Коли спецпредставник президента США Кіт Келлог перебуває в Києві, агресор не завдає масованих ударів. Отже, кияни можуть трохи виспатися…

Коли у Києві спецпредставник,
діти у дворі гомонять до ночі,
ніякої управи на них -
додому ніхто не хоче!

Коли у Києві цей чарівник,
жінка знає, що вона жінка,
а чоловік - що він чоловік:
тож треба далі жити!

Коли у Києві пан генерал,
кохані згадують, що є кохання,
у тихих квартирах аврал -
іде прибирання…

Коли у Києві Кіт Келлог,
замовкають гармати.
Посміхається небо -
можна трішки поспати!

2025 рік

Священник із села Терпіння, єдиний капелан «Азовсталі», понад три роки перебував у нелюдських умовах російського полону.
14 червня він повернувся додому в рамках обміну тяжкохворих полонених.

Капелан із Терпіння
не з книжок знає, що таке зло,
відчувши на власній спині
хрест терновий - російський полон.

Капелан із Терпіння
бачив хижий оскал звіра,
але крокував невпинно
до світла - із свічкою віри…

2025 рік

Росіяни традиційно заявляють, що б‘ють лише по військових об‘єктах…
Під час нічної масованої атаки на столицю пошкоджено будівлю Кабінету Міністрів України.
Ворожий удар спричинив руйнування даху та верхніх поверхів будівлі, на місці влучання виникла пожежа.
Цієї страшної ночі у Києві загинули мати і немовля…

РФ стверджує, що ракетні стріли
спрямовані лише на військові цілі…
Ось перерив весь інтернет:
хіба Кабмін - військовий об‘єкт?!

Хіба військовий об‘єкт - лікарня
чи мирний житловий будинок?..
Гряде Божа неминуча кара:
іде історичний годинник!

2025 рік

1
Ця ніч,
зла ніч -
зліт Зла!

І чорнота
із-зусебіч
наповза!

Але якщо,
доля моя
в вишині -

ті, що вгорі,
зір зупиніть
на мені.

Приспів:
Але якщо
Доля моя в вишині -
ті, що Вгорі
зір зупиніть
на мені!

2
А клята ніч
усе ніяк
не мина!

Одна вгорі,
і унизу -
пелена!

Поміж димів
і марних слів
голова!

І навкруги
лише війни
трясина́.

Приспів:
То як були
потрібні б ми
вишині -
чи небеса
чорніли би
в далині?!

3
І вже нехай
ми тут усі,
які є!

Та в мряці злій
достоту сил
не стає!

То хай вгорі
займаються
ліхтарі!

Бо довга ніч!
Не дотягти
до Зорі!

Приспів:
Мій Ангеле,
лети сюди -
у вогні.
Перекажи
від Бога щось
і мені!

2025

Друже і брате,
тут все, як завжди -
бруд і вогонь,
сплати без решти,
тижні без дати,
видзвони скронь!

Боже боронь
щось загадати -
тільки й мети :
що першим ворог
подохне,
а нині виживеш ти!

Приспів:
Бо нині виживеш ти!
Далі житимеш ти!

2
Нас небагато
у цих окопах -
межи світів,
сину своєму
схожої долі
я б не хотів.
Хай чорноту
усю у безодню
і не змести,
та зупиню я
її сьогодні -
житимеш ти!

Приспів:
Бо нині виживеш ти!
Далі житимеш ти!

З орлами гаранти-країни*
як здобич вже ділять Вкраїну
і навіть прем’єр з Будапешту
бажає отримати решту….

21.08.2025р. UA

* йдеться про Будапештський меморандум по роззброєнню миролюбної України.

До літаків підігнали авто,
червону доріжку поклали військові,
щоб не помітив раптом ніхто
там, на підборах, крові…

Щоб приглушила вибухів грім,
стукіт сердець до відбою,
крики дітей, плач матерів
над закритою вщент труною…

Вирує, кипить Аляска,
гуде завивання сирен,
розлогі панно вздовж траси:
«Alaska stands with Ukraine!».

2025 рік

Сполох мій перед ранком,
Запеленався в сон ще.
Тільки-но роси впали,
Вітер себе зморив.
Ще не торка фіранки
Краєм рожевим сонце,
В шибі блідий черпалок
Носиком догори.

