Очі у журбі, думки снують далеко.
І ніяк не вгамувати щем сердечний,
Не забути його людськість, давню ґречність,
Погляд в мирне небо і політ лелечий.

Обстріли і згарища ...- скрізь небезпека.
Волі хочеться, мов пташці, як раніше.
Десь пропала в прірві праведності тиша.
На землі тепер стражденній, наче пекло.

Дошкуляє невідомість, лихо спеки.
Втома нелюдська. Сумую: як ти, друже?
Лиш би ти живий, хвилююсь дуже-дуже...
Пролетів вгорі зажурений лелека.

Боротьба не припиняється,
Україна – поле бою.
І найгірше розпаляються
У розбірках між собою.

Як себе перекалічимо –
Ворогам робити нічого.

Ще не встигло зніміти одне, розболілося інше.
Крила гублять перо від важкої тужби. Світе мій!
Заливаєшся болем і виєш усе голосніше,
І мільйони життів у вогні ненажерливих війн.

Де межа, за якою не буде чого виглядати
Ні з високого трону царів, ні з бідняцьких халуп?
Не за сина одного взиває молитвою мати -
Просить світу усьому простити на Бога хулу.

Обгоріле крило ще біліє, хоч ледве тримає.
Вперто помах тяжіє, залізо спадає із хмар.
Молитов тих сильнішого в світі нічого немає.
Піднімаються ввись і спадають пером на вівтар.
18.02.2024.

Блищить спокусливо мій табельний ПМ.
Сталь вороне́на в колір снігової хмари.
У нім – чотири пари рішення дилем.
А як не вистачить, є ще чотири пари.

Шістнадцять шансів поборотися зі злом,
Набитих дозами свинцю по дев’ять грамів.
Для себе не зали́шу, що б там не було,
Я жодного із них, хоч сам мішенню стану.

Усе – по ворогу! Спокійно, без вагань –
Негоже козакові в битві нервувати.
А схиблю – то не треба зойків і ридань.
Ми мусим з гідністю і жити, й помирати.

Нехай мою підніме зброю побратим,
Теплом руки своєї хай її зігріє,
Бо я такий на цьому полі не один –
На єдність і звитягу вся наша надія!

Допоки гріють руки вороне́ну міць,
Ми ні на дюйм не спустим синьо-жовтий прапор,
А люті вороги, упавши долілиць,
Відчують переможне: «Нас не подолати!».

Лютий 2024 року

Два роки війни – а сини сатани
Іще не наситились кров’ю війни,
Іще їм замало руїн і смертей,
Іще не набридло вбивати людей.

Бо їх надихає злочинство батьків,
Проклятих у світі на віки віків,
Таких же убивць і таких же катюг –
Зійшов «русскій дух» на диявольських слуг.

... Новий рік, пора чудес, дарунків на свята, сніг літає за вікном, одна мати, жінка, та дитина, тихо плаче в унісон...
"Його везуть двухсотим" - сказав гучно телефон.
"НІ, не вірю, я у сні" - вмить стікає по стіні
Але правду гірко прийнять, так же гірко як і всим, поки мерзнуть хлопці за країну, хтось святкує новий рік. Щастя, буря, мить емоцій, навіть сліз. Одна мати й жінка не святкує, думи тягнуть їх вниз.
І поки хтось святкує, розривая глотку на шматки, хтось у мракі тихо плаче, змінивши цифру в календарі ...
💔

28.12.2023

Привітайте його з Днем народження,
Як вітали матуся і тато,
Привітайте його з Днем народження,
Вже немає кому вітати.
Привітайте його з Днем народження,
Як вітала раніше дівчИна,
Як отримав важке поранення,
Стала іншому гарна дружина.
Привітайте його з Днем народження,
Як вітали колеги і друзі...
Забарилися, підзабули:
Україна в журбі та тузі...
Побратимів слова підбадьорливі,
Наказове хірурга: "Живи!",
Капелановий погляд проникливий,
Хрест в долоні ... Терпи і неси...
Все згадалось у День народження,
Кому вірив, кого любив...
"Привітайте мене з Днем народження,
Я ...ніколи ще так не просив...."

Я і північ. І з нами тиша.
Ці незвично безмовні ночі
Журно просяться у вікно.
Знову жду - ти мені напишеш
Що мене цілувати хочеш,
Я для тебе - хмільне вино.

Знов проснусь на твоїй подушці,
Зовсім мокрій, та я ж не плачу,
Бо не плакати ти просив.
Я слухняна. То північ тужить,
Ти ж приїдеш і не побачиш
Сліду жодного від сльози.

