Колись ми повернемось знову
До рідних тополь і степів,
Зміцнивши надійну основу
З любові, беріз і дубів.

Повернемось у пекторалі,
У вічні слова, у вогонь,
У плетенні диво-спіралі
Зберігши турботу долонь.

Земля так без нас постраждала,
Посічена скалками зла.
Заглянем у вічні дзеркала.
І силу народить зола.

Історія змученим фарсом
Повториться в дивних віках.
Слова проростають, як Фауст,
На рідних твоїх берегах.

29 січня 2026

Каб вбивати вилетів на вулицю Дронову
Побиту вирвами-шрамами від снарядів-вугрів
Ніби зуби уражені карієсом - скалічені стіни хатин дороги обабіч
І дерева де-не-де перемелені уламками ще збереглись
останки спалених вивернутих машин, понівечений метал воріт

Сурмить каб так недолуго
товстий, потворний, подібний до чорної сарани
Що винирнула з опаленого неба
Цілить в моє укриття -
Кволий, тісний, незграбний, але живий
Підвал під хатиною
Колишнього директора шахти “Південнодонбаська-один”
Шукаючи в сьому підвалі спокій мій,
Щоби перетворити його у свій останній іржавий крик

Хижо вгризається в тіло підвалу
Кришить, розжовує цеглини-стіни
Балки ламає ніби коріння-суглоби
За мить я вже нічого не чую
Я лежу і хапаю пилюку ротом, як риба
Густий, як мед, дзвін розмиває контури світу
І я відчуваю, як з моїх вух течуть теплі потічки крові
Вони ллються узбережжям щік і носа
На запилену підлогу підвалу

А звідти, де колись була стіна,
На підлогу ту
падає рівний жовтий сонячний промінь
І, здається, завмирає сполохано

Доброволець-грузин віддав своє життя за Україну в бою на Харківському напрямку.
Виступав за український футбольний клуб «Колос».
У нього залишилося троє дітей…

Він покинув свою родину,
хоч у серці забрав Грузію…
Та для себе відкрив Україну,
тут знайшов собі вірних друзів.

Ось його омріяна доля -
український футбольний «Колос»,
в білих смугах зелене поле,
сльози щастя від забитого голу…

Та як поле стало червоним,
він пішов боронити волю…
Чуєте, б‘ють по ньому дзвони!
Він сам обрав свою долю.

2026 рік

У ніч проти 19 липня Росія завдала однієї з наймасованіших атак балістичними ракетами по Києву. Ворог застосував понад 40 ракет. Унаслідок ударів та падіння уламків зафіксовані руйнування у п'ятьох районах, одна людина загинула, є постраждалі.

У липневу ніч безжальну
небо різали «кинджали».
А на ранок –
небо в ранах,
що від ночі
кровоточать…
А тепер птахи-кравці
зашивають рани ці.
Лиш на серці нам на спомин
додаються зайві коми.

2026 рік
 

Відпустки рай після фронту:

він спить у сусідній кімнаті -

мій друг козацького роду…

Прошу не заважати!



Він змив у пінястій ванні

запахи мерзлих окопів,

безжальних бомб завивання,

підступних дронів синкопи…



Небо над ним кришталеве,

білі птахи довгокрилі,

золотогриві леви,

теплі солоні хвилі…



Він спить у сусідній кімнаті,

вирвався з кривавого лиха…

Прошу не заважати.

Тихо!

2026 рік

Стоїмо біля тієї межі
зі смертю
у горлі
застрягла
суха
німота
ще
за вітром
хистке
бути чи не бути
витає
вічне
у горах
мовчання…

1985

«І сіялось не борошно, а мука», —
в минулому столітті написав поет.
А вчора знову із небес він слухав
смертельні вибухи загарбницьких ракет.

І знову сльози потекли струмками
через ліси, поля й розбомблені міста.
У Дніпро впадали сльози та благали
нести їх далі в море забуття.

І нібито в календарі весна настала,
і сонце нібито зійшло,
і півні ніби (чи здалося?) заспівали,
але я сніг побачив вранці за вікном.

Цей сніг навмисний, а не випадковий.
І випав він, щоб бачили людськую кров.
Але, як все на світі, сніг цей — тимчасовий.
Покрив він землю і замовк, замовк, замовк.

12 березня 2022

Ці вибухи потужно пролунали
У чорній нерозгаданій пітьмі
Від пекла невимовного сигналом
В холодній і розпачливій зимі.
У вибухах приречено сконали
Надії у примарній далині.

Ці вершники на трьох шалених конях
Являють Апокаліпсис у нас.
Розтанули на втомлених долонях
Останні сльози, мов іконостас.
Так діти ненароджені у лонах
Звертаються в майбутнє певний час.

Ці вибухи вбивають у польоті
Всі іскри розуму, сердечний щем.
Які жорстокі навісні пілоти
Не знають розпачу під цим дощем?
Наснилися в спіралях часу Лоту
Сни про братерство, вкутані плащем.

20 січня 2026

Розшарпана, розхристана, розколота,
Кривавляться рубці серпа і молота.
Чужі й свої у ордах поєдналися,
Шматують хижо те, що позасталося.

Ненавидять чи люблять - то однаково
І кожен постріл в груди й спину - знаковий.
Смакують кров і нею упиваються
Чужі й свої - ніхто із них не кається.

Вмій сказати НІ,
коли ТАК вимагають від тебе:
НІ – безжальній війні,
ракетам у небі!
 
НІ – цинічній брехні
про «диктаторів» і «агресорів»!
Вмій сказати НІ
навіть під пресом!
 
Вмій надії сказати ТАК
перед очима Всевишнього,
про свіжі хрести пам‘ятаючи
на воїнських кладовищах…
 
ТАК – восьмирічній Олександрі,
якій ракетою відрізало ногу,
але повернулась в спортивне завтра,
дякуючи лікарям і Богу.
 
ТАК – кажемо із щирим болем
світлій памяті поета і кардіолога
Володимира Волікова –
не повернувся з мінного поля.
 
Зелене світло, будь ласка!
ТАК, наші  мужні мами!
Під ридання сирени везуть коляски
з маленькими громадянами…
 
Вмій сказати НІ,
коли ТАК вимагають від тебе:
НІ – безжальній війні,
ракетам у небі!

2026 рік

А журавлі летять собі додому ключами
над землею, де за правду рубають мечами;
над землею, що покрита серпанком печалі;
над берегами, де пустують торгові причали.

А журавлі летять собі додому й не знають,
що домівка далека вже стала від раю;
що калина у полі вже не цвіте на морозі;
що ніхто по росі уже не бродить босоніж.

А журавлі летять собі додому й не знають,
що їх зустріне потворний скрегіт металу;
що почорніли золоті куполи на соборах;
що давно погоріли чудотворні ікони.