Літню коротку темінь
Хутко розтягне осінь,
Серпня зелену тогу
Вимочить у руде,
І на дощі щоденні
Місяць нахилить носа.
Поміж ночей предовгих
Що обіцяє день?

Поки ще літо гріє,
Ранок не забариться.
Тільки тривожить сполох -
Рваного сну місклік:
Як ти, моя надіє,
Воїне світлолиций?
Знову літала в поле,
Там, де ти спать приліг.

Серпня шовковий дотик,
Літа дарунок теплий
Пахне посохлим зіллям.
В обрію теракотах
Зрілі пониклі стебла
Вправно насіння сіють:

Степу руда лямівка
Прагне сховати рани,
Щоб заросли ковИлом.
Вітрові за сопілку
Гільза на прузі рванім
Поруч у свіжій вирві.

Котиться жовтим степом,
Лащиться на прощання
Затишок ненадійний:
Літа дарунок теплий
В щебеті ластівчанім.
В маминих рук обійми

Думка, як хмарка, лине.
Бризками на цикорій
Неба упали квіти.
...
Плечі в окопній глині
Гладить дубок безкорий -
Просить їх
не боліти...

У червні 2023 року російські окупанти в Бердянську вбили двох підлітків - 16-річних Тиграна Оганнісяна
та Микиту Ханганова, яких підозрювали у підготовці диверсії на залізниці.
Відважних друзів застрелили снайпери: Микита був вбитий пострілом у голову, а Тигран – у серце…
На превеликий жаль, рідні й досі не одержали тіла загиблих хлопчиків.
16-річні герої нагороджені орденом Свободи.


На двох - тридцять два:
ще жити й жити!
Для тебе сонце, небо й трава,
щоб землю спраглу любов’ю покрити…

Та подвиг не питає віку:
цей заховавсь, мов у кокон в схрон,
той завіявся десь, як вітер,
а хтось у шістнадцять - герой.

Але героїв нікому не вбити,
вони не гинуть від снайперських ран!
Шістнадцятирічні Тигран і Микита.
Шістнадцятивічні Микита й Тигран.

2025 рік

Я стрів Зеленського в степу́
(ми йшли тоді в Європу).
– А ти куди?
– Біжу в ОПУ́ *!
...А може, краще – в О́ПУ?

Майбутній автор легендарного роману «На Західному фронті без змін» уже у 18 років пізнав, що таке війна,
отримавши численні поранення…

На західному фронті без змін:
людство не вчить уроків…
Знову земля у шрамах мін -
не зробиш зайвого кроку.

Пане Еріхе, спускайтеся з хмар,
вже досить небесного сну…
Візьміть у руки перо-автомат
і прокляту вбийте війну!

2025 рік

Упав із яблуні пізнання плід.
Немов снаряд, упав об невідомість.
Ніщо не похитне його політ,
Що в'язне у незнану невагомість.

Цей плід упав, мов сотні мегатонн.
Вже ядерна зима над нами висне.
І встромить спис у землю сам Плутон.
Небесний меч, як невблаганний вирок.

Цей плід червивий, немічний, гнилий.
У нього знвйдеш вхід, але не вихід.
Ти у садку, знесилений, сумний,
Ідеш в єдиний нездоланний вимір.

24 липня 2023

У полі, в лісі чи в саду
Не клич біду, не клич біду.

У самоті чи на виду
Не клич біду, не клич біду.

Не клич біду на свій поріг,
Пізнавши таємний гріх.

Жени її подалі геть.
Вона підступна, ніби смерть.

Немов змія, повзе в траві.
Її бенкет лиш на крові.

Вона сама прийде, як тать,
Калічити і убивать.

Її обличчя у рубцях.
Там промінь істини зачах.

11 липня 2023

Ні сирен, ні тривог… від руїн сивий дим…
Палахкоче свіча… Вітер дме верховіттям…
У терновім вінку прихиляється Бог
К убієнним жінкам молодим
і їх ненародженим дітям.