А заправлену чемно постіль
Не тривожать твої зізнання,
Тихо сум постелився в ній.
Із подушки вдихаю досі
Дух сигари, як мить останню
У розлуці цій затяжній.

Ми з тобою удвох на фото,
Ніби вчора такі щасливі.
Тільки світ в одну мить змінивсь.
Не було в наших планах фронту,
Від кохання ми ждали дива.

Буду спати. А ти приснись...
06.2022.

Пролився знову у кімнату захід,
А з ним тривога болісно-гірка,
Малює променем останнім сонце знаки
На стінах, відбиває від зеркал.

Розсипались по стелі самоцвіти,
Як бризки від шматочків кришталю.
Так хочеться сміятись і радіти
І говорити, що тебе люблю.

Здається, промайне знайома постать
Ген за вікном. Ключі звенять в замку...
А захід свій багрянець ллє на пОстіль,
Самотність вистеляючи щемку.

Палає спека обрієм кривавим.
Горить на сході дикий смерч війни.
У надвечір'ї я у двох загравах.
...І ти мені за день не подзвонив.
06.2022.

Комусь життя під сонцем гріє душу,
Комусь дощем шмагає раз по раз
І залишає тільки незабудки,
Не розкриваючи замків і брам.

Не кожному щастить. Хитросплетіння,
Немов морозом влітку обдає,
Не залишаючи знайомі тіні,
Круті лиш береги, то ж рани є.

Нахабно світ до дна фальшивий досі.
Не схибити б і не зійти з путі,
Бо задуми тирана, ніби оси,
Криваво жалять - пруться до мети.

Війна лютує. Сподівань є ж віра.
Земля розп'ята - йде сміливець в бій
За всіх живих. Знешкодить, звісно, звірство,
Що ласе на чуже. Чи вщухне біль?

У білий аркуш а-четвертого формату
Французьким «паркером» вкарбовую печаль…
Як вам ведеться в потойбі́ччі, мамо й тату?
Чи добре прийняла́ вас паралельна даль?

Хоч вірю я, що вам дано спостерігати,
Ба, навіть більше – захищать живих від зла,
Та все ж насмілився листа вам написати,
У холод втаврувати часточку тепла.

Живемо непогано… Головне – живемо!
І горя, й радості достатньо на усіх.
Якби ж то не війна… Все інше – не проблема.
Шепніть Йому про це, від мертвих і живих…

До церкви ходимо. Приносим панахиди
І ставимо свічки́, щоб був вам упокій.
Просіть Його, хай заборонить бомбоскиди,
Хай установить назавжди́ тривог відбій.

Як спосіб знаєте, прошу вас повідомить,
Що́ Він вважає хибним в наших молитва́х.
Чому не б’ється зло російське у судомах,
Життя у смерть стікає воском по свічка́х?

Наприкінці́ листа пишу Йому постскриптум
Із вдячністю, що досі не призвав мене:
Допоки ми живі, то будуть і моли́тви,
А як загинемо, хай Він нас пом’яне…

Лютий 2024 року

Пам'ятаєш, як з неба упасти могли тільки зорі?
Ми, закохані, їм довіряли бажання і мрії.
Ти мене обнімав, я у сильних руках тихо мліла...
Чи то з нами було? Плине наша ріка обміліла,
Скаламучені води війною ховає від взору.

Скроні мовби з густого туману давно вже у тебе.
Я торкаю губами їх мовчки, та чи заспокоюсь.
Знову видалась зоряна ніч невимовно гіркою.
Ти, тремтячу мене, обгортаєш своєю рукою.
...
Чи хотіло грозитися бомбами зоряне небо?

Чи хотіла земля розквітати скривавленим
маком?
Підставляти поля під удари залізного смерчу?
Проростати хрестами і пахнути ворогом-
смердом,
Тим, хто хоче усе, що вона народила, зітерти?
...
В сильні руки твої я укотре ховаюся з ляку.

Тримаю в руках вишиванку і гладжу лляне полотно,
З тобою, мій любий синочку, отак не сиділи давно.
Запалює вечір погожий дві зірки в німому вікні,
Мої запитання бентежні залишаться десь в глибині.

Ти виріс, мій хлопчику, виріс, і я так пишаюсь тобою,
Твій вибір іти воювати мене оповинув журбою,
Зчорнів білий світ, і неспокій підступно у серце проник,
Розчахнуто душу надвоє, у горлі застряв дикий крик.