А журавлі летять собі додому й не знають,
що тут навіть діти в пташок стріляють;
що озброєні люди тут прагнуть миру,
та могилами усіяні гірські полонини.

А журавлі летять собі додому й не знають,
що мегери їхні гнізда обкрадають та валять;
що плюють на них і кістлявими топчуть ногами,
а святі новоявлені тиняються селами п’яні.

Але журавлі летять собі додому ключами,
летять над старими, гнилими дахами;
летять, хоч і бачать — там ворони кружляють;
летять, бо іншого дому такого не мають.

Грудень 2021

Хтось пише вірші
й вирощує квіти,
над новими будинками
зводить дах…
А дехто спроможний -
лише гатити
вночі ракетами
по мирних містах.

2026 рік

Знову йде в Лету листопад.
Слабкіше Сонце.
Тихо гасне його мляве, електричне сяйво.
Алмази пам'яті криваві
Вікно реальності розріжуть,
Брутальним розчерком ракет.
А росіянам знову «очень жалко Украину»...

грудень 2025

Немає близькості сильнішої ковтка,
який ти з незнайомцем поділяєш,
коли ковток є чашею життя
та це усе що ти у ньому маєш.

Немає близькості сильніше миті,
що серед темряви та болі
об'єднує не зломлені серця,
що шлях короткий без неволі
пройти бажають разом до кінця.

Коли від бомб нове життя ховаєш,
сильніше близькості нема ніж відчувати
удари серця немовляти
яке до себе міцно пригортаєш.

Коли ворогові ти рану закриваєш
немає близькості сильніше ніж прощення,
коли весь гнів душі, який в собі ти маєш
перетворив ти на ії спасення.

Немає близькості сильніше відчуття
знайти зруйнованого міста острівець,
в якому б'ються тисячі сердець
так спраглих до тепла та співчуття.

Немає близькості сильнішої за кров
пролитою рукой чужою,
яку ти в силах зупинити знов,
омивши рану ту цілющою сльозою.

Якщо ти душу Богові довіриш
немає близькості сильнішої ніж віра,
коли ти в ближнього як в себе віриш,
тоді ця віра є найсправжня сила.

Не має близькості сильніше тих, які не разом,
що зараз душі ті на самоті,
що зустріч наближали раз за разом
нехай ні в цьому, а в наступному житті.

Знай любий сину мій, не має в час останній
той близькості сильніше ніж кохання,
що переможе все - від ворогу до смерті
та знов життя народить й почуття відверті.

2022

Тої зими, як вдалося німців зупинити
Під Москвою й від столиці трохи відтіснити,
Москалі відчули силу, кров у них заграла,
Переможцями вони вже себе уважали.
Думали, що уже німців добряче побили
Й сорок другий переможно закінчить рішили.
Подумали, що пора вже їм і наступати,
Вже для того мають сили і зброї багато.
І в Криму, й під Ленінградом та і під Москвою
Готувались пробивати «стіну» головою.
Звісно, під Москвою сили більше залишали,
Бо ж під Ржевом пробивати оборону мали.
Та й під Харковом, здавалось, перемога світить.
До Дніпра вони збирались пробитись до літа.
Отож, взимку і взялися вони наступати,
Поки німці до морозів мусили звикати.
Увірвалися до Криму, хоч скоро застрягли.
Так же само й під Харковом прорватися прагли.
Тут їм дещо удалося. У ту сніжну зиму
Сіверський Донець по кризі подоланий ними.
Десь на сотню кілометрів в глибину прорвались.
А на літо уже й Харків звільнить сподівались.
Навіть, більше, планували до моря дістати
І усю німецьку силу у кільце узяти
Від Харкова аж до моря. Легко планувати,
Але Слов‘янськ й Балаклію не змогли узяти.
Німці міцно там засіли, на флангах стирчали,
Та москальські командири на те не зважали.
Вирішили, що найкраще отут наступати,
Та ще з півночі, щоб Харків у кільце узяти.
Баграмян просив для того додаткові сили
Та командування все то під Москву пустило.
Тимошенку, що стояв над арміями тими,
Обходитись довелося силами своїми.
Тимошенко- бравий воїн, іще в громадянську
Водив у лихі атаки кінноту радянську.
Так кіннотником й зостався – тільки що – в атаку.
Все одно йому – солдати, літаки чи танки.
Куди йому було фронтом тоді керувати?
Та Сталін ще не зарікся йому довіряти.
Хоча сили додаткові туди не прислали,
Але армії достатньо і так сили мали.
Шістсот сорок тисяч люду, танків тищу двісті.
Якщо з розумом, то можна воювати, звісно.
Дев‘ятсот літаків з неба війська прикривали.
А німці лиш триста сорок тисяч війська мали.
На всю групу армій «Південь» танків менше втроє.
Проте німці готувались зарані до бою.
Їм той барвенківський виступ, як більмо, неначе,
Зрізати його скоріше стояла задача.
Німці і план розробили, «Фредерікус» звався.
Танковий прорив для того з півдня готувався.
Москалі про те не знали, розвідка проспала,
Тож ніякої уваги на те не звертали.
Німці іще свої сили тільки гуртували,
А москалі уже наступ на Харків почали.
Десь на тиждень «обігнали» німців і погнали.
Німцям справжній подарунок тим подарували.
Спершу добре все складалось в москалів, здавалось,
Бо крізь лінію найпершу німецьку прорвались.
Десь п‘ятнадцять кілометрів війська подолали,
В другу лінію уперлись лобом та і стали.
Розвідка і тут взівала, упіймала гаву.
Тож у москалів не надто складалися справи.
До Харкова залишалось кілометрів двадцять,
А арміям довелося на місці топтаться.
А тим часом зі Слов‘янська Клейст зненацька вдарив.
Почали над москалями згущатися хмари.
Ніхто ж із них не подумав фланги укріпити,
Не думали, що тут німці спроможуться бити.
А німецькі танки раптом в тил військам прорвались,
Закривати горловину «лантуха» узялись.
Тимошенко як дізнався, став Москву прохати
На підмогу іще кілька дивізій прислати.
Василевський, що став тільки начальник Генштабу
Став до Сталіна звертатись із проханням, аби
Дав наказ війська відвести, поки ще не пізно.
Та на нього Сталін лише подивився грізно.
Адже вірний Тимошенко, хоч просив підмогу,
Але обіцяв, що здатен справитись й без того.
Міг би справитися звісно, бо ж сил вдосталь має.
Наказав би, нехай танки скоріш повертають.
Їх же в нього ціла купа. На Клейста ударять
І розженуть оті чорні, що нависли хмари.
Та ж тоді зупинить наступ на Харків? Як бути?
Не захотів Тимошенко танки розвернути.
А час ішов. З Балаклії Паулюс прорвався.
Незабаром він із Клейстом у тилу з‘єднався.
От і «лантух». Усе військо в ньому опинилось.
Всього лише двадцять тисяч із нього пробились.
Тимошенко контроль втратив скоро над військами.
Пробивались, хто як може назад із боями.
Німці вогню не жаліли, назад не пускали,
Більше сто сімдесят тисяч на полях уклали.
Серед них сім генералів. Двісті сорок тисяч
Опинилися в полоні. Впав зовсім у відчай
Тимошенко, ледве-ледве сам порятувася.
Літаком, бо ж цілий маршал, звідтіль вибирався.
А підлеглих сотні тисяч віддав на поталу.
Як німецькі генерали в спогадах писали:
«Скрізь на полі бою трупи – і коні, і люди,
І проїхати між ними не можна нікуди».
А місцеві говорили: скільки трупом вклали,
Що їх танками вже німці потім трамбували,
З літаків вапном трусили… Що там говорити?
Москалі солдат не вміли ніколи жаліти…
Наступ навесні на Харків москалі «просрали».
Скажу більше – вони німцям карти в руки дали.
Бо ж три армії пропали і діра на фронті –
Нема танків, нема гармат, немає піхоти.
Німці в ту діру й шугнули, до Волги помчали
Та до нафти на Кавказі прориватись стали.
А там же поля широкі, для танків роздолля.
Саме тут тепер москальська рішалася доля.
Щоби німців зупинити, своїх налякати,
Сталін видав наказ, щоби усіх тих стріляти,
Хто відступа без наказу. Чекістські загони
Тепер у тилу вершили криваві закони.
Ніхто не смів з поля бою тепер відступати,
Навіть, якщо вже не було чим і воювати.
Вибору в солдат не було: чи в полон здаватись,
Чи то на чекістську кулю у тилу нарватись.
В німців хоч живим, можливо, можеш залишитись.
А тут смерть тобі, і можеш, навіть не проситись…
Та то вже друга розмова. Москалі, звичайно
Про побоїще забути схотіли негайно.
По війні про перемоги одні й говорили.
Але пам‘ять, хоч хотіли, але не убили.
Тож і хочеться вже вкотре людям нагадати,
Як же москалі уміли всіх «перемагати».

