В моїй рідній країні війна,
Вмирають невинні люди.
Й неспокій мене огорта,
І серце постійно - в тривозі.
Ракети летять по містах -
Руйнують вчорашнії мрії
Їх безліч було до війни, -
Та стали лиш пилом довкола.
Сьогодні дорослими стали усі,
З маленькою мрією в серці.
Тепер в Всіх бажання одне -
Щоб спокій прийшов в Україну!!

Колись... коли закінчиться війна,
Ми знову вернемось додому.
І зрозуміємо яка цьому була ціна,
І більш ніколи не боятимемось грому.
Бо грім пройде, і страх разом піде,
Ми будем жити і радіти кожній миті.
Бо сонце українськеє зійде,
І ми зуміємо радіть дрібниці.
Для нас важлива є і буде кожна мить,
Бо ми живі і вічно жити будем!

Плач сирен. Смартфон цвірінькнув.
Наповзають дронів хвилі.
На Лук’янівському ринку
вже палає дім торгівлі.
Я лежу, спішити – зайве:
не для всіх безпечний бункер,
до метро – півночі займе,
а підвал – нехлюйства маркер.
Та все ж встану до молитви
за всіх рідних, за Вкраїну.
Вірш останній – долі витвір,
з ним до предків я полину…

Сильний вибух. Дім підстрибнув.
Затремтіли вікна й двері.
Людство вже не має стриму
в цій квадратомордій ері.
Дістаю кота з-під ліжка
І збираюсь на подвір’я,
в укриття, де тишком-нишком
влада чистить свої пір’я.

Ні, не там, біля підвалу
ми з котом (підвал в ремонті).
Не чекав ніхто навалу
гнид в тилу, та і на фронті…
Постріл, постріл, знову постріл.
Дронопад і дроноспалах.
Де знайти нам мирний острів,
щоб вночі країна спала?..

Кіт із рук додому рветься.
Повертаємось додому.
Чую, як котяче серце
геть не вискочить додолу.
Слава Богу, вікна цілі,
грім війни не так вже чути.
Хлопці влучно б’ють по цілях:
нам з котом живими бути.
Вже відбито гнид атаку,
в сон свят-Київ-град порине.
Рано вранці, на світанку
нас живими день зустріне.

Травень 2026

Район наш вважають спальним,
але сплять тут, здається, не дуже…
Бабуся долає маршрут лікувальний -
і враз на очах одужує.

На гойдалці хлопець летить, мов вітер,
кросівкою б‘є з льоту у сонце,
а ця жінка поливає квіти
прямо з віконця.

А ось тримає молодий тато
на сильних руках доньку сповиту.
Це справді велике свято -
побачення перше зі світом.

Тягне дівчинка-мати тендітна
до дитсадка сина на самокаті,
а там його вже зустрічають діти…
Чи можна таких здолати?!

2026 рік

Моя Україна – це квіти ясні,
що тільки на волі цвітуть,
моя Україна – подих весни,
що зігріває крізь холод та лють.

Моя Україна – не штучна межа,
що з болю та страху постала.
Моя Україна – людина жива,
що хлібом гостей зустрічала.

Українець, татарин, білорус або грек –
для мене усе це єдине.
Ти – рідна людина для мене навік,
бо ти і є Україна!

Грузин, росіянин, єврей чи поляк –
на спільній землі ми родина.
Для мене назавжди ти брат і земляк,
бо мати у нас – Україна!

Малята в темнім пологовім домі
до нас рученята свої простягають,
усі ті, кому так бракує любові,
в дитячім будинку нас вірно чекають:

Немає різниці – свої чи чужі,
для мене сім’я неподільна.
Усі вони разом – діти мої.
А діти мої – це моя Україна.

Ти, помираючи, знову воскрес,
коли серце наповнене Світлом.
Моя Україна – це голос Небес,
що лине Новим Заповітом.

Моя Україна – це серце моє,
де гинуть образи й зло,
де кожного дня оживає нове,
розквітли любов і добро.

Україна – це краще у кожному з нас,
це мужність, це віра й прощення.
Так світу потрібна вона у цей час,
щоб душам вернути натхнення.

Моя Україна – це праведний шлях,
що треба нам гідно пройти до кінця,
без страху, без кривди, з любов’ю в очах
і в ньому шукаючи – стріти Творця.

Моя Україна – сльози всіх матерів,
що не втомились любити,
роками чекають живими синів,
які рідну землю пішли боронити.

Моя Україна – це справжня Любов,
якою можливо лише ділитись.
Вона неподільна, неначе Душа,
і тільки в Любові їй дано розчинитись.

Моя Україна – не статус, не бренд,
не кумир, не влада, не сила.
Моя Україна – це ніжність батька
і радість рідного сина.

Її збережи, мій сину, живою,
бо вона так красива!
У серці завжди хай буде з тобою
саме ця – твоя Україна!

2018

Талановитого актора-міма зі Сумщини знали як «живу скульптуру». Він популяризував цей вид мистецтва в Україні та за кордоном. Дарував те, що сьогодні всім нам так не вистачає, - посмішку.
Його життя обірвалося на 32-му році у бою під Куп‘янськом…
Він захищав нас.

Скульптура у бронзі -
струнка, бородата
виблискує на сонці,
ігноруючи натовп…

Та раптом зморшки вкрили чоло,
сяє посмішкою лице золотаве -
і всі проблеми, як рукою, зняло,
ще б крила, і можна літати!

Пірнати у небо - чисте, прозоре,
і попри всі сльози любити,
як хрест, нести безутішне горе,
щоб далі крізь біль жити…

Скульптура у бронзі
струнка, бородата
виблискує на сонці -
постать солдата.

2026 рік

Звід небесний зірками іскрився...
Боже, зглянься, зійди і годи нам!
Друг мій взяв автомата і скрився,
а я ждав і складав лік годинам...

Скільки літ нами разом прожито
ще з дитинства, де мрії прозорі...
Він любив так співати про жито,
про село і про маму, й про зорі.