А ти, усміхаючись, кажеш: « Матусю, ті йдуть, хто достоєн,
Йдуть кращі із кращих звитяжців, хто вірить, що в серці він воїн.
А зрештою, знаєш, що кожен свою обирає Голготу,
Бо хтось же повинен робити складну, небезпечну роботу.

Бо батьківську землю плюндрує підступний, облудливий ворог,
Чи ж личитиме українцям ховатись де-нéбудь по норах,
Бо те, що навіки у серці – вітчизну, родину і віру,
Ніколи не дам розтоптати московському дикому звіру.

Чи вдасться кому полічити отих, хто уже на війні,
В холодних окопах, в руїнах, під обстрілом та у вогні?
Я знаю, що важко нам буде. Молися, Господь щоб зберіг.
Молися за тих, хто народить. Молися за тих, хто поліг.

Не маємо права поразки заради майбутніх дітей.
Вкраїна не здасться ординцям і виборе завтрашній день.
Вгамуєм навалу жорстоку. Ганьбою не вкрию ім'я,
Бо хто захистить тебе, мамо? Бо хто ж захистить, як не я?

Це доля синів - для вітчизни здобути в борні перемогу,
Я твій оберіг-вишиванку візьму із собою в дорогу.
Вже перше проміння ранкове освічує пів небокраю...»
Гойднулась у погляді вічність:
- Чекатиму…
- Благословляю!

Опам'ятався ледве після бою,
присипаний землею, поряд зброя.
Будяччя закололо в ліву руку.
Нікого поруч, небо...і ні звуку.
Своє лиш чути серце, стукотіло.
О, мав би він хоча б маленькі крила,
то полетів би звідси до хатини.
...Вже перша зірка сяє, і родина
збирається до столу на Святвечір-
діду́х, кутя із медом. Ось предтеча,
Бо Божий Син родився. Спів вертепу...
Молитва і думки в холоднім степі,
що дав йому притулок серед ночі.
- Земля тверда, не м'яко, - він шепоче. -
Де ж побратими? (Раптом ...кроки чути.)
- Здалося. Він покинутий, забутий.
Ліхтарик засвітив в обличчя прямо.
- Живий хлопчина! Ніби руки мами
торкнулися, пі́дняли і поне́сли.
Врятований! Усмішка в піднебесся.

Прошуміли сірі крила ,
Знявши бризки.
Сірі гуси пролетіли
Низько-низько

Махом дужим зачіпали
Тихе плесо
Й розчинялися печаллю
В піднебессі.

Сірі гуси, сірі думи,
Їм на південь
Понад морем, понад сумом -
Не обійдеш.

Тільки б вище ви летіли!
Досі вперто
Шкірить берег обгорілий
В небо смертю.

Її рука свідомо тягнеться по зброю.
Свідомо. Не гибіє, не дрижить.
Вона іде у бій. У бій за волю.
Вона рішила битися, щоб жить.

Щоб жить.
І мати змогу обирати
– на власний смак, за власний гарт –
собі життя.
Вбирати його, його виражати
– довільно –
від початку до кінця.

У неї шрами і шорсткі долоні.
Вона давно забула про мейкап.
І ночі неціловано-безсонні.
І пристрасть пломеніє у очах.

Триває бій. Вона воює люто.
Незламна й вперта. Ніжна та крихка.
Щоб жить.
Щоб обирати.
Щоб відчути
– опісля –,
як пригорнути милого потягнеться рука.

27.01.24

Моє ти натхнення! Дозволь тобі чуба погладити,
Вдивитися в очі, торкнутись худої щоки.
Емоції - вітру сонетами, сонця сонатами!
Із ними тебе зустрічаю в обіймах палких.

Моя ти утіхо! У тебе синець - мені боляче.
МозОля на пальцях, що мали б торкати рояль.
Все миттю побачу. Та тЕпло від Божої помочі,
Її обереги-молитви над нами роять.

Моя ти надіє! Сніжинки на скронях не станули,
Суворість наклала печатку тобі поміж брів.
Та я обіцяю, ми знову щасливими станемо,
Як тільки повіримо в те, що пожар відгорів.

Небо зоряне, небо зоряне...
Доля, ніби нива, поорана.

Місяць-підвісок - світиться скибка,
Тонко виводить жалібна скрипка.

Хлопці не сплять, в окопах на варті.
Що ця війна покаже їм завтра?

Снайперські кулі цілять підступно,
Ворог сховався онде за куп'ям.

Схід у кривавих корчиться ранах,
Молодість гине, де ж той світанок?

Боже, на тебе тільки надія,
Щоб не були скалічені мрії.