Ці люди, що покинули домівки
Давним-давно й поїхали туди,
Куди ми не дістанемо путівки,
І сніг уже позамітав сліди.
Про них забули друзі і сусіди,
І зблякла пам'ять в їхніх головах.
Круки волають, мов невтомні біди.
Сідає попіл на святих словах.
Так пам'ять поіржавіла напевно.
Ніщо не вічне на оцій землі.
Лиш свище вітер дужо і недремно,
Змітаючи минуле назавжди.
Ці люди - релоканти за кордоном.
Вони тікали від жахіть війни.
І сум важкий, наповнений, бездонний
Приліг на споконвічні буруни.

1 січня 2026

 У Патріаршому соборі Воскресіння Христового у Києві проводжали в останній політ у небо українського бойового пілота, який був більше відомий своїм позивним «Джус». Він - один із тих, хто складав легендарний образ - Привид Києва…

«Київський привид!» - не сходить з вуст.
Він був невловимим, прозорим, незримим…
Короткий, як сплеск, позивний - «Джус»,
справді, це не реальність - привид…

Стрункий, рудобородий, незламний,
не раз дивився смерті у вічі.
Україна. Мама. Меланія...
А тепер - вічність.

А тепер те, що він сам обрав,
найвища, як ковток повітря, потреба:
робота, покликання, насолода, гра -
Небо.

2026 рік

Наші струни життя не резонують,
Грають вони, на жаль, в різнобій.
Не вірю вже в те, що відьми віщують,
Мабуть, піду знову я в бій.
Кожна наша струна —
Це різна тональність,
Моя справа — війна,
Твоя справа — звичайність.
Звичне життя — мабуть, не для нас.
Інше наспівано в піснях нашої долі,
Сумно співає мою контрабас,
Мелодія та в ля-мінорі.
Пісню співаєш ти немов скрипка,
Смичком у тебе, на жаль, є не я.
Руйнує стражданням мене таке дико,
І недосяжна мрія моя.
Ти лиш скажи, може я помиляюсь?
Та поки я бачу тільки таке:
Кохати тебе я зовсім не каюсь,
І кохання на смак,як японське саке. +
20.11.2024

Якби я вмів малювати —
Я б Тебе малював.
Якби я вмів співати —
Я б для Тебе співав.
Та найкраще Тебе змалювали
Твої рідні, чудові батьки.
Вони, мабуть, для тебе співали,
Що тепер співаєш і Ти.
Настусю, Ти — моя муза.
Для Тебе я це пишу.
Кохання пече, як медуза,
Та кохати я не лишу.
Може якось з Тобою та Владом
Ми поїдемо на Ісик Куль…
А може з маленьким чадом
Подалі від пострілів й куль.
Омиємо руки і ноги
У надзвичайно чистій воді,
Відпочинемо там ми з дороги,
Наробимо фото тоді.
Пробач мене за ці мрії,
Так мріяти я права не мав,
Та без примари надії
Я б давно вже пропав…
19.11.2024.

П’єро в камуфляжі пише вірші,
Бо від кохання він злого страждає,
Ллються сльози з самої душі,
Як їх спинити він досі не знає.
Кохає її восьму тисячу днів,
А вона не відповідає,
І, мабуть, бере її сильний гнів,
Коли він у неї віршами стріляє.
Той кожен постріл їй остогид,
Куди дітися вона вже не знає.
І П’єро в камуфляжі їй також набрид,
“Най би він далеко десь зник!”
Мабуть, в думках вона так бажає.
17.11.2024

Ти, як Дюнкерк —
Така ж неприступна,
Для воїна згубна,
І там він померк.
Потух, як та свічка
В штурмі фортеці
З пораненим серцем
У темную нічку.
Нападав він раптово,
Воюючи словом,
Відкривав усі двері.
Його прокололи
Й тіло хололо,
А душа — на папері.
16.11.2024

Останній бій, останній подих
Останній крок без твоєї вроди.
Останній постріл, останній вибух
Моє кохання з грудей вирве.
Туга зжирає аж надто сильно,
Я вже не можу і я невільний.
Я вже полоні аж надто довго,
І я тікав від року злого.
Мене впіймали ті пси Кохання,
І рвали так, наче востаннє.
Я вже не можу, мені так гірко.
Скуштую трохи пекла сірки.
Не знаю я чи повернуся,
Пробач за все, моя Настуся.
Пробач мене, що забрав час,
Пробач за мрії, які єднали нас
В моєму серці. Та навіки
Колись закриються мої повіки,
Й перед тим Тебе згадаю,
Бо надто сильно Тебе кохаю.