Ми із ним – ніби браття по крові.
«Нумо, – каже, – цей безмір чикрижмо! –
Ось закінчим війну по Покрові –
буде дітям на льолю чи крижмо.

Ти із серця журу тільки вирви,
до побіди* хай ждуть поки дати...
Я – у розвідку, он за ті вирви,
а ти пост не посмій покидати...»

З млою разом і болісті спали,
була втіха й розрада у тому.
Побратими заморені спали,
тамувавши хто біль, хто – утому.

Аж тут вибух! Як ціпом – у тім’я...
Скрикнув друг десь у нетрях полину...
Він загинув... Та певен у тім я,
що для мсти я й до чорта полину.

* побіда – перемога

10.07.22

Спливала ніч жарка й загайна,
я додивлявсь останні сни,
аж тут явилась звістка файна:
вернувсь товариш із війни.

Часи тягнулися марудні,
тримали справи клопіткі,
та все ж ми стрілись пополудні
на тихім березі ріки.

Я не допитувавсь про долю
і в душу похапцем не ліз.
Неслася курява по полю
й шумів кошлатий верболіз.
 
Хоч як дізнатись не кортіло,
озлити – боже бережи!
І я спитав його несміло:
«Ну як там, друже? Розкажи».

А він скривився красномовно,
про щось згадав і враз зомлів.
І далі так мовчав змістовно,
що не потрібно було слів.

Я розумів його мовчання
і теж мовчав йому в одвіт,
і лиш ріки тремке дзюрчання
ледь-ледь доносилось з-за віт.

Од вітру гнулася берізка,
в тополях купчились граки...
«А знаєш що, – він скрикнув різко, –
ми переможемо-таки!»

23.06.21

Цьоць Валя, во многих странах ти бувала?
Так не кажи, що в Україні не бивала.
Нацистів ти багато повідала?
А може, тих, хто бессарабських вин тобі вливав?

Чи може там, де на гамак лягала
І де дочку колисала — там є?

Чи там, де твого чоловіка,
Поховані і тато, і стара?
Там, де його сестра на глові сива
Від взриву кожного БПЛА?

Що ж, Валя, ось така любов твоя мінлива.
Забути все і говорити так,
Мов моя доля не в твоїх руках.

2024

Що таке війна?
Це коли весна,
неба свіжа блакить…
А в труні - юнак,
наче просто спить.

Що таке війна?
Це коли весна,
чорний вітер зник…
А в труні - юнак,
твій і мій захисник.

Що таке війна?
Це коли весна,
малюків голоси…
А в труні - юнак,
чоловік чийсь чи син.

Що таке війна?
Це коли весна,
скрізь хорали птахів…
А в труні - юнак,
український Ахілл.

2026 рік

Славетний французький актор Жан Рено випустив роман «Втеча», в якому порушує тему депортації українських дітей.
Гранд європейського кіно неодноразово публічно висловлювався щодо російської агресії проти України та засуджував дії Кремля. У новому творі він робить акцент на стражданнях цивільного населення та «варварстві, яке приносить війна».

Жан Рено міг би спокійно спочити
на лаврах, чи хоча б на Багамах…
Але не мовчить, бо страждають діти,
яким нІкому сказати:
-Мама…

2026 рік

Стріляли в нього – вбивали Бога,
Господь – Небесний, а він – земний...
Навала дика – Магога й Гога –
зайшла вершити свій суд жахний.

Була наруга велика в тому,
зловісний виклик – для всіх держав...
А він тримався, згнітивши втому,
і хрест відчайно в руках держав.

Його багатство – молитва щира
і Бог Всевишній, і ця земля.
Між ним і Богом – велика віра,
і тільки вічність їх розділя

Та постріл хижий всі грані стер ці,
не залишилось ніяких меж.
Якщо і справді є Бог у серці –
то і у Бога стріляли теж.

Гидка потвора скакала бісом.
З якої, враже, ти вліз драгви ?..
Багріло небо, а понад лісом
тремтіло сяйво, як хоругви.

І щось неначе у вись злетіло.
В ординців – смішки, їм не болить.
Стріляло вміло бридке зле тіло,
бо звично крівцю – чужу ж бо! – лить.

23.04.22

Земля здригалась доокіл,
палало місто у кварталах.
В повітрі – дим з вогнем навпі́л,
і люд нажаханий в підвалах.

За залпом залп в імлу цупку
гатили «Гради» неупинно,
а біля церкви нашвидку
ховали вбитих безневинно.

В дворі церковнім – свіжий рів,
одна на всіх могила спільна,
куди без міт чи номерів
в мішках тіла вкладали щільно*.

Гарматний гул слова глушив,
і вітер гаром дув отрутно,
й священник встигнути спішив –
збивався і бубнів ледь чутно.

Здіймалась в небо чорнота,
гнітився храм в журній оздобі,
і навіть Смерть сама – і та! –
схилила голову в жалобі.

* Під час окупації в місті Буча, на території храму Святого Апостола Андрія Первозванного та Всіх Святих, була братська могила, де було поховано кількасот людей, загиблих від рук окупантів. Зараз тіла перепоховані, а на тому місці встановлено меморіал з іменами загиблих.

30.03.22

Позивний «Сімба". Надзвичайно вродлива, завжди зі стильною зачіскою… Родом із Челябінська. Загинула за свободу України. Їй було 34 роки.
Оля стала першим контрактником Збройних Сил – іноземкою, яка отримала паспорт громадянки України під час служби в армії.
Боронила найгарячіші точки Луганщини. Та навіть під час найпекельніших боїв вона рятувала тварин, вивозячи їх із лінії фронту.
А ще Оля Сімонова добре вивчила нашу мову. Вона - приклад того, що справжньою українкою не народжуються, а стають…

Пливе у небі вінок жовто-синій
на хвилях пекучого суму -
душа безсмертна Ольги Сімонової,
воїна і красуні:

«Прощавайте, песики й котики!
Прощавайте, мої побратими!
Зі мною тепер зоряна готика -
янголи, херувими…

Але я все одно з вами,
ми разом долаємо спротив,
вперед прориваємося з боями…
Чи пам‘ятаєте мій дотик?..»

