя і подих,
за хліб і воду.»
У неї так туго з умінням думати,
що вона пропонує без тіні гумору
стати одним із її бездушних
маленьких
роботів.

Вона заганяє тебе в окоп
з нелегальною батьковою двостволкою,
у подертих кросівках, старій футболці,
вилинялій
на сонці,
і каже: «Ти можеш мене залишити,
проміняти на хату, сім’ю і тишу,
завести собаку, здобути вишку,
навіть влитися
в соціум».

/Ага,
і відстежувати по радіо чи ТБ
всі сюжети і передачі: коли і де
обстріляли, розбили, вирізали до тла,
щоб лиш кров і зола…
Щоб лиш спогад – і погань, що вирвала, мов трофей,
цю не варту нічого, як каже вона, ідею,
щоб лиш совість і сором –
ефект, про який вона не
розказала./

***

Щоб лиш голос і галас, крики у голові –
дякувати богам, що усі живі,
щоб по той бік у трубці звучало знайоме «алло» –
і нічого поганого, втраченого не було,
щоб ніколи не йшла за тобою, як тінь, вона,
ця ненависна, остогидла, страшна війна
зі своїми амбіціями та розмовами.

Ти ніколи не зрозумієш, навіщо і хто вона...
Ти б хотів утекти, та тікати нема куди,
бо такі, як вона, фіксують шляхи і ходи,
бо такі, як вона, щохвилини у спину дихають
обрізають стежки і перекривають виходи.

02.06.2015

Оті, що до рабського звикли життя,
І духу свободи бояться…
Катюга з рукою тризуба відтяв,
А хлопцю – всього дев’ятнадцять…

…У дівчинки-крихітки в погляді даль,
І туга – доросла, без краю.
На платтячку татова сяє медаль,
А тата вже більше немає…

… В тім пеклі Іринку Господь уберіг,
Де навіть залізо горіло.
Буває, герої лишаються ніг,
Та їм не підрізати крила…

… Маленького братика тулить сестра,
Украла війна їхнє щастя.
У різних притулках тепер дітвора,
Тож разом бувають нечасто…

Сльоза за сльозою гірчить полином
За всіх постраждалих невинних.
Колись ми дивились таке у кіно,
А зараз – щодня у новинах.

ти ступив у гидь
ти ступив у гадь
чорнокінно мчить
промосковська рать

ти тепер між них
ти не друг а брут
серед лютих лих
зрада там і тут

мов найбільша з бід
стигне в жилах кров
не скресає лід
від пустих розмов

сам казав не зрадь
аж душа болить
ти ступив у гадь
ти ступив у гидь

А на Луганщину летіли журавлі,
Щемливу ніжність несли на крилі.
Селилися обабіч хат й доріг,
Вітались:дзьбом стукали в поріг,
Щоб їх зустріли радо як завжди.
Та раптом зупинилися:зажди...
Порожні хати вікнами дивились,
А в них ікони, що до них молились...
Там на господаря чекає липа,
Й розвіяна туга несамовита...
Знесилена трава росою плаче
І приховати рани прагне наче...
Й крізь сльози вперше усміхнулася земля-
Побачила кружляння журавля...

Хто, скажи мені, хто,
Напророчив біду твоїй долі?
Ти у зоні АТО
На вчорашньому мирному полі.

В тебе цілиться брат,
Що одвічно вважав своїм братом…
Поряд рветься снаряд –
Зорі падають вниз зорепадом.

Ти у зоні АТО
За чужу не ховаєшся спину,
Як не ти, тоді хто,
В час лихий порятує країну?

Як не ти, тоді хто,
Принесе перемогу крилату?
Ти у зоні АТО –
Твоя місія – перемагати!

А коли все мине
І війна, непотрібна нікому,
Сном страшним промайне –
Ти повернешся іншим додому.

Почуття, відчуття
Не даватимуть довго ще спати.
За Вітчизну життя
Ти готовий синівське віддати.

Де взялася вона проклята?
Чом не щезла колись навíки?
У війни не буває свята
Перемога – то крові ріки.

У війні не буває правих,
Кожен власну несе провину:
Хтось напився чужої слави,
Хтось був братом наполовину…

А дитина чекає тата,
Тільки тато вже там, де зорі…
А війна – ненажерна шмата –
На чужім заробляє горі.