Небо зоряне, небо зоряне...
Доля, ніби нива, поорана.

Місяць-підвісок - світиться скибка,
Тонко виводить жалібна скрипка.

Людське милує око сонях у цвітінні,
Безмежне поле - річка золотиста.
Стебельця сильні прикипіли до коріння,
Небесні шати ніби із батисту.

Яка ж краса! Але один нюанс абсурду:
Не вбивча спека це й не урагани,
Приблуд учинки чорні - більше вбити люду,
Скалічити невинних. Серцю - рани.

В міжряддях затаїлись міни. Не підходьте!
Вороже плем'я утікало знову.
Зіпсоване, оскаженіле.Плач природи -
Краса болюча - сльози світанкові.

Стелить осінь у далечі синями
Прохолодними.
Так хотілося знову просить мені
В неї подиву:

Де від кожного дня, що у заході
Тоне барвами
Забивається серце у захваті
Небувалому.

Чи багато таких мені осеней
Подаровано?
Над цією ж тугою проносяться
Чорні ворони .

Над цією ж тривоги сиренами
Порозливані.
Тяжкі думи, у смуток спелéнані
Поросли в мені.

20.09.2022.

Сіріє ранок. Як же ти далеко!
Торкнеться вилиць прохолода ніжно.
Якби покликав- вирушила б пішки
До тебе в даль ,у ніч ,у дощ, у спеку,
Усі стежки в одну дорогу сплівши.

Чи впала б росяною краплею в долоню,
Чи раннім птахом сіла полохливо,
І першого проміння світлим дивом
Торкнула б рано посивілі скроні,
Розвіявши твоє про себе сниво

Передранкове.
День приходить спішно.
Короткий чистий ранок- ніби подих,
Колосся стигне і поля золотить,
І солов'їна виспівана пісня .
...
А я усе чекаю добрі вісті,
Дивлюсь туди, де сонце вічне сходить.

2022.07.

Дозволь мені дожити до весни,
Молю Тебе я, Господи Всевишній!
Побачити в садах цвітіння вишень,
У рідний край вернутися з війни.

Дозволь дружину й до́ньку обійнять,
Могилам батька-матері вклонитись
І до старого дуба прихилитись.
Дай щастя у поверненні пізнать!

Грішу я часто. Але хто святий?
Один лиш Ти – кажу Тобі відверто.
Хоч мало свіч поставив я у церкві,
Та наміру не мав Тебе гнівить.

Дозволь мені вернутися з війни!
Все інше маю у житті від Тебе –
Земля в ногах, над головою небо,
Надія знов дожити до весни.

Січень 2024 року

До всього здатна звикнути людина,
Злетівши в небо чи діставши дна.
У твердженні цім виняток єдиний –
Війна.

Забути можна все і не згадати,
Не наладнавши пам’яті струну.
Єдине, що не варто забувати –
Війну.

Властиво людям інших пробачати,
Зрікатись непідтриманих ідей.
Та вбивцям не простить довіку мати
Дітей…

В жахливих снах щоночі хай приходять
Герої наші, доньки і сини,
Тим, хто на їх смертях вогонь розводить
Війни.

До горизонту стелиться дорога,
Куди веде – не видно в далині.
Кінцем хай стане наша Перемога
Війні!

Січень 2024 року

Я себе не жаліла для тебе і вчора, й сьогодні .
Ще до того, як досвіток всівся мені на фіранку,
Розливаючи хвилі тривожні буремного сходу,
Полилася молитва гаряча моя на світанку.

Бо не час залишати для себе таємно сокрите.
Розливаюся вся, в сподіванні на сили душевні,
Віддаюся тобі до останньої краплі та крихти,
До останньої думки, і , мабуть, гроша у кишені.

Повелителю- Дню, куций, хмурий, лютнево холодний ,
Підіймаю до хмари мольбу, бо така моя варта:
У надії віддатись тобі до останку й сьогодні,
І наповнитись знову по вінця, чекаючи завтра .

Чи то хмари несли на собі, чи за хмари чіплялись-
Дикі стомлені гуси, їх ледве помітний косяк
У шифоні рожевого заходу висів зів'яло,
Й опустивши нерівні краї, під сирену закляк.

Я візьму їх в долоню, торкнувши віконні гардини,
Зупинюся налякано в мідному відблиску дня.
А гусиний косяк тонко сплетені руки розкинув,
Ніби ними тривогу, що мчала у небі, спиняв.
03.2023.