Як будете часом у храмі, може,
помоліться в куточку за Сімбу -
поставте свічку і тихо промовте:
Олю, уклінне спасибі!..

2026 рік

Під очеретом хата зустрічала
Свічу вечірню, місяць ночі.
Здавалося, доволі в неї часу,
І не лякали поторочі.

Рожеві абрикоси обіймали
Тим цвітом, що пахтів сміливо.
Пережила старенька вже чимало.
Уранці знов була щаслива.

Але війна гуділа чорнокрило,
Затьмарила і вікна-очі.
Упала хата, мов листок безсилий,
Тепер руїни й темні ночі.

І знов сидить в півоберта та абрис ніжного плеча
На стінці тінню крізь зачинене фіранкою вікно.
В руці фужер, а там настоянка холодна та терпка,
Невже влаштовує на даний час її все це цілком ?

На білій шкірі видно анемічні сині русла вен,
На шиї обкрутилась нитка перлів: світла та тонка.
В очах печаль, а біль нестерпний, наче птаха промайне.
Залишить на обличчі ледь помітну борозну сльоза.

Натхнення осінь не дарує вже принаймні другий рік.
Не бачила його з тих самих пір, як завітала в дім війна.
А він сміється поруч, як колись сміятися умів,
На жаль, для посмішки його ця фотографія тісна.

Вона доп’є терпку настоянку, яку завжди любив.
Фужер впаде і розлетиться на уламки битим склом.
А тишу ночі вмить наповнить горем відчайдушний крик
Про те, що більше не зустрітися у світі їм обом.

Розчахнута акація цвіте.
Щосили гонить живоносні соки
По знівеченім стовбуру високім -
Медовий дух летить в село пусте.

Там гулко-говірливі зазвичай
Зніміли вулики в траві, Сірком примятій.
Під ґанком спаленим буяє густо м'ята,
Посаджена господарем на чай.

Таке обістя - рідне, і ... чуже,
Знайомий запах кожуха із буди,
Куди ж пішов господар - не збагнути
Старому псу. Та він все стереже.

Все слухає: коли ж знайомий стук
Порушить неспокійний сон собачий,
І знову рідні очі він побачить,
Почує запах теплих добрих рук.
...
Був місяць, ніби миска з молоком,
А став тонким, як біла скибка хліба -
Усе, на що вночі дивився сліпо,
Очікуючи дня, старий Сірко...

А ранок лободою обростав.
Розбиті стільники пахтіли медом.
Над вухами гуло бджолиним летом.
У хвіртку заглядала пустота...

Західний вітер на згарищах сонної вулиці,
Кіт повернувся у пошуку крихти тепла.
Врешті до мене з надією ледве притулиться,
Вмоститься близько десь зліва і біля ребра.

Шкірою треться, а кігті розбиті та стомлені,
Зовсім промерзли худенькі на тілі кістки.
Він ,як і я – із душею незламного воїна,
Знову чекає наступні криваві бої.

Котику, любий ,про що тобі ввечері мріється,
Як нас життя випадково на світі звело ?
Він лиш хвилину у очі сміливо подивиться
Й тишу розріже акордами стриманих нот.

26 лютого 2026 року в Україну повернули тисячу тіл (останків) загиблих захисників…

В безсонячний лютневий день
одна за одною машини:
колона траурна іде —
німі холодні домовини…

Нам повернули лиш тіла,
хоча і це важливо дуже,
та в кожнім з них душа жила…
Тож хто віддасть тепер нам душі?

2026 рік

Емігранту в далекій країні
Сняться в цвіті тендентні гаї,
Сняться сни йому тополині,
Неповторні і рідні краї.

Так війна усіх розштовхала.
Не зібрати розбите село.
Цей рубіж, ніби плинна Каяла,
Розділив на добро і на зло.

Невідомо, коли він побачить
Ту калину у росах нічних.
І ніколи уже не пробачить
Це вигнання у далях сумних.

Не повернуться милі картини.
Кожна мить відійшла назавжди.
Так померкли колишні кумири.
У епохи прощення не жди.

21 вересня 2025

коли весна як осінь
і зупинився час
небесні коси косять
все більше нас із нас
і сивина як просинь
і небо як рілля
і зоряно голосить
душа за кожним я
і кожен крик як рана
і кожен біль пече
і лють зшиває рвано
безкрилене плече
і сліпить сіллю очі
несплаканих прощань
і крицю в серці точить
із рішень і вагань
вогнем горить спиняє
орду чужого зла
усіх часів на краї
весною без тепла...

Сниться мені небо —
Лагідно-блакитне,
Все довкола сяє,
Все таке привітне.

Сниться мені тато,
Йдемо разом в лісі,
Сниться мені мама —
Садимо нарциси.

Сниться старший братик —
Поруч, на природі,
Шепочу щасливо:
«Вдома… Не на Сході».

І яка ж чудова
Моїх снів дорога —
Мандрував би вічно…
Та реве «Тривога».

Окупанти вдарили по собачому притулку «Дай лапу, друже» у Запоріжжі.
Є багато поранених і загиблих тварин. Собак із травмами терміново доправляють у ветклініки…



Сирена тривогою мучить:

увага, знов небезпека!

Дрон у притулок влучив

для бездомних песиків…



Пливе над хмарами стайка 

нікому тут непотрібних.

У чорному небі тануть

зорі, мов сльози срібні…

2026 рік

Оперний співак зі світовим іменем. Володар унікального голосу - контртенору.
Соліст Паризької національної опери.
Перебуваючи за межами України, ніколи не припиняв переживати за її долю, завжди був у вирі подій.
Загинув у бою на Донбасі від кулі снайпера.
Герою України назавжди буде 41 рік.