Заплатили ми вже нівроку
За майбутнє надмірне мито.
Тільки б крові стрімкі потоки
Не даремно було пролито…

Я зорі дістаю із серця й кидаю в небо,
щоб тобі світили.
Окопи, бліндажі...Лечу до тебе...
А вранці знову маски й муляжі.
І суміш посмішки й понурених очей...
Коханий, скільки нам іще ночей
кидати зорі один одному в долоні?
На самоті, у ноченьки безсоні,
вдивлятись в небо, щоб піймати мить,
коли від тебе зіронька летить?
Кохаю, любий! Так тебе кохаю!!!
Чекаю, любий! Так тебе чекаю!!!
Зоріє усе небо й білий сніг:
Чекають рідні, як повернетесь до них.

Наснилося, що був ти вояком
Стрімкої раті. В чаші спорожнілі
Текли меди, і сволоки ясніли.
Та падолист іржавим мідяком
Спадає долі. Стіни поніміло

Кудись відходять. На самому дні
Залишилося твого маєстату,
Аби дубовий щит в руках тримати,
Бо дзвонять гуслі. Мерехтять сумні
Твої кольчуги і діряві лати.

Азовське море реве бурхливо.
"Азов" до бою веде комбат
у грози й вітер, у сніг і зливу -
пора настала навести лад

на дикім Сході. В шаленім герці
здобуде волю Вкраїни син.
Снаряди. Кулі. І біль у серці.
І не змовкає церковний дзвін.

Назад - ні кроку, бо Маріуполь
позаду. В наступ - а де наказ?
Ятріє душі бійців розпука
в чеканні битви за весь Донбас

і Приазов'я. Гранітні скелі,
напевно, знали ще в давнину,
що Україна тут - не пустеля.
Чужак не виграє цю війну.




22.04.15

Кольором блакитним , голуба крилом
Намалюю світу - миру голоси
Хай вони розкажуть - долями людей
Як цінити радість - у очах дітей

Хай моя палітра - всім покаже жах
Той яким керує - війн панічність зла
Як тиран вбиває , губить все живе
Щей при цьому хрестить - вбивцю палача

Чесний розуміє - ворог в спину б'є
Хто стоїть за правду - той і наше все
Совісті сумління , гострота меча
Той хто совість втратив - тому вісник тьма

Написав мазками , розписав віршом
Щоб героїв знали - свідчили пером
Той народ є сильним - хто стоїть щитом
Той перемагає - де народ герой.
2015р.

Ох як набридли вже мені
Війська диванні.
Що мирно чуються уві сні.
Та стали популярні.

Бо надивилися новин
І начитались в інтернеті
Й експертів поточився плин
В парку із пивом у пакеті

Чоловіки з набитим пузом
Такі політики й стратеги.
Й жінки не ліпші навіть бабці
Глибокі висувають теги.

Скажіть навіщо говорити
Про те, чого не бачив сам.
Колег наслухався з війни,
А чи хоч хтось із вас був там?

А чи хтось чув пострілів ряд?
Чи зрив гранат, як стріляв град?
Чи бачив хтось як на очах
Вмирає друг ваш або брат?

І сунуться усі писати,
Про біль і горе і страждання
Про Україну у руїні
І своє болісне сприймання...

Коли ти мирно спиш у хаті
І молишся, щоб не прийшла повістка
Лиши вже, друже, мудрувати
І жди зі Сходу добру звістку.

Спини мене, мій Ангеле, спини...
Кругом весняно так і сонцецвітно...
Чого ж душа, як птаха перелітна,
Втікає у свої космічні сни?..
Спини її, спини її, спини...
...Життя земне подібне теж на сни,
Де можна грати ролі і не грати...
Де вільно продаються автомати,
Де соловейко не_співати звик...
Життя земне - жахливий бойовик...
...Спиніть його, спиніть його, спиніть,-
Цей фільм, де режисери - не від Бога,
Де кров`ю юних скроплена дорога,
Ікони кровоточать на стіні...
Спиніть його, спиніть його, спиніть...
...Життя таке прекрасне й таємниче,
В нім світла вистачає і тепла,
Аби ЛЮБОВ у серці ожила
І освітила душі і обличчя ...

ВЕСНА-2015
Сипле квітень п’янкі привіти,
Обціловує світ вустами.
Весняним обв’язавшись вітром,
Від краси цеї просто тану.

Никнуть сутінки вмить останні,
Піє соло пташина рання.
Огорнувши плечі світанком,
Заслухаюсь ноктюрнами травня.