На вітрилах бабиного літа
сто хрестів Ґеоргія і я.
Полети і ти повз колорити
орденів у павутинстві дня?
Торт великий на столі накритім –
це твоя незаймана земля,
зупини десант на верховітті
кремового павутинства дня.
Маєш ніж і їж, і не цурайся,
поки не заче́рствіла рілля –
ти ж герой поваленого царства,
ти ж павук у павутинстві дня!
Так бракує бабиного літа,
грудень парить з хмарами узвар –
от-от-от на голову корито
тим, хто літом вигриз бабин яр.

22 грудня 1992 р., Київ

Україні сутужно без мови,
Як і тоскно мамі без дітей.
А чужинське зловороже слово –
Мов кілок, забитий до грудей.

Діти, чужомовні яничари,
Ворогам лизали постоли
Дивно їм: «За віщо та покара,
Адже ми покірними були.

Адже ми стелилися під ноги,
Позичали очі у сірка,
Піррову клепали Перемогу,
Ще й тепер валяємо дурка».

Отакого ви і заслужили –
Носії холуйства і пихи.
Вибір ваш ...
Руїни і могили
Та іще не прощені гріхи.

В хижому замислі
Зло розгулялося,
Виє, віє.
В чортових заростях
Плодяться запросто
Нові війни.

І покотилося,
І покотилося
Їх цунамі.
Хоч би закритися
Божою милістю.
Боже - з нами?

Тиша покромсана,
Тіні із косами
Смуту ділять.
Впасти як волосу?
З Божого промислу
Лиш надія.
07.10.2023.

Поверни мене, пам'яте, в час , де в полях тільки маки
Орошали червоним чекання прийдешності жнив.
Де раділа земля - її дощ поливав, а не плакав,
Не тужив.

Я б вернулась туди, де звичайністю дням дорікала.
Як я хочу простої буденності! Ти поверни
Мене, пам'яте, в час, що кривавив лише пелюстками,
Без війни.

Як же хочеться миру і світла, де б не убивали,
Де б не плакали діти, серця матерів не боліли,
Повернулося щастя додому, в дощах заблукале,
Й засвітилися спокоєм вікна у міст обгорілих.

Як же хочеться світу без права когось убивати,
Запускати до неба сусіднього пазурі хижі.
Де не буде потреби для сина ставати солдатом,
І земля засинатиме звично у лагідній тиші.

І мене там окутає сниво спокійне і тепле
Абрикосовим літом з відпусткою черговою,
Чи з неквапною баржею ягід херсонського степу.
Як же хочеться яви, де бути щасливим собою!

Світ звикає, що нас вбивають- –
Кожен лічить своїх курчат.
Хтось неквапно допомагає,
Хтось цілує росію в зад.

А ракети летять щоднини –
Не до них же летять – до нас.
Тільки що їм до України –
«Потерпіть.
Підождіть.
Не час».

У ніч на 2 січня в українське небо було запущено близько 100 (!)
смертоносних ракет різного типу - «кинджали», «шахеди», «колібри»…
Є загиблі й постраждалі.
Варварство триває.


У січневу ніч безжальну
небо різали «кинджали».

А на ранок -
небо в ранах,
що від ночі
кровоточать…

А тепер птахи-кравці
зашивають рани ці.

Лиш на серці нам на спомин
додаються зайві коми.


Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

у ранах і гематомах — час звузився до хвилин
тривога відміна удома не вдома — твої?
в окопах чи в покривалі блискучому наче лати
ми знову воюєм
Боже —
ми вмієм в ці ігри грати
своєї чужої волі навʼязані схеми патерни
ми
сука
кіногерої примати і діти Праматері

дзвіночки дитячих голівоньок тремтять ніби тнуть мелодію
і кача пливе понад вічністю
над кожним Сашком та Володьою
Сірожкою Анькою — нашими
голодними та холодними
колишніми одноклашками
смішними колись і модними
над рідними над нерідними — старими чи зовсім ніжними
це
Боже
погана історія —
нам
Боже
давно не смішно вже

навіщо ти катакомбами
крізь море крові та пороху
ведеш нас до свого берега
або до нового мороку
до чого ведеш?
признаєшся?
вкладаєш детальки в пазики?
доводиш?
виводиш?
граєшся? —
складаєш якісь там пазлики

ми — дивний народ в оточенні
зневірені знеохочені
у темних водах історії оплутані та обточені
усе хазяйнуєм клопочемось —
усе бʼємось як заведені
сусіди ж облизують збочено
немовби намазано медом їм