А що тобі ще треба?
Гастролі, контракти, квіти,
блискучий талант від неба,
успіх несамовитий…

У дім свій вертаєшся ти,
коли його прагнуть стерти, -
щоб кулю підступну знайти…
Зустріти своє безсмертя.

2025 рік

Мавпочка Зіна — улюблениця і талісман підрозділу бойових медиків. Вона обожнює борщ і чай із молоком «по-англійськи».
Її господар — 50-річний колишній вчитель історії, який завів Зіну після того, як втратив на війні родину та дім. Мавпочка стала його відрадою…

Перегоріло все, наче лампа, -
ні дому тепер, ні дружини…
Але прибилась до нього мавпа
на звучне ім‘я Зіна.

Жива істота, звірятко,
ураз до життя повернула!
Тепер залякають навряд чи
підступні міни чи кулі.

Але у нього - потужна, велична
братів-побратимів родина,
а поруч зворушливе личко -
маленька і вірна Зіна.

2026 рік

Щоденно поїзди гудками плакали,
Коли везли вигнанців по землі,
Котра пахтіла кров'ю вурдалакові,
Що жадібно від галасу хмелів.

Хватав жінок, дітей, і люто бавився,
Незнаний звір залісенських боліт,
Гонимий і жадобою і заздрістю
Вогнем плював із курячих голів:

Зачатий андрофагами північними,
Не може знати світла і добра.
Летіли поїзди з гудками відчаю.
Ручний багаж усе життя зібрав:

На дні - світлини роду, чорно-білі ще,
А зверху що лежало - вже в руці
Малого втікача. Знайшов, радіючи,
Блокнот і кольорові олівці,

Й до мами на коліна. Плакав трохи лиш,
Не знаючи, від кого утікав.
А в мами очі - мокрі й наполохані.
Малює сонце крихітна рука.

«Я помер. Ви поховали
Мене на могилі…
І свічки не раз згорали
По Вкраїні милій.

Встановили обеліски,
Памʼятні шедеври,
Але дехто аніскільки
Не збагнув ті перли…

Не второпав, хто є ворог,
Не порвав кайдани.
Не поможе ні психолог,
Не усі Майдани…

Доки в нас на заднім плані
Тінь ворожа ходить,
Затираючи всі грані,
Нас у прірву зводить!

Прокиньтеся, схаменіться!
Протріть свої очі!
Завжди прийде світлий ранок
По ворожій ночі!

І згадайте мої вірші
Це ще споконвіку,
Якщо забуваєш, хто ти –
Нема тобі ліку!»

2023

«Мова рiдна, слово рiдне!
Хто вас забуває…»
Кожен ці рядки напам’ять
Ще зі школи знає!

Вчили всі! Бо задавали…
Вивчили й забули…
Сенс тих слів пророчих, віщих.
Тай біду здобули…

«Что? Куда? Зачем? Откуда?
Все с одной страны мы…»
Ну, тай ворог скористався,
Вибрав перспективи…

Вирішив він рятувати
Всіх російськомовних,
Щоб у пам’яті не було
Тай спогадів жодних…

Щоб історію забули,
Написали нову,
І традиції й культуру,
І звичайно ж - мову!

Та у грудях в нас серденько,
А не камінь бʼється.
Ми нічого не забудем
Все ще повернеться!

Не пробачим ріки крові,
Що ви тут пролили…
Залишивши за собою
Лиш одні могили…

Ми повернем наші землі
І нашу свободу!
Бо всі знають, що народ наш
Козацького роду!!!

2023

Перший доброволець, якому прижиттєво присвоєно звання "Герой України".
Навчався в Івано-Франківському ліцеї на художника. Його позивний "Да Вінчі" пов'язаний саме з талантом — він гарно малював.
Для нього найголовнішими у житті були — перемога і кохана дівчина.
Загинув у битві за Бахмут.
Йому було 27 років.

Такий позивний незвичний,
наче якийсь Ренесанс…
Прислухайтеся: "Да Вінчі"!
Невже це придумав сам?

"Да Вінчі" — придумала доля,
подарувавши йому талант,
кохану, любов до волі,
зневагу до сил зла…

"Да Вінчі" — це іскра Божа,
це не народжені ним картини…
Це нині і тут Відродження
планети з ім'ям — Україна.

2025 рік

Вчетверте лютий дихає вогнем,
І пам'ять б'є у скроні, наче дзвони.
Ми кожен ранок починаєм днем,
Де вгризлось лихо, дим і бастіони.

Чотири роки...Скільки в них життів?
Розмов людей, обірваних на слові.
Ми стали старші за своїх батьків
У хрещенні воєнному й любові.

Тримаючи на плечах небокрай,
Стоїть людина - плавиться залізо.
Шепоче кожен: " Лиш не відступай,
Бий ворога, який підступно лізе".

Цій миті знаємо важку ціну,
І мову тиші й гуркіт канонади.
Чи воля, а чи смерть? Все на кону.
Безстрашні за свободу йдуть солдати

Упевнено до власної мети
Крізь темні зими, крізь вогонь і втому.
Чотири роки...Скільки ще іти?
Щоб з Перемогою дійти додому.

ХОР ВОЇНІВ СВІТЛА:
«Ця сповідь – тим, чий земний шлях обірвався надто рано,
ставши тихим болем нашої весни.
Ми присвячуємо ці слова кожному дому, що вистояв під крижаним вітром,
і кожному серцю, яке не згасло в сутінках втрат.
Нехай наш сад прокинеться для тих, хто вже не побачить його цвіту.
Нехай наша піч гріє тих, хто залишився берегти пам’ять.
Нехай кожна невинна душа знайде спокій у променях вічного ранку, а ми – знайдемо силу жити, пам’ятати і перемагати.
Світлій пам’яті невинно вбитих.
Незламній силі українського Роду»

Дійові особи:
ГОЛОС ПАМ'ЯТІ (жіночий, глибокий, спокійний).
ГОЛОС ЗЕМЛІ (чоловічий, низький, дещо суворий).