О, яка ж тут краса довкружно!
А ще ж будуть дива у літа!
Все в Природи – і мирно, й дружно,
Тільки хтось хоче все це вбити!
(© Любов СЕРДУНИЧ, 3 квітня 2015).

Яка невимовна краса
і сонце...
                   ...у грозу.
Але із півночі яса
чатує на красу.

Яка омріяна весна,
барвисті береги...
Але римується,
                    – війна...
бандити...
                     вороги...

Летять у небі журавлі
і літепло несуть.
Але на сході москалі
гарматами гудуть.

Чекає мати дитинча.
Радіє добрий рід.
Але із Криму саранча
готова у похід.

І як не хочеться біди
серед ясного дня.
А у ефірі, як завжди,
волає кацапня.

І диригує сатана,
імпровізує зло,
і ораторії лайна
виспівує хайло.

І угасає полонез,
і ро́кові баси,
і вічні чахлики Є-еС
міняють голоси.

І залишається одне –
стояти до кінця,
і уповати на Отця
і сонечко ясне.

І за мелодії весни
і під її набат
перед атакою війни
помолиться солдат.

За убієнних ворогів,
і за дітей, і матерів,
і за життя,
                        – ура!..

За рідний і чужий Донбас,
це може і останній раз,
але уже,
                        – пора.
                              04.2015

Між нами різниця:
обрізані лиця,
обірвані фрази,
завмерлі думки.

Застигла вже криця:
без німбу столиця;
я вірю в "сториці"-
і добрі, і злі!

( переглядаючи фото Пітера)

23.04.2014

Купляйте шини з барикади:
Дешевше втричі наш товар.
Дірки - лиш слід від автомата,
Червоний колір личить Вам.

Купляйте диски з кінофільмом:
Там - екшин, драма, все разом.
Щоденник обгорілий у комплекті,
Це - бонус від компанії "No war".

Ось розмір Ваш:
Шолом з двома дірками,
Цей щит - до пари,
Акція нова.

Ми змили кров з цієї плитки,
Квадратний метр майже задарма.
Купіть Майдан, хай пам'ять буде з Вами.
Ціна свободи - це чуже життя!

15.12.2014

©Богдан Кухта

#Вірші_в_КУТочку
#СоціоПат

Немає Донбасу - є зона АТО,
розтрощена вщент озвірілими зайдами,
що криком горланять - мовляв, тут ніхто
"на мові" не вміє, історію вкрали ми

у "старшого брата"... Але не бреши.
Тебе не назву вже ніколи я братом.
Нам вогнище ненависті не креши,
бо згублять тебе твої ж танки і атом.

Вмирає донецька, луганська земля -
кар'єри, яри й терикони високі...
Людей же не бачу - принаймні, здаля.
Лише знавіснілі кати косоокі.


26.03.15

Там, на Сході, знову смертю долають смерть,
тільки-от воскресати ні в кого немає сил
море крові ще не налИлось вщерть
я за тебе молюся, як ти колись просив

я за тебе молюся - хоч мовчить телефон,
я за тебе молюся і не знаходжу слів.
я уже не боюся: цей річний маратон
випік в мені усе, що було із страхів.

Там, на сході, знову вода стається вином
вино кров'ю стається і до моря плинЕ...
кажуть: "кров не водиця!", кажуть "люби!", "не вбий"
кажуть: "нехай святиться, отче, ім'я твоє"

Там, на Сході, знову... Вісті летять сумні.
Історія повертається молитвою і прокльоном
замість комусь колискову, я співаю про дні,
коли трималась за світ молитвою і телефоном.

Уночі похиливсь на моє плече:
- Як пече мені кров моя, як пече!
Чи повернеться спокій до мене і віра,
Коли в жилах тече кров скаженого звіра?
Як пече, і болить, і судомить судини...
Розірвати б усі. Я людина, людина!
Росіянин... І соромно й боляче знов... -
Чоловік мій заплакав. Пече йому кров...

Весни пора їх поєднала - сплела віночком в почутті
Навіки в парі повінчала - благословила на хресті
Палкі признання , дні як миті - раділи з ними небеса
Вони змогли в собі відчути - польоту силу в небуття...

Невдовзі мовила натхненно - коханий , ми вже не одні
Я подарую тобі сина , уже зростає у мені
У муках в світ життя пускала - ледь спромоглася , ледь змогла
Його любов її тримала - зуміла щира , вберегла ...