Твоя пісня на устах,
Твоя музика в вухах —
Хочу я в бій.
Туди, де щільне повітря,
Й смерть різноманітна
Й ніхто не скаже “Стій!”.
Було важко мовчати,
Тепер важко чекати
Малоймовірних змін.
Твої на мене образи,
Невіри ті фрази
Гірше мінометних мін.
Ти для мене Богиня,
Ти для мене Святиня,
Яку б лиш берегти.
Торкатися хочу,
Обіймати щоночі,
Бо життя моє — Ти.
Жадана Настуся,
До Тебе я рвуся,
Я Твій херувім…

Скоро наші уже будуть, мабуть Крим звільняти.
Пора звідти москалів тих усіх виганяти.
Закінчилась лафа їхня, кришка вже «Кримнашу»,
Забираються усі хай у помийну Рашу.
Я дивлюсь на те, як нині москалі воюють,
Як укріплення бездумно вони в лоб штурмують
І історія на пам‘ять одна мені спала,
Як москалі в сорок другім теж Крим визволяли.
Було так, у сорок першім німці в Крим ввірвались,
Москалів загнали в море, до Керчі дістались,
Один лише Севастополь досі опирався
І Манштейн його узяти дарма намагався.
Москалям же не до того – німці під Москвою,
Уже, навіть до Кремля їм подати рукою.
Але дощі, бездоріжжя наступ зупинили.
Москалям дали можливість підтягнути сили.
А з морозами і зовсім німців відігнати.
Москалі раденькі – можуть-таки воювати.
У кількох місцях зібрались наступ учинити.
Та і Крим, у числі тому від німців звільнити.
Аж дві армії стягнули на Тамань за зиму,
Щоби витурити німців чимскоріше з Криму.
Операцію «таємно», звісно готували,
Але німці про москальські усі плани знали.
Бо ж ті в радіоефірі вільно говорили,
А німці всі ті розмови слухати уміли.
Дві дивізії москальські, що десантувались –
Двадцять тисяч попід Керчю навіки зостались.
Москалів то не навчило – Сталін же чекає,
Отож, армія по трупах наступати має.
Про підтримку із повітря зовсім не подбали.
Авіація німецька все контролювала.
Про надійне постачання чи про медсанбати
Ніхто із тих генералів не схотів подбати.
Тим не менше, дві армії наступ розпочали,
Одна - морем, друга – льодом до Криму попали.
Хоча німців і румунів було не багато,
У шістнадцять разів менше, як порахувати,
Але їм оту армаду удалось спинити,
Феодосію, більш того, удалось «звільнити».
Що цікаво, москалі, як сюди наступали,
Тут румуни полонених москалів тримали.
Вісім тисяч. Як дізнались про наступ, рвонули.
І про табір, й полонених одразу ж забули.
Полонені побачили, не стали чекати,
Теж рвонули…в Сімферопіль захисту шукати
Від москалів. А ті тільки у місто попали,
Поранених у шпиталях німців повбивали.
А декого із немічних притягли до моря,
Облили водою, щоб ті замерзли вже скоро.
Правда, в місті їм не довго вдалося всидіти,
Скоро німці оговтались та й вибили звідти.
В Євпаторію так само москалі ввірвались,
За три дні, однак нікого в живих не зосталось.
Отож, скоро німці наступ москальський спинили.
Ті лиш Керченський півострів зайняти зуміли.
У найвужчім його місці і бились лобами
Аж до травня, поки німці все ж прийшли до тями.
З Севастополя частину війська відізвали,
Дивізію цілу танків з Франції пригнали.
А москалі своїх гонять і гонять в атаки
По відкритім степу. Адже генерали з ляку,
Не дивилися на втрати, людей не жаліли,
Бо ж сталінський наказ, звісно, виконать хотіли.
Долю Павлова всі знали, інших генералів,
Під сталінський гнів потрапить зовсім не бажали.
Генерал Козлов, що Кримським командував фронтом,
Може би «дурдом» спинити отой був не проти.
Та ж Сталін натикав всюди своїх комісарів,
Що «ябеди» на військових постійно писали.
При Козлову стирчав Мехліс, прислужливий дурень.
Щоб Сталіну догодити, він аж ліз зі шкури.
Тями не мав воювати та, одначе ж, брався.
А Козлов же слухать мусив, бо того боявся.
Десь півроку серед степу москалі стояли,
Кожен день вони окопи німців штурмували.
Устеляли землю трупом та не зупинялись.
Самим же окопи рити їм заборонялось.
Бо ж потрібно наступати, нічого сидіти,
Треба шлях на Севастополь все одно пробити.
Багатьом той перешийок зробивсь за могилу.
За півроку більше сотні тисяч положили.
Із них більше сорок тисяч було тільки вбитих.
Не збирались генерали москалів жаліти.
Все прорватись сподівались, наступ готували,
Двісті п‘ятдесят десь тисяч тут війська зібрали.
Танків більше як три сотні і пхалися вперто
На вузькому перешийку в двадцять кілометрів.
Німці ж все прорахували і сили збирали.
Літаки зарані їхні все атакували,
Що з‘являлося на морі і на дно пускали,
Щоб москалям допомога в Крим не поступала.
В Феодосії тим часом сили гуртували,
Москалям «сюрприз» травневий тихцем готували.
Поки у їх оборону москалі вбивались,
Німці уже до наступу швидко зготувались.
Не полізли в лоб, нанесли удар на них з півдня,
Де найслабша оборона у москалів, видно.
Прорвали ту оборону, оточувать стали
Військо, що його у наступ гнали генерали.
Тим би швидко відступити за вал Кіммерійський,
Там би можна в оборону поставити військо
І успішно відбиватись. Але ж генерали
Без сталінського наказу й кроку не ступали.
Поки на наказ чекали, вже і пізно було,
Бо німці шлях перекрили і кільце замкнули.
Майже все угрупування у кільце попало,
Усі інші чимскоріше на Керчь відступали.
Авіація німецька весь час бомбувала,
Відступаючим спокою й миті не давала..
А москальська?.. Із Тамані поки долітає,
Тут уже її Люфтваффе німецьке стрічає.
Польові ж аеродроми німці захопили,
На землі усі москальські літаки спалили.
Хто в оточення потрапив, мусили здаватись.
А куди було нещасним солдатам діватись?
Сто сімдесят тисяч тільки у полон попало.
За здобич десь двісті танків в бою німцям стали.
Літаків чотири сотні, трактори, машини,
Ще гармати й міномети. Німцям усе цінне.
Вони все під Севастополь потім перегнали,
Тою зброєю, фактично місто й доконали.
Ті, що в кільце не попали, на Керчь відступили.
Але їх одні причали пусті тут зустріли.
Рятувать ніхто й не думав. Прийшлось відбиватись,
Потім у каменоломнях під Керчю ховатись.
Довго з ними возитися німці не схотіли,
Напустили туди газів та і потруїли.
А у німців, кажуть, втрати в вісім тисяч вклались,
З них поранених сім тисяч в шпиталях зостались.
Та дванадцять танків лише москалі підбили.
Отак москалі ганебно Крим знов полишили.
Скоро впав і Севастополь. Тисячі солдатів
Залишили генерали отам помирати.
Звісно, Сталін розізлився на тих генералів,
Що ідею таку гарну ганебно «просрали».
Познімав з посад, понизив у званнях, одначе,
Не розстрілював, бо добре й вину свою бачив.
Мехліса прогнав в тришия – прислужливий дурень.
Дививсь на ту кримську карту розбитий, понурий.