Атмосфера: Напівтемрява. На сцені – стіл, накритий домотканою скатертиною, свіжоспечений духмяний хліб, горнятка з паруючим напоєм, гасова лампа та свічки у старих свічниках.
Збоку – крісло-гойдалка.



ТУТЕШНІЙ ГОЛОС: Вітаю вас у просторі, де час уповільнює свій біг.
Ви опинилися тут, щоб зігріти одне одного біля вогнища нашої спільної Пам’яті. За вікнами зараз – та сама химерна весна, де дощ переплітається зі снігом, ніби саме небо не знає, чи йому вже цвісти, чи ще оплакувати втрати.
У кожного з нас у серці є рани, що ятряться за тими, хто пішов передчасно. Але у кожного з нас є і той самий Дім – теплий острів серед холодного всесвіту, де дихає стара піч, мерехтливо палають свічки і де рідні обличчя дають нам силу стояти далі.
Ці слова, які ви зараз почуєте – це наше спільне замовляння проти темряви. Це сповідь незламної хати, яка бачила багато, але не пустила страх за свій поріг.
Залиште за дверима метушню. Вслухайтеся в тишу між рядками. Бо саме там, у тій тиші, сьогодні прокидається наша весна – змучена, але жива.
Ми починаємо…

«Білий сніг сіє –
Долю невинних душ
Небо колише».

Видиво I: МІЖ ЗЕМЛЕЮ І НЕБОМ
(Звук вітру, що переходить у шелест мокрого снігу та рідкі удари дощу по склу)

Голос Землі: Плаче серце… Це Голгофа нашої весни. Замість цвяхів – колючий дощ, що впивається у відкриті рани ріллі. Я відчуваю кожен крок, що став останнім, кожне зерно, яке не зійде, бо замість води його напували болем. Земля не німа – вона переповнена криком, який застиг під тонкою кригою. Це не звична відлига, це повільне витікання невинної крові у березневу каламуть. Кожна сніжинка – як білий саван для тих, чий подих обірвали нізащо.
Голос Пам’яті (повільно підходить до вікна, відхиляє уявну фіранку; рухи важкі, наче крізь воду): За склом – привид весни. Подивіться на цей сад… він не спить. Він заціпенів у німому крику, притиснувши до грудей замерзлі бруньки, наче немовлят. Сад боїться прокинутися. Боїться розплющити очі й побачити, що накоїла людина, доки він спав під ковдрою сизого льоду. Там, у сутінках, між небом і землею, блукають тіні несказаних слів. Весна прийшла, але вона стоїть боса на битому склі нашої реальності.
Голос Землі (ледь чутний шепотом надії, що пробивається крізь шум дощу): Але дивіться… крізь запечену землю, крізь залізо і лід, пальці молодої трави шукають світло. Навіть на Голгофі розцвітає тиша. Весна змучена, так. Вона залякана і знекровлена. Але вона – неминуча. Бо навіть найтемніша ніч безсила перед світанком, який вже пульсує в корі кожного понівеченого дерева.


Видиво II: СТАРИЙ ДІМ
(Звук потріскування дров у печі. Світло стає теплішим, бурштиновим, на стінах танцюють м’які тіні)

Голос Пам’яті (сідає у крісло-гойдалку, легенько гойдається): А хата… вона дихає. Ви чуєте цей важкий, грудний подих старого дерева? Вона захлинається від спогадів, що пульсують у кожній рухомій тіні на стіні. Тут кожен цвях пам’ятає доторк рук, яких уже немає, кожна мостина зберігає відлуння кроків багатьох поколінь. Це не просто хатні стіни – це непохитні обереги Роду, що вистояли під вітрами віків.
Голос Землі: Чуєш? Це пічка дихає жаром Сварога. Вона переплавляє наш біль, наш страх і нашу втому на гартовану сталь духу. Червоні вуглинки – то очі предків, що дивляться на нас із самої глибини часу. Терпкий напій у руках – як причастя. Ми п’ємо цю гіркоту полину, цей настій тривоги й надії, щоб відчути: ми ще живі! Ми є, поки горить це вогнище в центрі нашого світу.

Видиво III: НА СТОРОЖІ ЛЮБОВІ
(Голоси звучать ближче, довірливіше, наче тиха розмова над колискою)

Голос Пам’яті: Дивись на ці обличчя навколо. Це не лише постаті твоєї сім’ї і родини земної та небесної – це живі ікони, писані вогнем випробувань і солоною сльозою молитви. Вдивляйся уважно в ці риси – у них записана історія нашого терпіння. У їхніх поглядах – попіл спалених міст, і водночас та гартована сталь, яку не зігнути. Вони дивляться крізь темряву, бачачи те, що не бачать інші.
Голос Землі: Ми тримаємося за руки, як коріння столітніх дубів тримається за глибину, сплітаючись під землею в невидиму, незламну силу. Нехай навколо лютує буря – ми не похитнемося. Ми – діти Світла, що стоять на сторожі любові посеред цієї довгої, непроглядної ночі. Поки ми разом – ніч не має влади.

Видиво IV: СОНЦЕ ПРАВДИ ЗІЙДЕ
(Музика стає світлою, урочистою. Світло лампи розгорається яскравіше, заливаючи простір)

Голос Пам’яті: Смерть не має останнього слова, вона – лише тінь, що зникає на світанку. Поки в цій хаті ведеться розмова, поки звучить наша мова і передається з рук у руки хліб, поки горить вогонь у печі – ми безсмертні.
Голос Землі: Сад прокинеться. Я вже чую, як під льодом народжується життя. Макоша вже допряла золоту нитку нашої Перемоги, вплітаючи її у візерунок долі. Сніг розтане, і земля відкриє свої обійми для нового цвіту.
Разом: Сонце правди зійде над кожним порогом! Воно зазирне в кожне вікно, осушить кожну сльозу. Бо ми – іскри великого багаття, що не згаснуть ніколи. Ми – Вогонь, що залишається!..