Душа в душі так опікали - свою кровинку дорогу
Тільки дитя на ноги стало - отримав звістку на війну
Від горя іній вкрив отави , людська скорбота - відчай , плач
Земля своїх синів збирала - мати , дитина , вся рідня ...

Дні мов роки усе в тумані - безсонні ночі , буднів плин
Нарешті звістка - вбитий на фронті , відчай і жалість в одночас
Життя мов навпіл на до , і після - тримає синова рука
Як тільки де почує - мамо , усе навколо ожива...
**********

Пройшли роки , біль не забувся - дорослий син , вона одна
Змиритися ніяк не може , не вірить що його нема
Не раз не два пропонували - забудь його , почни з нуля
Її це тільки дратувало , богу своє відкрить могла ...

Жила у синові , онуках , у вірі - віру берегла
Весни чекала щоб запитита , чи знає та де сум - душа
Садок цвіте , пташки щебечуть - метелик вісточку несе
Ворота раю відчиняють , вона йому на зустріч йде...

Зустрілись поглядом мовчання , почули радість щоб відчуть
Німіли губ її картання - так обраним дано збагнуть
Горить свіча за мир у світі - тим хто загинув , хто прийшов
Земний уклін матері , сину , і батькові - бо він герой...
2015р.

Так, як задавна розп'яли Христа,
донині розпинають Україну
іуди та пилати неспроста,
бо правда очі коле безупину

про те, що москалі нам - не брати,
і навіть не молодші - де там старші.
Праправнуки Івана Калити
укотре на загарбницькому марші.

Похмурий прокуратор у Кремлі.
Снує орда. Лютують азіати.
Брехню і зраду сіють по землі
і в наші дні іуди та пилати.

Та як воскрес для всіх людей Христос,
і Україна встане з попелища
всіх воєн, мору й демонських погроз.
Лиш треба нам до Бога бути ближче.


10-11.04.15

Скільки ще сліз,
скільки ще слів
пролитися
мусить з криниці
синіх твоїх очей?
Небо мовчить –
і тонкне в його правиці
перед лицем
меч
автоматних черг.

Сліз у волошок вистачить вічність вимити,
вибити вікна
пострілом на зорі.
Віру скалічено
тисячним
мінним
вибухом.
Вибач!
Цей світ війну заповів тобі.

Дурень Арей розкис,
обдовбавшись коксом –
і понеслось!
Із ейдосів
визрів
глей.
Скільки ще болю?
Вийди, столикий Господи,
і захисти від зброї
моїх
людей.

24.06.2014

Ти покинеш цей дім на світанку, як сотні до нього,
обростаючи боєприпасами, часом – з істериками,
дочекаєшся сонця, колючого і круторогого –
і піде́ш крізь вогонь на палаючу ба́тьківську землю.

Світ округлює тіло, обплутане мертвими вулицями,
світ приховує світло під снайперськими окулярами,
але чорна й обвуглена, чуєш, земля ще крутиться –
і довіку твоє мовчання в собі триматиме!
Світ викривлюється і втрачає розмиті обриси,
проклинаєш його, золотого й нестерпно гострого.

Дуже важко мовчати, але́ говорити – просто,
коли кожна хвилина мовчання нагадує постріли,
коли кожна секунда прощання тебе викручує,
як розмочену губку. І варто б уже відчалювати,
але ти ще чекаєш ба́тьківського напучування
і виходиш на кухню – поква́пливо ставити чайник.

І тривожаться ві́кна, тремтінням дрібним відлунюючи,
обіймаєш кота – кіт подряпинами віддячує.
Увімкнути би джаз, але що в ньому є хвилюючого,
коли все, що ти зміг – оплакувати і… розплачуватися?

Але ти ще готовий тримати цю оборону, бо
не боротися означає зогнити за́живо.
І нехай вигинається го́ловами драко́новими
те, чого́ ми з тобою ніко́му уже не скажемо,
цю фортецю на виході з гри ми таки здобудемо,
поки гуркіт стрясатиме місто важкими залпами.

На покинутих вулицях ми залишимося відлюдниками,
а живими чи мертвими…
Краще цього́ не знати нам.

Твій будиночок дуже нагадує кубик Рубика –
від чужої руки всі грані й кути руйнуються.
Все, що можеш тут ти – прокляття в пітьму вигукувати,
але хто ж їх почує? Хіба що снаряд над вулицею.