Цього літа, напевно, не буде білих ночей в Петербурзі.

Сонце не захоче, щоб вночі на фасадах виднілась латинська буква.
Пітьма заховає тих, у кого залишилось пару слів наразі.
Цього літа сонце буде потрібне там, де біль і мука,
щоб біль і мука стали початком свободи, а не потурали зневазі.

Петербургу залишився один крок до Ленінграда,
але, можливо, він уже майорить червоним.
Колись я мріяв поїхати до цього граду,
але, на жаль, його придавило троном.

Тепер туди лиш одна дорога — на чорті,
як колись літав між зірками козак Вакула.

Ти ніколи не здогадаєшся, скільки потрібно жмутів
правди підкинути в душу, щоб там, як в печі, спалахнуло.
Але зазвичай цю правду кидати немає сенсу;
від правдивого факту часто віє брехнею.
Віра в Христа не значить, що людина після кулі воскресне.
Куля просто зробить людину землею.

Цього літа багато чого буде інакше;
якщо взагалі саме літо буде.
Людині варто перейняти досвід у пташки,
щоб стати вільною від крові та бруду.

Або краще піти за пітьмою
впевненим, жвавим кроком,
та стати нічим (тобто собою).
Назавжди,
а не тільки на пару десятків років.

Травень 2022

Коли війна закінчилась, москалі завзято
Узялись про перемоги книжечки писати.
Тонни книжок написали про Московську битву,
Як їм удалося вперше ворога розбити,
Сталінградську, Курську, звісно, про взяття Берліна,
Як поставили фашистів вони на коліна.
Звісно, там брехні багато, не про все сказали.
Але, ніде правди діти – все ж перемагали.
Але крім тих переможних були й інші битви,
Про які москалі хочуть менше говорити.
Бо, чи вони їх програли, чи так воювали,
Що десятки й сотні тисяч даремно поклали.
Ось така і Ржевська битва – зовсім «небагато»,
Кажуть понад два мільйони тут москаль утратив.
І нічого не добився. Німці Ржев лишили
Тоді, коли самі, власне того захотіли.
Там була не одна битва, а три чи чотири,
Бо ж москалі більше року пнулися із шкіри,
Аби того Ржева взяти. Чому так старались?
Чому армії москальські об Ржев розбивались?
Ото, як москалі взимку фашистів погнали
Від Москви, то ті далеко досить відступали,
Поки змогли зупинитись й в оборону стати,
Щоби москалям не дати далі наступати.
Більш дві сотні кілометрів москалі їх гнали.
Лиш під Ржевом оборону їхню не здолали.
Вузький виступ, що від Вязьми до Ржева прогнувся,
Наче палець величезний до Москви тягнувся.
Сто п‘ятдесят кілометрів до Москви від нього.
А Сталін же боягуз був і боявся того,
Що звідсіль знов німці вдарять на Москву раптово
І йому трястись від страху доведеться знову.
Він, як нинішній правитель, був страхополохом.
Теж від старості вже мозок обріс його мохом.
Літаком літать боявся, їздив лиш «Паккардом»
Броньованим, бронепоїзд іще мав, щоправда.
Пару раз був за кордоном за всі свої роки –
В Тегерані і Потсдамі, бо ж там на всі боки
Його армія стояла – тож не страшно було.
А на фронті, біля фронту про нього й не чули.
Один раз бував, щоправда і під Ржевом саме,
Коли звільнене вже місто було москалями.
Чого він туди попхався? Хто то може знати?
Не загиблих пом‘янути, а свій страх прогнати?..
Отож, німців відігнали від Москви, одначе,
Сталін в виступі отому небезпеку бачив.
Дві армії там німецькі міцно окопались,
Віддавати за так місто зовсім не збирались.
Отож, той «стратег великий» Жукова покликав,
То ще один «полководець» москальський «великий».
Дав два фронти, велів виступ той Ржевський прибрати.
В того розуму достало з двох боків узяти,
Ударити, щоби в «лантух» Моделя загнати.
Модель, звісно, був не дурень - «майстер оборони»,
Недаремно генеральські він носив погони.
Знав, де москалі ударять, звісно ж, готувався.
Як москалі, на «авось» лиш він не покладався.
Як москалі із двох боків на Вязьму попхали,
Німці глибоко пробитись їх арміям дали,
Тоді швидко оточили, у кільце узяли.
Цілу армію в тій битві москалі поклали.
Втративши вісімсот тисяч, москалі спинились.
Не те, щоби в кільце взяти німців, не добились.
Німці собі іще добрий шмат землі забрали.
Москалі притихли трохи, битись перестали.
Жуков Сталіну жалівся, що сил мало має.
Німець аж до Сталінграду вже шлях прокладає.
Там резерви ой, як треба, бо ж у фронті діри.
А Жукові ті резерви «важливіш» допіру.
Сталіну до Сталінграду теж діла немає,
Оборону, хто як хоче, той так і тримає.
Тут Москва «у небезпеці», його власна дупа.
Тож він Жукову резерви і віддає тупо.
Зрозумівши, що у «лантух» Моделя не взяти,
Жуков рішив по частинах його вибивати.
Кинув танки на Сичовку, щоб її відбити,
Німці танками армаду ту змогли зустріти.
Наступ москалів відбили. Хоч ті й далі пхали,
Цілі армії безжально в полях убивали.
Другий фронт на Ржев ударив, але теж нарвався.
Врешті в жовтні все ж до Ржева москаль і прорвався.
Ненадовго. Німці скоро москалів прогнали.
Десь чотириста аж тисяч за цей час поклали.
Але того, мабуть, мало. Жуков навісніє,
Трупами шлях укладе він та взяти зуміє
Клятий Ржев. У листопаді він знов починає
Битись лобом в оборону – «авось» проламає.
Знову вирішив у «лантух» він німців узяти,
Незважаючи, звичайно ні на які втрати.
Фронт Калінінський ударив на містечко Білий,
Війська Західного фронту назустріч насіли.
Перші все-таки прорвались, а другі застрягли,
Хоч у силі перевагу величезну мали.
Поки Західний фронт чухавсь, німці в кліщі взяли
Армії, які на Білий браво наступали.
Довелося із резервів знову сили брати,
Щоб оточених в зимових лісах визволяти.
Двісті тисяч положили в снігових заметах.
Думаєте, розумніші зробилися?! Де там.
Новий наступ у березні почати збирались,
Тяглись сюди ешелони, війська підтягались.
Та вже Сталінград відбувся, вже Паулюс здався.
Що ще один котел буде, Гітлер налякався.
Дав команду аби Модель почав відступати,
На новий москальський наступ велів не чекати.
Німці й стали відступати без паніки, чітко
У бої лиш ар‘єргарди уступали зрідка.
Москалі ж приготувались та й атакували,
Але всі їхні удари в пустоту попали.
Бо там німців вже не було, вони уже «вшились»,
На лінії оборони новій зупинились.
Аж на сотню кілометрів німців «відігнали»,
Для Москви тепер загрози вже не існувало.
Ржев – одні лише руїни від нього зостались.
Звісно, москалям трофеїв в боях не дісталось.
Хоч боїв важких не було, «вільно» наступали,
Але сто п’ְятдесят тисяч москалі поклали.
Німці ж за весь час десь триста тисяч втрати мали,
Що поранені і вбиті чи в полон попали.
Отак вона й закінчилась – ота Ржевська бійня,
Бо ж москалів воювати не навчили війни,
Які вони починали чи провокували.
Бо ж Московія постійно тільки й воювала.