сусіди навколо — зрадники
а — наші двори —
бойовища
вже третя війна вигарцьовує —
комусь —
видовища —
а нам — підземелля сховища непевні часи та згарища
навчилися бути у пеклі й гасити пожарища
і все безкінечно боремось з ріднею фальшивою й дикою
столикою бездуховною двоязикою

так тяжко ходити в темряві
у мороку невідомості
де свічкою править тонесенька нитка свідомості
горить і тікає в безвісти
ледь жевріє тихо міниться
століттями ми виживаємо —
коли це нарешті зміниться

чи на світовім полóтнищі
в твоїм казані бездонному
народ наш дарами жертовними
священною гекатомбою
щоразу тобі приноситься
кладеться офірою щедрою
а світ закриває очі та
виспівує нашого «Щедрика»

і ти приймаєш —
Божечко —
і ти всім киваєш —
божечки
і мило їм усміхаєшся
прислужникам-сороконожечкам
береш наші діти вбитими
береш наші землі вмитими
священною кровʼю нашою
слізьми матерів підлитими

ще скільки триватиме
Божечко
ця дивна любов з гематомами
коли наш нарід приноситимуть
у жертву тобі гекатомбами
до ста вівтарів — ще трошечки —
міста наші й села димляться

куди твої янголи
Божечко
Юрко та Михасик дивляться?

зроби вже нарешті паузу
на років хоча б що триста
дай нам прорости і вирости
і трон свій посісти —

щокожній ясній родинонці
у домі своєму чистому
дай смертю своєю скінчитися
і знов прорости та вирости

у ранах страхах прокльонах —
час звузився до хвилин

ти хочеш щоб з українців
лишився лиш ти один?

(С) Тата Рівна / Tata Rivna, 2023

просимо
дивонько ясне
більше тепла
світла
й сили
хай же наш Бахмут
не вгасне
дай нашим воїнам
крила

дай не піти охоронцям
в мерзлу розкопану яму
лийся з відплатою
сонце
переливайся краями

в кожній
хвилині прожитій
в кожній
невчасній загладі
той
хто прийшов
буде битим
серденько
вірі не зрадить

куля до кулі -
намисто
висне
між персами втрати
вибухи
ходять по місту
що може видивом стати

знай
недобитий ще
враже
те
що за нами
те рідне
тут
на околиці
ляжеш
ми зустрічаємо
гідно

10 Лютого, 2023

Ти не плач, дитинко.
В час передранковий
Дай тебе підняти. Правило двох стін ...
Тут, у коридорі, буде й колискова,
Й постіль із подушки, й рук моїх заслін.

Птахою схилюся, поцілую кіски,
Подихом розвіє їх легенький шовк.
Спи, маленьке диво, дай но витру слізки.
Подивися, Мурчик в схованку прийшов.

У тепленьке місце моститься до тебе.
Спи, моя розрадо. Спи, моє дитя .
Ніч мине й засяє сонечко у небі,
Будемо дивитись, як хмарки летять.

То листи до Бога, а у них без ліку
Молитов гарячих, щоби нас біда
Оминула скоро, й на твою голівку
І малій пилинці впасти Він не дав .

Ця війна скінчùться, будемо гуляти
Ми утрьох по місту стрічками алей.
Спи, а я тихенько помолюсь за тата,
Хай заслін від кулі Боженько пошле.
30.12.2023.

сонце
і небо
приземлені
в морі прапорів
цвинтар тоне
увінчаний
нема зелені
бо земля
від свіжості
стогне

дороги словам
не втоптані
хвилини сльозам
не пришиті
і серце моє
невговтане
стискається
в прагнені
жити

пройди
через вічко відстані
прийми в неминучості
втрати
і стань для розради
пристанню
гірка
перемогоньки
плато

за край пісень
недоспіваних
за темряву в душах
камінних
за те
що тліти
тобі
в мені
зворушливим
криком
і спліном

дай світла снам
хай же дихають
нехай уміхнуться
дитинно
нехай весна
буде тихою
без пострілу
в груди
чи спину

31 Січня, 2023

вутлому до війни
спокою серце сниться
б'єш по рядку
дзвенить
слово з чорнил
і криці

ділена на пайки
мріє про ранки вруна
п'є свій полин гіркий
та що для болю -
струни

сточує кожен звук
тоншає цівка гніву
градом накритий бук
куля готує зливу

з ґнотика сліпне тьма
з крапки абзац зіскоче
поки в душі зима
німби журба торочить

стужа вплітає в шлях
передчуття знемоги
веснами окриляй
небо для перемоги

хвилі
даруй моря
вірності
сльози втіхи
скільки би не згоряв
а за полеглих -
дихав