Голос Пам’яті та Голос Землі (промовляють в унісон, з наростаючою силою):
«Замикаю цей поріг не залізом, а живим словом.
Кладу печать пам’яті на кожен одвірок, на кожну шибку.
Нехай цей дім стоїть, як скеля серед моря,
Де вітри безсилі, а чужі вогні гаснуть об наші стіни.
Заклинаю кути: стійте міцно, тримайте Небо!
Заклинаю піч: дихай жаром, не дай згаснути Роду!
Заклинаю сад: пускай коріння вглиб, де сплять предки,
Щоб жодна сокира не потяла нашої сили.

Нехай дощ зі снігом омиває рани, а не роз’ятрює їх.
Нехай гіркий полин втрат стає солодкою волею!
Хто з мечем прийде – об пороги наші зламається,
Хто з вогнем прийде – у власній темені задихнеться.
Ця хата – не просто стіни, це дух наш незламний.
Була, є і буде. На віки вічні.
Амінь».

ТУТЕШНІЙ ГОЛОС:
– Ви, ті що прийшли у цей Старий Дім, забираєте Світло з собою. Ви принесли сюди свою тишу і свій біль, перетворивши їх на спільну помножену силу. Дяка і шана Вам за те, що серця ваші билися в унісон із кожним словом про невинно вбитих, про цю ранню весну та про той Непохитний дім, який кожен із нас носить у собі.
Пам’ятайте: доки на вашому столі струменить-не згорає Свіча, доки ви бачите перед собою рідні обличчя і доки ваша піч – чи то реальна, чи то метафорична – дає тепло, темрява безсила. Сад обов'язково прокинеться. Дощ зі снігом врешті стане чистим травневим цвітом.
Виходячи сьогодні у ніч, заберіть із собою бодай іскру того вогню, який ми разом тут розпалили. Нехай він світить вам на кожному перехресті, нагадуючи про коріння, що тримає нас, і про небо, яке нас береже.
Дякуємо, що були частиною цієї незламної тиші. Бережіть свій дім.
Бережіть одне одного.
Світло триває.
***
Загальне освітлення сцени починає повільно згасати (димуватися). Простір занурюється в густу синювату сутінь, що символізує ранньовесняну ніч за вікном. Єдиним яскравим джерелом залишається лампа або свічка на столі, яка вихоплює з темряви лише руки акторів та хліб.
Відхід у тишу: актори не вклоняються. Це зруйнувало б інтимність моменту. Вони повільно, майже беззвучно, відходять у глибину сцени (у тінь), залишаючи глядача віч-на-віч із запаленим вогнем на столі.
Голос Пам’яті на мить затримується біля фіранки, востаннє торкається її тканини й зникає. Голос Землі йде важким, впевненим кроком чоловіка-воїна, чоловіка-захисника, ніби заступає на варту.
Звуки дощу та вітру поступово вщухають. Замість них виринає ледь чутний, тонкий звук – можливо, висока нота скрипки або кришталевий передзвін, що нагадує танення криги. Це звук надії.

Голос Пам’яті і Голос Землі (невидимі глядачу почергово промовляють слова епілогу. На фінальних рядках їхні голоси зливаються)

- Крізь білий сніг проступить перша квітка,
Бо кров невинна – то святе зерно.

- Утрати ближніх, тихо стогне відчай…

- Але в цій хаті – світло і зело
Надії нашої.

- І рідні лиця поруч...

- Ми вистоїмо.

- Сад наш зацвіте.

Разом: - Весна вже йде… ступає перелогом –
Почезне смерть, і вічно золоте
Засяє сонце над старим порогом.

Сцена залишається порожньою протягом кількох секунд. На столі продовжує самотньо горіти вогонь і підніматися пара від гарячого напою. Всі звуки поступово зникають, крім одного – наприклад, потріскування свічки або звуку дихання. Глядач має залишитися в цій тиші, дивлячись на порожнє крісло та світло свічі, перш ніж у залі спалахне загальне світло.
***

Застиглий лютий, він такий важкий.
Болять його події ще з майдану.
Кровлять його натоптані стежки:
Калинно - свіжим, а збуріло - давнім,
В канві слідів оплакано-гірких.

Короткий днями, тягнеться між дат
За роком рік все той же місяць лютий...
Звучить Золотоверхого набат -
Іде орда із чиґів перевзута
в московський чобіт.
Йде зі сходу кат.

О, скільки вже принесено біди,
Відколи чорним помислом на Київ,
Із попелу лишаючи сліди,
Прийшла пітьма новітнього Батия -
Тирана знову хаос породив.
...
А дні твої пішли на тисячі,
В минулому короткий лютий місяць.
Колись лише калинові плачі
Лишали на снігах червоні мітки.
Як довго ти тривогою звучиш!

Як довго ми чекаємо весни!
Як щільно застелилися знамена
Рядами рівними по плитах кам'яних,
Де вічність констатує поіменно
Життя, яким не складено ціни.

.уйло лишається .уйлом
Хоч осипай його зірками.
Де треба діяти умом,
Воно махає кулаками.

Знову вибухи прорізають тишу:
незмінна стратегія - вбивати і нищити!
Кремль задоволений -
Київ вже зломлений…

Умови кротячі -
без їжі гарячої,
в промерзлій квартирі
в обіймах зневіри…

Та знов прорахунок -
й на пустий шлунок,
без світла й тепла,
гидливо до зла -
безсилі гармати:
нас не зламати!

За вікнами січень
срібною свічкою:
молода мати,
син - на санчатах,
прапорець у руках:
до дитсадка!

На хмарі-льодині
Пресвята Діва
над нами прямо -
благославляє ранок.

2026 рік

Я не вмію давати життя - вмію лиш забирати.
Без емоцій і слів. Повсякденно. Рутина проста.
Доки можу - лечу, бо коротке життя у пернатих:
перемелює пірʼя та крила смертельний верстат.