Ніхто не хоче з нас війни,
Ніхто не хоче воювати,
Один з приборі сатани,
Життя шоб людям забирати.

Віки триває боротьба,
Добра зі злом.--криваві рани,
Жнивує матінка Земля,
Чи то колись вже перестане?

Мільйони літ вже тут живем,
Народ,чи нація,-всі ж люди,
Разом покінчити б зі злом,
І буде щастя,й радість буде.

Та поміж нас живе біда,
І щастя довго ше небуде,
До пок різниця ше жива,
І є малі й великі люди.

Воно ж бо віриться в добро,
І щастя кожен хоче мати,
Шоб жити мирно і в любві,
....Ніхто не хоче воювати!

01.02.2024. s.v.r.

Коли закінчиться війна,
І ми дамо все до пор'ядку,
=Братів= спитаємо сповна,
Чому залізли нам у грядку?

Кому потрібні смерть і сльози,
Розбиті пусткою міста,
Кому оце все до вподоби,
Щоб ціла людськість була зла?

Вмирають люди злою смертю,
Рахунок мертвих все ступа,
Руїни,згарища,хвороби,
Терпить моя свята земля.

Нас триста літ татари гнули,
І не змогли ніяк зігнуть,
Ми рід,ми нація єдина,
І ворогам нас не скорить.

Як бджоли в вулику живуть,
Збирають мід,працюють мирно,
Після роботи спати йдуть,
Живуть і трудяться невпинно.

Так наші люди миру хочуть,
Терпіти можуть біль і страх,
Але нелізьте нам у вулик,
Бо всі зберемся у кулак.

Повстануть всі,-і ті найменші,
Зберемся як ті бджоли враз,
І так докажеме кусати,
Шо путлєр змінить свій указ!!!

16.03.2022 s.v.r.

У ніч на 15 червня внаслідок масованого ракетного удару Росії по Києву відбулося пряме влучання в Успенський собор Києво-Печерської Лаври.

Від диму задихаються святі
на вогнянім хресті.

У полумʼї кричить Успенський храм -
це виклик небесам.

Горітимуть у пеклі упирі -
спокутувати гріх.

2026 рік

В моїй рідній країні війна,
Вмирають невинні люди.
Й неспокій мене огорта,
І серце постійно - в тривозі.
Ракети летять по містах -
Руйнують вчорашнії мрії
Їх безліч було до війни, -
Та стали лиш пилом довкола.
Сьогодні дорослими стали усі,
З маленькою мрією в серці.
Тепер в Всіх бажання одне -
Щоб спокій прийшов в Україну!!

Колись... коли закінчиться війна,
Ми знову вернемось додому.
І зрозуміємо яка цьому була ціна,
І більш ніколи не боятимемось грому.
Бо грім пройде, і страх разом піде,
Ми будем жити і радіти кожній миті.
Бо сонце українськеє зійде,
І ми зуміємо радіть дрібниці.
Для нас важлива є і буде кожна мить,
Бо ми живі і вічно жити будем!

Плач сирен. Смартфон цвірінькнув.
Наповзають дронів хвилі.
На Лук’янівському ринку
вже палає дім торгівлі.
Я лежу, спішити – зайве:
не для всіх безпечний бункер,
до метро – півночі займе,
а підвал – нехлюйства маркер.
Та все ж встану до молитви
за всіх рідних, за Вкраїну.
Вірш останній – долі витвір,
з ним до предків я полину…

Сильний вибух. Дім підстрибнув.
Затремтіли вікна й двері.
Людство вже не має стриму
в цій квадратомордій ері.
Дістаю кота з-під ліжка
І збираюсь на подвір’я,
в укриття, де тишком-нишком
влада чистить свої пір’я.

Ні, не там, біля підвалу
ми з котом (підвал в ремонті).
Не чекав ніхто навалу
гнид в тилу, та і на фронті…
Постріл, постріл, знову постріл.
Дронопад і дроноспалах.
Де знайти нам мирний острів,
щоб вночі країна спала?..

Кіт із рук додому рветься.
Повертаємось додому.
Чую, як котяче серце
геть не вискочить додолу.
Слава Богу, вікна цілі,
грім війни не так вже чути.
Хлопці влучно б’ють по цілях:
нам з котом живими бути.
Вже відбито гнид атаку,
в сон свят-Київ-град порине.
Рано вранці, на світанку
нас живими день зустріне.

Травень 2026

Район наш вважають спальним,
але сплять тут, здається, не дуже…
Бабуся долає маршрут лікувальний -
і враз на очах одужує.

На гойдалці хлопець летить, мов вітер,
кросівкою б‘є з льоту у сонце,
а ця жінка поливає квіти
прямо з віконця.

А ось тримає молодий тато
на сильних руках доньку сповиту.
Це справді велике свято -
побачення перше зі світом.

Тягне дівчинка-мати тендітна
до дитсадка сина на самокаті,
а там його вже зустрічають діти…
Чи можна таких здолати?!

2026 рік

Моя Україна – це квіти ясні,
що тільки на волі цвітуть,
моя Україна – подих весни,
що зігріває крізь холод та лють.

Моя Україна – не штучна межа,
що з болю та страху постала.
Моя Україна – людина жива,
що хлібом гостей зустрічала.