Ти здиратимеш з себе шкіру, як під наркотиком,
я долонею пульс твій,
мов ковдрою,
накриватиму…
Ми, здається, приїхали, брате! Пора виходити!
Там, за рогом – обличчя мамине й очі татові.

18.10.2014

Так повелося в моїй країні
Жити не давали простій людині
Яка б влада не булла
Вона для себе жила

Ми заздрили європейцям
Далеким американцям
Терпіли, плакали, мовчали
За копійки працювали

Чого ж дивувались
Що над нами знущались?
Момент ми упускали
Коли окремою країною ставали

Тоді б нам всім піднятись
Щоб зараз кров,ю не вмиватись
Байдужість свою показали
Про войовничих сусідів не згадали

Вони окрепли за ці роки
Світові показують на нас свої клики
Вчасно не зібрались
От і діждались!

В голос грають мої струни
Розсипають мої думи
Тактом в приклад від душі
У зворушливій - мольбі

Скрізь куди я не погляну
Там і бачу гірку драму
Зупиняють вражу силу
Що руйнує нам - родину

Прикриваються хрестами
Брудом льють , січуть ножами
Із нечистими братами
Пруть за гроші , рвуть зубами

Від зухвальства шаленіють
Від дурман трави дуріють
Не жаліють , не шанують
Свою здобич нюхом чують

В очі кажуть хто вони
Вивернули світ пітьми
Щей пишаються тирани
Що вони війни - титани

Згуртувався цілий світ
Стусонув їх людський гніт
Незабаром судний грім
Рознесе їх струс - голів.
2015.

Я не скорюся, голову підійму
І в очі твої пильно подивлюсь.
Від мого погляду ТИ голову опустиш,
А я від тебе тричі відречусь.

За всі надії стерті вщент,
За мою душу скривджену та вірну,
За кожен крок, що зроблений назад,
За твою зраду, неочікувано сильну.

Я не питатиму тебе: навіщо?
І більше не попрошу - зупинись!
Мої слова для тебе - капля в морі,
Я зроблю так, щоб всі моря злились.

В потоці вод і сили руйнівної
Я знищу смугу ницих перешкод!
І покажу, якою я була і стала
Без тебе і твоїх оманливих угод.

Місто, у грозах заховане –
знову відлунює «Де воно?»
в головах,
голосі,
галасі;
слухай його і неси
в сиві ліси під хусткою,
де поселилась пустка
і в душах коти шкребуться
і виють на місяць пси.

А у Сізіфа – ні каменя,
всі на ілюзії виміняв,
каменям вилитись голосом
вкотре судилось.
І ти
їх понесеш попід крилами,
хай догорають сили.
І ні, не впустити їх – втримати,
тільки б живих донести.

Стомлена ластівко, де ж тобі
сонцем на крилах воскреснути?
Викоти в небо шину і –
гей, загорися!
Агу! –
Сину вогню, ти голосом
світ запалив, мов колесо,
що за Сізіфом котиться –
ти перед ним в боргу.

З ким тобі, ластівко, втіху
і гнізда ділити під стріхою?
Пісню оцю недоспівану –
де ж її вигрієш ти?
То не вино у суліях,
а керосин; і кулі –
не зорі зернин, а згублені
з пекла тобі листи.

Місто, у пеклі заховане –
де ж йому,
хто ж йому, сонному,
виплете нитку спасіння
і вип’є цю чашу до дна?
В сивих лісах під хусткою –
досі надії згустки і…
Світ порятує від пустки
ластівка ця
земна.

Ластівко, знову із мойрами
ти до Аїда сьогодні
не вирушиш вслід за Гермесом,
бо досі не віриш у сни,
де ти летиш над водами –
і калатають дзвони
у водах отих бездонних
і виють
на місяць
пси.

25.05.2014

В цьому попелі – голка
і тіло холодне, мов сніг,
в цьому попелі – око
твого зголоднілого бога.
І ведуть всі дороги –
укотре –
його, молодого,
на останню зі списку
твоїх
прижиттєвих
доріг.

І злітають слова, мов птахи́,
над дахами грудей…
І злітають дахи –
їх тобі в фартухи́ не зашити,
бо де тонко – порветься.
І може, чужі ворожбити
вбережуть твого птаха
від вибуху
словом лише́нь.