Я сьогодні - герой, урочистості, держнагороди.
Побратима плече, ПНБ, штурмовий карабін -
це сьогодні моя (невідома вам) що́пта свободи,
а вже завтра - мій гріб серед тисячі інших гробів.

Вам не рівня ці "ниці" мораль і світогляд солдата:
може хтось вже із суддів долоню по камінь простяг.
Я не проти. Готовий! Отож, починайте кида́ти,
але спершу зніміть із труни деревʼяної стяг!

2026

Столиця України знову під шквалом ракетних ударів.
Тисячі киян у п‘ятнадцятиградусні морози лишилися без тепла, без електрики, без води.
У ХХI столітті варварськими методами чиниться справжній геноцид проти мирних людей - стариків, дітей, вагітних жінок, тих, хто переніс інсульт чи інфаркт…
Геноцид проти людяності!

Величний Київ звалили з ніг
лежить він, кров‘ю стікаючи…
Його добиває ракетний батіг
кремлівського керманича.

Та фактів таких в історії сотні,
чи варто їх перелічувати?
Правителі всі - тимчасові,
а місто моє - вічне!

Електрики цілодобово
працюють у мороз і сніг…
Бачу сивобородого Бога
у спецодязі поміж них.

2026 рік

Мила подруго, сестро чи мамо старенька й недужа
У холодному домі, де зимно від вікон і стін,
У замерзлому місті, де небо тривогами тужить,
Там усе, що ти мала, поставила доля на кін.

Найрідніші твої опинились у кроці до прірви.
А усе, що бажалось, закутане в дим і туман.
Та допоки зневіра молитву твою не обІрве,
І неспокій, щоденно зростаючи, дух не зламав,

Берегтиме Господь і братів, і синів, і коханих.
В маскувальних сітках молитви - то додому мости.
Ще сьогодні мороз пробирає тебе невблаганно,
Завтра прийде весна. Ну не може весна не прийти.

Ми колись перестрінемось поглядом
в центрі міста твого́ серед натовпу
мимовільно, побіжно і поквапом.
Я дивитимусь пильно й не знатиму
звідки мчиш і куди повноводною
провесінньою чистою річкою.
Милуватимусь літньою вродою
і душею, що сонцем відсвічує
на всі сторони лагідні промені.
Надішлють тобі здалеку вісточку
мої очі глибокі і втомлені,
що проходити повз уже вистачить.
...Ти зупинишся
й глянеш у вічі,
не впізнавши
в шерензі із ликів...
...там між квітів
горітимуть свічі
на алеї полеглих...
навіки.

2026

Безконечне протяжне гудіння
Від сирен, що пронизує слух.
Проростає тривоги пагіння,
Мов порочний ненависний дух.
І яке ж те потворне насіння
Він народить в шаленості днів,
Досягнувши глибин і коріння
У потузі могутніх мечів!

Безконечне нудне завивання
Возвістить безбережність страждань.
Хвилі річки, як тихе благання,
Проспівають німотність жадань.
І сирени, як птиці жорстокі,
Нападуть на провулках пустих.
Як валькірії волоокі,
Будуть наші страждання нести.

1 травня 2025

Давай про мир, про гнізда пташенят,
про тишу ночі, голосінь світанку,
про сміх, усмішку, очі немовлят,
про літнім вітром зірвану фіранку,

про першу риболовлю з дідусем,
про перший поцілунок і розлуку,
про те, як вперше рюкзаки несем
і гострим стріли з дерева до лука,

давай про шум Карпат і шепіт хвиль,
про пісню буків стримано-мрійну́,
про танець, що веде в степу ковил -
про що завгодно, лиш... не про війну!

Бо що вона?! - болото, піт, іржа,
уламки в плоть зі звуком контрабаса,
не варта ні найменшого вірша!
...(лиш вміє виривати серце з мʼясом)...

2023

Із Іллі Еренбурга (1891-1967)

Вони напали, сказом пройняті,
з азартом вбивць та упиряк;
але таке є слово: «встояти»,
коли й не встояти ніяк,

і є душа – іще не скорена,
і є земля, що має знов
доконче бути відборонена,
солена й тепла, ніби кров.

(2026)

Маю знайти у цьому мороці світло і сенс – свої власні.
І слідкувати, щоби не згасли
довіра і любов, попри біль і сльози.
Якщо вони згаснуть, ця московська нечисть переможе.

Маю зоставатись сильною, навіть коли безсила.
Можна черпати сили у турботі, у боротьбі, у праці, у коханні, у вірі.
Завжди є джерела, де можна сили черпати,
саме їх, першочергово, маю оберігати.

Маю боротися із страхом і спустошенням всередині себе.
З цим голосом, який нашіптує – ну нащо тобі це треба?
Він надто лагідний та проникливий, тому що глибинно ворожий.
Якщо йому повірити, ця московська нечисть переможе.

Начисть дуже старається, і можливості в неї великі.
Вона діє з розмахом, з бравадою і ницо, манівцями і стиха.
Маю бути уважною, попри втому зберігати пильність.
Маю бути внутрішньо зібрана і зовнішньо добро-дійна.

Маю лишатись людиною, не перетворюючись на подобу
нечисті, яка в своїй дурості переплутала себе з богом.
Щоб вона не робила: казилася, кидалася, виголошувала пафосні промови чи корчила загрозливі рожі,
якщо їй не дозволити, вона не переможе!

9.01.25

Та годі вже цькувати Президента!
Бо президентом бути – це не сміх:
в свій офіс, ледь прокинувшись, він плента –
і мерзне там, один за нас усіх!

Він здрить уда́ль – й важку гадає думу,
йому – от чесно! – соромно за нас:
чому не надонатили всю суму
на так потрібний нам боєприпас?!

Бо нащо він тоді нам дав ту «тищу»,
невже – за дані з банківських карток?..
Що ж, вдячних ніт, ні на землі, ні вище;
і він помститься, дайте тільки строк!