Українець, татарин, білорус або грек –
для мене усе це єдине.
Ти – рідна людина для мене навік,
бо ти і є Україна!

Грузин, росіянин, єврей чи поляк –
на спільній землі ми родина.
Для мене назавжди ти брат і земляк,
бо мати у нас – Україна!

Малята в темнім пологовім домі
до нас рученята свої простягають,
усі ті, кому так бракує любові,
в дитячім будинку нас вірно чекають:

Немає різниці – свої чи чужі,
для мене сім’я неподільна.
Усі вони разом – діти мої.
А діти мої – це моя Україна.

Ти, помираючи, знову воскрес,
коли серце наповнене Світлом.
Моя Україна – це голос Небес,
що лине Новим Заповітом.

Моя Україна – це серце моє,
де гинуть образи й зло,
де кожного дня оживає нове,
розквітли любов і добро.

Україна – це краще у кожному з нас,
це мужність, це віра й прощення.
Так світу потрібна вона у цей час,
щоб душам вернути натхнення.

Моя Україна – це праведний шлях,
що треба нам гідно пройти до кінця,
без страху, без кривди, з любов’ю в очах
і в ньому шукаючи – стріти Творця.

Моя Україна – сльози всіх матерів,
що не втомились любити,
роками чекають живими синів,
які рідну землю пішли боронити.

Моя Україна – це справжня Любов,
якою можливо лише ділитись.
Вона неподільна, неначе Душа,
і тільки в Любові їй дано розчинитись.

Моя Україна – не статус, не бренд,
не кумир, не влада, не сила.
Моя Україна – це ніжність батька
і радість рідного сина.

Її збережи, мій сину, живою,
бо вона так красива!
У серці завжди хай буде з тобою
саме ця – твоя Україна!

2018

Талановитого актора-міма зі Сумщини знали як «живу скульптуру». Він популяризував цей вид мистецтва в Україні та за кордоном. Дарував те, що сьогодні всім нам так не вистачає, - посмішку.
Його життя обірвалося на 32-му році у бою під Куп‘янськом…
Він захищав нас.

Скульптура у бронзі -
струнка, бородата
виблискує на сонці,
ігноруючи натовп…

Та раптом зморшки вкрили чоло,
сяє посмішкою лице золотаве -
і всі проблеми, як рукою, зняло,
ще б крила, і можна літати!

Пірнати у небо - чисте, прозоре,
і попри всі сльози любити,
як хрест, нести безутішне горе,
щоб далі крізь біль жити…

Скульптура у бронзі
струнка, бородата
виблискує на сонці -
постать солдата.

2026 рік

Звід небесний зірками іскрився...
Боже, зглянься, зійди і годи нам!
Друг мій взяв автомата і скрився,
а я ждав і складав лік годинам...

Скільки літ нами разом прожито
ще з дитинства, де мрії прозорі...
Він любив так співати про жито,
про село і про маму, й про зорі.

Ми із ним – ніби браття по крові.
«Нумо, – каже, – цей безмір чикрижмо! –
Ось закінчим війну по Покрові –
буде дітям на льолю чи крижмо.

Ти із серця журу тільки вирви,
до побіди* хай ждуть поки дати...
Я – у розвідку, он за ті вирви,
а ти пост не посмій покидати...»

З млою разом і болісті спали,
була втіха й розрада у тому.
Побратими заморені спали,
тамувавши хто біль, хто – утому.

Аж тут вибух! Як ціпом – у тім’я...
Скрикнув друг десь у нетрях полину...
Він загинув... Та певен у тім я,
що для мсти я й до чорта полину.

* побіда – перемога

10.07.22

Спливала ніч жарка й загайна,
я додивлявсь останні сни,
аж тут явилась звістка файна:
вернувсь товариш із війни.

Часи тягнулися марудні,
тримали справи клопіткі,
та все ж ми стрілись пополудні
на тихім березі ріки.

Я не допитувавсь про долю
і в душу похапцем не ліз.
Неслася курява по полю
й шумів кошлатий верболіз.
 
Хоч як дізнатись не кортіло,
озлити – боже бережи!
І я спитав його несміло:
«Ну як там, друже? Розкажи».

А він скривився красномовно,
про щось згадав і враз зомлів.
І далі так мовчав змістовно,
що не потрібно було слів.

Я розумів його мовчання
і теж мовчав йому в одвіт,
і лиш ріки тремке дзюрчання
ледь-ледь доносилось з-за віт.

Од вітру гнулася берізка,
в тополях купчились граки...
«А знаєш що, – він скрикнув різко, –
ми переможемо-таки!»

23.06.21

Цьоць Валя, во многих странах ти бувала?
Так не кажи, що в Україні не бивала.
Нацистів ти багато повідала?
А може, тих, хто бессарабських вин тобі вливав?

Чи може там, де на гамак лягала
І де дочку колисала — там є?

Чи там, де твого чоловіка,
Поховані і тато, і стара?
Там, де його сестра на глові сива
Від взриву кожного БПЛА?

Що ж, Валя, ось така любов твоя мінлива.
Забути все і говорити так,
Мов моя доля не в твоїх руках.

2024

Що таке війна?
Це коли весна,
неба свіжа блакить…
А в труні - юнак,
наче просто спить.

Що таке війна?
Це коли весна,
чорний вітер зник…
А в труні - юнак,
твій і мій захисник.

Що таке війна?
Це коли весна,
малюків голоси…
А в труні - юнак,
чоловік чийсь чи син.

Що таке війна?
Це коли весна,
скрізь хорали птахів…
А в труні - юнак,
український Ахілл.

2026 рік

Славетний французький актор Жан Рено випустив роман «Втеча», в якому порушує тему депортації українських дітей.
Гранд європейського кіно неодноразово публічно висловлювався щодо російської агресії проти України та засуджував дії Кремля. У новому творі він робить акцент на стражданнях цивільного населення та «варварстві, яке приносить війна».

Жан Рено міг би спокійно спочити
на лаврах, чи хоча б на Багамах…
Але не мовчить, бо страждають діти,
яким нІкому сказати:
-Мама…

2026 рік

Стріляли в нього – вбивали Бога,
Господь – Небесний, а він – земний...
Навала дика – Магога й Гога –
зайшла вершити свій суд жахний.

Була наруга велика в тому,
зловісний виклик – для всіх держав...
А він тримався, згнітивши втому,
і хрест відчайно в руках держав.

Його багатство – молитва щира
і Бог Всевишній, і ця земля.
Між ним і Богом – велика віра,
і тільки вічність їх розділя

Та постріл хижий всі грані стер ці,
не залишилось ніяких меж.
Якщо і справді є Бог у серці –
то і у Бога стріляли теж.