Ген, у райськім саду під дощем золотим
Розів’ється той дим лиць рясним дивоцвіттям.
Божі ангели тут щасні долі прядуть
Убієнним жінкам молодим
і їх ненародженим дітям.

На хмаринах легких під Покровом святим
Розростеться той дим страдних душ довголіттям…

…А на рідній землі зронять пух журавлі
Убієнним жінкам молодим
і їх ненародженим дітям…

20 липня 2025

21 липня народився видатний американський письменник.
Для нього не було чужого болю, а тому він завжди опинявся в найгарячіших точках…

На другий план відступили б красуні,
вино, корида з биками…
Жодних немає сумнівів:
сьогодні він був би з нами!

Сьогодні він у руках з автоматом,
а в серці - з благою надією
боронив би проти лютого ката
кожен сантиметр Авдіївки…

2025 рік

Місто-привид, в якому втонули серця,
Місто-привид, в якому втонули надії.
Місто-привид, в якому збагнеш до кінця
Смисл нездійсненності, втраченість мрії.

Місто-привид здіймається, ніби скелет,
І гуркоче в падінні у цеглу і глину.
І даремно шукать рятівний амулет,
Аби вийти із нього в погожу долину.

Місто-привид як наслідок лютих боїв,
Де зійшлись дві армади, страшні і нещадні.
А тепер тут панує лиш сон кураїв,
Лиш руїни споруд у молитві нещасній.

5 червня 2023

Три роки не торкатися дзеркал,
З балкону не дивитися у двір,
Не змінювати з ліжок покривал,
Забути, навіть, де лежить папір.

Три роки не збивати подушок,
Борщ не варити на своїй печі,
З сусідами не вести балачок,
Зіржавіти подарені мечі.

Три роки не переривати сум
За власним душем, шафою, стільцем...
І відчувати усім тілом струм,
Наткнувшись у кишені із ключем.

22-річний український воїн Костянтин втратив на війні обидві ноги…
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!

Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.

Війна - це червоні бинти,
подушка мокра від крику…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.

Кохання - це разом іти
крізь вир хуртовини…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.

Кохання - це я і ти.
Це вільна навік Україна!
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.

2025 рік

У ніч на 29 червня під час відбиття масованої повітряної атаки рф на літаку F-16 загинув
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…

Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пунктів літак
ще вистачило майже останньої сили…
І висота.

Легені пронизує холодне повітря,
внизу під тобою із хмар вінок…
А там вдалині крізь тужливий вітер
махає рукою малятко-синок.

2025 рік

Знову вибухи у нічному Києві,
вкотре прагнуть нас залякати,
щоб, нарешті, ми всі заскиглили,
що готові уже все віддати…

Ось лунають заяви безбашенні
правителів руськіх:
«Де стає нога - це вже наше…»
Дзуськи!

Це наша земля - навічно!
У молитвах благаємо Бога,
запалюючи щодня свічку:
«Господи, ниспошли допомогу!».

2025 рік

В Україну повернули тіла ще 1212 полеглих захисників.

У сонячний червневий день
одна за одною машини:
колона траурна іде -
німі холодні домовини…

Нам повернули лиш тіла,
хоча і це важливо дуже,
та в кожнім з них душа жила…
Тож хто віддасть тепер нам душі?

2025 рік

Поете-друже, воїне і брате!
Твої вірші - моїх думок луна.
Засіяв слово, звагу пожинав,
Коли ув очі глянула війна.
А скільки ти ще міг би написати!

Поете-воїне, ти знав багно окопу,
І був бліндаж холодним і сирим,
Коли окріп із друзями ділив.
Чи був у тебе лист і час для рим,
До миті, поки серце лист окропить?

Поете-брате! Однієї вдачі
З тобою ми. І крапає в слова
Мій біль, моя тривога. Я жива,
Бо ти мене собою закривав.
Пробач мені, що знову й знову плачу.

Історія створення вірша:

Поету-воїну Максиму Сальві, який загинув, захищаючи
Україну, присвячую.

За останні дні росіяни запустили близько 900 дронів, балістику й крилаті ракети.
Це так вони пишуть пропозиції для меморандуму про мир…

По сплячих домах, по лікарнях
шахедами б‘ють по ночах…
У них на руках лише карти -
у чорних хрестах.