І тривожаться тіні,
тонкі, мов розмоклий папір,
їх у попелі болю зі свічкою – ні! – не злякати.
А за вікнами – віра,
така ж, як і слово,
крилата,
але кри́ла її
вже затерті сльозами
до дір.

Всі його сорочки́ – на тобі́,
ти за ними – услід
крізь руїни і кулі.
Під ребрами муляє…
Хто́ ще,
як не ти, в цю останню дорогу піде,
мов на прощу,
і простить йому попіл,
щоб голкою
вмерзнути
в лід?

16.06.2014

Чуєш, чуєш брате, як гудуть гармати,
Треба Україну нашу захищати.
У важку годину, та в нелегкий час,
Хто ж її захистить братчику крім нас.

Залиши всі справи, брате мій, ходи,
Захистить країну нашу від біди.
Станемо до бою зранку до зорі,
Щоб спокійно спали наші матері.

Станемо з тобою ми удвох до бою,
Тай за ясне небо, що над головою.
Станемо до бою ми за землі наші,
Що би не гриміли нам ворожі марші.

Станемо до бою об руку рука,
Захистить країну, доля в нас така.
Й не будемо долі іншої шукати,
Бо у нас єдина Україна – мати.

2014р.

Сльози сповзають з неба
синьо-зеленим слизом,
кригою гуркіт грому
ріже іржаву синь.
Вечір скотився в море,
знявши рожеві ризи.
Ніч розливає з вишень
стомлену світлотінь.

Стукоти кроків чуєш?
Крутяться веретена.
Мойри голосять, босі,
падають на асфальт.
В їхніх руках - каміння,
в їхніх очах - знамена,
в їхніх обличчях - вічність
жовто-блакитних шпальт.

Травень горить, мов свічка...
Тануть, мов тінь, крилаті.
Тягнеться-тонкне нитка,
ножиці рвуться в бій.
Пальці болять, розбиті
давнім дощем артритів.
Мойрі тебе не видно,
Мойра гукає: "Стій!"

Але годинник стогне,
коні біжать галопом
через ліси і хащі.
Хто їх зупинить? І
я прокидаюсь - вкотре,
я обливаюсь потом,
де по кутках потвори
множаться уві сні.

Голос обріже тишу...
Знову на шиї зашморг
ніжно пустив коріння
в пащу вчорашніх мук.
Стукоти кроків чуєш? -
Хтось вислизає з хащів.
Тенькнуло тонко-тонко -
День полетів із рук.

Дрібно тремтить гітара...
Мойра торкає струни,
муза мовчить, забувши
про золотий Парнас.
Мойра давно здуріла,
муза зійшла із глузду...

Тягнеться-тонкне нитка.
Квапиться-стогне
час.

06.05.2014

стіна у монисті червонім
у пристраснім танго крильми
тремтіли цеглини спроквола
ловили хто що говорив

проспектами зниклого міста
гуляли сніги і дощі
будинок під номером 300
чекав коли вернемось ми

йому увижалися діти
їх посмішки гріли й пекли
любив коли гралися в квітні
замурзані вічно роти

і стіни ураз горицвітом
пашіли від щирості їх
куди ж бо поділися діти
куди ж це пощезли усі

і чом він самотній і чорний
дірявий немов решето
на маківці птаха проворна
ізвила тернове гніздо

довкола гасають Пилати
для кожного є свій Ісус
від долі своєї тікати
готовий лише боягуз

він буде стояти допоки
не вернуться люди його
допоки почує їх кроки
й одчиниться перше вікно

стоятиме в спеку і холод
залізобетонний пророк
можливо обернеться згодом
тернове гніздо у вінок

стоїть у червонім намисті
розстріляна в груди стіна
будинку під номером 300
болить ця безглузда війна

2015

Дні пролітають як опале листя,
А смерть збирає свою сіножать.
І тих що впали і не підвелися,
І тих що похилилися й лежать.

Життя це те, чим треба дорожити,
Життя це те, чим нехтувать не мож.
І їм також хотілося ще жити,
Хотілося любити їм також.

Їхні життя теж богом були дані,
Вже вибору нема чи так чи ні?
І ось отут, на Київськім Майдані,
Закінчилося в мертвій тишині.

Живим їх подвигу ніколи не забути,
А дальше вже – ну щоб там не було.
Лиш одного того не може бути,
Щоб в Україні зло перемогло.

А може все було б якось інакше,
Напевно ні , і не було б чудес.
Все є як є, тепер на будні наші,
Небесна Сотня дивиться з небес.