Гидка потвора скакала бісом.
З якої, враже, ти вліз драгви ?..
Багріло небо, а понад лісом
тремтіло сяйво, як хоругви.

І щось неначе у вись злетіло.
В ординців – смішки, їм не болить.
Стріляло вміло бридке зле тіло,
бо звично крівцю – чужу ж бо! – лить.

23.04.22

Земля здригалась доокіл,
палало місто у кварталах.
В повітрі – дим з вогнем навпі́л,
і люд нажаханий в підвалах.

За залпом залп в імлу цупку
гатили «Гради» неупинно,
а біля церкви нашвидку
ховали вбитих безневинно.

В дворі церковнім – свіжий рів,
одна на всіх могила спільна,
куди без міт чи номерів
в мішках тіла вкладали щільно*.

Гарматний гул слова глушив,
і вітер гаром дув отрутно,
й священник встигнути спішив –
збивався і бубнів ледь чутно.

Здіймалась в небо чорнота,
гнітився храм в журній оздобі,
і навіть Смерть сама – і та! –
схилила голову в жалобі.

* Під час окупації в місті Буча, на території храму Святого Апостола Андрія Первозванного та Всіх Святих, була братська могила, де було поховано кількасот людей, загиблих від рук окупантів. Зараз тіла перепоховані, а на тому місці встановлено меморіал з іменами загиблих.

30.03.22

Позивний «Сімба". Надзвичайно вродлива, завжди зі стильною зачіскою… Родом із Челябінська. Загинула за свободу України. Їй було 34 роки.
Оля стала першим контрактником Збройних Сил – іноземкою, яка отримала паспорт громадянки України під час служби в армії.
Боронила найгарячіші точки Луганщини. Та навіть під час найпекельніших боїв вона рятувала тварин, вивозячи їх із лінії фронту.
А ще Оля Сімонова добре вивчила нашу мову. Вона - приклад того, що справжньою українкою не народжуються, а стають…

Пливе у небі вінок жовто-синій
на хвилях пекучого суму -
душа безсмертна Ольги Сімонової,
воїна і красуні:

«Прощавайте, песики й котики!
Прощавайте, мої побратими!
Зі мною тепер зоряна готика -
янголи, херувими…

Але я все одно з вами,
ми разом долаємо спротив,
вперед прориваємося з боями…
Чи пам‘ятаєте мій дотик?..»

Як будете часом у храмі, може,
помоліться в куточку за Сімбу -
поставте свічку і тихо промовте:
Олю, уклінне спасибі!..

2026 рік

Під очеретом хата зустрічала
Свічу вечірню, місяць ночі.
Здавалося, доволі в неї часу,
І не лякали поторочі.

Рожеві абрикоси обіймали
Тим цвітом, що пахтів сміливо.
Пережила старенька вже чимало.
Уранці знов була щаслива.

Але війна гуділа чорнокрило,
Затьмарила і вікна-очі.
Упала хата, мов листок безсилий,
Тепер руїни й темні ночі.

І знов сидить в півоберта та абрис ніжного плеча
На стінці тінню крізь зачинене фіранкою вікно.
В руці фужер, а там настоянка холодна та терпка,
Невже влаштовує на даний час її все це цілком ?

На білій шкірі видно анемічні сині русла вен,
На шиї обкрутилась нитка перлів: світла та тонка.
В очах печаль, а біль нестерпний, наче птаха промайне.
Залишить на обличчі ледь помітну борозну сльоза.

Натхнення осінь не дарує вже принаймні другий рік.
Не бачила його з тих самих пір, як завітала в дім війна.
А він сміється поруч, як колись сміятися умів,
На жаль, для посмішки його ця фотографія тісна.

Вона доп’є терпку настоянку, яку завжди любив.
Фужер впаде і розлетиться на уламки битим склом.
А тишу ночі вмить наповнить горем відчайдушний крик
Про те, що більше не зустрітися у світі їм обом.

Розчахнута акація цвіте.
Щосили гонить живоносні соки
По знівеченім стовбуру високім -
Медовий дух летить в село пусте.

Там гулко-говірливі зазвичай
Зніміли вулики в траві, Сірком примятій.
Під ґанком спаленим буяє густо м'ята,
Посаджена господарем на чай.

Таке обістя - рідне, і ... чуже,
Знайомий запах кожуха із буди,
Куди ж пішов господар - не збагнути
Старому псу. Та він все стереже.

Все слухає: коли ж знайомий стук
Порушить неспокійний сон собачий,
І знову рідні очі він побачить,
Почує запах теплих добрих рук.
...
Був місяць, ніби миска з молоком,
А став тонким, як біла скибка хліба -
Усе, на що вночі дивився сліпо,
Очікуючи дня, старий Сірко...

А ранок лободою обростав.
Розбиті стільники пахтіли медом.
Над вухами гуло бджолиним летом.
У хвіртку заглядала пустота...

Західний вітер на згарищах сонної вулиці,
Кіт повернувся у пошуку крихти тепла.
Врешті до мене з надією ледве притулиться,
Вмоститься близько десь зліва і біля ребра.

Шкірою треться, а кігті розбиті та стомлені,
Зовсім промерзли худенькі на тілі кістки.
Він ,як і я – із душею незламного воїна,
Знову чекає наступні криваві бої.

Котику, любий ,про що тобі ввечері мріється,
Як нас життя випадково на світі звело ?
Він лиш хвилину у очі сміливо подивиться
Й тишу розріже акордами стриманих нот.

26 лютого 2026 року в Україну повернули тисячу тіл (останків) загиблих захисників…

В безсонячний лютневий день
одна за одною машини:
колона траурна іде —
німі холодні домовини…

Нам повернули лиш тіла,
хоча і це важливо дуже,
та в кожнім з них душа жила…
Тож хто віддасть тепер нам душі?

2026 рік

Емігранту в далекій країні
Сняться в цвіті тендентні гаї,
Сняться сни йому тополині,
Неповторні і рідні краї.

Так війна усіх розштовхала.
Не зібрати розбите село.
Цей рубіж, ніби плинна Каяла,
Розділив на добро і на зло.

Невідомо, коли він побачить
Ту калину у росах нічних.
І ніколи уже не пробачить
Це вигнання у далях сумних.

Не повернуться милі картини.
Кожна мить відійшла назавжди.
Так померкли колишні кумири.
У епохи прощення не жди.

21 вересня 2025

коли весна як осінь
і зупинився час
небесні коси косять
все більше нас із нас
і сивина як просинь
і небо як рілля
і зоряно голосить
душа за кожним я
і кожен крик як рана
і кожен біль пече
і лють зшиває рвано
знекрилене плече
і сліпить сіллю очі
несплаканих прощань
і крицю в серці точить
із рішень і вагань
вогнем горить спиняє
орду чужого зла
усіх часів на краї
весною без тепла...