Чи вірити в мирні угоди
з агресором лютим рф?
На щось сподіватися годі -
там карти війни треф…

2025 рік

Ще воювати, і дихати, глибоко дихати.
З подихом кожним вміщати раніш невмістиме.
А при нагоді всебІч рознестися за криком тим,
Що іззиватиме всіх, хто свободу нестиме.

Він серед них. Та не знає своїх ще обов'язків.
Може, іще не відчує ні сил ні наснаги.
Скільки провалених місій побачивши, боязко
Знов переплутать свої із народними блага.

Тож набиратися розуму нам, і не схибити
В тому моменті, що стане на часі доконче.
Ріжеться плід помилОк здоровенними скибами.
Хтось і не думав їх брати, волає: "Не хочу!"

Може, і взяв би, та має талант ухилятися.
Скибу ж лихого усім доведеться прийняти.
Тільки б не втратити мрії козацькій крилатості!
Дасться нам слово у час, як замовкнуть гармати.

Тільки б не схибити більше заради прийдешнього,
Не повестися на гори пустої облуди!
Давши велику ціну, не продатися дешево,
І розпізнати, кому характерником бути.

Із передсма́ком ядерного вибуху
Весня́ний ранок нову днину видихнув –
Запахло горе яблуневим квітом...
«Ніко́ли знову!» ширилось парадами.
Та нас у змову затягли порадами –
Дамоклів меч навис над білим світом...

Порушивши канони і традиції,
Ми навмання у сіре небо тицяєм –
Чекаємо звідті́ль святої манни.
Але не можна так: удень молитися,
А уночі украденим давитися,
Уводячи Всевишнього в оману.

Приниженням, погрозами і жартами
Труїли люд подвійними стандартами –
Не знав ніхто, як діяти належить.
У камуфльованій брехні і соромі
Топили нашу матінку-історію,
А згодом – ґвалтували Незалежність.

Ми у бою зітнулися з агресором,
Але проспали «тихого-тверезого», –
Попереджав іще Кобзар про нього, –
Того́, хто вдень доводить нас до то́ропу,
А уночі – цілується із ворогом
І по́тай чорта іменує богом.

12 травня загинув у бою відомий український кіноактор і телеведучий, старший лейтенант.
Після перемоги він мріяв займатися мирними справами: «Чим саме? Про це поки що рано замислюватися. Потрібно зосередитися на контрнаступі. До того ж згадую афоризм: “Хочеш розсмішити Бога — розкажи йому про свої плани”…»

На небо забирають кращих -
співають вони під гітару
у райських прозорих хащах
тужливі пісні Сінатри…

Але ти лишаєшся з нами.
Співай і танцюй, козаче,
на зло шахедів цунамі!
Та Бог не сміється, а плаче…

2025 рік

Сенат Карфагену, на мир налаштований,
всю зброю здав Риму негайно;
відтак Карфаген, певна річ, був зруйнований,
а мешканці – вбиті, звичайно.

А потім – весь світ зачитався паперами,
що́ склали Катони речисті:
мовляв, карфагенці були людожерами!
Такі собі укрофашисти...

(Травень 2025)
ая

6 травня 2025 року в районі Ізюма Харківської області загинув 40-річний волонтер Кріс Гарретт, отримавши смертельні поранення під час знешкодження вибухового пристрою.
Британський фахівець із розмінування допоміг нашим саперам врятувати життя сотням українців…

А навіщо тобі зранена Україна,
якщо затишна Британія є у тебе?
Тут - вибухи, страждання, міни,
з ранку до ночі червоне небо…

Але ти був до кінця з нами,
є така місія - самопожертва!
Адже не можна спати ночами,
слухати музику, пити і жерти,

коли чекають на твою допомогу
бо ти можеш врятувати життя чиєсь..
Звісна річ, важко бути Богом,
але ти був ним…
Не був, а є!