Так, дайте другий строк! Гайда́ до «Дії»:
там вибори відбудуться ось-ось!
Він сто мільйонів «лайків» там нариє –
тоді ми хробачків і наїмось...

(Січень 2026)
а-а-а-а-а-а-а!

Зима у біло-чорних кольорах,
Слова барвистістю не сяють.
Сумує в тишині настінне бра,
Дрижить серденько, ніби сарна,
А люди-відчайдухи на нулі,
Щодня під обстрілом воюють.
Радіють щиро: побратим вцілів,
Хоч січень холодом лютує.
Окоп промерзлий надто скрижанів,
Навіяло доволі снігу.
Солдату з мінометом не до снів.
Життя, неначе зимна крига.
Дожити б до весни, а поки ніч.
Зігрітися б хоча на хвилю,
(Бо ворог недалеко - "хижий сич").
Нехай не стигне кров у жилах.

Немає світла і холодні батареї,
у небі зграя дронів. Вибух. Вибух.
Ми у війні, як у війні євреї:
вже п’ятий рік зі строю вибув.
Насправді ж вибув п’ятисотий
у війнах з дикою рашнею.
Ніяк не здохнуть ці мерзоти,
на тілі людства – крові ржею…

На жаль Європа ще не в силі,
і не багато ще рішучих.
Багато дурнів, що носили
в долонях путінодів сучих.

Та й наш є дурень. Це, як ворог
«здобутками» і помилками.
Від пороха – зелений порох,
з такими ж «чистими» руками.
З того й у владі досить дурнів:
міністри, судді, депутати.
Чи всі потрібні? – В мене сумнів.
Чи хто спішить до війська стати?..

Та є держава і народ при силі,
якій здобуде перемогу.
Співаймо ми пісні веселі.
Живі і сильні, слава Богу!
Самі гуртом піднімемо Вкраїну.
Своє добро і силу будем мати,
і матір збережемо і дитину,
«Ми є народ, якого не здолати!*».

*Гасло Помаранчевої Революції
і Революції Гідності.

13-18 січня 2026 року, Київ

По українській матері-землі
ідуть колоною військовополонені.
Ідуть в донецькій проросійській млі
захисники Вкраїни нені.
І не ідуть, їх ті ведуть –
Вкраїни зрадники полукацапи.
І всі донецькі смачно ржуть:
«хохла у плен кацап зацапал!»

Смартфони, камери і сепари… все є,
щоб глузувати в тім параді над «хохлами»:
і успадковане невігластво своє,
і той не свій Москви орел двоглавий.
Радіють ватники: «Ура!»,
і під Росії прапорами
всі – від собаки до щура –
заллють за зуб свої стограми…

Чи є у тих щурів мізки?
Чи Україна винувата,
що в череп їх лайном місткий
російська влізла вата?
Та хай би здохли в тім лайні
оті донецькі з москалями.
Ми переможемо в війні,
вони для себе риють яму…

Та все ж, як цвях, стирчить питання:
Для кого годували їх,
чого на себе брали гріх
як віддавали і останнє,
аж поки не нажреться «брат»?..
…Транслює ворог той парад –
біду і сором України,
і чути кожної хвилини
ворожі постріли гармат.

Епілог

Коли здолаємо і тих і тих,
пересмердить земля гнилим кацапом,
Росію вдаримо на смерть під дих
війни останньої останнім залпом.
І втрати порахуємо, і в цьому будем злі,
згадаємо рашистам той парад в полоні,
зростимо правду на своїй землі,
зростимо долю на своїй долоні.


04-10.02.2020 р.
Вірші редаговані 04 червня 2022 року

В душі панує пустота
І я у ній Чапаєв.
Пустопорожня суєта
Мене давно вже не займає.
Зимовий дощ періщить за вікном.
Тріщить в сусідів генератор.
Настав блекаут перед сном.
Ковтнув москаль, мов алігатор,
Електрику. І буде мла
У саван огортати місто.
Зима четверта проти зла
Помститься разів в триста.
Десь там в багні, серед степів,
В негоді мої друзі
Колись і я там бути хтів
Та залишились астма й муза
І ще на третє - самота
Такі є віхи мого часу...
Лишилась нездійсненною мета
Побачити румовища Донбасу.

8 січня 2026.

Ніч вливається в шибку синькою,
Підвіконням стікає вниз.
Обморожена гілка бринькає
Медіатором об карниз.

Місяць повний у сніг покришений.
Грає сріблом невинний наст.
А за щирою ніби тишею
Причаїлася десь війна.

У мене все добре, ну просто чудово:
Вже запахи хвої гуляють по дому,
На вікнах сніжинки, за вікнами зимно,
І кішка у кріслі, і чашка красива.

Стабільна робота, заняття у залі,
А донька складає останній екзамен,
І світло, буває, подовгу не гасне.
У мене все добре, у мене все класно.

У мене все файно, святково і мило,
Шахеди літають здебільшого мимо,
Ну максимум, може, в сусідній будинок,
А так все спокійно і тихо на диво.

У мене все добре в поточнім моменті,
Якщо не збирати докупи фрагменти,
Думки не пускати за межі вітальні.
У мене все добре. Все ок, все нормально.

Де поділись вірші? І чому така темная тиша
Та неспокій душі вимагає римованих слів.
Живучі на війні, не завжди розумієш що пишеш
Ніби літопис часу, графічний відбиток цих днів.

Перехрещені вікна, підвали і стрекіт шахідів.
На дитячих обличчях застиг не прихований жах.
До зруйнованих шкіл принесуть іграшкових ведмедів,
А бійці на позиціях вкотре вгамують свій страх.

Віри ніц тим панам, що прийшли в миротворці рядитись.
Буде час і віршам, а тепер лиш на зброю надія.
Що би вижити нам є єдиний рецепт – не скоритись.
Допоможе нам в цьому Христос і Святая Марія!
14.12.2025