слово до слова -
нить
жменько проміння -
жнися
вутлому до війни
спокою серце сниться

19 Січня, 2023

наступ вузиться
до мертвої точки
рештки вулиці
з дитячим садочком
приземляються
підкинуті стрімко
лялі-іграшки
напалму обжинки
запах палений
черепки шрапнелі
в ранці кольору
сірої шинелі
ще не встигнуло
небо посиніти
напис з бусика
обережно діти
ледь обвуглений
виглядає шибу
дим розходиться
і волосся дибом
пси відлюдники
зграя вурдалаків
мчать до проліску
їм усе до смаку
і вовтузиться
з кулеметом стрічка
десь на цвинтарі
запалає свічка
цьогоріч вертеп
кікімора в берцях
і заглади хор
по косі на серце
але чути дзвін
поводир колядки
з ним
і вітер змін
і про світло згадка
спалахне колись
перемоги зірка
світ від радості
плакатиме гірко

17 Січня, 2023

що несумісне
те й несамовите
питаю
звісно
скільки сліз пролито -
на море мало

а з півслова - ясно
що небо вкрали
ніби то їх власність
і сараною
налітають вперто

тож за війною
кажучи відверто
хвоста не видно
голова дракона
сопе огидно
колють очі-дрони
одна спадає
виростає друга

і не вгадаєш
скільки треба стугон
на лапи звіра
на його повзучість
хай три сокири
межи лоба влучать
пронизить серце
хімарс чудотворний
в кривавім герці
між білим
і чорним

хай нашу впертість
вознесе у велич
жертовність мертвих
а живим постелить
дорогу світлу
відчуттям родини
де з душ розквітлих
зріє Батьківщина

5 Січня, 2023

в чужому горі
немає втіхи
само приходить -
пальцем вкаже
молися
чи дивися вовком
а в неба зносить
хмаристу стріху
мов решето
воно
що ляже
пронизаним зірками
шовком

та в серці Божім
панує спокій -
обривки бур
не долітають
мишиних шерехів
не чути
низьке - безсиле
тонке - високе
і самота -
синонім раю
де вічні -
вишні цвіт
і смуток

ще бути сонцю
і колувати
надіям
на блаженний подих
війна -
безодня між світами
в якій втрачає
ясність - святість
пологи в смерті -
відходять води
маля -
то єдність поміж нами

3 Січня, 2023

сніг збирався
та не впав
білого Різдва не буде
війн оплаканих ропа
проступає звідусюди
зі скелетів БееМПех
з домовин
домів розбитих

так бракує нам тебе
янголе в нулях сповитий
твого вірного плеча
і усмішки на обличчі
ніби світ цей замовчав
і до йот згустів у відчай

аби тільки недарма
ти піднявся понад нами
в оборону став - тримай
хай свіча горить у храмі
і народжуєтся день
в перехопленому дусі

серця ворог не вкраде
непохитність - не розрушить
рідний янголе
лети
іншим передай вітання
з осяної вистоти
де всі подихи - останні

1 Січня, 2023

війна остигне
біль неосудимий
гартує волю
нескладання рук
нехай не скигле
жаль невиправимий
сухий від солі
гострий від наруг

життя мілинне
оминає рима
у день осінній
і кажу - а все ж
думках полинних
до тебе пливтиме
моє сумління
і сум'яття теж

судно судинне
судної години
на ньому звірі
пережитих днів
усе що тлінне
в подиху єдине
у те що віриш
тче полотна снів

твоя полинність
в чімсь неповторима
твоя безмовність
розуму буйки
прийми невинність
світу
неспалиму
і нестосовність
де живуть чутки

30 Грудня, 2022

січневий день воскрес
над згарищами міст
і променем з небес
прослав до згоди міст

слова в литаври б'ють
ця битва до кінця
у душах квітне лють
історія ось ця

про наш святий народ
в якого серце - храм
у нім з-за хмар Господь
і воля - сам-на-сам

наснаги світла мить
до щастя - півзими
де зараз край і ми
час рани не омив

молюся я за те
щоб небо розцвіло
і дихало святе
а кривди не було

при світлі присторог
з недоспаних ночей
ідем до перемог
хай ворогу пече

27 Грудня, 2022

день оговтався осінній
від шмагастого дощу
чи то поле надто мінне
чи то бій по втраті вчух

затягнувся сивий морок
хай же зводиться курок
прилітатиме вже скоро
тут не треба карт таро

а довкола кров і вирви
запах диму й трупака
хто дракону серце вирве
в кого є іще бека