2025 рік

Український поет і пісняр, світла життєлюбна людина Борис Йосипович Пономаренко втратив сина - майор розвідки Роман Пономаренко загинув на фронті…

Мій син поліг за Україну…
Тож як писати?
Як співати?
Як дихати тепер без сина?
У вухах тиша, ніби вата,
а серце окувала крига,
нестерпний біль настійно суне -
щодня стоятиму на рингу
віч-на-віч сам із сумом…

Але я вирвусь за канати,
не для зневіри втратив сина -
я буду все одно співати!
Мій син поліг за Україну…

2025 рік

По відчуттю - мені зв’язали руки й ноги,
Мене кинули в прірву перед цим,
Навчивши дихати під водою.
Мене не залоскоче русалка,
В мене не проріжуться зябра.
Не потрібно було мені бути такою зухвалою.

По відчуттях я у підвалі,
Ззовні все руйнується, гримить,
Наче знову двадцять друге,
Наче я і є минуле.

По відчуттю краще мене б поховали,
А я ховаю свої думки й далі.

12.03.2025 03:17

Заздрість. Жалість. Страх.
Три тіні, що дихають в спину.
Жага. Спокій. Жах.
Місяць змінює шкіру.

Надія. Війна. Дорослість.
Три шрами на картах років.
Пізнання. Зізнання. Жорсткість.
Дух перехоплює спокій.

Дружба. Любов. Віра. Натхнення.
Світло, що рветься з пітьми.
Помилки. Біль. Ніж у спинах.
Біг від себе крізь сни.

02.04.2025 23:12

Ніч вила перекличкою сирен.
Ніч плакала вогненними сльозами.
Із списку в вічності вкарбованих імен
хтось поясність, чому це здійснюється з нами.

Хтось розкажіть, для чого цей кошмар.
Окрім біди, у нім нема нічого.
Для купки нелюдей «величчя і навар».
Скороминучі, ниці, дріб’язкові.

Тоді навіщо? В чому сенс і суть?
Який урок ми маємо спізнати?
Мільйони кроків з нерозумності ведуть,
а люди все іще примати.

24.04.25

Що для мене сьогодні весна
в час воєнний, тривожний до болю.
Серце гупає: зламані долі
українців, що вбила війна.
Ніби ціле - весна і печаль.
Ні зітерти, ні змити повіки.
З нами Бог і підтримує віра,
хоч несеться загарбницький шквал.
Наші хлопці - титани стоять
проти підлої нечисті стійко,
І я вірю: завершать цю бійню,
і повернеться кожний вояк.
Що для мене сьогодні весна?
Це надія на мирне майбутнє,
бо життя тільки в ньому по суті
вільно дихає, а не у снах.

12 квітня під час виконання бойового завдання на літаку F-16 загинув український льотчик Павло Іванов.
Герою України було лише 26 років…

Літак F-шістнадцять.
Пілот - двадцять шість.
Замовкла рація.
Зупинилась мить…

Він мріяв літати,
а пішов молодим…
Іванових - багато,
а такий - один.

2025 рік

Весно, весно моя безсиренна, якими шляхами ти
Пробираєшся вперто глибокими вирвами-ранами?
Чорний крук не дає тобі крила лелечі розпрямити.
Та щодня виглядаю тебе я годинами ранніми.

І як сонце увись підіймає свій обвід золОчений,
Виглядаю тебе, весно мирна, й при місяці срІбленім,
Придивляюся в ночі морозні - чи йдеш по обочині,
Чи ведеш із собою додому солдатика рідного?

Соколятку-синочку, натомлений, щоки обвітрені...
Пробирає весна безсиренна стежину до хати нам.
Молитвами своїми я шлях її довгий помітила,
Ніби стьожками серця гарячого. Ними ступатиме.

Розривається серце:
ракетою спалені
діти на небесех…
Де сором, вандали?

Після ночі вертатись,
донька й син зустрічають:
-Як справи, тату?
Мовчання.

-Чи снідати будеш? -
дружини зов.
Та мерщій під душ
змивати кров…

2025 рік

Кожного дня в якомусь нашому місті траур.
Й загальний траур по всіх українських містах.
Світе, ти маєш на нього управу?
Світе, ти знайдеш на нього управу?
Бо якщо ні, він тебе перетворить на прах.

Світе, ти можеш його і усіх його служок прибрати?
Чи їх таких навіть пекло не хоче прийнять?
Там же на тому майданчику гралися діти.
Ще 5 хвилин тому гралися діти.
Чи ти оглух від усіх цих ридань та проклять?