2014р

У ту далину, де гори високі,
Покрились лісами у ярусів шість.
Моє серце злетіло над ними як сокіл,
Знов серце в тривозі чекає на вість.

Стривожено серце чекає несміло,
Боляче б’ється у груди, бідненьке.
Яка прийде вість – чорна чи біла,
Від України, далекої неньки.

Там залишив я за вікнами осінь,
Поринув у зиму, і дальше в весну.
Ти Україно мені снишся досі,
Коли на хвилину приляжу й засну.

Що буде за тим, що буде ще нами?
Є окрім надії й відлуння біди.
Відлунює серце тими громами,
Що з України доносить сюди.

Дивляться очі сумно за обрій,
О як важко неволі скинути гніт.
ЙДУТЬ з України вісті недобрі,
Знов кров’ю залитий жилавий граніт.

Жаль міри немає – одні тільки втрати,
Хочу Вкраїно тобі послужити.
Знову за волю прийшлося вмирати,
Дай боже сили все це пережити.

Сургут 2014 р.

Живий тепер, зрівняй його з собою,
Сьогодні ти, пізнай його в собі.
А пам’ятник ногою кам’яною,
Уже ступив за Україну у двобій.

Він йде у бій, і в тім кровопролитті,
Колись тай переможе все – таки.
Вони живі, вони зовсім не вбиті,
Борці за волю – наші земляки.

На їх могилах проростають стебла,
Про них гудуть легенди і пісні.
І ти візьми, візьми їх біль на себе,
Нехай вони тобі присняться в сні.

Вони за волю тут вмирали всюди,
За волю віддали своє життя.
Про те по вічно пам’ятайте люди,
Що би назад не було вороття.

Він все стоїть, і більше не зігнеться,
У пам’ятника серце кам’яне.
А я дивлюсь, і так мені здається,
Що не його убили, а мене.

Івано Франківськ 2013р.

А дні завжди вигулькують із ночі,
Коли ранкова устає зоря.
І вітер хмари розриває в клоччя,
А біля мами гріється звіря.

Як повсякчас в усталенім порядку -
Зима, весна... І холод, і тепло.
І тільки люди ігнорують згадки
Без висновків із того, що було.

Не вчать повтори, де біда і війни,
Де вражий чобіт - по твоїй землі.
І задихнутись, втрапивши в обійми
Того, хто братом звався, в кабалі.

Той, хто на грудях рвав косоворотку,
А сам найкращих наших – у ГУЛАГ!
І льотчицю Надію, патріотку,
Теж не минув оцей архіпелаг.

Ви – матері, своїх синів єдиних
Шлете на смерті у чужий Донбас.
Заради чого, адже в Україні
Своє життя, свій біль. Але для вас

Незрозумілий і Майдан, і сльози,
Й за що під кулі наші йдуть сини...
Теплішає. Вже скоро перші грози.
Коли чекати нам кінця війни?

16.03.15

На вокзалі безхатченки гріються в сонці,
На пожухлій траві розіклали скарби.
Без родини і хати, дверей і віконця,
Є окраєць, вода – і немає журби.

Ще холодна земля і теплом не прогріта,
Березневий від неї іде холодок.
Та поглянеш на цих і згадається літо,
Де в сережках вишневих радіє садок.

Де немає війни. Всі безжурні, щасливі,
Ще не знають, хто з них сирота і вдова.
А сусідка збирає дозрілії сливи,
І старенька матуся зі мною, жива.

Від Майдану лиш рік, а, здається нам, вічність,
Де ще Сотня Небесна боролась, жила.
А в країні – війна, вже відкрито, у вічі,
Смерть незримо до кожного дому ввійшла.

Я тихенько іду по яснім березолю,
В місті люду, як листя, жовтіє трава.
В думці - як там солдатики наші у полі?
І, стискаючи горло, сивіють слова.

26.03.15

Його біль так кричав -
Що горіла земля
Його біль так мовчав -
Що кипіло життя

А за цим всим стояв -
В чорній схимі монах
На весь люд заявляв -
Від війни тільки прах

Бережіть світла міць -
Заучіть щоб уміть
Не убий , не образь -
Бог так свідчив - беріть...
2015р.

Біля вікна стояла мати -
Маленький аркуш у руці
Тремтіли пальці , сльози градом -
Загинув , вбили палачі...