хто наважиться підняти
хоч би око на приціл
по окопу рясно гатить
все що в пекла у руці

і балістики закони
вправно землю борознять
серце свіже у дракона
та команда - ні на п'ядь

ні на крок бо за тобою
сміх дітей і рідний дім
і один у полі воїн
він мов риба у воді

хоч війна в прокльонах щедра
на сльозу вона скупа
і коли стиснуло ребра
то не значить - дух упав

начувайся клятий враже
і готуйся на той світ
тут нутро твоє поляже
ось такий мій заповіт

17 Грудня, 2022

біль
стягнувся
колючим дротом
по периметру серця
у гіркій новині
і воно
умирало усоте
у душевному герці
у заклятій війні

кров
скипіла
і запеклася
в знепритомленім
часі
до тривог мілини
чим то нині
ранок
вмивався
бо не тіні він гасить
а оплакує сни

Бог
пройшовся
вірша рядками
окропив їх журбою
не забув про блакить
бо без неї
голос мій - камінь
місто здане без бою
вірю в те
що болить

я
знайшовся
веселка тчеться
огинає утрати
розмальовує мить
перемоги
яка не здається
а у кожнім солдаті
невблаганно горить

16 Грудня, 2022

коли остання з куль
вгасатиме у свисті
і хрип вмовкатиме
залізного коня
у небі голубім
такім
до болю чистім
проміння розцвіте
і душі задзвенять

згадають спокій сни
у лютому забуті
думки гойдатимуть
до сліз гарячу мить
в якій серцевий бій
до жаху неприкутий
і холод самоти
зникає між людьми

і буде мало що
незгодам припадати
хай б'є в обличчя дощ
чи стрімголовий сніг
хай в пам'яті живуть
всі подвиги солдата
любов з обійм землі
і близни по війні

живу в останній з куль
вгасатиму у свисті
хай хрип вмовкатиме
залізного коня
у небі голубім
такім
до болю чистім
промінням розцвіту
а душі
хай дзвенять

10 Грудня, 2022

день вплітаєтся
променем
в простір
для події
розмотує час
з пригорщ радості
з проблисків злості
мить звільняється
тане в очах

зупинитися
перечекати
не вдається
у Божих руках
в небо падають
душі солдатів
там від болю
блакить
нетривка

там розходяться
злагоди жмури
в жмурки бавится
сонячний дощ
оголяючи башні
для птурів
не лишаючи шансу
для мощ

не дивитися
значить не зріти
а не слухати -
слати словам
в розтривоженім
баченні світу
розторочений наспіх
бедлам

то ж
приховую
в тиші нестримній
перемоги усмішку
легку
і
з вуглинок
цих слів
вже не зимно
і
сльозина
лоскоче
щоку

набігає
усе невблаганне
омиває
дитинний мій стан
так
у спокою
гояться рани
і тремтять
від надії
уста

18 Листопада, 2022

болить
та так
що забиває дух
за всіх
немає там чужих
і жодного
для кого не знайду
в молитві місця
суд верши

здійнявся меч
нехай
то буде дрон
помстись
за того
хто не встиг
карай
затягнуте
вселенське зло
в людську
подобу тих

хто сам себе
відніс
до сатани
рубай січи
рукою зеерка
усім
що світ дає
пали
жени
проклятий дух
московського совка.

на межі
перед болем
і відчаєм
за порогом
вразливих
о ні
де припало -
як є
освічую
а пропало -
живе ще
у сні

і те небо
щоб вреші канути
і дорога
від зайвих геть слів
без якої такої
ні я
ні ти
не дійшли би
до мрій
уві млі

на кордоні
де війську холоду
на пів серця
бракує злих зим
кожна тиша
за чисте золото
кожна крапля
за зойки грози

і ті рухи -
руки
заламані
і та хвиля
до серця прибій
відбиватиме
вправно
в камені
те живе
що цвіло
у тобі

кожен вибух
постріл
без відома
викликає
і лють
і сльозу
за все видиме
і невидиме
за той хрест
що війною
несуть

16 Листопада, 2022

Вітрила наші, мамо, у вогні ...
Чи знала ти, як тяжко буде внукам?
Молитва, що лишила ти мені
Лунає серед горя перегуків.

Та я її тримаю, ніби щит.
Тримаю так, що руки затерпають.
Ночей безсонних, мамо, не злічить,
Й непевності у днях немає краю.

А ти звідтіль сердець пильнуєш стук,
І кожне озивається стозвуко,
Долаючи щомиті млу густу.
...
Чи знала ти, як тяжко буде внукам?