Як же, скажи, ми усі дожили до такого?
Тисячоліття прогресу й такий результат.
Ми – надто хибний продукт для твоєї будови?
Ми – матеріал непридатний для світобудови?
Світе, для чого тобі знадобився іще один кат?

04.04.25

Туман ранковий лився із словес вчорашніх,
сплітав стежки в торішнім тьмянім листі.
Весна у сподіваннях брунькувала краще,
але лукавість завдавала свисту.
Навколо пульсували скроні, сиві тіні.
Псалми в думках, і погляди у небо.
Бронежилети приросли якось... чи втішно,
не розтріпати б всі жалі і нерви.
Життя нове і смерть стара - уперемішку,
де правда та брехня течуть рікою,
а душам мокро - сліз стійких потоки містять.
Нелегко віднайти в тумані роки.

Фенікси відроджуються з попелу,
а людина — з болю і сльози.
Білий ангел рани позаштопує,
чорний — кине страх на терези.

Доки світ, керований безликими,
потопає стрімко у крові -
безневинні падають Великими
і навік лишаються живі.

Поки небо і гуде, і хмуриться,
точаться за спинами ножі —
замовкають гомінливі вулиці,
близяться вогневі рубежі...

Але, навіть з паленими крилами,
із золи піднявшись вище хмар,
фенікси — розжареними стрілами
упадуть суворішою з кар.


07.03.2025

Коли вся здохне орківська сволота?
Боги, немає краю цій війні.
Без пафосу, я знаю, це робота
Бойчині, України патріота,
Пошматувати пута Сатані.

Я виховав тебе такою, доню,
Й ніколи не казав: "Туди не йди!"
Там пекло, бач: снаряди, міни, дрони...
Чигає смерть на воїв молодих.

Казав, що треба навпаки, до скону
Стояти, попри весь вогненний шквал.
Тримати агресивно оборону
І наступати, бити наповал.

Та коли вже із фронту повернулась,
З онуцею прийшла до мене ти --
Розм'якло серце, затремтіло чуле,
Струмками розтеклося доброти.

Така красива, сильна і вродлива,
Немов Богиня із високих сфер --
Бойчиня, поетеса, справжнє диво,
Моя опора в старості тепер.

Ой, не хотів, щоб знов ішла під кулі,
Бо щастя хміль родинного тепла
Мене аж до глибин усіх розчулив,
Бо ти ж таки загинути могла.

І що я сам, старіючий і сивий?
Навіщо це життя мені тоді?
Коли не буду батьком я щасливим --
Непотріб у жахній своїй біді.

...Та губи закусивши аж до крові,
Притис кровиноньку до голови --
Йде за Вкраїну з вищої любові
У бій вона... Обняв. Благословив!

5 березня 7532 р. (Від Трипілля) (2025)

Вуха закрию - не слухати.
Очі заплющу - не бачити.
Серце - напруженим стукотом.
Пам'ять - пливучою качею.

Пальці зніміють до білого,
П'ястком уперто затиснуті
Прощенням невідболілого
У відчуванні приблизності

Там, де не слухати чуючи,
Не роздивляючись бачити.
Світ божевільний врятує чи
Вже нереальне пробачення.

Розіп'яла війна блискавицею навпіл
Ще добу. А у ній
Все життя, до самОго до краю,
До застиглої точки на порваній мапі,
Де у миті одній
Майбуття у вогні вигорає.

Неминучості тіні зашморгують сонце.
А домова брудна
Силу грошей ідеями плодить.
Боже, дай же проснутись! Ненависний сон цей,
Де потвора-війна,
Та в наснагу їй - хвора svолота.

Ні краплі радості, і серце - неспокійне,
Коли новини ріжуть душу лезом.
Бо знищити нечистих неможливо києм,
Без зброї, - й ти сприймаєш це тверезо.

За кожного загиблого сльозиться серце.
Що міг зробити голими руками?
І ангелом тому злітав в небесній тверді,
А свідком був лиш придорожній камінь.

То ж серце не на місці, б'ється неймовірно,
Пронизують його лихі тривоги.
Війни нутро важке і вбивче. І лиш віра
Тримає дух людський, що разом з Богом.