Ввійшла до двору , в небо звила -
Усе від жаху змовкло в мить
У бога слізно так просила -
Верни його , він має жить

Візьми мене , і все що маю -
Тільки благаю ти почуй...
Віддай мені мою дитину -
Живу чи мертву - поверни

Вона сама не розуміла
У розпачі - немов сліпа
Від болю тільки шепотіла
Я це не я , клята війна...

Не хочу вірити нікому -
Не хочу бачить , вірить , знать
Одного хочу... Біля сина -
Хотіла б на коліна впать...

Відпочивати поряд нього -
Навіки залишитись з ним
Біля кровиночки своєї -
Я згодна мальвою - цвісти...
2014р.

Колись закривались штрафбатами
Тепер – патріотами
Яка тут спільна суть ?
Озброєння їм, майже, не дають

Найкращих – на м,ясо?
Не страшно вам часом?
Чисті душею повірили вам,
Своїм багатим вождям



Мілліардери України! Опам,ятайтесь!
З патріотів наших не знущайтесь
Вони життя не жаліють на війні
А ви гроші ховаєте десь «на дні»

Не гнівайтесь, на правду не зліться
Багато хто за статки свої боїться
Та згадайте хоч своїх синів
Не кличте на них Божий Гнів

Бо коли час прийде
Він вас кругом найде
Тоді «буде каяття –
Та не буде вороття !»

Раби намагались з колін встати
Згодились на майдані це сказати
Катам наказано їх повбивати
І судилось їм «Небесною сотнею» стати

Та залишились ще живі
Хоробрі, активні, дійові
Змогли і владу поміняти
Та не змогли контролювати

Від,їхали на війну всіх захищати
Життя за нас класти, каліками ставати
Вас патріотами за це назвуть
Медалі Вам видадуть

Протези ж самі будете купувати
Кати Майдану на волі будуть гуляти
«Колишні» в кріслах своїх жирують
Чекають коли Вас на війні повбивають

То ж хоробрі, активні, дійові !
Вставайте скалічені! Ви ж іще живі
Справу кінчати, навіщо ж було починати
Тисячам побратимів «Н.С.» ставати

Люди не гра в кеглі !
Скільки вже доказувати?
Не дурні круглі !
Досить маніпулювати !

Однією рукою свічки ставите
Хороводи водите де ми вмирали
Іншою очі прикриваєте
Щоб катів під застави відпускали

Цікава ваша гра, панове,
І ви артисти не з останніх
Та все це нам давно не нове
І з вами теж «пасти задніх?»

Війна - війною !
І на неї не все можна списати
Цікавтесь країною !
Народ за все може спитати

Київ – в н о к а у т
Мер знає як досягнути
Країну – в н о к а у т
Народного гніву не минути

Вирішувати треба вже вам
Нашим майбутнім вождям
Скільки ще треба чекати
Щоб «путінських» департувати

Вони керівні посади займають
П,яні кацапи нами помикають
Як скажете? Нехай лишаються?
Керують нами, насміхаються?


Для чого ми владу міняли, вмирали
Щоб нами такі «кацаї» керували ?
Чи знову збиратись і старим, і малим?
І скаліченим воїнам ще живим !

Живуть на Україні ненавидячи її і нас
Половина країни їх уже зараз
Та вовк завжди на ліс поглядає
І кожен з них путіна виправдовує

Терпіть!Мовчіть! А якби їх вояки прийшли
Всі дерева на шибениці б для нас пішли
Це війна! На ній середини не буває
Або–ти! Або–він тебе вбиває! Не зміг і тебе немає!

Бездушні, безбожні, тупі виконавці
Ви вбивали студентів – надію нації
Іуди! За 30 монет ви їх продали
Вас доля накаже - де б ви не були

Ті з вас, що людьми були
Шкуру беркутні зняли – посвідчення кидали
Відмови давали – людей не вбивали
На бік свого народу ставали

А покидьки злість на людях зганяли
Свої «30 серебрянников» - відпрацювали
Після всього спокійно в автобуси сідали
Перед телекамерами, сміючись, від,їжджали

Теперішні вожді! Тоді - майбутні!
Ви пам,ятаєте ті дні незабутні?
Захарченки-Пшонки змогли повтікати
А «беркутню» ви могли б не випускаи?

«Сім няньок – дитина без носа»
Не знайшлося одного та владного голоса
То ви йшли за Україну вболівати
Чи так спішили владою стати?