Давай говорити про щастя, давай.
Шукати загублений в темені промінь.
Ти тільки ще трохи мене зачекай,
Я сльози, що знову зібралися, зрОню.

Давай говорити про весни, давай.
Під зорями бажану пісню складати.
Ти тільки ще трохи мене зачекай,
Невдовзі зніміє тривога горлата.

Давай намалюємо мрію, давай.
Таку, як бувало, із райдуг і літа.
Та тільки ще трохи мене зачекай,
Дай руки мої у твоїх обігріти.

Давай, обійнявшись, мовчати, давай.
А спокій дарує хай тиша вечірня.
Ти тільки усього, прошу, зачекай:
Тріпочеться свічка під наспів моління.

Летіла куля напрямком на схід
і під собою поле оглядала;
доволі поганенький краєвид,
а до зупинки відстань ще чима́ла...

Ой, поле, поле, хто ж оце тебе
шматками тіл мільйонними засіяв?
Якби хоча б Дамаск чи Душанбе...
Ні, заськи, – Україна і Росія!

Летіла куля... Рівне все навкруг.
Лани, лани, ні муру, ні посадки...
Чи дійсно президент – людині друг?
Чи варто нам терпіти ці порядки?..

І куля враз подумала: «Ага,
потрібно, щоб зустрівсь якийсь паскудник,
бо Дональд Трамп, кульбаба-дідуга,
за мною пильно стежить крізь супутник!»

«Політ нормальний!» А в очах – пітьма.
Як зупинитись? Накриває одур...
А ті́ла хоч якогось – геть нема,
і куля має йти на другий оберт...

(Лютий 2025)

Чи ти крові пив замало
Чи голодний на життя чужі
Я повинен се вклонити?
Впрягти ярма золоті?
Пропонуєш нам свободу
Зберегти свою соборність
Та чому тебе боюся?
І під страхом даю згоду?
Ти ж дитину мою вбила
А сьогодні їх вже сотня
Та за що така умова?
Хіба в чомусь я боржник?
Десь країна завинила
Що б і рід з землі наш зник?
Покидавши ті окови
Що на руки нам одяг
Ти, паскуда, мене б'єш
Заважа тобі мій стяг?
Ні в житті чоло до долу
Не вкладе жива душа
Тільки з'єднані в негоду
Волелюбнії серця
Прямо в серці України
Ти катівню нам зробив
Це хіба ціна свободи
І ти мир нам обіцяв?
Сотня душ вже не згадає
Як то неньку обійнять
І жінки будуть плакать
Як нестимуть тії труни
Бо лежать у них герої
Яких треба пам'ятать




20.02.2025

Хай шаліють грози-буревії,
Та Вкраїна вистоїть в борні.
Хай мовчать америки й росії –
Гріш ціна мерзоті і брехні.

Берці чужі,
як ви прийшли?
Вас не чекали.
В'ються вужі,
стертий ковил.
Горя чимало.

Стис у руках,
вже без чеки.
Вибух гранати.
Зламаний цвях.
Хтось без руки,
в ямі - солдати.

Тиші нема.
Скрізь суєта.
Гучно навколо.
Попіл отам.
Грішника стан.
В полум'ї поле.

Небо димить,
сонце в пітьмі.
Обрій невидно.
Видиху мить,
вцілив, ти зміг.
Сиплеться з вирви.

Рветься снаряд,
поруч тіла.
Пташка - на міні.
Крики...Назад.
Видихи зла.
Зморені тіні.

Берці чужі.
Краще б не йшли.
Поруч погибель.
Дохлі вужі,
(влазили в клин),
одрізані скиби.

Поміж нами дорога,
Де вибоїна пхає вибоїну,
А кущі сухорогі
Рани шкрябають ще не загоєні.

Я осилюю версти,
Де жахають колючі обочини:
Не заквітчують весни
Вереміями віти покорчені.

Та зоріє надія,
Там, над розсипом гірко-калиновим.
Темні хащі зрідіють,
А себе я відчую лучиною,

За потреби якою
Спалахну біля тебе, мій воїне,
Освічу й заспокою.
Бо для того спішу по вибоїнах.